В арсеналі каральних засобів царизму у досліджуваний період важливе місце посіла військова сила.

Хоча чинне тоді законодав­ство передбачало можливість залучення військ для «сприяння цивільним властям», до початку першої російської революції використання армії в інтересах внутрішньої політики самодер­жавства мало спорадичний характер.

Цифри різко змінилися у 1905 р.: лише за перші 10 місяців року (а головні ж події були ще попереду) війська направлялися «для сприяння цивільним властям під час попередження і при­пинення заворушень» 2699 раз (15297,5 рот, 3665,5 ескадронів і сотень, 224 гарматних і 124 кулеметних обслуги, крім того, у складі окремих команд — майже 84 тис. солдат; зброя застосову­валась військами у 191випадкові) (2, арк. 70-71].

Для всіх великих міст України у цей період були заново роз­роблені таємні «Інструкції на випадок заворушень». Так, затвер­джена генерал-лейтенантом В.А.Сухомлиновим у серпні 1905 р. інструкція передбачала залучення до придушення «безпорядків» у Києві сил 5 піхотних полків, артилерійського і козачого полків, а також саперної бригади [3, ч. 1, арк. 5]. «Начальник охорони» (ним був начальник гарнізону) заздалегідь розбивав місто на ді­льниці на чолі з «відповідальними начальниками». Останні при виникненні «безпорядків» повинні були негайно висилати до кожної поліцейської дільниці міста по три піхотних дозори і по 250

два козачих роз’їзди. Крім того, інструкція приписувала «негай­но зайняти (силами від взводу до батальйону) казенні і громад­ські будівлі та споруди»: центральну телеграфну станцію і по­штову контору, окружний штаб, водогін інженерного відомства, Нікольські ворота і будинок командувача військ округу, міський водогін, газовий завод, електростанцію, вокзал і залізничні стан­ції (Київ-I і Київ-ІІ), мости через Дніпро, міську тюрму, присут- ственні місця, будинки генерал-губернатора і губернатора, кана­лізаційні споруди, винні та артилерійські склади.

Реалізуючи вимоги інструкції, генерал-майор Бессонов ( «на­чальник всієї охорони м. Києва») уже 21 серпня 1905 р. розбив місто на 2 відділи (перший з них, у свою чергу, поділявся на два райони, другий — на чотири). Начальники районів, яким підпо­рядковувалися всі війська, що перебували на їх території, мали діяти «цілком самостійно». Райони було розбито на ротні діль­ниці [3, ч. 1, арк. 7-7 зв., 9-9 зв., 11].

В осінні місяці 1905 р. керівництво MBC неодноразово напо­лягало на застосуванні військовим командуванням при ліквідації «безпорядків» «найрішучіших заходів». Так, товариш міністра внутрішніх справ Д.Трепов направив 13 жовтня генерал-лейте­нанту Kapaccy, який тимчасово виконував обов’язки командува­ча військ Київського військового округу, телеграму такого зміс­ту: «У Харкові цілковитий, відкритий заколот. Прошу ваше пре­восходительство дати негайно начальнику місцевого гарнізону вказівку для найрішучіших дій і придушення заворушення. При опорі у будинках прошу не зупинятися перед обстрілюванням їх артилерійським вогнем» [3, ч. 1, арк. 33]. Того ж дня київський губернатор отримав від Трепова телеграму з вимогою, «з огляду на продовження заворушень... діяти найрішучішим чином, не зупиняючись перед прямим застосуванням збройної сили» [З, ч. 1, арк. 42].

І «найрішучіші заходи» спрямовувалися не тільки на учасни­ків «заворушень», але й на місцеве населення в цілому.

Благаю для заспокоєння жителів і припинення подальшого кро­вопролиття зняти негайно охорону військ та припинення стріля­нини і дій холодною зброєю» [3, ч. 1, арк. 72]. Та «начальник краю» не зважав на ці благання.

Київський і Одеський військові округи (а саме їх територія охоплювала українські губернії), у силу своєї приналежності до групи округів західної та південно-західної прикордонної смуги, мали могутні угруповання військ: у п’яти армійських корпусах Київського округу нараховувалось майже 6 тис. офіцерів і понад 150 тис. солдат, удвох армійських корпусах Одеського округу — понад 3 тис. офіцерів і близько 80 тис. солдат [4, с. 197-198]. Та­ким чином, на території України було зосереджено п’яту части­ну всієї російської армії мирного часу [1, арк. 5; 7, арк. 14]. Од­наче восени 1905 р., на думку столичних і місцевих адміністрато­рів, виявилась гостра «нестача» озброєної сили. Частими були й непорозуміння та конфлікти між представниками місцевих влас­тей у зв’язку з спробами перекидання військових контингентів з «підвідомчої» території в інші «гарячі» точки. Так, отримавши вказівку про посилення харківського гарнізону, тимчасовий ко­мандувач Київського військового округу Kapacc звернувся 13 жо­втня до київського, подільського і волинського генерал-губерна­тора Клейгельса з листом, у якому говорилось: через те, що «у губерніях округу, розташованих на лівому березі ріки Дніпро, військ недостатньо,... є необхідність... взяти частину військ у вві­реного вашому превосходительству генерал-губернаторства.» Клейгельс відреагував негайно: «Ослаблення військових частин, розміщених у м.

Вимоги про термінове присилання військ надходили не тіль­ки до окружних штабів, але й до Військового міністерства та MBC. 15 грудня 1905 р. в. п. начальника Головного штабу повідомляв управляючому Міністерством внутрішніх справ П.М.Дурново, що у відповідь на прохання катеринославського губернатора «про зосередження військ у Катеринослав надіслано вказівку команду­вачеві військ Одеського військового округу. Стосовно присилан­ня до Катеринослава військ з іншого округу, то таке посилення поки не є можливим через відсутність вільних військ» [6, ч. 1, арк. 5]. Позиція царя та уряду щодо питання використання збройних сил як знаряддя внутрішньої політики добре простежується у схва­леній Миколою II «всепідданійшій доповіді» С.Ю. Вітте від 25 грудня 1905 р., де, зокрема, зазначалося, що «у цей час дислока­ція військ повинна відповідати внутрішньому станові Росії» [6, ч. 1, арк. 12]. Ще 13 грудня Рада Міністрів визнала однією з причин «розповсюдження смути і низької успішності боротьби з нею» те, що «війська діють не досить рішуче». Повідомляючи про це ко­мандувачам військ округів, військовий міністр А.Ф. Редигер ви­магав змінити характер дій військ, активніше застосовувати зброю.

«Правовою» підставою саме таких дій стали затверджені ца­рем 17 лютого 1906 р. нові «Правила про призив військ для спри­яння цивільним властям» [7, ст. 188]. У першому пункті їх вказу­валося, що «війська можуть бути призвані... лише при крайній необхідності і при недостатності поліцейських засобів». Але, ви­ходячи зі змісту наступних пунктів, таких випадків необхідності могло бути безліч. Військові частини викликалися: «для охорони благочиния під час церковних святкувань», при гасінні пожеж, землетрусах та інших стихійних лихах, «для затримання біглих арештантів і для спіймання розбійників та інших злочинців за їх численності або можливому збройному опорі», для припинення «народних безпорядків, масового опору цивільним властям і на­сильницького пограбування та руйнування майна (розгромів)», для «переслідування озброєних контрабандистів», «припинення безпорядків серед арештантів у місцях ув’язнення» тощо.

«Правила» встановлювали наступний порядок виклику військ. У письмових вимогах, з якими представники цивільної адмініст­рації зверталися до штабу військового округу (або до начальника гарнізону), слід було вказати причини виклику військ, їх при­близну кількість і «інші відомості, що роз’яснювали суть спра­ви». Якщо вимога подавалась в усній формі (це дозволялось в екстрених випадках), представник цивільних властей виїжджав з військовою частиною на місце пригоди «для роз’яснення обста­вин призивання військ».

Наряди виділялись від польових, резервних, кріпосних і міс­цевих військ (не залучалися лише військовики запасу, призвані на учбові збори, і ратники державного ополчення). Для приду­шення масових народних заворушень призначалися значні наря­ди військ: не менше ніж рота піхоти, ескадрон або сотня кавале­рії, 2 гармати або артилерійська команда чисельністю понад 50 осіб. Всі витрати по перевезенню і утриманню викликаних військ відносились на кошторис не цивільного, а військового відом­ства. Після припинення «безпорядку» цивільні власті мали право залишати війська на місці виклику не більше 7 днів, доповівши про причини затримки міністрові внутрішніх справ і командува­чу округу.

Начальник військової команди, отримавши повноваження від цивільних властей, мав діяти «на свій розсуд всіма тими способа­ми, які відповідають станові справ, вдаючись до умовлянь, якщо такі будуть визнані ним можливими».

Таким чином, за «Правилами» 1906 р. цивільні власті отримали можливість широко використовувати збройні сили у своїх цілях. Через це навіть після спаду хвилі масових революційних виступів кількість викликів військ «для сприяння цивільним властям» була значною. Так, у Київському і Одеському військових округах тільки у 1908 р. було 39925 таких викликів (при цьому було задіяно пі­хоти — 1765 рот і 690 команд, кавалерії — 228,5 ескадронів і со­тень, артилерії — 2 батареї, а також майже 450 тис. солдат у скла­ді окремих груп). Зброя проти цивільного населення застосовува­лась у названих округах у 1908 р. 18 разів [4, с. 67-68, додатки].

Через різноманітні відрядження і наряди військ, головним чином карально-поліцейського характеру, у тому ж 1908 р. в ці­лому по країні не змогли пройти повний курс бойової підготов­ки 13,8% піхотних і 15,9% кавалерійських частин (до 1914 р. ці цифри становили уже відповідно 37,4 і 48,8%) [4; 8; 9; 10]. Все це дало підставу військовому міністрові Редигеру прямо заявити Столипіну на засіданні Ради міністрів 1 березня 1908 р., що «ар­мія не навчається, а служить вам» [11, с. 42].

Збройні сили як засіб каральної політики використовувались перш за все у боротьбі з революційним рухом пролетаріату. Слід зазначити, що збільшення військової сили у великих промисло­вих центрах часто відбувалося під прямим тиском підприємців та їх організацій.

Важливу роль відігравали війська у охороні політв’язнів, при­душенні їх виступів. Нерідко підстави, за якими застосовувалася зброя, викликали серйозні сумніви у широких громадських колах. Коли військами Одеського округу під час придушення «безпоря­дків» у Катеринославській і Сімферопольській тюрмах у квітні 1908 р. було вбито й поранено близько 60 ув’язнених, 67 депута­тів Державної думи (головним чином соціал-демократи та трудо­вики) внесли відповідний запит щодо неправомірності дій тюре­мної адміністрації. Запит, одначе, був відхилений [12, стб. 1728­1732].

Особливо широкого розмаху використання військ набуло в період першої російської революції у тих місцевостях, де було введено воєнний стан. У таких ситуаціях всі каральні сили, у тому числі війська, підпорядковувалися тимчасовим генерал-гу­бернаторам. На Україні вони були запроваджені у Одесі, Черка­сах, Харкові, Катеринославі, Кременчуці та інших містах і пові­тах. Значну територію охоплювало тимчасове генерал-губерна­торство Південного гірничозаводського району, створене відповідно до «височайшого» указу від 27 липня 1906 р. Воно включало в себе Бахмутський, Маріупольський і Слов’яносерб- ський повіти Катеринославської губернії, м. Таганрог і Таганро­зький округ Області війська Донського. Прибувши до Юзовки 14 жовтня 1906 р. (реалізація царського указу дещо затрималась че­рез відмову промисловців сприяти адміністрації) [13, с. 176], тим­часовий генерал-губернатор Богаєвський відразу ж звернувся до населення з наказом, у якому оголосив, що «для підтримання порядку і спокою будуть вжиті найрішучіші заходи» [14, арк. 1]. Богаєвському були підпорядковані не тільки війська, що перебу­вали на території району, але й чини Окремого корпусу жандар­мів (безпосередньо їх діями керував спеціально відряджений зі столиці полковник Козинцев, який одержав права начальника ГЖУ) [14, арк. 11, 14].

Тимчасові генерал-губернатори, не надто обтяжені знанням законів, довільно встановлювали для підвладного населення ті правила поведінки, які здавалися їм необхідними для забезпе­чення «порядку». Як приклад наведемо наказ Миколаївського (Дніпровського) тимчасового генерал-губернатора генерал-майора Ступіна від 10 січня 1906 р.: «Всякі зборища вуличного натовпу понад чотирьох чоловік забороняються. У випадку непідкорення натовпу більшого складу попередній пропозиції чинів поліції або військ розійтись..., — натовпи ці, а також і зборища з революцій­ними стягами будуть розганятися озброєною силою, холодною та вогнестрільною зброєю, без будь-якого попередження» [15, арк. 5-5 зв.].

Для підняття «бойового духу» військ у війні зі своїм народом тимчасові генерал-губернатори використовували різні засоби — від повчань до матеріального заохочення. Так, генерал-лейтенант Сінницький, перебуваючи на посаді Харківського тимчасового генерал-губернатора, видав «Інструкцію ескадронним, сотенним та ротним командирам, які відправляються у повіти на допомогу поліцейським властям», якою командирів було зобов’язано не забувати, що «сотня, ескадрон або рота послана в повіт не на відпочинок, а на важку й почесну роботу — на захист слабких» [16, арк. 1 зв.]. Спеціальний наказ було опубліковано 13 січня 1906 р. Сінницьким у формі звернення «Селянам та козакам по­віту». Цей документ починався з епіграфу: «Пам’ятайте, що бага­тіють не захопленням чужого добра, а від чесного труда, ощадли­вості і життя за заповітами божими». І завершувався наказ на такій же високій ноті: «Хай напоумить вас господь і направить вас цариця небесна на шлях правди, порядку і законності» [16, арк. 5-6]. Хороші слова, нічого не скажеш. Проте при упокорен­ні населення Сінницький все ж більше покладався не на небесні сили, а на своїх солдат. У наказі від 14 листопада 1905 р. він з великою похвалою відгукнувся про тих нижніх чинів, котрі не тільки не піддалися впливові «антиурядових прокламацій», але й затримували самих агітаторів. Генерал велів таких чинів «заохо­чувати і нагороджувати негайно і не пізніше ніж на другий день грошима у розмірі не менше 3 руб. в залежності від важливості кожного конкретного випадку» [16, арк. 4].

У зв’язку зі страйками на залізницях до реалізації надзвичай­них заходів було залучено війська. До складу Особливих коміте­тів при управліннях доріг, на які «височайшим» указом від 14 грудня 1905 р. покладалася «найближча турбота про охорону за­лізничних ліній і підтримання на них порядку», було включено і «місцевих завідувачів пересування військ».

У момент найвищого підйому революційної боротьби на при­душення страйку залізничників царизм безпосередньо кинув озброєну силу. 18 грудня 1905 р. начальник Генерального штабу Палицин зажадав від командуючих військами, щоб вони «шля­хом бойових поїздок з агентами жандармської служби пробива­лись до головних вузлових пунктів, заарештовуючи, а де треба, вживаючи насильницькі заходи, для відкриття руху, стосовно залізничних службовців, що агітують». «Такі поїзди, — з задово­ленням зазначав генерал, — вже функціонують з успіхом на Mo- сковсько-Віндавській (від Петербургу на Дно і далі) та Балтій­ській залізницях») [17, арк. 187 зв.].

20 грудня 1905 р. цар затвердив подану Генеральним штабом спеціальну «Інструкцію постійним і тимчасовим комендантам станцій і частинам військ для підтримування руху на залізницях у разі страйків на них». Згідно з цим документом, штаби військо­вих округів повинні були направити на всі вузлові та інші важли­ві станції військові частини «для підтримання порядку на лініях залізниць». Ці частини підпорядковувались завідувачу пересування військ округу. Безпосередньо керівництво військами доручалося комендантам станцій. Свої дії коменданти станцій повинні були узгоджувати з начальниками відділень ЖПУЗ. Інструкція вста­новлювала, що у своїх діях коменданти станцій зобов’язані були мати «єдину мету — всіма заходами сприяти підтриманню руху на залізницях».

У період, коли страйк лише готувався, на війська покладався обов’язок забезпечувати на станціях «зовнішній порядок». Для цього коменданти висилали в денний і нічний час патрулі, ви­ставляли караули та окремі пости з метою «нагляду за забезпе­ченням у справності колій, споруд і паровозів». Вживати будь- яких заходів щодо «сходок» і інших «зборищ» залізничників у цей час не рекомендувалося. Разом з тим, комендант мав зосере­джувати зусилля на тому, щоб «цілком грунтовно ознайомитися з настроями залізничників та їх ставленням до страйку».

З початком же страйку комендант негайно оголошував, що охорона станції «переходить у розпорядження військового відом­ства». При цьому він був зобов’язаний: 1) забезпечити безпеку службовців, які «бажають продовжувати роботу»; 2) встановити за допомогою спеціального караулу контроль за випуском паро­возів з депо; 3) встановити караули біля водогінних споруд, у апаратній біля телеграфу, телефону та блокувального апарату; 4) забезпечити озброєну охорону стрілок (їх переведення здійс­нювалося у таких випадках вартовими, яким розводящі переда­вали відповідні вказівки начальника станції). Інструкція вимага­ла, щоб «з часу переходу станції до військової охорони» на її території не допускалось ніяких сходок. У випадку прибуття на станцію потягу з особами, «підбурюючими до страйку», комен­дант забезпечував його прийняття на «особливо вибрану колію» і «відповідні заходи охорони» [17, арк. 183-186].

Величезна кількість військ, у тому числі на території Украї­ни, використовувалась щороку для охорони залізниць під час «височайших поїздок». Так, у 1900 р. з цією метою було залучено 62 тис. «нижчих чинів», в 1902 р. — 49 тис., в 1903 р. — 73 тис., а за 8 міс. 1904 р. — 122 тисячі [18, арк. 13 зв.; 19, арк. 13 зв; 20, арк. 16; 21, арк. 58].

Усвідомлюючи значення армії як однієї з важливих підвалин самодержавного режиму, уряд, Військове міністерство, команду­вання на місцях надавали особливої уваги убезпеченню військ від впливу революційної пропаганди і агітації. Ще 12 серпня 1902 р. військовий міністр А.М. Куропаткін видав на ім’я коман­дувачів військ округів цілком таємний циркуляр[*], у якому ви­знавав: «Спроби політичних агітаторів розповсюджувати у вій­ськах пропаганду, що була до того рідкісним явищем, останнім часом почастішали і стали настільки зухвалими, що викликають необхідність звернути на них серйозну увагу». Найбільше обу­рення міністра викликала «злочинна діяльність», яку провадили не «сторонні армії особи», а самі військовослужбовці. Револю­ційні ідеї проникли і до офіцерського середовища. Куропаткін звертав «особливу увагу» на той факт, що «серед осіб, притягну­тих як обвинувачені у справі про недавні аграрні заворушення у південних губерніях, виявився підпоручик 133 Сімферопольського полку Пасько, викритий у розповсюдженні серед селян Полтав­ської губернії різних брошур і закликів революційного змісту». «Визнаючи убезпечення армії від розтлінного впливу політичних лжевчень справою першорядної державної ваги і поклавши на Головне військово-судне управління всебічне обговорення пи­тання про засоби боротьби з вищевказаним явищем», військо­вий міністр пропонував командувачам військ округів зі свого боку накреслити «найбільш доцільні і необхідні заходи» [22]. Всі ці вимоги відповідали розумінню Куропаткіним основних завдань збройних сил. У липні 1903 р. він писав: «Підгрунтям нашого становища має служити діяльність по убезпеченню цілісності Росії з боку держав Троїстого союзу і убезпечення внутрішнього спо­кою Росії військами всіх округів... Перед цими задачами всі інші мають лише другорядний характер» [23, с. 175].

Незважаючи на всі вживані заходи, процес революціонізування збройних сил зростав. В 1902 р. Ленін писав: «І, як тільки дозво­лять наявні сили, ми неодмінно повинні звернути найбільш сер­йозну увагу на пропаганду і агітацію серед солдат і офіцерів, на створення «військових організацій», які увійдуть до нашої партії» [24, с. 437, примітка]. Події 1905-1907 рр. дали безліч прикладів і переходу груп солдат і офіцерів, підрозділів і навіть цілих військо­вих частин на бік революції. В такій ситуації керівництво Військо­вого міністерства визнало за краще приховувати від громадсько­сті та широкої армійської маси «прикрі випадки» участі військо­вослужбовців у революційному русі. В грудні 1907 р. до штабів військових округів надійшов циркуляр Головного військово-суд­ного управління, в якому говорилося, що військовий міністр ви­знав «незручним детально викладати в наказах військових окру­гів, що оголошуються до загального відома, обставини справи у випадках віддачі військових чинів до суду за злочини політично- го характеру». В зв’язку з цим рекомендувалося вказувати у наказах тільки номери статей закону [25, арк. 390].

Вище ми вже зазначали, що до боротьби з проникненням революційних ідей в армію була залучена політична поліція. Ко­мандуванню військ було наказано забезпечити взаємодію з жан­дармами. Одначе така взаємодія далеко не завжди досягалася на місцях, оскільки для військових в умовах міжвідомчої конкурен­ції часто було характерним прагнення будь-якою ціною захисти­ти «честь мундира». Це видно, наприклад, з циркуляра, виданого штабом Київського військового округу 7 квітня 1911 р. У ньому говорилось: «Один з командирів полків, у казармах якого була виявлена прокламація, не повідомив про це жандармські власті і своє начальство. Причина замовчування такого факту — або бо­язнь викликати незадоволення начальства, або ж незнання існу­ючих стосовно цього циркулярних розпоряджень». Далі штаб округу нагадував командирам: «Одне лише виявлення нелегаль­ної літератури навряд чи зможе викликати неприємності і згань­бити добре ім’я полку; неоповіщення ж жандармських властей гальмує розшук осіб, винних у розповсюдженні пропаганди» [26, арк. 112].

Слід сказати, однак, що у командирів військових частин були підстави турбуватися за власне благополуччя і репутацію полків при звертанні до жандармського «сприяння». Це визнавалося навіть у циркулярі штабу Окремого корпусу жандармів від 7 гру­дня 1907 р.: «Останнім часом звертає на себе увагу явище, коли чини Корпусу звинувачують цілі військові частини у політичній неблагонадійності, причому звинувачення ці засновані на доволі хитких і несуттєвих, а часто й недостатньо перевірених даних» [26, арк. 112].

Напередодні першої світової війни у структурі збройних сил з’явився орган, що відразу ж почав відігравати серйозну роль у каральній діяльності царизму. Відповідно до «Положення про контррозвідувальні установи», затвердженого військовим мініст­ром Сухомлиновим у червні 1911 р., при штабах більшості вій­ськових округів (у Петербурзі, Москві, Вільно, Варшаві, Києві, Одесі, Тифлісі, Ташкенті, Іркутську й Хабаровську) та при відді­лі генерал-квартирмейстра Генерального штабу були створені спеціальні контррозвідувальні відділення. Начальники відділень призначалися зі штаб-офіцерів Окремого корпусу жандармів за узгодженням командира корпусу з начальником Генерального штабу [27, арк. 9-9 зв.; 28, с. 728-729].

Подальшу реорганізацію контррозвідки було проведено уже в період війни. Контррозвідувальні відділенні були утворені при штабах всіх армій, фронтів, військових округів і при Ставці Вер­ховного головнокомандування. Крім відділень, виникла ціла ме­режа контррозвідувальних пунктів. Вся ця система органів керу­валась у своїй діяльності затвердженою 6 червня 1915 р. «Наста­новою щодо контррозвідки у воєнний час» [28, с. 730-731].

З перших кроків своєї діяльності контррозвідувальні відділення спиралися на допомогу органів політичної поліції. Зокрема, остан­ні за повідомленням контррозвідувальних органів здійснювали обшуки у осіб, підозрюваних у шпіонажі [29, арк. 135]. Тісний альянс контррозвідки з жандармерією був закріплений у журналі наради, що відбулася 11 грудня 1913 р. між представником Гене­рального штабу генерал-майором Монкевицем і начальником штабу Окремого корпусу жандармів полковником Нікольським. Окрім всього іншого, було вирішено надати самим начальникам контррозвідувальних органів право «провадження ліквідацій та обшуків». Для цього було визнано «бажаним» зараховувати нача­льників контррозвідувальних відділень на посади помічників на­чальників губернських жандармських управлінь [ЗО, арк. 28 зв.].

У наказі по Корпусу жандармів від 17 січня 1914 р. було вка­зано: «Останнім часом набуває розвитку шкідлива діяльність іно­земних шпигунів у Росії, і надзвичайно вміла організація їх вимагає від офіцерів контррозвідувальних відділень дуже уважної й напру­женої роботи, успіх їх роботи багато в чому залежить від того по­вного сприяння, яке їм повинні надавати у цій діяльності всі офі­цери як губернських жандармських управлінь і відділень по охо­роні громадського порядку та безпеки, так і офіцери жандармських поліцейських управлінь залізниць» [ЗО, арк. 25 зв.-26].

У роки війни компетенція органів контррозвідки була значно розширена. їх функції вийшли далеко за рамки боротьби зі шпі­онажем. На контррозвідку покладався також негласний нагляд і облік підозрюваних у неблагонадійності солдат і робітників заво­дів, які виконували військові замовлення. 31 грудня 1914 р. до штабів військових округів був направлений зі штабу Верховного головнокомандувача циркуляр, у якому зазначалося, що «у при­буваючих до військ маршевих командах спостерігаються ознаки соціалістичної пропаганди, причому нижчим чинам рекоменду­ється здаватися у полон і ухилятися від бойових дій». У цирку­лярі підкреслювалась необхідність «припинити найрішучіше й якнайсуворішими заходами будь-які спроби руйнівної роботи революційних організацій, що вербують свої «військові ячейки» з колишніх народних учителів, студентів, заводських та фабрич­них робітників». Про всі випадки «поміченої агітації чи пропага­нди революційних та пацифістських організацій» слід було по­відомляти у штаб Верховного головнокомандувача [31, арк. 15].

У цей період військове командування особливо хвилювали питання постачання органів контррозвідки необхідною інфор­мацією з боку цивільних властей. Так, у травні 1915 р. начальник штабу Одеського військового округу звернувся до Херсонського губернатора з листом, у якому підкреслив важливість своєчасно­го інформування «про всі виявлювані сліди шпіонажу держав, які з нами воюють», жандармського підполковника Якубова, «у якого зосереджені і розробляються всі отримувані в окрузі відо­мості щодо контршпіонажу і проводиться реєстрація всіх підо­зрюваних і спійманих на шпигунстві осіб». Губернатор, у свою чергу, висунув відповідні вимоги всім поліцмейстерам та повіто­вим справникам, заборонивши їм самостійно, без дозволу Яку­бова, проводити «розробку і ліквідації» у справах про шпіонаж [31, арк. 65].

Окрім названих функцій, органи контррозвідки здійснювали і політичний контроль за діяльністю військового командування. Генерал А.І. Денікін згадував пізніше: «Російське кадрове офі­церство здебільшого поділяло монархічні переконання і у масі своїй було принаймні лояльне. Незважаючи на це, після япон­ської війни, як наслідок першої революції, офіцерський корпус чомусь було взято під особливий нагляд Департаменту поліції, і командирам полків періодично надсилалися чорні списки, весь трагізм яких полягав у тому, що оскаржувати «неблагонадійність» було майже марно, а провадити своє, хоча б негласне, розсліду­вання не дозволялося.... Ця система сиску створювала нездорову атмосферу в армії. Не обмежившись цим, Сухомлинов створив ще свою мережу шпигунства (контррозвідки).... У кожному штабі округу був заснований орган, на чолі якого стояв переодягнутий у штабну форму жандармський офіцер. Коло діяльності його офіційно визначалося боротьбою з іноземним шпигунством — мета доволі корисна; неофіційно — це було типове відтворення аракчеєвських «профостів». Покійний Духонін до війни, будучи ще начальником розвідувального відділення Київського штабу, гірко скаржився мені на тяжку атмосферу, внесену у штабну слу­жбу новим органом, котрий, офіційно підпорядковуючись гене- рал-квартирмейстеру, фактично тримав під підозрою і слідкував не тільки за штабом, але й за своїми начальниками» [32, с. 124]. Можна посперечатися з Денікіним стосовно «безпідставності» підозр щодо офіцерства (певні підстави для таких підозр офіцери давали). Що ж до іншого, то, як ми гадаємо, генерал доволі яск­раво й компетентно розкрив атмосферу штабного життя з запро­вадженням органів контррозвідки.

У тому, що збройні сили у досліджуваний період перетвори­лися у найважливіший засіб каральної політики царизму, серйо­зну роль зіграло в Україні поєднання військової влади і цивіль­ної (це допускалося Зводом військових постанов). Декілька ро­ків генерали Μ.І.Драгомиров та В.А.Сухомлинов, командуючи військами Київського військового округу, перебували водночас і на посаді генерал-губернатора. У Одеському військовому окрузі таке поєднання посад було впродовж десяти років — з часів пер­шої російської революції.

Треба зауважити, що на форми, інтенсивність, масштаби ка­ральної діяльності військ серйозний вплив справляли політичні переконання і навіть особисті якості командувачів військ окру­гів. І хоч відверті ліберали ці пости ніколи не займали, навіть на такому загальному тлі вирізнялися своєю крайньою реакційніс­тю генерали Μ.І.Іванов і О.В.Каульбарс. Перший (він команду­вав військами Київського округу з 2 грудня 1908 р. до 27 липня 1914 р.) ще у 1907-1908 рр. «прославився» своєю «рішучістю» як тимчасовий генерал-губернатор Кронштадта. Сумної слави на­був і серед військових, і серед цивільного населення барон Кау­льбарс, який командував військами Одеського військового окру­гу з 27 серпня 1905 р. до 23 грудня 1909 р. Жодного разу не схибила його рука, затверджуючи винесені військовими судами смертні вироки.

Великодержавний шовінізм, антисемітизм, ненависть до «лі­бералів», зверхньо-презирливе ставлення до народу — все це проглядається на багатьох сторінках «всепідданійших» звітів ко­мандувачів. Так, Каульбарс із року в рік скаржився на проник­нення до офіцерського середовища, через відкриття юнкерських училищ, «євреїв, міщан, інородців». Барон ратував, з одного боку, за пільги для дворян при вступі до військових училищ, а з іншо- го боку — за те, щоб «інородці» не могли мати у офіцерському корпусі «більшу кількісну перевагу», ніж їх частка у населенні Росії (виняток Каульбарс пропонував залишити лише для німців та татар). Можна констатувати, що за рівнем антисемітизму цар і його полководці були цілком варті один одного. На полях звітів Каульбарса Микола II зробив настільки співчутливі написи, що Військове відомство було змушене нагадати йому про те, що його ж указами за декілька років до того євреям були надані рівні права служби в армії. А на одному зі звітів генерала Іванова, котрий скаржився, що євреї дають основну кількість випадків дезертирства, симуляцій, порушень військової дисципліни, нам довелося прочитати власноручний напис царя написав: «Я давно стверджую, що євреї — виразка російської армії» [33; 34; 35].

У своєму заповзятті навести «порядок» на території округу щоб там не було Каульбарс зайшов далеко. Пізніше йому випала сум­нівна честь фігурувати у матеріалах Надзвичайної слідчої комісії Тимчасового уряду разом з іншими царськими чиновниками, які найбільше зловживали владою (щоправда, до 1917 р. самого барона вже не було серед живих). Справа в тому, що Каульбарс присвоїв собі і своїм підручним право... застосовувати смертну кару без суду. 28 січня 1906 р. він обнародував «Оголошення» такого зміс­ту: «Для охорони державного порядку і громадського спокою у районі ввіреного мені Одеського військового округу, я змушений оголосити, що на підставі ст.12... Правил (маються на увазі «Пра­вила про місцевості, оголошені у воєнному стані». — О.Я.), всі справи про осіб, винних як у замаху або у виконанні своїх злочин­них намірів за допомогою вибухових речовин або снарядів, зброї чи іншими способами, так і викритих у придбанні чи зберіганні, або виготовленні чи перенесенні вибухових речовин або снарядів зі злочинною метою, будуть піддані мною чи уповноваженими мною на те тимчасовими генерал-губернаторами і комендантом Севастопольської фортеці покаранню у адміністративному поряд­кові з застосуванням смертної кари» [36, арк. 62]. З юридичної точки зору це приголомшливий документ!

Смертну кару можна було, виявляється, «заробити» без суду, за замах або «виконання злочинних намірів» якимись «іншими способами» або ж просто-напросто за зберігання вибухівки. І при цьому Каульбарс з жалем говорить про «вимушеність» такого заходу, та ще й посилається на статтю закону.

Ще у вересні 1917 р. один з експертів HCK переконливо до­вів довільність посилання Каульбарса і Бобильова (останній, бу­дучи Келецьким тимчасовим генерал-губернатором, видав 13 сі­чня 1906 р. подібну за змістом «обов’язкову постанову») на стат­тю 12 «Правил» [36, арк. 56 зв.-бО]. Ні ці «Правила», ні інші законодавчі акти не передбачали смертної кари без суду. Більш того, це прямо заборонялося навіть у воєнний час. Так, ст. 90 Військового статуту про покарання голосила: «У воєнний час, коли будь-які злочини або проступки надмірно збільшуються у військах... або у місті, що перебуває в стані облоги чи воєнному стані, головнокомандувачеві армій, командувачам їх та особами, які користуються рівною з ним владою, дозволяється посилюва­ти тимчасово суворість покарань, законом передбачених, не до­водячи, одначе, посилення покарання до призначення смертної кари...» (підкреслено мною. — О.Я.) Очевидно, що каральна вла­да генерал-губернаторів і комендантів фортець, оголошених у во­єнному стані, не могла перевищувати повноважень, якими наді­лявся головнокомандувач у воєнний час. Проте цього не бажав розуміти Каульбарс.

Виданням «Оголошення» справа, однак, не завершилась. Оче­видно, цього дня — 28 січня 1906 р. — завзятого генерала охопи­ла пристрасть до нормотворчості з питань застосування смертної кари. У архівному фонді Дніпровського тимчасового генерал-гу­бернатора нами знайдена цілком таємна «Інструкція», видана «на доповнення і роз’яснення оголошення від 28 січня». У ній Кау­льбарс зовсім відверто пояснював тимчасовому генерал-губерна­торові і комендантові Севастопольської фортеці, що «метою ад­міністративного розв’язання вказаних у оголошенні злочинних діянь стає швидка й сувора кара, для залякування зловмисни­ків». Мимохідь генерал винаходить нові, небачені форми розгля­ду кримінальних справ: «Вирокові має передувати детальне адмі­ністративне дослідження, а потім всебічне обговорення справи спеціальною нарадою під головуванням тимчасового генерал-гу­бернатора». На перший погляд, Каульбарс, хоч і невміло, турбу­ється про торжество справедливості. Але солідні слова та зворо­ти — «детальне дослідження», «всебічне обговорення», «нарада» — стають пустим звуком у наступних пунктах інструкції: «Нарада тільки обговорює обставини справи з правом дорадчого голосу. Остаточне рішення у справі постановляє тимчасовий генерал- губернатор або комендант фортеці самостійно і одноосібно».

Вирок про смертну кару оголошувався у формі наказу (турбо­тливий командувач навіть додав до інструкції зразок бланку на­казу). Оскарженню цей наказ не підлягав. Тільки після виконан­ня смертної кари про це слід було телеграфувати самому Кауль­барсу і цареві [37, арк. 9-9 зв.].

На щастя, Каульбарсу не вдалось запустити сконструйовану ним машину смерті — цьому перешкодила позиція прем’єр-мі­ністра Вітте. 1 лютого 1906 р. командувач військ округу направив тимчасовим генерал-губернаторам телеграму: «Призупинити прак­тичне застосування мого оголошення про смертну кару шляхом адміністративного вирішення аж до отримання від мене подаль­ших вказівок» [37, арк. 11].