ПРАВОВА СИСТЕМА

Проголошення незалежності поставило перед Україною завдання з реформування правової системи. По-перше, необхідно було відмовитися від догм соціалістичного права, по-друге, в короткі терміни впровадити терміни буржуазного права.

Конституційне право. Проголошення незалежності України потребувало внесення відповідних змін і доповнень до Конституції України. 14 лютого 1992 року було прийнято Закон України “Про внесення доповнень і змін в Конституцію”. Розділ третій було перейменовано на “Державний і територіальний устрій України”, розділ п’ятий - на “Органи законодавчої і виконавчої влади України”, розділ сьомий - на “Україна - незалежна держава”. Ст.68 проголосила Україну “незалежною демократичною правовою державою”. Згідно з Законом “Президент є глава держави і глава виконавчої влади України”.

Ще в жовтні 1990 року Верховна Рада утворила конституційну комісію, яка мала розробити проект Основного Закону. Концепція нової Конституції була затверджена у червні 1991 року, і комісія зайнялася розробкою проекту Основного Закону. Вивчалися і використовувалися Концепції багатьох демократичних держав світу, міжнародні конвенції і пакти. Враховувався і історичний досвід конституційного будівництва в Україні. До жовтня 1993 року було опрацьовано чотири варіанти проекту Основного Закону. Але через політичну кризу, що охопила владні структури, конституційний процес загальмувався.

Після виборів Президента і нового складу Верховної Ради України почала діяти нова конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади.

У грудні 1994 року Л.Кучма вніс на розгляд парламенту проект конституцій­ного Закону “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”.

Згідно з ним Президент став одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Верховною Радою. Він мав очолити і систему місцевих органів державної виконавчої влади. Ідея про місцеву владу у вигляді рад депутатів не пройшла. Органами державної влади від обласного до районного рівня ( а також у районах Києва та Севастополя ) ставали держадміністрації, главами яких Президент повинен був призначити обраних народом голів відповідних рад. У компетенції голів місцевих рад залишилися обмежені повноваження міського бюджету і програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів адміністрації. Всі інші повноваження передавалися держадміністраціям. З прийняттям цього Закону України перетворилася з парла­ментсько-президентської держави у президентсько-парламентську республіку.

Закон “Про державну владу та місцеве самоврядування в Україні” було прийнято простою більшістю голосів. Щоб ввести в дію, виявилася потрібною конституційна більшість голосів, тобто дві третини. Існуючий партійний склад парламенту робив це недосяжною справою. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного розв’язання конфлікту: підписання на період до прийняття нової Конституції угоди між Президентом і Верховною Радою в особі більшості її членів.

Враховуючи ситуацію, що склалася, Верховна Рада як єдиний законодавчий орган, з одного боку, та Президент як глава держави і виконавчої влади - з другого, тобто сторони, які одержали свої повноваження безпосередньо від народу, уклали Конституційний договір “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”.

На термін дії Конституційного договору обмежувалися права Верховної Ради та місцевих рад і розширювалися функції виконавчої влади. Прийняття цього договору стимулювало конституційний процес. В лютому 1996 року конституційна комісія передала проект Конституції на розгляд парламенту. Проект розглядався майже три місяці.

Найбільш гостру дискусію викликали п’ять пунктів проекту: про розподіл повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови, статус Криму. В ситуації, що склалася, Рада національної безпеки і Рада регіонів рекомендували Президенту винести затвердження проекту Конституції на всеукраїнський референдум. Л.Кучма підписав відповідний указ. Загроза розпуску Верховної Ради змусила народних депутатів в ніч з 27 на 28 червня 1996 року прийняти Конституцію України.

Вона складається з преамбули і п’ятнадцяти розділів: загальні засади; права, свободи та обов’язки людини і громадянина; вибори, референдум; Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; інші органи виконавчої влади; прокуратура; правосуддя; територіальний устрій України; Автономна Республіка Крим; місцеве самоврядування; Конституційний Суд України; внесення змін до Конституції України; прикінцеве положення; перехідні положення.

Прийняття Конституції України мало величезне історичне значення, оскільки була підведена юридична база під державність українського народу. За оцінками вітчизняних та зарубіжних експертів, Основний Закон України належить до найбільш демократичних у світі.

Цивільне право. Реформування економічної системи в першу чергу забезпечується нормами цивільного законодавства у період, що розглядається були прийняті закони України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 року, “Про заставу” від 2 жовтня 1992 року, “Про банкрутство” від 14 жовтня 1992 року, “Про аудиторську діяльність” від 22 квітня 1993 року, “Про авторське право і суміжні права” від 4 лютого 1994 року та інші.

Згідно з новим цивільним законодавством були внесені зміни до Цивільного кодексу України 1963 року.

11 липня 1995 року Верховна Рада внесла істотні зміни до ст.71 ЦК України, яка визначала загальні терміни позовної давності. За новою редакцією загальний термін позовної давності становить три роки незалежно від того, хто подає позов: фізична чи юридична особа.

У 1993 році було прийнято Повітряний кодекс України, в якому поряд з іншими галузевими нормами є ряд цивільно-правових норм.

Значну роль у регулюванні майнових відносин відіграли декрети і постанови Кабінету Міністрів України. Але які б зміни і доповнення не вносилися б до ЦК це не може виключити потребу суспільства в кодифікації цивільного законодавства. Отже однією з головних задач Верховної Ради є прийняття нового Цивільного кодексу.

Трудове право. Перехід до ринкових відносин змусив законодавця звернути увагу на захист трудових прав працівників. 14 жовтня 1992 року було прийнято Закон “Про охорону праці”. Законом від 19 грудня 1993 року до Кодексу законів про працю України були внесені зміни і доповнення, які стосувалися охорони праці. На соціальний захист населення спрямований Закон України “Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку” від 16 грудня 1993 року. В розвиток положень Конституції України 14 січня 1998 року прийняті Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, які визначають види, принципи та загальні правові, фінансові та організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян України.

Подальший розвиток одержав інститут контракту. У березні 1993 року Кабінет Міністрів затвердив положення про порядок укладення контрактів керівником підприємства, що є загальнодержавній власності, при наймі на роботу, а 19 березня 1994 року - Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (наймані) на роботу працівника.

Державні гарантії права на відпустку встановив Закон України “Про відпустки” від 15 листопада 1996 року.

Важливе значення для врегулювання колективних, трудових спорів (конфліктів) має Закон України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) від 3 березня 1998 року. Встановленні цим законом норми поширюються на найманих працівників та організації, утворені ними відповідно до законодавства для представництва і захисту їх інтересів та на власників підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої незалежності, а також на організації власників.

Аграрне право. У прийнятому у 1990 році Земельному кодексі УРСР вже закладалися основні положення аграрної реформи. Щоб наповнити ці положення реальним змістом, треба було створити законодавчу та нормативну базу. У жовтні 1991 року було затверджено концепцію роздержавлення і приватизації землі. Передбачалося, що з 1992 року колгоспи будуть перетворені у вільні господарські товариства. При цьому забезпечувалося право кожного колгоспника на вихід з колгоспу і створення власного приватного господарства.

Виходячи з цієї концепції Верховна Рада приймає ряд нормативних актів. 20 грудня 1991 року було прийнято Закон “Про селянське (фермерське) господарство”, який передбачав утворення спеціального земельного фонду шляхом вилучення ділянок усім громадянам, які виявили бажання організувати фермерське господарство. 30 січня 1992 року Верховна Рада прийняла Закон “Про форми власності на землю”, який проголосив, що поряд з державною можуть існувати колективна і приватна форма власності на землю.

У березні 1992 року було прийнято два протилежні за змістом акти: постанова Верховної Ради “Про прискорення земельної реформи та приватизації землі” і Закон України “Про колективне сільськогосподарське підприємство”.

Протягом 1996 року було фактично завершено перший етап земельної реформи - роздержавлення землі та її передачу у власність юридичних осіб. На перше січня 1997 року документи на землю отримали майже всі колективні господарства.

Другий етап земельної реформи передбачає передачу землі безпосередньо тим, хто її обробляє. Складність земельної реформи потребує реалізації комплексу правових, економічних, технічних і організаційних заходів з урахуванням особливостей перехідного періоду до ринкових відносин, які полягають у паралельному функціонуванні існуючих і нових господарських формувань.

Допомогти суспільству в переході до ринку має Указ Президента України “Про оренду землі” від 23 квітня 1997 року.

Прийняті заходи дали можливість запровадити економічні методи регулювання суспільних відносин. За останні два роки введено плату за землекористування; розроблено механізм економічного стимулювання суб’єктів землекористування за діяльність, пов’язану з охороною земель та встановлення плати за погіршення природних властивостей угідь: опрацьовані нормативні документи з організації та проведення земельних аукціонів в населених пунктах; здійснено грошову оцінку земель сільськогосподарського призначення.

Нині виникли можливості для формування в аграрному секторі нового земельного ладу, який базується на приватній власності на землю та інше сільськогосподарське майно і персональній відповідальності за результати праці.

Кримінальне право. Розвиток кримінального права відбувався, головним чином, за рахунок внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу України.

В березні 1992 року з Кримінального кодексу України були вилучені такі міри покарання як заслання і вислання. 17 червня 1992 року був прийнятий Закон “Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів

України, Кодексу України про адміністративні правопорушення і Митного Кодексу України”. Зміни і доповнення торкнулися, головним чином, першого розділу Особливої частини КК. З метою посилання захисту конституційного ладу, територіальної цілісності України та громадської безпеки 24 грудня 1994 року було прийнято Закон України “Про посилення кримінальної відповідальності за деякі злочини проти держави”. Встановлювалася кримінальна відповідальність за дії спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, за посягання на територіальну цілісність України, за масові безпорядки. Були переглянуті склади державних злочинів, різко скорочувалося застосування виключної міри покарання - смертної кари.

Виконуючи зобов’язання, які Україна взяла на себе при вступі до Ради Європи, з березня 1997 року було введено мараторій на призупинення виконання смертних вироків.

Але найбільш актуальним залишається прийняття нового Кримінального Кодексу України.

Процесуальне законодавство. Досить радикальні зміни були внесені в кримінально-процесуальне законодавство. На посилення процесуальних гарантій громадян було спрямовано норми Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 року.

Законом України “Про внесення доповнень і змін до деяких законодавчих актів України” від 15 грудня 1992 року Кримінально-процесуальний кодекс був доповнений

Рядом норм, які посилювали процесуальні гарантії громадян при зверненні їх до суду. Від тепер заарештований, його захисник мали право звертатися до суду з оскарженням санкції прокурора на арешт. Розширенню прав підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на захист сприяв Закон “Про внесення змін і доповнень до окремих статей КПК України” від 23 грудня 1993 року.

4 лютого 1994 року було прийнято Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”.

Аналогічно до кримінально-процесуального розвивалося цивільно- процесуальне законодавство. Наближенню цивільного судочинства до загального типу процесу сприяє нова редакція ст.30 ГПК, за якою суд звільняється від збирання доказів за власною ініціативою. Він може тільки сприяти сторонам в наданні доказів до судового розгляду.

В зв’язку з прийняттям Закону України “Про прокуратуру”, було скасовано прокурорський нагляд в цивільному судочинстві.