§ 2. Військова прокуратура
Військова прокуратура грунтувалась на тих же принципах, що й прокуратура «цивільного відомства». Очолювалась військова прокуратура Головним військовим прокурором (він був одночасно і начальником Головного військово-судного управління Військового міністерства).
На чолі кожного військово-окружного суду стояв військовий прокурор з помічниками. Останні здебільшого здійснювали нагляд за попереднім слідством і підтримували державне звинувачення не лише у самому військово-окружному суді, але й у тимчасових військових судах. З початком першої світової війни штати військової прокуратури розширились, її структура на театрі воєнних дій ускладнилась. Так, військовому прокуророві армій Південно-Західного фронту генерал-лейтенантові С.А.Батогу (він був і завідувачем військово-судної частини штабу головнокомандувача арміями фронту) безпосередньо підпорядковувалися прокурори загальних корпусних судів VII, VIII, ХІ-й, Особливої армій, загального суду військ гвардії та Київського військово-окружного суду [9; 10, с. 39 (Прим. 2)].Військово-морська прокуратура мала самостійну організацію і входила до складу Морського міністерства.
Як уже зазначалося, ієрархічна підпорядкованість лежала у основі як цивільної, так і військової прокуратури. Однак, згідно з Військово-судовим статутом, вищі чини прокурорського нагляду не вправі були вимагати від прокурора, щоб він підтримував звинувачення всупереч власному переконанню. Насправді ж військова прокуратура, перш за все у справах про державні злочини, не знала, що таке «особисте переконання».
Тиск, який чинила влада Головного військового прокурора на думку, совість і дії безпосередньо підпорядкованих йому прокурорів, був величезним [11, с. 179-180]. Особливо тяжку пам’ять про себе залишив головний військовий прокурор Павлов.
У кожній справі про злочини політичного характеру прокурор подавав до Головного військово-судового управління копію звинувального акту.
Після розгляду справи судом прокурор чи його помічник у формі «пам’ятної записки» повідомляв про результат справи.Атмосферу страху, що його відчували військові прокурори перед Павловим, добре відбиває розповідь відомого адвоката В. Беренштама про один випадок з його практики. Якось до нього, коли він готувався виступити захисником у справі, яка мала слухатися у столичному військово-окружному суді, приїхав додому прокурор. Сказане ним звучало в прокурорських устах зовсім незвично. Повідомивши, що, уважно познайомившись зі справою, він прийшов до висновку про невинуватість щонайменше одного з двох звинувачених і що однак у силу спеціального розпорядження генерала Павлова він «з вищих міркувань» повинен вимагати для обох смертної кари, прокурор рекомендував Бере- нштаму «захворіти» на день засідання, щоб справу довелося відкласти. «Може, — висловив надію прокурор, — через деякий час генерал Павлов угамується, і тоді справа піде у нормальних умовах [12, с. 72-73]. І справді, через декілька днів грізний генерал «угамувався», оскільки був убитий.
І військова, і військово-морська прокуратура, виконуючи волю свого начальства, пильно слідкували за діяльністю судів.
Для характеристики діяльності царської військової прокуратури надамо слово генерал-майорові В. Апушкіну, який став Головним військовим прокурором при Тимчасовому уряді. У циркулярі від 1 липня 1917 р. він закликав військових прокурорів пригадати, «що, будучи спеціальними органами відправлення судочинства у військах, вони були перетворені самодержавною владою у знаряддя політичної боротьби з прогресивними устремліннями російського народу; що навіть у сфері юстиції військової їх розвинута належною підготовкою правосвідомість і розуміння закону придушувалося владою військових начальників, позбавлених часто — густо елементарного правового почуття; що, спостерігаючи беззаконність і сваволю у військах, вони приречені були всім устроєм нашої старої державності на безплідну боротьбу з армійськими недугами». Далі Апушкін вимагав від чинів військово-прокурорського нагляду назавжди відмовитись від насаджуваного їм старою владою погляду, що оберігання і підтримання престижу начальників та офіцерів перед підлеглими і солдатами вище інтересів справедливості і правди... Нагляд за провадженням попередніх слідств має бути відтепер не паперовим, а живим, активним, органічно пов’язаним зі слідчими діями» [9, арк. 189 зв.-190].
Важко сказати, коли генерал був справді щирим: у липня 1917 р., видаючи циркуляр, чи у минулі роки, коли ревно служив самодержавству у військово-тюремному відділі Головного військово-судного управління. Безсумнівно одне: найхарактерніші риси царської військової прокуратури помічено правильно і зі знанням справи.