§ 5. Культурна революція

У 1966 році голова компартії Мао Цзедун розпочав масову кампа­нію з «підтримання революційного духу в масах». Її фактичним за­вданням було утвердження маоїзму як єдиної державної ідеології і знищення політичої опозиції.

підбурювані радикальною клікою до атак на більш поміркованих ліде­рів партії. Найвидатнішою постаттю в керівному складі компартії, політично і фізично знищеної внаслідок культурної революції, став Лю Шаоци. Ден Сяопін опинився на трудовому перевихованні - робітни­ком тракторного заводу. Некерована енергія критичо налаштованої молоді навалилася на інтелектуалів, релігійні інститути, культурні пам’ятки Китаю, а також на рядових громадян - носіїв старих культур­них цінностей.

Після падіння Лінь Бяо у вересні 1971 року позначилася зміна курсу в напрямку співробітництва з капіталістичним табором.

Після смерті у 1976 році Мао Цзедуна владу в країні взяли рефор­матори Ден Сяопін і Ху Яобан, які наприкінці 1978 року проголосили політику «реформ і відкритості». На XIV з’їзді компартії (1992 рік) було проголошено курс на побудову соціалістичної ринкової економіч­ної системи з китайською специфікою. Фактично введення економічної реформи означало справжню «революцію зверху», яка полягала в по­ступовому й частковому згортанні тоталітарної маоїстської моделі жорсткої централізації економіки і переведенні частини галузей на­родного господарства на ринкові рейки, але за умови повністю незмін­ної політичної надбудови в особі компартії, яка монопольно керує країною. Така система дуже схожа на так звану нову економічну по­літику 1921-1930 р. в радянській Росії, коли диктаторська влада партії більшовиків поєднувалася з введенням ринкової економіки. Тоді в Ро­сії «двовладдя» ринку і політичної диктатури протрималося 10 років. Як довго воно протримається в сучасній Піднебесній? На це запитан­ня може відповісти тільки сам Китай.