§ 1. Принцип верховенства прав людини
Загальновизнані принципи і норми міжнародного права як принципи цивільного судочинства є основоположними імперативними нормами міжнародного права, відхилення від яких є неприпустимим.
Хоча за походженням вони мають наднаціональний характер і закріплюються у міжнародно-правових актах чи у прецедентах, але все ж таки є частиною національної правової системи, у тому числі системи судочинства. В Україні визнаються та гарантуються права і свободи людини (ст. 3 Конституції України). Виходячи із цього, а також із положень ст. 9 Конституції України щодо чинності міжнародних договорів, які є частиною національного законодавства України, загальновизнані принципи і норми міжнародного права також є елементом національної правової системи.Слід наголосити на особливостях застосування загальновизнаних принципів та норм міжнародного права. Як вже зазначалось, загальновизнані принципи і норми міжнародного права мають субсидіарний характер. Це є результатом гармонізації політики держави на універсальному, регіональному, національному рівнях. І тому цілком слушно і теоретично доцільно у цьому контексті зазначити, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права як компоненти наднаціонального і національного правопорядків, безперечно, виступають принципами національного цивільного судочинства. Така їх природа означає, що, незважаючи на своє міжнародно-правове походження, велике значення для їх реалізації має саме національний, тобто внутрішньодержавний механізм його реалізації. Більше того, він є визначальним, виходячи із міжнародних забов’язань конкретної держави1.
Як вже зверталась увага, до загальновизнаних принципів і норм цивільного судочинства можна віднести принципи пріоритету прав людини, принцип верховенства права, принцип права на суд, принцип правової визначеності та принцип пропорційності. Без сумніву, подальша їх наукова розробка та втілення у практику судового право- застосування сприятимуть подальшій соціалізації цивільного процесу, визначенню з точки зору нових соціально-правових реалій функціонування судочинства, детермінованих необхідністю утвердження прав людини і верховенства права.
Принцип верховенства прав людини є загальновизнаним принципом міжнародного права і доктринально, і на рівні правозастосування нерідко тлумачиться у взаємозв’язку і взаємозалежності з принципом верховенства права. Наприклад, П. М. Рабінович вважає, що принцип верховенства права означає пріоритетність у суспільстві прав людини, що має прояв у закріпленні в конституційних та інших законах держави основних прав людини (закони, які суперечать правам та свободам людини, не є правовими законами); пануванні в суспільному і державному житті таких законів, які виражають волю більшості чи всього населення країни, що відображають при цьому загальнолюдські цінності та ідеали — перш за все права і свободи людини; врегулюванні відносин між особою і державою на основі принципу: «особі дозволено робити все, що прямо не заборонене законом»; взаємної відповідальності особи і держави[126] [127]. Видаються не достатньо обґрунтованими точки зору про те, що верховенство права зводиться по суті до верховенства права людини. Існують достатні формальні й неформальні підстави цей принцип розглядати як самостійний поряд із принципом верховенства права. Так, у ст. 3 Статуту Ради Європи проголошується, що кожен Член Ради Європи повинен визнавати принцип верховенства права і принцип, відповідно до якого всі особи, які перебувають під його юрисдикцією, повинні користуватися правами людини і основними свободами, і щиро і активно співробітничати в ім'я досягнення мети Ради, що визначена у главі І, яка і буде досягатися шляхом підтримки та подальшого здійснення прав людини і основних свобод. У преамбулі Конституції України зафіксовано, що однією з причин прийняття Основного Закону України була необхідність забезпечення прав і свобод людини (ч. 4 Преамбули Конституції). У статті 3 Конституції України передбачено також те основоположне положення, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства прав людини є похідним від ідеї фундамен- талізації природних прав як основоположних з точки зору розвитку суспільства та держави. Фундаменталізація прав людини означає їх постійний розвиток як природних прав і як специфічних об'єктів правової охорони відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та їх тлумачення Європейським судом з прав людини. Виходячи з практики застосування Конвенції Судом, а також того, що ЄКПЛ є «живим правовим організмом» у результаті динамічного її тлумачення ЄСПЛ, принцип верховенства прав людини як загальновизнаний принцип міжнародного права означає, що в аспекті судового правозастосування національний суд може апелювати до цього принципу з метою оцінки національного законодавства на відповідність цьому принципу. Тобто у практичному плані закон, який не відповідає принципу верховенства прав людини, може бути предметом його скасування, розгляду на відповідність Конституції України або незастосування при розгляді конкретних цивільних справ, скасування рішень в інстанційному порядку вищестоящими судами. Симптоматично, що верховенство прав людини як самостійний принцип визнається Конституційним Судом України. У рішенні Конституційного Суду України № 2-рп від 29.01.2008 р. (справа про звільнення народних депутатів України з інших посад у разі суміщення) суд сформулював таку правову позицію: «Пріоритет природних прав людини слід розглядати як один із засадничих принципів Конституції України, відповідно до якого Верховна Рада України як орган законодавчої влади має приймати правові акти, додержуючись такого підходу»[128].