§ 1. Боротьба з першотравневими демонстраціями
Особливе занепокоєння уряду на початку 900-х років викликали політичні демонстрації, що найчастіше приурочувались до 1 Травня. Сам цар неодноразово вимагав від каральних органів злагоджених дій у боротьбі з цим явищем.
Так, на «всепідданійшій» записці міністра внутрішніх справ Сипягіна від 2 лютого 1902 р., у якій повідомлялось про діяльність революційних організацій у південних містах і про демонстрацію, що готується у Києві, Микола II написав: «Слід діяти рішуче і однаково у всіх містах і особливо запобігати вуличним демонстраціям» [1, арк. 11].Директор Департаменту поліції Лопухін зазначав у березні 1903 р.: «З посиленням в останні роки революційної агітації та при постійній взаємодії між чисто революційним рухом і заворушеннями серед учнівської молоді, які охоплюють інтереси різних суспільних верств, спроби святкування 1 Травня... стали виливатися у форму вуличних демонстрацій, і в останніх беруть участь як робітники, так і особи інших станів... Поряд з тим, із введенням в програми революційних груп всіх відтінків політичного елементу і з підпорядкуванням йому елементу економічного, вимоги, що заявлялися при святкуванні 1 Травня, ускладнилися в подальшому вимогами іншого роду, які схиляються до докорінної зміни існуючого в Росії державного ладу» [2, арк. 83].
12 березня 1901 р. Міністерство внутрішніх справ видало спеціальний циркуляр (він був звернений до всіх губернаторів, градоначальників і обер —поліцмейстрів), що стосувався засобів і методів придушення «вуличних безпорядків». Головні ролі при цьому відводилися губернській адміністрації, загальній і політичній поліції і військам. Міністр вважав « безумовно необхідним», щоб всі розпорядження щодо придушення «безпорядку» виходили «від однієї авторитетної особи, яка перебуває на місці пригоди» [2, арк. 84 зв.]. Далі у циркулярі роз’яснюється, хто має бути такою «авторитетною особою»: «Цілком відповідним було б, щоб у цих випадках безпосередньо головне керівництво чинами поліції на місці брали на себе особисто п.п.
губернатори, градоначальники і обер-поліцмейстери»...Не надто довіряючи спритності нижчих чинів поліції, міністр внутрішніх справ вимагав «мати у складі діючого на місці поліцейського наряду якомога більшу кількість поліцейських офіцерів та чиновників, в обов’язок яких і має бути покладено керівництво нижчими чинами та суворий нагляд на їх діями» [2, арк. 85 зв.].
У циркулярі не рекомендувалося викликати війська для сприяння поліції «без серйозної для того потреби», оскільки «приуча- ти натовп до виклику війська, якщо дія останнього обмежується пасивною присутністю на місці заворушення, зовсім небажано». На думку міністра, виклик військ повинен був обов’язково спричиняти «необхідність застосувати зброю». Це стосувалося в основному піхотних частин. Виклик же кавалерії, « не виключно з метою застосування зброї», видавався інколи «доволі відповідним і бажаним» [2, арк. 85]. Таким чином, розгін натовпу за допомогою нагайок, навіть без «серйозної до того потреби», міністр внутрішніх справ вважав «доволі відповідним і бажаним»!
Та всі ці засновані на «суворості й силі» заходи, рекомендовані царським міністром напередодні першотравневого свята 1901 р., не дали того ефекту, на який сподівалися правлячі кола: у вже згадуваній циркулярній записці начальникам охоронних відділень від 14 березня 1903 р. директор Департаменту поліції відзначав, що «особливо самовпевнений тон у революційній пресі став спостерігатись після демонстрацій 1901 р....» [2, арк. 83 зв.].
Лопухін констатує, що політичні демонстрації дуже небезпечні для існуючого ладу, тому, зокрема, що «маса населення виховується у революційному дусі, привчаючись діяти гуртом і виявляти опір розпорядженням властей, і починає бачити у колективних і організованих порушеннях громадського порядку природне, легко здійснюване явище» [2, арк. 83 зв.].
Визнаючи «всю необхідність» репресивних заходів стосовно уже виниклих демонстрацій, директор Департаменту поліції бачить і «зворотний бік» цих заходів: «Сама поява на багатолюдних вулицях, які переважно служать місцем маніфестації, посилених нарядів поліції, а тим більше виклик військ, вказує населенню на те, що нормальний хід громадського життя зламано і що для відновлення порядку власті змушені використовувати надзвичайні способи адміністративного впливу.
Таким чином, виконана до певної міри та пропаганда фактами, якої прагнули досягти організатори демонстрацій» [2, арк. 86]. Крім того, на думку JIonyxi- на, сама обстановка демонстрацій викликає «скупчення екіпажів та пішоходів», «привертає... багатьох зацікавлених, котрі утворюють численні ряди пасивних демонстрантів», а все це приводить до того, що «у... натовпі пасивні і активні демонстранти стають ледве відмінними». Зрештою, «заходи безпосереднього фізичного впливу на учасників демонстрацій, дійові для даного моменту, у подальшому виявляються сприятливими для революційної агітації, оскільки викликають громадське збудження і дають матеріал для нових виявів опозиційного настрою» [2, арк. 86-86 зв.].Вважаючи, що новостворені розшукові органи повинні внести свою лепту у ліквідацію демонстрацій та інших виступів мас, Лопухін, з огляду на зазначене вище, визнає задачею охоронних відділень «головним чином попередження заворушень...» [2, арк. 85]. Далі у цій же записці директор Департаменту поліції подав («Цілком довірчо») розгорнуту програму «попереджувальної» діяльності.
Перш за все, охранки повинні були «з настанням періоду демонстрацій посилювати нагляд за групами, що готують заворушення, і ретельно виокремлювати зі складу цих груп тих осіб, котрі у підготовчі моменти стають організаторами і найбільш шкідливими підбурювачами, а на день початку безпорядків можуть бути їх керівниками» [2, арк. 8 зв.]. Таких осіб директор Департаменту поліції вимагав «систематично і невідкладно виривати... зі сприятливою для них оточення». При цьому, якщо обшуки у них не давали результатів і якщо не було «інших підстав для залучення їх до формального провадження», слід було «арештувати цих осіб у порядку Положення про державну охорону, з утримуванням під вартою як у дні, що передують призначеному строкові демонстрацій, так і впродовж декількох днів після нього» [2, арк. 86 зв.].
«Попереджувальні заходи» у день самої демонстрації полягали у наступному: «Таємна і зовнішня поліція повинна встановлювати спостереження за місцями, у яких передбачається влаштування або виникнення заворушень.
Сховавши головні сили наряду поліції у недалеких від пункту демонстрації місцях, слід потурбуватися, щоб інші, що спостерігають за місцем улаштування демонстрації особи, слідкували за появою тут або осіб за- знаки неблагонадійних або діяльно співчуваючих демонстрацій, або загалом викликаючих підозру своєю поведінкою. Як тільки зазначені особи, утворивши групу, покажуть наміри почати демонстрацію, — негайно таку групу слід оточити і спрямувати у двір найближчого будинку чи в інше найближче відповідне приміщення, провести особистий обшук, встановити особистість і місце проживання, після чого про них необхідно навести довідки щодо справ жандармського управління і охоронного відділення. Потім слід провести обшуки у квартирах тих з числа переписаних, котрі за результатами особистого обшуку або за відомостями, що існують про них у жандармському управлінні або охоронному відділенні, виявляються причетними до революційної діяльності. Найбільш скомпрометованих з числа обшуканих арештувати для направлення справи про них у порядку Положення про державну охорону і місцеві обов’язкові постанови, або у порядку 1035 ст. Ст. Крим. Суд.» [2, арк. 86 зв.-87].Директор Департаменту поліції вимагав «потурбуватися, щоб на місці затримання демонстрантів не збиралася публіка». Звільняти затриманих можна було лише групами, «не раніше повного заспокоєння на вулицях». Особи, помічені у «явному підбурюванні або керівництві натовпом», підлягали «невідкладному і разом з тим найобережнішому (конспіративному) затриманню і негайному відправленню у жандармські управління...» [2, арк. 87].
Лопухін настійно не рекомендував «вдаватися до так часто застосовуваному розсіюванню перших груп маніфестантів на вулицях міста, тому що такий спосіб лише дасть їм можливість вислизнути від нагляду і непередбачувано для адміністрації збиратися у місцях, вільних від поліцейського спостереження» [2, арк. 87].
Отримавши всі ці вказівки, охоронні відділення України разом з поліцією завзято взялися «попереджати» підготовку першотра- вневих демонстрацій: у Києві 7 і 15 квітня 1903 р.
було заарештовано 97 чол; у Бердичеві 11 квітня арештові було піддано ЗО «організаторів заворушень»; у Харкові в ніч на 16 квітня охранка заарештувала 7 членів місцевого комітету РСДРП і 6 робітників, «які входили у особливий гурток», у Одесі в ніч на 18 квітня була «затримана сходка 13 організаторів демонстрації...» [2, арк. 88].Однак, незважаючи на всі зусилля каральних органів, зірвати організовувані Першотравневі демонстрації їм вдавалося далеко не завжди. Тому питання про «запобігання заворушенням» постійно, з року в рік, фігурувало у квітневих циркулярах і депешах Департаменту поліції, що направлялися губернаторам, градоначальникам, начальникам ГЖУ, ЖПУЗ і охоронних відділень. Так, у циркулярі від 20 березня 1911р. № 101044 директор департаменту Зуєв знову писав губернаторам, начальникам поліції та жандармерії: «Тепер, за одержаними у Департаменті поліції відомостями, революційні організації, у наближенні цього числа (1 Травня. — О.Я.), докладають особливих зусиль для влаштування якнайширшого відзначення Першого травня з одноденним страйком і скликанням зборів і сходок, висловлюючи впевненість, що у цьому році день цей буде «святом пробудження після непорушності останніх років».
У зв’язку з цим Зуєв вимагав від місцевих властей «вжити найрішучіших заходів для недопущення... намічених виступів революційних організацій і для підтримування у цей день цілковитого спокою та порядку» [3, арк. 1-1 зв.].