§ 1. Прокуратура цивільного відомства.

У результаті судової реформи 1864 р. інститут прокуратури у Росії було реорганізовано за французьким зразком, тобто він мав, в основному, характер органу кримінального переслідування і державного обвинувачення перед судом.

Принципами організації прокуратури були сувора ієрархічна підлеглість та єдність. У безпосередній підлеглості у генерал-про­курора перебували обер-прокурор Сенату і прокурори судових палат, кожен з яких мав декілька товаришів (помічників). Про­курору судової палати підпорядковувались прокурори окружних судів, що входили до округу даної палати. Товариші, що перебу­вали у підпорядкуванні прокурора окружного суду, розподіляли­ся за повітовими містами даного судового округу, де вони вико­нували і функції нагляду за попереднім слідством, і обв’язок уча­сті у з’їздах мирових суддів (у той період, коли мирову юстицію було скасовано, прокурор окружного суду чи його товариш засі­дали у губернському присутствії, що було касаційною інстанцією для земських начальників і міських суддів).

Молодші чини прокуратури призначалися і звільнялися міні­стром юстиції; інші — царем за поданням міністра юстиції. Вищі чини прокуратури здійснювали нагляд за діяльністю нижчих. Приписи вищих чинів були обов’язковими для підпорядкованих їм нижчих чинів. До спеціальних обов’язкових для нижчих чинів прокуратури приписів вищих чинів належали й приписи про порушення кримінального переслідування проти певної особи, про підтримання звинувачення на суді, про внесення у даній справі апеляційного протесту.

Принцип єдності прокуратури означав, що кожен з чинів прокурорського нагляду діяв не від свого імені, а від імені всієї прокуратури. Звідси випливали: 1) замінність прокурора у ході судового засідання; 2)неподільність прокуратури (вона розумі­лась таким чином, що процесуальні заяви одного з чинів проку­ратури мали силу й для інших) [2, с. 769-771].

У досліджуваний нами період жодних серйозних змін в орга­нізації прокуратури не відбулося. Що ж до діяльності прокурату­ри, то вона з часом набували все більш реакційного характеру. У законодавстві 1864 р. настійною була думка про те, що приписи вищого органу прокуратури не повинні втручатися у сферу осо­бистого переконання прокурора. Так, ст. 130 Установлення су­дових установ вказувала: «При заявленні судовим місцям своїх у справах висновків, особи прокурорського нагляду діють лише на підставі свого переконання і існуючих законів». У реальному житті багато що було інакше. Уряд у особі міністрів юстиції (генерал- прокурорів) Муравйова, Акимова, Щегловитова послідовно пра­гнув перетворити прокуратуру у провідника свого впливу перш за все на суд. У чисельних секретних циркулярах міністра про «особисті переконання» прокурорів не згадувалося зовсім. Ці документи містили прямі вказівки прокурорам щодо їх дії у най­різноманітніших ситуаціях. Так, у циркулярі Акимова прокуро­рам судових палат від 29 грудня 1905 р. проступає явне невдово­лення: «З відомостей, що надходять до міністерства юстиції, ви­дно що деякі чини прокурорського нагляду виявляють надто поблажливе ставлення до звинувачених, які притягаються до від­повідальності за приналежність до товариств, що ставлять шкід­ливі політичні цілі».

Починаючи з січня 1906 р., циркуляри того ж Акимова вима­гають від прокурорів головним чином одного — забезпечення якнайшвидшої судової розправи з учасниками революційного руху. Так, 5 січня міністр стурбовано констатує, що «затримка, яка спостережується у провадженні попередніх слідств з приводу аграрних заворушень,... викликає у землевласників справедливі нарікання і скарги». Покладаючи великі надії на вже намічене збільшення штатів судів, Акимов разом з тим рекомендує проку­рорам такий спосіб прискорення провадження слідств, як «ско­рочення обсягу і меж розслідування та спрощення його прийо­мів» [3, арк. 4]. Новий циркуляр боротьбі з «аграрними безпоря­дками» міністр присвячує уже через 9 днів. Він говорить про те, що наслідки широко розгорнутої серед селян революційної агі­тації «покладають на всіх представників влади неодмінний обо­в’язок найенергійнішої і запеклої боротьби з будь-якими про­явами такої агітації, причому найбільш дійовим засобом цієї бо­ротьби є, безперечно, своєчасна і сувора репресія». Зобов’язавши чинів прокурорського нагляду вести «особливо енергійну» боро­тьбу з агітаторами, Акімов у той же час вимагав від них «повної взаємодії з місцевими адміністративними властями, а у належ­них випадках — і з військовим начальством» [3, арк. 7-7 зв].

Така ж вимога (швидше-швидше!) міститься у циркулярах міністра юстиції прокурорам судових палат і окружних судів від 9 січня, 28 січня, 5 лютого 1906 р. [З, арк. 6, 9, 11]. Зрештою, у циркулярі від 14 липня 1906 р. прокурорам було рекомендовано з метою здійснення незабарної судової репресії обмежуватися під час попереднього слідства «з’ясуванням тільки найбільш суттє­вих даних» [4].

За вказівкою міністра юстиції Щегловитова (циркуляр від 17 серпня 1906 р.) прокурори домагалися від судів прийняття щодо звинувачених у скоєнні державних злочинів найбільш суворих запобіжних заходів.

Вимагаючи від чинів прокурорського нагляду неодмінної су­ворості, «енергійної боротьби» зі «зловмисниками», Щеглови- тов, одначе, орієнтував їх на зовсім інше ставлення до жандармів та тюремщиків, котрі «перестаралися» у своїх справах. Зворуш­ливою турботою про колег по каральних справах сповнений ко­жен рядок щегловитовського циркуляру прокурорам судових па­лат від 18 вересня 1907 р.: «Як стало відомо в Міністерстві юсти­ції, чини Окремого корпусу жандармів та тюремної варти нерідко притягаються судовими властями до кримінальної відповідаль­ності за застосування зброї при виконанні ними своїх службових обов’язків без достатніх на те підстав, причому попереднє з цьо­го приводу слідство провадиться вкрай повільно. Між тим, не зовсім обачне притягнення зазначених посадових осіб до відпо­відальності і тривале перебування їх під слідством не тільки від­биваються доволі тяжко на їх моральному стані і службовій дія­льності, але й можуть чинити вкрай несприятливий вплив на інших чинів Корпусу жандармів та тюремної варти, службова діяльність і життя яких протікає у цей неспокійний час у вкрай тяжких умовах, ослабляючи їх енергію, пильність і завзятість у важкій боротьбі зі злочинцями». Тому міністр юстиції доручив прокурорам «потурбуватися про вжиття заходів до того, щоб по­передні слідства у справах щодо застосування чинами Окремого корпусу жандармів і тюремної варти зброї порушувалися з особ­ливою обачністю і лише після найсуворішого і всебічного обго­ворення обставин справи...» [5, арк. 107 зв,-108]. Через два тиж­ня цей циркуляр було доведено до відома всього Корпусу жанда­рмів. Тим самим жандармам і тюремщикам ясно давали зрозуміти: прокурор закриє очі на незаконне застосування зброї.

Тиск на прокурорів згори, з боку міністра юстиції, особливо посилився за Щегловитова. Колишній прокурор Московської судової палати К.К.

на прокурорську владу у певному напрямкові, причому залиша­лося враження, що це бажання було викликане течіями, які над­ходили до міністерства зі сторони» [6, арк. 4 зв.-5].

Як ми тепер можем установити, це «враження», що склалося у прокурора Московської судової палати та його колег, було пра­вильним. Не викликає сумніву і джерело, з якого надходили від­повідні «течії», — це Міністерство внутрішніх справ на чолі з П.А. Столипіним, що було опорою політичної реакції. Могутній вплив MBC і його місцевих органів на весь державний апарат, у тому числі і «незалежний», був очевидним і для багатьох сучасни­ків. Навіть В.А. Маклаков, що мав репутацію «найправішого з ка­детів», рішуче виступив з цього приводу в Державній думі: «Хіба обхідними шляхами не зроблено того тепер, що наші прокурори, залишаючись у відомстві, підпорядковані не міністрові юстиції, навіть не міністру внутрішніх справ, а просто місцевому його пред­ставникові, губернатору. Хіба нам не відомий факт..., коли про­курор окружного суду у виборчому зібранні не голосував разом з губернатором, котрому хотілося відмінити неприємні йому вибо­ри, хіба цей прокурор не був розжалуваний у товариші прокуро­ра лише за те, що з губернатором не погодився» [6, арк. 2 зв.-З].

У всіх відомих нам випадках конфліктів між представниками прокуратури і Міністерства внутрішніх справ генерал-прокурор неодмінно був на боці MBC.

Вислухавши особисте повідомлення прокурора з цього при­воду, Щегловитов обмежився тим, що запропонував йому «дове­сти про все виявлене міністрові внутрішніх справ П.А. Столипі- ну. Останній ще до цього висловив думку, що «судова влада, звичайно, розслідувала все, що було направлене проти революці­онерів, і залишила без розслідування дії останніх», після ж допо­віді не вважав за необхідне вживати будь-яких заходів проти рот­містра, міністр же юстиції, зі свого боку, не знайшов необхідним робити якісь кроки для того, щоб домагатися порушення щодо останнього кримінального переслідування» [6, арк. 5].

Ми далекі від того, щоб ідеалізувати царську прокуратуру, перебільшувати міру її протистояння найбільш реакційним ві­домствам, одначе безперечним є той факт, що у її складі було чимало людей з ліберальними поглядами, які намагалися будува­ти свою діяльність відповідно до вимог закону.

Для розуміння позиції працівників прокуратури цікавою є записка прокурора Київської судової палати С.О. Лопухіна, на­діслана у червні 1903 р. начальнику Головного тюремного управ­ління А.М. Стремоухову у відповідь на його запит.

Стремоухов хотів знати думку чинів прокурорського нагляду у зв’язку з планованим переглядом «Правил про порядок утри­мання політичних арештантів у губернських і повітових тюрем­них замках та пересильних тюрмах» від 28 лютого 1886 р. Скла­даючи записку, Лопухін попередньо з’ясував позицію підлеглих прокурорів окружних судів. Прокурори були одностайні у кри­тиці існуючих «Правил». Разом з тим, у записці висловлено бага­то цікавих пропозицій щодо зміни системи утримання у тюрмах політичних арештантів. Зокрема, обгрунтовувалась необхідність створення спеціальних політичних тюрем у містах, де були охо­ронні відділення. Нові тюрми, на думку прокурорів, повинні були, з одного боку, посилити ізоляцію політичних арештантів, а з другої — забезпечити для них більш м’який внутрішній режим. Так, було запропоновано покращити харчування арештантів (за їх рахунок), розширити можливість для читання тощо.

Наприкінці записки Лопухін зазначав: «Дозвіл щодо клопо­тань підслідних політичних арештантів про побачення, кореспо­нденцію, читання преси і про інші предмети (§ 6, 10, 21, 22 і 25 Правил 1886 р.) навіть у тому випадку, коли дізнання про них ще провадженням не закінчено, бажано було б надати прокурор­ському наглядові, а не чинам Корпусу жандармів, бо помічено, що останні часто зловживають цим правом, вимагаючи від зви­нувачених зізнання» [7, арк. 21 зв.].

Саме люди з широкими поглядами, самостійною позицією були щонайперше небажаними керівництву Міністерства юсти­ції. У період столипінської реакції уже згадуваний Александров- Дольник був звільнений з поста прокурора судової палати і при­значений, попри його бажанню, на незначну посаду члена кон­сультації при міністерстві. За непоступливість у конфліктах з представниками MBC було переведено до інших місцевостей з пониженнями у посаді прокурора Чернігівського окружного суду Ющенка, прокурора Лубенського окружного суду Калініна та інших. У той же час Щегловитов підтримував всіляко і підвищу­вав прокурорів, відомих своїми реакційними поглядами. До та­ких належав, наприклад, прокурор Харківської судової палати Утін [6, арк. 27, 32, 62].

Показовою є оцінка ролі царської прокуратури, дана у «де­кларації», виданій 24 червня 1917 р. щойно призначеним проку­рором Харківської судової палати П. Шидловським: «Прокурор­ський нагляд у всякій державі є блюстителем закону і криміналь­ного правосуддя. У Росії за самодержавства не було ні закону, ні правосуддя (кримінального). Прокурорський нагляд не був блю­стителем закону і правосуддя, і якщо навіть хотів служити закону і правосуддю, то часто не міг цього робити» [8, арк. 86].