§ 9. Принцип обов’язковості рішень суду
Відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.
Обов’язковість рішень суду як засада судочинства конкретизується у процесуальному законодавстві і пов’язується з набранням рішеннями законної сили.
Стаття 14 ЦПК передбачає, що судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов’язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси.Виходячи з обов’язковості судового рішення, законодавчо передбачені процедури звернення рішень до виконання, якими завершується судова справа. Так, відповідно до ст. 223 ЦПК рішення суду, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій території України і виконуються в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».
Обов’язковість судових рішень, таким чином, є передумовою їх здійсненності, яка виявляється у примусовому характері рішень, можливості їх примусового виконання. Відповідно до ст. 382 КК невиконання судового рішення є самостійним складом злочину.
Судове рішення, яке набрало законної сили, крім обов’язковості та здійсненності, має й інші правові властивості: незмінність, неспростовність, виключність, преюдиціальність. Тому обов’язковість судових рішень є наслідком законної сили судових актів і передумовою їх виконавчої сили.
Ефективний судовий механізм захисту неможливий без процедур примусової реалізації рішень суду. Як вже зазначалося, при характеристиці структури цивільного судочинства та системи його проваджень ЄСПЛ вважає, що в контексті ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод виконання судового рішення має розглядатися як складова судового розгляду, о скільки невиконання рішення суду позбавляють положення п. 1 ст. 6 Конвенції будь-якого сенсу. Так, у справі Шмалько проти України Європейський суд наголосив, що п. 1 ст. 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов’язків. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов’язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби ст. 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити ст. 6 Конвенції як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов’язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей ст. 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».
Нагадаємо також, що невиконання судових рішень кваліфікується ЄСПЛ не лише як порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції, але і як порушення інших конвенційних прав. У справі Войтенко проти України Суд визнав порушення п. 1 ст. 6, ст. 13 та ст. 1 протоколу № 1 Конвенції. Він зазначив, що рішення українського суду залишалось невиконаним через відсутність бюджетних коштів та законодавчих заходів. Суд констатував, що неможливість заявника домогтися виконання його рішення протягом чотирьох років, крім порушення ст. 6, становить втручання у його право на мирне володіння майном у розумінні п.
1 ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції. Як наслідок заявникові було присуджено 2 000 євро на відшкодування немайнової шкоди та 33 євро на відшкодування витрат.Цивільне судочинство спрямоване на розгляд конкретних справ та реальний захист прав, свобод, законних інтересів та їх реальне поновлення. Тому, як вже зазначалося, реальне виконання судових рішень — це органічна частина судового розгляду, цілісного цивільного процесу. Основою здійсненності судового рішення є його обов’язковість як конституційна вимога, якій мають відповідати акти правосуддя і які відбивають властивості судової влади як самостійної гілки державної влади.
Обов’язковість судових рішень, крім їх здійсненності, як принцип цивільного судочинства означає також неможливість заборон щодо виконання тих, що набрали законної сили, судових рішень на підставі законодавчих або адміністративних приписів.
Питання для самоконтролю
1. Яким є значення функціональних принципів цивільного судочинства?
2. У яких джерелах цивільного процесуального права закріплені функціональні принципи цивільного судочинства?
3. Охарактеризуйте сутність функціональних принципів цивільного судочинства, зважаючи на предмет їх правового регулювання.
4. Чи можна стверджувати про пріоритет того чи іншого функціонального принципу цивільного судочинства?