Право власності на землі природно-заповідного фонду.

Особ­ливість правового регулювання охорони і використання земель природно-заповідного фонду полягає у домінуванні у їх власніс-ному статусі права державної власності. Хоча згідно зі ст.

Так, згідно з п. 4 ст. 84 ЗК України до земель державної влас­ності, які не можуть передаватися у приватну власність, нале­жать землі під об'єктами природно-заповідного фонду, що ма­ють особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом. Оскільки всі об'єкти природно-заповідного фонду характеризу­ються наявністю особливої екологічної, оздоровчої, наукової або естетичної цінності, вони не підлягають приватизації. Проте за­борона на приватизацію стосується лише тих земель природ­но-заповідного фонду, які надані у постійне користування спеціалізованим юридичним особам, що використовують об'єкти та території природно-заповідного фонду, — заповідникам, національним природним паркам, зоологічним паркам тощо. Інші ж землі природно-заповідного фонду, які залишаються у користуванні приватних осіб, можуть бути ними приватизовані.

Пунктом 3 ст. 84 ЗК України встановлено, що до земель державної власності, які не можуть передаватися у комунальну власність, належать землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національ­не та загальнодержавне значення. Тобто закон дозволяє передання у комунальну власність земель лише тих об'єктів природно-заповідного фонду, які мають регіональне чи місцеве значення.

Аналогічно визначений власнісний статус земель природно-заповідного фонду і в Законі України «Про природно-заповідний фонд України». Згідно зі ст. 4 Закону території природних за­повідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу, тобто державною власністю. Регіональні ландшафтні парки, зони — буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних за­повідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендро­логічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-парко­вого мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу (державній власності), так і в інших формах власності, передбачених законодавством України. Що стосується ботаніч­них садів, дендрологічних парків та зоологічних парків, створе­них до прийняття цього Закону, то вони та їхні землі також не підлягають приватизації.

Отже, передбачена чинним законодавством України мож­ливість перебування земель у приватній власності може бути реалізована головним чином не за рахунок земель існуючих об'єктів і територій природно-заповідного фонду через їх прива­тизацію, а шляхом отримання громадянами та юридичними осо­бами у власність земель інших категорій, переведення їх до складу категорії земель природно-заповідного фонду та ство­рення в їх межах нового об'єкта природно-заповідного фонду. Наприклад, згідно з п. З ст. 56 ЗК України громадяни та юридичні особи мають право набувати в установленому порядку у влас­ність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Вони можуть також скористатися цим правом і для створення об'єкта природно-заповідного фонду.

Водночас приватні власники земельних ділянок, на яких зна­ходяться об'єкти та території природно-заповідного фонду (за­казники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва тощо), зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження відповідно до охоронного зобов'язання.