§ 4. Службові строки

Строки судової діяльності (службові строки) відрізняються від процесуальних строків за своєю сутністю. Вони не впливають на реа­лізацію суб'єктивних процесуальних прав сторонами, іншими особами, які беруть участь у справі. Пропущення службового строку не знімає із суду обов'язку вчинити процесуальну дію або комплекс процесуаль­них дій. На відміну від процесуальних строків, установлених законом, службові строки можуть бути подовжені.

У ЦПК поряд із поняттям «строк», яким визначаються процесуаль­ні та службові строки, містяться поняття, що також відображають темпоральність процесуальних дій: «швидко» (ст. 130 ЦПК), «негайно» (ст. 209 ЦПК) тощо. Такі норми є оціночними з точки зору застосуван­ня, не визначають процесуальних строків і спрямовані на регламента­цію окремих процесуальних дій суду. На наш погляд, хоча законодавець конкретно не визначає проміжку часу, протягом якого здійснюється процесуальна дія, можна стверджувати, що вказані строки є специфіч­ним різновидом, як правило, службових строків, оскільки вони є обов'язковими для суду.

Так, ч. 1 ст. 157 ЦПК України закріплює обов'язок суду розглянути справу протягом розумного строку, який не повинен перевищувати двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а у справах про поновлення на роботі, про стягнення аліментів — одного місяця. Вка­зана норма є орієнтиром для становлення судової практики України в контексті виконання та додержання вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки процесуальні механізми боротьби із порушенням строків розгляду справи, а також процесуаль­ні наслідки недотримання вказаних строків чинним законодавством не передбачені.

Зміст категорії «розумний строк судового розгляду» цивільним процесуальним законодавством не розкривається, тому при її визна­ченні слід відштовхуватися від положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка у ч. 1 ст. 6 закріплює право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку, і практики та рішень Європейського суду з прав людини щодо її тлумачення, оскільки останні відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права й повинні застосовуватися судами при розгляді справ. На необхідність цього звернув увагу і Верховний Суд України у своє­му листі № 1-5/45 від 25.01.2006 р. «Щодо перевищення розумних строків розгляду справи».

Європейський суд з прав людини виходить із того, що строк судо­вого розгляду має обчислюватися з моменту подання позову до суду¹. Що стосується моменту закінчення цього періоду, то єдиної однознач­ної позиції висловлено не було. Так, у деяких справах Європейський суд з прав людини визначив його як момент закінчення розгляду спра­ви у найвищій інстанції й винесення остаточного рішення у справі^{[282] [283], а в деяких справах, наприклад, Сільва Понтес проти Португалії[284], Нуутінен проти Фінляндії[285], зазначив, що цей період триває до завер­шення процедури виконання рішення.}

перебіг строку судового розгляду розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

У своїй прецедентній практиці Європейський суд з прав людини виходить із того, що розумність тривалості судового провадження необхідно оцінювати у світлі обставин конкретної справи та врахову­ючи критерії, вироблені Судом: складність справи, поведінку заявника, поведінку органів державної влади (насамперед суду) та значущість для заявника питання, яке знаходиться на розгляді суду, або особливе становище сторони у процесі.

Першим критерієм є складність справи, тобто обставин і фактів, що ґрунтуються на праві (законі) і тягнуть певні юридичні наслідки. Вона може бути пов'язана як із питаннями факту, так і з правовими аспектами: характер фактів, які необхідно встановити; кількість питань, які розглядаються в межах однієї справи; віддаленість, з точки зору простору та часу, між подіями та фактами, що розглядаються, та про- це сом судочинства; кількість свідків та інших аналогічних проблем, пов'язаних зі збором показань свідків; міжнародні фактори; приєднан­ня справи до інших справ, а також вступ у процес нових осіб. Склад­ність справи, а відповідно і строк її розгляду, залежать, по-перше, від складно сті предмета доказування у справі, під яким слід розуміти факти матеріально-правового значення, без з'ясування яких неможли­во правильно вирішити справу по суті та застосувати норми матеріаль­ного права. По-друге, від обсягу фактів предмета доказування, який може змінюватися у зв'язку зі зміною підстав позову, збільшенням чи зменшенням розміру позовних вимог. По-третє, від кількості доказів, наданих сторонами. Так, у справі Претто проти Італії Європейський суд з прав людини, наприклад, не визнав порушенням критерію «ро­зумності строку» розгляд справи про відступлення землі протягом трьох років, шести місяців та п'яти днів, оскільки юридична проблема була складною.

Другим критерієм оцінки розумності строку судового розгляду є, за визначенням Європейського суду з прав людини, поведінка заявника.

Якщо затримка розгляду справи відбувається внаслідок протиправних дій або бездіяльності сторони, то це, безумовно, є фактором, що послаб­лює ефективність скарги. Однак не можна вимагати від сторони ак­тивної співпраці із судовою владою. Так, у справі Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії Суд зазначив, що заявник зобов’язаний лише демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що мають безпосереднє відношення до нього, утримуватися від використання при­йомів по зволіканню справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухан­ня. У справі Чирикоста та Віола проти Італії Європейський суд з прав людини вирішив, що 15-річний строк розгляду не є невиправданим, оскільки заявники 17 разів зверталися з проханням про відстрочку про­цесу та не заперечували проти вимог іншої сторони, що висловлювали­ся 6 разів, про перенесення розгляду¹.

Поведінка заявника буде негативно впливати на строк судового розгляду, якщо сторони зловживають своїми процесуальними правами, тобто умисно, використовуючи свої процесуальні права не за призна­ченням, намагаються затягнути судовий розгляд з метою утруднити протилежній стороні виграш справи в цілому чи спричинити шкоду її певним інтересам. Наведене може виявлятися, наприклад, в оскаржен­ні ухвал по забезпеченню позову у всіх інстанціях, поданні зустрічної позовної заяви, що не відповідає вимогам процесуального закону, і в подальшому оскарженні ухвали про її повернення у всіх інстанціях та ін.

Третім критерієм є поведінка державних органів, оскільки, як зазна­чалося у справі Циммерман та Штайнер проти Швейцарії, тільки за­тримки, в яких можна звинуватити державу, можуть виправдати висно­вок про невиконання вимоги, що стосується «розумного строку»^{[287] [288]. У да­ному випадку мова йде перш за все про судову волокіту. Так, у справі Гінчо проти Португалії, Європейський суд з прав людини визнав по­рушенням п. 1 ст. 6 Конвенції розгляд справи Окружним судом Віла Франка де Хіра протягом трьох років десяти місяців та вісімнадцяти днів, оскільки справа залишалася без руху двічі: більше шести місяців, коли очікували виконання направленого до Лісабону доручення про вручення позовної заяви відповідачу, та більш як півтора року, які зна­добилися для надання позивачам заперечень відповідачів1. У справі Аллене де Рибемон проти Франції, розгляд якої здійснювався приблизно одинадцять років і вісім місяців, Європейський суд з прав людини знай­шов порушення вимоги «розумного строку судового розгляду» у тому, що судові органи неодноразово відмовляли заявнику задовольнити про­хання про надання йому доказу, який для нього був суттєво важливим, що призвело до затримки судового розгляду більш як на вісім років[289] [290].}

Судова волокіта може бути підставою для порушення строків розгля­ду справи, якщо відбувається порушення строків для відкриття прова­дження у справі, призначення і проведення попереднього судового засі­дання, призначення справи до розгляду, безпідставні та численні відкла­дення розгляду справи чи оголошення перерви у судовому засідання, порушення строків підготовки процесуальних документів, порушення строків, встановлених для виконання судових рішень, тощо.