Система і структура цивільних процесуальних відносин

Цивільні процесуальні відносини мають свою внутрішню структуру, тобто їх складовими є суб’єкти, зміст та об’єкт. Але не можна вважати, що така структура повного мірою від­повідає характеру, змісту правовідносин, суспільним інтере­сам тощо.

Зокрема, на підставі ст. 211 ЦПК суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов тощо. Згідно зч. З ст. 10 Закону України «Про адвокатуру» встанов­лено гарантії адвокатської діяльності, зокрема, неможливість винесення окремої ухвали суду щодо правової позиції адвока­та у справі. Отже, встановлені у ЦПК повноваження суду ма­ють істотні обмеження щодо адвокатів, що зумовлює специ­фіку відносин між судом та адвокатами. Більше того, такий елемент реальних цивільних процесуальних правовідносин, як відносини адвокат - сторона чи третя особа, що мають вияв у цивільному процесі, в основі своїй підпорядковуються іншим нормативним актам, зокрема, такі відносини регла­ментуються договором доручення та нормами ЦК.

Якщо ж розглянути статус свідка, то виходить, що сторон­ню особу по відношенню до спірних відносин можуть залучи­ти до участі в процесі, застосовувати до неї заходи адміністра­тивної або кримінальної відповідальності. Тому про яку мету цієї особи в цивільному процесі можна говорити, щоб не була застосована відповідальність? Фактично, у цих відносинах ви­являється громадянський обов’язок суб’єкта, якому відомі певні відомості і його обов’язок перед суспільством полягає в тому, щоб за викликом суду з’явитися в судове засідання і повідомити відповідну правдиву інформацію.

Так, постановления суддею (суддями) завідомо неправосуд­ного вироку, рішення, ухвали або постанови кваліфікується заст. 375 KK і є підставою для порушення кримінальної спра­ви, але така кваліфікація не повинна здійснюватися в межах апеляційного чи касаційного оскарження, оскільки такі кри­мінальні процесуальні правовідносини не є предметом до­слідження судів у межах цивільного процесу. Тому відносини навіть з ознаками кримінально караних діянь будуть залиша­тися цивільними до тих пір, доки зацікавлені особи не звер­нуться в установленому порядку до уповноважених органів. Якщо ж у кримінальному процесі вироком суду буде встанов­лено, що особами було вчинено злочинні дії в цивільному про­цесі, то такий вирок стає підставою для перегляду рішення, ухвали суду у зв’язку з нововиявленими обставинами (ст. 361 ЦПК). Як випливає зі ст. 361 ЦПК рішення Конституційного Суду України про неконституційність закону, іншого правово­го акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, так само може служити підставою для пе­регляду рішення суду.

Отже, на правовідносини у цивільному процесі впливають правовідносини в інших галузях права, встановлені законом або уповноваженими органами, зокрема, й рішенням Євро­пейського Суду з прав людини можуть бути встановлені пору­шення прав особи, які стають підставою для перегляду рішень у зв’язку з винятковими обставинами.

Таким чином, цивільні процесуальні правовідносини разом з іншими правовідносинами складають правозахисну і право­охоронну систему, в якій особа може використовувати різні способи захисту власних прав і отримувати відповідні права не тільки в межах цивільного процесу. Так, Європейським Су­дом з прав людини не може констатуватися, яким чином суд мав вирішити спір між суб’єктами, але може бути встановле­но правопорушення з боку судів України щодо конкретної осо­би, що мали місце в цивільному процесі України, і на цій під­ставі в особи виникатиме право на перегляд рішення судів Ук­раїни у зв’язку з винятковими обставинами, що встановлене у ст.

Тому не можна цивільні процесуальні правовідносини розг­лядати відірвано від інших правовідносин, в яких можуть бути встановлені юридичні обставини, які впливають на цивільні процесуальні права конкретного суб’єкта. Саме тому у ст, 201 ЦПК встановлено обов’язок суду зупинити провадження у справі у разі неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністратив­ного судочинства. Ця норма спрямована на узгодження не внутрішніх правовідносин у цивільному судочинстві, а має уз­годити захист прав у всій системі правосуддя в Україні.

У зв’язку з цим можна стверджувати, що цивільні процесу­альні правовідносини утворюють свою систему правовідносин у конкретній справі, але мають узгоджуватися з іншими пра­вовідносинами і можуть служити передумовою їх виникнення. Так, для притягнення свідка до кримінальної відповідальності має бути дотримана процедура його допиту, зокрема, він має бути попереджений про кримінальну відповідальність за да­вання завідомо неправдивих показань, а також його показання мають бути чітко зафіксовані за допомогою звуковідеозапису. Але неправдивість показань має виявляти не тільки суд, а й інша особа, яка бере участь у справі, і своїми питаннями здат­на виявити неправдивість показань свідка, оскільки саме вона була учасником відносин і має власну інформацію про дії або події, що мали місце. Більше того, кримінальні справи за да­вання завідомо неправдивих показань практично не порушува­лися, оскільки в межах цивільного судочинства суд має усува­ти лише розходження в показаннях свідків (ч. 12 ст. 180 ЦПК), а сторони та інші особи, які беруть участь у справі, не мають інтересів щодо порушення кримінальних справ проти свідків. Отже, для запровадження реальної кримінальної відповідальності до свідків необхідно передбачити, що суд має порушувати кримінальну справу, якщо виявить розходження в показаннях свідків з приводу однієї і тієї самої обставини.

Цивільні процесуальні відносини систематизовані на підставі норм законодавства, оскільки передбачається спе­ціальний комплекс прав та обов’язків кожного із суб’єктів, які братимуть участь в цивільному процесі. На цій підставі й реальні правовідносини мають своєрідну специфіку і систе­му, оскільки не можна порівняти повноваження судді та свідка, експерта та інших осіб. Крім того, комплекс прав та обов’язків сторін істотно відрізняється від комплексу прав та обов’язків третіх осіб, секретаря судового засідання та інших осіб. Навіть комплекс прав та обов’язків позивача від­різняється від відповідного обсягу прав та обов’язків відпо­відача.

Тому законодавством створена модель, за якою мають роз­виватися цивільні процесуальні правовідносини, згідно з якою найбільші повноваження надані суду, а наступним су­б’єктом, який наділений найбільшими правами та обов’язка­ми, є позивач, права якого за принципом змагальності законо­давець намагався врівноважити правами відповідача. У зв’яз­ку з цим можна стверджувати, що правовідносини у процесі систематизовані так, щоб сприяти позивачу у захисті його прав, але не за рахунок прав відповідача і встановлення його обов’язків більшими, ніж це передбачає закон.

Не можна також вважати, що всі інші особи підпорядко­вані головним учасникам процесу, оскільки всі особи, які бе­руть участь в цивільному процесі підпорядковані закону, а суд лише застосовує закон до цих правовідносин і має кваліфіку­вати дії, які не вписуються в рамки закону як правопорушен­ня або як зловживання правом. Так само особи вправі квалі­фікувати дії суду як правопорушення і на цій підставі заявити про його відвід тощо.

Але в теорії цивільного процесу визначають таку ознаку цивільних процесуальних правовідносин, як їх структура. Класично ця концепція передбачає виділення таких елемен­тів, як об’єкт, зміст та суб’єкти відносин.

3.1. Об’єкт і зміст цивільних процесуальних відносин

Цивільні процесуальні правовідносини функціонують за­ради досягнення певної мети. Такою метою або кінцевим ре­зультатом є явище, яке в юридичній літературі позначається терміном «об’єкт». Важливість виділення об’єкта складовим елементом структури цивільних процесуальних правовідно­син полягає в тому, що саме він визначає межі і напрям діяль­ності суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, мету їх вступу в процес тощо.

Незважаючи на значну історію розвитку поняття «об’єкт відносин», чіткості в його визначенні не було досягнуто. При цьому спектр точок зору з приводу трактування цього поняття можна систематизувати так:

- об’єкт цивільних процесуальних правовідносин - це різ­номанітні матеріальні і нематеріальні блага, що задовольня­ють потреби суб’єкта³⁵;

- об’єкт описується досить абстрактно як те, з приводу чого виникають цивільні процесуальні правовідносини і на що спрямовані процесуальні права і обов’язки³⁶, або те, на що спрямовані дані правовідносини³⁷;

- заперечується необхідність існування категорії «об’єкт цивільних процесуальних правовідносин», оскільки він збіга­ється з об’єктом суб’єктивного права або обов’язку³⁶;

- об’єктом цивільних процесуальних правовідносин є дії, поведінка суб’єктів³⁹; або результати дії учасників процесу, які задовольняють їх процесуальний інтерес - юридичне бла­го⁴⁰;

- об’єктом є спірні матеріально-правові відносини⁴¹;

- об’єкт - це предмет, на який направлена процесуальна діяльність суб’єктів правовідносин, і правовідносини в ціло­му⁴².

Аналізуючи питання визначення об’єкта цивільних проце­суальних правовідносин, Н.О. Чечина писала: «Цивільні про­цесуальні правовідносини - форма реалізації положень ци­вільного процесуального права, засіб, за допомогою якого пра­во регулює поведінку людей.

Досліджуючи об’єкт правових відносин, О.С. Іоффе зазна­чав, що на речі (матеріальний об’єкт) правовідносини можуть впливати не безпосередньо, а лише через поведінку його учас­ників⁴⁴. Виходячи з цього твердження автор вважав, що пер­винним об’єктом правовідносин будуть дії, які в свою чергу впливають на вторинний об’єкт - речі. Якщо припустити та­ке, то дії суб’єктів правовідносин є їх об’єктом, але водночас вони направлені на досягнення інших об’єктів.

З цією концепцію можна загалом погодитися, оскільки не можна допускати, щоб суб’єкти цивільних процесуальних від­носин зверталися до суду без певної мети і така мета не була ними визначена наперед. Саме завдяки цій меті особі й на­дається відповідний статус у суді: позивач і третя особа з само­стійними вимогами щодо предмета спору у позовному провад­женні; заявник в окремому провадженні та ін. У зв’язку з цим їм надається відповідний статус з комплексом прав та обов’яз­ків, за допомогою яких така особа може досягти визначеної нею мети.

Виділення дій суб’єктів як об’єкта цивільних процесуаль­них правовідносин заперечував вітчизняний вчений-процесу- аліст М.Й. Штефан. Він зазначав; «Процесуальні дії суб’єктів правовідносин не можуть бути об’єктом правовідносин, оскільки вони не є тією категорією, з приводу якої виникають самі відносини. Процесуальними діями реалізуються процесу­альні права і обов’язки. Вони необхідні для виникнення пра­вовідносин і наступного їх розвитку. Право на відкриття про­вадження у цивільній справі реалізується у результаті вчи­нення процесуальних дій - подачі позовної заяви і прийняття її судом. Між судом і заінтересованою особою виникають ци­вільні процесуальні правовідносини, але не щодо цих дій, а тих наслідків, на досягнення яких вони спрямовані, відкрит­тя цивільної справи в суді на захист суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Процесуальні дії свідків спрямовуються на виконання обов’язку — на свідчення певних фактів у справі тощо. Отже, процесуальні дії входять до змісту процесуальних правовідносин і одночасно є юридичними фак­тами, що спричиняють виникнення, розвиток і припинення цивільних процесуальних правовідносин ⅛⁴⁵.

Тобто у цьому визначенні пропонується розмежувати об’єкт правовідносин і закріпити за ним таке значення - мета звернення до суду, а під реальними діями суб’єктів пра­вовідносин мати на увазі зміст правовідносин. Така позиція допускає можливість сприйняття мети звернення до суду ок­ремо від дій особи у тому ж процесі, хоча саме спільний аналіз мети та дій особи може свідчити про фіктивність звернення до суду, зловживання процесуальними правами тощо. Наприк­лад, у разі оскарження рішення суду першої інстанції, діяль­ність апеляційного суду буде спрямована на перевірку пра­вомірності дій суду першої інстанції і тільки при існуванні вимоги апелянта щодо вирішення справи іншим чином, а не так, як вирішив суд першої інстанції, буде досягатися його мета. Звідси й суб’єктний склад і зміст правовідносин буде іншим, тобто не таким, який був у суді першої інстанції.

Практика свідчить, що в деяких випадках апелянт не може навести істотних доводів щодо помилки суду першої інстанції при вирішенні справи і лише використовує своє право на звер­нення до апеляційного суду, щоб затягнути остаточне вирі­шення справи і таким чином відтягнути виконання зобов’я­зань, встановлених судом. Досить часто аналогічне відбува­ється і в касаційному суді.

Можливість неправомірного звернення до суду передбачена лише в окремих нормах законодавства, зокрема, у ст, 155 ЦПК передбачене право особи, щодо якої вжито заходи забез­печення позову, на відшкодування збитків, завданих забезпе­ченням позову; за ч, 3 ст. 240 ЦПК суд, установивши, що заяв­ник діяв недобросовісно, без достатньої для цього підстави, стягує із заявника всі судові витрати тощо.

Тому мета і дії особи є взаємопов’язаними і мають розгляда­тися судом у сукупності, а не відокремлюватися. Наприклад, у справі позиція відповідача зводилася до невизнання права позивача на аліменти на підставі ч. 4 ст, 75 CK, але ним у су­довому засіданні була надана довідка про склад осіб, з якими проживає відповідач. У цій ситуації суд мав застосувати ст.58 ЦПК, оскільки доказ, наданий особою, не містить інформації щодо її предмета доказування. Так, відповідна до­відка свідчила про те, з ким проживав відповідач, а не про те, хто у нього знаходиться на утриманні. Крім того, дана довідка може впливати на розмір аліментів у зв'язку з тим, що на утриманні відповідача знаходяться й інші особи. Але суд не міг приймати їїяк доказ, оскільки позивач заперечував проти прийняття цього доказу, а відповідач згідно з ч. 2 cm. 75 CK не обґрунтував належність конкретного доказу для підтвердження його заперечень. В цій ситуації фактично відокремлюються юридичні факти, зумовлені діями осіб, від прав осіб, якими наділені суб’єкти правовідносин залежно від мети їх участі в справі, і розглядається лише останнє - пра­во подавати суду докази.

При цьому реальна поведінка суб’єктів у правовідносинах позбавляється правового значення, якщо не брати до уваги ме­ти, але саме вона в багатьох випадках спонукає і впливає на виникнення, розвиток та припинення правовідносин. Більш чітко це можна встановити, коли норми права визначають альтернативні варіанти поведінки. Так, за ст. 31 ЦПК визна­чено декілька варіантів поведінки суб’єктів цивільних проце­суальних правовідносин. Так, позивач вправі протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог тощо, а відпо­відач - визнати позов повністю або частково. Сторони вправі закінчити справу мировою угодою. Але це можливо при одній меті, що зазначена в ст. 4 ЦПК, певна поведінка відіграє важ­ливу роль, впливає на права і обов’язки суб’єктів.

Тобто за існуючою у вчених концепцією благо має існувати як об’єктивна і стабільна реальність, а тому воно стає само­стійним предметом, хоча, на нашу думку, воно не є стабільним і, по суті, в цивільній справі позовного провадження стика­ються два блага - позивача і відповідача, які, як правило, ма­ють абсолютно протилежний зміст. Так, позивач встановлює розмір позовних вимог, а відповідач намагається його змен­шити - це квінтесенція позицій сторін, коли питання стоїть про відшкодування шкоди і подібні правовідносини.

Можна визнати, що цивільні процесуальні правовідносини за допомогою принципу змагальності сприяють уточненню тих взаємних вимог, які висуваються позивачем до відповіда­ча і за зустрічним позовом відповідачем до позивача. Саме то­му позивачу надане право на уточнення позовних вимог, їх збільшення або зменшення (ст. 31 ЦПК), а суд вправі задо­вольнити вимоги повністю або частково (ч. 1 ст. 88 ЦПК).

Тобто не враховувати реальної поведінки суб’єктів в право­відносинах в контексті заявленої мети, не аналізувати їх у су­купності неможливо. Можна ввести додаткове поняття « пред­мет цивільних процесуальних правовідносин», під яким ро­зуміти реальні дії суб’єктів, які беруть участь у справі, але за­лишити його складовою частиною об’єкта.

Отже, під об’єктом правовідносин слід розуміти реальні дії суб’єктів у правовідносинах (їх поведінку) з урахуванням заз­наченої ними мети, а змістом - визначені законом або догово­ром їхні права і обов’язки як варіанти їх можливої поведінки. Наприклад, в одному з рішен ь суду було встановлено, що пози­вач будь-яким чином не спростував висновків експерта, не просив суд призначити повторну або додаткову експертизу. На цій підставі рішення суду було ухвалене не на користь по­зивача. Тобто судом була проаналізована не тільки позиція позивача у справі і його дії, а й можливі варіанти захисту йо­го прав, за допомогою яких ця особа могла довести своє право суду, але не довела і на цій підставі було ухвалене рішення су­ду не на її користь. З таким підходом можна погодитися у контексті застосування принципу змагальності.

Отож об’єкт правовідносин стане пов’язаним і випливатиме з підстави і приводу виникнення цивільних процесуальних правовідносин, а не із «статичних» норм права. У противному разі зміст правовідносин необхідно розглядати через активне право як певну і самостійну поведінку, не пов’язану із норма­ми законодавства та метою особи, яка їх вчинила.

Проблема кваліфікації мети та дій особи у цивільному про­цесі зумовлена тим, що на відміну від матеріальних правовідно­син, де права та обов’язки мають чітко регламентуватися зако­ном або договором і мають стабільний зміст, процесуальні ж пра­ва мають застосовуватися в динамічному процесі і їх невикорис­тання може призвести до втрати майбутніх прав та, в остаточно­му рахунку, до втрати можливості захистити матеріальні права.

Існує й концепція видатного російського вченого, згідно з якою загальними елементами правовідносин є:

1. Суб’єктивні права та юридичні обов’язки — зміст пра­вовідносин;

2. Суб’єкти: один - носій права (правомочний), другий - носій обов’язків (зобов’язаний);

3. Об’єкти права⁴⁶.

Але така модель може застосовуватися до матеріальних правовідносин, де чітко можна простежувати стабільні взаєм­ні права та відповідні їм обов’язки, але така модель не врахо­вує різноманітності прав, що виникають в осіб на різних ста­діях розгляду справи.

Тому пропонується під змістом правовідносин у цивільно­му процесі розуміти комплекс наданих у законодавстві особам процесуальних прав та обов’язків, як межі дозволеної пове­дінки суб’єктів. Тоді об’єкт правовідносин буде перевірятися на відповідність змісту, тобто передбачатиме перевірку відпо­відності реальних дій тим правам, які були надані їм законом. Наприклад, відповідач звернувся до суду із заявою, в якій було викладено одночасно заперечення проти позову та зустріч­ний позов. Позивач намагався заперечити таке право відпові­дача тим, що у ЦПК не передбачено можливості подавати в одному документі І заперечення проти позову, і зустрічний позов одночасно. Але даний аргумент був спростований тим, що це право не заборонене законом і складається з двох прав: надавати заперечення проти позову та подавати зустріч­ний позов. Головне, щоб обидві заяви відповідали встановле­ним у ЦПК вимогам щодо форми і змісту.

Так, об’єкт правовідносин фіксується при розгляді справи у суді першої інстанції і стає предметом дослідження у суді апеляційної інстанції, оскільки дії суду перевіряються на їх відповідність змісту правовідносин, встановленому у ЦПК та інших правових актах. Тому, сприймаючи реальні право­відносини у контексті їх відповідності вимогам законодав­ства, не тільки суд першої інстанції, а й суд апеляційної та ка­саційної інстанцій зможуть правильно і комплексно оцінити об’єкт і зміст правовідносин. В цьому виявляється не тільки наукове, а й практичне застосування понять цивільного про­цесу.

Запропонована концепція відповідає й вимогам законодав­ства, оскільки у ст. З Конституції проголошено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямова­ність діяльності держави, тому спонукає до діяльності суд за­ява особи, а не суспільні інтереси. Суспільні ж інтереси ле­жать у правомірному вирішенні кожної справи і без порушен­ня прав інших осіб, саме тому відповідачу та третім особам на­даються подібні права, а участь свідків, органів державної влади і місцевого самоврядування та інших осіб має сприяти ухваленню законного та обґрунтованого рішення.

З останнього положення випливає, що інтерес пов’язується і визначає суб’єктивну мету правовідносин, але для багатьох суб’єктів правовідносин мета має не суб’єктивні ознаки, а за­гальні, суспільні. Так, діяльність суду зумовлюється покладе­ними на нього повноваженнями, що випливають із державної функції, а тому може скластись враження, що у судді немає особистої мети в правовідносинах. Дійсно, його мета має збіга­тися із суспільною метою, яка полягає у вирішенні правовід­носин відповідно до вимог законодавства. Отож у кожного суб’єкта правовідносин існує певна мета, яку він намагається досягти у правовідносинах і правомірність якої регламен­тується законом і може перевірятися різними державними ор­ганами.

Спеціальним об’єктом цивільних процесуальних правовід­носин є те, на досягнення чого спрямовані конкретні, окремі правовідносини. На досягнення спеціального об’єкта окремих цивільних процесуальних правовідносин спрямована конк­ретна процесуальна дія, яка здійснюється на основі права чи обов’язку. Отож окремо взяті правовідносини, а також їх гру­пи мають свій спеціальний об’єкт. Наприклад, спеціальним об'єктом групи процесуальних правовідносин, які виникають між судом, сторонами, третіми особами і свідками, є отри­мання достовірної інформації з показань свідка. У статті 63 ЦПК передбачено, що показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Спеціальним об’єктом цивільних процесуальних правовідно­син між судом і особою, яка надає правову допомогу, участь якої в цивільному процесі передбачена cm. 56 ЦПК України, є надання цієї допомоги.

Можна також виділити стадійні об’єкти цивільних проце­суальних правовідносин, оскільки кожна стадія розвитку пра­вовідносин зумовлює специфіку у діяльності суб’єктів цих відносин. Стадійні об’єкти цивільних процесуальних право­відносин - це те, на досягнення чого спрямована та чи інша стадія цивільного процесу і діяльність суб’єктів правовідно­син. Наприклад, об’єктом стадії відкриття провадження у справі є прийняття судом до розгляду позовної заяви і безпо­середнє порушення цивільного процесу; об’єктом цивільних процесуальних правовідносин, які виникають у стадії до судо­вого розгляду, є забезпечення правильного та швидкого вирі­шення справи, оскарження рішень і ухвал суду також має свою специфіку тощо. Це питання має особливе значення, ко­ли застосовується п. З ч. 1 cm. 336 ЦПК і особа просить ска­сувати рішення апеляційне^ інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Саме у цьому випадку потре­бують ґрунтовного аналізу правовідносини на відповідних стадіях розгляду справи.

Отже, цивільні процесуальні правовідносини мають влас­ний, тільки їм властивий об’єкт, індивідуальність якого зу­мовлена специфікою самої галузі цивільного процесу, особ­ливостями конкретної справи, стадії її розгляду, властивос­тями спірних матеріальних правовідносин та способами за­хисту, які застосовуються судом у порядку цивільного судо­чинства.

3.2. Суб’єкти цивільних процесуальних відносин, їх кла­сифікація. Цивільна процесуальна правоздатність, дієздат­ність

З метою розкриття питання про суб’єктний склад цивіль­них процесуальних відносин доцільно звернутись до аналізу норм ЦПК, у яких визначено становище учасників цивільного процесу шляхом об’єднання у певні групи.

Глава 4 ЦПК іменується «Учасники цивільного процесу». Вона поділяється на два параграфи: § 1. Особи, які беруть участь у справі; § 2. Інші учасники процесу.

Для правильного розуміння положень, які стосуються суб’єктного складу цивільного процесу, слід встановити: чи узгоджується проведене законодавцем у ЦПК об’єднання суб’єктів цивільного процесу у певні групи із теорією цивіль­ного процесу.

З цією метою слід розкрити поняття, які мають місце як у законодавстві, так і в теорії цивільного процесу, зокрема, це такі поняття: «учасники цивільного процесу*, «суб’єкти ци­вільного процесуального права*, «суб’єкти цивільних проце­суальних відносин*, «особи, які беруть участь у справі*, «осо­би, які не беруть участі у справі*, «особи, які сприяють суду у здійсненні правосуддя*, та побачити як вони співвідносять­ся між собою. Це питання слід розкривати у контексті цивіль­них процесуальних відносин, які виникають між різними суб’єктами, та брати до уваги загальноприйняту процесуаль­ну термінологію.

Учасники цивільного процесу - це загальне поняття. Вони є усіма суб’єктами цивільного судочинства в цілому. Цю гру­пу вчені також називають суб'єктами цивільного процесу­ального права, оскільки до неї належать всі можливі учасни­ки у будь-якій цивільній справі, підвідомчій суду. Дані суб’єкти займають різне процесуальне становище, наділені різними процесуальними правами та мають різні обов’язки*¹⁷.

Суб’єктами цивільних процесуальних відносин є всі учас­ники цивільних процесуальних відносин, які виникають у ре­зультаті розгляду конкретної цивільної справи.

Особи, які беруть участь у справі, - суб’єкти, які мають права, обов’язки та інтереси (особисті або інші, зокрема, дер­жавні, громадські, професійні тощо) у конкретній справі. Що­до прав, обов’язків та інтересів цих суб’єктів, то вони мають як матеріальний, так і процесуальний характер. Перелік та­ких суб’єктів у різних видах проваджень цивільного судочин­ства закріплено у ст. 26 ЦПК.

Дискусійним є питання, чи можна вважати, що суд не бере участі у процесі, коли у ЦПК чітко встановлено його повнова­ження з розгляду цивільної справи, проте у главі 4 ЦПК «Учасники цивільного процесу» положення щодо суду відсутні. Таке штучне відмежування законодавцем у ЦПК су­ду від учасників цивільного процесу, а фактично виокремлен­ня одного з обов’язкових суб’єктів цивільних процесуальних відносин від інших суб’єктів не дає повного уявлення про суб’єктів, чиї права та обов’язки складають зміст правовідно­син. Саме у цивільному процесі виникають особливі правовід­носини, які здійснюються під контролем суду (ст.160 ЦПК). Наприклад, коли свідок образить суддю або іншого учасника процесу, то можна кваліфікувати ці дії як виявлення непова­ги до суду, а також як порушення прав інших учасників про­цесу. Але суддя при виконанні ним посадових повноважень наділяється державою не тільки суто процесуальними права­ми, спрямованими на вирішення справи, але він може керува­тися нормами, де передбачені відповідні санкції, які він впра­ві застосовувати до правопорушників.

Тому всі особи, які беруть участь у цивільному процесі, ма­ють бути об’єднані в одному розділі ЦПК, який поділятиметь­ся на глави згідно з певними критеріями.

Отже, серед учасників цивільного процесу залежно від ха­рактеру їх інтересу, з яким ці суб’єкти звертаються до суду чи беруть участь у процесі, від ролі, яку вони виконують у цивільному процесі та їх впливу на хід судочинства, слід виок­ремити три групи осіб:

1) особи, які здійснюють правосуддя та сприяють його здійсненню (допоміжний персонал суду, а саме ст. 48 ЦПК - секретар судового засідання, ст. 49 ЦПК - судовий розпоряд­ник);

2) особи, які беруть участь у справі (§ 1 глави 4 ЦПК);

3) особи, які не беруть участі у справі, або, як вони імену­ються в § 2 глави 4 ЦПК - «Інші учасники процесу» (крім сек­ретаря судового засідання та судового розпорядника).

Такі групи можна зобразити схематично (див. рис. 1):

Рис. 1. Загальна класифікація суб’єктів цивільних процесуальних відносин

До першої групи суб’єктів, які здійснюють правосуддя, за ЦПК та Законом «Про судоустрій» слід віднести: суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій. До цієї ж групи слід відне­сти допоміжний персонал суду - секретаря судового засідання (ст. 48 ЦПК) та судового розпорядника (ст. 49 ЦПК), оскільки ці особи належать до штату суду, є обов’язковими суб’єктами ци­вільного процесу та сприяють суду у здійсненні правосуддя, тоб­то діяльність цих осіб безпосередньо пов’язана з правосудцям. Не можуть норми, які регламентують процесуальне становище цих суб’єктів, їх права та обов’язки, знаходитись у § 2 ЦПК «Інші учасники процесу», оскільки до цієї ж групи законода­вець відніс свідків, експертів, перекладачів, спеціаліста, особу, яка надає правову допомогу. Але процесуальне становище цих суб’єктів та їхні функції у цивільному процесі зовсім різні. У зв’язку з цим пропонується внести зміни у розділ І «Загальні по­ложення» ЦПК, де повинна мати місце глава «Суб’єкти цивіль­ного процесу», яка поділятиметься на параграфи:

§ 1. Особи, які здійснюють правосуддя та сприяють його здійсненню. Склад суду. Секретар судового засідання. Судо­вий розпорядник (статті 18-21, 23, 24, 25, а щодо ст. 22, то у ній доцільно залишити лише підстави для відводу секретаря судового засідання);

§ 2. Особи, які беруть участь у справі (залишити загальні статті 26, 27, 28, 29, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, тоб­то ті, які стосуються цивільного процесу в цілому), виключи­ти статті ЗО, 31, 32, 33, 34, 35, 36, де йдеться про суб’єктів по­зовного провадження, та перенести їх у розділ ПІ «Позовне провадження», ввівши главу «Особи, які беруть участь у спра­вах позовного провадження».

Щодо цієї групи суб’єктів (ст. 26 ЦПК), то її можна поділи­ти на дві підгрупи залежно від характеру інтересу, з яким ці особи звертаються до суду чи беруть участь у справі.

Перша підгрупа - це особи, які звертаються до суду з ме­тою захисту своїх особистих порушених, оспорюваних, невиз­наних прав, свобод та охоронюваних законом інтересів. До них треба віднести залежно від виду провадження:

- позовне провадження - сторони (позивач, відповідач), тре­ті особи;

- окреме провадження - заявник, заінтересовані особи (при­ватні);

* наказне провадження - стягувач (заявник), боржник.

Друга підгрупа - це особи, які звертаються до суду з метою захисту інтересів інших осіб, мають громадський, державний та інший інтерес у вирішенні справи. Це уповноважений Вер­ховної Ради України з прав людини (омбудсмен), прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування та інші особи, процесуальні представники. Вони не мають особистого інтересу щодо предмета спору, але їхні права обумовлюються компетенцією, якою вони наділяються залежно від виконува­них ними функцій та повноважень. За кількістю і якістю прав, які можуть бути їм кореспондовані законом, довірені­стю, посадовими повноваженнями тощо, вони у багатьох ви­падках прирівнюються до суб’єктів першої підгрупи. Особа, яка надає правову допомогу (ст. 56 ЦПК), також повинна бути віднесена до цієї групи, оскільки її статус у процесі - процесу­альний представник, його не можна об’єднувати в одну групу із свідками. Тому ст. 56 ЦПК підлягає виключенню із §2 ЦПК та має бути перенесена до § 1;

§ 3. Особи, які не беруть участі у справі, але беруть участь у цивільному процесі (інші учасники процесу). Ця група суб’єк­тів - особи, які не повинні мати ніякої заінтересованості щодо предмета спору чи вирішення іншої правової вимоги, а мають бути безсторонніми та сприяти суду у здійсненні правосуддя. До них слід віднести експертів, свідків, перекладачів, спеціалістів.

Тому подальше викладення матеріалу цієї теми слід сприй­мати у контексті запропонованої класифікації осіб - суб’єктів цивільного процесу.

3.2.1. Суд та допоміжний персонал суду

Згідно зі ст. 6 Закону України «Про судоустрій України» в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Відповідно до загальної класифікації суб’єктів цивільних процесуальних відносин (рис. 1) першу групу «Суди» склада­ють:

Перша підгрупа; суди першої інстанції, які розглядають та вирішують справи по суті, тобто розгляд справи у суді пер­шої інстанції проходить усі стадії процесу, починаючи із по­дання заяви та закінчуючи ухваленням судового рішення (ос* таточної ухвали - закриття провадження у справі). Такими судами згідно зі ст. 21 Закону е місцеві загальні суди, до яких віднесено районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів.

Склад суду першої інстанції

Цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово чи колегіально.

Одноособовий розгляд справи - справу розглядає суддя, який є головуючим і діє від імені суду. За ЦПК 1963 р. судом першої інстанції цивільні справи розглядались одноособово суддею чи в складі трьох суддів (статті 121^і, 237, 255 ЦПК 1963 р.). Головуючий - це суддя, у провадженні якого знахо­диться цивільна справа, та за ч. 1 ст. 160 ЦПК при розгляді цієї справи він вживає необхідних заходів до забезпечення у судовому засіданні належного порядку, усуваючи із судового розгляду все те, що не має істотного значення для справи з ме­тою повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи. Головуючий діє не від свого власного імені, а від імені суду, який є обов’язковим суб’єктом цивільних процесуаль­них відносин, та його статус визначається конституційними принципами, згідно з якими суд - орган влади, він єдиний на­ділений компетенцією здійснювати правосуддя в Україні. Статтею 124 Конституції передбачено, що правосуддя в Украї­ні здійснюється виключно судом. Тільки суд ухвалює свої рі­шення іменем України. Положення про розгляд цивільної справи судами першої інстанції - суддею одноособово закріп­лено також у ст. 21 Закону України «Про судоустрій Украї­ни*.

У випадках, встановлених ЦПК, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегіально, тобто у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді, тобто вони мо­жуть також виконувати функцію головуючого. До таких справ належать: обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної осо­би безвісно відсутньою чи оголошення її померлою, усинов*

лення, надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку, обов’язкова госпіталізація до протитуберкульозного закладу (пункти 1, 3, 4, θ_f 10 ст. 235 ЦПК).

Питання, що виникають під час розгляду справи колегією суддів, вирішуються більшістю голосів суддів. Головуючий голосує останнім. При прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали. Суддя, не згодний з рішен­ням, може письмово викласти свою окрему думку. Цей доку­мент не оголошується в судовому засіданні, приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення.

До другої підгрупи належать: суди апеляційної та каса­ційної інстанцій, які здійснюють перевірку законності та обґрунтованості судових постанов у апеляційному та ка­саційному порядках.

Щодо апеляційного суду, то згідно зі ст. 291 ЦПК апеля­ційною інстанцією у цивільних справах є судові палати у ци­вільних справах апеляційних загальних судів, у межах тери­торіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Згідно зі ст. 25 Закону України «Про судоустрій України» апеляційними загальними судами є: апеляційні суди облас­тей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, апеляційний Суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил Украї­ни, а також Апеляційний суд України.

У разі необхідності замість апеляційного суду області мо­жуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на декілька районів області. Перевірка законності та обґрунтованості постанов суду першої інстанції апеляційним судом здійснюється до набрання ними законної сили (ст. 294 ЦПК).

Щодо апеляційної інстанції, то цивільні справи у цій інстанції розглядаються колегією у складі трьох суддів, з чис­ла яких призначається головуючий. Рішення чи ухвала поста- новлюються більшістю голосів, суддя-доповідач повинен голо­сувати останнім.

Щодо суду касаційної інстанції, то згідно із Законом Ук­раїни «Про судоустрій України* касаційною інстанцією у ци­вільних справах є Касаційний Суд України (ст. 33 Закону),

У «Прикінцевих та перехідних положеннях* ЦПК передба­чено положення про необхідність внесення змін до «Прикінце­вих та перехідних положень* Закону України «Про судоуст­рій України* у такій редакції; «До законодавчого визначення суду, який буде здійснювати повноваження касаційної інстанції у цивільних справах, його утворення і початку діяльності перегляд цих справ у касаційному порядку здійс­нює Судова палата у цивільних справах Верховного Суду Ук­раїни*. До останнього часу це тимчасове положення діє при розгляді касаційних скарг, тобто функції суду касаційної інстанції виконує Судова палата у цивільних справах Верхов­ного Суду України.

Згідно зі ст. 324 ЦПК особи, які беруть участь у справі, ма­ють право оскаржити у касаційному порядку:

- рішення і ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку (після набрання ними законної сили);

- рішення та ухвали апеляційного суду, які набирають за­конної сили з моменту їх проголошення (ст. 319 ЦПК).

Тобто фактично перевірка законності та обгрунтованості судо­вих постанов суду першої та апеляційної інстанцій у касаційно­му порядку здійснюється після набрання ними законної сили.

У п. 4 ст. 18 ЦПК встановлено, що цивільні справи у суді касаційної інстанції розглядаються колегією у складі не мен­ше трьох суддів, а у статтях 332, 333 ЩІК конкретизовано склад колегій:

- при попередньому розгляді справи - троє суддів;

- при розгляді справи судом касаційної інстанції - п’ять СУДДІВ.

Цивільні справи у зв’язку з винятковими обставинами переглядаються колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності, а у випадках, встановлених ЦПК, - колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України при їх рівному предс­тавництві за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати.

Ухвали постановлюються більшістю голосів. Головуючим на спільному засіданні судових палат може бути Голова Вер­ховного Суду України або один із його заступників (ч. З ст. 357 ЦПК), які за аналогією з ч. 1 ст. 19 ЦПК голосують останніми.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Верхов­ного Суду України складається з 23 суддів. Згідно з ч. 5 ст.8 ЦПК цивільні справи переглядаються такою колегією за умо­ви наявності не менше двох третин її чисельності, тобто міні­мальна кількість суддів повинна бути 16. Щодо рівного предс­тавництва, то від кожної з палат повинна бути рівна кількість суддів, але при рівному представництві у наявності повинно бути не менш як дві третини чисельності кожної палати. Звід­си напрошується висновок, що у відповідних судових палатах Верховного Суду має бути однакова кількість суддів, на спіль­ному засіданні повинні бути присутніми не менш як дві трети­ни чисельності кожної палати, тільки за такої умови у випад­ках, встановлених законом, можливий перегляд справ у зв’яз­ку з винятковими обставинами.

Під час перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами суд діє в такому са­мому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або ко­легіально). Тобто якщо справа розглядалась по суті у судді першої інстанції одноособово, то й у порядку провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами рішення, судовий на­каз, ухвала переглядатимуться одноособово суддею, якщо ко­легіально - один суддя та два народні засідателі (пункти 1, З, 4, 5, 9 ст. 235 ЦПК) - то переглядатимуться колегіально. Як­що рішення, ухвала були ухвалені судом апеляційної інстан­ції в складі трьох суддів, то перегляд здійснюватиметься у та­кому самому складі суду. У касаційній інстанції - у складі п’яти суддів при судовому розгляді справи. Але якщо справа розглядалась у попередньому судовому засіданні у складі трьох суддів та за ст. 332 ЦПК касаційна скарга була відхиле­на (ч.З) або рішення було скасоване (ч. 4), то така ухвала має переглядатись у складі трьох суддів.

До складу суду першої, апеляційної та касаційної інстанцій не можуть входити особи, які є членами сім’ї або близькими родичами між собою, тобто чоловік, дружина, мати, батько, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач, усиновлюваний. Проте не можуть входити до складу суду й не близькі між собою ро­дичі.

У статті 21 ЦПК передбачено випадки недопустимості пов­торної участі судді в розгляді справи:

1. Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді пер­шої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої спра­ви в судах апеляційної і касаційної інстанцій, у перегляді справи у зв’язку з винятковими обставинами, а так само у но­вому розгляді її судом першої інстанції після скасування по­переднього рішення або ухвали про закриття провадження в справі;

2. Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді апе­ляційної інстанції, не може брати участі у розгляді цієї самої справи в судах касаційної і першої інстанцій, у перегляді справи у зв’язку з винятковими обставинами, а також у ново­му розгляді справи після скасування ухвали чи нового рішен­ня апеляційного суду;

3. Суддя, який брав участь у перегляді справи в суді ка­саційної інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої справи в суді першої чи апеляційної інстанції;

4. Суддя, який брав участь у перегляді справи у зв’язку з винятковими обставинами, не може брати участі у розгляді цієї самої справи в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції.

Третю підгрупу складає допоміжний персонал суду:

Помічник судді - посадова особа апарату суду.

Вимоги, яким повинен відповідати помічник судді: мати вищу юридичну освіту та стаж роботи на державній службі в судових органах не менше двох років або загальний стаж робо­ти за фахом не менше трьох років.

У Типовій інструкції помічника судді місцевого загального ^СУДУ, затвердженій наказом Державної судової адміністрації України від 20 липня 2005 р. № 86, закріплено його обов’яз­ки.

Обов’язки помічника судді:

- вивчає матеріали справи та здійснює підбір законодавства та матеріалів судової практики, необхідних для розгляду справи;

- готує за дорученням судді проекти запитів, листів, іншої документації, пов’язаної з розглядом справи;

- за наказом голови суду приймає позовні заяви, скарги та заяви від осіб, які звертаються до суду, безпосередньо під час прийому громадян відповідно до затвердженого графіка;

- контролює надходження та приєднання до судової справи відповідних документів;

- контролює своєчасність повідомлення про судові засідан­ня осіб, які беруть участь у справі.

Помічник судді призначається та звільняється з посади на­казом голови суду.

Секретар судового засідання - є обов’язковим суб’єктом цивільних процесуальних відносин, який здійснює організа­ційно-технічне забезпечення розгляду справи судом.

Йому як особі, яка входить до апарату суду, особами, які беруть участь у справі, відповідно до ст. 20 ЦПК може заявля­тися відвід. Відповідно до аналізу підстав для відводу секре­тар судового засідання може нести й певну відповідальність, наприклад кримінальну, за підробку документа, фальсифіка­цію протоколу судового засідання, ведення технічного запису процесу з певними порушеннями тощо. Тому він є посадовою особою апарату суду.

Типовою посадовою інструкцією секретаря судового засі­дання місцевого загального суду, яка була затверджена нака­зом державної судової адміністрації України від 20 липня 2005 р. № 86, передбачено вимоги до посади секретаря судово­го засідання, його посадові обов’язки, які знайшли своє за­кріплення у ЦПК. Так, секретарем судового засідання може бути особа, яка має вищу юридичну освіту не нижче молодшо­го спеціаліста, без вимог щодо стажу роботи. Голова відповід­ного суду призначає та звільняє його з посади своїм наказом.

Секретар судового засідання як у процесі безпосереднього розгляду справи, так і при виконанні своїх посадових обов’яз­ків при здійсненні функцій на стадії підготовки справи до су­дового розгляду, виготовленні протоколу судового засідання повинен керуватися нормами ЦПК та дотримуватися Тимча­сової інструкції з діловодства в місцевому загальному суді, за­твердженої наказом державної судової адміністрації України від 17 лютого 2005 р. № 20.

Обов'язки секретаря судового засідання:

- повинен здійснювати судові виклики та повідомлення від­повідно до норм ЩІК. Згідно зі ст. 74 ЦПК судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик, а судові пові­домлення - судовими повістками-повідомленнями. Саме на практиці виникає велика кількість проблем з неправильним заповненням секретарем судового засідання судової повістки, з недотриманням строку, в який така повістка має бути наді­слана.

Секретар повинен чітко заповнювати повістку зазначаючи, до якого суду викликається особа, який суддя слухає справу, в якій справі викликається особа (кримінальній чи цивіль­ній), в якості якого суб’єкта, час, дату, місце (адресу) слухан­ня справи. Так, за ч. 4 ст. 74 ЦПК повістка повинна бути вру­чена не пізніше ніж за сім днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно, а також може здійснюва­тися повідомлення через оголошення у пресі (ч. 9 ст. 74 ЦПК);

- повинен перевіряти наявність та з’ясовувати причини від­сутності осіб, яких було викликано до суду. Такі дії він має вчиняти до початку судового розгляду справи, в матеріалах справи повинні бути розписки про отримання судових повіс­ток або дані про те, що особи належно були повідомлені іншим чином, наприклад факсом. Після відкриття судового засідан­ня головуючим за ч. 2 ст. 163 ЦПК секретар судового засідан­ня доповідає судові, хто з викликаних осіб з’явився в судове засідання, чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто не з’явився, та повідомляє про причини їхньої неявки, як­що вони відомі. Незалежно від того, в який спосіб, передбаче­ний ЦПК, секретарем судового засідання повідомлялась осо­ба, але у матеріалах справи мають бути докази того, що секре­тар здійснив таке повідомлення;

- повинен забезпечити фіксування судового засідання за до­помогою звукозаписувального технічного засобу та контролю­вати під час судового засідання такий запис. Крім того, секре­тар має забезпечувати збереження дискети технічного запису ходу судового засідання;

- повинен вести журнал судового засідання, який е дзерка­лом судового засідання, та саме від його змісту - правильності й повноти може залежати майбутнє рішення апеляційного чи касаційного судів. Журнал (протокол про вчинення окремих процесуальних дій) має невідкладно готуватися після судово­го засідання та приєднуватися до матеріалів справи;

- після розгляду справи та ухвалення судового рішення по­винен оформити матеріали справи та передати їх у канцеля­рію суду.

Секретар судового засідання виконує інші доручення голо­вуючого, що стосуються розгляду справи, наприклад, направ­ляє запити про витребування доказів, може віднести запит су­ду до іншого суду з метою витребування матеріалів криміналь­ної справи, яка необхідна для розгляду цивільної справи, ма­теріалів БТІ, медичної картки тощо.

У Типовій посадовій інструкції секретаря судового засідан­ня зазначаються його посадові обов’язки, а щодо прав секрета­ря, то в ч. 2 ст. 48 ЦПК закріплено його право, згідно з яким він може уточнювати суть процесуальної дії з метою її пра­вильного відображення в журналі судового засідання. Втім, на нашу думку, це не єдине право, яким наділяється секретар судового засідання. Він також має право ознайомитись із ма­теріалами справи (доказами) з метою їх фіксації у журналі су­дового засідання, з фіксацією судового засідання технічними засобами.

Судовий розпорядник

Судовий розпорядник входить до апарату суду.

Повноваження судового розпорядника регламентовано ст. 49 ЦПК, статтями 126, 132 Закону України «Про судо­устрій України», Положенням про Державну судову адмініст­рацію України, затвердженим Указом Президента України від 3 березня 2003 р. № 182, Інструкцією про порядок забезпе­чення старшими судовими розпорядниками та судовими роз­порядниками проведення судового засідання, їх взаємодії з правоохоронними органами, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 29 жовтня 2004 р. за№ 1391/9990, Тимчасо­вим положенням про службу судових розпорядників та орга­нізацію її діяльності, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 5 травня 2004 р, за № 564/9163.

Судовий розпорядник є безпосереднім помічником судді у процесі. Діяльність судового розпорядника спрямована на те, щоб розвантажити суддю від технічної роботи, з метою спря­мування його розумової діяльності на комплексне сприйняття усіх обставин справи, що дасть можливість повно, всебічно та правильно оцінити докази та ухвалити законне та обґрунтова­не рішення.

Обов’язки судового розпорядника:

- слідкує за додержанням порядку особами, присутніми у залі судового засідання, але він лише констатує порушення такого порядку, а суддя на його повідомлення застосовує певні заходи, зокрема, попередження, видалення із залу судового засідання (пункти 1, 2 ч. 1 ст. 91 ЦПК). Наприклад, коли суд вирішить видалити із залу судового засідання одного з присут­ніх і останній не виконає у добровільному порядку наказ суду, то треба буде вживати заходів примусово. Цей захід має осо­бисто здійснювати судовий розпорядник, а при необхідності - за допомогою судової міліції;

- забезпечує належний стан залу судового засідання і запро­шує до нього учасників цивільного процесу. У залі має бути підготовлена апаратура для проведення технічного запису процесу, забезпечення проведення фото-, кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а та­кож транслювання судового засідання по радіо і телебаченню; має забезпечити осіб, які беруть участь у справі, місцями для виконання їхніх функцій, тобто для суду повинен бути окре­мий стіл, поряд - стіл секретаря судового засідання, трибуни для виступу свідків. Він має перевірити готовність приміщен­ня, відведеного для свідків (ч. 1 ст, 165 ЦПК). Судовий розпо­рядник повинен забезпечити зал для розгляду справи з ураху­ванням кількості осіб, які хочуть бути присутніми при розг­ляді справи;

- виконує розпорядження головуючого про приведення до присяги перекладача, експерта, свідків, але це положення не узгоджується з ч. 2 ст. 164 та ч. 2 ст. 171 ЦПК, оскільки цими нормами передбачено, що головуючий, попереджаючи цих суб’єктів про кримінальну відповідальність, сам приводить їх до присяги, тому ці положення закону потрібно узгодити між собою. До обов’язків судового розпорядника мають входити лише надання письмового тексту присяги зазначеним суб’єк­там і відібрання його у них із виконаним підписом (розпис­кою) та подання суду для приєднання до матеріалів справи;

- приймає від учасників цивільного процесу документи та інші матеріали та передає суду. У разі неприйняття цих доку­ментів та матеріалів вони також через судового розпорядника повинні повертатись учасникам процессу;

- запрошує до залу судового засідання свідків;

- виконує інші доручення головуючого, пов’язані зі ство­ренням умов, необхідних для розгляду справи.

Судовий розпорядник не наділений будь-якими владними повноваженнями, оскільки він лише виконує вказівки судді і не є самостійним суб’єктом у процесі розгляду справи. Тому невиконання розпоряджень судового розпорядника — це неви­конання вимог суду з усіма правовими і процесуальними на­слідками.

Діяльність судового розпорядника має знаходитись під контролем судді, тому останній не повинен допустити непра­вомірних дій, а також перевищувати надані йому повноважен­ня. Дії судового розпорядника можуть оскаржуватися судді, який розглядає справу.

3.2.2. Особи, які беруть участь у справі

У загальній класифікації суб’єктів цивільних процесуаль­них відносин, яка має місце у доктрині цивільного процесу України та схематично зображена на рис. 1, однією із груп є особи, які беруть участь у справі. Але залежно від виду про­вадження цивільного судочинства слід виділити специфічних суб’єктів, які беруть участь лише у конкретному виді провад­ження. Аналізуючи ст. 26 ЦПК, слід зазначити, що законода­вець правильно закріпив у ній перелік осіб, які беруть участь у справі, крім представників, оскільки представництво - це загальний інститут цивільного процесу та представники не специфічні суб’єкти лише позовного провадження, оскільки вони можуть брати участь не лише у позовному, айв наказно­му та окремому провадженнях. Тому цих суб’єктів слід вик­лючити із ч. 1 та ч. 2 ст. 26 ЦПК.

Щодо сторін (позивача та відповідача) та третіх осіб (як із самостійними, так і без самостійних вимог), то вони є специ­фічними суб’єктами позовного провадження та ні в якому (ок­ремому та наказному) іншому провадженні вони участі не бе­руть.

Щодо суб’єктів наказного та окремого провадження, то осо­бами, які беруть участь у справі у цих видах проваджень, за­конодавець виділяє - заявників та інших заінтересованих осіб. Щодо участі заявників та заінтересованих осіб у наказно­му та окремому провадженні як специфічних суб’єктів, то за­конодавець не послідовний у визначенні термінології. З цією метою доцільно проаналізувати ч. 4 ст, 235 ЦК, де йдеться про те, що справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника та заінтересованих осіб. Така сама термінологія що­до суб’єктного складу має місце в інших нормах ЦПК, що ре­гулюють процедуру розгляду справ окремого провадження, наприклад статті 240, 244, 254 ЦПК тощо. Тому можна дійти висновку, що в окремому провадженні специфічними суб’єк­тами є заявник та заінтересована особа.

Щодо наказного провадження, то, аналізуючи статті 95, 98 ЦПК, можна помітити, що в них вживається термін «заяв­ник» та «боржник», у ч. 2 ст. 102, п. З ч. 1 ст. 103 ЦПК вжи­ваються терміни «стягувач» та «боржник», у п. 6 ч. 1 цієї са­мої норми вживається термін «заявник», у статтях 104, 105, 106 ЦПК - має місце термін «боржник» та «стягувач». Крім того, у ст. 106 ЦПК вживається термін «сторони», під яким законодавець, мабуть, розуміє стягувана та боржника. Отже, законодавець є непослідовним у визначенні термінології, су­б’єктного складу наказного провадження, тому слід уніфіку­вати ч. 2 ст. 26 ЦПК із нормами ЦПК, які регламентують про­цедуру розгляду справ у порядку наказного провадження, до суб’єктів якого віднести стягувана та боржника.

В усіх трьох видах проваджень - як позовному, наказному, так і окремому, - можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інте­реси інших осіб. Процесуальне становище цих осіб, форми участі у процесі та їхні процесуальні права та обов’язки перед­бачено статтями 45, 46 ЦПК та до них віднесено Уповноваже­ного Верховної Ради з прав людини, прокурора, органи дер­жавної влади та місцевого самоврядування, фізичних та юри­дичних осіб. До цієї ж групи повинні бути віднесені представ­ники та особа, яка надає правову допомогу.

Прана та обов’язки осіб, які беруть участь у справі

Теорія цивільного процесу поділяє процесуальні права суб’єктів цивільних процесуальних відносин на загальні та спеціальні.

Загальні права, якими наділяються особи, що беруть участь у справі на всіх стадіях цивільного процесу, а саме у суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій, закріплено у ст. 27 ЦПК. Оскільки ця норма знаходиться у розділі І «За­гальні положення», то закріплені у ній положення стосуються цивільного процесу в цілому. Щодо спеціальних прав, то вони залежать від особливостей процесуального становища суб’єктів у різних видах проваджень цивільного судочинства.

Загальні процесуальні права та обов’язки осіб, які беруть участь у справі:

- право ознайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів — безперечне право осіб, яке не повинно залежати від узгодження з судом або суд­дею, крім випадків, коли справа розглядається у закритому судовому засіданні і пов’язана з державною таємницею. На практиці це право обмежується так: реалізація залежить від подання заяви про ознайомлення зі справою, зняття копій з документів - чого у цій нормі не встановлено, тому така вимо­га не може вважатися законною. Право на зняття копій з ма­теріалів справи також у цій статті не обмежене, тому такі копії можуть зніматися усіма дозволеними способами; шля­хом фотографування, ксерокопіювання тощо. Щодо обмежен­ня, що копії знімаються лише з документів, які приєднані до справи, то це положення вважати законним важко. Всі ма­теріали справи мають бути прошиті, і всі сторінки справи ма­ють бути пронумеровані. Протокол судового засідання є скла­довою частиною справи, а тому з нього також мають знімати­ся копії, робитися витяги;

- одержувати копії рішень, ухвал - особи мають право одержувати у суді копії рішень, ухвал, які не набрали закон­ної сили з метою написання апеляційної, касаційної скарг. Вони також можуть отримувати копії рішень, ухвал, які наб­рали законної сили, та мають бути належним чином оформ­лені - засвідчені суддею і секретарем та скріплені печаткою суду. Суди різних інстанцій згідно з ч. З ст. 222 ЩІК зо­бов’язані направляти копії рішень, ухвал особам, які беруть участь у справі, але не були присутніми у судовому засіданні;

- брати участь у судових засіданнях - це безперечне пра­во осіб, які беруть участь у справі, тому суд має завчасно повідомляти про дату і час проведення судових засідань, а та­кож про вчинення інших процесуальних дій, наприклад про огляд на місці тощо. Це право особи є загальним та воно має поширюватися на всі стадії цивільного процесу як у суді пер­шої інстанції, так і в апеляційному і касаційному;

- подавати докази - це конституційне право осіб, які бе­руть участь у справі, передбачене у ст. 129 Конституції та кон­кретизується у главі 5 розділу І ЦПК. Крім того, такому праву особи кореспондує обов’язок, закріплений у ст. 10 ЦПК, - кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона поси­лається як на підставу своїх вимог та заперечень. Таке дове­дення обставин справи можливе лише при допомозі доказів. При цьому слід зазначити, що у ч. 2 ст. 27 ЦПК встановлено загальне обмеження права осіб, які беруть участь у справі, на подання доказів: до або під час попереднього судового засідан­ня або про повідомлення суду про їх наявність. На практиці досить часто сторони або інші особи, які беруть участь у спра­ві, притримують докази для того, щоб несподівано для проти­вної сторони подати їх суду і таким чином поставити її у не­вигідне процесуальне становище, коли на спростування пев­них обставин не залишиться часу, тощо. Це положення даної норми має врівноважити права всіх осіб, які беруть участь у справі;

- брати участь у дослідженні доказів - це право, зумов­лене специфікою певних засобів доказування, оскільки певна інформація може подаватися суду в різних формах. Наприк­лад, висновок експерта - це результат дослідження доказів, а до такого дослідження особи, які беруть участь у справі, мо­жуть допускатися лише в тих випадках, коли така участь є доцільною, можливою та необхідною. Зокрема, коли прово­дяться біологічні або бухгалтерські розрахунки, то такі особи можуть лише заважати експертам, а не допомагати. Водно­час, коли досліджується стан автомобіля, проводиться огляд доказів на місці, то участь осіб є раціональною і допустимою. Коли йдеться про показання свідка, то на їх остаточний зміст впливатимуть ті запитання, які вправі ставити всі суб’єкти, які беруть участь у справі, тощо. Щодо письмових доказів, наявних у справі, то суб’єкти цивільних процесуальних відносин беруть безспосередню участь у їх дослідженні шля­хом огляду;

- ставити запитання іншим особам, які беруть участь у справі, - це процесуальне право осіб, які беруть участь у справі, не абсолютне, оскільки воно залежить від волі осіб, які беруть участь у справі. Зокрема, якщо особа відмовляється відповідати на запитання інших осіб, посилаючись на ст. 63 Конституції, то її ніхто не може зобов’язати давати відповіді. Крім того, саме право ставити запитання не зумовлює обов’я­зок іншої особи на них відповідати, оскільки такий обов’язок чітко не встановлено у ЦПК.

На практиці мають місце випадки, коли суд не дозволяє ставити запитання адвокатові, який представляє інтереси сто­рони, у разі її відсутності, а також коли сторона присутня. Але адвокат належить до представників, які своєю чергою - до осіб, що беруть участь у справі (ст, 26 ЦПК), тому за ч. 5 ст. 176 ЦПК сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть ставити запитання один одному, зокрема й адвокату;

- cmaβumu запитання свідкам, експертам, спеціаліс­там - свідки також користуються правом, встановленим у ст, 63 Конституції і вправі відмовитися від давання відповідей на запитання, які стосуються їх особисто або близьких ро­дичів. Водночас на практиці неправильно тлумачать ст. 63 Конституції і на цій підставі судді не бажають заслуховувати свідків, які є близькими родичами осіб, що беруть участь у справі. Тут слід відрізняти право на відмову від давання пока­зань, від бажання таких осіб стати свідком, оскільки вони мо­жуть користуватися своїм правом дати показання як свідки;

- заявляти клопотання та відводи можуть будь-які осо­би, які беруть участь у розгляді справи. Заявления клопотан­ня та (або) відводу зумовлює обов’язок суду відреагувати ухва­лою на ці процесуальні заходи. Вони можуть заявлятися усно (заноситися до протоколу судового засідання) або письмово. За змістом клопотання можуть стосуватися практично будь- яких процесуальних прав. їхня кількість у ЦПК не обмежена, і на практиці це положення іноді неправильно сприймається. Наприклад, судді було заявлено відвід у попередньому судово­му засіданні, а потім під час розгляду справи по суті. Ці два відводи матимуть самостійне процесуальне значення і суд на них має відреагувати ухвалою, якщо їхній зміст не дублюєть­ся. Щодо права відводу, то це загальний інститут цивільного процесу, тобто він може мати місце як у суді першої інстанції, так і у судах апеляційної та касаційної інстанцій, процедура його вирішення, передбачена ст. 24 ЦПК, є обов’язковою для суддів усіх судових інстанцій однаковою мірою;

- давати усні та письмові пояснення судові - досить час­то на практиці ці заходи використовуються у суді. Наприклад, пояснення використовуються для роз’яснення позиції у справі (заперечення проти позову). Для того, щоб не залежати від кваліфікації секретаря судового засідання, досить часто особи подають письмові пояснення, особливо коли це сто­сується арифметичних підрахунків чи інформації, які важко тримати у пам’яті. Ці пояснення мають обов’язково оголошу­ватися у судовому засіданні, і лише потім за клопотанням осо­би вони можуть приєднуватися до матеріалів справи. Таке право також передбачене ч. 6 ст. 176 ЦПК. Щодо кількості примірників письмових пояснень, то доцільно їх подавати за кількістю осіб, які беруть участь у справі. На практиці досить часто використовуються не тільки письмові пояснення, а й письмовий варіант виступу в судових дебатах, що має гаранту­вати від подання зауважень на протокол судового засідання;

- подавати свої доводи, міркування щодо питань, які ви­никають під нас судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб - для доведення своїх вимог чи заперечень особами висловлюються доводи, які підкріплюються доказами, заявляються клопотання. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть заперечува­ти проти заявлених клопотань, доводів та міркувань інших осіб. Наприклад, коли сторона просить про призначення екс­пертизи, то інші особи вправі висловити свої міркування з приводу її доцільності на тій простій підставі, що для призна­чення експертизи має існувати об’єктивна причина - для дослідження певних обставин справи потребуються спеціальні знання. Тому інша сторона та особи, які беруть участь у справі, можуть заперечувати необхідність проведен­ня експертизи у тих випадках, коли обставину можна встано­вити за допомогою інших доказів, які є у справі, коли для дослідження певних обставин не потребується спеціальних знань, а сторона зловживає своїми правами, клопочучи про призначення експертизи і тим самим хоче затягнути розгляд справи. Зазвичай змагальність у цивільному процесі вияв­ляється в тому, що коли одна зі сторін просить про вчинення певних процесуальних дій, то інша заперечує проти задово­лення такого клопотання. Це положення зумовлене тим, що у сторін в процесі, як правило, прямо протилежні процесуальні та матеріальні інтереси;

- користуватися правовою допомогою - це право особи діяти у процесі через представника. Згідно з ч. 2 ст. 38 ЦПК особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати у цій справі представника. Особа вправі брати участь у справі поряд з юридично грамотним представником, а фактично консуль­тантом, Частина запитань, яка стосується сутності сприйнят­тя права і відповіді на які залежать від юридичної компетент­ності особи, яка бере участь у справі, може переадресовувати­ся особі, яка надає правову допомогу, як з ініціативи такої особи, так і за проханням представника;

- знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти - автори вважають, що чітка вказівка на окремий процесуальний документ, яким є журнал судового засідання, зумовлена непоодинокими випад­ками порушення прав осіб на ознайомлення зі справою, вклю­чаючи протокол судового засідання. На практиці трапляються випадки, коли суд посилається на те, що протокол судового засідання - це остаточний документ, який формується після винесення судового рішення. З цим погодитися не можна, оскільки протокол судового засідання складається після кож­ного засідання і особи вправі з ним знайомитися після вста­новленого терміну на його виготовлення і приєднання до ма­теріалів справи. Зокрема, за ч. З ст. 198 ЦПК, журнал судово­го засідання ведеться секретарем судового засідання та підпи­сується ним невідкладно після судового засідання І при­єднується до справи;

- прослуховувати запис фіксування судового процесу технічними засобами, робити з нього копії, подавати пись­мові зауваження з приводу його неправильності чи неповно­ти - таке прослуховування може здійснювати безпосередньо у суді або шляхом відтворення запису фіксування судового процесу на окремому диску для прослуховування особою поза межами суду. На такий запис особи можуть подавати свої зау­важення, вказуючи на його неправильність чи неповноту;

- оскаржувати рішення і ухвалу суду - це право осіб гаран­товано Конституцією, а процедуру його реалізації регламенто­вано у ЦПК (статті 292-297, 324-327, 353-356, 361-364).

Перелік загальних прав, передбачений ст. 27 ЦПК, не є ви­черпним, оскільки залежно від певних особливостей розгляду справ вони можуть користуватися іншими процесуальними правами, передбаченими законом.

Особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросо­вісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати про­цесуальні обов’язки. Вжиття законодавцем терміна «зо­бов’язані» свідчить про те, що за невиконання такого обо­в’язку сторонами повинні наставати для них негативні на­слідки. У частині 2 ст. 99 ЦПК 1963 р. було аналогічне поло­ження, але воно мало декларативний характер, оскільки не забезпечувалось.

Нині у ч. З ст. 89 ЦПК має місце положення про те, що в інших випадках закриття провадження у справі (крім тих, які передбачені частинами 1, 2 ст. 89 ЦПК), а також у разі зали­шення заяви без розгляду відповідач має право заявити вимо­ги про компенсацію здійснених ним витрат, пов’язаних з розг­лядом справи, внаслідок необгрунтованих дій позивача. Як бачимо, такий обов’язок не має декларативного характеру по­рівняно із ЦПК 1963 р., а забезпечується положенням закону про компенсацію здійснених відповідачем витрат, пов’язаних із розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.

3.2.3. Цивільна процесуальна право- та дієздатність

Цивільна процесуальна правоздатність — здатність мати цивільні процесуальні права та мати (виконувати) обов’язки сторони, третьої особи, боржника та стягувана, заявника, за­інтересованої особи у справі. Перераховані суб’єкти, є особа­ми, що беруть участь у справі у різних видах проваджень ци­вільного судочинства та наділяються комплексом як загаль­них прав (ст. 27 ЦПК), так і спеціальних. Зокрема, сторони (ст. 31 ЦПК), треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору між сторонами, прирівнюються до пози­вачів, та, як зазначено у ч. 1 ст. 34 ЦПК, мають усі процесу­альні права та обов’язки позивача; треті особи, які не заявля­ють самостійних вимог щодо предмета спору між сторонами, за ч. З ст. 35 ЦПК мають процесуальні права та обов’язки, встановлені ст. 27 ЦПК. Тобто особи, які беруть участь у спра­ві, наділяються певним комплексом процесуальних прав та обов’язків. Але звернемо увагу, що ці особи отримують пев­ний процесуальний статус лише після звернення до суду з по­зовною заявою і лише після її прийняття судом. Зокрема, як­що заяву не буде прийнято судом, то процесуальні права у та­ких осіб не виникатимуть.

Цивільною правоздатністю (статті 25, 26, 91 ЦК) та цивіль­ною процесуальною дієздатністю (ст. 28 ЦПК) наділяються як фізичні, так і юридичні особи, але відмінність між ними поля­гає в сприйнятті потенційних прав та можливості їхньої реалі­зації.

Слід зазначити, що інститут цивільної процесуальної пра­воздатності - це загальний інститут цивільного процесу, який тісно пов’язаний із цивільною правоздатністю (правоздатні­стю в матеріальному праві, а саме: цивільному, сімейному, трудовому тощо). Цивільна процесуальна правоздатність по­ширюється не лише на перерахованих у цій нормі суб’єктів, а й на інших учасників процесу, зокрема, представників, екс­пертів, перекладачів, свідків та суб’єктів, процесуальна діяльність яких передбачена ст. 45 ЦПК. Але на відміну від фізичних та юридичних осіб цивільна процесуальна правоз­датність цих осіб не пов’язана з матеріальною. Якщо мате­ріальні інтереси диктують участь осіб у певній процесуальній ролі, то професійні якості експерта пов’язані з його спеціаль­ним статусом.

Щодо заявників та заінтересованих осіб, які за ст. 26, ч. 4 ст. 235 ЦПК є суб’єктами окремого провадження, також для здійснення своєї процесуальної діяльності повинні наділятися комплексом процесуальних прав та обов’язків. Так, у ч. 1 ст. 235 ЦПК має місце положення, що під час розгляду справ окремого провадження суд зобов’язаний роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов’язки (мабуть, за­конодавець мав на увазі саме процесуальні права та обов’яз­ки). Але у розділі IV, який регламентує процедуру розгляду справ окремого провадження, перелік процесуальних прав за­явника та заінтересованих осіб відсутній. Тому виходячи із ст. 26 ЦПК, в якій дається перелік осіб, що беруть участь у справі, у ч. 2 є заявники та заінтересовані особи, то на них по­ширюються загальні права та обов’язки, передбачені ст. 27 ЦПК. Але ці особи є специфічними суб’єктами окремого про­вадження і мають свої спеціальні права, які притаманні лише їм, та на них не можна за аналогією поширювати спеціальні права сторін без урахування особливостей процесуальної при­роди цього виду провадження. Законодавець має в ЦПК перед­бачити норму, в якій доцільно закріпити спеціальні права за­явника та заінтересованої особи. Пропонуємо примірник пере­лік прав, до яких слід віднести такі:

- заявник протягом усього розгляду справи по суті може пе­рейти від встановлення одного юридичного факту до іншого (наприклад, від оголошення особи померлою до встановлення факту смерті);

- відмовитись від заяви;

- заінтересовані особи можуть протягом розгляду справи до ухвалення судового рішення вступити у процес з власної іні­ціативи чи вони можуть бути залучені до участі у справі за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду;

- заінтересовані особи можуть визнавати встановлюваний судом факт чи заперечувати проти його встановлення з проце­суальних мотивів, наприклад непідсудність цієї справи, нена- лежність доказів тощо;

- заінтересовані особи можуть порушити спір про право суб’єктивне (ч. 6 ст. 235 ЦПК), тобто заперечувати проти вста­новлення юридичного факту у порядку окремого проваджен­ня, у зв’язку з тим, що останнім порушуватиметься їхнє суб’єктивне право. Саме це право заінтересованої особи шля­хом підтвердження його доказами буде підставою суду зали­шити заяву окремого провадження без розгляду та роз’яснити їхнє право на подання позову.

Щодо суб’єктів наказаного провадження - заявника (стягу­вана), заінтересованої особи (боржника), на них також поши­рюється правило цивільної процесуальної правоздатності, тобто вони як суб’єкти цього провадження повинні наділяти­ся комплексом процесуальних прав та обов’язків. Чіткого пе­реліку спеціальних прав цих суб’єктів ЦПК не передбачено, а про їхнє існування можна зробити висновок з аналізу норм, які регламентують процедуру розгляду справ у наказному провадженні. Такими правами можуть бути:

- заявник має право у випадку відмови у прийнятті заяви в порядку ст. 100 ЦПК звернутися із тими самими вимогами, які мали місце щодо видачі судового наказу, у позовне провад­ження;

- заінтересована особа (боржник) має право протягом 10 днів з дня отримання копії судового наказу подати заяву про його скасування тощо.

Для фізичних та юридичних осіб, крім зазначених суб’єк­тів, цивільна процесуальна правоздатність виникає лише з моменту подання заяви до суду, коли в особи виникає комп­лекс процесуальних прав та обов’язків. Це положення відріз­няє цивільну процесуальну правоздатність від правоздатності в матеріальному праві, яка, за загальним правилом, виникає з моменту народження та припиняється з моменту смерті люди­ни, Так, у ч, 2 ст. 25 ЦК має місце положення про те, що у ви­падках, встановлених законом, охороняються інтереси зача­тої, але ще ненародженої дитини. Зокрема, такі ситуації ха­рактерні для спадкових правовідносин. Це положення мате­ріального права може мати вплив на цивільний процес, пред­метом якого можуть бути спадкові правовідносини, де захи­щаються інтереси зачатої, але ще ненародженої дитини. Якщо ж правоздатність у матеріальному праві зумовлена потенцій­ними правами, то процесуальні права виникатимуть лише з моменту звернення до суду. При цьому потенційне право на звернення до суду як елемент правоздатності встановлюється у нормах матеріального права.

Юридичні особи набувають процесуальну правоздатність з моменту їх створення і припиняється вона з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. При­пинення (ліквідація) юридичної особи веде до припинення її процесуальної правоздатності. Якщо юридична особа припи­няється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділ, перетворення), то при розгляді цивільної справи з участю такої юридичної особи має місце процесуальне право наступництво (ч. 1 ст. 37 ЦПК), тому пра­вонаступники є також суб’єктами цивільного процесу, особа­ми, які беруть участь у справі, тому й повинні бути передба­чені у ст. 26 ЦПК. Така трансформація правоздатності юри­дичної особи властива юридичним особам різного виду і відріз­няється від правоздатності фізичної особи, яка є персоніфіко­ваною.

Для певних категорій організацій та юридичних осіб право­здатність може характеризуватися певного специфікою.

Цивільна процесуальна дієздатність

Правове становище суб’єктів цивільних процесуальних відносин нерозривно пов’язане з цивільною процесуальною дієздатністю.

Цивільна процесуальна дієздатність - здатність особи особисто здійснювати цивільні процесуальні права та викону­вати свої обов’язки в суді.

Таку дієздатність мають фізичні особи, які досягли повно­ліття, тобто 18 років, а також юридичні особи. Цивільна про­цесуальна дієздатність тісно пов’язана з цивільною дієздатні­стю фізичної особи, яка іменується у ЦК повного цивільною дієздатністю, яку має фізична особа з 18 років (ч. 1 ст, 34 ЦК). За загальним правилом, саме з цього моменту фізичні особи вправі особисто або через своїх представників (ч. 1 ст. 38 ЦПК) звертатися до суду та брати участь у розгляді справи з метою захисту своїх порушених, оспорюваних чи невизнаних прав та інтересів, самостійно розпоряджатися належними їм процесу­альними правами та мати процесуальні обов’язки.

Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадця­ти років можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у справах, що вини­кають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Наприклад, за CK неповнолітні від 14 до 18 років можуть самі для захисту своїх інтересів пред’являти заяви до суду у справах щодо надання права на шлюб (ст. 23), забезпечення права на належне батьківське ви­ховання (ч.4 ст. 152), позбавлення батьківських прав (ч. 1 ст. 165), про скасування усиновлення або визнання усинов­лення недійсним (ч.І ст.240),оспорювання батьківства помер­лого батька дитиною (ст.137).

Особисто у суді можуть здійснювати свої процесуальні пра­ва та обов’язки також особи, цивільна дієздатність яких обме­жена у справах, що виникають з відносин, в яких вони особис­то беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Наприк­лад, заяву про розірвання шлюбу до суду може пред’явити осо­ба, яка обмежена у цивільний дієздатності, а от щодо справи про визнання шлюбу недійсним, то такий позов згідно зі ст. 42 CK може пред’явити в інтересах особи, дієздатність якої обме­жена, прокурор чи орган опіки та піклування. За ст. 37 ЦК особа, обмежена у дієздатності, може бути самостійним су­б’єктом цивільних процесуальних відносин.

Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна діє­здатність якої обмежена. Такими суб’єктами можуть бути батьки, усиновлювачі, піклувальники. На захист прав та інте­ресів таких осіб виступає й орган опіки та піклування, коли його згода на вчинення певних дій в інтересах неповнолітньо­го має отримуватися піклувальником (ст. 71 ЦК)⁴⁸.

У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла пов­ноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (ч.2 ст.34 ЦК). Така особа стає са­мостійним суб’єктом цивільних процесуальних відносин, мо­же здійснювати комплекс процесуальних прав та нести проце­суальні обов’язки згідно з ЦПК. Незалежно від припинення фізичною особою шлюбу до досягнення нею повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

Цивільної процесуальної дієздатності набуває також непов­нолітня особа, якій у порядку, встановленому ЦПК (стат­ті 242-245), надано повну цивільну дієздатність. Неповноліт­ній особі може бути надана повна цивільна дієздатність орга­ном опіки та піклування. До таких випадків слід віднести: на­дання повної цивільної дієздатності особі, яка досягла 16 ро­ків і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини (ч. 1 ст. 35 ЦК) та 16-річній особі, яка бажає займатися підприємниць­кою діяльністю (ч. З ст. 35 ЦК). У ч. 2 ст. 245 ЦПК зазначаєть­ся, що повна цивільна дієздатність надається неповнолітній особі після набрання рішенням суду законної сили. Части­ною 3 ст. 35 ЦК щодо набуття повної цивільної дієздатності неповнолітньою особою, яка бажає займатися підприємниць­кою діяльністю, передбачено, що така особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. Але саме рішення суду буде підставою для реєстрації неповнолітнього як підприємця, тільки після наб­рання ним законної сили у силу його обов’язковості (ст. 14 ЦПК).

Суб’єктами цивільного процесу можуть бути не лише фі­зичні та юридичні особи та держава Україна, а згідно з розді­лом X «Провадження у справах за участю іноземних осіб» ЦПК й іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їхні органи та посадові особи) та між­народні організації, які мають право звертатися до судів Ук­раїни для захисту своїх прав, свобод чи інтересів (ст, 410). Процесуальна правоздатність та дієздатність іноземців та осіб без громадянства та процесуальна правоздатність іноземних юридичних осіб та міжнародних організацій закріплені у За­коні України «Про міжнародне приватне право» та у міжна­родних договорах, ратифікованих Україною.

3.2.4. Особи, які не беруть участі у справі

Свідок

Свідок - дієздатна фізична особа, якій відомі будь-які обс­тавини, що мають значення для розгляду та вирішення спра­ви, крім випадків, передбачених у ст. 51 ЦПК.

Свідок - дієздатна особа, але він може мати повну дієздат­ність, обмежену дієздатність або дієздатність може бути ним на­бута у випадках, передбачених законом (за законом та рішен­ням суду). Встановлення цих аспектів судом має значення для оцінки показань свідка. Свідки належать до осіб, які не беруть участі у справі, а лише допомагають суду встановити істину у справі. Відповідно до ст. 29 ЦПК здатність особисто здійснюва­ти цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття. Оскільки свідки (фізичні особи) як суб’єкти цивільних процесуальних відносин наділяються комплексом процесуальних прав та обов’язків, то на них у про­цесі розгляду справи поширюється загальне правило про цивільну процесуальну дієздатність. На практиці виникають запитання: а чи має право свідок мати адвоката, згідно з Прог­рамою забезпечення та охорони прав свідків? Оскільки свідки належать до інших учасників процесу, у ЦПК не передбачено право свідка мати представника (ч. 1 ст. 38 ЦПК).

Права та обов’язки свідка:

- зобов’язаний з’явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. Відсутність свідка можлива лише з поважних причин, У разі неможли­вості прибуття за викликом суду свідок зобов’язаний завчасно повідомити про це суд. Якщо свідок без поважних причин не з’явиться до суду чи буде ухилятися від явки до останнього до нього можуть бути застосовані штрафні санкції або адмініст­ративний арешт (ст. 185³ КпАП) або він може бути підданий приводу через органи внутрішніх справ з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення (ч. 1 ст. 94 ЦПК);

За завідомо неправдиві показання або за відмову від даван­ня показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність згідно зі ст. 384 KK, про що він попереджається головуючим та приводиться до присяги (ч. 5 ст. 180 ЦПК). За невиконання інших обов’язків до свідка мо­жуть застосовуватись заходи процесуального примусу, такі як попередження, видалення із залу судового засідання (ст. 92 ЦПК), привід (ст. 94 ЦПК).

- має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє (ч.4 ст.50 ЦПК). Це загальне конституційне право свідка як особи, яка є учасником цивільного процесу. Воно узгоджується із ст. 7 ЦПК, оскільки цивільне судочин­ство в Україні здійснюється державною мовою. Однак давання показань рідною мовою є правом свідка, тому якщо свідок не володіє мовою, якою ведеться судочинство, або володіє недос­татньо, він може давати показання мовою, якою він вільно во­лодіє. Суд має забезпечити його послугами перекладача;

~ може користуватися письмовими записами, якщо його по­казання пов’язані з будь-якими обчисленнями чи іншими да­ними, які важко зберегти у пам’яті (ст. 181 ЦПК);

- може відмовитися від давання показань у випадках, вста­новлених законом (ст. 52 ЦПК), але зобов’язаний повідомити причини такої відмови (ч. 2 ст. 52 ЦПК);

- має право на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду. До таких витрат належать: витрати, пов’язані з пе­реїздом до іншого населеного пункту, найманням житла, такі витрати несе сторона, яка клопотала про виклик свідків. До­бові, компенсація за втрачений заробіток чи відрив від зви­чайних занять сплачується стороною, не на користь якої ухва­лено судове рішення. Щодо справ окремого провадження, де свідки викликаються за ініціативою суду, відповідні витрати відшкодовуються за рахунок державного бюджету України.

Особи, які не підлягають допиту як свідки⁴⁹:

1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебува­ють на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади пра­вильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;

2) особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з їхнім службовим чи професійним положенням - про такі відомості;

3) священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;

4) професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виник­ли під час ухвалення рішення чи вироку;

5) особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бу­ти допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипло­матичних представництв - без згоди дипломатичного предс­тавника.

Особи, які мають право відмовитися від давання показань

Фізична особа має право відмовитися давати показання що­до себе, членів сім’ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усинов­лений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім’ї або близький родич цих осіб).

Особа, яка відмовляється давати показання, зобов’язана по­відомити причини відмови. При відмові давати показання осо­би, зазначені у ч. 1 ст. 52 ЦПК, зобов’язані не лише повідоми­ти суд про причини відмови, але й підтвердити свій статус до­кументами, наприклад чоловік, дружина повинні подати суду свідоцтво про шлюб, батько, мати, діти - свідоцтво про народ­ження, брати, сестри - документи, з яких можна встановити їхні родинні стосунки, опікун - посвідчення опікуна тощо.

Експерт

Експертом е особа, яка має спеціальні знання у тій чи іншій галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла, яка залу­чається судом для дослідження і подальшого роз’яснення пи­тань, що виникають у процесі розгляду справи, але вирішення яких залежить від наявності певних спеціальних знань. Як експерт до участі у справі залучається особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України «Про судову експер­тизу», і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів, який діє на підставі Положення про Державний реєстр атестованих судових експертів від 15 квітня 1997 р.

Статтею 10 Закону «Про судову експертизу» передбачено, що судовими експертами можуть бути особи, які мають не­обхідні знання для надання висновку з досліджуваних пи­тань. Судовими експертами державних спеціалізованих уста­нов можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, прой­шли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судово­го експерта з певної спеціальності.

Судовим експертом заст. 11 Закону не може бути особа, яка визнана судом недієздатною, а також особи, які мають суди­мість. Експерту згідно з підстав, передбачених у ст. 22 ЦПК може заявлятися відвід.

Права експерта:

1) ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження;

2) заявляти клопотання про подання йому додаткових ма­теріалів і зразків;

3) викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приво­ду яких йому не були поставлені питання;

4) бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета й об’єктів дослідження;

5) ставити запитання особам, які беруть участь у справі, та свідкам;

6) відмовитися від давання висновку шляхом подання суду вмотивованої ухвали про таку відмову;

7) клопотати перед судом про залучення інших експертів, якщо при проведенні експертизи мають місце запитання, які потребують участі декількох експертів різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань (ст. 149 ЦПК «Комплексна експертиза»);

8) має право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов’язаних з проведенням експертизи, оплату витрат, пов’язаних з викликом до суду;

9) користуватися іншими правами, встановленими Зако­ном України «Про судову експертизу».

Обов’язки експерта:

- викласти висновок у письмовій формі та за змістом відпо­відно ст. 147 ЦПК;

- забезпечити збереження об’єкта експертизи;

- невідкладно повідомити суд про неможливість проведен­ня еспертизи, якщо він не володіє необхідними знаннями;

- невідкладно заявити суду клопотання щодо уточнення по­ставлених запитань або повідомити про неможливість прове­дення ним експертизи за поставленими питаннями у разі ви­никнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення;

Експерт не мас права:

- за власного ініціативою збирати матеріали для проведення експертизи;

- спілкуватися з особами, які беруть участь у справі, а та­кож з іншими учасниками цивільного процесу, за винятком дій, пов’язаних з проведенням експертизи;

- розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв’язку з проведенням експертизи;

- передоручати проведення експертизи іншій особі.

Експерт може бути притягнений до кримінальної відпові­дальності (ст. 385 KK) у разі відмови без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків. Якщо при прове­денні експертизи експерт виявлятиме бездіяльність та трива­лий час не проводитиме досліджень, то у такому разі можна покладати на експерта відповідальність згідно зі ст. 382 KK - невиконання ухвали суду. Якщо експерт без поважних при­чин не з’явиться на виклик суду, до нього може бути застосо­вана адміністративна відповідальність за ч. 2 ст. 185³ КпАП. За розголошення експертом відомостей, які були ним отри­мані у результаті проведеного експертного дослідження, до нього може застосовуватися дисциплінарна відповідальність та цивільно-правова - відшкодування збитків, які стали на­слідком поширення інформації.

Спеціаліст

Спеціаліст - особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок.

Допомога спеціаліста технічного характеру під час вчинен­ня процесуальних дій не замінює висновку експерта та не мо­же стосуватися правових питань.

Слід відрізняти спеціаліста-особу, яка надає суду технічну до­помогу, та його висновок від висновків органів державної влади та місцевого самоврядування (ч. З ст. 45 ЦПК). Представників цих органів слід іменувати «фахівцями», щоб відмежувати та­ких осіб від спеціалістів та закріпити цей термін у ЦПК. Так, у процесі можуть брати участь з метою давання висновку у справі на виконання своїх повноважень представники органу опіки та піклування, представники Бюро технічної інвентаризації (БТІ), представники Податкової адміністрації, представники Мініс­терства надзвичайних ситуацій, Комітету по захисту прав спо­живачів, але вони є фахівцями у певній галузі знань. Якщо йдеться про надання висновків із правових питань, то таких осіб слід іменувати фахівцями у галузі права. Слід звернути увагу на те, що суди використовують такі висновки при розгляді справи, але у ст. 57 ЦПК їх немає серед засобів доказування. Якщо звер­нутися до Закону України «Про міжнародне приватне право Ук­раїни», де йдеться про можливість застосування судом норм іно­земного права, суд з метою з’ясування змісту норм права іншої держави може звернутися до Міністерства юстиції України чи до іншого компетентного органу або залучити експертів. Аналі­зуючи це положення закону, слід сказати про те, що від Мініс­терства юстиції чи іншого компетентного органу можуть вима­гати роз’яснити зміст іноземних норм права і це може здійснити певний фахівець, а щодо експерта, то, на нашу думку, хоча цей термін вживається у міжнародних актах, його потрібно уніфіку­вати із законодавством України, Виходячи із правового статусу експерта та його повноважень особу, яка може розтлумачити зміст норми права іншої держави, доцільно назвати фахівцем у галузі права, бо цією особою може бути вчений, науковець, який знає законодавство та право іноземної держави.

Спеціаліст - особа, яка не бере участі у справі, оскільки не має особистої зацікавленості щодо предмета спору. За стаття­ми 20, 22 ЦПК спеціалісту може бути заявлено відвід.

Спеціалістом не може бути особа:

- яка перебувала чи перебуває у службовій чи іншій залеж­ності від осіб, які беруть участь у справі;

- якщо з’ясування обставин, які мають значення для спра­ви, виходять за межі сфери спеціальних знань спеціаліста;

- якщо спеціаліст прямо чи побічно заінтересований у ре­зультаті розгляду справи;

- якщо є інші обставини, які викликають сумнів в об’єктив­ності та неупередженості спеціаліста;

- якщо під час попереднього вирішення справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, суддя, перекладач, предс­тавник, секретар судового засідання;

- якщо спеціаліст є членом сім’ї або близьким родичем сто­рони або інших осіб, які беруть участь у справі.

Права спеціаліста:

- знати мету свого виклику до суду;

- відмовитися від участі у цивільному процесі, якщо він не володіє відповідними знаннями та навичками;

- з дозволу суду задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам;

- звертати увагу суду на характерні обставини чи особливо­сті доказів;

- має право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду.

Обов’язки спеціаліста:

- з’явитися за викликом суду;

- надавати суду технічну допомогу;

- відповідати на поставлені судом питання;

- давати усні консультації та письмові роз’яснення;

- звертати увагу суду на характерні обставини чи особли­вості доказів.

Перекладач

Перекладач - особа, яка вільно володіє мовою, якою здійс­нюється цивільне судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне для усного чи письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глу­хими, німими чи глухонімими.

Для того, щоб бути перекладачем у цивільному процесі, не­достатньо бути лише філологом. Перекладач повинен володіти юридичною термінологією та мати хоча б мінімальний багаж знань в тій чи іншій галузі права. Для прикладу, досить суттє­ві вимоги до перекладу передбачені у Конвенції про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень {Нью-Йорк, 1958). Так, у п. 2 ст. 4 якої зазначається, що пе­реклад арбітражного рішення чи угоди засвідчується офіцій­ним або присяжним перекладачем, або дипломатичною, або консульською установою. Отже, в цьому документі підкрес­люється важливість перекладу офіційних документів перек­ладачами, які мають особливий професійний статус.

Перекладач не має права розголошувати відомості, які ста­ли йому відомі при розгляді справ, у яких він робив переклад. Наприклад, якщо мала місце таємниця усиновлення, держав­на таємниця, відомості про інтимні стосунки сторін тощо.

Можливими підставами відводу перекладача в цивільному судочинстві (от. 22 ЦПК) є його некомпетентність, яка поля­гає у тому, що він погано володіє мовою, якою ведеться про­цес, якою говорить особа, яка бере участь у справі, чи складе­но документ.

З метою забезпечення цивільного судочинства кваліфікова­ними перекладачами мають бути створені спеціалізовані бюро перекладачів у кожному регіоні України. Повинен існувати Державний реєстр бюро перекладачів та окремих переклада­чів. У цьому контексті заслуговує на увагу спосіб, яким вирі­шено питання щодо статусу судових експертів. Так, Міністер­ство юстиції України веде Реєстр атестованих судових екс­пертів державних і підприємницьких структур та громадян. Органи дізнання, попереднього слідства і суди зобов’язані до­ручати проведення судових експертиз переважно фахівцям, внесеним до цього Реєстру. До речі, спеціальний статус по­свідченого перекладача, термінолога або усного перекладача існує в Професійному кодексі Квебеку (Канада).

Права перекладача:

- ставити питання з метою уточнення перекладу;

- відмовитися від участі у цивільному процесі, якщо він не во­лодіє достатніми знаннями мови, необхідними для перекладу;

- має право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду.

Обов’язки перекладача:

- з’являтися за викликом суду;

- здійснювати повний і правильний переклад;

- посвідчувати правильність перекладу своїм підписом в процесуальних документах, що вручаються сторонам у перек­ладі на їх рідну мову або мову, якою вони володіють.

За завідомо неправильний переклад або за відмову без по­важних причин від виконання покладених на нього обов’язків перекладач несе кримінальну відповідальність, а за невиконан­ня інших обов’язків - відповідальність, встановлену законом.

¹ Цивільне процесуальне право України: Підруч. для юрид. вузів І фак. / В.В. Комаров, В.А, Бігун, П.І. Радченко та ін,; За ред. В.В. Комарова. - X.: Основа, 1992. - С. 50, 51.

² Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. - K.: Концерн «Ви* давничий Дім «Ін Юре», 2005. - С. 77.

^s Гетманцев OB. Цивільні процесуальні правовідносини, які виникають без участі суду // ЕрліхІвський збірник. - 2002. - Вип. 3. - С. 140; Безлюдько EO., Бичкова С.С., Бобрик BJ. та Ін. Цивільне процесуальне право України: Навч. посіб. / Зазаг. ред. С.С. Бичкової. - K.: Атіка, 2006. - С. 31; Цивільний процес: Навч. посіб. / За ред. Ю.В. Білоусова. -K.: Прецедент, 2005. -С. 31. ⁴ Толстой JOJC. К теории правоотношения. - Л.: Изд. Лениградск. ун-та, 1959. - С. 26; Полежай П.Т. Правовые отношения (конспект лекций). - X., 1965. - С. 4; Халфина P.O. Общее учение о правоотношении. - M.: Юридическая литература, 1974. - С. 31; Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. - X.: Консум, 2006. - С. 346, 347.

^s Цивільне процесуальне право України: Підруч. для юрид. вузів і фак. /

B. В. Комаров, В.А. Бігун, П.І. Радченко та ін.; За ред. В.В. Комарова. - X.: Основа, 1992. - С. 45; Васильєв С.В. Гражданский процесе: Учеб, по- соб. - 2-е изд., доп. — X.: ООО «Одиссей», 2007. — С. 49.

⁶ Чечина НА. Гражданские процессуальные отношения. - Л.: Изд-во Ле­нинградок. ун-та, 1962. - С. 31; Щеглов В.Н. Гражданское прцессуаль- ное правоотношение. - M., 1966. - С. 69.

^τ Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосу­вання судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» від 21.12.1990 N⅛9 // Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в цивільних справах / Верховний Суд України; За заг. ред. В.Т. Малярен- ка. - K.: Юрінком Інтер, 2004. - С. 125.

^a Боннер А.Т. Гражданский процессуальный закон и фактическая про­цессуальная деятельность // Вопросы науки советского гражданского процессуального права. — M., 1977. - С. 52.

⁹ Гражданский процесс: Учебник / Отв. ред. проф. В.В. Ярков. - M.: ВЕК, 2000.-С. 44.

¹⁰ Ильинская ИМ. Участие третьих лиц в советском гражданском про­цессе: Автореф. дисс.... канд. юрид. наук. - Л., 1952. - С. 4; КозловА.Ф. Гражданские процессуальные правоотношения, возникающие без учас­тия суда // Вопросы совершенствования гражданско-правового регули­рования / Под ред. В.Н. Щеглова. - Томск: Изд. Томского ун-та, 1990. -

C. 123-138 та ін.

¹¹ Чечина НА. Гражданские процессуальные отношения. -Л.: Изд-во Лени­нградок. ун-та, 1962. - С. 30 - 36; Вейдер Н.Б. Гражданские процессуаль­ные правоотношения. - Саратов: Изд. Саратовск. ун-та, 1965. - С. 17 та ін.

¹² Нефедьев EA Къ ученію о сущности гражданокаго процесса. - Казань, 1891.-С. 148.

¹³ Шерстюк BM. О совершенствовании способов правового воздействия на гражданские процессуальные отношения // Материально-правовые и процессуальные средства охраны и защиты прав и интересов хозяйству­ющих субъектов: Межвузовск. темат. сборник научных трудов. - Кали­нин: Калининский гос. ун-т., 1987. - С. 120.

“ Штефан ММ. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. - К.: Концерн «Ви­давничий Дім «Ін Юре», 2005. - С. 78.

^ls Осокина ГЛ. Гражданский процесс: Общая часть. - M.: Юристъ, 2003.

- С. 55.

^lβ Фурса СЛ., Щербак С.В., Евтушенко O.I. Цивільний процес України: Проблеми і перспективи: Науково-практичний посібник. - K.: Видавець Фурса С.Я.: KHT, 2006. - (Серія «Процесуальні науки»). - С. 26.

¹⁷ Проблемы науки гражданского процессуального права / В.В. Комаров,

B. А. Бигун, В.В. Баранкова; Под ред. проф. В.В. Комарова. - X.: Право, 2002.-С. 97.

¹⁹ Справа Ns 22∏-625 2006 р. Категорія 11/13 // Єдиний державний реєстр судових рішень України. - Електронний ресурс: режим доступу// http// www.reyestr.court.gov.ua/pls/htmldb/f7p

'* Штефан М.Й. Цивільний процес: Підручник. - K.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. - С. 46 - 56; Чечина НА. Вказ. праця. - С. 46-56; Воло- жанин В.П., Ковин В.Ф. Динамика гражданских процессуальных право­отношений // Правоведение. - 1980. - Ns 5. - С. 48 - 52.

²⁰ Осокина ГЛ. Гражданский процесс: Общая часть. - M.: Юристъ, 2003.

- С. 58.

²¹ Васильев CJB. Гражданский процесс: Учеб, пособ. - 2-е изд., доп. - X.: ООО «Одиссей», 2007. - С. 50.

²² Вершинин А.П. Вопросы теории гражданских процессуальных право­отношений. -Л., 1986. - С. 10.

” Мозолин В.П. О гражданско-процессуальном правоотношении // Сове­тское государство и право. - 1955. - N⅛ 6. - С. 56; Гражданский процесс: Хрестоматия: Учебное пособие / Под ред. проф. М.К. Треушникова. - M.: ОАО «Издательский Дом «Городец», 2005. — С. 95, 96; Васькове- кий ЕЛ. Курс гражданского процесса. - M., 1913. - Т. 1. - С. 685, 686.

²⁴ Гурвич MA Гражданское процессуальное правоотношение и процессу­альные действия //Труды «ВЮЗИ».-Т. 3.: Вопросы гражданского процес­суального, гражданского и трудового права. ~ M., 1965. - С. 88 - 92.; Ели­сейкин П.Ф. Гражданские процессуальные правоотношения: Учебное посо­бие. - Ярославль: Ярославск. гос. ун-т, 1975. - С. 10; Гражданский про­цесс: Учебник / Под ред. М.С. Шакарян. - M.: Юрид. лит., 1993. - С. 69.

²⁵ Чечина НА Гражданские процессуальные отношения. - Л., 1962. -

C. 56 - 60; Цивільне процесуальне право України / Під ред. В.В. Кома­рова. - X.: Основа, 1992. - С. 51.

³⁹ Щеглов В.Н. Гражданские процессуальные отношения и другие право­отношения. //Труды Томского ун-та. - 1969. - Т. 1. - С. 94-172.

²⁷ Лукьянова ЕЛ. Теория процессуального права. - M.: Норма, 2003. - С. 205, 206.

²⁸ Безлюдько І.О., Бичкова С.С., Бобрик В.І. та ін. Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник / За заг. ред. С.С. Бичкової. - K.: Атіка, 2006.-С. 31, 32.

²⁸ Коршунов Н.М., Мареев ЮЛ. Гражданский процесс: Учебник для ву­зов. - M.: Норма, 2004. - С. 74.

^м Цивільні процесуальні правовідносини та їх суб’єкти: Навч. посібник / В.В. Комаров, П.І. Радченко. - К.: УМК BO, 1991. -С. 17; Толстой ЮЛ. К теории правоотношения. - Л.: Издательство Ленинградск. ун-та, 1959.

- С. 3; Советский гражданский процесс: Учебник / Под ред. М.К. Тре­ушникова. - M.: Изд-во МГУ, 1989. - С. 51.

³¹ Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. - K.: Концерн «Ви­давничий Дім «Ін Юре», 2005. - С. 82.

³² Гражданский процесе: Учебник / Под ред.. М.К. Треушникова. - M.: OOO «Городец-издат», 2003. - С. 87.

³³ Гражданский процесе: Учебник / Под ред. М.С. Шакарян. - M.: Юрид. лит., 1993. -С. 67.

^м Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. -K.: Концерн «Ви­давничий Дім «Ін Юре», 2005. - С. 82, 83.

³⁵ Цивільне процесуальне право України: Навч. посібник / За заг. ред. С.С. Бичкової. - K.: Атіка, 2006. - С. 36; Проблемы науки гражданского процессуального права / Под ред. В.В. Комарова. -X.: Право, 2002. - С. 110.

^3β Цивільний процес: Навч. посібник / За ред. Ю.В. Білоусова. -K.: Пре­цедент, 2005. - С. 39.

³¹ Васильєв С.В. Гражданский процесе: Учебное пособие. - 2-е изд., доп. - X.: ООО «Одиссей», 2007. - С. 51.

³³ Щеглов В.Н. Гражданское процессуальное правоотношение.- M., 1966. - С. 21 - 22 та ін.

³⁹ Юдельсон К.С. Советский гражданский процесс. - M.: Госюриздат, 1956. - С. 10; Чечот Д.М. Участники гражданского процесса. - M.: Го­сюриздат, 1960. - С. 10; Елисейкин П.Ф. Объект гражданских процессу­альных правоотношений и предмет судебной деятельности в советском гражданском процессе // Вестник Ярославского университета. — 1972. — №4. - С. 45.

⁴⁰ Лукьянова Е.Г. Теория процессуального права. - M.: НОРМА, 2003. - С. 227.

⁴¹ Ринг М.П. К вопросу о гражданских процессуальных правоотношени­ях // Ученые записки ВИЮН. - Вып. 16. - 1963. - С. 72.

⁴² Евстифеева Т.И. Гражданские процессуальные правоотношения: Ав- тореф. дисс.... канд. юрид. наук. - Саратов, 2001. - С. 29.

¹³ Гражданский процесс / Под ред. Н.А. Чечиной и Д.М. Чечота. - M.. 1968. - С. 59-60.

⁴⁴ Иоффе О.С. Очерки по гражданскому праву. - Л., 1957. - С. 50.

¹⁵ Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. - К.: Концерн «Ви­давничий Дім «Ін Юре», 2005. - С, 97, 98.

⁴⁶ Алексеев С.С. Право: Азбука, теория, философия: Опыт комплексного исследования. - M,: Статут, 1999. - С. 68; Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій. - К.: Вентурі, 1996. - С. 68-69.

^4Т Ярков В.В. // Гражданский процесс / Под ред. Яркова В.В. - M.: Вол­тер Клуверс, 2004, - С. 56.

^:е Детальніше див.: Коментар до ст. 29 ЦПК: Фурса С.Я. // Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. - K.: Видавець Фурса С.Я.: KHT, 2007.

⁴⁹ Детальніше див.: Коментар до ст. 50 ЦПК: Фурса С.Я. // Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. - K.: Видавець Фурса С.Я.: KHT, 2007.