Розвиток державності на початковому стані феодальної роздробленості

У 30-ті роки ХІІ ст. ранньофеодальний період історії Давньоруської держави змінився періодом феодальної роздробленості або початковим етапом розвиненого феодалізму, що було явищем історично неминучим і в певному розумінні прогресивним.

Помилкові уявлення про перехід до роздробленості як про час розпаду держави не точно передають суть історичних подій тієї доби: визначальним був не розпад, а навпаки - більш стале, зумовлене економічним і політичним розвитком об’єднання територіально близьких споріднених племен, входження яких від очоленої Києвом держави, раніше не мало міцної основи.

Феодальна роздробленість була викликана причинами, насамперед, соціально-економічного характеру: зростання продуктивних сил в сільському господарстві та ремісництві, подальшим розширенням та зміцненням феодальної власності на землю, поступальним розвитком феодального способу виробництва. Вирішальне значення при цьому мав розвиток великого вотчинного землеволодіння.

Йшов процес бурхливого зростання міст, зароджувалися внутрішні

торгівельні зв’язки між містом та селом, відбувався повсюдний розквіт культури.

В той же час загострилася соціальна боротьба між двома основними антагоністичними класами: феодалами-землевласниками та селянами. Під її впливом посилилось прагнення місцевих феодалів збільшити власну участь в управлінні “своєю” землею, взяти безпосередньо в свої руки та всебічно зміцнити державний механізм, удосконалити правові засоби придушення опору закабалених народних мас.

Суспільний лад. Земельна власність знаходилась в основі панування класу феодалів і землеробство в цей час було найважливішою галуззю господарсько- економічного життя земель та князівств Русі.

Велике феодальне землеволодіння зростало та розвивалося, насамперед, в таких формах, як князівські домени та боярські вотчини. Велика феодальна вотчина, в якій застосовувалася праця феодально залежних селян та холопів, дозволяла організовувати багатогалузеве орно-промислове господарство, розширяти ниви, впроваджувати дво та трипільну систему сівозміни, удосконалювати знаряддя виробництва.

Князівський домен був найважливішим джерелом прибутків, які забезпечували існування князя, а також його численних слуг, дозволяли утримувати надійний апарат управління та збройні сили, які безпосередньо перебували у віддані князя.

З розвитком феодальних відносин пов’язано кількісне зростання, подальше зміцнення економічної могутності та політичного становища такої групи феодалів як бояри, які були власниками великих вотчин. Про боярських тіунів, рядовичів, холопів, а також про боярський спадок говорить поширена редакція Руської Правди.

Матеріально-виробничу основу вотчинного господарства складала праця залежних від феодала селян. Феодальне законодавство ХІІ-ХІІІ ст. створювало феодалам необхідні умови для закабаления все нових груп селян. Свідчення тому - норми Руської Правди, насамперед, “Устав про закупи”, який яскраво характеризує один з поширених засобів встановлення феодальної залежності вільного сільського населення Стародавньої Русі від феодала-землевласника. Аналіз норм даного акта дозволяє зробити висновок, що ця правова пам’ятка Стародавньої Русі була переважно “боярським законодавством”.

В цей період пануючий клас феодалів являв собою складну ієрархічну структуру, яку очолювали представники князівського роду, а нижче знаходились бояри-землевласники. Ця ієрархічна система у середині пануючого класу була саме тією організацією, яка забезпечувала відтворення та збагачення феодалів Стародавньої русі, сприяла експлуатації все більш широких верств феодально залежного населення.

Суспільно-економічний, політичний розвиток Русі в ХІІ-ХІІІ ст. характеризується швидко зростаючою роллю міст. В основі господарчої діяльності міст було: ремесло, промисли, торгівля та певною мірою сільськогосподарське виробництво.

Міське управління, суд, керівництво міським ополченням зосереджувалися в руках міської феодальної знаті, яка нещадно експлуатувала ремісників, а також дрібних торгівців, часто виділяючи з своїх боярських садиб в їхнє користування подвір’я та земельні ділянки і збираючи за це феодальну ренту.

Державний лад. Обумовлені поступовим розвитком виробничих сил зміни соціальної структури та загострення класової боротьби посилили вплив економічного базису на політичну надбудову і викликали в ній значні перетворення. В період феодальної роздробленості Русі за формою устрою являла собою комплекс напівсамотніх державних утворень. На думку деяких учених, Давньоруська держава цього періоду - це своєрідна феодальна федерація.

Зазнала змін і форма правління давньоруської держави. В ХІІ-ХІІІ ст., аж до навали Батия, встановилася нова форма правління, при якій київський престол став об’єктом колективного сюзеренітету найсильніших князів, їх загальнодинастійною спадщиною. В цей період Давньоруською державою правив не стільки великий київський князь, скільки увесь князівський рід.

Таке правління позитивно впливало на розвиток політичного життя Русі ХІІ- ХІІІ ст., бо не тільки скорочувало, що правда тимчасово, міжусобиці, але й деякою мірою сприяло об’єднанню давньоруських земель навколо Києва, а також забезпечувало посилення військового потенціалу Русі в боротьбі з кочівниками. При зазначеному способі правління, який виявився в цілому життєздатним в нестійкий час феодальної роздробленості, успішно об’єднувалися тенденції економічного і соціального розвитку окремих земель і князівств Русі з прагненням усіх верств суспільства до єдності.

Отже, на першому етапі феодальної роздробленості Русь зберігала багато рис відносної єдності свого державного організму. Аж до навали орд Батия центром всієї Руської землі був Київ.

Одним із факторів підтримки відносної єдності політичного розвитку Давньоруської держави, який зберігся і в роки феодальної роздробленості, були князівські з’їзди.

Порядок скликання і проведення з’їздів князів, не регламентувався яким- небудь юридичним документом. Він заснувався на звичаї і відображав розстановку сил на момент скликання того чи іншого з’їзду. Феодальні з’їзди скликалися для обговорення, важливих питань, а також коли було необхідно обговорити питання, пов’язані з відбиттям зовнішньої небезпеки.

Структура державного апарату в князівствах XII—першої половини XIII ст.

Великий київський князь за традицією ще вважався «старшим» серед інших князів, однак, колишньої влади він вже не мав.

У васальській залежності від місцевого великого князя, який князював в політичному центрі землі - найбільш великому місті, перебували менші князі, котрі володіли центрами дрібніших князівств або князівських волостей.

Князі-правителі князівств і земель Русі були виразниками волі пануючого класу феодалів і здійснювали свою владу перш за все в їх інтересах. Верховна влада в князівстві належала великому князю. Йому підкоряються збройні сили, насамперед князівська дружина, на яку князь спирався, придушуючи виступи народних мас. Придушення опору експлуатованих народних мас було однією з найважливіших функцій князя, як голови князівства, найзначнішого його феодала.

Процес зміцнення і розширення феодального адміністративного апарату, підлеглого князям, гарантував їм можливість домагатися ефективного застосу­вання, а з боку населення — дотримання норм Руської Правди, цього збірника феодального права, який забезпечував зміцнення феодальних відносин.

До сфери діяльності князів входило керівництво центральними і місцевими органами управління.

Судова функція князів мала чіткий класовий характер, котрий особливо яскраво виявлявся тоді, коли однією з сторін в судовому процесі були представники простого вільного населення. Відомості про повсюдну участь князів у судових справах свідчать, що судова діяльність князів в XII ст. була досить активною.

До компетенції князя як правителя князівства входили питання, пов’язані з обороною земель від вторгнення ззовні. Князі займалися також дипломатичною діяльністю, метою якої було забезпечення безпеки землі в умовах постійної загрози з боку кочівників, брали участь і в організації торгових шляхів.

У період феодальної роздробленості князь у разі необхідності збирав особливу раду-думу. До її складу входили, перш за все, представники старшої дружини - бояри, а також духовні феодали - єпископ, ігумени.

При здійснені своїх функцій князь спирався на численний адміністративний апарат. Вищими посадовими особами в апараті центрального управління князівств і земель Русі були двірські, конюші, стольники.

Будучи двірськими чинами, особистими агентами князя в його домені, вони керували відомствами центрального галузевого управління всього князівства. Незважаючи на появу в центральному апараті управління вказаних посадових осіб, відбувається розвиток двірсько-вотчиної системи управління.

З числа бояр і дружинників князь призначав для управління окремими територіями посадників, тисяцьких воєвод. В їх підпорядкуванні знаходилися тіуни, вірники, тисяцькі, мечники та інші особи, котрі допомагали представникам князівської адміністрації на місцях.

Характерною рисою управління залишалася система кормління, при якій частина прибутків від волостей, котрі збирали агенти центральної влади князівства, йшла їм на «корм».

Певна роль у місцевому управлінні належала сільській общині, яку князівська адміністрація мобілізовувала на збір податків, для виконання усім «миром» деяких поліцейських функцій (виловлювання збіглих холопів, розшук убивць та ін.).

Військові сили в князівствах визначалися ієрархією земельної власності. Найбільш надійною, з погляду захисту класових інтересів феодалів, була дружинна частина війська. Князь міг покластися лише на свою постійну дружину, яка розташовувалася в стольному місті або в укріплених центрах поблизу нього і була готова за першим закликом князя виступити і «шукати» йому слави, а собі «честі».

Дружинники виконували деякі поліцейські, судові і адміністративні функції.

Система управління військовими силами у військовий час будувалася таким чином: великий князь як верховний командуючий складав разом з найзначнішими феодалами, а також тисяцьким військову раду.

У період феодальної роздробленості певну роль відігравали і вічеві сходи, котрі вже давно перетворилися в засіб, князівської волі. До складу віча входили перш за все князі, бояри, вищі церковні ієрархи, а також заможні купці. Саме таким колам належала вирішальна роль на вічевих зборах. В них брало участь і рядове міське населення.

Активну роль у суспільно-політичному житті князівств і земель Русі XII-XIII ст. відігравала церква, на чолі якої стояв митрополит. У його підпорядкуванні були єпископи, які очолювали єпархії—своєрідні церковно-адміністративні округи, що територіально охоплювали найбільші міста Русі.

Єпископи, ігумени найбільших монастирів безпосередньо брали участь у політичному житті князівства. Вони могли входити до складу князівської думи. Князі залучали єпископів як послів для ведення переговорів з іншими князями. Інколи під час відсутності в адміністративному центрі князя виконання його функцій покладалося на єпископа.

Отже, у цілому для державного устрою князівств і земель Русі XII- першої половини XIII ст. були характерними подальше зміцнення політичного панування феодалів, а також розгалужена система васально-ієрархічних зв’язків між ними.

Це знайшло своє відображення у складі, структурі, формах і методах діяльності органів центрального і місцевого управління. Князі і бояри використовували адміністративні органи, а також військові дружини для придушення опору експлуатованих мас, охорони своєї власності, перш за все земельної, а також інших своїх привілеїв і інтересів, у чому активну допомогу їм надавали церква і духовенство.

2.