Морфологія історії держави і права

Нагадаємо, що в морфології йдеться про форму і структуру якого- небудь об’єкта. Можна говорити про морфологію мови, морфологію рослини. Історія також має власну морфологію. З прадавніх часів, осмислюючи своє минуле, люди прагнули якось упорядкувати і систе­матизувати його, роздивитися структуру історії, її елементи, виявити перебіг, напрям, етапи життя поколінь.

Марксистська морфологія історії («історичний матеріалізм») була більш оптимістичною. Робилося припущення, що світ послідовно і прогресивно рухається у суспільно-економічних формаціях: первіс­нообщинна - рабовласницька - феодальна - буржуазна і, нарешті, «найкраща» - комуністична. На порозі ХХІ століття ця схема рухнула, і пострадянські історики обрали за краще повернутися до «буржуазної» морфології історії: Прадавні часи, Середньовіччя, Новий та Новітній час. У навчальній літературі, коли йдеться про структуру історичного про­цесу, зазвичай обмежуються «періодизацією». Таке хронологічне членування історії просто вказує, з якими країнами і державами ми матимемо справу. Стародавній світ? Це йдеться про Карфаген, Вавилон, Хетську державу, Афіни, Рим, Ассирію і т.д. Середні віки? Це означає Арабський халіфат, Імперію франків, Стародавню Русь, Золоту Орду і т. д. Нові часи? Це сучасні Англія, Франція, Німеччина, США, інші країни та держави.

Для розуміння змісту історичного процесу, його соціального напов­нення, типів, «моделей» соціально-політичного ладу того чи іншого суспільства хронологічне маркування нічого не дає. У цьому відно­шенні правий був О. Шпенглер, який писав: «Стародавній світ-Середні віки-Новий час - ось неймовірно убога та безглузда схема...>4. Саме ^{1 [2] по собі хронологічне членування історії має сенс лише тоді, коли кож­ний часовий відрізок історичного процесу ми асоціюємо з конкретним історичним «наповненням» цього періоду. Так, коли ми кажемо «Ста­родавній світ», то вже знаємо, що йдеться про Єгипет, Вавилон, старо­давні Індію, Китай, Грецію, Рим та інші конкретні держави і народи. Але ця періодизація нічого не говорить про зміст історії цих держав, тип їх політико-правової історії. Афіни та Стародавній Єгипет рівною мірою належать до «Стародавнього світу». За матеріальною культурою вони мало чим відрізняються, але за типом своєї історії, суспільним та державним ладом, соціальною та політичною антропологією це зовсім різні держави з діаметрально протилежним соціальним змістом. У Ста­родавньому Єгипті народ не сміє глянути на лік фараона, а його мініст­ри спілкуються зі своїм «шефом» не інакше, як «лежачи на животах своїх». Подібне було немислимим в Афінах, а за кращих часів Риму претензії на царську владу тягнули за собою смертну кару. Англія на­передодні буржуазної революції та перуанська імперія інків (Тауан- тинсуйю) - хронологічні ровесники, але за типологією це зовсім різні суспільства і держави: одне - на порозі індустріальної та політичної революції, інше - в культурі неоліту.}

Сенс поділу всесвітньої історії на «періоди» передбачає те, що в окремих хронологічних рамках історія держави та права різних кра­їн і народів має щось суттєво спільне, що дає змогу звести їх до од­нієї групи. Така підстава звичайно, існує. Це елементи матеріальної і духовної культури: знаряддя праці, технологія, сакралізація всього суспільного життя. Однак при всьому цьому система політико-правових відносин у суспільствах-сучасниках може бути різною: в «азіатському» типі держава панує над суспільством, в «античній» моделі суспільство панує над державою.

За типом відносин між суспільством і державою, між людиною і політичною владою можуть бути схожими суспільства, що розділені тисячоліттями та ґрунтуються на історично різних матеріальних культу­рах. Ось чому хронологічне членування політичної історії має сполуча­тися з її типологічним членуванням. У цьому плані ми виділяємо два основні типи історії та два типи держави і права, які називаємо (умовно) «азіатським» і «античним» типами. Для першого характерне доміну­вання держави над суспільством, для другого - домінування суспільства над державою. Перший тип формується під впливом якоїсь сильної централізованої функції в житті суспільства. Частіше за все це центра­лізований господарський порядок, заснований на переважанні державної власності. Такі суспільства є одержавленими суспільствами, іноді на­стільки одержавленими, що власне суспільство («громадянське суспіль­ство») як суб’єкт політичної історії зникає, залишається лише населен­ня, організоване державою та цілком підпорядковане державі. Суспіль­ство тут - просте продовження держави. Прикладом того тією чи іншою мірою виступають стародавні деспотії: Єгипет, Вавилон, Китай, Імперія інків та ін.

Окрема мова - про «способи виробництва» та відповідно «суспільно- економічні формації» як понятійний апарат історико-правової науки. Тут найбільшу кількість запитань викликають «рабовласницький лад» та «рабовласницька держава і право». Ніхто не заперечує, що в старо­давніх Афінах та Римі було багато рабів; були раби і у Вавилоні, і в Єгипті, і в Китаї, у германців та слов’ ян. Однак у Вавилоні внутрішні джерела рабовласництва (боргове рабство) були заборонені царем

Хаммурапі у 1792 році до н.е.; в Афінах боргове рабство було заборо­нене законодавством Солона у 594 році до н.е.; у Стародавньому Римі боргове рабство серед римлян ліквідовано законом Петелія у 326 році до н. е., та й у нас, слов’ян, боргове рабство було заборонене Володи­миром Мономахом у 1113 році. Серед держав давнини Рим насправді був повний рабів, але причиною того був не «спосіб виробництва», а та обставина, що Рим був оточений периферією численних народів з ще несформованою державністю, в яких Рим мав можливість черпа­ти сотні тисяч військовополонених. Як тільки військова могутність римлян ослабнула, зник і «рабовласницький спосіб виробництва». Чи не дивно те, що «рабовласницька» держава Афіни є школою демокра­тії для сучасного світу, а римське «рабовласницьке» право - основою сучасного приватного права? Навіть якщо б у Стародавньому Єгипті, або Вавилоні, або Китаї не було жодного раба, характер держави тут залишився б таким самим.

Зовсім інакше постає питання з феодалізмом. Феодальні відносини органічно притаманні середньовічному суспільству, вони є його сис­темою, що ґрунтується на умовному земельному володінні служилого стану. При цьому слід ураховувати, що феодалізм має різні типи: «єв­ропейський» - приватновласницький та «східний» - державний. Також треба мати на увазі різночасність та різну ступінь феодалізації сус­пільств. У Західній Європі кріпосне право зникло у XIV столітті; ан­глійці у 1649 році вже відрубали голову королю та знищили Палату феодальних зборів, а в Росії у тому ж 1649 році кріпосне право лише було остаточно встановлене Судебником Олексія Михайловича.

З’ясовуючи причинно-наслідкові зв’язки у формуванні того чи іншого типу держави, треба уважно вглядатися у конкретно-історичні умови її формування: кількість населення, розмір території, географіч­ні, кліматичні, ландшафтні умови, характер комунікацій, релігія. Все це має істотний вплив на господарський порядок, а останній - на соціальні відносини. Віддаючи данину «періодизації», історію держа­ви і права слід мислити в її причинно-наслідкових зв’язках, типах, які мало залежать від хронології.