Потреба в нових підходахдо істоуико-політологічноїпроблематики

знищила поняття «національна історія», як складову й невід'ємну частину світової та вселюдської, а не загальнолюдської історії. Відтак утворилися не лише прогалини в історичній свідомості цілих поколінь, з Й спотворений образ і власної, і світової історії. Тому не в поповнені,і відсутніх ланок загальноісторичного процесу слід вбачати сенс і завдання науковця, викладача, просвітянина, який працює на ниві історичного пізнання, а в докорінній зміні теоретякометодологічної парадигми, в межах якої тільки й можливо рухатись до історичної правди, що с уособленням істини и моралі одночасно

Саме ці засади й слугували авторам праці, яка пропонується читачам і мета якої полягає в тому, щоб відтворити в уяві аудиторії більшменш цілісний образ минувщини, з якою пов'язана наша земля, наша країна.

Ми не писали історію як таку. Це не входило до нашого завдання. Всеосяжні або ж узагальнюючі курси історії України вже давно ІСНУЮТЬ завдяки чудовім плеяді українських іс гориків XIX поч. XX ст., якто М.Костомаров, М.К\чіш, В.Антонович, О.Єфименко, М.Грушевський, Д.Дорошенко, Н.Полонська Василенко тощо.

Серед сучасних істориків, тобто другої половини XX ст., якими історія України осмислюється в її всеосяжності, парто назвати О.Субтельного представика української історичної науки в діаспорі. Зокрема, досить відома йою праця «Україна.

рія», створена на сучасному рівні вимог до теорії та методології у країнознавства, подає цілісний процес історії нашої Батьківщини.

Особливо хотілося б відзначити появу публікації конспекту «Історія України. Нова концепція» відомого українського історика М.Брайчевського на сторінках «Старожитностей». Ця серія публікацій засвідчує те, наскільки нагальною є потреба в глобальному переосмисленні вітчизняної Історії. І добре, що ця робота вже почалася.

Слід зазначити, що потреба у створенні якісно нової національної історичної науки й викладання історичних курсів у ліцеях, гімназіях, школах, вузах нині усвідомлюється в кожній колишній республіці СРСР, а сьогодні суверенній державі. Про це свідчать численні матеріали як науковотеоретичного, гак і публіцистичного характеру, зокрема, в Білорусі, Росії тощо. Цілком припустимо, що образи національних історій, створених на солідному науковому грунті, але з «національною специфікою», будуть відмінні один від одного. Очевидно, що росіяни поіншому сприймають нашу історію, ніж ми свою і, відповідно, ми їхню, ніж вони свою. У цьому проявляється своєрідність національного світогляду, національної психології та характеру, врештірешт національної традиції державотворення. Головне, щоб ця відмінність у трактуванні історичних подій і явищ не зводилась до «зведення рахунків», до образ, кривди й бажання якщо не

г^ ^... ,*.^ Потреба в нових підходах

.^ V * ' '.J*^**'*' до історикополітологічно'і

~~ '? ' v"4^' >і'*^Ч проблематики

"* "" ''

t,.i f Г,'

фізичного, то ідеологічного реваншу. Нам слід усім разом долати тягар псевдонаукової історіософської міфології й пробиватися до правди.