Кодекс Хаммурапі

1.3.1. Вступ

Кодекс Хаммурапі було знайдено в Сусі (Susa), на схід від Вавилону. Трапилося це 1902 р. Розкопки виконувала французька археологічна експедиція. Вона й відкопала базальтову колону, з усіх боків вкриту клинописом.

На думку фахівців, між Кодексом (Законником) Хаммурапі та Законником царя Білалами з міста Ешнуни є багато спільного. Законник Білалами на дві сотні років старший за Законник Хаммурапі. Про нього Хаммурапі, очевидно, знав. Хаммурапі запозичував і положення ще стародавнішого шумерського законодавства. Кодекс Хаммурапі не можна вважати повним.

Кодекс є найповнішою і найбільш досконалою пам’яткою вавилонського законодавства. Фрагменти примірників, що були знайдені в бібліотеці “Ашур-бані пал” у Найнвесі (Nineveh), а також інші фрагменти неовавилонського періоду, переконливо свідчать про те, що Кодекс знали покоління, які жили протягом наступних після його появи століть. Є дані, що Кодекс вивчався впродовж 1500 років після того, як його було вперше складено. До речі, під впливом Кодексу Хаммурапі згодом створювалося законодавство Ізраїлю.

Джерелом для складання Кодексу було чинне на той час сумерійське законодавство. Згаданим законодавством керувалися протягом століть міста з високим рівнем цивілізації.

З огляду на час, що сплинув, нині достеменно важко сказати про те, що ж у Кодексі було нового порівняно з попереднім вавилонським законодавством. Цілком можливо, що нічого нового він не містив. Західні правники вважають, що характерною рисою Кодексу є використання в ньому статей, які раніше широко застосовувалися на практиці. Очевидно, ці статті не лише відображали звичаї окремих міст, а мали характер законодавства, яке поширювалося на всю “Сумерію і Аккад”, — тобто на всю Вавилонську імперію.

У Кодексі можна знайти лише окремі вияви, скажімо, “правничого примітивізму”, що стосувався “сімейної солідарності” (або, говорячи нашою мовою, “сімейної поруки”), територіальної (районної) відповідальності, суду з тортурами тощо. У цілому ж Кодекс був на голову вище від племінного звичаєвого права (tribal custom). Кодекс, зокрема, не визнавав кровної ворожнечі (blood-feud), особистої помсти (private retribution) чи одруження силоміць (marriage by capture). Такі принципи не втратили своєї актуальності й нині.

У Кодексі король є джерелом справедливості. За суддями було встановлено суворий нагляд.

Що відбувається тоді, коли за суддями немає належного нагляду, добре видно на прикладі нинішньої України. У Вави- лоні була передбачена можливість подання апеляцій королю.

Уся земля знаходиласья у власності феодалів, збирачів податків і поліції. Діяла регулярна поштова система. Жінка посідала вільне і горде становище.

1.3.2. Класи

Відповідно до Кодексу, все населення поділялося на три класи, що мали назви “авелу” (awelu), “маскіну” (muskinu) та “арду” (ardu). Перший з названих класів вважався найпрес- тижнішим. Можливо, з нього черпалися кадри для судів і храмів, хоч Кодекс не містив кваліфікаційних вимог до названих посадових осіб. Представники першого класу мали аристократичні привілеї та права щодо звільнення від деяких видів відповідальності.

Статус середнього, з названих вище, класу визначити ще важче. Ймовірно, що саме цей клас становив більшість звичайного населення. Згодом назва класу перетворилася у слово, що означає “жебрак”. Через арамаїтську та семітську мови згадане слово влилося в сучасні мови. Але в Кодексі слово вживалося не в його пізнішому значенні. Представник цього класу був вільною людиною, але був зобо’язаний приймати грошову компенсацію за свої тілесні ушкодження. Маскіну сплачував штрафи і мита в меншому, ніж представник першого класу, розмірі, і приносив богам менш дорогоцінні пожертвування.

Арду був рабом. Клас арду також був численним. Арду міг ставати власником майна і навіть бути власником рабів. Рабовласник годував і одягав рабів, сплачував вартість їх лікування, але забирав собі всю компенсацію, що виплачувалася рабам за спричинення шкоди. Рабовласник, як правило, надавав рабові рабиню як дружину. Народжені від такого шлюбу діти теж були рабами відповідного рабовласника. Рабовласник забезпечував свого раба житлом і роботою, за що стягував річну платню (ренту).

Раб міг одружуватися і на вільній жінці. Народжені в такому шлюбі діти вважалися вільними. На придане дружини раба рабовласник права не мав. У випадку смерті раба, який був у шлюбі з вільною жінкою, рабовласнику діставалася половина майна.

Раби-втікачі, якщо їх схоплювали, поверталися власникам, за що була встановлена відповідна винагорода, — два шекелі, що становило приблизно десяту частину вартості раба. Незаконне одержання чужого раба, надання йому притулку чи крадіжка раба вважалися злочином (capital offence).

1.3.3. Власність

Кодекс визнавав повну приватну власність на землю. Продаватися земля могла за умови виконання певних повинностей (fixed charges). На пізніших етапах вавилонської історії король міг дозволяти продажу землі без виконання повинностей. До останніх належали, зокрема, надання людей для армії і виконання державних (statute) та спеціальних робіт. Більшість зазначених повинностей забезпечувало населення, яке проживало на території, що належала власне королю. Вавилонські солдати багато в чому нагадували російських козаків недалекого історичного минулого: вони володіли земельними наділами і це вважалося компенсацією за їх військову службу. Помістя переходили в спадщину. Солдатські помістя не могли відчужуватися. Коли солдати призивалися на службу, то вони могли призначати повнолітніх синів бути відповідальними за господарство. Якщо таких синів не було, то король призначав володільця (locum tenen), але третину наділу залишав за дружиною для прогодування її та дітей.

Набір робочої сили для виконання важких робіт було менш детально регламентовано, ніж військову службу. Це питання вирішували місцеві власті. Очевидно, від таких робіт звільнялися господарства, що сплачували ренту та пастухи, які пасли табуни худоби. Якщо солдат потрапляв у полон і не мав достатньо майна для сплати викупу (ransom) за своє звільнення з неволі, то викупити його міг купець, якому потім могла сплачуватися компенсація храмом того міста, з якого був військовополонений. Така компенсація могла відшкодовуватися і королівським палацом. Продаж господарства військовополоненого для сплати викупу за нього не дозволявся. Як бачимо, викуп військовополонених має давню історію.

Храми одержували регулярні надходження пожертвувань як у натуральному, так і в іншому вигляді. Багато сімей мали право на виконання функцій священиків у визначені дні року. За це вони стягували матеріальні блага, про які їм вдавалося домовитися з прихожанами.

При храмах жило численне жіноче населення, яке використовувалося для релігійної проституції, доходи від якої передавалися храму. Такі жінки користувалися багатьма привілеями. Але відвідування ними шинку вважалося не гідним їх суспільної ролі вчинком.

Кодекс визнавав багато способів передачі власності: продаж, оренду, дарування, бартер, позичку тощо. Передача мала відбуватися за контрактом. Позов визнавався, якщо підтверджувався документально чи присягами свідків. Покупець зобов’язувався впевнитися в тому, що продавець має право на власність, яку він продає. Якщо покупець купив майно, наприклад, у раба, який не мав довіреності на його продаж, то такого покупця могли стратити як злодія. Якщо покупець купив вкрадені речі, то він міг бути засудженим до страти, коли не міг довести, що не знав про крадіжку цього майна. За такої ситуації ошуканий покупець зобов’язувався безкоштовно віддати майно його справжньому господареві. З відповідного продавця він мав право вимагати п’ятикратне відшкодування. Коли раба купували за кордоном, то покупець мав упевнитися, що цей раб не був викрадений чи захоплений у Вавилоні. Інакше згаданий раб повертався у Вавілоні його попередньому господареві без компенсації. Продажа вважалася недійсною, коли приховувалися дефекти стосовно права власності та відповідальності (liability). Правда ж, вражає продуманість правостосунків?

Земля могла оброблятися власником, орендарем чи найманим працівником. Земля мала оброблятися не абияк, а належним чином. Абияк землю стали обробляти через 4 тисячі років у колгоспах і радгоспах. У випадку недостатнього врожаю, Кодекс передбачав фіксований розмір розрахунку. Якщо земля здавалася в оренду за фіксовану ренту, то випадкові втрати лягали на плечі орендаря (tenant). Якщо ж здавалася в оренду на основі отримання за її експлуатацію прибутку, то втрати ділилися між землевласником (landlord) і орендарем згідно з досягнутою між ними угодою про пропорційний розподіл прибутку.

Земля, яка пустувала, могла братися без сплати ренти протягом трьох років з метою її рекультивації. Розумна норма, чи не так? Якщо земля не оброблялася належним чином, то Кодекс передбачав повернення її власникові в доброму стані та сплату за це встановленої ренти. Часткова система оренди (metayer system) була поширеною особливо на храмових землях, — за користування землею віддавалася певна частина врожаю.

Землевласник надавав землю, насіння, робочу худобу, реманент, добрива тощо і домовлявся з орендарем про розмір ренти. Крадіжка чи зловживання наданими землевласником матеріалами каралися штрафом чи каліченням (mutilation). Іригаційна діяльність передбачалася таким чином, щоб уникнути шкоди від повеней. Будинки здавалися в оренду на рік. Іх оренда сплачувалася на півроку наперед. Орендар будинку зобов’язувався виконувати його ремонт і міг використовувати свою власну дерев’яну арматуру.

Земля протягом 8-10 років здавалася в безоплатну оренду для будівництва на ній житла. Збудований будинок переходив потім у власність відповідного землевласника.

Не дивлячись на наявність великої кількості рабів, часто виникала потреба і в найманій праці (hired labour) вільних людей, особливо під час збирання врожаю. Батьки часто посилали своїх хлопців на підробітки. За це встановлювалася платня. Період найму міг мати різну протяжність — від кількох днів до року. Домашні тварини за фіксовану плату бралися в оренду для орання землі, приведення в дію іригаційних механізмів, запрягання і молотіння. Воли і вівці здавалися чабану, який видавав відповідну розписку і забирав худобу на пасовище. Чабан мусив належним чином доглядати за худобою, зобов’язувався відповідати за спричинену в разі недбальства втрату. Шкода, спричинена, наприклад, сторожовими псами, що були під його контролем, могла відшкодовуватися у 4-12-кратному розмірі.

У господарському житті Вавилону широко використовувалися як натуральна (payment in kind), так і грошова форма розрахунків (payment in cash). Було встановлено, що боржник міг сплачувати свій борг у натуральній формі згідно зі встановленою шкалою. Борг покладався на особу боржника. Заборонялася конфіскація врожаю боржника. Захоплення його робочого вола каралося штрафом. Затриманий за несплачений борг боржник міг доручити своїй дружині, дитині чи рабу відпрацювати борг. Дружину і дитину не можна було затримувати на строк, що перевищував три роки. У випадку їх смерті, що сталася з огляду на недбалість кредитора (який, до речі, і тримав боржника чи членів його сім’ї), боржник мав право на повну компенсацію за їх втрату.

У випадку позову, Кодексом було встановлено, що боржник збирає з поля врожай самостійно і розплачується з кредитором. Якщо траплявся неврожай, то боржник звільнявся від відповідальності в тому році. Уся власність боржника могла використовуватися як гарантія платежу. Часто третіми особами надавалися персональні гарантії про те, що гарант буде нести відповідальність у випадку несплати платежу.

Караванне сполучення (caravan traffic) регулювали чіткі правила. Говорячи нашою мовою, експедитор (travelling agent) давав квитанцію про всі одержані для перевезення товари. Не можна було претендувати на ті речі, які не були занесені до інвентаризаційного переліку. Якщо від товарів не одержувався прибуток, то експедитор мав відшкодувати вартість одержаних ним матеріальних цінностей у подвійному розмірі. Якщо ж одержувався невеликий прибуток, то експедитор ком- пенсовував недоодержану суму. Експедитор звільнявся від відповідальності у випадку його пограбування (robbery) чи рекету (extorsion).

При повернені експедитор одержував розписку і між ним і власником вантажу відбувався розподіл прибутку. Як правило прибутки ділилися порівну.

За втрату вантажу передбачалася компенсація у 5-кратному розмірі. Плата за перевезення, як правило, сплачувалася завчасно. Складські витрати становили 1/6 частину вартості відповідного вантажу. Відповідний комірник брав на себе весь ризик за зберігання і зобов’язувався компенсувати недостачу в подвійному розмірі.

Кораблі наймалися на підставі фіксованого тарифу відповідно до їх вантажомісткості. До уваги бралася і платня членам команди. Фіксувалася ціна на спорудження кораблів. Кораблебудівники гарантували придатність їх використання у морі протягом одного року.

Судна, що рухалися, несли відповідальність за зіткнення з пришвартованими суднами. Шкіпери мусили сплачувати половину вартості вантажу з кораблів, що затонули, у випадку їх підняття.

Продаж отруйних речовин (intoxicants) відбувався за фіксованими цінами. Шинкарка (ale-wife) мала стежити за тим, щоб її приміщення не використовувалося з незаконною метою (disorderly or illegal purposes).

Уже Вавилону був знайомий спосіб оплати платежу через банкіра чи за допомогою письмового документа.

Храми і багаті землевласники зі своїх орендарів рідко стягували відсотки за позички їм насіння. Звичайні ж ділові позики передбачали оплату щорічних у розмірі 30 відсотків.

1.3.4. Сім’я

Укладення шлюбу було поставлено на грошову основу. Батько нареченого сплачував своєму свату калим за свою невістку. Батько нареченої забезпечував свою доньку приданим (dowry). Якщо батько нареченої, після одержання подарунків, відмовлявся видати заміж свою доньку, то був зобов’язаний повернути подарунки в подвійному розмірі. Придане могло бути у вигляді нерухомості (real property), але, як правило, складалося з особистих речей чи домашніх меблів. Придане залишалося у власності дружини протягом її життя. Воно могло переходити як спадщина до її дітей. Якщо ж дружина помирала і в неї не було дітей, то майно переходило до її дівочої сім’ї. З вартості майна, що поверталося, вдівець вираховував сплачений калим.

Кожний законний шлюб укладався на контрактній основі. Подружня пара становила собою у стародавній Вавилонії, як це прийнято нині у нас говорити, “соту” (російською мовою — ячейку) суспільства. Подружжя несло відповідальність за свої борги. Кодекс передбачав, що дружина не могла поневолюватися за дозаміжні борги (pre-nuptial debts) свого чоловіка. У такій самій ситуації чоловіку не міг подаватися позов за до- заміжні борги своєї дружини. Але вже за борги, що виникли під час заміжжя (post-nuptial debts), подружжя несло спільну відповідальність. Чоловік міг письмово чи дарунком (by deed or gift) передати своїй дружині частину своєї власності за умови довічного користування нею та дозволити заповісти цю власність улюбленому сину.

Чоловік міг розлучатися з дружиною, але зобов’язувався відшкодувати її придане. Дружина мала доглядати за своїми дітьми. Чоловік зобов’язувався сплачувати розлученій дружині належні аліменти, які колишня дружина ділила рівними частками між собою й дітьми. Якщо в неї не було дітей, він повертав придане і сплачував дружині суму, що була еквівалентна калиму.

Якщо дружина відзначалася в шлюбі, м’яко кажучи, кепською поведінкою, то чоловік мав право після розлучення тримати дітей та придане із собою, а колишню дружину перевести в своєму господарстві на становище рабині.

Зі свого боку, дружина могла подавати позов своєму чоловіку з приводу його жорстокості (cruelty) чи недогляду (neglect) і могла отримати юридичне розлучення (judicial separation), забравши із собою своє придане. Якщо ж у суді виявлялося, що винною стороною була дружина, то її топили. Якщо дружина залишалася за відсутності чоловіка без засобів до існування (without maintenance), то могла співжити (to cohabit) з іншим чоловіком, але мусила повернутися до свого чоловіка при його поверненні. Але якщо дружина мала засоби до існування, але, не дивлячись на це, співжила з іншим під час відсутності чоловіка, то це вважалося подружньою зрадою (adultery). Вона каралася надзвичайно жорстоко.

Коли дружина ставала вдовою, то вона займала місце чоловіка у сім’ї. Повторно брати шлюб вона могла лише за згодою суду. При цьому велика увага приділялася тому, щоб частка власності її чоловіка дісталася їх спільним дітям.

Бездітна дружина могла надати своєму чоловіку жінку-на- ложницю (maid), яка народжувала дітей, що вважалися (to reckone) дітьми дружини. Якщо дружина робила такий вчинок, то чоловіку не дозволялося заводити собі утриманку (concubine). Якщо не робила, то чоловік міг взяти одну утриманку. Така жінка була вільною і вважалася його дружиною, хоч і з нижчим становищем, ніж перша. Розлучення з нею могло відбутися лише на тих підставах, що й з першою дружиною. Третім гатунком матері вважалися дівчата-рабині. Іх діти, народжені від батьків-рабовласників, вважалися вільними. Матір-рабиню вже не можна було продавати і вона ставала вільною у випадку смерті батька її дітей.

“Незаконнонароджені” діти рабовласників могли набути статусу “законних”, якщо рабовласники зізнавалися в цьому при свідках. У такому випадку ці діти на повній підставі брали участь у розподілі майна батька. Але якщо батько-рабовлас- ник їх не визнавав, то маєтність наслідували лише спільні між ним і дружиною діти.

Якщо вільна жінка виходила заміж за раба, то народжені від цього шлюбу діти вважалися вільними. У випадку смерті чоловіка ця вдова забирала своє придане, половину спільного майна ділила між собою і дітьми, а половину віддавала відповідному рабовласникові.

Батько зберігав повну владу над своїми дітьми до їх одруження, міг використовувати їх працю і, навіть, особу для одержання прибутків. Такі самі права мала мати за відсутності батька. Якщо ж помирали батько й мати, то відповідні права мав старший брат дітей. Батько міг за своїм розсудом одружувати дочок чи віддавати їх для церковної служби та для використання як наложниць.

Церковниці мали право розпоряджатися своєю власністю у повному обсязі, але інші дочки мали право на володіння своїм приданим до своєї смерті, яке потім переходило дітям чи назад до їх дівочої сім’ї, якщо під час шлюбу у них не було своїх дітей. Батько мав право дати дочці дозвіл залишити її майно улюбленому брату чи сестрі. Майном дочки, як правило, управляли її брати. Якщо ж вона була незадоволена цим, то призначала опікуна. Коли виходила заміж, то її майном управляв чоловік.

Є підстави вважати, що при одруженні син одержував свою частку майна, але не завжди при одруженні полишав батьківський дім. Часто він приводив до нього свою дружину.

Підкинутих дітей (foundlings) часто всиновлювали. Особливо часто це робили бездітні люди. Коли такий син ставав дорослим, то забирати його назад природні батьки права не мали, якщо проти цього була особа, яка усиновила. Заборонялося дискримінувати прийомного сина порівняно з іншими дітьми. Такий юнак мав право на третину особистого майна, яке дісталося б йому, якби він був спадкоємцем. Прийомний батько не був зобов’язаний дробити свою нерухомість.

Діти, усиновлені євнухами (eunuchs) та храмовими жінками (temple-wonem) (і ті, й інші фізично не були в змозі мати своїх природних дітей), вважалися пов’язаними з прийомними батьками “абсолютними вузами” (absolute ties). У євнухів і храмових жінок не можна було під жодним приводом відібрати дітей. Відмова дітей від цих прийомних батьків і намір повернутися для своїх природних батьків каралася виколюванням ока чи вириванням язика (mutilation of the eye or tongue). Якщо ремісник (craftsman) мав прийомного сина, то його у нього можна було відібрати за умови, що він не був навчений ремісництву.

Усиновлення часто відбувалося згідно з договорами між усиновителями та природними батьками. У договорах передбачалося покарання сторін у випадку їх спроб порушити умови договорів. Усиновлення відбувалося з огляду на різні обставини економічного змісту обох сторін таких угод. У випадку смерті батька всі законні діти мали право на спадщину в рівних частинах. Коли в сім’ї було дві матері, то на певному етапі вавилонської історії діти в такій сім’ї спадщину ділили порівну. Потім настали часи, коли діти першої матері забирали 2/3 спадщини померлого батька. Діти мали право на спадщину матері, але не мачухи (step-mother). Якщо сина хотіли позбавити спадщини, то це можна було зробити лише на підставі судового рішення. Підставою для такого рішення могла бути систематична негідна поведінка сина (repeated imfilial conduct).

Партнери в подружній зраді підлягали утопленню. Якщо ж чоловік дружини-зрадниці (aggrived husband) пробачав їй, то король міг пробачити і її партнерові (paramour).

Кровозмішування (incest) каралося смертю чи засланням відповідно до свого потворства (heinousness). Розтління (seduction) каралося штрафом. Про педерастію (sodomy) Кодекс не згадує.

1.3.5. Кримінальне право

Примітивна ідея “належного судочинства” (lex talionis) передбачала покарання “винного” члена людського тіла. Наприклад, за те, що рука вдарила батька чи вкрала чуже майно, вона підлягала відрубанню. Око, яке проникало у заборонені секрети, підлягало виколюванню. Фальшиве звинувачення в кримінальному злочині каралося смертю. Смертна кара досить легко присуджувалася за різні форми крадіжок (thefts), розбій (brigandage), безпорядки (disorder), ухилення від державної служби (shirking of state service) і кримінальне недбальство (criminal negligence). Смертна кара виконувалася через повішення (gibbeting), утоплення (drowning) чи спалювання (burning). Щодо певних злочинів передбачався відповідний спосіб смертної кари. Якщо кредитор тримав як заложника сина свого боржника і цей син помирав, то передбачалася смертна кара сина кредитора. Якщо будівельник будував дім, який потім завалився і вбив сина господаря будинку, то смертна кара виконувалася стосовно сина будівельника. Якщо громадянин був винен у смерті чужої доньки, то за це страчувалася його власна донька.

Заслання встановлювалося за кровозмішування.

За негідну поведінку винуватець міг позбавлятися права на спадщину і висилався. Наклеп на одружену жінку чи святенницю карався клеймуванням (branding). Корумпований суддя (corrupt judge) назавжди позбавлявся посади. Сварливу дружину (extravagant wife) та нетямущих дітей (unfilial children) можна було перетворити на рабів.

Кодекс не визнавав ув’язнення (imprisonment) в державних в’язницях. Найпоширенішим видом кари був штраф. Він накладався за нанесення тілесних ушкоджень представникові класу маскіну чи рабові за спричинення шкоди майну чи порушення контракту. Повернення незаконно одержаних речей чи халатне спричинення шкоди речам, як правило, супроводжувалося стягненням штрафу.

Визнавалася важливість наміру. Якщо підсудний присягався, що він вчинив вбивство ненароком, то з підсудного стягувався штраф, розмір якого залежав від соціального становища вбитого. Хоч у Кодексі прямо не вказується, що за зловмисне вбивство присуджувалася смертна кара, вавилоноз- навці стверджують про наявність саме такої кари. Власник вола, який на вулиці вдарив рогом людину, ніс відповідальність лише в тому випадку, коли про злий характер (visious) тварини було відомо завчасно. Ненавмисні вчинки Кодексом не визнавалися як злочини. Як уже відзначалося, бідність жінки була для неї виправданням бігамії, тобто їй прощалося співжиття з іншим чоловіком за відсутності свого, якщо він залишав її без засобів до існування.

За недбальство (carelessness) і безпечність (neglect) карали суворо. Зокрема, помилка хірурга могла “коштувати” йому відрубування власних рук чи великих штрафів. Ветеринарний хірург чи будівельник споруд та кораблів, м’яко кажучи, були персонально зацікавлені в якості своєї праці.

На відміну від Країни Рад 30-х років ХХ ст., у Стародавньому Вавилоні просто підозри (suspicion) було недостатньо для притягнення до відповідальності. Злочин мав скоюватися і бути фактом — саме це було підставою для кримінальної відповідальності.

1.3.6. Суди

У цивільних справах позивачі рідко залучали професійних адвокатів. Позов розглядав суддя, який викликав у судове засідання сторони і свідків. Цивільний процес, як правило, містив попереднє заслуховування справи одним чи двома суддями, які потім передавали судові у розширеному складі (трибуналу) показання сторін і свідків. Трибунал, як правило, складався з священиків чи державних службовців. З плином часу в судах стали переважати названі службовці, а священики почали концентрувати свою діяльність на релігійних справах.

Якщо для вирішення справи не вистачало знань, то застосовувався прийом, який значно пізніше мав поширення і в славній Україні, а саме: людину кидали у річку і дивилися, потопає вона чи ні. Випливає людина — значить правда на її боці. Якщо лише підсудний мав знання стосовно своєї справи, то клятви підсудного було достатньо. Велика увага надавалася письмовим доказам. Суди практикували ознайомлення зі спірним майном на місці його знаходження. Вердикт суду як такий, на думку вавилонознавців, був не обов’язковим до тих пір, поки не складався документ, що втілював порядок вирішення спору. Порушення умов такого документа каралося. Якщо справу розглядав особисто король, то відповідне рішення було остаточним і оскарженню не підлягало.

Від Кодексу Хаммурапі переходимо до законодавства Ассірії.

1.4.