Книжка про незвичні речі
Сьогоднішній українській історіографії неабияк пощастило - вона розпочала свою vita nuova в момент, коли охриплі від дискусій голоси західних колег більш-менш злилися у злагоджений (наскільки це взагалі можливо) хор, констатуючи прийнятність методологічного плюралізму та неу- никненність фраґментаризації історичного знання.
Поталанило ще й тому, що, попри «кризу пізнання», якою понад чверть століття лякали істориків, їхній порив, ентузіязм до цього-от пізнання не занепадав; навпаки, доводячи маловірам резонність свого фаху, вони зуміли відшукати цілком нові стежки до цілком нових тем, сюжетів, героїв. Серед найпомітніших новацій - так звана антропологізація історії, що її упродовж другої половини 1960-х - початку 1970-х років підштовхнув соціяльний запит на «емансипацію індивіда». Від макросоціяльних та мак- роекономічних узагальнень, покликаних пояснити, як функціонують суспільства загалом та як вони «роблять історію», західні науковці перемістилися до «погляду зблизька» на людину чи невеликі групи людей, на повсякденні життєві колізії, стратегії поведінки й персональні пріоритети, які безпосередньо на макросоціяльні зрушення не впливають, однак або резонують із ними, або латентно опонують їм, додаючи опуклої виразности самому суспільству. Звісно, є свої мінуси в тому, що українській історіографії, до кінця 1980-х відрізаній від світу відомо як і відомо ким, нині треба наздоганяти цей величезний за обсягом і тематикою доробок. Але з іншого боку, є й безліч плюсів, адже можна заощадити інтелектуальну енергію, вберегти лоба від набивання ґуль, можна зіставити «своє» з уже дослідженим «їхнім», можна зауважити в міркуваннях західних колег лакуни й суперечності, зрештою, ще багато чого можна, бо прокладати лижню й бігти по вже готовій - це, погодьмося, різні речі.До незораної дослідницької цілини, де ще не ступала нога українського історика, належить серед іншого й так зване «полювання на відьом» - масові судові переслідування за чарування та «відьомство» у XVI - середині XVIII сторіччя, які, немов епідемія, перекотилися цілою Европою, поглинувши тисячі жертв. Що зробили, починаючи від 1970-х років, на цій ниві західні історики та як вони пояснюють цей дивовижний феномен масового психозу, що ним Европа перехворіла не в «похмуре» Середньовіччя, а в добу Ренесансу, Реформації та епохальних світоглядних перемін на зорі Нового часу, докладно розказано у вступі до книжки Катерини Диси. Сумлінний і якісний історіографічний огляд свідчить про добрий вишкіл авторки й породжує довіру до її власного дослідження. В даному разі це дуже важливо, адже книжку присвячено питанням, які досі на українському матеріялі ніхто й ніколи не зачіпав (не беру до уваги ні старі етнографічні праці - у них інакша мета й цілком інакший погляд на проблему, ні побіжні екскурси в сучасних зарубіжних працях порівняльного характеру - за браком спеціяль- ного дослідження вони є суто спекулятивними).
Отже, ця книжка про те, що впродовж трьох останніх десятиліть переросло первісні тематичні рамки й стало міжнародною дисципліною соціо-культурного ухилу - з усталеним переліком питань, із власними стандартами використання джерел, зі своєю термінологією та дискусійними вузлами, нарешті, зі своєю внутрішньою логікою, яка спонукає до певної уніфікації дослідницької процедури, аби в підсумку отримати матеріял, придатний для зіставлення та вписання його в ширший, загальноєвропейський контекст. Власне таких параметрів було дотримано в дисертації Катерини Диси на ступінь PhD (її захищено в Центральноевропейсь- кому університеті в Будапешті, до речі, з оцінкою magna cum Iaude, себто з відзнакою). Практично ці самі засади (сказати б, «цеховий статут») бачимо і в написаній на підставі дисертації книжці. Авторка досліджує не чаклунську магію, а цілком конкретні, досяжні за джерелами речі: юридичне, релігійне й побутове підґрунтя запротокольованих в Україні судових процесів над особами, яких сусіди чи недоброзичливці запідозрили у «відьомстві».
Ці три чинники вона кваліфікує як троїсту архітектоніку явища: на вищому («ідеологічному») рівні - православна церковна демонологія, на «поверхневому» рівні - сама судова процедура, на рівні соці- яльно-побутовому - плітки, вуличні сварки, конфлікти у певних локальних або родинних середовищах, врешті, сумнівна репутація людей, які зверталися до магічних практик. Переплетення одного, другого й третього зумовлює, на її думку, специфічне забарвлення української версії «полювання на відьом», у чомусь зближуючи, а в чомусь сепаруючи її від західних зразків (утім, не менш відмінних поміж собою та в своїх регіональних варіянтах). Немає потреби переказувати ці спостереження й висновки - читач знайде їх сам і на сторінках відповідних розділів, і в майстерно написаній післямові.Авторка не претендує на вичерпність свого дослідження, та це й не до снаги одній людині бодай з огляду на масиви джерел: не в тому сенсі, що збереглося безліч свідчень про відьомські процеси, а в тому, що треба перегорнути стоси й гори міського судового матеріялу, аби ці свідчення віднайти. Скажімо, поза рамками книжки опинилася більшість галицьких міст, зокрема й така скарбниця міського життя та досвіду, як Львів; «не вмістилися» тут ні Гетьманат, ні Слобожанщина. Та це не біда - більше простору залишиться тим історикам, які вирішать піти слідами Катерини Диси, та ще й взоруючись на її чіткий понятійний апарат, професійні техніки роботи з джерелами та методологічну дисципліну. Гадаю, такі знайдуться, бо й предмет дослідження, так би мовити, небуденний, і курс «відьмознавства», що його Катерина Диса віднедавна читає студентам Києво-Могилянської академії, користується популярністю.
На завершення серед вартостей книжки відзначу й те, що вона, як усяка добра наукова праця, пробуджує масу неактуалізованих історіографією питань, кожне з яких претендує на окреме розгорнуте дослідження. Приміром, сфера православної демонології тут заторкнута радше інструментально, ніж аналітично, і вочевидь потребує ґрунтовнішої перевірки теза авторки про те, що на «милосердість» українських судів упливала доктринальна позиція Православної Церкви, яка не надала демонології й відьомству інституцій- ного характеру і узагалі ставилася до відьом «м’якше».
Адже на польських теренах потридентське «пастирство страху» досягло незаперечних успіхів, Церква посідала сильну і впливову позицію, однак присуди, як і в Україні, не були ні кровожерними, ні надто масовими. Чим це пояснити? Катерина Диса не бере до уваги специфічний соціо-культурний та соціо-релігійний клімат Речі Посполитої, а розгадка, як можна обережно припустити, криється саме тут. Інший приклад: переслідування відьом на Заході, поза сумнівом, дужчало суголосно з наростанням конфесійного догматизму в добу Реформації та Католицької реформи, з утвердженням «бійцівського» духу релігійности та, врешті, з нищівними релігійними війнами. Наскільки ця ситуація співзвучна (і чи співзвучна взагалі?) з українською, де активність догматично-церковної думки впродовж XVII століття теж безпрецедентно зросла, де теж спалахнула «священна війна» проти чужої («неправильної») віри, де у фізичному винищенні Іншого під час козацької революції зібрав своє криваве жниво релігійний чинник тощо.Але годі з загадками, залишмо їх наступним дослідникам. А сьогодні, вітаючи читача з доброю книжкою, зичу йому приємного читання про всілякі незвичні речі, яких він у працях українських науковців досі не зустрічав!