§5 Заходи зміцнення довіри та міжнародний контроль за обмеженням озброєнь і роззброєнням
Заходи довіри — це система організаційно-правових заходів, здійснюваних з метою зниження військової небезпеки та забезпечення довіри між державами.
Найбільшого розвитку заходи довіри набули в Європі. Європейська система заходів довіри ґрунтована насамперед на положеннях документів ОБСЄ та включає заходи для забезпечення взаємодії та зв'язку між державами, повідомлення про військову діяльність, направлення спостерігачів на військові навчання тощо. Заходи довіри, зафіксовані в Заключному акті наради ОБСЄ 1975 р., були вдосконалені Підсумковим документом Стокгольмської конференції із заходів зміцнення довіри та безпеки та роззброювання в Європі 1986 р. Віденські документи ОБСЄ 1990 і 1992 років істотно розширили як перелік заходів довіри, так і сферу їхнього застосування, і в даний час система заходів довіри містить у собі нові інститути (інспекції на місцях, технічний контроль тощо). Новим напрямом у розвитку інституту заходів довіри є концепція відкритого неба.Міжнародний контроль за обмеженням озброєнь і роззброєння — погоджений процес, здійснюваний держава- ми—учасницями міжнародного договору чи міжнародною організацією на основі загальновизнаних норм міжнародного права з перевірки виконання міжнародних угод у сфері обмеження озброєнь і роззброювання. Держави-учасниці мають у своєму розпорядженні широкий вибір різних методів і форм міжнародного контролю для забезпечення зобов'язань, передбачених такими угодами. МИРНІ ЗАСОБИ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ
§J
Історія становлення в міжнародному праві зобов'язання мирного вирішення міжнародних спорів
Тривалий час загальне міжнародне право не покладало на держав обов'язку вирішення будь-яких спорів виключно мирними засобами, який вважався державами занадто обтяжливим для свого суверенітету.
Таке зобов'язання держави брали на себе лише в рамках двосторонніх договорів з окремих питань.
Значно рідше укладалися угоди про вирішення конкретних суперечок або певних типів спорів. Серед них особливе значення мав Договір між США та Великобританією про дружні відносини, комерцію та навігацію, укладений 1794 р. (відомий як Договір Джея). Арбітражна процедура, передбачена цим договором, не тільки дозволила вирішити велику кількість спорів між двома державами, а й стала взірцем при створенні інших міждержавних арбітражів, яких у 1795—1914 роках було більше двохсот.Із другої половини ХІХ ст. до початку Другої світової війни відбувається становлення норми про обмеження права держав використовувати немирні засоби для врегулювання міжнародних спорів, а згодом — і про повну заборону таких засобів. Інші напрями розвитку міжнародного права цього часу — регламентація на універсальному рівні окремих мирних засобів вирішення спорів, а також створення всесвітнього міжнародного судового органу. На І Гаазькій мирній конференції 1899 р. було укладено Конвенцію про мирне врегулювання міжнародних спорів, яка на ІІ Гаазькій конференції 1907 р. була викладена в новій редакції269. За цими конвенціями держави-учасниці погодилися забезпечувати мирне залагодження своїх міжнародних суперечок та уникати, наскільки це можливо, звернення до сили у стосунках між собою. Конвенції детально регламентували деякі мирні засоби вирішення спорів (добрі послуги, посередництво, слідчі комісії) і передбачили створення Постійного третейського суду.
Статут Ліги Націй, укладений 1918 р., наклав на держав - членів цієї організації більш жорсткі зобов'язання: не розпочинати війну, допоки не мине три місяці від дня ухвалення рішення щодо певного спору міжнародним арбітражем, судом або Лігою Націй. 1920 р. вперше був створений всесвітній судовий орган - Постійна палата міжнародного правосуддя (ППМП).
Першим багатостороннім договором, що заборонив вдаватися до війни, став Пакт про відмову від війни як знаряддя національної політики, укладений 27 серпня 1928 р. в Парижі (Пакт Бріана — Келлога).
Держави - учасниці Пакту постановили, що «врегулювання або вирішення всіх спорів, що можуть виникнути між ними, якого б характеру чи якого б походження вони не були, повинні завжди здійснюватися тільки мирними засобами», а також засудили звернення до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовилися у своїх взаємовідносинах від війни як знаряддя національної політики. До Пакту приєдналася абсолютна більшість держав світу, тобто напередодні Другої світової війни договірне зобов'язання мирного вирішення міжнародних спорів набуло універсального характеру. Утім численні порушення Пакту звели його практичне значення нанівець.Остаточне закріплення цього зобов'язання на всесвітньому рівні було здійснене у Статуті ООН — міжнародної організації, створеної з метою мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, вирішувати міжнародні спори чи ситуації, що можуть призвести до порушення миру (ст. 1). Статут закріплює принцип, згідно з яким ООН і всі її держави-члени «вирішують свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість» (п. 3 ст. 2). Також був створений Міжнародний Суд як головний судовий орган ООН, який замінив ППМП.
У Гельсінському Заключному акті НБСЄ 1975 р. європейські держави підтвердили, що у своїх стосунках керуватимуться принципом мирного врегулювання спорів. Установчі документи впливових регіональних організацій, створених після Другої світової війни (ОАД, ОАЄ, ОБСЄ, НАТО, СНД та ін.), закріпили обов'язок держав-членів вирішувати свої міжнародні спори мирними засобами.