Методичні вказівки:
Висвітлюючи перше питання необхідно пригадати історію включення українських земель до складу Литовського князівства, яке наприкінці ХІІ-на початку ХІІІ століть перетворилося на досить міцну державу і поступово почало розширювати свої кордони спочатку за рахунок нинішніх білоруських земель, а починаючи з 40-х рр.
XIV ст. і українських. Першою до складу Литви за часів князя Гедиміна увійшла Волинь. Протягом 50-х - 60-х рр. XIV ст. до Великого Князівства Литовського було приєднано землі Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини та Поділля. З приєднанням руських земель територія Литовського князівства збільшилася на 80%. Майже 90% населення проживало на приєднаних землях. Отож, на початку XV ст. остаточно склалася держава, до якої входили території нинішньої Литви, Білорусі, більшої частини України і частини західних земель Російської Федерації (Калузька, Смоленська, Орловська, Тульська області). Варто показати розбіжності у наукових оцінках характеру цього приєднання та пояснити чому більшість дослідників вважають, що це була по-суті колонізація. Потрібно звернути увагу на фактори, що сприяли поширенню влади Литви на землі колишньої Київської держави. Варто пригадати, що на руські землі претендували - Польща, Угорщина, Молдова і Золота Орда.Роздроблена Русь, яка до того ж була знекровлена татаро-мон- гольськими нападами, була не спроможна протидіяти іноземним втручанням. Слід пояснити, чому приєднання до Литви населення сприймало в цілому спокійно. Задля цього необхідно проаналізувати політику, яку проводила Литва на колонізованих землях. Показати, що по-перше, руські землі у складі Великого Князівства Литовського зберігали свою автономію, а на місцях залишалися старі органи влади; по-друге, православ'я фактично стало державною релігією (литовські князі, які до того були язичниками, приймали православну віру); по-третє, давньоруська мова не зазнала утисків, більше того стала основною мовою спілкування в державі; по-четверте, були збережені звичаї, традиції, культура та місцеві порядки.
Варто простежити еволюцію державного ладу Великого Князівства Литовського та звернути увагу на те, що у ХІІІ- до кінця XIV ст. верховну владу представляв увесь князівський рід. Державні рішення приймались на снемах - князівських з'їздах, так званих «старих думах». В цей період влада великого князя поширювалася лише на влас- ну вотчину - Віденське князівство. В інших землях влада належала удільним князям - членам «старих дум». У KV ст. влада великого князя значно посилюється. Ліквідуються удільні князівства, місцевих князів змінюють намісники. Законодавча влада зосереджується в руках великого князя. У 1413 році була створена Державна рада, як дорадчий орган при великому князеві. З часом вона стала називатися Пани-рада, яка поступово починає відігравати все більш помітну роль в житті держави. З кінця XV-сер. XVI ст. повноваження Пани-ради розширюються (привілеї 1492 та 1506 років): вона отримала право видавати закони; разом з великим князем вирішувати питання зовнішньої політики; великий князь не міг без згоди Ради змінювати чи скасовувати її постанови щодо внутрішньої політики; князь зобов'язувався не переслідувати членів Пани-ради; не мав права змінювати чи карати урядовців не порадившись із Радою; великий князь не мав права витрачати кошти або вивозити їх за кордон без відома Ради тощо. Пани-рада значно обмежила владу великого князя на користь аристократії. З часом вплив Пани-ради зменшується в міру зростання значення сейму та шляхти. Литовський статут 1566 року закріплює перевагу за сеймом у формуванні державної політики. Варто показати, що зі зближенням Литви та Польщі ліквідується автономія руських земель, які перетворюються на воєводства у складі Великого князівства Литовського. Всього на теренах України в різні роки було утворено 8 воєводств (Руське, Подільське, Белзьке, Київське, Брацлавське, Волинське, Холмське, Чернігівське). На чолі воєводства перебував воєвода. Йому належала військова, виконавча та судова влада у воєводстві, він очолював місцеву адміністрацію - уряд. Необхідно охарактеризувати етапи зближення Литви і Польщі. Задля цього слід проаналізувати Кревську (1385 р.), Городельську (1413 р.) і Люблінську (1569 р.) унії та показати, які мали місце зміни у правовому статусі українських земель. Опрацювання Литовських статутів (1529 р., 1566 р., 1588 р.) допоможе більш повно охарактеризувати не лише державний лад, а і суспільний устрій Великого Князівства Литовського та показати його особливості.Розглядаючи друге питання варто відзначити, що водночас з литовською колонізацією відбувалося і польське вторгнення в українські землі. Після смерті останнього князя об'єднаного Галицько- Волинського князівства Юрія II Болеслава у 1340 році польський король Казимір III розпочав активні дії щодо загарбання українських территорій. Першим об'єктом польської експансії стала Галичина, яка остаточно була приєднана до Польщі у 1387 р. Цього ж року Казимір ІІІ захопив Холмщину, наступного - Белзьку землю. Варто зазначити, що крім Литви і Польщі на українські землі претендували - Угорщина, Молдавія, Туреччина та Московьке царство. Проте, з кінця XIV ст. впродовж наступних майже двох століть долю українців визначав політичний курс Литви і Польщі, спрямований на обопільне зближення. Цей курс був зумовлений як внутрішньополітичними, так і зовнішньополітичними чинниками, серед яких основними були - спільна загроза від агресивного Тевтонського та Лівонського орденів, а також від Московської держави, яка, спираючись на ідеологію «Москва - третій Рим», активно проводила політику «збирання руських земель». У 1569 році Литва і Польща склали між собою унію, яка була ухвалена на Любленському сеймі. Необхідно проаналізувати умови унії, зокрема, звернути увагу, що вона юридично оформила об'єднання Литви і Польщі в одну державу - Річ Посполиту з єдиним королем, єдиною грошовою і податковою системами, зовнішньою політикою тощо. Говорячи про наслідки Люблінської унії слід акцентувати на тих змінах, які відбулися на українських землях та дати їм належну правову оцінку.
Розкриваючи третє питання, варто назвати основні джерела права Великого Князівства Литовського, Королівства Польського та Речі Посполитої. Головну увагу при цьому необхідно приділити характеристиці Литовських статутів, які посідали особливе місце. В основу першого Статуту 1529 р. були покладені норми, напрацьовані адміністративною і судовою практикою на литовських та руських землях. Його нормами юридично закріплювалися основи суспільного та державного ладу, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління. Потрібно звернути увагу на відмінності наступних Статутів 1566 та 1588 років. Характеризуючи кримінальне право варто більш детально зупинитися на Новому Статуті 1588 р., де були диференційовані об'єкти і суб'єкти злочинів (на відміну від Старого Статуту 1529 р., де зазначалося, що бідні й багаті за один і той самий злочин мають відповідати за одними і тими самими нормами). Кримінальна відповідальність наставала з 16 років (у попередніх редакціях Статутів - з 14 років). Запроваджувалося поняття особи, недієздатної у зв'язку з психічним захворюванням.
Ознайомлюючись із пам'ятками права, варто визначити систему злочинів. Так, за Новим Статутом злочини поділялися на: державні (проти короля, місцевих органів влади, зрада тощо); проти релігії і церкви (чаклунство, перехід християнина в іншу віру тощо); проти особи; майнові злочини. Покарання розглядалося як об'єктивна необхідність віддати належне за скоєні злочини. Система покарань за Новим Статутом мала такий вигляд: смертна кара призначалася залежно від важкості злочинів. Зазвичай за перші три види злочинів вона здійснювалася шляхом повішення, саджання на кіл, спалення, втоплення, четвертування, обезглавлювання, забивання камінням; тілесні покарання - побиття палицями, різками, відрізання вух, язика, відсікання руки тощо; ув'язнення застосовувалося на термін від шести тижнів до одного року та шести тижнів. Насамкінець, варто охарактеризувати судовий устрій та процес, який мав, як правило, звинувачувально-змагальний характер, але вже частіше, порівняно з Київською державою, застосовувалися його інквізиційні форми.
При відповіді на четверте питання потрібно зосередити увагу на причинах та передумовах виникнення українського козацтва. Варто пригадати, що козацтво було не однорідним. Науковцями воно умовно поділяється на три групи: реєстрове, порубіжне (го- родське) та запорізьке. Слід проаналізувати соціальні джерела та засади формування Запорозької Січі та охарактеризувати правове становище січового товариства. Необхідно пояснити особливості адміністративно-територіального поділу Січі та специфіку формування і функціонування системи органів військово-адміністративної влади. Логічно буде дослідити правову систему Запорозької Січі й розглянути особливості козацького судочинства.