Зміни в державному ладі українських земель у складі Російської імперії в др. пол. XIX - на поч. XX ст.

1.1. центральні органи влади.

Російська імперія, до складу якої входило 85% сучасних земель України, з кін. XVIII - до поч. XX ст. була абсолютною феодальною монархією, з унітарною системою управління, авторитарним політичним режимом, централізованим бюрократичним апаратом.

Чинними для України органами центральної влади були:

• Імператор - монарх із спадковою владою і необмеженими повноваженнями.

• Державна рада (з 1810 - по 1917 рр.):

- дорадчий з законодавчими (розробка проектів законів) функціями орган;

- у різні роки входило від 40 - до 80 осіб - представників вищої бюрократії та великих землевласників.

• Імператорська канцелярія: складалася з трьох відділень:

I - контроль за міністерствами;

II - упорядкування законодавства;

III - політична міліція з виконавчим органом - корпусом жандармів.

З часом, відтіснила на другий план Державну раду і від другої чверті XIX ст. готувала законопроекти для імператора.

• Кабінет Міністрів (з 1811 р. - Рада Міністрів) - очолювала центральне галузеве управління - міністерства фінансів, освіти, юстиції, військове тощо.

• Сенат - вища судова установа.

• Синод - найвище управління церквою.

1.2. місцеві органи управління

Місцеве управління відповідало адміністративно - територіальному поділу, в якому на середину XIX ст. відбулися певні зміни:

Три генерал - губернаторства:

Малоросійське (Харківська, Київська, Катеринославська губернії);

Київське (Київська, Подільська, Волинська губернії);

Новоросійське (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії).

На середину XIX ст. царизм вважав, що русифікаторська й інкорпораційна політика на Сході і Півдні України реалізована, а тому намісницька влада припинила своє існування.

У 1856 р. - ліквідовано Малоросійське, а в 1874 р. - Новоросійське генерал - губернаторства. Для цих шести губерній була характерною така структура управлінського апарату:

• губернсько - повітова - дільнича адміністрація (з 1889 р.);

• волосно - сільська.

Отже, на середину 70 - х років XIX ст.

Генерал - губернатор і губернатори:

- очолював військово - територіальний округ і у військово - поліційних питаннях керував губернаторами, яких теж призначав цар;

- були головнокомандувачами війська у своїх регіонах;

- їм належала вся повнота влади на місцях;

- діяло губернське управління: віце - губернатор, радник, прокурор, канцелярія, казенна палата, присутствіє поліції, суд та ін. Опорою влади було губернське дворянське зібрання на чолі з предводителем.

Земський справник і земський суд (повітове правління) - становили адміністрацію повіту. Характерною особливістю було те, що увесь склад призначався зверху (в інших обирався).

Волосний голова:

- очолював волосне управління, куди входили волосний староста і писар

- волость об’єднувала кілька суміжних місць.

Органами місцевого (селянського) самоврядування були:

1) волосний сход (компетенція: старшини, сільські старости, збирачі податків і інші; по 1 від 10 дворів; господарські і громадські справи);

2) волосний старшина (компетенція: обирався сходом на 3 р.; поліцейські, адміністративні, контрольні функції);

3) волосний суд (дрібні майнові спори; судочинство: до примусових робіт до 6 днів, арешту до 7 днів, штрафу до 3 руб. і 20 ударів батогом).

Таким чином, проведені в результаті реформ 60 - 70 років XIX ст. деякі зміни в організації, складі та діяльності урядових установ, сприяли запровадженню лишень окремих елементів буржуазної державності. Імперія не змінила своєї самодержавної сутності, а в Україні констатувала реалізацію своєї інкорпораційної та русифікаторської політики.

2.