§ 1. Адміністрація

Ключову позицію у місцевому адміністративному апараті цар­ської, Росії посідав губернатор.

Як відомо, губернатори з’явились у Росії за царювання Петра І, який 19 грудня 1708 р.

Звичайно, цар при цьому ототожнював «всенародну користь» з інтересами абсолютистської держави, що почала формуватися. Впродовж наступних півтора століть система губернського управ­ління зазначала значних змін. Важливою віхою у її розвитку ста­ло видання Катериною II у 1775 р. «Установлення про губернії» відповідно до якого у руках губернаторів були залишені адмініс­тративні функції, представниками ж верховної влади на місцях стали генерал-губернатори, або намісники (намісництва об’єд­нували звичайно 2-3 губернії). Однак після того, як Павло І в 1797 р. ліквідував статус намісника, права останнього перейшли до губернатора.

І павлівський указ, і створення невдовзі міністерств визначи­ли двоїсте становище губернатора у державному апараті. З одно­го боку, він призначався царем і безпосередньо йому підпоряд­ковувався, подаючи на «височайше ім’я» щорічні «всепідданійші звіти» про стан справ у губернії. Через це губернатор мав широкі наглядові повноваження щодо всіх урядових установ, що діяли в губернії.

Влада його поширювалась і на судові органи: він наглядав за їх діяльністю, учиняв ревізію «судових місць» і затверджував ви­роки палат кримінального суду у деяких категоріях справ. З ін­шого боку, губернатор поступово перетворився на чиновника Міністерства внутрішніх справ і, природно, був у фактичній під­леглості у міністра. Наказ 1837 р. підкреслив цей подвійний ха­рактер губернаторської посади: «Цивільні губернатори як безпо­середні начальники ввірених їм височайшою волею губерній, є перші в них блюстителі недоторканості верховних прав самодер­жавства, інтересів держави і повсюдного точного виконання за­конів, статутів, височайших повелінь, указів Правительствуючо- го Сенату і приписів начальства» [1].

Визначаючи губернатора «хазяїном губернії», законодавство, одначе, не надало йому реальних повноважень у багатьох сферах діяльності. Більш того, запровадження міністерської системи з початком XIX ст. супроводжувалось, по-перше, вилученням із компетенції губернських властей багатьох важливих питань міс­цевого життя і зосередженням їх у руках міністерств, по-друге, роздробленням губернського правління на окремі галузі, керова­ні з центру (але поступово міністерства почали управляти підві­домчими їм органами на місцях знову-таки через губернатора).

У результаті до середини XIX ст. губернатор, окрім щоденної присутності у губернському правлінні, мав засідати ще у сімна­дцяти установах. Все це призвело до лавиноподібного зростання формальної переписки, що Проходила через губернатора. За ві­домостями 40-х років XIX ст., губернатори повинні були підпи­сати у рік до 100 тис. паперів, або понад триста за день (окрім, звичайно, вихідних днів). Якщо припустити, що вони витрачали на перегляд і підписування кожного папера хоча б хвилину, то виходить, що ця процедура займала більше п’яти годин щоден­но. Нерідко губернські установи були не в змозі упоратись з пе­репискою, невиконані папери накопичувалися, справи усе більш заплутувались, і тоді уряд створював для розбирання «завалів» особливі допоміжні експедиції, що діяли у деяких губерніях впро­довж декількох років.

Дореволюційний правознавець, який вивчав цю проблему, справедливо зауважував: «Паперове «многоделіє» все розвивалось, і переписка, котра мала бути здебільшого наслідком діяльності губернатора, — перетворилась для нього у мету. Ледь беручись за діло, губернатори відразу ж тонули у паперовому морі, їм зоста­валось або покоритись своїй долі, або, махнувши на все рукою, — нічого не робити» [2, с.161]. Багато губернаторів, до речі, так і чинили. Не надто обтяжуючи себе питаннями управління губер­нією, а інколи і зовсім не цікавлячись службою, вони зате вияв­ляли себе ниві хабарництва. Безліч офіційних документів і мему­арних джерел свідчать про те, що хабарі брались губернаторами і з осіб, які перебували у прямій підлеглості у них: справників, поліцмейстерів, городничих, і з відкупників питейних зборів (останнє, втім, уже вважалось за звичайне) [3, с.143-178].

Здавалось, буржуазні реформи 60-х років, з якими пов’язува­лось так багато надій, перетворять у дусі часу всю систему місце­вого управління. Справді, звільнення селян від кріпосної залеж­ності і проголошення урівняння прав усіх станів, відокремлення суду від адміністрації, запровадження земського і міського само­управління і т. ін. суттєво змінили становище губернаторів. До їх ведення не потрапили і деякі з новостворених державних уста­нов (контрольні палати, акцизні управління та ін.). Однак не­вдовзі уряд почав здійснювати заходи, що прямо суперечили прин­ципам «великих реформ». Як результат, до початку XX ст. у губе­рнаторів з’явилися деякі нові повноваження, яких вони не мали навіть у дореформений період. їх аналіз може попервах створити ілюзію всемогутності губернаторів у всіх сферах життя. Вражає вже перелік лише основних установ, очолюваних губернатором: губернське правління, губернське присутствіє (воно наглядало за селянськими становими органами), розпорядчий комітет, губе­рнські присутствія: з земських і міських справ, з фабричних справ, з військової повинності, з питейних справ, губернський лісоохо­ронний комітет, статистичний комітет. Як і раніше, чиновники і канцеляристи скрипіли перами, щоб встигнути ранком покласти на губернаторський стіл на підпис нові сотні паперів. За влуч­ним висловом дослідника, «російський губернатор, мабуть, най­більш зайнята особа у світі, якщо кількість занять можна виміря­ти числом офіційних паперів, що проходять через губернатор­ські руки» [4, с.117].

Уважне ж вивчення повноважень губернатора і практики їх реалізації у кінці XIX — на початку XX ст. приводить до висно­вку: «всемогутність» його була однобічною, влада його набула багато в чому потворних форм. Значну частину горезвісної пере­писки складали папери, що надіслались від губернатора, як го­лови однієї установи, йому ж (але вже як голові іншого органу), з вказівкою на необхідність вжиття «термінових і рішучих захо­дів», котрі, як правило, не вживались і після цього.

Однак краще надамо слово компетентному сучаснику. У ар­хівному фонді канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора зберігається доволі показовий документ — «Записка про значення генерал-губернаторів» [5, арк. 1-12]. Хоча він не має ні підпису, ні дати, його зміст дозволяє з великим ступенем ймовірності припустити, що належить він до другої половини 1904 р. Автор «Записки» — скоріш за все один з чино­вників Міністерства внутрішніх справ, який тісно стикався з пи­таннями організації місцевого управління і накопичив великий службовий досвід. Документ цікавий у багатьох відношеннях, ми в даному випадку звернемо увагу на висловлену в ньому оцінку системи управління губерніями. Автор виявив спостережливість, уміння розкрити багато вад бюрократичної системи (щоправда, і сам він дивиться на цю систему як хоч і мислячий, але все ж таки бюрократ).

Відзначивши проголошене урядом намагання «підвищити вла­ду губернаторів», він водночас вказує на зростаючу централізацію управління, позбавлення губернського начальства самостійності при вирішенні багатьох питань місцевого життя. «Видати паспорт закордонний особі, яка не досягла 23 років,... дозволити незнач­не будівництво, переробку казенної споруди, перенесення пошто­вої станції, облаштування моста і т. ін. — на все потрібний дозвіл міністерства; справи тягнуться, час минає, потреби зростають, і з’являється незадоволення і недовіра до місцевого начальства». Але й центральна влада, на думку автора «Записки», «лише позірно сильна». Сам міністр внутрішніх справ, завалений дріб’язковою, механічною роботою, перетворився, як зазначено у документі, у «старшого підписника паперів», «котрі він підписує, не маючи фізичної можливості ознайомитися хоча б поверхово зі справою». І далі — красномовний приклад рівня питань, вирішуваних мініс­тром: «Я особисто бачив, як подавався на підпис міністра план на затвердження убогої дерев’яної прибудови до відхожих місць Тобольського тюремного замку». За такого порядку у міністерст­ві панували «всепоглинаюча департаментська централізація», «бюрократичний деспотизм департаментів».

Характеризуючи у загальному плані становище «хазяїна губе­рнії» до початку XX ст., автор «Записки» визначає його так: «Уряд довіряє долю, честь приватних осіб сваволі губернатора, а не до­пускає щонайменшого права на витрати на користь суспільства». Тут він, безсумнівно, правий, помітивши головне — прагнення царизму посилити владу губернаторів «правом карати, накладати стягнення, тобто робити зло».

Назвемо лише основні віхи процесу невпинного нарощуван­ня карально-поліцейських функцій губернатора. Уже 1866 р. гу­бернатори отримали право домагатися виконання своїх «закон­них вимог» від всіх осіб, які служать у губернії, незважаючи на службову підлеглість, старшинство по класу посади чи чину. Тоді ж губернаторам була надана можливість ревізувати всі цивільні установи губернії, незалежно від відомства (це перетворило їх у повновладних вершителів долі чиновництва), а також закривати приватні товариства, клуби і т. ін., у разі виявлення у їх діяльно­сті чогось «противного державному порядкові, громадській без­пеці і моральності» [6]. З 1876 р. вони почали видавати «для пра­вильного виконання узаконень про благочиніє і безпеку так зва­ні «обов’язкові постанови» (про заборону зборів, закриття друкованих органів і т. ін.).

Особливо посилюється адміністративна влада губернаторів у результаті видання сумнозвісного «Положення про заходи з охо­рони державного порядку і громадського спокою» від 14 серпня 1881 р. Згідно з цим законом, при запровадженні режиму «поси­леної охорони» губернатор міг закривати збори, торговельні і промислові заклади, забороняти друковані органи, накладати арешт (на строк до 3 місяців) і штраф (на суму до 500 крб.) на винних у порушенні «обов’язкових постанов», а також висилати «підозрілих» і «шкідливих» осіб за межі губернії. За поданням губернатора Особлива нарада при MBC вирішувала питання про адміністративне заслання на строк до 5 років осіб, «шкідливих для державного й громадського спокою» [7]. Введене як тимча­совий захід, «Положення» 1881 р.

Значною була роль губернаторів у організації поліцейського нагляду (гласного і негласного), котрий встановлювався з берез­ня 1882 р. за засланцями, а також за «особами сумнівної політич­ної благонадійності». У результаті проведення царизмом судової контрреформи губернатор отримав можливість впливати на суди (так, він проглядав список осіб, які мали право бути обраними у мирові судді, і списки присяжних засідателів); у 1889 р. він стає головою адміністративно-судової установи — губернського при­сутствия. Він же подавав міністру внутрішніх справ для затвер­дження кандидатури земських дільничних начальників [9]. Зем­ське положення 1890 р. і Міське положення 1892 р. поставили під жорсткий губернаторський контроль органи земського і мі­ського самоуправління. З 1904 р. губернатор очолив губернську «особливу пораду», яка вирішувала питання подальшого направ­лення дізнань у справах про державні злочини (до складу цієї наради входили також начальник губернського жандармського управління і прокурор окружного суду).

Губернатор головував у губернському у справах про спілки і товариства присутствії, на яке у відповідності з «Тимчасовими правилами», затвердженими у березні 1906 р., покладався нагляд за заснуванням товариств і спілок, реєстрація їх програмових документів та статутів, контроль за їх діяльністю на території губернії.

У руках губернатора зосереджувалась уся міць поліцейського апарату губернії: він безпосередньо призначав поліцмейстерів і повітових справників з помічниками, а також станових приста­вів. Про всякий помічений «безлад» вони мали негайно доноси­ти «хазяїну губернії». Відповідно до закону 1903 р. про організа­цію повітової поліцейської варти її «головними начальниками» були губернатори. Вони завжди володіли інформацією про наяв­ність і дислокацію варти у сусідніх губерніях, що давало можли­вість при придушенні масових виступів селян маневрувати знач­ними поліцейськими силами.

Як бачимо, владні повноваження губернаторів, закріплені за­конодавством кінця XIX — початку XX ст., мали цілком визна­чену направленість, відбиваючи основну лінію у внутрішній по­літиці самодержавства. Широкі каральні права, розгалужений могутній апарат, на який спирався губернатор, використовува­лись ним перш за все для боротьби з реальними і навіть потен­ційними політичними супротивниками існуючого ладу. Конкре­тні напрямки діяльності губернаторів по охороні «порядку й спо­кою», основні об’єкти губернаторської «уваги» вказувались головним чином у численних циркулярах Міністерства внутрі­шніх справ (переважна більшість їх видавалась Департаментом поліції, як правило, під грифом «таємно» і «цілком таємно»).

За доволі широкої, часто недостатньо визначеної компетен­ції, величезних масштабах каральної влади губернаторів, з одно­го боку, і дуже слабкому контролі за їх діяльністю, — з іншого (досить сказати, що протягом 80-х — початку 90-х років жодна губернія не була піддана повній ревізії), надто багато залежало від особистих і ділових якостей, рівня загальної культури, полі­тичних устремлінь, симпатій і антипатій тих, хто займав губер­наторські крісла.

За даними П.А. Зайончковського, в 1903 р. з 60 губернаторів (не рахуючи Царства Польського й Фінляндії) в наявності було 56 (4 губернаторські крісла були вакантними). Лише четверо мали понад 60 років, і троє — до 40. За віросповіданням основна маса була православними, решта — лютеранами. Заради справедливо­сті зазначимо, що значно зріс, порівняно з дореформеним пері­одом, освітній ценз губернаторів: кількість осіб, які отримали вищу освіту, збільшилась з 19,2 до 65,9%. І все ж лише третина губернаторів мала спеціальну, юридичну освіту. Зате уряд виявив завидну послідовність і жорсткість у класовому підході до прете­ндентів на посаду: усі губернатори були потомственними дворя­нами, причому семеро з них належали до титулованих (4 князі і З графи). Багато що говорить і наявність у 13 губернаторів при­дворного звання камергера.

Всі ці дані були в цілому характерні і для губернаторів в Укра­їні. Разом з тим, як свідчать конкретні дослідження останнього часу, губернаторський корпус мав специфічні характерні риси, притаманні кожній губернії. На реальний статус губернатора ба­гато в чому впливали економічні та політичні особливості губер­нії, її традиції, розстановка політичних сил, ступінь активності місцевих органів самоврядування, загальний культурний рівень населення, його соціальний склад тощо.

Інтересні дані стосовно харківських губернаторів другої по­ловини XIX ст. приводить у своєму дисертаційному дослідженні В.М. Грицак. Так, пересічний термін перебування на посаді «ха­зяїна» Харківської губернії складав три роки і три місяці. У кри­зові періоди (на початку 1860-х та межі 1870-1880-х років) рота­ція губернаторів посилювалася. Від себе додамо, що це було ха­рактерно і для періоду революції 1905-1907 рр. та років, що їй передували [10, с. 84-95]. З 1880-х років стала помітною тенден­ція до зайняття губернаторської посади цивільними особами. Майже всі харківські губернатори мали значний попередній до­свід з цивільної служби, в т.ч. на губернаторських посадах. Ціка­во, що склад харківських губернаторів другої половини XIX ст. відрізняється у порівнянні з загальними показниками губерна­торського корпусу Російської імперії більш молодим віком (46 років на момент призначення), більш високим рівнем освіти (при цьому багато юристів за фахом), більш високим класом чину та титулами, більш ліберальними поглядами. На нашу думку, В.М.Грицак має рацію, пояснюючи це, серед іншого, ключовим

положенням Харківської губернії, близкістю до столиць, потуж­ним економічним та культурним потенціалом. Призначення на посаду харківських губернаторів було певною перевіркою держа­вних службовців й ставало важливою сходинкою в подальшій службовій кар’єрі [11, с.11-13, 18].

За майновим станом губернатори були найбільш забезпече­ною категорією вищого чиновництва. Утримання їх складало у середньому 10 тис. рублів на рік. Відсоток поміщиків досягав 70,9 (навіть серед вищих сановників—сенаторів цей відсоток був значно нижчий — 48). У переважної більшості губернаторів зе­мельні володіння перевищували тисячу десятин. До найбагаті- ших людей країни належав катеринославський губернатор гр. Ф.Е. Келлер, котрий мав понад 20 тис. дес. землі [3, с. 215].

Звернемося, однак, до конкретних носіїв губернаторського звання. Серед них були різні люди. По-різному вони ставились і до самої своєї посади. Гіпертрофоване самолюбство перетворю­вало деяких з них у справжнє опудало для місцевих обивателів. Так, один з губернаторів, виходячи з норми закону про те, що всі особи, що перебувають на службі у губернії, повинні виявляти «хазяїну губернії» «належну повагу», настійно вимагав, щоб йому на вулиці кланялись гімназисти, інший висловив невдоволення членам міського громадського самоуправління тим, що вони не зустріли його при поверненні у місто після поїздки по губернії.

У всіх царських указах, повеліннях, наказах, що так чи інше стосувалися губернаторів, від них у повсякденній діяльності ви­магалась законність. Так, Наказ 1837 р., що майже повністю збе­ріг чинність і на початку XX ст., радив губернатору не допускати «всякої зайвої, непотрібної переписки», «старанно уникати будь- якого передчасного виявлення не досить ще твердої або не узго­дженої зі справедливістю і неупередженістю думки, що може... накликати незаслужену підозру на людей, позбавлених засобів заперечувати і доводити свою невинуватість». Від губернатора вимагалось також бути «справедливим, стриманим і гуманним» стосовно всіх підлеглих йому осіб. Як же було на практиці?

Незаперечно, що в кінці 50-х — початку 60-х років XIX ст. з’явився новий тип ліберального, освіченого адміністратора. Та­ким були нижньогородський військовий губернатор О.М. Mypa- вйов (колишній декабрист), тобольський, а потім калузький — А.А. Арцимович, самарський — К.К. Грот, курський Ден, херсон­ський — Башмаков. Останні двоє, наприклад, були особливо ві-

3 О.Н. Ярмиш

33

домі своєю невтомною боротьбою зі зловживаннями. Але діяль­ність їх викликала роздратування у представників уряду, тому була недовгою.

З 1866 р., після замаху Д. Каракозова на царя, почалась масо­ва заміна губернського начальства. Губернаторів нового типу стає все менше. їх місця посідають відверті реакціонери. Особливо зріс попит на них у часи політичної реакції 80-90-х років. Діяча­ми такого типу були чернігівський губернатор О.К. Анастасьєв, полтавський Є.О. Янковський і багато інших, які творили сваво­лю і беззаконня. Відомий мракобіс кн. В.П. Мещерський у своє­му конфіденційному щоденнику, що призначається для повчан­ня Олександра III, писав: «Я бачив двох губернаторів практич­них: це Татищев пензенський і Анастасьєв чернігівський. Обидва ніби змовились говорити одне й те ж: нічого народ не боїться, крім різок: де січуть, там є порядок, там і пияцтва набагато мен­ше, там син батька боїться, там кращий добробут» [12, с.80]. Про те, що факти зловживання владою, хабарництва тощо набули серед губернської адміністрації широкого розповсюдження, свідчать і «політичні огляди», які подавалися у 70-90-х рр. спочатку у III відділення Власної його імператорської величності канцеля­рії, а потім — у Департамент поліції MBC начальниками жанда­рмських управлінь.

Характеризуючи наростання реакційних тенденцій у внутрі­шній політиці самодержавства в кінці XIX ст., що виражалось, зокрема, у розширенні каральних функцій губернаторів, сучасні дослідники справедливо зосереджуються на заходах, що розроб­лялися у вищих урядових колах. Але при цьому часто поза ува­гою залишається, так би мовити, «зворотний зв’язок», той вплив, що чинився на формування охоронної політики «знизу», тобто з боку самої губернської адміністрації. Між тим, вплив цей доволі великий.

Багатьом «начальникам губерній» сподобались широкі пов­новаження, передбачені уже згадуваним Положенням від 14 сер­пня 1881 р. Але хотілося ще більшого. У 1883 р. у своєму «всепід- данійшому звіті» полтавський губернатор пропонував дозволити при придушенні заворушень застосування тілесних покарань за розсудом губернського начальства. Прочитавши це, Олександр III зажадав від міністра внутрішніх справ висловити міркування. Зауважимо, що на той час тілесні покарання уже були вилучені з системи кримінальних і виправних покарань (лише волосний суд міг призначити таку міру — до 50 ударів різками — щодо селян). Одначе це зовсім не бентежило міністра внутрішніх справ гр. Д.А. Толстого. Його «міркування» полягали у наступному: «... За певних умов... тілесне покарання може виявитись єдино доціль­ним заходом». Положення про те, що тілесне покарання губер­натори «вправі застосувати у випадках, що схиляться до явного порушення державного порядку і громадської безпеки» було при­йняте Комітетом міністрів і затверджене царем [13, ч.І, с.31]. Таким чином, царат безсоромно розтоптував принципи, прого­лошені ним же у ході буржуазних реформ 60-х років. Вже згаду­ваний кн. Мещерський фарисействував у своїй газеті: «Як потрі­бна сіль російській людині, як потрібний чорний хліб російській людині — так йому необхідна різка. І якщо без солі пропаде людина, то без різки пропаде народ... Людинолюбство вимагає різки» [14].

Новий цар повністю сприйняв батьківський підхід до різок, канчуків і нагаїв. Помічників він собі підбирав відповідних. У 1901 р. міністр внутрішніх справ Д.С. Сипягін направив на ім’я губернаторів циркуляр, у якому визнавав «корисною і бажаною мірою» при приборкуванні «заворушень» виклик кавалерії «не виключно з метою застосування зброї» [2, с.327]. Тим самим у практику офіційно запроваджувалась акція, що по суті зводилась до позасудової розправи, масового тілесного покарання.

На початку XX ст., у передреволюційний час і в роки першої російської революції, з’явилась ціла «плеяда» губернаторів — ка­тів, лютих приборкувачів народних виступів. Серед них назвемо харківського губернатора І.М. Оболенського, який з виключною «жорстокістю придушував селянське повстання в 1902 р. А.Ф. Коні охарактеризував його як «мерзотника», котрий чинив «ме­рзенні звірства»[15]. С.Ю.Вітте згадував про цей час: «...Губерна­тор князь Оболенський внаслідок селянських безладь вчинив всім селянам посилену порку, причому особисто їздив по селам... Плева, ставши міністром внутрішніх справ, зразу ж до Харкова і вельми заохочував дії князя Оболенского, який за таку свою хо­робрість згодом був призначений генерал-губернатором Фінлян­дії і став генерал-ад’ютантом» [15, т.2, с.206].

Зрозуміло, не всі «хазяїни губерній» володіли настільки яск­равими «талантами» приборкувачів. Значна частина губернаторів належала до відносно «тихих» адміністраторів. На відміну від своїх більш «енергійних» колег, вони не залишили таких слідів своєї діяльності. Доволі повне уявлення щодо позиції таких «началь­ників губерній» у круговерті подій того часу, про їх оцінку най­важливіших явищ суспільного життя дають нам щорічні «всепід- данійші звіти».

Розглянемо як приклад звіти подільського губернатора, «ка­мергера височайшого двору» О. Ейлера за 1906 і 1907 рр. [16, арк. 2-14] У першому з них повідомлялось, що «1906 рік застав всі прошарки населення Подільської губернії у вкрай схвильовано­му стані і лише до свого кінця приніс деяке заспокоєння і витве- резіння від... політичного чаду». У чому ж вбачає губернатор при­чину цього «політичного чаду»? Адже підвладне населення у його зображенні постає як «в основній масі своїй позбавлене всякого політичного виховання і зовсім далеке від участі у політиці». Вся справа, виявляється, у тій агітації, котру розгорнули «євреї і єв- рействуючі». Зауважимо на оригінальність характеристики «агі­таторів». Певно, і Ейлер, і ті, хто готував для нього матеріали, мали доволі слабке уявлення про революційні партії та їх про­грами. Слід гадати, що терміном «єврействуючі» тут позначають­ся революціонери православного сповідання?

Губернатор з жалем констатує, що «комуністичні теорії, по­дані народові підпільним шляхом у найпривабливішому й споку­сливому для нього вигляді, обіцянки дарової роздачі землі, знай­шли собі благодатний грунт серед темного і неосвіченого насе­лення. Під впливом агітацій народ починав вірити, що здійсненню цих теорій протидіє виключно один лише уряд, котрий діє заод­но з вищими заможними класами суспільства». Причину ж па­діння життєвого рівня мас подорожчання предметів першої не­обхідності і взагалі «розладу економічного життя» Ейлер вбачає у діях робітничого класу, який вимагає «щонайперше підвищення заробітної плати і скорочення робочого дня». Не залишає без уваги губернатор і «згубну роль» більшості членів Державної думи, «таємно і відкрито співчуваючих селянському рухові». Це, з обу­ренням відзначає Ейлер, — наслідок того, що «всі члени Держа­вної думи у ввіреній мені губернії у кількості тридцяти чоловік були обрані завдяки законові 11 грудня 1905 року, що давав їм значну перевагу над іншими станами у губернських виборчих зборах, виключно з селянського середовища, віра ж селян у все­могутність Думи до першого її розпуску була непереборною» [16, арк. 4].

Отже, підведемо підсумок ейлерівського аналізу причин «за­ворушень». Такими, на його думку, є: по-перше, діяльність «агі­таторів» (крім «євреїв і єврействуючих», губернатор згадує і «по­ляків»), які поширюють привабливі комуністичні теорії, по-дру­ге, «темнота і неосвіченість народу», котрий сприймав ці теорії, по-третє, прагнення селян одержати землю «задарма», а робіт­ників — добитися підвищення зарплати і скорочення робочого дня, і нарешті, по-четверте, шкідливий вплив селянських депу­татів у Державній думі. Як бачимо, жодного слова, навіть натяку з приводу дійсних, глибинних причин сильних соціально-еконо­мічних і політичних потрясінь. Хоча, слід визнати, за півтора роки Ейлер значно просунувся вперед у політичному плані: у квітні 1905 р. він і зовсім вважав, що «заворушення — виключно на економічному грунті, і ніякого аграрного, а тим більше рево­люційного підгрунтя немає» [17, арк. 6]. Якщо йти за губерна­торською логікою, то для того, щоб установити «спокій», доста­тньо переловити агітаторів, побити різками селянських вожаків і вислати у «віддалені місцевості» ватажків страйкарів. Так Ейлер і діяв. Правда, ніби між іншим зазначає він у своєму звіті, «у де­яких випадках доводилось вдаватися до збройних дій». Звичай­но, губернатор ненаридить непокірну Думу і тому гаряче вітає урядові заходи щодо неї: «Розпуск першої Думи витвирезливо подіяв на все населення». З задоволенням говорить Ейлер і про те, що після розпуску Думи у губернії стали виникати «націона­льно-патріотичні» (тобто чорносотенні) організації.

Питанню боротьби зі «смутою» губернатор присвятив поло­вину обсягу свого звіту. На останніх сторінках він розповів про інші проблеми місцевого життя — розміри зібраного урожаю, будівництво доріг, охорону здоров’я і т.ін. А стан цих проблем був такий, що «начальнику губернії» належало б приділити їм значно більше уваги. Так, наприклад, катастрофічне становище склалось в губернії у галузі народної освіти. Губернатор сам ви­знає у звіті, що на Поділлі «2/3 загальної кількості дітей залиши­лися без початкової освіти»! Та й переважна більшість дітей, кому поталанило потрапити в «одну третину», навряд чи стали по- справжньому грамотними: адже з існуючих у губернії у 1906 р. 2106 початкових шкіл 1723 були церковно-приходськими. Одна­че губернаторові було ніколи ставити ці проблеми. Воно й зрозу­міло: він рятував «устої».

На відміну від попереднього, «всепідданіший звіт» за 1907 р. Ейлер починає бадьоро: «Маю щастя донести, що минулий рік остаточно завершив собою епоху перехідного часу, створеного подіями двох попередніх років, і дав можливість завдяки наста­лій реакції населення почати остаточну ліквідацію всіх пережи­тих політичних і економічних потрясінь». Можна було очікува­ти, що вже тепер губернське начальство всерйоз взялось за вирі­шення таких питань, як навчити дітей грамоті, побудувати дороги, забезпечити населення елементарною медичною допомогою. Проте даремно. Знову левова частка звіту присвячена ходові й підсумкам боротьби зі «смутою».

Створюючи картину придушення революції, даючи оцінку внескові у цю справу тих чи інших державних органів, Ейлер використовує різні відтінки. Так, він лає суди, котрі, на його думку, виявляли «чисто формальне, а інколи й поблажливе» ста­влення «до злочинів політичного характеру». Зате роботу поліції губернатор оцінив дуже високо: «Маю щастя свідчити при цьому вашій імператорській величності бездоганну діяльність у цей три­вожний час більшості чинів поліції, що залишалися на своїх по­стах і хоробро виконували службовий обов’язок, незважаючи ні на погрози на свою адресу, ні на приклади виконання цих по­гроз». Говорячи про початок звітного року, коли «повного спо­кою ще не було», Ейлер висловлює незадоволення тими полі­тичними діячами, котрі для досягнення своїх особистих цілей «не зупинялися навіть поряд з такими засобами, як збудження у населення класової ненависті і заклики до загального невдово­лення»; лівою пресою, що систематично доводила необхідність проведення у Державну думу опозиційних елементів, зрештою, самими депутатами, котрі, виголошуючи у Думі «палкі промо­ви», «прищеплювали населенню революційну отруту». Повне гу­бернаторське задоволення викликали розпуск 2-ї Думи та зміна виборчою закону, у результаті чого «рішучу перевагу отримали розважливі елементи» [16, арк. 9 зв.}.

Гадаємо, що сказаного цілком достатньо, щоб визначити рі­вень політичного мислення подільського губернатора, його уст­ремління, коло проблем, котрі вирішувались ним найбільш «ус­пішно». Це коло було одне для всіх губернаторів, незалежно від того, чи були вони такими ж обмеженими, як Ейлер, чи розумі­ли необхідність вирішення невідкладних питань місцевого жит­тя. Але таке розуміння саме по собі важило небагато. Не маючи необхідних засобів, постійно зустрічаючи повну байдужість вер­ховної влади до потреб провінції, навіть ліберально налаштовані губернатори швидко втрачали свій реформаторський запал і ілю­зії. Щодо цього показовою є швидка еволюція устремлінь Ф.Ф. Трепова — молодшого, одного з синів сумнозвісного петербурзь­кого градоначальника.

У 1896 р., взявши в управління Волинську губернію, молодий, енергійний, освічений губернатор відразу ж об’їжджає весь край, знайомиться з станом справ на місцях. Охорона здоров’я, народ­на освіта, шляхи — все перебувало у страхітливому стані, губер­натор «вражений слабким розвитком загального благоустрою». Але Трепов бачить хорошу перспективу: він доповідає царю, що «Во­линь, різко відрізняючись від багатьох місцевостей Росії за своїм природним багатством, географічним положенням і кліматични­ми умовами, могла б бути однією з видатних за культурно-еконо­мічним значенням губерній Росії». Уряд, однак, не хотів виділи­ти додатково жодної копійки для задоволення невідкладних міс­цевих потреб. Губернатору залишалося покладати надії на земство, але його ще немає на Волині, і наразі треба буде добиватись до­зволу на його організацію. Єдине, що вдалося зробити Трепову впродовж року, — це влаштувати санаторій для «слабогрудих уч­нів». Щоправда, кошти для цього були зібрані місцевими благо­дійниками, а у царя Трепов випросив лише дозволу «назвати са­наторій іменем великої княгині Ольги Миколаївни».

У 1898 р. Трепова було призначено київським губернатором. Знову — об’їзд губернії і вже традиційний висновок: звертає на себе увагу «слабкий розвиток загального благоустрою». «Слаб­кий» — дуже м’яко сказано. У губернії один сільський лікар в середньому на 120 тис. жителів, одне ліжко у сільській лікарні — на 12 тис. осіб. Деякі села знаходились на відстані більше ста верст від медичних пунктів. За словами самого ж Трепова, «ни­нішня організація лікарської справи майже не забезпечує сіль­ське населення необхідною медичною допомогою». Не вистача­ло навіть церковно-приходських шкіл, не говорячи вже про школи Міністерства народної освіти (на один такий заклад припадало 19 119 сільських жителів). Таким чином, поле діяльності для ене­ргійного губернатора було неосяжним. Але читаючи щорічні зві­ти Трепова, ми помічаємо, що питання «загального благоуст­рою» займають у них все менше й менше місця, ніяких суттєвих змін не помітно, зате все детальнішими й яскравішими стають рік у рік описи придушення студентських заворушень (деякі при­йоми губернатор не без гордості вважає своїм винаходом), полі­тичних демонстрацій, страйків робітників і т.ін. І вже доволі ме­ланхолійно губернатор зауважує, що не може «часто відвідувати губернію», бо «обтяжений» поліцейськими обов’язками у місті.

Зрештою, в одному зі звітів Трепов прямо змушений назвати себе фактично «обер-поліцмейстером» Києва. При цьому він жалкує про свої нечасті відвідини повітів уже лише на тій підста­ві, що «Київська губернія за своїм становищем і різним родовим та віросповідальним складом вимагає особливої уваги і пильнос­ті». І прохає тепер Трепов в уряду одного — розширення штатів поліції і введення посади другого віце-губернатора — «з поліцей­ської частини».

Слід визнати, що губернатором було нелегко протистояти тій справжній лавині циркулярів, котрими завалювало їх Міністерство внутрішніх справ. І усі вимагали «звернути особливу увагу на не­допущення», «вжити невідкладних заходів до припинення» і т. ін.

У каральній сфері одним з важливих завдань губернської ад­міністрації була боротьба з «антиурядовими» організаціями. Сто- сосно цього губернатори отримували відповідну інформацію не тільки від підпорядкованого їм поліцейського апарату, але і го­ловним чином — від органів політичної поліції (жандармських управлінь і охоронних відділень).

У § 18 «Положення про охоронні відділення» (1907 р.) прямо вказувалось: «Начальники відділень, за посадою, з дозволу гене­рал-губернаторів, губернаторів і градоначальників, мають безпо­середні з ними зносини і доповідають їм особисто все те, що необхідно знати вищим представникам адміністративної влади з метою охорони державного порядку і громадської безпеки у краї» [18, арк. 21зв.]. Охоронникам також рекомендувалось «своєчас­но цілком довірчо» знайомити губернаторів з планами наступ­них «ліквідацій» (обшуків та арештів) і просити, у випадку необ­хідності, сприяння [18, арк. 24]. Начальники створених у 1906 р. «районних» охоронних відділень повинні були при відвідуванні тієї чи іншої губернії «словесно інформувати губернаторів про стан революційного руху, повідомляючи про ті заходи, котрі, на їх думку, необхідно вжити» [18, арк. 17зв].

Жандарми нерідко використовували владні повноваження губернаторів для офіційного прикриття своєї діяльності, котра суперечила навіть тій доволі куцій законності, що була проголо­шена у Росії. Так, 9 грудня 1905 р. начальник Київського губе­рнського жандармського управління полковник Ковалевський ви­дав такий наказ: «Наказую всім п.п. офіцерам ввіреного мені управління при здійсненні листування у порядку охорони (тобто згідно з «Положенням» від 14 серпня 1881 р. — О.Я.), також і дізнань у порядку 1035 ст. Стат. крим. суд., ні в якому разі не звільняти з-під варти осіб, які займаються злочинною пропаган­дою переважно серед військового й селянського населення. У випадку ж необхідності з формальних причин у звільненні таких агітаторів, вони після оголошення їм про звільнення по дізнан­ню мають бути закріплені для подальшого утримання під вартою за п. київським губернатором, від якого й надійде розпоряджен­ня про фактичне їх звільнення з-під варти» [19, арк. 171].

Численні циркуляри MBC націлювали губернаторів на боро­тьбу з масовим робітничим рухом. Початок був покладений до­кладним таємним циркуляром В.Л. Горемикіна від 12 серпня 1897 р. Міністр був змушений визнати, що «страйки фабричних, заводських і навіть цехових робітників стали звичним явищем у багатьох містах з менш чи більш значним робітничим населен­ням, а подальше зростання робітничого руху є досить небезпеч­ним для державного порядку і громадського спокою». Окрім за­вдання «узгодження діяльності урядових властей», на «начальни­ка губернії» був покладений циркуляром обов’язок висилати у адміністративному порядку «на батьківщину» тих робітникід, котрі відмовлялись поновити роботу [20, с. 828-831].

Незважаючи на застосування масових репресій, робітничий рух в Україні, як і в країни в цілому, невпинно наростав, набував нових форм. Його могутність і організованість не могли не ви­кликати занепокоєння у губернської адміністрації. Перебуваючи під враженням від 10-тисячного страйку харківських робітників, що супроводжувався багатолюдними демонстраціями, місцевий губернатор у травні 1900 р. повідомляв міністрові внутрішніх справ Сипягіну: «... Слід визнати, що саме робітниче середовище, рані­ше менш доступне для сторонніх вплив, нині, принаймні у вели­ких центрах, видається значною мірою уже підготовленим для сприйняття і усвідомленого застосування руйнівних сил. Особ­ливо звертає на себе увагу швидкість, з якою відбувається засво­єння робітниками соціалістичних ідей» [21, т.2].

У 1900-1902 рр. в Україні відбулося 27 політичних демонстра­цій і 87 страйків робітників [22, с.8]. Робітничий рух стає постій­ним об’єктом уваги губернської адміністрації. Щоправда, ця «ува­га» мала одну мету — не допустити нізащо страйків. У боротьбі з виступами робітників деякі губернатори не лише користувалися тими численними «рецептами», що їх рекомендувало столичне начальство, а й виступало зі своїми «ініціативами». Так, оригіна­льний спосіб боротьби зі страйками спробував застосувати у 1904 р. полтавський губернатор. За його розпорядженням був розробле­ний і розмножений друкарським способом спеціальний доку­мент, який вручали всі страйкарям. Ось його зміст: «19... року... дня, я, нижчепідписаний, який працює у... і застрайкував, даю цю підписку полтавському поліцмейстеру у тому, що мені оголо­шено особисте розпорядження управляючого Полтавською губе­рнією, що якщо я не припиню страйк або якщо почнуть страй­кувати інші службовці, то я, як ініціатор, буду висланий за межі губернії». У кінці цього «зобов’язання» мали бути підписи страй­каря, двох свідків і поліцейського пристава тої дільниці, де зна­ходилось це підприємство [23, с.8]. Як, бачимо, виконання цир­куляра MPC від 12 серпня 1897 р. губернатор вирішив поставити на «конвейєр», вбачаючи у всіх учасниках страйків «ініціаторів», підбурювачів.

У роки першої російської революції і в період реакції губерн­ська адміністрація у боротьбі з робітничим рухом широко вико­ристовувала «виняткове законодавство» (майже всю територію України було оголошено у стані «посиленої» або «надзвичайної» охорони або військовому стані). При цьому місцева влада у боро­тьбі зі страйкуючими могла тепер не обмежуватися заходами ад­міністративного характеру, а притягати активних учасників страй­ків до кримінальної відповідальності. ї хоч під тиском робітничого руху уряд був змушений 15 квітня 1905 р. скасувати циркуляр MBC від 12 серпня.1897 р., проте невдовзі знаходить інші можли­вості для розправи зі страйкуючими. Своєрідною відповіддю ца­ризму на загальноросійський жовтневий політичний страйк було прийняття указу від 2 грудня 1905 р. «Про тимчасові правила про караність участі у страйках на підприємствах, що мають суспіль­не чи державне значення». Цим актом передбачалось криміналь­не покарання у вигляді тюремного ув’язнення на строк до 1 року 4 місяців за «підбурювання службовців або робітників до страйку у підприємстві, припинення або призупинення діяльності котрого загрожувало безпеці держави чи створювало можливість суспіль­ного лиха». Ще суворіше покарання (тюремне ув’язнення до 4 років) установлювалось за участь у «товаристві, що спрямувало свою діяльність на підбурювання робітників» до страйку [24, с.1]. Впадає в око розпливчастість поняття підприємства, «припинення або призупинення діяльності» якого загрожувало «громадській безпеці». Це давало можливість підвести під дію закону страйки практично на будь-якому підприємстві.

Арешти учасників страйків проводились за розпорядженням губернаторів місцевою поліцією. Так, коли 13 грудня 1905 р. по­чався загальний страйк у м. Рівне, волинський губернатор дав вказівку повітовому справнику придушити її з допомогою зброї [25, с.23-24].

Губернатори доклали рук до боротьби з профспілками та ін­шими організаціями робітників. Використовуючи антипрофспі- лковий закон від 4 березня 1906 р., уряд під тиском підприємців дозволив лише ті спілки, котрі обмежували свою діяльність еко­номічними завданнями, узгодженням з адміністрацією підпри­ємств заходів поліпшення праці й побуту. Місцеві власті почали закривати існуючи і відмовляти у реєстрації нових профспілок. Восени 1906 р. у Катеринославі було закрито 10, в Одесі — 11, а всього в Україні — 53 профспілки. Губернськими присутствиями тоді ж було відмовлено у реєстрації 104 спілок. Тільки харків­ський губернатор у 1906 р. відмовив 26 спілкам у реєстрації під приводом їх неблагонадійності. 16 січня 1907 р., розглядаючи заяви про реєстрацію 20 спілок, київський губернатор зареєстру­вав лише 9, іншим відмовив. Одеський градоначальник (ці поса­дові особи, які виконували функції, аналогічні губернаторським, на території України діяли в Одесі, Севастополі, Миколаєві і Керчі) видав наказ, щоб у правлінні профспілок не збиралось одночасно більше 3 чоловік [26, с.38; 27, с. 135].

Коли в кінці 1907 — початку 1908 рр., після розгрому бага­тьох профспілок, почалося зростання кооперативного руху, міс­цева влада розгорнула активну боротьбу з цими робітничими організаціями. Так, одеський градоначальник зірвав створення робітничого кооперативу у листопаді 1907 р. У багатьох місцях губернаторами заборонялись збори засновників, лекції про коо­перацію. При цьому вони керувались циркуляром Департаменту поліції і листом товариша міністра внутрішніх справ від 9 квітня 1909 р., у якому вказувалось на «небажано широкий розвиток в імперії кооперативного руху, який виявлявся в утворенні на ле­гальних підставах добровільних, самоуправних, побудованих на демократичному і трудовому началі спілок». У січні 1910 р. жур­нал «Союз потребителей» писав: «У Катеринославській губернії і гірничозаводському районі, де спостерігається посилене прагнен­ня робітників до організації кооперативів, їх статути систематич­но не затверджувалися. У Одесі до цих пір немає жодного робіт­ничого кооперативу, а спроби зустрічають рішучу відмову вла­ди». Губернська адміністрація також закриває уже створені споживчі товариства. Так, у лютому 1910 р. був ліквідований ко­оператив «Работник», про який незадовго до цього катеринос­лавський губернатор повідомляв у міністерство, що «товариство це створилось з робітників Катеринослава, які були членами рі­зноманітних професійних товариств. Відзначається крайнім лі­вим напрямком». Закрито було й київський кооператив «Впе­ред» [28, с. 154-162].

У роки першої світової війни розвиток робітничого руху ви­кликав у уряду особливе занепокоєння. У забезпеченні «поряд­ку» на промислових підприємствах важлива роль відводилась гу­бернаторам. 8 травня 1915 р. міністр внутрішніх справ направив на їх ім’я спеціальний циркулярний лист, у якому вимагав «зве­рнути найсерйознішу увагу на настрої фабрично-заводських ро ­бітників і при виникненні заворушень на окремих фабриках та заводах з’ясувати найближче їх підгрунтя, і якщо винуватцями таких є самі власники підприємств, то шляхом впливу і дій спо­нукали їх до негайного залагодження виниклих непорозумінь...». Здавалось, ніби уряд піклується про потреби трудящих, захищає їх від несправедливостей з боку підприємців. Насправді ж тут інтерес інший, і виражений він у цьому ж циркулярі, причому достатньо прозоро: «Беручи до уваги, що нині, з огляду на виго­товлення багатьма фабриками і заводами припасів для потреб діючої армії, виникнення заворушень у робітничому середовищі і зупинення робіт з якихось приводів є особливо небажаними...». Ну, і далі міністр все ставить на свої місця: «Якщо ж винуватця­ми заворушення виявляться робітники, то негайно застосовува­ти до таких найсуворіші заходи у порядку охорони» [29, арк. 79­79зв.]. Як бачимо, одних «винуватців» заворушення (підприєм­ців) слід «спонукати» шляхом «дії і впливу», інших же (робітників) — піддавати «найсуворішим заходам».

Об’єктом постійного «піклування» з боку губернської адміні­страції було аграрне, селянське питання. Впродовж багатьох ро­ків воно було одним з найважливіших, а у революції 1905-1907 рр. стало центральним, увібравши в себе найбільш гострі класові суперечності.

Головне своє завдання губернатори вбачали у забезпеченні у селі горезвісного «спокою». В одних випадках губернатори за­стосовували щодо селян силу репресивного апарату, часто стаю­чи особисто на чолі каральних експедицій, в інших — спирались на безпосередньо підпорядковану їм повітову адміністрацію й поліцію. Тема селянського руху присутня на сторінках всіх губе­рнаторських звітів і оглядів, завжди була в центрі уваги влади. Весною 1905 р. полтавський губернатор, наприклад, зазначав, що настрій сільського населення «носить зовсім не звичайний характер, відзначається нервозністю і піднесеністю» [ЗО, с.127].

Добре знаючи про те, наскільки тяжко страждало селянство від безправності і малоземелля, губернська адміністрація, одна­че, незмінно виступала на боці великих землевласників. Щопра­вда, на думку останніх, влада діяла інколи «недостатньо рішуче». Наприклад, докір такий робився на адресу уже згадуваного по­дільського губернатора Ейлера. Місцеві землевласники, зокре­ма, вважали, що «спосіб дій поліції у більшості випадків малоус­пішний і виражається завжди у запізнюванні». Губернатор ви­правдовувався тим, що у його розпорядженні мало сил: «Докір, зроблений адміністрації, що вона завжди з’являється пізно, спра­ведливий, але як вийти з цього становища, маючи 2-х посеред­ників на повіт і чотири пристави, при виникненні заворушення відразу у 20 місцях у різних кінцях дільниці і стану; губернатор, маючи у своєму розпорядженні один полк драгунів і один полк козаків, котрих за найдрібнішого ділення можна розділити тіль­ки на 16 самостійних частин, не може вимагати, щоб ці чинов­ники були скрізь одночасно» [31, арк. 7]. Можна лише поспівчу­вати «бідному» губернатору, тим більше що лише у травні-червні 1905 р. рух сільських робітників охопив на Поділлі 230 населе­них пунктів [32, с.55]. Але Ейлер навіть у такій ситуації завжди «вирішував» аграрне питання у дусі вимог уряду. Емісар генерал- губернатора дійсний статський радник Рафальський, який при­був з Києва для ознайомлення з діяльністю губернської адмініс­трації по боротьбі з рухом селян і сільських робітників, у своєму рапорті начальству зазначав: «...Адміністративна влада вчинила, на мій погляд, цілком правильно, вживши зі свого боку всіх за­ходів до того, щоб погасити початок руху, не допустити насиль­ства над робітниками (маються на увазі конфлікти між страйка­рями і штрейкбрехерами — О.Я.), уберегти поміщицькі госпо­дарства від сторонніх осіб і від їх спроб увірватись до економії вчинити там безладдя». Емісар вважав, цілком доцільними дії губернського начальства «по попередженню і припиненню се­лянських заворушень військовою силою», хоча й визнав, що «у діючих законах відсутні точні вказівки про те, яким порядком адміністрації слід припиняти подібний селянський рух». Як ба­чимо, Ейлер і його помічники у каральному ремеслі були вдатні до ініціативи, не почуваючи себе обтяженими нормами закону. Пішли вони й на те, що розташували у селах Лисоводи і Жили- нці військові підрозділи «реквізиційним порядком». Цю дію Pa- фальський охарактеризував як «не згідну з законом», але тут же підкреслив, що вона, «за загальними відгуками, мала величезне не тільки утихомирювальне, але й виховне значення як для цих, так і для сусідніх сіл, бо наочно довела селянам помилковість їх погляду на «громаду», якій ніби все можна». І в кінці рапорту — доволі приємний загальний відгук про діяльність губернатора: «Таким чином, я думаю, що адміністративна влада зі свого боку все зробила, що тільки вона могла зробити після того, як завору­шення селян уже почалося, і тому всі нарікання у цьому відно­шенні місцевих землевласників, на мою думку, слід визнати зо­всім безпідставними» [31, арк. 10-10зв.].

Такі ж завдання у цей час стояли і перед колегами Ейлера в інших губерніях. У 1905 р. в Україні у сільській місцевості відбу­лося 1544 страйки, в 1906-1907 рр. — 1204 [33, с.255]. Київський губернатор Саввич у своїй доповіді міністрові внутрішніх справ від 12 червня 1906 р. зазначав, що мета виступів полягала не тільки в тому, щоб домогтися підвищення оплати праці, але й «унеможливити для великих землевласників подальше ведення господарства». Як вважав губернатор, ця мета підтверджувалась тим, що страйки продовжувались і в тих місцях, «де землевлас­ники, йдучи назустріч вимогам страйкуючих, задовольняли їх претензії повністю» [34, с. 197; 35, с.57-68].

Щоб губернська влада не відчувала «ускладнень» (подібних тим, що пережив подільській губернатор весною 1905 р., не знай­шовши «точних вказівок» у законі), уряд до весни 1906 р. виро­бив «Правила проти виникнення страйків серед сільських робіт­ників» (14 квітня «Правила» були «височайше» затверджені). Згі­дно з їх нормами, підбурювання до страйків і участь у них, а також пошкодження поміщицького майна тягли за собою кримі­нальне покарання у вигляді тюремного ув’язнення. Як і закон про страйки фабрично-заводських робітників, ці «Правила» вста­новлювали підвищену відповідальність (тюремне ув’язнення на строк до 4 років) за участь у «співтоваристві, що спрямувало свою діяльність на спонукання робітників» до страйку. Особливо су­воре покарання (позбавлення всіх прав стану і заслання на като­ржні роботи до 8 років) передбачалося за «протидію озброєній» силі [36, ст. IV].

Додаткові обов’язки з’явились у губернаторів з початком про­ведення столипінської аграрної реформи. Як відомо, сама по собі прогресивна в економічному плані ломка архаїчного общинного землекористування здійснювалась здебільшого насильницькими методами, мала на меті збереження поміщицького землекорис­тування. Сам указ від 9 листопада 1906 р. викликав у більшості селян негативне і навіть вороже ставлення [35, с.51-57; 37; 38, с. 40-53]. Як прем’єр-міністр Столипін у відкритих документах всі­ляко закликав місцеві власті забезпечити втягнення широких має селян у реформу, водночас (уже як міністр внутрішніх справ) він у таємних циркулярах вимагав від губернської адміністрації за­стосовувати насильницькі заходи «у порядку Положення про охорону» (арешт і вислання) щодо тих, хто агітував селян проти виходу з общини або переселення.

У 1908 р. серйозну тривогу у Столипіна викликали відомості про створення у багатьох губерніях «селянських братств» партії соціалістів-революціонерів, метою яких було, на думку Мініс­терства внутрішніх справ, «повалення, шляхом збройного повс­тання, існуючого державного й суспільного ладу». У телеграмі від 21 січня 1908 р. міністр зобов’язав начальників губерній зве­рнути найсерйознішу увагу на ці організації. Однак губернатори, судячи з усього, не виявили належного завзяття. Тому Столипін 15 травня звернувся до них з докладним циркуляром, у якому дорікав за посилання заспокійливих повідомлень, що не відпові­дали дійсності. Після перерахування необхідних заходів Столи­пін наостанок пригрозив: «Якщо після того виникнення селян­ських братств у ввіреній вам губернії залишиться вами не помі­ченим і діяльність таких виявиться хоча б у вигляді окремих партизанських виступів бойових дружин, то відповідальність за це цілком ляже на ваше превосходительство» [39, арк. 81-83зв.].

У подальшому Міністерство внутрішніх справ неодноразово звертало увагу «начальників губерній» на необхідність забезпечен­ня спокою у селі. У травні 1915 р. міністр «дав вказівки» губерна­торам у питанні про необхідність посилення нагляду за «благона­дійністю» посадових осіб сільської адміністрації [29, арк.68-68зв.].

Губернська адміністрація постійно наглядала за діяльністю органів міського й земського самоврядування. Так, відповідно до циркуляру Департаменту поліції від 16 грудня 1905 р. губернато­ри повинні були забезпечити звільнення з міських, громадських і земських установ «політично неблагонадійних осіб», які служи­ли за вільним наймом [40, ч.І, арк.1].

Протягом багатьох років губернатори і одеський градонача­льник вели активну боротьбу зі студентським рухом. Уже сам початок XX ст. знаменувався неухильним посиленням протесту проти гніту царизму з боку студентських мас. В Україні студент­ський рух характеризувався високим рівнем розвитку, організо­ваністю, вираженим політичним спрямуванням. Невипадково саме тут (в Одесі) нелегально зібрався 16 червня 1900 р. всеросійський студентський з’їзд (наступного дня всіх делегатів було арештова­но і вислано з міста). Разом з робітниками активно боролись за свої права студенти Харкова. Широко відомі виступи київських студентів на початку 900-х років.

Одним з організаторів розправ над студентами був київський губернатор Ф.Трепов — молодший. 'Він навіть «винайшов» деякі прийоми придушення студентських виступів, і цим, судячи з його «вірнопідданійших звітів», немало пишався. Мабуть, на знак вдя­чності за ці діянні вчені мужі, які засідали у раді університету Св. Володимира, пізніше, уже в часи перебування Трепова на посаді генерал-губернатора, обрали його «почесним членом цього уні­верситету», що й було засвідчено відповідним дипломом [41, арк. 42зв.].

Слід, одначе, визнати, що дуже часто боротьба зі студентами, як і каральні акції взагалі, були для губернаторів справою досить невдячною, причому навіть з точки зору столичного начальст­ва. З одного боку, приборкувачі викликали до себе цілком спра­ведливі зневагу і ненависть з боку більшості місцевого населен­ня. Разом з тим, будь-який промах, найменша «слабість», вияв­лені при забезпеченні порядку і спокою», могли перекреслити в очах керівництва MBC всі колишні заслуги «хазяїна губернії», особливо якщо очолював це важливе відомство у даний момент прибічник «жорсткої» лінії типу Плеве чи Столипіна. Так ста­лось і з Треповим. Відомий жандарм О.І. Спиридович згадував

про те, як він прибув у січі 1903 р. у Київ на щойно призначену посаду начальника місцевого охоронного відділення: «Він (Тре­пов — О.Я.) мав піти. Плеве був незадоволений ним через де­монстрацію 1902 р., яка пройшла у Києві з великою помпою, чим революціонери дуже пишались і хвалились, і тому Плеве вважав Трепова надто м’яким» [42, с.115]. Зрештою, у квітні 1903 р. Трепов залишив Київ: йому було «височайше звелено бути при­сутнім у Сенаті»[41, арк.24].

Треповським наступникам довелося продовжувати безславну справу придушення студентських виступів. Ці виступи продов­жувались і після поразки першої російської революції. Так, ре­волюційно-демократичне студентство університету висловило рішучий протест проти опублікованих 11 червня 1907р. «Правил про студентські організації і про влаштування зборів у стінах вищих навчальних закладів», що передбачали посилення нагляду за студентами і ліквідацію університетської автономії. Після схо­дки 23 вересня, де студенти висловились за бойкот Правил, 18 жовтня 1907 р. в університеті був організований страйк. Власті поставились до нього традиційно: члени ради студентських пред­ставників були заарештовані, університет впродовж місяця двічі закривався [43, с.71—72].

Виступи студентів в університетських містах України, як і в країні у цілому, продовжувались і надалі. І всі вони постійно придушувались губернською адміністрацією за допомогою сили.

Одним з важливих напрямків каральної діяльності губерн­ської адміністрації була боротьба з прогресивною пресою. Неле­гким, у тому числі у психологічному плані, був для охранителів кінець 1905 р., коли могутнє революційне піднесення привело до того, що у країні фактично встановилась свобода преси. Оде­ський інспектор у справах преси Фром згадував у одній зі своїх доповідей про той час: «... Всі газети, що не отримали безцензу­рності, здійснювали її незаконно, подаючи на цензурний огляд лише те, що вважали за потрібне, і рахувалися зі вказівками це­нзури лише настільки, наскільки їм було зручно.... Адміністра­тивна боротьба у цей проміжний час безвладдя була неможли­вою» [44, с.37]. З уведенням у квітні 1906 р. нових «Тимчасових правил про пресу» місцеві власті знов набули впевненості. Губе­рнатори і генерал-губернатори широко використовували своє право закривати періодичні видання у місцевостях, оголошених у надзвичайному і воєнному стані. Всього лише за рік тільки в

Одесі було призупинено або закрито більше 20 газет та журналів: «За свободу», «Южные записки», «Народное дело», «Коммерчес­кая Россия» та ін. [44, с.39]

У Полтаві за постановою губернатора на початку 1906 р. по­слідовно закриваються «Полтавская народная газета», «Полтавс­кий рабочий». У 1912 р. за передрук статті з газета «Речь» за розпорядженням губернатора було арештовано на 3 місяці реда­ктора газета «Полтава» [23, с. 12-13].

Губернська адміністрація активно боролась з національно- визвольним рухом, з будь-якими виявами зростання національ­ної самосвідомості українського народу. Особливо посилився національний гніт у роки реакції. Українським дітям було забо­ронено говорити й навчатись рідною мовою навіть у тих школах, де у період революції вона була запроваджена явочним поряд­ком. Закривались українські газети, журнали, культурно-просві­тницькі організації. У 1912 р. у всій Україні були заборонені під­готовка й святкування шевченківського ювілею. Твори Т.Г. Ше­вченка вилучалися не тільки з книжкових магазинів, але й у приватних осіб. Губернатори забороняли збір коштів на спору­дження пам’ятника Кобзареві [23, с.7]. >

Досить показовою є доповідна записка, подана у лютому

1914 р. полтавським губернатором фон Багговутом міністрові вну­трішніх справ. У ній губернатор рекомендував: залучати на поса­ди учителів тільки великоросів, практикувати «обов’язкові» екс­курсії учнів у Москву, Нижній Новгород і т. ін., «але не в Київ»; здійснювати найкрутіший тиск на тих із священників, котрі «за­ражені українофільством»; субсидіювати газети у Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі та інших містах «з метою боротьби про­ти українців»; у газетах роз’яснити, що «Україна — означає окра­їну Польщі й Росії і що ніколи українського народу не було!».

Гадаємо, що наведеного матеріалу достатньо для того, щоб мати уявлення про ті каральні функції, котрі виконувались губе­рнаторами як вищими представниками Міністерства внутрішніх справ на місцях. Цілком очевидно, що функції такого роду були домінуючими у повсякденній діяльності «начальників губерній».

У роки першої світової війни уряд вирішив дещо змінити роз­поділ обов’язків серед вищих чинів губернської адміністрації. За доповіддю міністра внутрішніх справ О.М. Хвостова 20 жовтня

1915 р. було видане наступне «височайше повеління»: «Звільни­ти губернаторів, градоначальників і начальників областей від за­відування поточними справами, залишивши за ними загальне керівництво управління губерній, і покласти на них відповідаль­не спрямування і об’єднання на місцях всіх заходів і дій, викли­каних умовами воєнного часу, а також і щодо боротьби з дорож­нечею предметів першої необхідності» [45, арк.1]. Телеграмою від 2 листопада Хвостов повідомив місцеву владу про те, що від­тепер завідувати «поточними справами по управлінню губернія­ми» повинні віце-губернатори. Виконання обов’язків останніх, крім справ по губернському правлінню, було, в свою чергу, по­кладено на одного з найбільш досвічених неодмінних членів губернського присутствия [45, арк. 5зв,- 6].

Здійснюючи свої широкі каральні повноваження, губернатор спирався перш за все на поліцмейстера (у губернському місті), повітову та сільську адміністрацію.

У кожному з 85 повітів України адміністративна влада нале­жала справнику, котрий призначався губернатором з числа дво­рян і ніс перед ним відповідальність. Справник очолював повіто­ве поліцейське управління, до складу якого входили два дворян­ських засідателі, котрі обирались дворянським зібранням. Повітовий справник головував у багатьох розпорядчо-виконав­чих колегіях і дорадчих органах (присутствиях і комітетах), що відігравали роль виконавчих інстанцій для відповідних губерн­ських установ. Деякі з присутствій і комітетів очолював повіто­вий предводитель дворянства.

Важливе місце в урядовому апараті, покликаному забезпечи­ти «порядок і спокій» серед селянства, посідали земські дільнич­ні начальники, введені за законом від 12 липня 1889 р. [9] Вони призначались губернаторами за погодженням з предводителями дворянства з наступним затвердженням міністром внутрішніх справ. Земськими начальниками могли бути лише потомственні дворяни, що володіли у повіті землею і мали вищу освіту. Проте Положення допускало деякі винятки: при неможливості віднай­ти кандидатів, які відповідали б вимогам обох цензів, міністр мав право призначати земських начальників із особистих дворян без вищої освіти, але з підвищеним майновим цензом або ж з ви­щою освітою, але без встановлення майнового цензу. Закон пе­редбачав можливість призначення на цю посаду також осіб без середньої освіти, якщо у них був чин колезького реєстратора, тобто нижчий класний чин.

Громадськість зустріла цю норму критично. У пародії на за­кон від 12 липня 1889 р., що мала назву «Положение о земских участковых канальях...», дотепно зазначалось, що на посади зем­ських начальників можуть призначатися «місцеві дворяни, які не закінчили курс повітового училища чи подібного до нього за правами навчального закладу, але вміють, однак, рахувати до трьохсот... якщо при цьому вони, прослуживши у канцелярії предводителя дворянства на посаді канцелярського служителя першого класу, удостоїлись підвищення, хоча б при відставці, у класний чин колезького реєстратора» [12, с.39].

За законом 29 грудня 1889 р. міністрові внутрішніх справ до­зволялось як «тимчасовий захід» призначити земських началь­ників з осіб, які не мали середньої освіти (про чин колезького реєстратора уже не згадувалось) і не відповідали іншим вимогам за умови, якщо вказані особи визнавались міністром «здатними до відправлення цієї посади». Фактично цей виняток став прави­лом: губернатор і міністр насамперед брали до уваги спромож­ність кандидатів здійснювати «тверду владу». Так, за даними земського відділу MBC, складеними у 1903 р. по 10 губерніях (у тому числі Полтавській та Херсонській), понад 21 % земських начальників не мали середньої освіти, не кажучи вже про вищу [12, с.398].

Земські начальники наділялись, окрім судових, широкими адміністративними функціями, серед яких нагляд за органами селянського громадського управління та їх ревізія, усунення не- благонадійних волосних і сільських писарів. У разі відсутності чинів повітової поліції земські начальники здійснювали їх функції.

До 1906 р. земський начальник мав право накладати на осіб сільського управління, які не виконали його законних вимог, штраф до 5 крб. і арешт до 7 днів без будь-якого формального провадження. Волосний суд було поставлено у повну залежність від земського начальника: він затверджував суддів, переглядав вироки суду (раніше вони вважались остаточними).

Головним чином через повітових справників і земських нача­льників реалізовувала на місцях свої функції губернська адмініс­трація.

Величезна кількість циркулярів, що надходили з Петербурга, копіювались і розсилались у повіти з відповідними губернатор­ськими настановами. Так, 11 червня 1914 р. волинський губер­натор направив повітовим справникам «для ознайомлення й ке­рівництва» копію циркуляра MBC від 23 травня, у якому стави­лись завдання щодо припинення діяльності «роз’їздних сектан- ських проповідників»[46, арк.108]. Начальство піклувалось про те, щоб представники місцевої адміністрації вели боротьбу з се­лянським рухом активно, зі знанням справи. Тому, наприклад, Столипін у вже згадуваному циркулярі від 15 травня 1908 р. зо­бов’язав губернаторів «знайомити» поліцейських чинів, «а особ­ливо предводителів дворянства і земських начальників з сутніс­тю революційного руху серед селян, його цілями і програмами...» (до циркуляра додавався «Статут сільського братства партії соці- алістів-революціонерів»). При цьому міністр вимагав, щоб таке «ознайомлення», особливо зі способами боротьби з революцій­ним рухом «здійснювалося без зайвих письмових зносин шляхом словесного ознайомлення відповідних чинів з висунутими до них вимогами» [39, арк.82].

Губернатори орієнтували справників і земських начальників на те, щоб вони регулярно інформували начальство про станови­ще на місцях, об’єднували свої зусилля з діяльністю представни­ків «споріднених» відомств. На початку 1905 р. полтавський гу­бернатор розіслав циркуляр, у якому вимагав: «посилити нагляд за настроями селян, вжити всіх заходів проти пропагандистів, що ведуть агітацію, повідомляти мені особисто про всіх підозрі­лих рухах, домовитися у цій справі з духовенством, яке отримало від архієпископа інструкцію, роз’яснити селянам загрозливі нас­лідки бунтів і впливати на них психологічно з релігійного боку... [23, с.П].

Губернатори, звичайно, могли писати земським начальникам про необхідність «впливати психологічно з релігійного боку», на практиці ж при вирішенні всіх, навіть економічних, питань за­стосовувався «перевірений» метод — грубе насильство. Так, коли відповідно до царського указу від 4 травня 1906р. у країні поча­лось створення землевпорядкувальних комісій, земські началь­ники відповідним чином «забезпечили» проведення «виборів» представників від селян. Жителі одного з сіл, наприклад, гово­рили, що у комісії «зібрані улюбленці земського начальника, а якого не хотіли селяни його улюбленця обирати, то він тих селян вважав бунтівниками і саджав у тюрму». Відмовлялись від вибо­рів у комісії, зокрема, селяни Славутського, Клеванського і Де- ржанського волосних сходів Заславського і Рівненського повітів Волинської губернії [35, с.52].

Про те, що губернськими властями у земських начальників цінувалось перш за все уміння вживати «рішучих заходів», а не «умовляння», свідчить звіт чернігівського губернатора за 1906 р. Описавши хід «аграрного руху», губернатор висловив невдово­лення своїми помічниками, підкресливши: «Земські начальни­ки, за малим винятком, далеко не стояли на висоті свого покли­кання: вони у більшості випадків були бездіяльними глядача­ми...» [44, с.33-34].

Опорою урядової адміністрації у її діяльності по підтриман­ню «порядку і спокою» на селі служили органи селянського са­моврядування — волосного й сільського. Цей апарат, що утри­мувався за рахунок селян, перебував у повній залежності від зем­ських начальників. Він мав у своїх руках багато важелів для оббирання й експлуатації селян і був безпосереднім провідником розпоряджень властей. «Начальства над нами, селянами, стіль­ки, що не знаєш, кого дужче боятися. Закон у них один — пал­ка», — говорили сільські жителі [35, с.45; 47, с.12].

Велику увагу надавав уряд діяльності волосної та сільської адміністрації щодо забезпечення надходжень до скарбниці від селян численних платежів. Окрім викупних платежів, селянство несло тягар всіляких зборів (казенний, земський, сільський, стра­ховий і т. ін.), виконувало натуральні повинності (поштову, під­водну, постойну, арештантську тощо), від яких звільнялись інші стани. На селян покладався також тягар непрямих податків на предмети широкого вжитку (гас, сірники, чай, цукор, тютюн тощо). Через те, що податки і платежі забирали більшу частину доходу селянського господарства, а нерідко й перевищували його, з року в рік зростали недоїмки з усіх видів платежів.

У революційній обстановці 1905-1907 рр. несплата селянами податків набула характеру не тільки пасивного утримування, але часто й активної протидії. При цьому селяни вказували на не­справедливе стягування викупних платежів за землю, підкреслю­ючи, що вони вже давно з лихвою оплатили землю, одержану за реформою 1861 р.

Широке розповсюдження мали «податні страйки» в Україні. З грудня 1905 р. начальник Катеринославського ГЖУ доповідав у Департамент поліції, що «на багатьох сільських сходах відкрито постановлено припинити сплату податей» [48, с.208]. Як зазна­чалось у доповіді подільського губернатора до MBC від 15 люто­го 1907 р., селяни деяких сіл «відмовляються, незважаючи на умовляння місцевих властей, від сплати недоїмки, що утвори­лась за 1905-1906 рр. по викупних платежах. Коли у с. Крижполе була зроблена спроба описати майно, почувся набатний дзвін, і селяни, які збіглися на нього (їх було понад 300 осіб), вигнали з села волосного старшину [35, с.37]. Борючись з такою формою антиурядового бойкоту, як несплата податей, губернська й пові­това влада проводили кампанії з використанням поліцейських сил ( а інколи й військ), виїздами на місця повітових справників і земських начальників. Активна участь з цих кампаніях волосної і сільської адміністрації посилювало й без цього різко негативне ставлення до них основної маси селян. Досить показово, що у ході «податних страйків» селяни у багатьох місцях відмовлялись і від внесення податей на утримання волосних правлінь, мотиву­ючи тим, що останні служать не народу, а урядові.

Нерідко у революційний період відмова селян обирати нав’я­зуваних їм посадових осіб переростала у насильницьке усунення ворожого народові апарату управління. У Веселівський волості Харківської губернії 12 грудня 1905 р. селяни усунули з посади представників місцевої влади, оскільки вони «відстоюють віджи- лий порядок». Тоді ж у с. Холми Березинського повіту Чернігів­ської губернії селяни, відмовившись від висунутих начальством кандидатур на пости поліцейських десяцьких і старости на 1906 р., обрали на ці посади, як зазначалось у донесенні по інстанції, «нових осіб, які беруть участь у революційному рухові, і дали цим новим посадовим особам інструкцію: не приймати присяги, не з’являтися нікуди на вимогу начальства» [35, с. 44-50; 49, с. 295]. Прикладів подібних дій можна навести багато.

Прагнення селянських мас провести на посади в апараті сільського і волосного управління осіб, які заслуговують їх дові­р’я, мало місце і в наступні роки. Розуміючи важливість питан­ня, керівництво MBC відповідним чином спрямовувало губерн­ську адміністрацію й політичну поліцію. У циркулярі Департаме­нту поліції жандармським офіцерам від 16 травня 1915 р. говорилось: «Історія селянських заворушень недавнього мину­лого показала, що революційна агітація серед сільського насе­лення досягала своєї мети переважно там, де сільська адміністра­ція в особі волосних старшин, сільських старост та волосних і сільських писарів не була на висоті свого службового обов’язку і складалась з неблагонадійних елементів, і де волосні й сільські писарі, будучи єдиним напівінтелігентним складом сільської ад­міністрації, брали участь у пропаганді і підбурюванні селян». Далі у циркулярі наводились відомості про те, що «революційні орга­нізації мобілізують свої сили для використання селянських мас, відразу після закінчення війни, щоб розвинути у них невдово­лення урядом і збудження їх на тому ж грунті земельної необла- штованості». При цьому Міністерство внутрішніх справ вважало «надзвичайно важливою умовою збереження спокою сільського населення заміщення посад волосних старшин, сільських старо­ст та волосних і сільських писарів, авторитет яких і вплив на селян незаперечний, особами цілком благонадійними і відповід­ними їх службовому становищу». Звідси випливала вимога до жандармів — «вжити заходів до ретельного з’ясування... мораль­ного образу осіб сільської адміністрації і, головним чином, полі­тичної їх благонадійності» [29, арк. 68-68зв.]. Відповідні вказівки щодо цього питання були дані міністром внутрішніх справ і гу­бернаторам.

Така структура адміністративного апарату, що здійснював ка­ральну діяльність (адміністрація губернська — повітова — діль­нична — волосна — сільська), була характерна для всіх дев’яти українських губерній. Однак три з них — Київська, Подільська й Волинська — мали ще й своєрідну загальну «надбудову» у вигля­ді генерал-губернаторської влади. Київський, Подільський і Во­линський генерал-губернатор (він ще називався «головним нача­льником Південно-Західного краю») був вищим представником верховної влади у ввірених йому губерніях’. Цей пост займали М.І. Драгомиров, В.О. Сухомлинов, І.С. Дрентельн, Ф.Ф. Тре­пов, причому перші два суміщали його з посадою командувача військами Київського військового округу [50].

Власний апарат генерал-губернатора був невеликий: лише канцелярія і декілька чиновників для особливих доручень. У не­обхідних випадках він діяв через підпорядкованих йому губерна­торів [51].

Повноваження «головного начальника краю» були закріплені у Загальній інструкції генерал-губернаторам (її було включено у Звід губернських установ), а також у інших нормативних актах- статутах, положеннях, окремих «височайших веліннях». Наскільки

* Тимчасово, в 1882 р. київському, подільському і волинському генерал- губернатору підпорядковували Чернігівську (з січня) і Полтавську (з квітня) губернії.

широким було коло питань, наданих головному начальнику Пів­денно-Західного краю, можна зрозуміти з такого факту: коли у 1888 р. Департамент загальних справ Міністерства внутрішніх справ намагався одержати зведені дані про «предмети відомства» генерал-губернатора, його канцелярія підготувала довідку, у якій лише короткий перелік цих «предметів» (понад визначених Зага­льною інструкцією) складався з 83 пунктів [5, арк. 14—20].

Багато генерал-губернаторських функцій були так чи інакше пов’язані з каральною діяльністю. Це прямо випливало з поло­ження Загальної інструкції, де наголошувалося, що генерал-гу­бернатори «є головні блюстителі недоторканності верховних прав самодержавства, інтересів держави і точного виконання законів та розпоряджень вищого уряду щодо всіх частин управління у ввіреному їм краї». При цьому «особливому опікуванню» гене­рал-губернаторів доручались питання «загального благоустрою і внутрішньої безпеки». Закон надавав генерал-губернаторові пра­во ревізувати «всі дії осіб і місць, йому підвідомчих», надавав можливість доповнювати, змінювати або скасовувати постанови підлеглих йому губернаторів, а у необхідних випадках (при «не­вдалих» діях місцевого начальства) — безпосередньо вживати за­ходів «як до поновлення спокою, так і до запобігання всякої при­чини відновлення... безпорядків» [52].

Доволі широкі права надавалися генерал-губернатору при ого­лошенні, на всій підвідомчій йому території або в окремий міс­цевості виключного стану (тобто стану посиленої, або надзви­чайної охорони), відповідно до згадуваного сумнозвісного Поло­ження про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою від 14 серпня 1881 р. Підкреслимо, що право оголошен­ня місцевості у стані посиленої охорони належало самому ж ге­нерал-губернатору (стан надзвичайної охорони запроваджувався рішенням Комітету міністрів, яке затверджувалось царем).

Стан посиленої охорони мав запроваджуватися у тих випад­ках, коли, як вказувалось у Положенні 1881 р., «громадський спокій у якійсь місцевості буде порушено злочинними посяган­нями на існуючий державний лад або безпеку приватних осіб та їх майна, або підготовкою таких так, що для збереження порядку застосування чинних постійних законів виявиться недостатнім». Стан надзвичайної охорони, тобто друга форма виключного ста­ну, запроваджувалася тоді, «коли такими посяганнями населен­ня певної місцевості буде приведене у тривожний настрій, що викличе необхідність вжити виняткових заходів для негайного відновлення порушеного порядку» [7]. Як бачимо, підстави для оголошення у тій чи іншій місцевості виключого стану були сфо­рмульовані невизначено, що давало широкий простір для дові­льного тлумачення цього закону. Серйозні додаткові повнова­ження одержував генерал-губернатор при запровадженні у тій чи іншій місцевості воєнного стану, у відповідності з «Правилами про місцевості, оголошені такими, що перебувають у воєнному стані» 1892 р.

Під час дії положення посиленої охорони генерал-губернатор міг видавати обов’язкові постанови (з метою забезпечення «громадського порядку й державної безпеки»), за порушення яких винні підлягали арешту на строк до 3 місяців або штрафові до 500 руб. Крім того, він мав право «забороняти всякі народні, громадські, навіть приватні зібрання», закривати торгівельні за­клади і промислові підприємства, а також «забороняти окремим особам перебування у місцевостях, оголошених у стані посиле­ної охорони».

При запровадженні стану надзвичайної охорони всі правила, що діяли під час стану посиленої охорони, зберігали свою чин­ність. Генерал-губернатору надавались ще деякі повноваження, серед них такі: а) створювати для сприяння існуючим органам поліції особливі військово-поліцейські команди; б) накладати секвестр на нерухоме і арешт на рухоме майно і прибутки з нього у випадках, коли розпорядженням таким майном «досягаються злочинні цілі, або коли недоліки в управлінні таким спричиня­ють небезпечні для громадського порядку наслідки»; в) за пору­шення обов’язкових постанов і скоєння певних проступків під­давати винних у адміністративному порядку ув’язненню в тюрмі або фортеці на 3 місяці або арештові на той же термін, або гро­шовому штрафові до 3 тис. руб.; г) усувати з посад чиновників усіх відомств, включаючи й судове, а також осіб, які служать за виборами у станових, міських і земських установах; д) призупи­няти періодичні видання на час надзвичайного стану; е) закри­вати навчальні заклади на строк до одного місяця. Крім того, генерал-губернатор міг призупиняти і закривати чергові збори станових, земських і міських органів.

Найбільш активно свої каральні повноваження головний на­чальник Південно-Західного краю використовував при приду­шенні першої російської революції (з КІНЦЯ 1905 р.) І В роки реакції.

За нашими підрахунками, за постановами київського, по­дільського і волинського генерал-губернатора Сухомлинова з 19 листопада 1905 р. до кінця 1907 р. адміністративних покарань (висилки, тюремного ув’язнення, арешту і грошових штрафів) зазнали 1048 чол. (головним чином за «революційну діяльність», «політичну неблагонадійність»), У 1908 р. генерал-губернатор- ські «стягнення» були накладені на 567 чол., у 1909 р. — на 298 чол. При цьому слід взяти до уваги, що ще багатьох було піддано адміністративним покаранням (заслання до 5 років) за рішенням Особливої наради при MBC (у 1908 р., наприклад, через цей орган пройшло 1045 жителів краю) [31, арк.1-110]. Серед тих, кого карав генерал-губернатор, були й представники періодич­них видань. Інколи вони виглядали справжніми «іменинника­ми»: наприклад, лише 2 серпня 1906 р. редактор газети «Киевс­кие отголоски жизни» А. Гармашев був спочатку двічі оштрафо­ваний за публікацію конкретних статей у №№ 182 і 190 (на 500 руб. і 1000 руб.), потім оштрафований ще раз (на 3 тис. руб.) і відправлений у тюрму під арешт на 1 місяць (уже з загальним формулюванням — «за вміщення у видаваній газеті статей, що брехливо висвітлюють дії уряду»).

Уберігаючи своїх підлеглих від будь-якої критики, Сухомли­нов не знайшов кращого аргументу, ніж оштрафувати на тисячу рублів редактора газети «Новая заря» С. Казанського за опублі­кування у № 133 за 1906 р. статті, «що містить неправдиві відо­мості про посадових осіб Кам’янець-Подільська» [31, арк. 25 зв.].

Уряд тоді уже не уявляв собі системи управління Південно- Західним краєм без наділення головного начальника краю особ­ливими повноваженнями. Такий підхід проявився навіть в 1910 р., коли, здавалось, було досягнуте таке бажане для царату «заспо­коєння». У цьому відношенні цікавим є «височайший» указ від 11 серпня 1910 р. З одного боку, цар повелів припинити з 4 вересня дію стану посиленої охорони у Васильківському, Зве­нигородському, Канівському, Липовецькому, Радомишльському, Сквирському, Таращанському, Уманському і Чигиринському повітах Київської губернії (у винятковому стані офіційно було залишено лише Київський, Черкаський і Бердичівський повіти). Одначе через декілька рядків зазначалося, що «начальникові краю» щодо всіх названих місцевостей надаються, «замість цього», по­вноваження, передбачені ст. 15 і п. 1 ст. 16 Положення від 14 серпня 1881 р. (право видання «обов’язкових постанов» і розв’я­зання у адміністративному порядку справ про їх порушення). У передостанньому ж пункті указу і зовсім вказувалось, що ці повноваження належать київському подільському і волинському генерал-губернатору відносно населення всього краю [53]. І ге­нерал-губернатор широко користувався цими правами. Показо­вими у цьому плані є декілька обов’язкових постанов, виданих Треповим з посиланням на указ від 11 серпня 1910 р.

Справжній «залп» був випущений генерал-губернатором по підвладному населенню 5 листопада 1910 р. У цей день ним було видано аж 5 обов’язкових постанов. У них під загрозою штрафу (до 500 руб.) і арешту (до 3 місяців) заборонялось: «спів револю­ційних пісень і підбурювання до всякого роду заворушень», втру­чання у дії військ і поліції; «оголошення і публічне розповсю­дження будь-яких статей і інших відомостей, що збуджують во­роже ставлення до уряду»; розповсюдження видань, що піддані арешту; «всякого роду зборища й зібрання для нарад і дій, що суперечать державному порядкові й громадському спокою, а та­кож різні вуличні демонстрації і маніфестації», збір грошей або речей «на цілі, супротивні державному порядкові й громадсько­му спокою»; «підбурювання й спонукання до страйків робітни­ків і службовців» тощо[54, арк. 29]. Звернемо увагу на наявність у генерал-губернаторських актах доволі невизначених, «каучуко­вих» формулювань, численність оціночних понять, а також на те, що начальник краю «забороняв» деякі діяння, котрі й так вважались злочинними за кримінальним законодавством.

При виключному стані генерал-губернатори наділялись дуже широкими повноваженнями у судовій сфері. Так, при введенні режиму посиленої охорони вони діставали право передавати су­дам окремі справи «про злочини, загальними кримінальними законами передбачені, коли вони визнають це необхідним для громадського порядку і спокою, для судження за законами воєн­ного часу». При цьому «головний начальник краю» міг вимагати розгляду всіх цих справ при зачинених дверях. До того ж, всупе­реч принципу незалежності суду, генерал-губернаторам належа­ло право вимагати від органів прокуратури «надавати для пере­гляду... кожне окреме слідче провадження або дізнання, не пе­редане ще в судову установу». Генерал-губернатор і затверджував вироки [7, ст. 17,19]. З запровадженням стану надзвичайної охо­рони перед генерал-губернатором відкривався неосяжний прос­тір для сваволі: він міг вилучати із загальної підсудності «справи про відомого роду злочини й проступки» і передавати їх у вій­ськові суди. Йшлося у такому разі вже не про окремі справи, а про цілі категорії справ. Окрім того, генерал-губернатор наділя­вся правом замінювати судовий розгляд багатьох справ їх адміні­стративним розв’язанням: це стосувалось тих злочинів і просту­пків, котрі карались ув’язненням у тюрмі або фортеці до 3 міся­ців або грошовим штрафом до 3 тис. руб. [7, ст.26].

Подібні повноваження щодо видання обов’язкових постанов, розв’язання багатьох справи у адміністративному порядку, вилу­чення справ з загально-цивільної підсудності мав генерал-губер­натор і при запровадженні воєнного стану на підставі Правил про місцевості, оголошені перебуваючими у воєнному стані 1892 р. [55]

Використовуючи права, надані йому за «винятковим законо­давством», київський, подільський і волинський генерал-губерна­тор за період з листопада 1905 р. до листопада 1908 р. направив у військово-окружний суд 218 справ, у яких обвинуваченими були цивільні особи. Найбільше справ було пов’язано з розбійними нападами і грабежами, одначе слід мати на увазі, що багато з них становили собою експропріації за політичними мотивами. Інші справи розподілялись таким чином: 1) вбивства посадових осіб (у тому числі замахи) — 82; 2) вбивства приватних осіб — 14; 3) «те­рористичні акти» (ця рубрика у звітності розшифровувалась як «приготування, зберігання і кидання вибухових речовин і снаря­дів») — 19; 4) приналежність до «злочинних товариств» (у тому числі до військово-революційних організацій) — 11; 5) масові за­ворушення (аграрні) і демонстрації — 7 [31, арк. 42,76-76зв.].

За своєю ініціативою Сухомлинов з кінця 1905 р. до 1 березня 1907 р. затребував з органів прокуратури для перегляду 171 слід­чу справу, повернуто ж було для направлення у загальному по­рядку лише 63 справи [31, арк. 47].

Такі були безпосередньо каральні повноваження київського, подільського і волинського генерал-губернатора’. Однак, якщо проаналізувати всі функції «головного начальника Південно-За­хідного краю», серед них можна виявити немало таких, які хоч і

* В 60-х роках XIX ст. генерал-губернатор займався навіть політичним розшу­ком. Зокрема, він укорінював своїх агентів в оточення М. Бакуніна у Женеві [56]. не завжди підкріплювались прямим репресивним впливом, та все ж мали чітко виражену охоронну спрямованість. Так, на ге­нерал-губернаторів згідно з «височайшим повелінням» 1888 р. покладався обов’язок «вживати заходів до заміщення посад у Південно-Західному краї особами російського походження»; він міг відправляти за 50-верстну межу від кордону «тих євреїв, які, не будучи за судовим рішенням цілком виправдані, залишаються підозрілими у справах про контрабанду»; від нього залежало отри­мання дозволів на приїзд і тимчасове проживання у місті «євре­ям, які не мають права постійного проживання у Києві». Серйо­зний політичний зміст мала роль генерал-губернатора у керівни­цтві церковно-будівельною справою: на підставі затверджених царем 7 грудня 1867 р. «Правил для улаштування православних церков у 9 губерніях Західного краю» він затверджував у підвідо­мчих йому губерніях особовий склад губернських церковно-бу­дівельних присутствій, міг створювати повітові і тимчасові цер­ковно-будівельні комітети. На генерал-губернатора покладався нагляд «за точним виконанням височайше затвердженого 17 серп­ня 1867 р. положення Комітету міністрів про розкольницький монастир і жіночний скит при с. Куренівка Ольгопольського повіту Подільської губернії».

Під пильним наглядом «головного начальника краю» перебу­вали всі справи римсько-католицької церкви: лише з його дозво­лу могли засновуватись нові філійні костели, алтарі й каплиці; його згода була потрібна при призначенні ксендзів на приходські посади; він міг, відповідно до височайшого повеління від 26 лис­топада 1876 р., «усувати ксендзів з посад і від розпоряджень ци­вільної влади» (і в той же час у розпорядженні генерал-губерна­тора був 5-тисячний фонд для видачі грошової допомоги «тим римо-католицьким священикам Луцько-Житомирської єпархії, діяльність яких заслуговує особливого заохочення»); «головний начальник краю» затверджував на посадах інспектора й виклада­чів Луцько-Житомирської римсько-католицької семінарії, дозво­ляв прийом вихованців у семінарію. Генерал-губернатор розгля­дав і затверджував річні звіти і постанови загальних зборів членів російських публічних бібліотек, заснованих у губернських містах (Києві, Житомирі і Кам’янці), міг вносити зміни і доповнення до статуту бібліотек. Він мав право усувати з посади голову комітету допомоги студентам університету Св. Володимира [5, арк. 14—20].

Генерал-губернатору належала важлива роль у забезпеченні панівних позицій російського дворянства у Південно-Західному краї: він призначав і звільняв предводителів дворянства; вживав заходів до зміцнення дворянського землеволодіння. Так, при виявленні угод, укладених з порушенням законів від 10 червня 1864 р. і 10 грудня 1865 р. (цими законами заборонялось при­дбання маєтків у 9 західних губерніях поляками і євреями), гене­рал-губернатор подавав у судові органи позови про знищення актів за такими угодами. Підкреслемо таку обставину: хоч ст. 11 «височайше» затверджених 27 грудня 1884 р. «Правил про земле­володіння у 9 західних губерніях» право подання судових позовів у названих вище справах надавалось губернаторам, київський, подільський і волинський генерап-губернатор сам привласнив цю прерогативу. У складеній генерал-губернаторською канце­лярію для Департаменту загальних справ MBC довідці це пояс­нювалось насамперед «особливою важливістю і значенням цих справ для краю», а також «складністю і заплутаністю» багатьох з них, що вимагало від особи, яка безпосередньо займалась питан­нями, «грунтовної юридичної підготовки й досвідченості» (гене­рал-губернатор доручив провадження вказаних справ одному з своїх чиновників для доручень) [5, арк. 18зв.]. Поданням судово­го позову, однак, подібні справи не закінчувались: генерал-губе­рнатор порушував через прокурора перед окружним судом пи­тання про притягнення до відповідальності нотаріусів, що вчи­нили незаконні акти.

Одним з проявів русифікаторської політики, що її проводив царат у Південно-Західному краї, було положення «конфіден­ційного» циркуляра міністра внутрішніх справ від 16 жовтня 1881 р., згідно з яким лише з дозволу генерал-губернатора можна було влаштовувати «публічне виконання різних сценічних ви­став, декламування і співи на малоросійському наріччі і взагалі не на російській мові» [5, арк. 18].

Генерал-губернатор вирішував питання про пропуск на тери­торію краю «зброї, сильнодіючих і вибухових речовин, швидко- дуркарських машин, станків, електрогальванічних батарей, ізо­ляційного дроту ті інших пристроїв для електрогальванічних апа­ратів» [5, арк. 18].

Посада київського, подільського і волинського генерал-губе­рнатора існувала до осені 1914 р. Скасована вона була у зв’язку з початком світової війни. Останній з генерал-губернаторів — Ф.Ф.Трепов — був направлений за його бажанням до війська (ще у роки російсько-японської війни він набув досвіду служби по санітарній частині). Наприкінці вересня 1914 р. міністр внут­рішніх справ Маклаков повідомляв Трепову: «У зв’язку з при­значенням вас помічником верховного начальника санітарної і евакуаційної частини принца Олександра Петровича Ольденбу- ргського, государ імператор, за всепідданійшому моєму звіту, в 15 день цього вересня, височайше повелів покласти на міністра внутрішніх справ всі права й обов’язки київського, подільського і волинського генерал-губернатора з тим, щоб губернатори Пів­денно-Західного краю, відповідно до ст. 206 «Загального устано­влення губернського», діяли в управлінні за правилами своєї по­сади, звертались в установлених законами і спеціальними прави­лами випадках за дозволом, замість генерал-губернатора, до міністра внутрішніх справ» [47, арк. 262].