Принципи, що визначають процесуальну діяльність суду та осіб, які беруть участьу справі

4.1. Принцип законності - це загальний принцип, що влас­тивий всім галузям права. В загальному вигляді принцип за­конності сформульований в ч.2 ст.19 Конституції України, згідно з якою органи державної влади та органи місцевого са­моврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конс­титуцією та законами України.

У цивільному судочинстві принцип законності означає, що цивільні справи мають розглядатися та вирішуватися у точній відповідності до норм матеріального права та з чітким дотри­манням норм процесуального права.

Положення принципу законності та його гарантії закріпле­но практично в усіх нормах цивільного процесуального права. До таких гарантій відносять принцип незалежності суддів та підкорення їх лише закону, найширші права у процесі осіб, які беруть участь у справі, участь у процесі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, конт­роль за судовою діяльністю вищестоящих судів тощо.

Незважаючи на детальне регламентування цивільного про­цесу, законодавцем все ж допускається можливість допущен­ня судових помилок. Для їх усунення та поновлення законно­сті передбачено інститути перегляду рішень та ухвал суду пер­шої інстанції, зокрема, в порядку апеляційного, касаційного провадження, проваджень у зв’язку з нововиявлёними та ви­нятковими обставинами.

Принцип законності полягає в обов'язку суду та всіх учасників процесу керуватися у своїй діяльності нормами матеріального та процесуального права з метою досягнен­ня завдань цивільного судочинства, з одного боку, та в обо­в'язку зважати на рішення судів, що набрали законної си­ли, які є обов'язковими для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян.

Законність є одним із принципів, що безпосередньо конкре­тизує завдання судочинства²⁶, сформульовані у ст. 1 ЦПК, а са­ме - справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, не­визнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Порівняно з принципом законності всі інші принципи ЦИ­ВІЛЬНОГО судочинства мають більш вузький і досить спеціалі­зований аспект дії. Тому щодо цього принцип законності є уні­версальним²⁶. Яка б норма цивільного процесуального права не застосовувалася в судовій діяльності, одночасно відбуваєть­ся дотримання (а іноді й порушення) принципу законності.

Реалізація всіх принципів, норм та інститутів цивільного процесуального права значною мірою може зводитися до здійснення принципу законності у цивільному судочинстві. Дія принципу законності має всеохоплюючий характер. Заз­начений принцип пронизує все цивільне судочинство з момен­ту відкриття провадження в цивільній справі і до ухвалення судового рішення, перевірки його законності та обґруитова- ності у існуючих процесуальних формах.

Саме із правозахисною функцією держави пов’язується діяльність судів щодо здійснення правосуддя в цивільних справах. В разі порушення закону держава зобов’язана забез­печити належний захист порушених, невизнаних або оспорю­ваних прав, свобод та інтересів у встановленому процесуаль­ному порядку.

Цивільне процесуальне законодавство постійно вдоскона­люється, проте навіть докладна кодифікація навряд чи здатна врегулювати всі деталі розвитку цивільних процесуальних ■86 правовідносин. У зв’язку з наявністю прогалин перед прий­няттям ЦПК України 2004 р. обговорювалося питання засто­сування в цивільному процесі аналогії закону та права, яке так і не знайшло свого законодавчого закріплення в нормах ЦПК України на відміну від ЦПК РФ 2002 p., де у ст.4 відпо­відне положення діє.

Згідно зі ст.8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою Украї­ни.

Це означає, що суд при вирішенні справи має керуватися нормами матеріального права, що регулюють конкретні пра­вовідносини, а також застосовувати законодавство про цивіль­не судочинство (ст,3 ЦПК України).

У разі невідповідності закону України міжнародному дого­вору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір.

Однією з вимог, яким має відповідати судове рішення, є йо­го законність.

Порушення або неправильне застосування норм матеріаль­ного або процесуального права є підставою для скасування рі­шенця суду першої інстанції (статті 309, 311 ЦПК).

Невиконання судового рішення є підставою для відпові­дальності, встановленої законом.

Зміст принципу законності включає й систему процесуаль­них заходів щодо підтримання процесуальної дисципліни в судочинстві та санкції за неправильне застосування юридич­них норм. Принцип законності регламентує процесуальне ста­новище суддів та інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, порядок розгляду та вирішення справи, захис­ту прав, свобод та інтересів фізичних, юридичних осіб та дер­жави. До дисциплінуючих заходів можна віднести застосуван­ня заходів процесуального примусу, передбачених главою, 9 розділу І ЦПК, притягнення до адміністративної відповідаль­ності за ст.185³ КпАП за вияв неповаги до суду, припинення неправомірної процесуальної діяльності (відмова у відкритті провадження у справі, задоволення клопотань, закриття про­вадження у справі, залишення заяви без розгляду, ухвалення заочного рішення).

Останнім часом зміст принципу законності цивільного про­цесуального права розширився, оскільки стає можливим зас­тосування процесуальних заходів не лише з боку суду щодо осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників судочин­ства, але й вплив на несумлінну поведінку суддів з боку сторо­ни процесу (позивача або відповідача), зокрема шляхом заяв­ления та задоволення відводу судді, права особи порушувати клопотання про притягнення судді до дисциплінарної відпові­дальності, права особи на звернення до суду вищої інстанції зі скаргою на дії судді (суду), права особи на пред’явлення позо­ву до судді про відшкодування моральної та матеріальної шко­ди, права особи порушувати клопотання про притягнення судді до кримінальної відповідальності²⁷.

4.2. Принцип здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом

Суд зобов’язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу.

Держава гарантує рівність прав та свобод людини і грома­дянина, зокрема і в цивільному судочинстві, шляхом закріп­лення у законодавстві таких норм:

1) заявления і задоволення відводу судді (ст. 20 ЦПК);

2) право особи порушувати клопотання про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності;

3) право особи на звернення до суду вищої інстанції зі скар­гою на дії судді (суду) (ст. 108 ЦПК);

4) право особи на пред’явлення позову до судді про відшко­дування моральної та матеріальної шкоди (ст. 1176 ЦК);

5) право особи порушувати клопотання про притягнення судді до кримінальної відповідальності.

Обов’язок суду має також поширюватися і на здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і су­дом. Тобто кожний суб’єкт у цивільному процесі займає певне процесуальне становище - позивач, відповідач, треті особи, які наділяються певним комплексом процесуальних прав та обов’язків. Такі права повинні бути рівними, але ця рівність не означає, що вони є тотожними. Наприклад, сторони корис­туються рівними правами, тобто якщо позивач має право на пред’явлення позову, то у свою чергу відповідач наділений та­ким процесуальним засобом, як заперечення проти позову або пред’явлення зустрічного позову, отож їхні права є урівнова­женими. Таку думку можна обґрунтувати: якщо при розгляді справи одна із сторін не володіє мовою, якою ведеться судочи­нство, то суд зобов’язаний надати їй перекладача, бо якщо суд нехтуватиме мовними ознаками учасників процесу, то це призведе до порушення національної мови судочинства як конституційного принципу та норми ЦПК, та в остаточному підсумку може призвести до скасування судового рішення.

4.3. Принцип диспозитивності визначає механізм руху ци­вільного процесу. Його ще називають рушійною силою (рос. - движущим началом) цивільного процесу.

Стаття 11 ЦПК України 2004 р. вперше встановила норма­тивне закріплення принципу диспозитивності в конкретній нормі, оскільки у ЦПК 1963 р. наявність цього принципу ви­водилася з декількох положень цього Кодексу. Водночас зміст принципу диспозитивності деталізується й у багатьох інших нормах ЦПК, що свідчить про те, що диспозитивність є одним із головних принципів цивільного процесу.

Виходячи із аналізу ст, 11 ЦПК принцип диспозитивності можна звести до таких аспектів:

1) відкриття, зміна, рух та завершення процесу в будь-якій стадії залежать від ініціативи заінтересованих у результатах справи осіб;

2) предмет спору та обсяг судового захисту визначається особами, які беруть участь у справі;

3) особи, які беруть участь у справі, вільно розпоряджають­ся належними їм процесуальними правами, пов’язаними з розвитком та завершенням процесу.

Проте таке вільне розпорядження процесуальними пра­вами особами, які беруть участь у справі, має здійснюватися у межах закону.

Так, у ч, 1 ст. 11 ЦПК зазначено положення, яке свідчить про єдиний, тобто вичерпний спосіб розгляду судом цивільної справи. Такий спосіб полягає у тому, що суд розглядає цивільні справи не інакше (тобто саме так) як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, пред’явлених у передбаченому ЦПК порядку.

Згідно з ч.І ст.З ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Як бачимо, положення ч. 1 ст. 11 ЦПК частково дуб­лює ч. 1 ст. З ЦПК, але його конкретизує і розвиває. Предме­том цієї норми є встановлення передумов порушення цивільно­го судочинства і розгляду справи, яким є звернення осіб.

Якщо у статті З ЦПК йдеться про вільний доступ до правосуд­дя будь-яких осіб, права яких порушені, оспорені, то у ч. 1 ст. 11 ЦПК таких умов не встановлено, але робиться спроба конкрети­зувати питання, яким має бути звернення до суду, а саме - обґрунтованими доказами, поданими сторонами та іншими осо­бами, які беруть участь у справі.

Саме з ініціативою або волевиявленням осіб, які беруть участь у справі, пов’язується дія принципу диспозитивності цивільного процесу. Це означає, що для відкриття цивільної справи необхідне обов’язкове звернення до суду заінтересова­ної особи з позовною вимогою до конкретного відповідача, вті­лене у формі позовної заяви, що відповідає вимогам ст.ІЦ) ЩІК. Суд не вправі розглядати та вирішувати д судовому засі­данні ту правову вимогу, яка не була заявлена позивачем до суду. Крім того, суд пов'язаний і правовою підставою, що заз­начена позивачем у позовній заяві (вказаною нормою мате­ріального права, що, на думку позивача, регулює сщрці пра­вовідносини сторін), та не може за своєю ініціативою перейти до іншої правової норми без змін чц доповнень до позовних ви­мог з боку позивача.

У цьому зв’язку слід звернути увагу на ті суперечності, ЯКІ нині можуть виникнути у судовій практиці. Так, у ч, 2 ст. 166 CK зазначається, що суд при вирішенні питання про позбав­лення батьківських прав особи може сам за власно» ініціати­вою вирішити питання про стягнення аліментів на дитину. Щодо цього положення, яке виявляється в ініціативі суду при ухваленні судового рішення про позбавлення батьківських прав, то вважається, що вирішувати питання про стягнення аліментів за ініціативою суду неможливо, оскільки це поло­ження суперечить як принципу диспозитивності цивільного процесу, так і процесуальному становищу суду, правам та обов’язкам судді.

Отже, суддя з власної ініціативи не може вирішувати пи­тання про стягнення аліментів, він ухвалює рішення тільки на підставі заявлених вимог іншими особами, які звертаються з такими вимогами до суду. Якщо йдеться про захист держа­вою інтересів дитини, то суд як правозахисний орган держави може повідомити певних суб’єктів, які можуть звернутися до суду з метою захисту інтересів інших суб’єктів (ст. 45 ЦПК), про знаходження такої справи у його провадженні, може залу­чити їх до участі у справ) (ст. 45, ч. З ст. 11 ЦПК).

Заяву пре стягнення аліментів в інтересах дитини можуть пред’явити до суду орган опіки та піклування чи прокурор, а також заінтересовані особи.

До 1996 р. у ч. 7 ст. 203 ЦПК 1963 р. існувало положення про те, що залежно від з’ясованих обставин справи суд може вийти за межі заявлених позивачем вимог, коли це необхідно було для захисту прав та охоронюваних законом інтересів дер­жавних підприємств, урманов, організацій, колгоспів, інших кооперативних організацій та їх об’єднань, інших громадсь­ких організацій абр громадян.

Але у 1996 р. у ЦПК було внесено зміни та доповнення, ха­рактер слідчого процесу змінився на змагальний, а сам прин­цип змагальності знайшов тоді своє закріплення у статтях 15, 15^і, ЗО ЦПК 1963 р. Про докази, їх кількість, якість повинні піклуватися сторони, оаиідьки раме на них законом покладе­но обов’язок доказування суду тих обставин, на які вони поси­лаються як ∏a підставу своїх вимог та заперечень (ч. З ст. 10 ЦПК), а суд може тільки сприяти сторонам у витребуванні та­ких доказів.

Отже, положення, яке має місце у ч. 2 ст. 166 CK₁ є неадек­ватним ст. 129 Конституції України, де встановлено загальні засади судочинства, та нормам ЦПК,

Оскільки ініціатива та активність покладені на сторони процесу, суд не вправі втручатися у процесуальну діяльність сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Заінтересовані у результатах справи особи самостійно виз­начають предмет, розмір та підставу заявлених до суду вимог, а також вказують на особу, що порушила, оспорює чи не виз­нає їх суб’єктивні права, свободи чи інтереси. Порушивши су­дову діяльність, заінтересовані особи впливають на подаль­ший рух цивільної справи, зміну, перехід із стадії в стадію та її завершення.

Диспозитивність зумовлена спором про право, який розгля­дає суд. Для ефективного захисту своєї позиції сторони по­винні вдало використовувати надані їм правові можливості, змінюючи заявлені вимоги, відмовляючись від них чи визна­ючи позовні вимоги.

Зокрема, позивач протягом усього часу розгляду справи вправі змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред’явити зустрічний позов. Сторони можуть укласти миро­ву угоду на будь-якій стадії цивільного процесу (ст.31 ЦПК). Зі змісту ст.11 ЦПК випливає, що суд під час розгляду справи не може вийти за межі позовних вимог сторін. Зокрема, суд не вправі задовольнити позовну вимогу на суму, більшу ніж по­зивач просив у судовому засіданні. Проте свобода розпорядчих дій сторін повинна мати певні межі та узгоджуватися із прин­ципом законності. Так, суд відмовляє у прийнятті визнання відповідачем позову (ст.174 ЦПК), не приймає відмову пози­вача від позову (ч. 5 ст.174 ЦПК), відмовляє у визнанні миро­вої угоди (ст.175 ЦПК), якщо такі розпорядчі дії суперечать закону або порушують права, свободи чи інтереси інших осіб.

Принцип диспозитивності охоплює й ті положення цивіль­ного процесуального права, що стосуються права осіб, які бра­ли участь у справі, а також тих, що не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, оскар­жити судове рішення або ухвалу у апеляційному та касаційно­му порядках, а також у зв’язку з винятковими обставинами, подати заяву про перегляд рішення, ухвали або судового нака­зу у зв’язку з нововиявленими обставинами.

На відкриття, зміну та припинення процесу можуть вплива­ти у випадках, визначених законом, й Уповноважений Верхов­ної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, фізичні та юри­дичні особи, яким законом надано право захищати права, сво­боди та інтереси інших осіб (ст.45 ЦПК). Виявом принципу дис- позитивності у таких випадках є обов’язкова згода особи, в інте­ресах якої відкривається провадження в цивільній справі, на подання позовної заяви до суду, в противному разі позовна зая­ва зазначених органів та осіб має бути залишена судом без роз­гляду. Виходячи із аналізу ст. 45 ЦПК, слід звернути увагу і на той аспект, що особи, в інтересах яких ці заяви пред’явлено, ма­ють право також розпоряджатися на власний розсуд своїми правами щодо предмета (об’єкта) спору. Це положення можна підкріпити посиланням на ч. 2 ст. 46 ЦПК, де йдеться про те, що відмова органів та інших осіб, які відповідно до ст. 45 ЦПК звернулися до суду в інтересах інших осіб, від поданої ними за­яви або зміна вимог не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгля­ду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі.

Винятком є звернення до суду особи, яка не має цивільної процесуальної дієздатності. Якщо ж особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подано заяву, не підтримає своїх позовних вимог, то тільки за такої умови суд залишає заяву без розгляду. Це положення закону додатково свідчить про вільне розпорядження особою, яка бере участь у справі, предметом спору. Але відразу слід зазначити, що така свобода не повинна розцінюватися як свавілля, оскільки уся процесуальна діяльність, яка спрямовуватиметься на реаліза­цію повноважень особи щодо розпорядження предметом спо­ру, має здійснюватися відповідно до закону. Тобто особа може відмовитися від позову, але така процедура відмови врегульо­вана у статтях 31, 205, 206 ЦПК. Особа, відмовляючись від по­зову, має бути попереджена судом про наслідки такої відмови та після прийняття її судом - про закриття провадження у справі. Суд повинен роз’яснити особі зміст ч. З ст. 206 ЦПК, що у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

У разі якщо дії законних представників, до яких можна віднести батьків, опікунів, піклувальників відповідно недіє­здатних та обмежено дієздатних осіб, хранителів та опікунів майна особи, визнаної судом безвісно відсутньою, спадкового майна, патронатного вихователя, суперечать інтересам осіб, яких вони представляють, то суд при розгляді справи з їх участю може залучити у процес відповідний орган (наприк­лад, орган опіки та піклування) чи особу, яким законом нада­но право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. 45 ЦПК та норми СК, ЦК). Щодо залучення таких органів та осіб до справи суд повинен насамперед виходити з компе­тенції таких органів. Наприклад, якщо при розгляді справи, де йдеться про захист інтересів неповнолітньої особи, яка зна­ходиться під опікуванням патронатного вихователя, судом бу­де встановлено, що останній діє всупереч інтересам неповно­літньої особи, суд зобов’язаний залучити в процес органи опі­ки та піклування для захисту та представництва інтересів не­повнолітньої дитини, оскільки саме згідно з CK, Правилами опіки та піклування до компетенції цих органів належать пов­новаження щодо захисту інтересів неповнолітніх.

Важливим процесуальним моментом може стати випадок, коли особа, яка бере участь у справі, неналежно поводиться у залі судового засідання і не реагує на зауваження суду. У тако­му випадку вона може бути видалена із залу (ст. 91 ЦПК) і її права та інтереси потребуватимуть належного представницт­ва. Вважаємо, що у такому разі суд рекомендуватиме такій особі визначитися з представником. Але згідно із принципом диспозитивності вона сама визначатиме межі повноважень представника, коли наділятиме його своїми процесуальними або/та матеріальними правами.

Так само, коли мова заходить про ініціативу суду у поста­новленій окремої ухвали згідно зі статтями 211, 320, 350 ЦПК, можна говорити, що принцип диспозитивності вже втрачаєть­ся, оскільки у даному випадку саме суд ініціює розгляд питан­ня про вжиття заходів щодо усунення причин виникнення пра­вопорушення. Але ж у ч. 1 ст.11 ЦПК чітко встановлено, що суд діє в межах заявлених вимог. Тому окрема ухвала є дуже впливовим заходом, який має стимулювати в основному поса­дових і службових осіб діяти відповідно до вимог законодав­ства. Однак, представляється, що ініціювати постановления окремої ухвали мають особи, які беруть участь у справі.

Отже, під принципом диспозитивності слід розуміти нормативно-керівні положення цивільного судочинства, що визначають рушійною силою цивільного процесу іні­ціативу та волевиявлення заінтересованих у результатах справи осіб, які реалізуються у межах закону.

4.4. Принцип змагальності визначає внутрішню структуру цивільного процесу. Закріплений на конституційному рівні як змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст.129 Конституції України), в цивільному судочинстві зазначений принцип частково втілено у ст.Ю ЦПК. Хоча дана стаття іме­нується «Змагальність сторін», але у ній ідеться про зма­гальність не тільки сторін, а й інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 2), наприклад процесуальних представників. Ця норма також повинна поширюватися не тільки на таких суб’єктів позовного провадження, як сторони, оскільки, крім сторін, у справах позовного провадження беруть участь треті особи як з самостійними вимогами, так і без самостійних ви­мог. Щодо третіх осіб із самостійними вимогами, то ці особи за ч. 1 ст. 34 ЦПК мають усі процесуальні права та обов’язки по­зивача, тому положення цієї норми також поширюється й на них. Треті особи без самостійних вимог (ст. 35 ЦПК) також є суб’єктами позовного провадження та можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача між сторонами, як­що рішення у справі може вплинути на їхні права або обов’яз­ки щодо однієї із сторін. Будучи особами, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК), вони за ст. 27 ЦПК наділені правом пода­вати докази, брати участь у дослідженні доказів, подавати свої доводи, міркування, тобто також як і сторони та треті особи, які заявляють самостійні вимоги, процесуальні представники чи особи, які захищають права інших осіб, у порядку ст. 45 ЦПК для підтвердження своїх вимог або заперечень зо­бов’язані подавати усі наявні у них докази. Тобто виходячи із наведеного аналізу норм можна зробити висновок, що ст. 10 ЦПК повинна мати назву не «Змагальність сторін», а «Зма­гальність осіб, які беруть участь у справі», тоді така норма правильно була б віднесена до Загальних положень ЦПК, оскільки у ній закріплено загальний принцип цивільного су­дочинства - принцип змагальності, що має місце у всіх видах провадження цивільного судочинства: позовному, наказному, окремому. Але у кожному виді провадження цей принцип має свою специфіку, про яку йтиметься далі.

Крім того, у цій нормі йдеться не тільки про змагальність, а й рівність прав сторін та інших осіб, які беруть участь у спра­ві, щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості (ч. 2). Тому з урахуванням положен­ня ч. 2 доцільно вдосконалити назву самої статті та назвати її «Здійснення правосуддя на принципах змагальності та рівно­сті осіб, які беруть участь у справі».

Принцип змагальності містить дві важливі складові:

1) зміст принципу змагальності складають рівність прав та обов'язків сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, у процесі доказування.

Змагальність у цивільному судочинстві практично повні­стю регулює весь процес відбору фактичного матеріалу, необ­хідного для вирішення справ, диктує форми, методи та прийо­ми дослідження цього матеріалу, визначає дії сторін та суду щодо збирання та аналізу доказів, послідовності вчинення цих дій та їх правові наслідки²⁸.

Зміст змагальності полягає в тому, що у цивільному судо­чинстві сторони протиставлені одна одній відповідно до своїх інтересів та судовий розгляд справи відбувається у формі спо­ру між ними²⁹.

Змагання сторін, відстоювання ними своєї позиції у справі складають основу процесуальної діяльності позивача та відпо­відача. Джерела принципу змагальності містяться у проти­лежності матеріально-правових інтересів сторін у цивільному процесі.

Позивач у позовній заяві повинен викласти обставини, якими він обґрунтовує свої позовні вимоги, та зазначити докази, що підтверджують кожну обставину (пункти 5, б ч.2 ст.119 ЦПК).

Відповідач, у свою чергу, складаючи письмове заперечення проти позову (ст.128 ЦПК), також має викласти фактичні обс­тавини, покладені в основу його заперечень, та вказати докази на їх підтвердження.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Учасники спору вправі знати аргументи та вимоги іншої сторони, спростовувати їх, подавати суду докази, брати актив­ну участь у дослідженні зібраних у справі доказів, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, заперечувати проти клопотань, доводів та міркувань інших осіб, заявляти клопотання, ставити питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, ознайомлюватись з матеріалами справи. Такими самими правами користуються всі особи, які беруть участь у справі (ст.27 ЦПК).

Реалізуючи принцип змагальності, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право виходячи із правила належності та допустимості доказів збирати, подавати суду та брати участь у їх дослідженні (аналізувати докази, що містяться у справі), в свою чергу, суд визначає предмет дока­зування в цивільній справі, досліджує подані докази, оцінює їх та застосовує відповідні правові норми.

Змагальність ~ це спосіб виявлення істини у справі, тому законодавець, наділяючи учасників процесу рівними правами у поданні доказів, тим самим забезпечив, гарантував ре­алізацію цього демократичного принципу. Правосуддя нині неможливе без принципу змагальності, але на практиці не усі судді правильно сприймають його. У деяких випадках суд

замінює сторони при поданні доказів, тобто сам витребовує їх, але доказ повинен подаватися однією із сторін для підтверд­ження її (саме сторони) вимог або заперечень, а не бути без­предметним. Інакше виходить, що суддя витребовує доказ в інтересах однієї із сторін, що є неприпустимим, оскільки суд повинен бути неупередженим. Одночасна активність суду і сторін при поданні, витребуванні та дослідженні доказів є не­припустимою, суд не повинен замінювати сторони, а має тіль­ки створювати необхідні умови для здійснення ними їх проце­суальних прав та виконання обов’язків. Оскільки основним завданням суду є розгляд та перевірка вірогідності поданих сторонами доказів, їх оцінка у судовому рішенні.

Великим досягненням цивільного процесу є те, що з 1996 р. на зміну процесу слідчому прийшов процес змагальний та змінилася роль судді у ньому. Суддя перестав бути ініціатором витребування доказів, оскільки такий обов’язок законодав­цем було покладено на сторони. Крім того, нині суддя, зберіга­ючи незалежність, безсторонність, об’єктивність, повинен здійснювати керівництво процесом, усуваючи при цьому із нього все, що не має значення для справи. А також він зо­бов’язаний роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх процесуальні права та обов’язки, попередити про наслідки вчинюваних процесуальних дій та роз’яснити наслідки у ви­падку невчинення ними тих процесуальних дій, виконання яких згідно із законом є обов’язковим. Так, за ст. 26 ЦПК сто­рони мають право подавати докази, але суддя, роз’яснюючи за цією нормою процесуальні права сторонам, одночасно пови­нен звернутися до ч. З ст. 10 ЦПК та зробити акцент на тому, що кожному праву кореспондується обов’язок, тобто, що осо­ба повинна довести суду свої вимоги або заперечення, а для цього слід подати суду докази, бо у противному разі, якщо ви­моги не будуть доведені, суд відмовить у задоволенні позову.

Оновлений зміст принципу змагальності дозволяє суду сприяння сторонам у зборі доказів лише у випадках, коли сто­рона або інша особа, яка бере участь у справі, звертається до суду з клопотанням про витребування доказів та у разі, коли з отриманням доказів у цієї особи виникли труднощі.

З клопотанням особи пов’язуються й питання призначення судом експертизи, виклику свідків, залучення до участі у справі спеціаліста тощо.

Ініціатива суду з питань доказування в цивільному процесі виключається;

2) змагальна форма цивільного процесу.

Сутність змагальної форми цивільного процесу в тому, що все цивільне судочинство від початку й до завершення прова­диться у формі процесуального протиборства учасників спір­них матеріальних правовідносин⁸⁰, інтереси яких, як правило, прямо протилежні.

Відповідно до змагальної форми цивільного процесу все ци­вільне судочинство, а не лише доказування, проходить у фор­мі спору, змагання сторін та осіб, які беруть участь у справі. Незважаючи на те, що судове доказування займає у діяльності заінтересованих осіб та у цивільному процесі значне місце, су­дочинство зводиться не лише до нього. Доказування здійсню­ється, як правило, під час розгляду та вирішення справи су­дом першої інстанції та є практично невідомим іншим судо­вим інстанціям, тоді як змагальність охоплює весь цивільний процес (крім стадії відкриття провадження у справі)³¹.

Вирішення судом будь-якого питання у судовому засіданні здійснюється шляхом обговорення його з усіма особами, які беруть участь у справі.

Так, заяви і клопотання осіб, які беруть участь у справі, розглядаються судом після того, як буде заслухана думка решти присутніх у судовому засіданні осіб, які беруть участь у справі, про що постановлюється ухвала (ст.168 ЦПК).

Нові засади принципу змагальності дозволяють суду розг­лянути справу лише за тими доказами, що були зібрані сто­ронами та іншими особами, які беруть участь у справі; розг­лянути справу за відсутності відповідача, належним чином повідомленого про час і місце розгляду справи, якщо суд не має відомостей про причину неявки відповідача, на підставі наявних у справі даних чи доказів (постановити заочне рішення) (ч. 4 ст. 169 ЦПК); розглянути справу за відсут­ності представника, в разі неявки його в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним причин неявки (ч.2 ст.169 ЦПК).

Сторони, знаючи про свій обов’язок доводити обставини, що мають значення для справи, та про відсутність такого обов’язку у суду, самі вирішують, чи брати їм участь у справі та чи подавати їм докази, чи ні. Якщо вони відмовляються від участі у справі, це може потягти для них несприятливі наслід­ки, в тому числі ухвалення судового рішення не на їх ко­ристь³².

Отже, принцип змагальності в цивільному процесі поля­гає в правах та обов’язках сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо подання доказів та участі в їх дослід­женні, а також у змагальній формі процесу, що спрямована на досягнення дійсних обставин справи, всебічній перевірці доводів та міркувань учасників процесу.

Змагальність реалізується в усіх процесуальних стадіях цивільного процесу, крім стадії відкриття провадження у справі.

Сторони мають право бути присутніми під час попередньо­го судового засідання, відповідно до ст.131 ЦПК вони зо­бов’язані подати свої докази чи повідомити про них суд, заяв­ляти клопотання про витребування доказів, про залучення до участі у справі співвідповідачів або третіх осіб, про призначен­ня експертизи, обґрунтовувати свої вимоги та заперечення.

Найбільш повно змагальні засади виявляються у стадії су­дового розгляду - сторони та особи, які беруть участь у справі, вправі брати участь у судовому засіданні, в дослідженні до­казів, ставити питання противній стороні та іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, давати суду пояснення, виступати з промовами в судових дебатах.

Під час перегляду судового рішення або ухвали суду апе­ляційним судом, сторони вправі бути присутніми під час розг­ляду апеляційної скарги, давати пояснення апеляційному су­ду, заявляти клопотання про призначення експертизи, пода­вати нові докази, неподання яких до суду першої інстанції бу­ло зумовлено поважними причинами, звертати увагу апеля- цінного суду на ті докази, в дослідженні яких судом першої інстанції було неправомірно відмовлено або які були дослід­жені з порушенням встановленого порядку³³.

Найменшу реалізацію знаходить вияв принципу змагаль­ності при перегляді судових рішень та ухвал у касаційному порядку. Навряд чи може йтися про принцип змагальності сторін, коли вони не лише відсутні під час судового засідання, але й навіть не повідомляються про час і місце розгляду спра­ви. У випадках, коли суд вважатиме за необхідне викликати осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень у спра­ві, й буде виявлятися зазначений принцип³⁴.

Із введенням цього принципу у теорії цивільного процесу з’явилися полярно протилежні думки щодо збереження чи зникнення у цивільному процесі принципу об’єктивної істи­ни. Деякі науковці вважають, що принцип об’єктивної Істини зберігся у цивільному процесі, про що зазначають у своїх ро­ботах³³, інші вважають, що нині не можна говорити про прин­цип об’єктивної істини, оскільки суд ухвалює рішення вихо­дячи із доказів, поданих сторонами, та може, не виявляючи ініціативи, тільки сприяти сторонам на їх клопотання у вит­ребуванні доказів. Тому принцип об’єктивної істини у його класичному розумінні - встановлення судом справжніх обста­вин справи - сьогодні не існує. Хоча, на нашу думку, законо­давець не завжди є послідовним щодо реалізації принципу змагальності, оскільки в ЦПК збережено стару редакцію дея­ких норм, яка суперечить його суті. Тому нині можна говори­ти про наявність у цивільному процесі принципу істини, оскільки діяльність суду направлена на встановлення фактич­них обставин справи. Тому вчені-процесуалісти Росії вважа­ють, що на зміну принципу об’єктивної істини прийшов прин­цип істини судової³®.

Авторам імпонує положення процесуального права за­рубіжних країн, де має місце принцип формальної істини. Од­нак зарубіжне законодавство щодо встановлення формальної істини розглядається не як принцип цивільного судочинства, а як мета, якої треба досягти при розгляді кожної конкретної справи. Характерним для встановлення формальної істини є те, що, вирішуючи справи на підставі поданих сторонами до­казів, суд робить висновок про найбільшу вірогідність, досто­вірність вказаних сторонами обставин і задовольняється висо­ким ступенем ймовірності, яка при встановленні фактичних обставин єдино можлива. При цьому зазначається, що основу встановлення формальної істини в цивільному судочинстві складають такі головні положення: 1) суд може винести рі­шення тільки на підставі фактів, указаних сторонами; 2) суд може використати тільки ті докази, які були подані сторона­ми; 3) суд включає до предмета доказування тільки ті факти, які не були вказані противною стороною; 4) суд пов’язаний ви­знанням сторін, але автор зазначає, що при цьому потрібно враховувати винятки, які мають місце у законодавстві зару­біжних країн щодо принципів диспозитивності та змагально­сті³⁷.

Безумовно, розглядаючи справу суд повинен намагатися встановити істину у справі, адже основні вимоги, які висува­ються до судового рішення, - це його законність та обґрунто­ваність. Проте досягти обґрунтованості судового рішення можна тільки шляхом дослідження та оцінки доказів, на пізнання яких направляється уся процесуальна діяльність су­ду, Але при здійсненні такої діяльності суддя повинен пам’ятати, що він має приймати та досліджувати тільки ті до­кази, які відповідають ознакам належності та допустимості. Це означає, що суд, розглядаючи та вирішуючи справу, пізнає істину у тому обсязі, який має значення для справи, залишаю­чи поза межами судового розгляду усе, що не має ніякого зна­чення для справи.

Сутність даного принципу ґрунтується на протилежних ма­теріально-правових інтересах сторін. Але передумовами здійснення цього принципу є процесуально-правові підстави. Саме сторони зобов’язані подавати докази суду на підтверд­ження фактичних обставин справи для її повного, всебічного та об’єктивного розгляду. Неоднозначно вирішено у теорії ци­вільного процесу питання щодо наявності принципу змагаль­ності у різний видах проваджень цивільного судочинства та стадіях процесу.

Слід зазначити, що у ч. З ст. 235 ЦПК йдеться про те, що у окремому провадженні відсутній принцип змагальності, оскільки за ч. 2 ст, 235 ЦПК суд з метою з’ясування обставин справи може за власного ініціативою витребувати необхідні докази. Але чи означає таке положення закону, що у окремо­му провадженні взагалі відсутній принцип змагальності? З цього приводу існують різні точки зору вчених-процесуаліс- тів. Роблячи висновки щодо наявності або відсутності принци­пу змагальності у окремому провадженні, доцільно виходити з процесуального становища заявника та заінтересованих осіб, їх прав та обов’язків, а також брати до уваги й можливі винятки, нехарактерні для окремого провадження, але які мо­жуть мати місце при розгляді справ, де йдеться про мож­ливість виникнення під час розгляду справи окремого провад­ження спору про право суб’єктивне (ч. б ст. 235 ЦПК).

Правильним було б сказати, що не у всіх справах окремого провадження принцип змагальності реалізується у повному обсязі. Тобто у справах окремого провадження, де має місце наявність публічного елементу, принцип змагальності є «урі­заним», оскільки на суд законом покладено обов’язок щодо ініціативи по збиранню доказів (ст. 248 ЦПК), зокрема щодо проведення експертизи (ст. 239 ЦПК), залучення до справи заінтересованих осіб (ст. 248 ЦПК). Але у такій категорії справ окремого провадження, як встановлення фактів, що ма­ють юридичне значення (ст. 256 ЦПК), сам заявник повинен довести суду наявність або відсутність певного факту, з яким він пов’язує виникнення, зміну або припинення певних прав та обов’язків. Тобто якщо відповідно до статей 10, 60 ЦПК він не доведе суду свої вимоги, а заінтересовані особи — свої запе­речення, якщо вони виникнуть під час судового розгляду справи окремого провадження (ч. 6 ст. 235 ЦПК), тобто не по­дадуть докази на підтвердження своїх вимог та заперечень, суд відмовить заявнику у встановленні факту або у залишенні заяви без розгляду, зокрема у зв’язку з тим, що заінтересовані особи не довели суду ту обставину, що із встановленням факту в порядку окремого провадження буде порушене їх суб’єктив­не право, отже, слід констатувати виникнення спору про пра­во. Саме такі дії заінтересованих осіб можуть спричинити ви­никнення спору про право між заявником та заінтересовани­ми особами. Але не будь-який спір потягне за собою наслідки, передбачені ч. 6 ст. 235 ЦПК щодо залишення заяви без розг­ляду, а тільки спір про суб’єктивне матеріальне право. Щодо процесуального спору, який полягатиме у дослідженні дока­зів, міркуваннях заявника та заінтересованих осіб, про дове­деність вимог, то він і є вираженням принципу змагальності. Але відповідно до специфіки певних категорій справ суддя, як виняток, з метою з’ясування обставин справи може за власного ініціативою витребувати необхідні докази (частини 2, З ст. 235 ЦПК).

Отже, положення ч. З ст. 235 ЦПК не свідчить про те, що в окремому провадженні взагалі відсутній принцип змагаль­ності, він не діє тільки в частині винятку щодо ініціативи су­ду у деяких категоріях справ витребувати докази.

Наведена аргументація щодо наявності у справах окремого провадження принципу змагальності ще раз підтверджує до­цільність зміни назви ст. 10 ЦПК.

У наказному провадженні також виявляється принцип зма­гальності, оскільки, подаючи заяву про видачу судового нака­зу за ст. 98 ЦПК, заявник на підтвердження вимоги та обста­вин, на яких вона ґрунтується, повинен подати докази, тобто документи (п. 5), але ці документи мають бути безспірними. Якщо йдеться про скасування судового наказу, то боржник по­винен довести суду свої заперечення проти його постановления на подати на підтвердження своїх заперечень докази.

4.5. Принцип судової істини. Правильному застосуванню закону завжди передує процесуальна діяльність сторін щодо встановлення юридичних фактів.

Специфіка судового пізнання обставин цивільних справ по­лягає в тому, що воно здійснюється спеціальним державним органом - судом. У апеляційному суді суб’єктом пізнання є колегія, яка складається з трьох суддів, що надає додаткові гарантії достовірності висновків суду.

Тісний зв’язок принципу судової істини з принципом зма­гальності обумовлений законодавчим закріпленням принципу судової істини у ст.Ю ЦПК, що має назву «Змагальність сто­рін».

Термінологічно судовою істиною є істина, що встанов­люється судом в рамках конкретної цивільної справи.

Вся діяльність суду, весь сенс правосуддя орієнтовані на по­шук правди - істини.

Істина - це принцип та водночас мета цивільного процесу. Акт правосуддя, що суперечить принципу істини, є необгрун­тованим та таким, що підлягає скасуванню апеляційним су­дом з прийняттям нового рішення.

Враховуючи зазначення у ст.І ЦПК на справедливий розг­ляд та вирішення справи як завдання цивільного судочин­ства, з’ясування фактичних обставин справи, прав та обов’яз­ків сторін, що впливає на остаточний висновок суду, є основою справедливості.

До прийняття ЦПК 2004 р. в цивільному процесі діяв прин­цип об’єктивної істини, що визначався як встановлена цивіль­ним процесуальним правом вимога, в силу якої суд зобов’яза­ний вжити всіх заходів щодо достовірного встановлення всіх обставин справи та правовідносин, від яких залежить вине­сення законного та обґрунтованого рішення®⁸. Для цього суд був зобов’язаний, не обмежуючись доказами, поданими сторо­нами та іншими особами, які беруть участь у справі, вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи, тобто збирати дока­зи за своєю Ініціативою.

З 1996 р. у цивільному судочинстві на зміну слідчому про­цесу прийшов процес змагальний, знявши таким чином з суду ініціативу у зборі доказів та поклавши такий обов’язок на сто­рони процесу. Єдиним шляхом до встановлення фактичних обставин справи стала справжня змагальність сторін у поданні та дослідженні доказів під керівництвом неупередженого, проте заінтересованого у встановленні істини суду.

Якщо раніше ядром принципу об’єктивної істини був обо­в’язок суду встановити дійсні обставини справи, права та обо­в’язки сторін, то сучасний зміст принципу судової істини зво­диться до встановлення фактичних обставин справи, виходя­чи з фактів, зазначених сторонами, та в межах доказів, пода­них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. При цьому сторона у справі має розуміти, що в разі неподання нею або недостатності поданих доказів на підтвердження її ви­мог або заперечень, рішення суду буде ухвалено не на її ко­ристь.

З введенням змагального процесу змінилися й методи до­сягнення істини в процесі. Гарантіями встановлення істини у справі є цивільна процесуальна форма та принцип змагаль­ності.

Сторони та Інші особи, які беруть участь у справі, наділені комплексом процесуальних прав та обов’язків, реалізація яких сприяє встановленню фактичних обставин справи.

Для встановлення істини важлива роль відводиться й суду, адже саме суд визначає предмет доказування у конкретній цивільній справі, а також має викласти у судовому рішенні всі встановлені судом обставини та мотивувати свій висновок з фактичного боку справи відповідними доказами.

Суд зобов’язаний роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх процесуальні права та обов’язки, попередити про на­слідки вчинення або невчинення процесуальних дій, а також сприяти здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК (ч.4 ст.10 ЦПК). У статті 212 ЦПК чітко визначено кри­терії, якими суд має керуватися при оцінці доказів. Цілий ряд норм ЦПК забезпечують реалізацію принципу судової істини, особливо це стосується порядку збору, дослідження та оцінки судових доказів, попереднього судового засідання, процесу­ального порядку розгляду цивільних справ у судах першої, апеляційної інстанцій та перегляді справ у зв’язку з нововияв- леними обставинами.

Якщо від суду вимагається лише істинність правової кваліфікації фактичного матеріалу, поданого сторонами неза­лежно від того, наскільки істинна його відповідність дійсним життєвим відносинам, це означає, що у судочинстві діє прин­цип формальної (юридичної) істини³⁹.

Обґрунтованість як вимога до судового рішення віднесена до тієї сторони, в якій реалізується принцип судової істини, отже, до судження щодо встановлених судом фактів, прав та обов’язків сторін, правовідносин, що містяться в рішенні су­ду. Тобто зв’язок принципу судової істини з принципом закон­ності полягає не лише в тому, що згідно з ЦПК судове рішен­ня має відповідати реальним фактам, але й в тому, що висно­вок щодо існуючих між сторонами правовідносин, що склали­ся до та незалежно від процесу та підлягають підтвердженню в суді, можливий лише за умови правильного застосування норми права, її правильного вибору, точного підведення фак­тичного складу справи під гіпотезу норми та встановлення прав та обов’язків, пов’язаних з фактами, вказаними диспо­зицією норми.

Всебічне з’ясування обставин справи означає, що суд пови­нен з’ясувати всі питання у справі - як на користь, так і проти сторони. Вимога повноти дослідження обставин справи охоп­лює питання залучення всіх матеріалів, які мають значення для справи відповідно до правил належності і допустимості за­собів доказування, не тільки тих, що подані сторонами, а й одержаних іншим шляхом. Об’єктивне з’ясування обставин справи - це обґрунтованість висновків суду дійсним обстави­нам справи, що досягається за умови безстороннього і сумлін­ного до них ставлення суду та учасників матеріального спо- РУ⁴⁰-

Отже, aid принципом судової істини слід розуміти нор­мативно закріплену вимогу до суду, а також до осіб, які бе­руть участь у справі, всебічно, повно та об’єктивно вста­новити обставини справи.

Суд досліджує не всі обставини, що мають значення для справи, а лише подані йому сторонами, між якими відбуваєть­ся сцір, та може ухвалцти судове рішення тільки на підставі фактів, зазначених сторонами.

Суд зобов’язаний приймати без доказування загальновідо­мі факти, преюдиційні факти (ст.61 ЦПК) та правові пре­зумпції.

До ЦПК включено й правові фікції, сутність яких полягає в тому, що певні юридичні наслідки закон пов’язує із завідомо неіснуючими фактами, а розуміння фікції виражається встав­ними словами «якби», «припустимо»⁴¹. Водночас процесуаль­ні фікції є завжди винятком із загальних правил провадження у справі, без яких неможливо правильно та справедливо розг­лянути та вирішити цивільну справу.

До правових фікцій належать положення ст.77 ЦПК, зок­рема, у разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. У даному разі суд виходить з того, що сторона повідомлена на­лежним чином, хоча в дійсності судова повістка не дійшла до адресата і це відомо судді.

Так, у разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від по­дання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні (ч.І ст.146 ЦПК).

Всі фікції є своєрідними нормами, закріпленими в ЦПК. Вони доповнюють звичайні процесуальні норми та призначені для подолання негативних наслідків процесуальної недисци­плінованості осіб, які беруть участь у справі, являючи собою своєрідні юридичні санкції (цивільну процесуальну відпо­відальність) щодо зазначених учасників судочинства. Певного мірою вони спрощують провадження у справі, забезпечуючи врахування судом позиції лише однієї сторони спору разом з чим застосування фікції ставить іншу сторону у привілейова­не становище. Практичне значення процесуальних фікцій зу­мовлено їх впливом на судочинство. Вони скорочують хід до­казового матеріалу, полегшують процес встановлення обста­вин, що мають значення для справи. Фікції, встановлені ст.224 ЦПК, є юридичною підставою для відкриття заочного провадження та ухвалення заочного рішення. В цілому фікції є заходами, що забезпечують процесуальну економію юридич­них засобів та сил суддів, а також осіб, які беруть участь у справі, при здійсненні правосуддя у цивільних справах.

4.6. Принцип забезпечення права на правову допомогу вті­лений у ст.12 ЦПК, де зазначено, що особа, яка бере участь у справі, має право на правову допомогу, яка надається адвока­тами або іншими фахівцями у галузі права в порядку, встанов­леному законом, та відображає положення ст.59 Конституції України щодо права кожного на правову допомогу.

Правом на правову допомогу є сукупність процесуальних прав, що надаються особам, які беруть участь у справі, з метою реалізації та захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

Крім адвокатів, діяльність яких регламентована Законом України «Про адвокатуру*, правом надавати правову допомо­гу наділені й інші фахівці в галузі права. Як зазначено у ст.5 проекту Закону «Про правову допомогу*, фахівцем у галузі права є фізична особа, яка одержала повну вищу освіту за спе­ціальністю «правознавство*, має фахові знання у галузі (галу­зях) права та відповідний рівень кваліфікації. Фахівець у га­лузі права (крім адвокатів) може здійснювати діяльність з на­дання правової допомоги за умови наявності у нього відповід­ної ліцензії на заняття такою діяльністю.

Можливість реалізації даного принципу залежить від сто­рін та осіб, які беруть участь у справі, з огляду на те, що зазна­чені особи вправі укласти угоду про надання правової допомо­ги як з адвокатом, так і з іншою особою, що є фахівцем у галузі права, які наділені відповідною кваліфікацією та досвідом ро­боти, що дозволяє їм ефективно здійснювати захист та предс­тавництво осіб, які беруть участь у справі.

Принцип забезпечення права на правову допомогу є шир­шим, ніж право мати представника, оскільки ним охоплюєть­ся не лише участь особи, яка надає правову допомогу у судово­му засіданні (хоча даний спосіб є найбільш ефективним з огля­ду на можливість зорієнтуватися та застосувати свої вміння, знання та досвід роботи, на користь особи, що потребує право­вої допомоги), але й у позасудовому консультуванні особи, підготовці письмових клопотань, позовів, зустрічних позовів, апеляційних скарг тощо.

Даний принцип спрямований на досягнення у справі судової істини, ухвалення судом законних та обґрунтованих рішень.

Навряд чи можна погодитись із віднесенням особи, яка на­дає правову допомогу, до кола «інших учасників процесу» та з її статусом, закріпленим у ст.56 ЦПК, оскільки перелік про­цесуальних прав, зазначених у ст.56 ЦПК навряд чи дозво­лить особі, яка надає правову допомогу, належним чином здійснювати це право.

4.7. Принцип процесуальної рівноправності сторін закріп­лено у ч. І ст.31 ЦПК і виявляється у наданні сторонам рівних процесуальних можливостей для відстоювання своїх суб’єк­тивних прав, свобод та інтересів.

Наявність принципу процесуальної рівноправності сторін необхідна як вияв конституційної рівності громадян перед за­коном та судом незалежно від раси, кольору шкіри, політич­них, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та со­ціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.

Згідно з нормами ЦПК щодо прав та обов’язків сторін та інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин вип­ливає висновок щодо рівності сторін, а також рівності право­вого становища третіх осіб, представників, експертів тощо.

Названий принцип насамперед визначає процесуальне ста­новище сторін, ставлячи їх у однакові умови в процесі.

Відповідно до ч,1 ст.31 ЦПК сторони мають рівні процесу­альні права та обов’язки. Обсяг процесуальних прав сторін ви­кладено у ст.31 ЦПК.

Незбігання, протилежність матеріально-правових інтере­сів сторін та процесуальна рівноправність зумовлюють зма­гальний характер їх діяльності в процесі.

Надаючи одній стороні конкретні процесуальні права, ЦПК наділяє такими самими або аналогічними правами й іншу сто­рону та покладає на них рівні процесуальні обов’язки. Наприк­лад, якщо позивач вправі змінити підставу позову, то відпові­дач може змінити підставу своїх заперечень. Як позивач, так і відповідач для підтвердження своїх вимог або заперечень зо­бов’язані подати усі наявні у них докази або повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання. Отож жодна зі сторін не користується перевагою перед іншою стороною.

Суд не може ухвалити рішення (крім заочного), не заслу­хавши пояснень відповідача. Це положення відображено в ряді положень ЦПК, зокрема, можливості з’ясування позиції відповідача під час попереднього судового засідання (ст.128 ЦПК), обов’язку суду вислухати пояснення відповідача та йо­го виступ у судових дебатах (статті 176, 193 ЦПК). Відповідач має право бути вислуханим також у апеляційному суді (ст.304 ЦПК), та в разі його запрошення - під час розгляду справи в касаційному порядку (ст.ЗЗЗ ЦПК).

Обидві сторони спору про право, що розглядається судом, мають тотожні можливості для процесуальної активності у су­дочинстві (ч.2 ст.10 ЩІК). Ідентичні права та обов’язки зумов­люють активність сторін у змагальному процесі (статті 27, 31 ЦПК). Як позивач, так і відповідач мають ідентичні права на укладення мирової угоди, їх права співвідносяться - позива­ча - відмовитись від позову, відповідача — визнати позов тощо.

При вирішенні спору обидві сторони мають рівною мірою розраховувати на сприяння їм з боку суду, однак за умови за­явленого позивачем або відповідачем клопотання.

Зміст ст.10 ЦПК дозволяє дійти висновку про те, що дія да­ного принципу поширюється й на інших осіб. Зокрема, рівно­правні у судочинстві треті особи, що не заявляють самостій­них вимог щодо предмета спору та беруть участь у справі на стороні позивача або відповідача, рівноправні свідки, експер­ти тощо.

Слід розрізняти нормативний зміст принципу процесуаль­ної рівноправності та результати його реалізації в процесі в кожній справі, юридичну та фактичну рівноправність. Остан­ня підвищує ефективність реалізації принципу та залежить від ряду обставин: змісту закону, ставлення судді (суду) до сторін, третіх осіб, а також від самих учасників. Бажання та вміння осіб захищатися в суді, їх ініціативна та активна поведінка - це той фактор дійсної процесуальної рівноправності, здатний забезпечити реальний захист прав, свобод та інтересів⁴³.

4,8. Принцип поєднання усності та письмовості. Зазначе­ний принцип трансформувався з принципу усності, оскільки усна форма процесу раніше була переважною.

З положення ч.І ст.6 ЦПК бачимо, що розгляд справ у всіх судах проводиться усно.

Усність як ознака даного принципу характерна для судово­го засідання, де в усній формі вчиняються практично всі про­цесуальні дії. Судове засідання відбувається в усній формі. В усній формі здійснюється змагання сторін - в судовому засіданні сторони, треті особи, їх представники дають пояс­нення (або допитуються як свідки), а свідки - показання. У су­довому засіданні оголошуються письмові докази, висновки експерта, в силу ст.189 ЦПК експерт може надати роз’яснен­ня та доповнення висновку. Особисте спілкування сторін між собою та судом створює можливість досягнення правильного знання в процесі, полегшує сприйняття доказів у справі та ух­валення законного та обґрунтованого рішення. Усна форма є засобом дослідження доказів у судовому засіданні і тому най­більш раціонально допомагає формуванню внутрішнього пе­реконання суддів. Усність судового розгляду прискорює сам процес розгляду справи, надає сторонам реальну можливість контролю за висновками суду, викладеними в судових рішен­нях чи ухвалах⁴³.

Водночас процесуальні дії у поєднанні з усною формою су­дочинства потребують свого письмового фіксування у журналі судового засідання, в ухвалах суду, пов’язаних із рухом про­цесу, в письмових протоколах при вчиненні окремих процесу­альних дій поза судовим засіданням (ст.200 ЦПК).

Особи, які беруть участь у справі, можуть, крім усних пояс­нень у судовому засіданні, подати до суду й письмові пояснен­ня, що приєднуються до справи. Крім того, свідок, даючи по­казання, може користуватися записами в тих випадках, якщо його показання пов’язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам’яті. Ці записи пода­ються судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бу­ти приєднані до справи за ухвалою суду (ст.181 ЦПК).

Рух цивільної справи можна прослідкувати саме за її пись­мовою формою, оскільки в матеріалах справи будуть містити­ся як документи та докази, подані або складені сторонами та особами, які беруть участь у справі, так і акти, винесені судом. Тому під час ознайомлення з матеріалами справи, у справі можна побачити складені письмово: позовну заяву, заперечен­ня проти неї відповідача, відзиви третіх осіб, письмові клопо­тання осіб, які беруть участь у справі, у передбачених ЦПК ви­падках ухвали суду на їх вирішення, докази, рішення суду першої інстанції, подані в письмовій формі апеляційні та ка­саційні скарги, заперечення проти них іншої сторони, рішен­ня або ухвали апеляційного чи касаційного суду,

У разі неявки до апеляційного суду сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи (ст.305 ЦПК), справа розглядаєть­ся апеляційним судом на підставі поданих матеріалів. У тако­му разі йдеться лише про письмову форму реалізації принци­пу-

У суді касаційної інстанції, коли, за загальним правилом, особи, які беруть участь у справі, не запрошуються, також пе­реважатиме письмовий спосіб надання доводів касаційної скарги та заперечень проти неї.

Розглядаючи види цивільного судочинства, можна стверд­жувати, що у наказному провадженні, ознакою якого е доку- меитарність¹⁴, де суддя розглядає заяву про видачу судового наказу без виклику стягувана та боржника та без судового засідання, виявляється лише письмова форма процесу.

4.9. Принцип безпосередності судового розгляду полягає в тому, що судді, які вирішують справу, повинні особисто сприймати зібрані у справі докази, а вирішення справи засно­вано лише на доказах, досліджених у судовому засіданні. Згід­но зі ст.159 ЦПК суд під час розгляду справи повинен безпосе­редньо дослідити докази у справі. Зокрема, суд першої інстан­ції при розгляді справи зобов’язаний безпосередньо дослідити докази: заслухати показання сторін, третіх осіб, їхніх предс­тавників, допитаних як свідків, показання свідків, ознайоми­тися з письмовими доказами, оглянути речові докази, прослу­хати звукозаписи та подивитись відеозаписи, дослідити вис­новок експерта.

Забезпечення безпосередності сприйняття судом показань свідків, висновків експерта, консультацій та роз’яснень спе­ціаліста, перекладача здійснюється шляхом особистої участі зазначених осіб у судовому засіданні, а в разі їх неявки суд заслуховує думку осіб, які беруть участь у справі, про мож­ливість розгляду справи за їх відсутності, та постановляю ух­валу про продовження судового розгляду або про відкладення розгляду справи на певний строк (ст.170 ЦПК).

Принцип безпосередності полягає і в тому, що справа розг­лядається одним і тим самим складом суду. У разі заміни од­ного з суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку (ч.2 ст.159 ЦПК), щоб всі судці мали можливість без­посередньо сприймати докази.

Судова практика

Так, в районному суді м.Суми розглядалася цивільна спра­ва про визнання особи такою, що втратила право користу­вання жилим приміщенням. У справі відбулося три судових засідання, надали пояснення сторони, були допитані свідки, у справі була оголошена перерва для виклику свідків, що не змогли з'явитися до суду. В день, призначений для судового за­сідання, воно не відбулося з причини перебування судді у від­рядженні в м.Київ, де в цей день Верховною Радою України ви­рішувалося питання щодо його призначення суддею окружно­го адміністративного суду. Надалі справа була передана іншому судді, який буде розглядати справу спочатку. У дано­му разі суддя, який розглядатиме справу, безпосередньо не до­сліджував доказів, а тому й позбавлений права ухвалювати судове рішення. Навіть незважаючи на те, що з поясненнями осіб, які беруть участь у справі, та з показаннями свідків суд може ознайомитися, прослухавши технічний запис на носіях інформації (CD-∂ucκax), ЦПК не дозволяє судді продовжува­ти розгляд справи, яка має розпочинатися спочатку.

За правилом ст.212 ЦПК суд обґрунтовує судове рішення лише на тих доказах, які були ним досліджені у судовому за­сіданні. Докази, які не досліджувалися та не перевірялися в судовому засіданні, не можуть бути покладені в основу судово­го рішення.

Безпосереднє сприйняття доказів судом, що розглядає справу по суті, є важливою гарантією встановлення фактич­них обставин справи, а також незалежності суддів та підко­рення їх лише закону.

Винятками із принципу безпосередності є:

1) судове доручення щодо збирання доказів, коли суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання доказів за ме­жами його територіальної підсудності, доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії (ст. 132 ЦПК). У такому разі суду, що розглядає справу, пересилаються протоколи і всі зібрані при виконанні доручення матеріали. Проте протоколи допиту свідків, допитаних у порядку окремого доручення, ви­ходячи із принципу безпосередності, мають оголошуватися у судовому засіданні при дослідженні доказів на стадії судового розгляду;

2) постанови, акти, протоколи, складені уповноваженими на те особами у порядку забезпечення доказів;

3) письмові пояснення, показання осіб, отримані уповнова­женими на те особами у порядку перевірки скарг, звернень то­що при відсутності таких осіб та неможливості їх повторного допиту;

4) копії письмових доказів, належним чином засвідчені, якщо у разі об’єктивних обставин не можна отримати оригіна­ли таких документів (наприклад, архів знищено повінню).

Крім того, у разі відкладення розгляду справи суд пови­нен допитати свідків, які з’явилися. Тільки у виняткових випадках за ухвалою суду свідки не допитуються і виклика­ються знову (ч.4 ст. 191 ЦПК). Зазначена норма збереглася з ЦПК 1963 р. та є застарілою, враховуючи те, що справа, як правило, відкладається з причини неявки сторони, в такому разі сторона, яка не з’явилася, позбавлена права ставити питання допитаному свідку, чим порушується принцип зма­гальності сторін. Крім того, це може призвести до непра­вильного судження суду щодо фактичних обставин справи та вплинути на висновок суду, втілений у судовому рішенні. Особливо актуальним це питання стає, коли у справі заявле­но зустрічний позов, а показання свідків є практично єди­ним засобом доказування у справі (наприклад у житлових спорах).

Принцип безпосередності за своїм змістом ґрунтується на процесуальній активності всіх суб’єктів цивільного процесу. Як бачимо, активність суду полягає в тому, щоб сприйняти до­казовий матеріал, виявити та безпосередньо отримати із пер­шоджерел доказову інформацію, яка при перевірці та оцінці стосувалася б предмета спору і на цій основі ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Щодо активності сторін, спрямованої на реалізацію прин­ципу диспозитивності, то вона полягає у безпосередньому на­данні суду такої кількості належних та допустимих доказів, які дали б можливість при їх дослідженні та логічному зістав­ленні отримати інформацію, відповідно до якої можна було б зробити висновок про наявність чи відсутність того чи іншого юридичного факту.

Отже, принцип безпосередності діє у судовому процесі ли­ше при процесуальній активності всіх суб’єктів цивільного процесу, пов’язаного із наданням, дослідженням, перевіркою та оцінкою доказів. Виходячи із цього правила можна окрес­лити особливості принципу безпосередності. Такими особли­востями є:

1) суд зобов’язаний обгрунтувати своє рішення лише на тих доказах, які було подано сторонами і саме дані докази було до­сліджено ним особисто у судовому засіданні. Лише такі дока­зи можуть бути покладені в основу судового рішення;

2) сторони зобов'язані подати суду первинні докази, а суд зобов’язаний безпосередньо дослідити їх та почерпнути із них відомості про обставини справи, бо лише така інформація за­безпечує об’єктивність судового рішення;

3) суд досліджує усі докази у незмінному його складі при незмінності сторін, крім випадків процесуального наступни­цтва чи заміни неналежного відповідача.

Наявність перерахованих вимог зумовлена тим, що різні фактичні дані можуть стати судовими доказами лише при умові їх подання та прийняття судом, дослідження, перевірки та оцінки на основі дії принципу безпосередності.

Отже, безпосереднє сприйняття судом всього судового про­цесу сприяє оперативності проведення судочинства, робить судову процедуру прозорою, сприяє законності та обгрунто­ваності судових рішень.

4.10. Принцип безперервності

Щодо існування принципу безперервності у сучасному ци­вільному процесі існують різні точки зору. У деяких підруч­никах з цивільного процесу⁴⁵ взагалі не йдеться про принцип безперервності, інші вчені обґрунтовують явність цього прин­ципу в цивільному судочинстві⁴⁵.

Звернемося до історії існування цього принципу. Цей прин­цип був закріплений у частинах 2, 3 ст. 160 ЦПК 1963 р. Зако­ном України від 22 квітня 1993 р. ч.З ст. 160 ЦПК 1963 р. бу­ло виключено. Проте це не означає, що цей принцип нині не існує у цивільному процесі, оскільки із ЦПК 1963 р. були вик­лючені лише такі положення:

- судове засідання по кожній справі повинно проходити без­перервно, крім часу, призначеного для відпочинку;

- до закінчення розгляду розпочатої справи чи до відкла­дення її слухання суд не може розглядати інші справи.

У ч. 2 ст, 160 ЦПК 1963 р. залишилося положення про те, що розгляд справи відбувається при незмінному складі суддів. У разі заміни одного із суддів у процесі розгляду справи її розгляд має бути проведений з самого початку.

У чинному ЦПК цей принцип закріплено у дещо зміненій редакції. Відповідно до ч, 6 ст. 191 ЦПК, якщо розгляд спра­ви відкладався, справа розглядається спочатку. Суд після су­дових дебатів йде до нарадчої кімнати для ухвалення рішення (ч. 1 ст. 195 ЦПК), яке ухвалюється негайно (ст. 209 ЦПК). Отже, такі вимоги закону свідчать про безперервність проце­су, тобто на даній стадії суд не може відкласти розгляд справи чи оголосити перерву.

Принцип безперервності цивільного процесу пов’язаний із свіжим збереженням процесуального матеріалу у свідомості судді, збереження того внутрішнього переконання, яке вини­кає у людини, зокрема й судді, після безпосереднього дослід­ження доказів у справі.

Принцип безпосередності сприяє цілісності судової проце­дури, концентрації уваги на кульмінації судової справи - су- до во му рішенні. Дія даного принципу забезпечує врахування усіх обставин справи у загальному логічному їх контексті, що дає цілісне уявлення про докази. Безперервність судового про­цесу є підставою для оцінки доказів у їх сукупності, що дає можливість правильно кваліфікувати правовідносини, які бу­ли предметом дослідження у судовому засіданні. Саме безпе­рервність судового процесу сприяє оперативності розгляду цивільних справ.

Отже, принцип безперервності характеризується такими ознаками:

1) склад суду з початку розгляду справи і до ухвалення су дового рішення є незмінним. У разі заміни (вибуття) одного із суддів під час судового розгляду справа починається спочатку;

2) у разі відкладення розгляду справи її новий розгляд має проводитися спочатку;

3) рішення суду має бути ухваленим негайно після закін­чення розгляду справи.

Порушення цього принципу тягне за собою порушення принципу безпосередності, оперативності та змагальності.

Поряд з принципами цивільного процесуального права сут­ність цивільного процесу визначають і правові аксіоми - ви­хідні та незаперечні істини, закріплені в процесуальних нор­мах⁴⁷. їх правильність неодноразово перевірена та підтвердже­на судовою практикою.

Правові аксіоми - це певні постулати юридичної науки та судової практики, що виражають загальнолюдську мораль та справедливість⁴⁸. Вони закріплені у ЦПК (ч.З ст.10, ч.І cτ,6l, п.2 ч.2 ст.122 ЦПК та ін.).

Правові аксіоми знаменують загальнолюдський бік судочи­нства та мають міжнародний характер. Вони увійшли в сучас­не правознавство у вигляді юридичних приказок та існують також у законодавстві багатьох країн. Наприклад, зі Старо­давнього Риму визнається, що: немає судді без позивача; ніхто не може бути суддею у своїй справі; де існує право, там є і його захист тощо.

Алексеев С.С. Общая теория права.- T.l.- M., 1981.-С.261.

^! Викут М.А., Зайцев ИМ. Гражданский процесе России: Учебник. - M.: Юристъ, 1999.- С.35.

* Семенов BM. Конституционные принципы гражданского судопроизво­дства. - M., 1982,- С. 15.

^I Грибанов В.П. Принципы осуществления гражданских прав // Вестник Моск, ун-та.- 1966. - № 3.- С.12.

ⁱ Гражданский процесс: Учебник / Под ред. Мусина В.А., Чечиной Н.А., Чечота Д.М.- M.: ПРОСПЕКТ, 1999.- С.32.

ⁱ Смирнов О.В. Соотношение норм и принципов в советском праве // Со­ветское государство и право.- 1977.- M2.- С. 14; Шерстюк BM. Систе­ма советского гражданского процессуального права (вопросы теории).— M.: Изд-во Московского университета, 1989.-С. 126.

⁷ Семенов BM. Зазначена праця.- С.28.

^a Фурса CJT. // Фурса С.Я., Фурса Є.І, Щербак С.В. Цивільний процесу­альний кодекс України: Науково-практичний коментар. -K.: Видавець Фурса С.Я.: KHT₁ 2006; Волосенко С.О. Джерела формування та значен­ня принципів цивільного процесу України // Часопис Київського Університету права, - 2007. - № 10; Волосенко С.О. Правове значення принципів цивільного процесу // Юриспруденція: Теорія і практика. - 2006. №1(15).-С.З-10.

^s Советский энциклопедический словарь / Отв. ред. А.И. Комаров. - M.: Знание, 1984. - С,1209.

¹⁰ Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Щдруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. - К.: Концерн «Ви­давничий Дім «Ін Юре», 2005.- С.40-41; Цивільний процес: Навч. посій,/ За ред. Ю.В. Білоусова.- К.: Наукова думка: Прецедент, 2004.- С.20-21.

^II Цивільне процесуальне право України: Підручник для юрид. вузів і фак, / За ред.В.В. Комарова,- X.; Право, 1999.- С.32.

¹² Гражданское процессуальное право: Учебник/ Под ред. М.С. Шака- рян.- M.: TK Велби: Изд-во Проспект, 2004,- С.37; Гражданский про­цесс: Учебник / Под ред. М.К. Треушникова.- M.; Городец, 2003.- С.65. ” ВикутMA., Зайцев ИМ. Гражданский процесс России: Учебник. - M.: Юристъ, 1999.- С.37.

¹¹ Рожнов О.В. Принцип оперативності в цивільному процесуальному праві: Автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Нац. юрид. акад. України Ім. Я.Мудрого.- X., 2000.- 17 с.

¹⁵ Ухвала Конституційного Суду України від 14 жовтня 1997 р. N 44-з: пункт 3 мотивувальної частини.

¹⁶ Мельников AA, Понятие и содержание правосудия: Осуществление правосудия только судом // Конституционные основы правосудия в СССР,- M., 1981.- С.8-9,

¹' Рішення Конституційного Суду України у справі N 1-3/2008 від 10 січ­ня 2008 р. N 1-рп / 2008.

^le Гражданский процесе: Учебник І Под ред. В.А. Мусина, Н.А. Чечиной, Д.М. Чечота.— М.:Проспект, 1996.- С.42,

¹⁸ Мамницкий В.Ю. Состязательность в гражданском судопроизводстве // Проблемы науки гражданского процессуального права / Под ред. В.В. Комарова.- X.: Право, 2002.- С.180, 182-183.

²⁰ Ференц-Сороцкий AA., Чечина НА Принципы, зафиксированные гражданским процессуальным правом // Гражданский процесс: Учеб­ник / Под ред. В. А. Мусина, Н.А. Чечиной, Д.М. Чечота.- M.: Проспект, 2000.- С.49.

^2! Семенов BM. Демократические основы гражданского судопроизвод­ства в законодательстве и судебной практике.- Свердловск: Изд-во Свердловского юридического института, 1979. - С.71; Курс советского гражданского процессуального права. - Т.1: Теоретические основы пра­восудия по гражданским делам.- M.: Наука, 1981. - С. 168.

^ji Андрушко AA Принцип диспозитивності цивільного процесуального права України: Монографія. - X.: Консул, 2006.- С.37.

≈^s Фурса СЯ. Інститут присяжних у цивільному процесі та Конституції України: Розділ 1 п.2 // Фурса С.Я., Щербак С.В., Евтушенко О.І. Ци­вільний процес України: Проблеми і перспективи: Науково-практичний посібник.- K.: Видавець Фурса С.Я.: KHT, 2006. -С.79.

²* Детальніше див.: Покрещук О.О., Фурса СЯ. Проблемні питання про­цесуального становища перекладача в нотаріальному та інших юридич­но значимих процесах // Право України.- 2000. - №10. - С.87-90.

“ Авдюков MT. Принцип законности в гражданском судопроизводстве. - M.: Изд-во МГУ, 1970.- C.4.

^j6 Боннер АТ. Принцип законности в советском гражданском процессе.- M.: ВЮЗИ, 1989- €.16.

³' Фурса СЯ„ Фурса C. I. // Фурса С.Я., Фурса Є.І., Щербак С.В. Цивіль­ний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: T.l.- K.: Видавець Фурса С.Я: KHT, 2006.- С.34.

²⁸ Тараненко В.Ф. Принципы диспозитивности и состязательности в сове­тском гражданском процессе.- M-: ВЮЗИ, 1990. - С.33.

^w Власов AA. Гражданский процесс: Учебное пособие.- M.: Эксмо, 2005,- С.59.

” Васьковский Е.В. Курс гражданского процесса. - M., 1913. - Т.1. - С.428-430.

³¹ Волосенко С.О. Правова природа принципів об’єктивної істини і змагаль­ності // Юриспруденція: Теорія і практика. - 2006. - Ns 5 (19). - С. 19-22; Волосенко CA Яку істину суд встановлює при розгляді цивільної справи? // Юриспруденція; Теорія і практика. - 2005. - № 10 (12), - С.9-19; Воло- еенко С.О. Змагальність І представництво у суді // Нотаріат Адвокатура Суд. -2005. - М2 (4). - С.6-7.

³² Жуйков В.М. Проблемы гражданского процессуального права.- M.: Го- родец-издат, 2001.- €.17.

⁵³ Детальніше див.: Волосенко С.О. Принцип змагальності у апеляційно­му провадженні // Юриспруденція: Теорія і практика. - 2005. - № 3(5). -С.37-41.

^м Детальніше див.: Волосенко С.О. Принцип змагальності у касаційному провадженні //,Нотаріат Адвокатура Суд. - 2006. - N⅛ 1 (15). - С.1.

” Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Підручник. - K.: Концерн «Видавничий Дім «ІнЮре», 2005. -С.67-69.

“ Комментарий к гражданскому процессуальному кодексу Российской Федерации/ Под ред. М.С. Шакйрян. - M.; Проспект, 2003. - С.38.

” Радзіееська JIJC. // Порівняльне судове право. - К.: Либідь, 1993. - С. 171-172.

^ж Fypβuκ MA. Принцип объективной истины советского гражданского процессуального права // Советское государство и право. - 1964. - N⅛ 9.

- С.98-106.

as Ференц-Сороцкий AA. Конституционные принципы гражданского про­цессуального права //Гражданский процесс: Учебник / Под ред. В.А. Мусина, Н.А. Чечиной, Д.М. Чечота. - M.: Проспект, 2000. - С. 34. “ Штефан М.Й. Цивільний процес: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. осв. - К.: Видавничий Дім «їй Юре», 2001. - С.53.

¹¹ Зайцев И. Правовые фикции в гражданском процессе // Российская юстиция. - 1997. -Ml,

⁴² Викут MA., Зайцев ИМ. Гражданский процесс России: Учебник. - M.: Юристъ, 1999. - С.44.

⁴³ Я синок MM,, Kpoumop BA. Принципи усності, безпосередності та без­перервності у цивільному судочинстві: Монографія. -X.: Еспада, 2007.

- С.22.

¹⁴ Суддя, розглядаючи заяву про видачу судового наказу, досліджує ли­ше додані до неї докази, на підставі яких і видає стягувачеві судовий на­каз. Щербак С.В. Наказне (документарне) та заочне провадження в цивільному процесі // Фурса С.Я., Щербак С.В., Євтушенко О.І. Цивіль­ний процес України: Проблеми і перспективи: Науково-практичний посібник.- K.: Видавець Фурса С.Я.: KHT, 2006. - С.79.

¹⁵ Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. - K.: Концерн «Ви­давничий Дім «Ін Юре», 2005. - С.40-41; Цивільний процес: Навч. посіб./ За ред. Ю.В. Білоусова. - К.: Наукова думка: Прецедент, 2004; Цивільне процесуальне право / За заг. ред. С.С.Бичкової - K.: Атіка, 2006.

⁴⁶ Васильєв С.В. Гражданский процесс. - X.: Одиссей, 2006; Балюк MJ., Луспеник ДД. Практика застосування цивільного процесуального ко­дексу України. - X.: Харків юридичний, 2008.

^l' Чечина НА. Основные направления развития науки советского граж­данского процессуального права. - Л., 1987. - С.88-90.

^te Викут MA., Зайцев ИМ. Гражданский процесс России: Учебник, - M.: Юристъ, 1999.- С.62.