СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ

Феодали. У XVIII ст. оформлюються старшинські династії -Апостолів, Безбородьків, Ґалаґанів, Горленків, Кочубеїв та інші. Із середовища козаків та селян виділяються своєю кмітливістю, хоробрістю, військово-адміністративними здібностями та національною свідомістю окремі особи.

За свою службу вони одержували від гетьмана земельне володіння. Невиконання службових обов’язків вело до втрати землеволодіння.

Члени знатного товариства брали участь у старшинських радах та з’їздах, тобто вони були невід’ємною частиною козацької старшини.

Старшина володіла великими земельними маєтностями.

Чимало земель здобули українскі феодали від царів. Особливо щедрою була Катерина II. Вона жалувала землі Російської держави українським феодалам, а російским - землі України.

Крім цього, українська землевласницька еліта прагнула в усьому зрівнятися з російським вельможним панством. Так, гетьман Апостол порушив питання про зрівняння українських урядовців з чинами Табеля про ранги. Відповіддю на це було заснування в 1728 р. у Глухові кодифікаційної комісії, яка одночасно мала врегулювати правовий стан українських феодалів. Проте сенат підсумки роботи комісії не затвердив, оскільки вона виходила із збереження в Україні козацько- старшинської адміністрації. Разом з тим, царський уряд надав, як раніше було визначено, права російського дворянства представниками верхівки: Безбородькам, Завадовським, Кочубеям, Розумовським були пожалувані графські титули, їх було допущено до кола російської аристократії. У 1767 р. комісія по складанню уложення підтвердила вільності українського шляхетства, рівність його прав з правами російського дворянства. У 1764 та 1783 рр. вийшли укази про включення українського шляхетства та козацької старшини до складу дворянського стану Росії. У 1797 р. на них було поширено дію «Грамоти на права, вольности й преимущества росийского дворянства». Наприкінці XVIII ст. вже на всю Україну була поширена дія Табеля про ранги.

Духовенство. Поки православна церква в Україні зберігала автономію, правове становище духовенства визначав гетьманський уряд, а у другій половині XVIII ст. - Духовний регламент та штатний розклад 1764р. За указом від 10 квітня 1794 р. митрополитам та іншим чинам духовенства було встановлено утримання нарівні з російским.

За давньою традицією українське духовенство поділялося на біле і чорне.

Біле духовенство поповнювалося новими членами із значкового товариства та окремих козаків. У свою чергу із білого духовенства походили особи, які проявляли себе на військово-адміністративній службі. В усі часи біле духовенство не підлягало юрисдикції держави. За традицією, біле духовенство було виборним. Будучи одруженим, біле духовенство не було відокремлене від решти суспільства. Тому воно займалося не тільки церковними, а й суспільно-політичними справами.

Чорне духовенство перебувало під спеціальною опікою держави. У середині XVIII ст. у монастирській власності було 17% усієї земельної власності. На монастирських землях знаходилось 10000 селянських дворів.

Селяни-посполиті. Число вільних селян, підлеглих козацькій адміністрації, зменшувалося. У 1731 р. вони складали лише одну третину сільського населення Гетьманщини. Чисельність залежних селян постійно зростала за рахунок зменшення вільних селян та скорочення реєстру. За царською Грамотою 1723 р. з посполитів, чиї б вони не були, стягували однакові податки.

Найважчим обов’язком селянина було відбування панщини. У 1710р. було встановлено два дні обов’язкової панщини на тиждень. На Правобережжі ця повинність складала 4-6 днів. У подальшому і на Гетьманщині було встановлено 4- 6-денну панщину. Селяни відбували також інші повинності - подвірну, постоєву (утримання царських військових підрозділів та іноземних найманців), шляхову, виконували роботи, пов’язані з будівництвом фортець, риттям каналів та ін.

У 1706 р. І.Мазепа наказав старшині Полтавського полку затримувати селян, що кинули своїх хазяїв. У 1721р. універсал Скоропадського наказав старшині не допускати селянських переходів. У 1739 р. генеральна військова канцелярія під приводом запобігання втечі за кордон заборонила переселення селян. Фактично ж селянин міг переселитися у іншу місцевість, але за умов, що виконав усі повинності та одержить дозвіл на це власника і місцевої адміністрації.

Експлуатація українського селянства старшиною та шляхтою, закріплювалася гетьманським апаратом влади та управління.

Селянство повстає проти своїх гнобителів. Антикріпосницька і національно- релігійна боротьба у 30-40-х рр. XVIII ст. селян Галичини (опришки-винищувачі шляхти), Правобережжя (гайдамацьких рух, коліївщина під керуванням М.Залізняка та І.Ґонти) була тісно пов’язана із виступами селян Лівобережжя.

Багато українців билося в загонах К.Булавіна. Відомо, що О.Пугачов, прагнучи схилити на свій бік українських селян, надсилав їм «манівні» листи.

Реєстрове козацтво. У XVIII ст. триває процес розшарування козацтва, визначається його ієрархічна структура. Заможні козаки, котрі мали орну землю, сад, будинок, декілька голів рогатої худоби, сотні овець, були виділені у групу «виборних» тобто повноправних, їх було занесено до спеціальних списків за сотнями, вони зберегли той правовий статус, що визначився у XVII столітті.

Другу - більшу групу - складали підпомічники чи підмогочі. До них увійшли усі ті, хто не мав свого господарства. Ці люди несли ті ж повинності, що й селяни, тільки у два рази менші. Крім того, вони мусили забезпечувати «виборних» усім необхідним для походів спорядженням і продовольством, кіньми, зброєю, провіантом.

Існувала також і третя група козаків - підсусідки (батраки). Вони походили із збіднілих козаків, селян, городян, не мали майна та осідлості, працювали та жили в господарствах «виборних» козаків і підпомічників. Ті їх одягали та годували. Підсусідки ставали кріпаками у першу чергу. Закон надавав підсусідкам й можливість переходити до другої та навіть першої групи, якщо вони обзаведуться майном.

Становище козака визначалося його військовою службою. Вони несли військову службу за свій рахунок. За службу вони одержували земельні наділи. Козаки користувалися певними привілеями: вони не платили податків, користувалися свободою торгівлі, правом виробляти горілку. Окремі рядові козаки могли стати значковими товаришами.

З часом почався наступ царського уряду на права і привілеї козаків. Часті війни царської Росії обтяжували козаків відбуванням військової служби. Вони повинні були будувати фортифікаційні споруди, копати канали та осушувати болота на півночі Росії. Ті козаки, які не мали достатків для несення військової служби, переходили до стану селян і ставали залежними від старшини.

На Правобережжі козацтво було скасовано Сеймом ще в 1699 р., але з 1704 р. воно існувало завдяки підтримці лівобережного гетьмана.

Запорізьке козацтво спочатку зберігало самобутній устрій в силу того, що Січ користувалася певною самостійністю щодо гетьманського та царського урядів. Вважалося, що у самій Січі проживало не менше як 20 тис. неодружених козаків- січовиків. Вони-то й складали власне запорізьке братство, але рідко збиралися усі разом.

Частина з них несла сторожову службу на кордоні, у фортецях, інші займалися різноманітними промислами (рибальством, полюванням). У паланках же розташовувалися слободи та хутори-зимовники, де жили сімейні козаки та посполиті. Кількість населення Січі постійно зростала. Всього на території Нової Січі у 1775 р. проживало приблизно 200 тис.

Соціально-економічні процеси, що відбувалися у країні, не обминули і Запорізьку Січ, поглибили її соціальну диференціацію.

З середини XVIII ст., коли Січ переходить до колонізації своїх земель та ведення осілого інтенсивного землеробства, хутори-зимівки старшини перетворю­ються на крупні феодальні господарства, у яких експлуатуються голота та сирома - низи запорізького товариства. Сам кіш, як такий, експлуатував рядових козаків, а також масу посполитих, що утікали на землі Запоріжжя. Сподіваючись знайти тут захист від сваволі поміщиків, гетьмана та царя, вони ставали «поддаными Войска запорожского». Залежність посполитих від січової влади виявлялася, зокрема, в їх зобов’язаннях сплачувати «войськовой оклад» - головну грошову подать кошу.

Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині й Лівобережжі та ліквідації Січі за указом від 16 листопада 1781 р. запорізьких козаків було переведено в розряд селян-однодворців, з обкладенням подушним податком, їм теж заборонялося вільно переходити на інше місце проживання. Катерина II, зруйнувавши Січ, заборонила навіть назву «запорозький козак». Землі Запорізької Січі вона роздала своїм улюбленцям.

Міське населення. У XVIII ст. чисельність міського населення України, а головне, його роль у економіці зростає. Склад міщан був досить строкатим і багатостановим. Соціальні групи населення міста перебували у складних взаємовідносинах.

Міщани, користуючись Магдебурзьким правом, були у значній мірі ізольовані від інших станів українського населення.

Міщани, як правило, були і юридичне і особисто вільними людьми. Звільнившись від дискримінації з боку польської держави, вони одержали право займатися ремеслами поза цехів, дрібною торгівлею, наданням дрібного кредиту. Їх головний обов’язок полягав у сплаті податків до гетьманської казни. Вони несли ряд повинностей, однією з яких була охорона міста. На них поширювалась рекрутська повинність (тому їх називали «казаки городовой службы»).

Деякі вчені вважають їх становище схожим із становищем державних селян. Однак, у ряді випадків подушний податок з міщан перевищував подушний податок, накладений на державних селян. Міщани були пов’язані круговою порукою, яка гарантувала сплату ними подушного податку та виконання повинностей.

З дозволу адміністрації міста та своєї станової групи міщани могли змінювати місце проживання. Вони мали також право переходити до іншого стану.

Їх правове становище залежало також від статусу і підлеглості міста, де вони проживали. У містах, що управлялися за магдебурзьким правом (царський уряд надав це право Батурину, Глухову, Кролевцю та ін.), міщани користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами в разі зайняття ремеслами, промислами, торгівлею, мали право обирати магістрат.

У полкових же містах існували серйозні обмеження їх прав, оскільки полкові уряди самі визначали для них види та розміри податків і повинностей. У приватновласницьких містах міщани залишалися залежними від феодала-власника міста. Існували й інші станові групи одвічних городян - ремісники, об’єднані у цехи, та купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об’єднані у гільдії. Ці групи займали привілейоване становище у масі міщанства. У свою чергу, кожна із цих груп підрозділялися на окремі соціальні верстви, підгрупи.

За загальним правилом, ремісники об’єднувалися в цехи за фахом, тобто за видом ремесел (ткацьке, кравецьке та ін.). Кожен цех мав свою управу. Ремісники - члени цеху поділялися на довічних цехових і тимчасових цехових майстрів. Стати членом цеху можна було за умови досягнення 21 року та будучи власником господарства по виробленню ремісничих виробів. Становище майстра посвідчувалось свідоцтвом цехової управи. Майстри мали досить великі права. Вони могли заснувати цехову організацію, обирати її адміністрацію, самостійно вирішувати виробничі питання, встановлювати монополію на виготовлення і збут своїх товарів, розглядати дрібні спори між членами цеху.

Ремісники сплачували податки та виконували повинності, якими обклада­лася в цілому цехова община; майстри користувалися привілеями у сплаті податків і зборів, експлуатували підмайстрів, учнів та робітників.

Усі ремісники міста складали ремісничий сход. Він обирав на три роки ремісницьку управу (ремісничого старосту та двох його товаришів) - загальну для усіх цехів. Система цехового управління була підпорядкована міським магістратам і ратушам. У іншому цеховий устрій в різних містах України був досить строкатим.

Наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі та Півдні України (степовий її частини) діяло законодавство Росії, що регулювало правовий статус ремісників, яке складалося з ремісничого положення 1785 р. та статусу про цехи 1799 р..

Приблизно такими ж пільгами, що й ремісники, користувалися купці. Кожен міщанин, маючи капітал понад 50 крб., міг записатися в купці. Вони об’єднувалися в гільдії. Але правове становище купця не було стабільним. Воно залежало від своєчасної сплати гільдійського внеску. Достатньо було цей внесок не сплатити, як неплатник автоматично переводився до міщанського стану.

Гільдійське купецтво наприкінці XVIII ст. було звільнене від подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань, але в той же час воно обкладалося рядом феодальних повинностей, від яких багаті купці могли відкупитися. Щоб змінити місце проживання, купцю був потрібен спеціальний дозвіл урядовців та купецького товариства.

Поряд з одвічними мешканцями міст - міщанами, ремісниками та купцями тут проживали також козацька старшина, шляхта, духовенство, рядове козацтво. Старшинско-шляхетска верхівка та міська адміністрація увінчували соціальну піраміду городян. Дворяни, які займалися торгівлею та товарним виробництвом, записувалися до купецьких гільдій.

Отже, наприкінці XVIII ст. суспільний лад України втратив самобутні специфічні риси. Тут фактично і формально запроваджується соціальна структура Російскої держави, як наслідок наступу царату на права і вільності України та її народу.

Але уявлення про суспільну структуру України буде неповним, якщо не згадати про значний як за кількістю, так і за роллю прошарок високо освічених людей з вчителів, лікарів, юристів, філософів, літераторів. Походженням вони належали до різних верств населення, але головним чином виходили з старшини, шляхти, духовенства. Загальну та спеціальну освіту вони здобували в університетах Західної Європи та у вітчизняних навчальних закладах, серед яких була Київсько-Могилянська академія. Освічена шляхта стала кістяком нового державного ладу при Б.Хмельницькому.

2.