§ 4. Основні напрямки (школи) у науці кримінального права зарубіжних країн

У зарубіжній науці кримінального права простежуються чотири основні теоретичні напрямки, або школи, на підста 495 ві яких пізніше виникли модифікації, що, як правило, характеризуються об'єднанням положень кількох шкіл.

Цими напрямками є просвітницькогуманістичний, класичний, антропологічний та соціологічний. Просвітницькогуманістичний напрямок формувався при феодалізмі напередодні буржуазних революцій. Паростки нових кримінальноправових ідей містяться в роботах англійських просвітителів, глибокого розвитку вони набули в роботах французьких просвітителів, зокрема, в "Перських листах" (1721) і "Про дух законів" (1748) Ш.Л. Монтеск'є, а також у роботі італійського вченого Чезаре Беккаріа "Про злочини і покарання" (1764). Просвітителігуманісти, особливо Вольтер, викривали феодальні порядки в галузі здійснення правосуддя і виправдання їх церквою. Вони вимагали звуження сфери кримінальноправового регулювання за рахунок скасування відповідальності за більшість релігійних злочинів, а також численних злочинів щодо "образи величності", тобто монарха. Просвітителігуманісти виступали проти зловживань законодавця та суду. При цьому Ш.Л. Монтеск'є сформулював важливе положення, що не можна визнавати злочинними думки, що закони мають карати одні тільки зовнішні дії. Просвітителігуманісти висунули важливу вимогу про рівність представників усіх станів перед законом, сформулювали положення про те, що ніхто не може бути покараний за діяння, не передбачені законом, і що повинні застосовуватися лише покарання, передбачені в законі. Вони виступали проти застосування катувань, жорстоких мір покарання, висували вимогу різкого обмеження смертної кари, обстоювали принцип відповідності покарання вині, тяжкості вчиненого. Мета покарання пов'язувалася з спеціальною і загальною превенцією. При цьому проводилася думка про запобіжну силу неминучості покарання, а не його жорстокості: "Краще запобігти злочину, ніж карати.

В цьому головна мета будьякого хорошого законодавства"'. Ідеї просвітницькогуманістичного напрямку знайшли втілення в КК Франції 1791 p., потім у КК Франції 1810 p., пізніше — і в законодавстві інших країн. ' Див.: Беккариа 4.0. О преступлениях и наказаниях. — М., 1939. — С. 393. 496 Класична школа кримінального права є спадкоємицею просвітницькогуманістичного напрямку і відображає, перш за все, інтереси буржуазії, яка домоглася політичної влади. Класична школа кримінального права характеризується нормативізмом, прагненням до логічного конструювання юридичних понять поза зв'язком із соціальною дійсністю. Виходячи з положень суб'єктивного ідеалізму, класична школа пов'язує підставу кримінальної відповідальності з абсолютною свободою волі людини, можливістю довільного вибору поведінки, в тому числі злочинної. Покарання розглядається як відплата за заподіяне злочином зло і як таке, що не переслідує ніяких утилітарних цілей. У докладній розробці інститутів кримінального права представники класичної школи вбачали засіб зміцнення законності. Перш за все, треба назвати ім'я німецького вченогоправознавця Ансельма Фейербаха, який одним із перших розробив вчення про кримінальний закон, об'єктивні та суб'єктивні підстави відповідальності, склад злочину. В цілому, він створив струнку систему буржуазної науки кримінального права, виклавши її у своїх роботах "Перегляд основних положень і понять чинного кримінального права" (1799—1800). і "Підручник чинного в Німеччині кримінального права" (1801). Положення класичної школи кримінального права знайшли відображення в КК Франції 1810 p., Баварському кримінальному уложенні 1813 p., автором проекту якого був А.Фейєрбах. З урахуванням набутого досвіду були прийняті кримінальні кодекси багатьох інших буржуазних країн. В останній третині XIX століття формується новий напрямок в науці кримінального права — так звана антропологічна школа, оформлення якої пов'язують з опублікуванням у 1876 p. італійським тюремним лікаремпсихіатром Ч.

Ломброзо книги під назвою "Злочинна людина в її відношенні з антропологією, юриспруденцією та тюрмознавством". Ч. Ломброзо твердив, що злочинність є явищем природним і вічним, пов'язаним з органічним виродженням, що негативно впливає на психіку злочинця, об'єктивна її причина пов'язана з особою злочинця, з антропологічними його ознаками (стигматами), які можуть мати анатомічну, фізіологічну та психологічну природу. Залежно від того, яка ознака превалює, пропонувалось виділити різні групи злочинців: а) природжені (як правило, невиправні, їх 497 близько 40%); б) душевно хворі; в) звичайні (злочини чинять під тиском внутрішніх причин, збігу моральних слабкостеи, а також під тиском умов зовнішнього середовища); г) такі, що чинять злочини через пристрасті (наявність неврозів, часте впадання в стан афекту, їх 5—6%); д) випадкові (не наділені потягом до злочинів, чинять їх під впливом зовнішніх причин і приводів, це жертви умов, так звані кримінолоїди). Заперечення свободи волі та обумовлення неминучості вчинення особою злочину її біологічною неповноцінністю і природженими властивостями вело до постановки питання про непотрібність інститутів вини, осудності, покарання. Пропонувались натомість заходи медикокорекційні, ізоляційні, елімінаційні (кастрація, стерилізація, смертна кара, заслання на безлюдні острови, довічне ув'язнення тощо), можливість застосування заходів безпеки ще до вчинення конкретного кримінальне караного діяння, коли не вина особи і тяжкість вчиненого нею протиправного діяння обумовлювали б підставу і міру відповідальності за вчинене, а встановлені спеціалістами властивості особи, які свідчать про ЇЇ небезпеку для публічного порядку. Вказувалось на спадковість біологічних ознак, що обумовлюють вчинення злочину. Ці положення мали реакційний і антинауковий характер і означали, по суті, відмову від законності у боротьбі зі злочинністю. Філософську основу антропологічного напрямку склали погляди вульгарних матеріалістів і позитивістів. Антинауковість та реакційність положень антропологічного напрямку обумовили те, що у період його виникнення вони не були перетворені в законодавчі акти, хоча у подальшому знайшли відображення в неоломброзіанських доктринах і певною мірою сприйняті законодавством і практикою окремих держав.

Ідеї лоброзіанства про наявність злочинних рас були підхоплені фашистськими Німеччиною та Італією, які цілеспрямовано знищували під час другої світової війни "біологічно неповноцінні раси і національності". В останній третині XIX століття виникає ще один напрямок у науці кримінального права — соціологічний, близький за своїми вихідними методологічними положеннями до антропологічного. "Соціологи" створили факторну теорію злочинності, пояснюючи злочинність впливом численних факторів індивідуального (походження, біологічні та психологічні властивості особи тощо), соціального (алкоголізм, проституція, безробіття, погані житлові умови тощо), а 498 інколи й фізичного характеру (пора року, час доби, стан погоди тощо). У поясненні причин злочинності "соціологи" близькі до "антропологів". Так, Ф. Ліст писав: "Біологічне і соціологічне вивчення злочину не тільки не суперечать, а й взаємно доповнюють одне одного; тільки взаємодія Їх робить можливим і забезпечує нам пояснення злочинності з точки зору її причинності"'. "Соціологи" проповідують теорію "небезпечного стану", відповідно до якої люди стають потенційними злочинцями за наявності загрозливого поєднання факторів злочинності. Встановити це, на їх думку, можна до вчинення злочину. До носіїв такого стану пропонувалося застосовувати "заходи безпеки", які за своєю репресивною сутністю мало відрізнялися від покарання, — ізоляцію, заслання, вислання, позбавлення прав тощо. Мета таких превентивних заходів — убезпечити суспільство. "Соціологи" пропонували також застосовувати ці заходи як доповнення до покарання за злочинну діяльність з метою посилення репресії, вони підтримували ідею винесення невизначених вироків. Пропозиції "соціологів", зокрема ідея застосування "заходів безпеки", знайшли певне втілення в законодавстві невдовзі після їх появи. Так, у 1885 р. у Франції приймається закон, який передбачає в якості доповнення до покарання такий захід, як релегація, тобто довічне заслання в колонію.

Першим кримінальним кодексом, котрий широко врахував положення соціологічної школи, був КК Норвегії 1902 p. І у подальшому вплив цього напрямку на кримінальне законодавство був значним. Вказуючи на близькість соціологічного напрямку до антропологічного, треба зазначити, що він не пориває остаточно з положеннями класичної школи. Він пропонує паліативні заходи щодо зменшення зростання злочинності ліберального характеру (умовне засудження, умовнодострокове звільнення, заміна короткотермінового позбавлення волі штрафом тощо). Після другої світової війни кримінальноправові концепції модернізуються стосовно до нової обстановки. Для неокласиків характерне висунення на перший план посилення репресивного начала в покаранні. Так, В. Зауер писав, що покарання служить засобом спокутування тяжкого правопорушення, виправлення винного через спричинення йому ! Див.: Лист Ф. Преступление как социальнопатологическое явление — СПб., 1900. — С. 5. 499 страждань, залякування інших членів суспільства. Джерелом вчинків людини він вважав не лише свободу волі, але й вроджені нахили, допускав застосування заходів безпеки та виправлення і водночас намагався обстоювати принцип відповідальності за вину. Посилення реакційних методів у вченні неокласиків виявляється у зменшенні значення для кримінальної відповідальності ролі зовнішнього діяння людини і посиленні ролі акту її волі, аж до караності вияву умислу. Це характерно для фінальної теорії кримінального права, видатним представником якої є Г. Вельцель. Фіналісти відривають протиправність і винність від складу злочину, позбавляючи його якості бути єдиною підставою кримінальної відповідальності і перетворюючи лише на "симптом" кримінальної відповідальності. При цьому вирішальне значення надається суб'єктивному моменту — волі людини, що визначає зміст, спрямованість і кінцевий результат її діяльності. Підставою відповідальності стає оцінювана судом "соціальне осуджувана фінальність" поведінки. Центр ваги переноситься з реально спричиненої шкоди на умонастрій людини, спрямованість її умислу, а при непрямому умислі та необережності — на розпливчастий стан "потенційної фінальності".

Фіналісти заявляють, що вина визначається зовсім не змістом злочинного діяння і психічним ставленням до нього суб'єкта, як твердили "класики", а докорюваність волевиявлення, що визначається судом, який тим самим стає вище закону. Вплив фінальної теорії кримінального права виявився в кримінальному законодавстві ФРН, яке знає численні усічені склади злочинів. Ні при визначенні злочину і проступку (§ 12), ні при визначенні протиправного діяння (п. 5 § 11) КК ФРН не згадує про вину, а теорія і практика розглядають її як винудокір. Після другої світової війни виникає рух соціального захисту, який устами його засновника Ф. Граматика заявляє про необхідність заміни інституту покарання індивідуалізованими заходами суспільної безпеки, які переслідують мету ресоціалізації, поліпшення людських якостей. Підставою для їх призначення має слугувати не наявність складу злочину, а небезпечний стан особи, її антисоціальність, що характеризується певними соціальнобіопсихологічними властивостями. Критикуючи крайнощі у поглядах Ф. Граматика, інший представник соціального захисту — М. Ансель, який очо500 лив "новий соціальний захист", виступає за залишення соціального захисту в межах кримінального права, яке має бути "деюридизоване". Мова йде про зменшення ролі та значення таких інститутів, як склад злочину, замах, покарання тощо, що оголошуються лише "юридичною технікою". Наголос робиться на врахуванні особи, вчинення протиправного діяння якою є сигналом про її небезпечний стан і приводом для вжиття заходів впливу. Останні включають міри покарання і заходи безпеки, їх характер залежить від якостей особи, яка піддається медичному, психіатричному, психологічному обстеженням. Крім того, малося на увазі ввести режим запобіжних заходів для особливих передделіктних станів — стосовно бродяг, жебраків, проституток, алкоголіків тощо. "Новий соціальний захист" прагне не лише до спокутування вини, а й до охорони суспільства від злочинних посягань; така охорона здійснюється не лише каральними заходами, а й нейтралізацією злочинців шляхом відповідного поводження з ними через їх виховання і лікування; процес ресоціалізації конкретної людини пов'язується з утвердженням у неї почуття особистої відповідальності, що грунтується на вивченні як злочинного діяння, так і особи ЗЛОЧИНЦЯ. Методологічною основою "нового соціального захисту" є філософія екзистенціалізму ("екзистенція" — людська сутність). Положення "нового соціального захисту" широко впроваджуються в законодавство. Так, у КК ФРН знайшла втілення ідея ресоціалізації через застосування покарання і заходів виправлення та безпеки. Значне поширення в окремих державах мають різні неоломброзіанські теорії біосоціального і біопсихологічного кшталту, які в поясненні причин злочинності та конструюванні заходів боротьби з нею виходять з біологічної, психологічної природи поведінки людини, її небезпечного стану та обстоюють широке впровадження позасудових заходів (концепції фрейдизму, біхевіоризму тощо). Це відкриває простір для посилення репресій не за точно визначені в законі діяння, а за схильність, небезпечний стан, неблагонадійність.

<< |

↑

Источник: Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, В.В. Бенювський та ін.. Кримінальне право України. Загал, частина: Підруч. для студентів юрид. вузів. 1997

Еще по теме § 4. Основні напрямки (школи) у науці кримінального права зарубіжних країн:

- Кримінальне право України - Кримінальний кодекс України - Уголовное право России -