Зустрічний позов

Із реалізацією мети на звернення за судовим захистом пов'язаний і інститут зустрічного позову, що не має безпосереднього відношення до стадії відкриття провадження у справі.

Процедура зустрічного позову відома з часів глибокої давнини.

Зустрічний позов застосовувався вже у римському процесі. Розвиток зустрічного позову шляхом заліку пов'язаний з постановою Марка Аврелія, що передбачала ехсерйіо сіоіі (заперечення про не­добросовісність) проти позову кредитора, який вимагав сповна борг з тієї особи, по відношенню до якої він сам був боржником. Посилаючись на ехсерііо сіоіі, відповідач вказував на недобосовіс-ність позову. У цьому випадку суддя міг, хоча і не був зобов'язаний, відрахувати з позову зустрічні вимоги з тих самих боргових відносин. Однак, як будь-яке приватне право, право заліку здійснювалося не автоматично, а лише на прохання заінтересованої особи шляхом пред'явлення зазначеної ексцепції. При ексцепції відповідач брав на себе роль позивача, він зобов'язаний був довести твердження, що міститься в ній. Отже, були присутні елементи зустрічного позову1.

Статут цивільного судочинства 1864 року закріплював у ст.340: «Відповідач має право заявити зустрічний позов не пізніше, як в першому папері у відповідь, а якщо такий не був поданий, тоді в першому судовому засіданні по справі».

Надалі зустрічний позов згадується вже тільки в ЦПК УРСР 1924 р., але лише як примітка до ст.81: «Всі недоліки зустрічної позовної заяви повинні бути виконані не пізніше дня, призначеного для слухання справи; у протилежному випадку пред'явлений зустрічний позов у даному процесі не розглядається».

Згідно з ч.І ст.123 діючого ЦПК України відповідач має право до або під час попереднього судового засідання пред'явити зустрічний позов.

Отже, зустрічний позов — самостійна позовна вимога, заявлена відповідачем у процесі, який вже виник, для спільного розгляду з первісним з метою захисту своїх інтересів.

Таким чином, для зустрічного позову характерно те, що:

— це позов відповідача;

— позов заявлений у процесі, який вже виник;

— позов заявлений для спільного розгляду з первісним позовом.

Поряд з реалізацією права на звернення за судовим захистом, яке

могло бути реалізоване відповідачем і в самостійному провадженні, пред'явлення зустрічного позову у процесі, який вже виник, сприяє виконанню завдання процесуальної економії.

Зв'язок зустрічного позову з первісним може обумовлюватися різними причинами і відповідно мати різний зміст: а) відповідач протиставляє вимозі позивача однорідну вимогу, строк якої наступив, пред'являючи її для заліку первісної вимоги; б) задоволення зустрічного позову виключає повністю або частково задоволення

1 Сологубова Е.В. Римский гражданский процесс. — М.: Городец, 2002.— С-62-64.

первісного позову; в) закон допускає і інші випадки взаємного зв'язку між первісним і зустрічним позовами, коли їх спільний розгляд призводить до більш швидкого та правильного вирішення спорів.

Необхідність зв'язку між зустрічною та первісною вимогами не усуває самостійного характеру зустрічного позову. Практично це проявляється у наступному:

а) хоча задоволення зустрічного позову звичайно спричиняє відмову від первісного позову, не виключена можливість відмови від основного позову з причин, які не мають відношення до зустріч ного позову, в якому суд також відмовляє з причин його незакон ності або необґрунтованості;

б) через самостійний характер зустрічного позову суд зобов'яза ний вирішити його і у тому випадку, якщо по первісному позову рішення не приймається (наприклад, внаслідок відмови позивача від позову). Але і у тих випадках, коли обидва позови розглядають ся судом, кожному з них — первісному і зустрічному — повинна бути надана у спільному рішенні у справі окрема відповідь разом з мотивуванням, яке відноситься до того, що саме присуджується первісному і зустрічному позивачеві та у якій частині.

Зустрічна позовна заява, надана з дотриманням загальних правил пред'явлення позову, повинна відповідати вимогам ЦПК.

6. Зміни у позовному спорі

Згідно з ч.2 ст.31 ЦПК позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов.

Зміна підстав позову може виявлятися як у заміні спочатку зазначених обставин для обґрунтування заявлених вимог новими, так і у внесенні додаткових або виключенні деяких із зазначених позивачем фактів. Подібні перетворення у підставі позову неминучі, якщо змінюється сам предмет позову. Наприклад, вимагаючи замість розірвання шлюбу визнання його недійсним, позивач повинен замінити підставу позову, оскільки обставини, що дозволяють суду вирішити ці вимоги, різні.

Зі зміною однієї лише підстави позову при збереженні того самого предмета (спірного права вимоги або правовідносини в цілому) охоронюваний за допомогою даного позову інтерес завжди зберігає тотожність.

Зміна підстав позову в процесі його розгляду неможлива в тих випадках, коли подібна зміна тягне зміну предмета позову.

Зміна предмета позову — заміна первісно зазначеного позивачем предмета іншим, підставою для якої служать первісно наведені позивачем обставини.

Найчастіше така зміна здійснюється або шляхом переходу від диспозиції однієї правової норми до іншої, або шляхом вибору нового способу захисту своїх суб'єктивних прав (заміна санкції). В обох випадках мова йде про зміну матеріально-правової вимоги позивача до відповідача. Наприклад, вимога покупця до продавця про заміну речі неналежної якості може бути замінена вимогою про повернення сплаченої за неї грошової суми. Це відбувається внаслідок того, що ті самі юридичні факти (підстава позову) у межах тих самих правовідносин можуть обумовлювати застосування декількох правових норм. Перехід від однієї норми до іншої в цьому випадку здійснюється з ініціативи позивача, якому законом надається право вибору між декількома варіантами поведінки в даній конфліктній ситуації.

У той же час, якщо згідно з нормою матеріального права можливий тільки один спосіб захисту права зацікавленої особи, то зміна заявленої позивачем вимоги в процесі неможлива, тому що це спричинило б зміну і підстави позову, що не допускається процесуальним законом. Так, наприклад, шлюб розривається, якщо подальше спільне життя подружжя та збереження сім'ї стали неможливими. Заявлена в суді вимога про розірвання шлюбу не може бути змінена в процесі, наприклад, на вимогу про визнання шлюбу недійсним, тому що сімейне законодавство не допускає іншого способу правового захисту при розпаді сім'ї.

Зміну предмета позову варто відрізняти від доповнення заявлених позовних вимог, коли позивач, підтримуючи раніше заявлені вимоги, пред'являє для спільного з ними розгляду нові позовні вимоги, хоча б і пов'язані з раніше заявленими. Вирішення питання про об'єднання додатково заявлених позовних вимог для спільного розгляду здійснюється судом у відповідності зі ст. 126 ЦПК.

Предмет позову не слід плутати з матеріальним об'єктом суб'єк­тивного права, на захист якого цей позов спрямований. Збільшення або зменшення розміру позовних вимог призводить обсяг матеріального об'єкта позову у відповідність із дійсністю. Тому ці дії не є за загальним правилом зміною предмета позову. Так само не належать до таких дій і уточнення предмета позову позивачем, тобто приведення формулювання предмета позову у відповідність із фактичною вимогою.

Варто враховувати, що неприпустимо одночасно змінювати всі елементи позову. Інакше кажучи, можна змінювати або предмет, або підстави позову, але не те та інше разом.

Зміна позову здійснюється всупереч волі відповідача. Тому, виходячи із принципу процесуальної рівноправності, суд на прохання відповідача повинен відкласти розгляд справи на строк, необхідний йому для підготовки до захисту.

Всі види зміни позову, що допускаються законом, служать не тільки завданням захисту дійсного інтересу, але і вимозі процесуальної економії: зберігаються кошти і час сторін та суду в процесі; позивач позбавляється від необхідності пред'явлення нового позову для захисту того ж інтересу.

Формою відмови сторони в процесі від судового захисту належних їй прав є: а) на стороні позивача — відмова від позову; на стороні відповідача — визнання позову.

Відмова від позову — це розпорядницька дія позивача, спрямована на припинення подальшого розгляду судом заявленої вимоги, яка містить відмову від спірного матеріального права або охороню-ваного законом інтересу.

Отже, відмова від позову являє собою акт розпорядження про­цесуальним правом, тобто правом на судовий захист. Вона може бути викликана різними мотивами (прощенням боргу, виконанням відповідачем обов'язку перед позивачем, безперспективністю позову та ін.), однак відповідно до діючого законодавства ця процесуальна дія позивача є безумовною підставою для закриття судом провадження у справі (ст. 205 ЦПК).

У випадках, коли відмова від позову пов'язана з добровільним задоволенням вимоги відповідачем, позивач відмовляється не від самого матеріального права, а від подальшого розгляду судом заявленої вимоги про його захист. Відмова від позову носить безумовний характер, вона не може бути пов'язана позивачем з настанням або ненастанням певних умов. Право на відмову від позову має також третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, — стосовно пред'явлених нею вимог, кожний зі співпозивачів — відносно своєї вимоги, відповідач — відносно зустрічного позову. Відмова третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, від свого позову, відмова відповідача від зустрічного позову за умови прийняття їх судом тягнуть припинення провадження в справі у відповідній частині. Відмова від позову, заявлена одним зі співпозивачів, не позбавляє інших позивачів права вимагати розгляду справи по суті.

Визнання позову — це розпорядницька дія відповідача, його згода на задоволення заявлених позовних вимог, спрямована на закінчення розгляду судом заявленої вимоги шляхом винесення рішення про її задоволення.

Мотивами визнання позову можуть бути необґрунтованість за­перечень відповідача та переконання в справедливості вимоги позивача, повна або часткова добровільна відмова відповідача від на­

лежного йому суб'єктивного права на користь позивача, небажання продовжувати спір.

Від визнання позову варто відрізняти визнання відповідачем якого- небудь факту. Визнання позову є розпорядницькою дією відповідача і означає безумовну згоду з вимогами позивача та з винесенням судом рішення на користь позивача незалежно від наявності і доведеності фактів, що входять у підставу позову. Визнання факту є різновидом пояснень відповідача як засобу доказування і спрямоване на підтвердження наявності певної обставини, доказування якої згідно з правилами про розподіл тягаря доказування покладається на позивача. Так, відповідач у позові про відшкодування шкоди може визнати факт заподіяння його діями шкоди життю, здоров'ю або майну позивача, однак, проте, заперечувати проти задоволення вимог, посилаючись на те, що шкода була заподіяна внаслідок непереборної сили або наміру потерпілого.

Визнання позову буває різним за формою та змістом. За формою — це або окрема заява відповідача, що долучається до матеріалів справи, або запис у журналі судового засідання. За змістом воно може бути повним або частковим.

Відповідно до ч.З ст.31 ЦПК сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу.

Мирова угода — розпорядницька дія сторін щодо взаємного врегулювання матеріально-правового спору, який виник, на взає­моприйнятних умовах і припиненню відкритої судом справи.

Мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав і обов'язків сторін та предмета позову (ч.І ст.175 ЦПК).

Мирова угода відрізняється як від відмови від позову, так і від його визнання, тому що є взаємним договором. Вона може ґрунтуватися на взаємних процесуальних поступках, але може бути і однобічною поступкою.

Мирова угода повинна відповідати певним вимогам:

1) повинна бути спрямована на закінчення судової справи;

2) будучи за змістом цивільно-правою угодою, мирова угода повинна відповідати всім вимогам, які звичайно пред'являються до угод;

3) ясність змісту мирової угоди, повна визначеність і безумовність встановлених угодою прав і обов'язків сторін;

4) оформляється ухвалою суду про закриття провадження у справі.

Мирова угода може бути укладена тільки учасниками спірних

матеріальних правовідносин — сторонами і третіми особами, але ніяк не прокурором, не органом державного управління, не громад - ською організацією або громадянином, що пред'явили позов на захист інтересів інших осіб. Не належить таке право і третім особам, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

До постанови судового рішення у зв'язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз'яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, що висловив намір зробити ці дії, у повноваженнях на їх здійснення.

Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд (ч.5 ст. 175 ЩІК).

Суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін пред­ставляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє (ч.б ст.175 ЦПК).

Суд повинен проявляти ініціативу у примиренні сторін. Можливість вирішення спору мировою угодою повинна з'ясовуватися суддею в процесі провадження у справі до судової о розгляду (ч.З ст. 130 ЦПК), на початку розгляду справи по суті (ч.І ст. 173 ЦПК).

Можна виділити наступні правові наслідки, які викликає мирова угода:

1) особи, які уклали мирову угоду, можуть підтвердити існуюче між ними спірне правовідношення, не змінюючи його зміст, а лише надаючи йому певний, безперечний характер;

2) мирова угода може бути формою конкретизації спірного права. Учасники спору у випадках, коли зміст суб'єктивного права не регламентований законом, своєю угодою можуть визначити його зміст. Така угода не є угодою в цивільно-правовому значенні, тому що не спрямована на встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків. У той же час вплив такої мирової угоди на спірне право відрізняється від простого підтвердження існування допроцесу-альньїх правовідносин, тому що суб'єктивне право не просто змінює свій стан, але і знаходить конкретний зміст. Наприклад, мировою угодою можуть бути визначені частки в праві спільної власності;

3) мирова угода може встановлювати, змінювати або припиняти права та обов'язки для осіб, які її уклали. У випадку якщо мирова угода укладена по спору з цивільних правовідносин, вона є цивільно-правовим договором.

Таким чином, мирова угода може змінювати правовідносини між особами, які її уклали. Правовідносини можуть змінюватися у двох напрямках — по лінії її змісту і по лінії суб'єктів. Однак судовою мировою угодою не моясе бути змінений суб'єктний склад правовідносин, тому що це суперечить суті такої мирової угоди.

Крім мирової угоди, що укладається в суді відносно розглянутої справи (судової мирової угоди), виділяється мирова угода, укладе- на поза межами судового процесу (позасудова мирова угода). Остання є різновидом угоди, юридичним фактом і при наступному розгляді спору в суді підлягає доказуванню у судовому процесі на загальних підставах.

Відмова від позову, визнання позову, укладання мирової угоди можливі також у судах апеляційної та касаційної інстанцій.

Рекомендована література:

Добровольский АА., Иванова СЛ. Основные проблемы исковой формы защиты права. — М.: Изд-во Моск.ун-та, 1979.

Исаенкова О.В. Иск в гражданском судопроизводстве: Учебное пособие.— Саратов, 1997.

Кожухарь А.Н. Право на судебную защиту в исковом производстве.

— Кишинев: Штиинца, 1989.

ОсокинаГ.Л. Иск (теория и практика). — М.: Городец, 2000.

Ровний В.В. Конкуренция исков в российском гражданском праве. — Иркутск, 1997.

Руденко Е. Взаимосвязь двух правомочий: процессуальной сторони и материально-правовой сторони права на иск // Арбитражный и гражданский процесс. — 2005. — № 8. — С.7-11.

Сульженко Ю. Реалізація права на судовий захист у суді першої інстанції// Право України. — 2005. — № 7. — С.89-94.

Тимченко Г. Мирова угода в науці цивільного процесуального права // Право України. — 2004. — № 8. — С. 104-107.

Щеглов В.Н. Иск о судебной защите гражданского права. — Томск,1987.