§ 2. Порядок звернення до Європейського суду з прав людини

Право на звернення до ЄСПЛ мають фізичні, юридичні особи, група фізичних та юридичних осіб, які стверджують, що вони є жерт­вами порушень їх прав, визнаних Конвенцією та доданими до неї про­токолами, з боку держав — учасниць ЄКПЛ (ст.

Щодо фізичних осіб, то громадянство держави — учасниці Кон­венції не є визначальним для можливості бути позивачем (юрисдикція держави за принципом громадянства), — головне, щоб порушення було скоєно під юрисдикцією держави-учасниці, а позивачем може бути також іноземець, особа без громадянства незалежно від того, постійно чи тимчасово вона перебуває під юрисдикцією держави (територіаль­ний принцип), а також незалежно від того, чи є законним таке пере­бування (це дуже актуально у зв'язку з проблемою нелегальної мігра­ції у країнах Європи, тож Конвенція стоїть на захисті прав нелегальних мігрантів, біженців).

Група фізичних осіб може бути визнана позивачем у разі, коли по­рушення їх прав випливало з одного акта порушення свого зобов'язання за ЄКПЛ державою-відповідачем, тобто порушення було одночасним та ідентичним. Хоча сама Конвенція не тлумачить поняття «група осіб», але практика ЄСПЛ пішла таким шляхом, що це поняття в контексті Конвенції не охоплює осіб, права яких були порушені в різний час схожими діями держави. У зв'язку з цим не слід плутати з групою осіб як єдиним позивачем ситуацію, коли Суд за власним розсудом об'єднує схожі скарги в одну справу задля спрощення діловодства.

Юридичні особи також є суб'єктами звернень до ЄСПЛ, хоча ст. 34 ЄКПЛ конкретно не містить перелік цих суб'єктів, а обмежується лише згадкою про неурядові організації. Дійсно, неурядові організації вва­жаються класичним, якщо так можна говорити, юридичним суб'єктом звернення до Суду, оскільки їх метою є спеціальне представництво досить різноманітного кола інтересів. Але дотримуючись телеологіч­ного методу тлумачення Конвенції^[674], Суд визнав повноцінне право на звернення до нього юридичних осіб, оскільки певні права, гарантова­ні Конвенцією, можуть бути реалізовані у повному обсязі лише юри­дичними особами, а також їх об'єднаннями.

Щодо неурядових організацій, то вони можуть подавати скарги до ЄСПЛ, якщо діють у формі об'єднань в розумінні ст. 11 ЄКПЛ (неуря­дові організації, політичні партії, профспілки, суспільні фонди, під­приємницькі асоціації, благодійні фонди, церква тощо), незалежно від того, чи є вони юридичними особами, тут головним критерієм є ви­конання не публічних функцій¹, оскільки протилежне перетворювало б Суд на орган для вирішення міжінституційних спорів держав- учасниць, а це б суперечило принципу державного суверенітету.

Неурядові організації, так само як і юридичні особи, взагалі можуть подавати скарги по захисту не всіх прав, передбачених Конвенцією. Вони мають довести, що відбулося порушення саме прав організації, а не ін­дивідуальних прав осіб, які є членами цієї організації. Тобто має бути завдано шкоди безпосереднім правам неурядової організації як пред­ставнику тих чи інших інтересів. Тож логічно, що неурядова організація не може бути суб'єктом захисту, наприклад, права на життя (ст. 2 ЄКПЛ) або заборони катування (ст. 3 ЄКПЛ), рабства (ст. 4 ЄКПЛ) тощо.

Право на подання скарги є у постраждалої особи незалежно від дієздатності, тобто до ЄСПЛ можуть звертатися недієздатні, обмежено дієздатні та неповнолітні особи.

Європейський суд з прав людини може приймати лише ті скарги, які засновані на порушеннях прав, що індивідуально та безпосередньо стосуються позивача. Це означає, що особа не може подавати скаргу в інтересах інших осіб (доти, поки вони не визнають позивача їх офі­ційним представником) або абстрактну скаргу в інтересах суспільства в цілому, тобто actio popularis. Пояснюється це тим, що під юрисдикцію Суду не підпадає загальна перевірка національного законодавства без зв'язку з конкретною справою. Те, що порушення має стосуватися по­зивача, індивідуально та безпосередньо можна назвати кваліфікованим зв'язком між неправомірними діями держави та особою, що обумовлює існування в Суду юрисдикції ratione personae, тобто існування юрис­дикції щодо позивача.

Може здатися, що таким чином ЄКПЛ та ЄСПЛ заклали принцип, який обмежує значну кількість осіб від права на подання скарги, що веде до обмеження механізму реалізації прав людини. Але знову ж таки практика знайшла баланс у цьому питанні та виробила таке поняття, як «потенційна жертва». «Потенційною жертвою» може бути визнана особа, права якої ще не порушені, але будь-якої миті можуть бути по­рушені через існування відповідного законодавчого обмеження^{[675] [676].}

Поряд з поняттям «потенційна жертва» існує також поняття «опо­середкована жертва». Це особи, які наділені правом звернення до Суду з огляду на їх особливо тісний зв'язок із прямою жертвою порушення. Це можуть бути батьки, подружжя, діти жертв¹, а також законні пред­ставники жертви, яка померла^{[677] [678]. Опосередкована жертва може подава­ти скаргу самостійно від свого імені. Подача скарги прямою жертвою не обмежує опосередковану жертву у поданні скарги.}

Для того щоб скарга була прийнята, окрім того, що позивач повинен бути жертвою порушення, має існувати ще одна умова — порушення має продовжуватися. Оскільки мета ЄКПЛ полягає у дотриманні та гарантуванні державами-учасницями прав, визнаних нею, то позитив­на зміна національного законодавства та практики реалізації прав у державі призводить до автоматичного закриття справи (крім того, у позивача зникає статус жертви).

Представляти свої інтереси позивач може як самостійно, так і через свого офіційного захисника. Регламент ЄСПЛ встановлює, що офіцій­ним захисником позивача може бути адвокат, котрий має дозвіл на заняття адвокатською діяльністю в державі — учасниці Конвенції. Голова Суду може дозволити бути захисником також іншій особі.