ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Ядром, основною частиною українських земель у складі Росії була Лівобережна Україна. Українці називали її Гетьманщиною по державній організації, котра існувала тут, а також «Війском Запорізським».

Гетьман. Формально він обирався на цю посаду. У дійсності ж його призначали за наказом царя. У 1709 р. старшина побажала обрати гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка. Але Петро І не погодився з його кандидатурою і гетьманом був обраний, а точніше призначений, Іван Скоро - падський, який вмираючи, розпорядився, щоб до обрання нового гетьмана його повноваження доручили П.Полуботку. Так, той став наказним гетьманом.

При призначенні (або затвердженні) обраного гетьмана царі рахувалися з характеристикою, яку одержували від своїх агентів, перш за все, від воєвод, які знаходилися в Україні.

У XVIII ст., незважаючи на тиск з боку Росії деякі гетьмани як, наприклад, І.Мазепа намагалися досягти спадковості гетьманської посади. Цим прагненням рішуче запобігала не тільки царська влада, а й старшина. Проте, коли Кирило Розумовський забажав закріпити гетьманство за своїм родом, старшина його підтримала. Вона сподівалася, що встановлення спадкового гетьманства допоможе зберегти Українську державу, захистити її від зазіхань царату.

Після смерті Мазепи запорізькі козаки, що втекли разом із ним після Полтавського бою, на своїй раді в Бендерах (1710 р.) обрали гетьманом Пилипа Орлика, який став першим гетьманом України в еміграції. Він присвятив усе своє життя боротьбі за вільну Україну. Власні погляди на устрій самостійної Української держави він виклав у Конституції прав і вільностей Запорізького Війська (1710 р.), яку було затверджено у день обрання Орлика на гетьманство. Цей нормативний акт виходив з визнання природних прав народу чинити опір гнобленню.

Хоча положення цього документа не було реалізовано, він свідчив про високий рівень розвитку української політичної думки і в подальшому висвітлював шляхи боротьби українців за своє національне визволення.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ і Слобідську Україну, бо вони безпосередньо підлягали органам Російської держави. Царський уряд робив усе, щоб перешкодити створенню цілісної території України. Але у повсякденному житті між Гетьманщиною, Слобідською Україною та Запорізькою Січчю існували зв’язки - економічні, політичні та культурні, які зміцнювали свідомість українців у тому, що вони є представниками єдиної національної території.

Петро І порушив звичай, коли обрання нового гетьмана супроводжувалося складанням статей, за якими визначалися взаємовідносини України та Росії, гетьмана та царя. Уникаючи затвердження статей, складених при обранні гетьманом Скоропадського у 1709 р., які передбачали відновлення важливих прав Гетьманщини (невтручання московських воєвод в управління Україною, усунення російських офіцерів від командування козаками в походах та ін.), він статті прийняв, але припинив їх дію, посилаючись на воєнну обстановку.

Однак статті, складені у 1728 р. при обранні наступного гетьмана Данила Апостола, були затверджені урядом молодого Петра І у вигляді відповідей на 28 пунктів. Цей документ мав назву - “Решительные (конфирмированные) пункты”. Він діяв до скасування Гетьманщини.

Обсяг повноважень гетьмана був досить значний. У внутрішніх справах йому належала законодавча та судова влада. Відповідно до цього гетьман іменувався “верхній владця і господар Отчизни нашої”, «зверхній властитель», «гетьман Війска Запорізького», «Гетьман війск его царського пресветлого Величества Запорожського обох берегов Днепра».

Будучи главою виконавчої влади, гетьман з фонду «вільних військових маєтностей» роздавав землі окремим особам за службу та монастирям. Право володіння землею підтверджувалось гетьманськими універсалами. Гетьман займався організацією збирання податей та контролював державні витрати. Гетьмани мали ознаки влади: булаву у формі жезла з кулею нагорі та бунчук, держак якого нагорі був прикрашений кінським хвостом.

В руках гетьмана були фінансові кошти держави. Він керував збиранням податків і розпоряджався державними військовими скарбами. Тривалий час його особисті та державні кошти не роз’єднувалися, що призводило до зловживань. У них Мазепа обвинуватив свого попередника Самойловича (що стало однією з підстав зміщення останнього). Щоб покласти край розкраданням була заснована посада генерального підскарбія, котрий мав спеціальний обов’язок відати військовими коштами.

Гетьман був головнокомандуючим - «зверхником над вийськом». “Решительные пункти”, збороняючи гетьману здійснювати дипломатичні зносини, допускали невелике послаблення. Так, з Польщею та Кримом гетьман міг улагоджувати прикордонні конфлікти, але з дозволу царського резидента.

У гетьмана тепер було відібрано право призначати та звільняти без участі Генеральної ради полковників та генеральних старшин. Петро І самовладно здійснював потрібні йому переміщення урядовців, чим вносив розбрат у середовище козацької старшини.

У 1709 р. при гетьмані Скоропадському була заснована посада царського резидента. Ним став стольник Ізмайлов. У своїх діях він керувався двома інструкціями Петра І - явною і таємною. У останній Ізмайлову наказувалося стежити за гетьманом і поведінкою старшини, щоб вони не зносилися з ворогами Росії та України, та уточнювати справжні прибутки України.

Наростаючий процес обмеження влади гетьмана, навіть деяка дискредитація цієї посади для скасування цього інституту влади. Сенат, а згодом і Петро І охоче затвердили розпорядження Скоропадського про наказного гетьмана в особі Полуботка і в подальшому наполегливо перешкоджали обрання чергового гетьмана. Після арешту Полуботка у 1723 р. та й до 1727 р. Україна жила без гетьмана.

У 1727 р. гетьманом був обраний миргородський полковник Данило Апостол. Росія погодилась з цим обранням, бо насувалась нова війна з Туреччиною і вона мала потребу у військовій підтримці України. При обранні Апостола його син став заручником за свого батька у Петербурзі. Він повернувся в Україну лише при імператриці Анні. 70-річний Апостол виявився тонким політиком. Він скористався сприятливою для України ситуацією та домігся встановлення для неї, щоправда, короткочасних, деяких елементів самоврядування: виборності органів управління та суду, права мати військовій скарб, ліквідації колегії, відмови російського уряду від введення нових податків. У свій час прохання Полуботка про встановлення цих же прав викликало гнів Петра І і стало причиною загибелі наказного гетьмана.

Після смерті Апостола (1734 р.) Україна знов залишилася без гетьмана. У 1750 р. гетьманом був призначений українець за походженням, близька до російського трону людина - Кирило Розумовський. В цьому призначенні певну роль відіграли не стільки державні, скільки особисті міркування - К.Розумовський був рідним братом фаворита, а потім морганатичного чоловіка імператриці Єлисавети - Олексія Розумовського.

У 1764 р. посаду гетьмана було остаточно ліквідовано.

З 1654 та по 1764 рр. Україна бачила різних гетьманів. Про ділові та особисті якості чи недоліки багатьох з них і досі сперечаються вчені, але одностайно найвидатнішими з них визнається Б.Хмельницький - державний діяч колосального масштабу, засновник Української козацької держави.

Протягом 30 років після смерті Б. Хмельницкого відбувалася зміна гетьманів. У 1687 р. гетьманом був обраний Іван Мазепа, людина яскрава, обдарована, досить честолюбна, владна. Відзначаючись великим розумом, Мазепа спромігся увійти в довір’я до Петра І, який у 1700 р. нагородив його вищим у Росії орденом Андрія Первозванного.

Добру пам’ять про себе залишив у народі наказний гетьман Павло Полуботок, який мужньо, ціною власної свободи відстоював права і вільності України.

Гетьман і полково-сотенна система. У зазначений період опорою гетьмана залишалася полово-сотенна система. Незважаючи на розбіжності між гетьманом і козацькою старшиною, і гетьман, і старшина, і усе військо запорізьке йшли назустріч один одному, усвідомлюючи залежність своєї долі від збереження міцності військово-адміністративної організації й елементів демократії в ній.

Офіційні акти репрезентували Україну як країну, в якій панує єдність, співдружність гетьмана, війська запорізького та народу малоросійського. Тому царський уряд свої звернення адресував здебільшого гетьману та усьому війську.

Г енеральний уряд. Г етьман управляв з участю і допомогою ради генеральної старшини або старшинської ради, яка збиралася декілька разів на рік для вирішення найважливіших питань (обрання гетьмана, генеральних старшин, оборона кордону та ін.) та за вимогою генерального уряду. Були три роди старшинських рад: 1) рада гетьмана за участю генеральної старшини; 2) рада генеральної та полкої старшини і 3) з’їзди старшин усіх рівнів, де брали участь також вище духовенство, бургомістри і війти. Рада гетьмана за участю генеральної старшини збиралася щодня, а з’їзди старшин скликалися на Різдво та Пасху. Конституція Пилипа Орлика передбачала скликання з’їзду ще й на Покрову. Можна сказати, що в Україні почав формуватися двопалатний парламент.

На радах і з’їздах головував гетьман: він відкривав їх роботу промовою, керував обговоренням усіх питань, він і закривав їх роботу.

Рада генеральної старшини складалася з обозного, судді, підскарбія та писаря. Це був вищий виконавчий орган Української держави.

Генеральний обозний, за відсутності гетьмана, виконував обов’язки наказного гетьмана, керував військом під час військових походів, коли в них не брав участі гетьман; він був спеціальним повноважним послом держави. Обозний завідував також артилерією. У послідуючому обозний фактично виконував обов’язки міністра збройних сил.

Генеральний суддя розглядав як цивільні, так і кримінальні справи, інколи виїжджаючи для вирішення справи на місця. Генеральні судді були радниками гетьмана, а в окремих випадках виконували спеціальні його доручення.

Посада генерального підскарбія була створена за гетьмана Брюховецького. У 1728 р. з’явилося два підскарбії - один росіянин, а другий - українець. Генеральний підскарбій контролював фінанси країни.

Генеральний писар завідував генеральною канцелярією та архівом. Він зберігав і державну печатку. В окремих випадках він виконував деякі дипломатичні завдання. Під час міжнародних переговорів генеральний писар організовував прийом гетьманом послів, скеровував переговори у потрібне русло.

Існувала також і нижча генеральна старшина: два осавули, хорунжий та бунчужний, функції яких не були точно встановлені.

Генеральні осавули виконували спеціальні доручення гетьмана, могли бути наказними гетьманами під час військових походів за відсутності гетьмана. За дорученням гетьмана осавули виконували різні дипломатичні доручення, займалися розслідуванням.

Генеральний хорунжий займався організацією охорони війскового прапора, а генеральний бунчужний - гетьманського бунчука. Вони також виконували різноманітні доручення гетьмана.

У 1720 р. генеральний уряд було перетворено на військову канцелярію, що складалася з шести осіб, призначеним царем. Троє з них були з козацької старшини, інші троє - з російских урядовців. Військова канцелярія припинила своє існування за часів гетьманування Д.Апостола (1728-1734). Але після його смерті знов функціонувала, збереглася при Розумовському і була ліквідована разом з гетьманством у 1764 р..

Полковий уряд. Під руку царського самодержавства підпав і полковий уряд. За указом Петра І раду в 1718 р. було позбавлено права обирати полкових старшин. Тепер вона рекомендувала гетьману двох-трьох козаків на кожну посаду, який призначав з них потрібну йому людину. Незабаром виборність полковників та інших полкових урядовців було скасовано. Спочатку їх призначав гетьман після консультації з російскими урядовцями, а потім це призначення робив цар та інші вищі органи Росії. На посади полковників, як правило, призначалися особи з росіян.

За встановленим правилом полковник залишався на посаді аж до смерті, крім випадків його заміни урядом. Отже, ця посада у ряді випадків перетворилася на спадкову. Виникли полковницькі династії.

Призначений полковник користувався єдиноначальною владою та не рахувався з полковою радою, внаслідок чого значення останньої помітно впало. Владу полковника підтверджували клейноди, подібно до гетьманских, але його булава була не кругла, а шестигранна і мала назву «пернач». Від призначення полковників згодом перейшли до призначення сотників.

Полковник був членом Ради генеральних старшин, очолював полкову делегацію на з’їзді старшин. У своєму полку він був вищою посадовою особою і виконував функції військового начальника та голови виконавчої влади полку. Він також головував на раді старшин полку і виконував судові функції. Він надавав землі старшині за службу.

У 1781 р. полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій був скасований і в наступні роки (1782-1783 рр.) було введено губернський поділ відповідно до російського «Учреждения о губерниях» (1775р.).

В Запорізький Січі після її приєднання до Росії зберігаються колишня організація управління. Вища влада належала усім формально рівноправним членам запорізького товариства. Від їх імені цю владу здійснювала військова рада.

Військова рада обирала кошових старшин - помічників кошового, але поступово значення ради занепадало. Ряд її повноважень привласнив кошовий, зокрема, у призначенні старшин, інші перейшли до старшинської ради. Помічники кошового - старшини виконували різні доручення. Заступником кошового був військовий суддя, він же виконував обов’язки скарбника. Серед запорізьких старшин було декілька полковників. Вони очолювали паланки або управляли крупними військовими з’єднаннями.

Основною соціально-війсковою одиницею Січі був курінь, який утворювався за принципом земляцтва. Налічувалося 38 куренів, очолюваних курінними отаманами, які були опорою кошового.

Збройні сили. Реєстрове війско. У XVIII ст. Україна зберігала власні збройні формування. Реєстрове військо добре послужило бранній славі Росії та й само здобувало лаври воєнних перемог. Реєстрове військо використовувалося для охорони кордонів Росії, особливо на півдні. У походах козаки підлягали російському командуванню. А тим часом їх чисельність продовжувала зменшуватись. За указом Анни Іоановни їх було скорочено до 20000 чоловік. За військовим фахом козаки були головним чином піхотинцями, а також артилеристами. А от добірної кінноти, як не дивно, у них не було. Це одна з причин, яка штовхала Україну на військове співробітництво з кримським ханом.

Одночасно відбуваються зміни в організаційній структурі українського війська, що негативно позначилося на його самобутності та в решті решт призвело до влиття у російську армію. Царські чиновники почали використовувати козацьке військо не за призначенням, а саме на важких фізичних роботах (прокладення доріг, будівництві мостів, фортець, ритті каналів). Це виснажувало козаків. викликало епідемії, призводило до масової загибелі людей.

Коли в Україні розпочалося дислокування частин російської армії (драгун та гренадерів), в них стали зараховувати козаків, що створило реальну загрозу існуванню полків. Серед козаків спалахнуло різке незадоволення, внаслідок чого полки було відновлено, але не надовго.

У 1765 р. Катерина II оголосила, що козацьке військо, як особливий вид збройних сил, є непотрібним. Пропонувалося усі полки розформувати, а козакам вступати до курсарів. Після цього усі слобідські полки було перетворено на регулярні гусарські полки, а тих хто в них служив, називали пікінерами. До пікінерів перевели козаків Миргородського та Полтавського полків. У 1783 р. пікінерські частини було теж розформовано.

В тому ж році за указом воєнної колегії 10 полків, які ще стояли на Лівобережжі, було перетворено у регулярні полки кавалерії. Вони стали називатися карабінерськими. Полковники цих реформованих частин одержали табельні чини. Рядових козаків було зрівняно з державними селянами і зобов’язано виконувати їх повинності. Перший рекрутський набір серед лівобережних козаків, був проведений у 1797 році.

Запорізьке військо. Військове формування запорожців складало автономний підрозділ у збройних силах Росії. На відміну від реєстрових козаків це військо називалося «військо низове запорозьке» а пізніше «войсько ее императорського величества запорожское низовое». Царський уряд перешкоджав встановленню будь-яких зв’язків між реєстровими козаками та запорожцями. У мирний час запорожці несли службу по охороні кордонів.

Вклад запорізького війська у військову славу Росії був досить значний. Цього не могла не визнати Катерина II. У 1770 р. вона подякувала усім запорожцям за доблесть у російско-турецькій війні, а кошового Калнишевського нагородила орденом Андрія Первозванного. У 1773 р. йому було надано чин генерал-майора російської служби.

Церква. З 1721 р. Синод як вищий орган церковного управління, заснований замість скасованого патріаршества, почав призначати усіх вищих ієрархів України. У складі Синоду було багато українців. З 1728 р. в Україні, як і в Росії, проводиться політика обмеження прав церкви. Так, гетьман заборонив передавати церквам землі світських феодалів (у зв’язку з обмеженням церковної земельної вланості). У 1780 р. в Україні було здійснено секуляризацію земель, що належали церкві.

Органи Росії для управління Україною. Із скасуванням системи приказів повноваження Малоросійського приказу було передано до колегії іноземних справ. У 1722 р. управління Малоросією було передано сенату.

Положення договору 1654 р. про невтручання Росії у внутрішнє управління України було відкинуто. Україна невпинно перетворюється у невід’ємну частину Російської держави.

29 травня 1722 р. в Україну надійшов царський маніфест про заснування Малоросійської колегії з розташуванням у Глухові резиденції гетьмана. Колегія складалася з шести штаб-офіцерів - представників полків царської армії, які дислокувалися в Україні, її президентом став бригадир (генерал) Вільямів.

Створення колегії офіційно було мотивовано необхідністю навести порядок в судах і адміністрації України. У дійсності ж колегія мала наказ включити Україну до російської системи управління. Тому вона була наділена усією повнотою влади. Г етьману залишили лише примарне право давати колегії поради.

Колегія пильно доглядала за усіма грошовими та натуральними зборами, що надходили в її розпорядження (раніше Україна прямо не вносила прибутків у російську державну скарбницю, за винятком «консистентских дачек»). Внаслідок цього, за часів діяльності Малоросійської колегії грошові та хлібні збори в Україні зросли в чотири рази.

Колегія провила підступну, демагогічну політику, прагнучи розколоти українське суспільство. Вона переконувала населення, що бажає лише підготувати вибори нового гетьмана, охоронити народ від утисків з боку шляхти та старшини і закликала маси подавати їй скарги на старшину та інших кривдників. Народ деякий час вірив у «добрі» наміри колегії. Вона ж, користуючись цим, посилювала гноблення населення.

У 1727 р. Верховна таємна рада, побоючись антиросійського вибуху в Україні, скасувала нові податки, які були введені колегією та обмежила її владні повноваження. За нею був збережений лише статус апеляційної інстанції. Внаслідок того, що колегія, як орган управління Україною припинила своє існування, Україну було підпорядковано колегії іноземних справ.

Правління гетьманського уряду (1734-1750 рр.). В 1734 р. створив Правління гетьманського уряду. Воно складалося з шести осіб. Троє з них були росіяни, троє - українці. Формально всі вони були рівноправними. Правління було підпорядковане поновленій Малоросійській колегії, проте царський уряд не користувався цією назвою, пам’ятуючи сумну спадщину, яку залишила по себе перша Малоросійська колегія. Одним із завдань Правління було скомпрометувати гетьманську владу, обвинуватити її у надмірних податках та інших тягарях (які у дійсності поклав на українців царат). Правління мало також запобігати різноманітним зв’язкам населення Гетьманщини з правобережними українцями, а також з поляками та білорусами. Воно виступило й проти самоврядування українських міст. У 1737 р. за його наказом були конфісковані документи, які засвідчували права Київської магістратури, щоб у подальшому відібрати ці права назавжди.

Правління діяло жорстокими, брутальними засобами і, природно, викликало ненависть до себе з боку українців. Воно існувало до 1750 р., коли імператриця Єлизавета погодилася з поновленням посади гетьмана. Новим гетьманом став К.Розумовський.

Друга Малоросійська колегія (1764-1786 рр.). Її очолив президент - граф Петро Румянцев. Його ж було призначено генерал-губернатором Малої Росії. По суті, Румянцев управляв Україною одноосібно.

Серед восьми членів в колегії було четверть українців, один з них граф Олексій Безбородько займав посаду писаря, тобто канцеляра при Румянцеві. Він же був головним комендантом козацьких частин в Україні. В інструкції Румянцеву Катерина II наказала скасувати усі відмінності в державному устрої України та зрівняти її з іншими імперськими провінціями, витравити в українцях погляд на себе як на народ.

За правлінням колегії прапори України, гармати, військові печатки, гетьманські клейноди було відіслано до Москви. Ця акція стала символом позбавлення автономного статусу України у складі Росії. Після введення в Україні російської системи органів влади та управління необхідність в колегії відпала. У 1786 р. вона припинила свою діяльність.

Збройні сили Росії в Україні. Після втечі Мазепи уряд Росії знов вводить свої війська в Україну, незважаючи на умови попередніх договорів. В Україну було введено 10 драгунських та 6 гренадерських полків. Вони утримувалися за рахунок місцевого населення. Для цього був встановлений спеціальний збір - «консистентские дачки» (солдати російських полків звалися консистентами). За часів війни з Туреччиною (1730-1739) майже вся російська армія (75 полків) перебувала в Україні, що завдало українському народові велику матеріальну шкоду. До того ж перебування російських військ було важким політичним пресом, превентивним заходом придушення прагнення України до волі.

Судові Органи. Значна частина справ розглядалася генеральним суддею і судовим писарем. У 1727 р. до складу суду було введено три російських і три українських чиновники. Гетьман став президентом суду. Кандидатури членів суду затверджувалися царем.

Гетьманським універсалом від 17 листопада 1760 р. Генеральний військовий суд було реформовано. До його складу увійшли 12 чоловік і два генеральних судді та десять депутатів від полків. Усі вони обиралися козацькою старшиною. У 1767 р. депутатів змінили постійні члени суду.

Спочатку Генеральний військовий суд діяв як суд першої інстанції в справах особливої важливості. З часом він перетворився на вищу апеляційну інстанцію, що було закріплено універсалом гетьмана К.Розумовського. Як вища інстанція, суд видавав інструкції нижчестоящим судам, направляв до них своїх представників для участі в судовому розгляді. Генеральний військовий суд діяв і після ліквідації Гетьманщини. Він припинив своє існування лише в 1786 р.

Основною ланкою судової системи були полкові суди. Вони діяли аж до 1763 р. і за своїм складом не відрізнялися від складу відповідних полкових канцелярій. Головував в суді полковник, в засіданні брав участь полковий суддя. Полкові суди розглядали кримінальні (перш за все вбивства) та цивільні справи. Вони були судами другої інстанції для нижчестоящих судів, а під час військових походів - функціонували як військово-польові суди.

На території сотні діяли сотенні суди. За своїм складом і діяльністю вони були схожі із сотенним правлінням. Спочатку сотенні суди діяли разом з ратушними судами і називалися «судом нашим й всей громады посполитой», «уряд сотенный». Починаючи з середини XVIII ст., до складу сотенного суду входили: сотник, отаман, міський писар, а також сотенний осавул та хорунжий. У 1730 р. за інструкцією гетьмана Д.Апостола сотенний суд було відокремлено від міського (магістратського) суду. Поступово компетенція сотенних судів звужувалася і була зведена до мінімуму. За ними залишилося право «между рядовыми казаками, в самых маловажним жалобах й спорах словесную расправу чинить». Сотенні суди було скасовано у 1763 р.

Існували також сільські суди загальні для козаків і селян. До їх складу входили війт та декілька козаків і селян, але справи останніх розглядалися окремо. Інструкція Д.Апостола від 1 червня 1730 р. приписувала, що в селах, підлеглих сотенній адміністрації, судить отаман чи війт з двома-трьома товаришами. У

державних маєтках, якщо скарга подавалася на козака селянином, суд здійснювався отаманом із «знатним товариством», якщо ж козак поскаржився на мужика, то їх судив староста чи війт.

Гетьман Апостол здійснив деяке розмежування міських судів від полкових та сотенних. У 1763 р. суди магістратів було вилучено з підпорядкованості полковим канцеляріям. В той же час земські суди, введені наприкінці 1763 р., могли розглядати справи міщан. До складу міських судів входили війти, бурмістри, райці та лавники.

Крім названих судових органів, у зазначений період судові функції в Україні здійснювали: цехові, мирові, третейські, а також ярмаркові суди.

В середині XVIII ст. в Україні назріла необхідність у судовій реформі, мета якої полягала у забезпеченні соціально-економічних вимог старшини та шляхти, що прагнули зрівнятися у правах з російським дворянством. Судова реформа за їх задумом мала зрівняти у підсудності усі прошарки панівного класу, обмежити компетенцію Генерального військового суду як першої інстанції для вищої старшини, розмежувати розгляд цивільних та кримінальних справ і, нарешті, спростити судову систему. З’їзд козацької старшини у Глухові постановив підтримати цю реформу.

Після її проведення склалася нова система загальних судів - земські, міські, підкоморські. Генеральний військовий суд став апеляційною інстанцією для новоутворених судів.

Земські суди було створено в усіх повітах Лівобережної України. До їх складу входили земський суддя, підсудок, писар. Усі вони були з числа козацької старшини. З 1768 р. заборонялося обирати до складу земського суду рядових козаків. Члени земського суду, вступаючи на посаду, присягали (давали «клятвенное обещание»). Земські суди розглядали спори про право на власність, на спадщину, їх було ліквідовано у 1831 р.

Міські суди - фактично були тими ж полковими судами, які діяли в усіх полкових містах. Міський суд складався з полковника, міського судді, декількох полкових старшин (не більше трьох), судового писаря. До компетенції судів входили виключно кримінальні справи про вбивство, зґвалтування, крадіжку, хабарництво, розбій та ін. Важливі кримінальні справи, що стосувалися інтересів імперії, передавалися на розгляд у Преображенський приказ, Таємну канцелярію, пізніше у Вищу таємну раду і Таємну експедицію. Міські суди діяли до 1782 р.

Підкоморські суди утворювалися по усіх повітах. Склад суду -підкоморій та комірник. Підкоморій обирався. Його кандидатуру визначав гетьман. За своїм становищем підкоморій вважався першим після полковника. Він добирав собі помічника - комірника. Обидві посади були довічними. Підкоморій розглядав земельні спори. Апеляційною інстанцією для підкоморського суду був Генеральний військовий суд. Підкоморський суд діяв до 1840 р.

На Запорізькій Січі суд традиційно не був відділений від кошової і паланкової адміністрації. Функції судових органів здійснювала козацька старшина під головуванням кошового отамана за участю військового судді як особи, компетентної у праві. Суддя був другою особою після отамана у Коші. Щодо організації і діяльності суд керувався нормами звичайного права. Запорізькі козаки підлягали юрисдикції тільки козацького суду («где троє козаков, там судят одного»).

У Правобережній Україні існувала судова система Речі Посполитої. Вищим становим (апеляційним) судом був коронний трибунал. З 1764 р. судовими справами України займався Люблінський трибунал. Шляхетськими судами першої інстанції були: земський суд, міський суд, підкоморний суд (по земельних спорах). У містах діяв міський (главний) суд, у селах - сільські та доменіальні (замкові, вотчинні) суди.

В Слобідсько-українській, Херсонській, Катеринославській, Таврійській губерніях з кінця XVIII ст. діяла судова система Росії, яку було введено у 1775 р.

3.