§ 1. Поняття підсудності

При зверненні до суду за захистом порушених, невизнаних чи оспо­рюваних прав, свобод чи інтересів особа зобов’язана правильно визна­чити суд загальної юрисдикції, що має повноваження щодо розгляду її справи, тобто суд, якому підсудна цивільна справа.

У науці цивільного процесуального права термін «підсудність» вживається у декількох розуміннях. По-перше, «підсудність» — це процесуальний інститут, що регулює розподіл справ як між окремими ланками відповідної судової системи, так і між судами рівної компе­тенції. По-друге, термін «підсудність» застосовується також для визна­чення компетенції конкретного суду або як характеристика (власти­вість) справи, що дозволяє встановити, який суд її може і повинен розглядати¹. По-третє, під «підсудністю» розуміють сукупність цивіль­них справ, що підлягають розгляду та вирішенню по суті в даній кон­кретній ланці судової системи і в даному конкретному суді цієї ланки^{[183] [184]. По-четверте, «підсудність» визначає повноваження певної ланки судо­вої системи або певного суду по розгляду цивільних справ. І по-п’яте, «підсудність» інколи розуміють як юрисдикцію судів (територіальну)[185]. Уявляється, що визначення наведеної категорії потребує уточнення внаслідок прийняття нині діючого ЦПК, яким був певною мірою змі­нений зміст вказаного інституту.}

Відповідно до раніше діючого законодавства інститут підсудності виконував функцію розподілу справ між судовими установами. При цьому розподіл здійснювався як між різними ланками судової системи, так і між судами однієї ланки судової системи, тобто визначалася не лише територіальна компетенція конкретного суду, а й у деяких ви­падках внаслідок особливостей суб’єктного складу чи складності справи обласні суди, Верховний суд Республіки Крим, м. Києва та Севастополя, Верховний Суд України наділялися повноваженнями судів першої інстанції.

Родовою підсудністю називалася компетенція судів, що належать до різних ланок судової системи, на розгляд справи залежно від роду занять. За допомогою родової підсудності розмежовувалася компетен­ція судів різних ланок судової системи. Територіальною підсудністю називалася просторова компетенція однорідних судів залежно від те­риторії, на яку поширювалася їхня дія¹. Функціональною підсудністю називалася компетенція окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій^{[186] [187].}

Із прийняттям чинного ЦПК зміст інституту підсудності дещо змінився у зв’язку з тим, що повноваження щодо розгляду справ по суті мають лише місцеві суди. Так, відповідно до ст. 107 ЦПК усі спра­ви, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, роз­глядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайон- ними судами. Вищестоящі суди за чинним ЦПК по першій інстанції справи не розглядають. Тому твердження, що існує «родова підсудність»^[188], не відповідають нині діючому законодавству. Наведене положення означає, що лише місцеві суди можуть розглядати та ви­рішувати справи по суті як суди першої інстанції. Апеляційні суди, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і криміналь­них справ, Верховний Суд України такими повноваженнями в межах цивільного судочинства не наділені. Винятків із цього правила в за­конодавстві не встановлено. Таким чином, за нині діючим законодав­ством під підсудністю розуміється лише так звана «територіальна підсудність». Наведений термін є синонімом поняття «територіальна юрисдикція»¹.

На підставі викладеного під підсудністю (територіальною юрис­дикцією) слід розуміти повноваження місцевого суду щодо здійснення правосуддя у цивільних справах на певній території. Визначити під­судність справи суду означає встановити, який конкретно місцевий суд має розглядати цивільну справу по суті як суд першої інстанції.

Підсудність справ у цивільному судочинстві може визначатися лише процесуальним законом. Жоден інший закон не може встанов­лювати інші правила або змінювати закріплені в ЦПК правила під­судності. Наведене підтверджують декілька рішень Конституційного Суду України (рішення у справі за конституційним поданням Вищої ради юстиції щодо офіційного тлумачення положень абзаців 2, 3 п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції України (справа щодо актів про обрання/при- значення суддів на посади та про їх звільнення) № 7-рп/2002 від 27.03.2002 р.^{[189] [190], рішення у справі за конституційним поданням Прези­дента України щодо офіційного тлумачення положення ч. 2, ч. 3 ст. 124 Конституції України (справа про підвідомчість актів про призначення або звільнення посадових осіб) № 8-рп/2002 від 07.05.2002 р.[191], рішен­ня у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів Укра­їни щодо відповідно сті Конституції України (конституційності) по­ложення ч. 2 ст. 16 Дисциплінарного статуту прокуратури України, затвердженого Постановою Верховної Ради України (справа про Дис­циплінарний статут прокуратури України) № 13-рп/2004 від 22.06.04 р.)[192], в яких Конституційний Суд України акцентував увагу на тому, що під­судність справ може визначатися лише процесуальним законом.}

Так, у рішенні у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конститу- ційності) положення ч. 2 ст. 16 Дисциплінарного статуту прокуратури України, затвердженого Постановою Верховної Ради України (справа про Дисциплінарний статут прокуратури України) № 13-рп/2004 від 22.06.04 р., Конституційний Суд визнав таким, що не відповідає Кон­ституції України (неконституційним), положення ч. 2 ст. 16 Дисциплі­нарного статуту прокуратури України, затвердженого постановою Верховної Ради України «Про затвердження Дисциплінарного статуту прокуратури України» від 06.11.91 р., відповідно до якого рішення Президента України та Генерального прокурора України про позбав­лення класного чину, наказ Генерального прокурора України про за­стосування одного з дисциплінарних стягнень, передбачених пп.

Ураховуючи ратифікацію 17 липня 1997 р. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. та прий­няття Закону України «Про виконання рішень та застосування практи­ки Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV, слід зазначити, що інститут підсудності безпосередньо пов’язаний із забезпеченням права на справедливий судовий розгляд, закріплено­го у п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки за його допомогою визначається «належний суд», тобто суд, уповноважений розглядати конкретну справу. Так, відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків має право на справедливий публічний розгляд упродовж розумного строку незалежним та неупередженим судом, створеним на підставі закону (встановленим законом).