§ 1. Місця ув’язнення «цивільного відомства»

Існуюча у цей період тюремна система склалася у результаті тюремної реформи кінця XIX ст., що стояла у ряду буржуазних перетворень, здійснених у державному апараті Росії після скасу­вання кріпосного права.

Уже у другій чверті XIX ст. на характер кримінальної репресії у Росії став справляти серйозний вплив розвиток буржуазних від­носин. Це знайшло своє відбиття, зокрема, в Уложенні про по­карання кримінальні і виправні 1845 р., норми якого значно роз­ширили застосування позбавлення волі у системі кримінальних покарань. В Уложенні визначалися і види позбавлення волі за групою так званих виправних покарань: арестантські роти циві­льного відомства, робітничий дім, фортеця, гамівний дім, тюрма [2, ст. 19, 21-22, 35, 37-43]. Ці види місць позбавлення волі ста­новили ядро тюремної системи Російської імперії. У 1868 р. на них припадало 33,9% всіх кримінальних покарань, з яких пока­рання тюрмою становило 23,5% [3, с. 542]. З позбавленням волі була поєднана також каторга, яку за законом відбували у форте­цях, у рудниках і на заводах [1, с.

Хоча у країні існувало багато місць позбавлення волі, вилуче­них з загального тюремного управління, тобто відомчих (тюрми жандармського відомства — Петропавлівська і Шлісельбурзька фортеці, тюрми військового і морського відомств, монастирські тюрми), ці місця ув’язнення все ж посідали другорядне місце у тюремній системі порівняно з місцями позбавлення волі цивіль­ного відомства. -

Складній системі місць ув’язнення відповідала не менш гро­міздка і заплутана система управління ними. Аж до 80-х років XIX ст. не існувало органу центрального управління місцями позбавлення волі. Впродовж багатьох десятиліть переважний вплив на тюремну систему мала організація, що стояла поза системою державних органів, — Товариство попечительне про тюрми, ство­рене ще 1819 р. під егідою імператора. Товариство, аристократи­чне за своїм складом, було наділене значними повноваженнями, обсяг яких зростав до середини XIX ст. У 1855 р. товариство було приєднане до Міністерства внутрішніх справ (міністрові було присвоєно звання президента товариства).

Розпочинати тюремну реформу було вирішено згори, тобто зі створення центрального органу тюремного управління, покли­каного здійснювати поступову модернізацію місць позбавлення волі з найменшими для державного бюджету видатками. Такий орган був заснований у 1879 р.: у складі MBC було утворене Го­ловне тюремне управління (ГТУ). У 1890 р. почалося реформу­вання місцевих органів тюремного управління: у губерніях стали створюватися особливі тюремні інспекції на чолі з губернськими інспекторами, які під керівництвом губернаторів повинні були завідувати «всіма взагалі справами губернії, що стосуються тюре­мно-арестанської частини, пересилання арештантів і виконання судових вироків» [4; 5 (додаток, с. 11-12)]. Протягом 5 років було створено 24 губернські тюремні інспекції (на Україні — у Кате­ринославській, Київській, Полтавській, Харківській, Херсонській і Чернігівській губерніях).

Однією з перших була організована тюремна інспекція Кате­ринославської губернії [6].

Однак у 1895 р. реорганізація місцевого управління тюрем­ною частиною було призупинена. Це було пов’язано з передачею Головного тюремного управління з MBC до Міністерства юсти­ції. Як зазначалося пізніше у одному зі звітів ГТУ, у цей час «з’явилася пропозиція про перевлаштування цієї (тюремної — О.Я.) частини на інших началах, більш пристосованих до загаль­ного устрою судового відомства» [8 (додаток, с. 12)].

Але ця «пропозиція» так і залишилась лише добрим наміром. Зрештою у 1907 р. «знову було вирішено продовжувати запрова­дження тюремної інспекції на старих підставах через необхід­ність вжити невідкладних заходів для упорядкування тюремної частини у багатьох губерніях, де місця ув’язнення, після події революційного часу, у повному безладі» [8 (додаток, с. 12]. Цей захід впроваджувався у життя доволі поспішно: не очікуючи рі­шення про заснування нових тюремних інспекцій у законодав­чому порядку, ГТУ пішло на створення ряду інспекцій (у т.ч. у Миколаєві) зі статусом «тимчасових». Завідувати новими органа­ми було направлено «найбільш випробуваних» помічників тюре­мних інспекторів з інших губерній [8 (додаток, с. 12)].

У цілому ж, як бачимо, Головне тюремне управління не змо­гло виконати одну зі своїх основних задач — скасувати багатона- чальність в управлінні місцями ув’язнення у країні і добитися його централізації у своїх руках. Система управління тюремними установами продовжувала залишатися дуже ускладненою. Ст. 14 «Статуту про ув’язнення під вартою» проголошувала, що «голо­вне завідування тюремною частиною цивільного відомства зосе­реджується в Міністерстві юстиції у Головному тюремному управ­ління та Раді у тюремних справах». Однак тут же вказувалося, що вищий нагляд за всіма місцями ув’язнення, призначеними для утримання під вартою осіб, звинувачуваних у державних злочи­нах, належить Міністерству внутрішніх справ.

У 1879 р. місця ув’язнення цивільного відомства було зведено до чотирьох видів: каторжні тюрми, виправні доми, тюрми і аре- штні доми. При цьому Державна рада пропонувала облаштову- вати тюрми за одиночною системою, а також запровадити оди­ночну систему у виправних будинках, роз’єднуючи арештантів на ніч та у неробочий час. Однак спроба розширення одиночно­го ув’язнення не увінчалась успіхом через брак коштів [ 11, с. 13].

Каторжних тюрем в Україні у досліджуваний період не було, хоча в народі ще довго жила пам’ять про Новобєлгородський і Новоборисоглібський каторжні централи (поблизу Харкова), у яких до їх закриття у 80-ті роки мучилось багато революціонерів. Якщо кримінальні каторжани утримувались у централах у зага­льному ув’язненні, то ті, хто відбував покарання за державні зло­чини, перебували часто у кайданах, у одиночних камерах, що не відрізнялися від карцерів. Відвідавши у липні 1879 р. політичні централи, харківський губернатор мав всі підстави доповідати начальству про «руйнівний вплив» режиму цих тюрем на фізич­не і психічне здоров’я ув’язнених [11, с. 285-295]. Рішення про закриття централів було прийнято за ініціативою М.Т. Лорис- Мелікова. Важко сказати, наскільки міністр внутрішніх справ при цьому керувався міркуваннями гуманності, але безсумнівно, що у нього викликала серйозні побоювання близькість обох центра­лів до Харкова з його значною кількістю учнівської молоді, яка постійно цікавилась долею політичних в’язнів.

У 1907 р., розпочавши широкомасштабну розправу з учасни­ками революції, уряд пішов на створення «тимчасових» каторж­них тюрем у деяких містах країни (зокрема, така тюрма була відкрита у Херсоні).

Система тюрем «загального устрою», у яких, поряд з кримі­нальними злочинцями, утримувалися і політичні в’язні, склада­лась перш за все з губернських і повітових тюрем (до 90-х років вони називались «тюремними замками»), У 1882 р. на території України було 104 тюремних замки (вони знаходились у губерн­ських і повітових центрах і градоначальствах), розрахованих на утримання понад 9400 ув’язнених [12, арк. 189, 191, 193, 194, 197, 198, 200, 201, 203, 205, 208, 209]. Найбільшими були тюремні замки: Київський (525 місць), Одеський (488), Єлисаветградський (318), Камянецький (260), Харківський (230).

У наступні десятиліття ситуація з тюрмами «загального уст­рою» значно не змінилась, хоч все гострішою ставала потреба у будівництві нових тюремних будівель і реконструкції старих. У «Звіті по Головному тюремному управлінню за період з 16 че­рвня 1880 р. до 1 січня 1882 р.» підкреслювалося, що, «за невели­ким винятком, всі взагалі тюремні споруди перебували у дуже запущеному і незадовільному стані» [12, арк. 46]. Плани ГТУ щодо модернізації матеріальної основи тюремної системи по­стійно наштовхувалися на брак коштів. У результаті, «замість поступового виконання «тюремного перетворення», у прямому розумінні цього слова, — установі, покликаній здійснювати його, довелось звернути свою увагу на те, щоб підтримувати тюрми, які руйнувалися» [12, арк. 46].

Навіть після того, як у 1886 р. Головному тюремному управ­лінню вдалося домогтися виділення 500 тис. крб. на рік на буді­вництво нових і 500 тис. крб на реконструкцію і ремонт уже існуючих тюремних будівель, рішучих змін не відбулося.

За 16 років — з 1886 р. до 1902 р. — у найбільших адміністра­тивних, торгово-промислових і вузлових центрах країни було побудовано 56 тюрем на 10 614 місць, реконструйовано під місця ув’язнення 28 будівель на 9613 чол.

Одначе це практично не відбилось на загальному препогано­му стані переважної більшості російських тюрем. Тому начальник Головного тюремного управління Саломон, виступаючи у 1898 р. перед вихованцями Олександрівського ліцею з лекцією, заявив: «Успіхи, досягнуті з часу реформи у сфері тюремнобудівельній, мають окремий і, більше чи менше, випадковий характер. У ба­гатьох тюрмах арештанти, як і колись, розміщені тісно, як і колись, є тюремні споруди, що тримаються якимось містичним з’єднан­ням частин, а головне, як і колись, існує як нормальний тип міс­ця ув’язнення «губернський тюремний замок» з його відділення­ми підслідним, строковим і пересильним»... [1, с. 21].

Яскравим свідоцтвом справедливості слів Саломона є, зокре­ма, матеріали про стан Луганської повітової тюрми. В 1894 р. інспектор ГТУ Браун, відвідавши Луганськ, писав: «В 1883 р. під тюрму був переобладнаний старий миловарний завод. Споруда ця, побудована з місцевого вкрай нетривкого каменю «мергель», є настільки ветхою і незручною, що вже з 1885 р. ставилося пи­тання про будівництво нової тюрми. Споруда ця перебуває в жахливому стані: всі будівлі осіли, на передньому фасаді вікна від землі на ? аршину, а в 5 камерах — врівень із землею, стелі тріснули і провисли, підлоги сгнили, печі несправні, стіни насті­льки неміцні, що легко розбираються руками, у всій споруді ве­лика сирість, подальше утримання в ній арештантів є неможли­вим і навіть небезпечним». В зв’язку з цим Браун пропонував до спорудження нової тюрми стару закрити, а в’язнів — перевести в тюрми сусідніх повітів» [7, арк. 115, 115 зв.]. Але все залишалося, як і раніше, і в звіті катеринославського тюремного інспектора за 1898 р. знову читаємо: «Луганська тюрма. — Споруда є зовсім ветхою і загрожує падінням» [12, арк. 114].

Окрім утримання підслідних і «строкових» ув’язнених, губе­рнські і повітові тюрми використовувались для пересилки. Так, через Київську губернську тюрму проходила постійно на заслан­ня значна кількість сімейних арештантів [14, арк. 1]. З цією ж метою використовувалось багато невеликих тюремних установ — етапів, напіветапів, караульних будинків. Значні витрати на їх утримання, а також на «відправлення арештантів» несли сільські общини [15, арк. 4, 20 і ін.]. Спеціально пересильна тюрма була у Харкові. Далі шлях засланців пролягав на північ Європейської Росії: Київська, Харківська, Полтавська, Волинська і Подільська губернії були «прикріплені» до Оленецької губернії, а Катерино­славська, Таврійська, Херсонська, Чернігівська — до Пермської [16, арк. 15]. Становище прибулих туди· етапом осіб регламенту­валося «Статутом про засланців» (1890) [6] і уже згадуваним «По­ложенням про поліцейський нагляд» 1882 р.

На території України функціонували декілька виправних аре- стантських відділень (з 1870 р. їх почали перетворювати з «ареш­тантських рот цивільного відомства» [18, арк. 17-20]): у Катери­нославі, Києві, Керч-Єнікалі, Одесі, Кам’янець-Подільську, Пол­таві, Сімферополі, Харкові, Херсоні. Найбільшим було Київське відділення — на 600 осіб [12, арк. 213]. У всіх губерніях були «виправні заклади для малолітніх злочинців» — виправні колонії і притулки. Однією з найбільших була Ржевська колонія (побли­зу сел. Святошино під Києвом) [19].

Крім названих видів тюремних установ, підвідомчих Міністер­ству юстиції, існувало багато арештних приміщень, що перебували у віданні Міністерства внутрішніх справ: при міських і повітових поліцейських органах, станових приставах, багатьох губернських жандармських управліннях. Неодмінно при кожному волосному правлінні і волосному суді була «холодна» (20, с. 19[.

Характерною рисою функціонування тюремних установ ца­ризму в українських губерніях було їх постійне переповнення ув’язненими. Це мало місце уже у 80-ті роки XIX ст. Якщо в цілому по країні перевищення кількості ув’язнених у тюрмах по відношенню до кількості місць у них становило на 1 січня 1882 р. 24%, то в Україні ситуація була ще складнішою. Так, на 957 місць у тюрмах Волинської губернії припадало 2146 арештантів (пере­повнення — на 120%), Подільської — відповідно 743 і 1303 (на 70%), Київської губернії — 1431 і 2255 (на 50%), Полтавської — 802 і 1206 (на 50%) [12, арк. 41-41 зв.].

Як бачимо, циркуляр Головного тюремного управління від 28 листопада 1879 р., що гласив про «недопущення переповнення губернських і повітових місць ув’язнення арештантами», зали­шався лише добрим побажанням [21, арк. 2]. Всього в Україні на 1 січня 1882 р. у губернських і повітових тюремних замках утри­мувались (за наявності 9400 місць) 13358 ув’язнених [12, арк. 189, 191, 193, 194 і ін.]. На 1 січня 1895 р. в тюрмах і виправному відділенні Київського відділення перебували 2127 в’язнів, в аре­штних домах (за вироками мирових суддів) — 18 чол., в арешт­них приміщеннях при поліцейських управліннях і станових ква­ртирах — 213 чол. На початок 1902 р. ці цифри складали відпові­дно: 2702, 376 і 157 чол. [22, арк. 34; 23, арк. 69]. Якщо в 1905 р. середньодобовий склад «населення» Київської тюрми дорівню­вав 952 чол., то в 1906 р. він досяг 1321 чол. [24, с. 270-271].

У передреволюційний період і наступні роки арештантські відділення, що знаходились на території України, тримали пер­шість по країні за кількістю ув’язнених: у 1904 р., наприклад, «населення» Миколаївського відділення (Херсонська губ.) ста­новило у середньому 761 чол., Харківського — 680, Херсонсько­го — 560 чол. [25, с. 277].

Для охорони сотень тисяч ув’язнених необхідна була величе­зна армія тюремщиків. У 1888 р. набрало чинності Положення про тюремну варту. Чисельність варти на місцях залежала від кілько­сті в’язнів. Так, 1894 р. у тюрмах Катеринославської губернії було 123 стражники [7, арк. 112 зв.]. Зі зростанням тюремного «насе­лення» збільшувалась і чисельність варти. У 1911 р. загальна кі­лькість тюремної стражі у тюрмах Міністерства юстиції станови­ла 16150 чол., а у 1913 р. — уже 18080. У 536 конвойних частинах і командах служили 101 офіцер і 11721 нижчий чин [20, с. 26].

Рівень престижу служби у тюрмі був доволі низький. Це обу­мовлювалося, крім всього іншого, і вкрай незначним грошовим утриманням, установленим для стражників у багатьох місцевос­тях. Так, у середині 90-х років посадовий оклад молодших стра­жників у Верхньодніпровській і Новомосковській тюрмах стано­вив лише 120 крб. у рік (у інших повітах Катеринославської губе­рнії — 189 крб.). «Це, — зауважував інспектор ГТУ Браун, — викликає невдоволення нагляду у двох названих тюрмах і спри­чиняє значні труднощі у підшукуванні сумлінних людей і постій­ні зміни особового складу» [7, арк. 112 зв.]. У 1898 р. по губернії було звільнено 43 тюремних наглядачі — «за проступки і пору­шення обов’язків служби» [13, арк. 117]. Очевидно, неблагона- дійність певної частини стражі грала роль у тому, що в тюрмах Катеринославщини було найбільше випадків «підкопів і проло­мів». Наприклад, у 1904 р. таких випадків було 11 (у цілому по країні — 76) [25, с. 279-280]. У 1906 р. 51 випадок втеч з місць ув’язнення Росії супроводжувався підкупом стражі [24, с. 272].

Головне тюремне управління робило кроки щодо покращен­ня матеріального стану тюремних наглядачів, забезпечення осо­бового складу службовців тюремного відомства надійними кад­рами. Так, циркуляром ГТУ від 24 березня 1900 р. установлюва­лась процентна надбавка до платні тюремної стражі [26, арк. 81]. 21 грудня 1908 р. було видано закон, згідно з яким чинам тюре­много відомства, «котрі постраждали під час виконання або з приводу виконання службових обов’язків, а також і сім’ям цих чинів» було надано «особливі пенсійні переваги» [27, с. 3]. У січні 1909 р. начальник ГТУ направив губернським властям телегра­му, у якій просив про сприяння «у наданні посад начальників тюрем підпрапорщикам запасу» [28, арк. 1-2].

Однак ці заходи були малоефективні. Проведені перевірки виявляли безліч зловживань, які допускали особи тюремного ві­домства. Не випадково 18 серпня 1900 р. київському губернсько­му тюремному інспекторові довелося видати спеціальний цирку­ляр, що забороняв тюремній адміністрації використовувати ув’я­знених як домашню прислугу [29, ч. 1, арк. 95]. Місцеве товариство регулярно «стрясали» скандальні історії, пов’язані з діяльністю тюремних установ та їх керівників. Так, у 1908 р. покінчив само­губством начальник Старокостянтинівської повітової тюрми (Во­линська губернія) М.Бориславський, розтративши казенні гроші [ЗО, арк. 728].

Плинність кадрів у тюремному апараті Росії продовжувала залишатися доволі значною. За підрахунками М.М.Гернета, з 7719 новоприйнятих у 1913 р. тюремних наглядачів залишили службу протягом першого ж року 3167, а 1142 довелося звільнити через непридатність [20, с. 26].

Головним засобом фізичного і морального пригнічення ув’я­знених був тюремний режим. Його основи тривалий час визна­чались Статутом про утримуваних під стражею 1890 р. Другий розділ цього документу, що містив 394 статті, був присвячений порядкові утримання ув’язнених у різних місцях позбавлення волі.

Незважаючи на широко обговорювані у ході тюремної рефо­рми «нові підходи» до пенітенціарного питання, Статут 1890 р. багато у чому пронизаний духом становості. Це і не дивно, якщо врахувати, що даний документ майже цілком повторює норми Статуту 1886 р., який, у свою чергу, сприйняв основні положен­ня Статуту про утримуваних під стражею 1857 р. Навіть стосовно утримування в арештних приміщеннях Статут 1890 р. проводив розрізнення між особами вищих станів і решти. Зокрема, вима­галося, щоб арештовані цих соціальних груп утримувались, по можливості, окремо. На господарські роботи можна було при­значати тільки селян та міщан. Відмінності у становищі утриму­ваних у арештних будинках обумовлювалися не тільки соціаль­ним походженням, але й мірою їх матеріального забезпечення. За наявності грошей ув’язнені могли харчуватися за власний кошт. Переваги для осіб привілейованих станів стосовно їх розміщен­ня окремо від «людей нижчого стану» і умов їх харчування пе­редбачалися і у розділі Статуту, присвяченому правилам утриму­вання при поліції та в тюрмах підслідних і засуджених.

Аж до 1900р. класово-становий принцип панував і при при­значенні такого виду позбавлення волі, як виправні арештант­ські відділення: ув’язненню в них, згідно зі Статутом, могли бути піддані лише особи чоловічої статі у віці від 17 до 60 років, не звільнені від тілесного покарання. Головними методами «пере­виховання» засуджених у виправних арештанських відділеннях були різки (до ЗО ударів), молитви і пости. Статут 1890 р. повто­рив старі норми про релігійно-моральний вплив на ув’язнених через духівників. Говіння, відвідування церкви, слухання пропо­відей, молитви вдень і ввечері були обов’язковими. Лише ті аре­штанти, які відзначалися «виконанням обов’язків віри і старан­ністю у праці», могли бути переведені до загону тих, хто «випра­вляється», що тягло за собою скорочення строку ув’язнення і обмеження застосування тілесних покарань (вони застосовува­лися до таких ув’язнених тільки з особливого дозволу).

Режимові утримання ув’язнених у каторжних тюрмах було присвячено всього три статті Статуту про утримуваних під вар­тою. Це пояснювалось тим, що умови перебування у цих тюрмах закріплювалися у Статуті про засланців. Одначе і у цьому доку­менті режим каторжної тюрми не було визначено так, як цього вимагав цей тяжкий вид позбавлення волі, що відкривало широ­кий простір для свавілля адміністрації [11, с. 15-19].

До Статуту про утримуваних під вартою 1890 р. у подальші роки вносились лише часткові зміни і доповнення. Серед серйо­зних змін, що ввійшли у продовження Зводу законів видання 1902 р., слід зупинитися на тих, які були внесені законами 23 травня 1901 р. — про дисциплінарну відповідальність утримува­них під вартою. Вони увійшли до Статуту новим, восьмим розді­лом (ст. 395 — 415). Для тюрем і виправних арештантських відді­лень встановлювався наступний перелік дисциплінарних пока­рань: догана, позбавлення права читання, листування, побачень, купівлі за власні кошти припасів, конфіскація заробітку, змен­шення їжі, аж до залишення на хлібові і воді, ув’язнення у кар­цері («світлому» або «темному»). Оскільки різні покарання мог­ли призначатися за розсудом начальника тюрми, необхідно ви­знати, що тяжкість їх могла бути доведена до краю. Таким чином, як справедливо зауважував М.М. Гернет, «тюрма, у силу самого закону, була перетворена у засіб катування і призводила її меш­канців до передчасної смерті» [11, с.21].

Норми, що містилися у Статуті про засланців [17], визначали обсяги влади адміністрації тюрем над ув’язненими. Злочини і проступки, скоєні каторжниками, спричиняли продовження стро­ку каторжних робіт, ув’язнення у одиночній камері до ста днів (з видачею гарячої їжі один раз на 4 дні), покарання різками (до ста ударів), закування в кайдани тощо. Лише за законом 2 червня 1903 р. було скасовано покарання канчуками, приковування до візка, гоління половини голови.

Отже, Статут про утримуваних під вартою і Статут про засла­нців визначали режим різних місць ув’язнення лише у загальних рисах. Через це важлива роль відводилась циркулярам Головного тюремного управління. З аналізу їх добре видно основні риси тюремної політики царизму, її залежність від загальної політич­ної лінії. Так, циркуляри, видані на початку 900-х років (до пер­шої російської революції), написані з широким використанням ліберальної фразеології, у них помітне прагнення до деякого по­м’якшення тюремного режиму. Зокрема, у циркулярі ГТУ №9 (1902 р.) зазначалося, що чини тюремної адміністрації повинні прислухатися до потреб арештантів і тим самим заслужити їх довіру. Мова циркулярів різко змінюється у роки реакції. На­приклад, циркуляр від 20 листопада 1907 р. приписував стріляти у вікна камер, якщо арештанти заводили розмову, викидали щось на вулицю, псували віконні рами. У багатьох місцях власті вста­новлювали режим, що зневажав навіть досить умовні «межі», пе­редбачені циркуляром. Про це свідчать спогади балтійського матроса-більшовика (його ім’я поки не з’ясоване) про перебу­вання у митавській тюрмі у 1908 —1910 рр.: «... Зовнішній режим був дуже поганий. За час мого перебування в... тюрмі було вбито і поранено декілька ув’язнених через вікна вартовими.... їм було наказано стріляти у арештантів, які підходили до вікна. Причому за кожного убитого таким чином арештанта солдат отримував 5 руб., за пораненого — 3 руб.» Така «система» призводила до того, що вартові влаштовували справжнє полювання на ув’язнених (для цього вони спеціально ховалися у потаємних місцях, а потім, вибравши момент, вправлялися у влучній стрільбі по живих мі­шенях) [31, арк. 6]. Подібні порядки були і у багатьох тюрмах України.

Декілька циркулярів ГТУ були спеціально присвячені утри­манню політичних ув’язнених. «Правила про порядок утриман­ня політичних ув’язнених у губернських та повітових тюремних замках і пересильних тюрмах» від 26 лютого 1886 р. відокремлю­вали політичних ув’язнених від кримінальних, підслідних і адмі­ністративних засуджених. Звинувачених у державних злочинах необхідно було утримувати в одиночних камерах. Читання газет і журналів заборонялося, а книги мали бути «лише наукового та серйозного змісту». Засуджені до каторжних робіт за державні злочини утримувалися на загальних підставах і підлягали заку­ванню у кайдани і голінню половини голови [32, арк. 72].

16 листопада 1904 р. міністром внутрішніх справ були затвер­джені «Правила про порядок утримання в тюрмах цивільного відомства політичних арештантів». З одного боку, укладачі цього документа прагнули поставити політичних ув’язнених в умови, однакові з умовами утримання кримінальних арештантів. Полі­тичним в’язням надавалася можливість займатися розумовою і фізичною працею, їм було дозволено харчуватися за власний кошт [33, арк. 117-120 зв.].

Після поразки революції 1905-1907 рр. режим утримання по­літичних ув’язнених різко став жорстокішим.

Якщо навіть у офіційних документах встановлювалися суворі правила утримання ув’язнених, то у реальному житті становище було ще гіршим. У багатьох місцях вони перебували цілковито під владою тюремної адміністрації. Найсумнішою славою корис­тувалися Одеська міська, Катеринославська, Київська, Харків­ська губернські тюрми [34, арк. 6-10; 35, арк. 138].

Старезність багатьох тюремних споруд, надзвичайно тяжкі умови утримування, недостатня чисельність стражників, небла- гонадійність певної їх частини при переповненні тюрем арешта­нтами — все це спричиняло велику кількість втеч ув’язнених. За півтора року (з 1 липня 1880 р. до 1 січня 1882 р.) з усіх місць ув’язненя Російської імперії втекло 1352 особи [12, арк. 72 зв.].

У наступні роки кількість втікачів усе зростала. Так, лише в 1906 р. з-під варти втекли 3231 чол., причому в Катеринославській губернії — 105, в Київській — 102 чол. [13, арк. 119]. В 1898 р. із арештантського виправного відділення, тюрем і арештних домів тільки Катеринославської губернії втекли 89 в’язнів (з них протя­гом року було затримано властями 32) [24, с. 272]. Показово, що архівна справа з відомостями про втечі з тюрем Київської, Подо- льської та Волинської губерній за 1904 р. містить 284 аркуші [36].

Важливим чинником була цілеспрямована робота революцій­них організацій щодо звільнення своїх членів, які потрапили за грати. Широко відома втеча 18 серпня 1902 р. одинадцяти «іскрі- вців» (М. Бауман та інші) з Лук’янівської тюрми у Києві. 10 ли­пня 1906 р. з Харківської губернської тюрми втекли 32 ув’язне­них [37]. Все це дуже турбувало петербурзьке начальство. На до­повнення до докладного циркулярного листа від 22 квітня 1906 р. [38, арк. 171-174] начальник Головного тюремного управління Максимовський 15 липня того ж року знову звернувся до губер­наторів: «За отриманими... відомостями, серед революціонерів виникла думка щодо організації, при сприянні службовців в міс­цях ув’язнення, масових втеч найбільш важливих політичних арештантів. Не маючи поки що даних, в яких саме місцях ув’яз­нення передбачається здійснити вказаний захід, Головне тюрем­не управління, одначе, припускає його можливість, в зв’язку із значною кількістю втеч політичних арештантів і неодноразових випадків насильницького звільнення їх із тюрем, що мали місце в поточному році. Поряд з цим, останнім часом із доповідей про масові спроби арештантів до самовільного звільнення вбачаєть­ся, що в багатьох випадках ці спроби відрізняються надзвичай­ною зухвалістю, причому ув’язнені виявляються часто-густо озбро­єними кінжалами, ножами, револьверами та іншими предмета­ми, зберігання яких в камерах безумовно заборонено». Далі Максимовський підкреслював, що «вдалий результат подібних спроб, поряд з незадовільною побудовою споруд, свідчить про недостатньо сумлінне виконання чинами тюремного управління службового долгу і відсутність у багатьох з них належної підгото­вки до виконання покладених на них обов’язків» [39, арк. 48].

Питанню про заходи «запобігання втечам арештантів» було навіть присвячено спеціальне засідання уряду у вересні 1906 р. [40, арк. 358-362]. Та незважаючи на вживані заходи, втечі ув’яз­нених продовжувалися. У 1906 р. 264 випадки втеч супроводжу­валися насильницькими діями проти варти і караулу, 480 випад­ків — вибухами, підкопами і проломами [24, с. 272]. Хоча в ціло­му у країні кількість втеч у 1907 р. дещо скоротилася (впродовж року втекло 2730 чол. проти 3231 у 1906 р.), у деяких губерніях України спостерігалися зворотні явища. Київська губернія за цим показником посіла перше місце у імперії (за рік втекло з-під варти 150 чол.) [41, с. 843]. В тому ж 1907 р. Київський військо­во-окружний суд розглядав справу по обвинуваченню групи по­літв’язнів Київської тюрми (М.Литвиненко, ГДемиденко та ін.) у збройному нападі на варту при спробі до втечі [42, арк. 88-89].

Серйозне зростання кількості втеч із лікувальних закладів при­звело до того, що Головне тюремне управління в березні 1911 р. видало спеціальний циркуляр з цього питання [42, арк. 88-89]. В циркулярі Департаменту поліції від 21 грудня 1911 р. містили­ся докладні правила перевезення ув’язнених [43, арк. 237].