ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОСТІ У СХІДНИХ СЛОВ'ЯН

Результати комплексного дослідження усіх видів історичних пам’яток, в тому числі пам’яток історії держави та права, дозволяють встановити періодизацію історії суспільно-політичного ладу пращурів українців.

І етап - Держава антів (кінець IV-VI ст.ст.н.е)

Анти - східна частина слов’ян - венедів - проживали між Дніпром і Дністром і на схід від Дніпра. Анти знали орне землеробство, осіле скотарство, ремесло, що все виділилося від сільського господарства, видобуток і обробку заліза, ткацтво.

В антів існували внутрішня торгівля, пов’язана з розвитком ремесла і зовнішня торгівля (з римом). Торгівля прискорювала процес диференціації суспільства, сприяла формуванню багатих соціальних верхів.

У IV-VI ст.ст. стався розклад родового ладу, внаслідок чого в суспільстві з’являються ознаки майнового і соціального розшарування.

У слов’янських племен значного розвитку набуло рабовласництво. Візантійські історики пишуть про десятки тисяч військовополонених, яких анти захоплювали з метою перетворення у рабів. Рабська праця могла використовуватись у ремісництві, землеробстві. Рабство, як і збирання данини, було початковою формою експлуатації на етапі становлення класового суспільства.

У період становлення класового суспільства слов’янські племена об’єднуються у союзи племен. Процес формування останніх інтенсивно проходив у У ст.н.е. чим сильніше йшов процес розкладу первісної родової замкненості, тим міцнішими і довговічними ставали союзи племен. На чолі цих союзів стояли вожді, яких у джерелах називають «рекси», «рикси» (Ардагаст, Удар, Межамір, Добригаст та ін.). Їм належала вища влада. В Іордана згадується про Божа - антського вождя кінця ΓV ст. найближче оточення Божа становили 70 «вельмож» - рада племінного союзу, можна вважати, що ім’я Божа було відомо авторові «Слова о полку Ігоревім», який згадує «часи Бусова». Скликалися і народні збори.

Це впливало на соціально-економічний розвиток слов’ян. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки сприяли накопиченню багатств антських вождів. Посилювалась їх військова і політична влада. Все це прискорювало майнову та соціальну диференціацію слов’янського суспільства, формувало у ньому класові відносини.

Поява у слов’ян союзів племен свідчила про становлення у них між докласовою і класовою формаціями перехідної форми управління суспільством. Тут використовувалися деякі родові форми регулювання соціальними процесами, але вже в інтересах пануючого класу, що зароджувався. Таку форму управління суспільством деякі вчені називають військовою демократією. На її стадії знаходилися і анти. Військова демократія включала до себе якості, властиві як суспільному самоврядуванню, так і елементам державного ладу. У результаті посилення соціальної диференціації в союзах слов’янських племен усе більше зміцнювалася державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класового поділу суспільства і утворення держави. Це вимагало багато часу. Впливав і несприятливий зовнішньополітичний фактор. На розвитку слов’ян важко позначилася навала гуннів.

II етап - Племінні протодержави східних слов’ян праукраїнців (VI-сер.УІІ ст.ст.).

В результаті натиску азіатських орд держава антів загинула, але її населення відступило від Чорного моря на Північ і спинилося, організувавши нове життя на території сучасних Київської, Чернігівської та Вінницької областей.

На цей період східні слов’яни представлялися окремими племенами, кожне з яких мало своє державне утворення. Картину розміщення східних слов’ян на Східно-Європейській рівнині зобразив давньоруський літописець кінця XI - початку ХІІ ст.ст. Нестор. Більшість свідчень давньоруського літопису підтверджується іншими пам’ятками письменності, а також археологічними джерелами. На Правобережжі середньої течії Дніпра жили поляни з центром Києвом; на північ від полян і древлян на Лівобережжі Прип’яті - дреговичі; на захід від полян; за верхньою течією Південного Бугу - бужани і волиняни, а ще далі на південний захід, у басейні рік Сули, сейму, Десни, доходячи на сході до Північного Донця, - сіверяни; на північ від сіверян, між верхньою течією Дніпра і Сожа -радимичі; на північ від радимичів; у верхів’ї Волги, Дніпра і Двіни - кривичі з центром у Смоленську; в басейні західної Двіни по річці Полоті - полочани; у районі озера Ільмень - словени; на самому сході регіону розміщення східних слов’ян - в’ятичі, які займали басейн верхньої і середньої течії Оки і Москви-ріки.

Археологічні розкопки досить повно свідчать про рівень економічного розвитку східних слов’ян в цей період. Основу їхнього господарства становило орне землеробство. Примітивні форми землеробства (підсіки, перелоги) поступово витіснялися. На землеробській основі розвивалося і скотарство, яке давало тяглову силу і продукти харчування. Ці зміни у господарському житті означали величезний прогрес. Продуктивність праці значно зростала. Стала можливою індивідуалізація виробництва, колективна праця переставала бути необхідною. Підготовлялися умови для переходу до феодальних відносин.

На новій, більш високій, ніж у минулий період, виробничій основі йшов процес відокремлення ремісництва від землеробства.

Розвиток ремісництва створював передумови для виникнення і зросту міст як центрів ремісництва і торгівлі.

VII ст. є часом розвитку інтенсивних зовнішніх економічних зв’язків східних слов’ян.

Економічний прогрес у східних слов’ян був рушійною силою їхнього суспільного розвитку. За умови існування індивідуальних господарств додатковий продукт став власністю виробника і міг бути джерелом його збагачення. Так виникла спочатку майнова, а потім і соціальна первинність.

Суттєвою рисою суспільного ладу східних слов’ян цього періоду була наявність сільської (територіальної) общини - «миру», «верві» - як союзу індивідуальних господарств (малих сімей), у власності яких знаходилося житло, а також знаряддя і продукти праці.

Склад сімей, що входили у територіальну общину, рівень їхнього благоустрою й накопичення багатства, нерівність угідь, захоплення багатими сім’ями прилеглих до общини земель призводили до подальшого соціального розшарування общини.

Така форма експлуатації, як патріархальне рабство, що була наявна у східних слов’ян, не переросла у рабовласницьку формацію. У процесі формування класового суспільства східні слов’яни перейшли від первіснообщинного ладу до феодального. Такий своєрідний історичний розвиток пояснюється рядом обставин. Масовому застосуванню праці рабів у землеробстві перешкоджали суворі кліматичні умови, в яких утримання раба обходилося дуже дорого і тому було нерентабельним.

Робітник мав бути зацікавленим у застосуванні знарядь праці, що було цілком не сумісно з широким використанням безініціативних рабів.

Появу у східних слов’ян антагоністичних класових елементів відобразила пам’ятка давньоруського права - Руська Правда; яка була складена ще до початку утворення Давньоруської держави. Основна увага у цій пам’ятці приділяється захисту інтересів «мужів» - так у Руській Правді позначилася соціальна верхівка суспільства слов’ян.

На основі вказаних змін у соціально-економічному ладі східних слов’ян відбувалося утворення держави. Загальнослов’янський процес накопичення господарських і соціальних передумов державності досить чітко позначився у VII­VIII ст.ст.

ІІІ етап формування державності у східних слов’ян (середина VII ст. - 882 р.).

Разом із розвитком класових відносин процеси формування державності йшли від союзу племен до феодальних князівств та інших більш високого рівня політичних об’єднань і завершилася утворенням Давньоруської держави.

У східних слов’ян вищим ступенем розвитку первіснообщинного ладу, що підготував їх окремі племена до історичного життя у великих об’єднаннях, в яких неминуче й швидко зникали давні патріархальні форми зв’язку, змінюючись новими, більш широкими, були союзи племен. Названі у давньому літопису поляки, древляни, угличі, діверці, дуліби, бужани, волиняни, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі та ільменські словени і складали 14 союзів східнослов’янських племен. Територія кожного з них дорівнювалася декільком сучасним областям. Союзи племен об’єднували до десяти племен, назви яких з часом забулися.

У вказаних племінних союзах, утворених перш за все для війни і оборони, великого значення набував військовий ватажок, від досвіду і мужності якого залежали долі членів племені. Він витиснув на задній план інших старійшин.

Військову силу союзу племен складали сильні й хоробрі воїни, які постійно брали участь у військових походах і поступово групувалися навколо свого ватажка як його дружина. Остання була організацією, пов’язаного не родовими зв’язками, а спільністю військових і майнових інтересів та вірністю своєму ватажку.

Військовий ватажок і його дружинники забирали собі більшу й кращу частину здобичі.

Але при цьому ще довгий час зберігалися первісні демократичні заклади - народні збори і рада старійшин. Проте народні збори перетворилися в збори воїнів, яким військовий ватажок, якого підтримувала дружина, нав’язував свою волю, здобуваючи все більший вплив і владу за рахунок інших старійшин. Спираючись на дружину, він міг нехтувати звичаями племені. Таким чином йшов процес перетворення органів суспільного самоврядування на державні органи. Військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правління - князівство. У союзах племен - князівствах рівень правління не залишався незмінним. Органи суспільного самоврядування поступово перетворювалися в органи панування та пригнічення простого народу.

Цим самим завершувалося оформлення державного ладу, важливою ознакою якого була поява особливої, несумісної з інтересами населення, відокремленої від нього публічної влади, що володіла спеціальним апаратом правління і поширювалася на окрему територію.

Військовий ватажок великого союзу племен ставав управителем -князем. Верховенство князів набувало характеру здійснення владних класових функцій. Близьке оточення князя перетворювалося в його радників і намісників.

Слід зазначити, що процес перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи не був одночасним для всіх союзів східнослов’янських племен. В одних союзах він йшов швидше, в інших - повільніше. У VIII ст., коли слов’яни вели боротьбу з кочівниками у середньому Придніпров’ї, відбулося об’єднання кількох союзів племен, або князівств, у «союз союзів» під назвою «Русь», столицею якого став полянський Київ. Великим об’єднанням східнослов’янських племен був дулібо-волинський союз. Три союзи племен - псковських, смоленських і полоцьких кривичів - також створили велике об’єднання.

Про формування у східних слов’ян об’єднань з кількох союзів племен повідомляють і арабські джерела. У них йдеться про існування на території, яку займали слов’янські племена, трьох політичних центрів - Куяби, Славії і Артанії. Куяба (Куява), напевно, була політичним об’єднанням південної групи слов’янських племен на чолі з полянами і з центром у Києві. Славія, можливо, об’єднання північної групи слов’ян на чолі з новгородськими словенами. Щодо Артанії, то, напевно, арабські письменники мали на увазі південно-східну групу слов’янських племен (можливо, що це Причорноморська і Приазовська Русь).

«Союзи союзів», що складалися з кількох союзів племен-князівств, були новими утвореннями і відображали більш високий етап у процесі східнослов’янської консолідації.

Приблизно на рубежі VIII-ІХ ст.ст. придніпровський «союз союзів» Русь переростає у ще сильніше об’єднання - Руська земля, до складу якого входила значна кількість союзів слов’янських племен: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Правила у цьому державному об’єднанні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої з середини IX ст. згідно з літописом були князі Дір і Аскольд.

У IX ст. посилилася дипломатична і воєнна активність східних слов’ян. На початку століття вони здійснили похід на Сурож у Криму, у 813 р. - на острів Егіну в Єгипетському архіпелазі, у 839 р. посольство русів відвідало візантійство імператора в Інгельнеймі. В 860 р. руси з’явилися біля стін Константинополя. Такого роду воєнні та політичні акції характерні для держави.

IV етап (882 р. - 30 рр. XII ст.)

Процес політичної консолідації східних слов’ян завершився наприкінці IX ст. утворенням великої відносно єдиної Давньоруської держави - Київської Русі. Під владою Києва об’єдналися два величезних слов’янських політичних центри - Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 р. традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Трохи пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов’янських земель. У рамках давньоруської держави “робили перші кроки” у суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов’янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, північного Кавказу і Причорномор’я. Першим князем Давньоруської держави став Олег.

Виникнення давньоруської держави з центром у Києві було закономірним наслідком внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов’ян, економічними зв’язками і їхнім прагненням об’єднати сили в боротьбі з спільними ворогами. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов’ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризувалися насамперед східністю мови (із збереженням проте місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю.

Етнічному згуртуванню східних слов’ян в єдину народність сприяли: одинакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів.

Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму.

Історія виникнення державності у східних слов’ян взагалі й утворення Давньоруської держави зокрема була спотворена так званою норманською теорією, яку вже давно відкинула історична наука і яка б не заслуговувала на увагу якби не її відродження у деяких країнах у вигляді неонормалізму.

Прихильники цієї теорії стверджують, що ніби держава у східних слов’ян сформувалася не внаслідок їхнього внутрішнього соціально-економічного розвитку, а була створена пришельцями із Скандинавії - «норманськими» або «варязькими» князями.

На сьогодні крайності старої норманської школи (як, до речі, й антинорманізму) подолані, однак, проблема залишається. Неонормалісти оголошують варягів однією з історичних сил, котра відіграла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських міст тощо.

Процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов’ян, їх суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава.

У сучасній західній історіографії зустрічаються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму, згідно з якою династія київських князів була тюркського походження, а утворена хазарським каганатом. Цю політичну доктрину фахівці теж відкинули як таку, що не має нічого спільного з історичною дійсністю. Заслугою хозарів було лише те, що вони змушували східних слов’ян консолідувати сили для боротьби за своє існування. Руська земля розвивалася і міцніла в боротьбі з хазарською експансією.

У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов’янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав середньовічної Європи - Русь. Роль її історичного ядра відіграло Середнє Подніпров’я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів.

У зв’язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву - Київської Русі. Широко вживаються також назви Давньоруська держава, Київська держава, Давня Русь.

Давньоруська держава після її утворення продовжувала розширювати свої території. За князя Олега (882-912 рр. ) були приєднані древляни, сіверяни, радимичі. Одночасно була ліквідована залежність радимичів від хазар, яким вони платили данину. За часів Ігоря (912-945рр.) до Давньоруської держави були приєднані угличі, тиверці, і знову ж древляни, які відокремилися від Києва після смерті Олега.

Князі Святослав (965-975 рр.) і Володимир (978-1015 рр. ) здійснювали походи у землі в’ятичів. Таким чином рушилися й зникали старі розмежування і складалася величезна територія Давньоруської держави. У X ст. вона простяглася вже від південних берегів Ладозького і Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході і південному заході - до Карпат, Пружу і пониззя Дунаю.

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла 3 етапи.

Перший етап охоплює 882-1072 рр. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення феодального суспільного ладу. Тут в основному завершувався процес політичної єдності Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та удосконалення апарату влади.

Другий етап розвитку Київської Русі охоплює 980-1054 рр. наприкінці X - першій половині XI ст. Київська Русь вступила у період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостерігається тенденція до феодальної роздробленості. Давньоруська держава вступила в третій етап свого розвитку - етап феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості відноситься час зародження української, російської та білоруської державності.

2.