<<
>>

ПЕРЕДМОВА

Вибори — це головний стрижень сучасної демократії. Можливість вільно обирати формує незалежного, самодостатнього, свідомого і соціально відповідального громадянина.

Як активний учасник політичного процесу, громадянин бере участь у політичній боротьбі, обирається до органів публічної влади на різних її структурних рівнях.

Це дозволяє йому приймати безпосередню і особисту участь у формуванні державної політики, реалізовувати власну ідеологічну програму, захищати інтереси і права своїх співгромадян. Як виборець, громадянин через систему політичного посередництва і представництва делегує своє право носія влади в державі іншим громадянам та їх групам, наділяючи їх владними повноваженнями, обираючи їх до органів влади, коригуючи їх склад відповідно до власних політичних та особистих уподобань. В будь-якому разі саме вибори як процес і як цілісний демократичний інститут виступають зв’язковою ланкою між державою та окремою особою, між державою і цілим суспільством, об’єднуючи їх в один колективний і солідарний політичний організм.

Розвиток людини як політичної істоти постійно удосконалює, а значить і ускладнює політичну систему. Модернізація суспільства вимагає нового механізму реалізації та захисту інтересів громадянина. Наявність можливості вільно обирати ще не є свідченням демократичної влади. Виборча система, як набір правових норм, що регламентують порядок голосування та спосіб розподілу мандатів, дозволяє реалізувати право громадян на владу та запезпечує контроль над результатами власного вибору, однак мотиви такого вибору, його наслідки лежать у площині вірогідного і залежать передусім від того, наскільки свідомою для окремо взятого громадянина є реалізація його політичного права.

А свідомим цей вибір може бути тільки тоді, коли громадянин є обізнаним у тому, що стосується законодавчих засад регулювання порядку проведення виборів, і, зокрема, голосування як ключового елементу виборчого процесу, статусу, функцій і повноважень тих органів і посадових осіб, які забезпечують належний порядок проведення виборів, а також органів і посадових осіб, які цей порядок охороняють.

За будь-яких умов вибори є політичним рішенням громадянина, тож його прийняття неодмінно базується на певному рівні політичної та правової культури як конкретної особи, так і всього суспільства.

Представницька демократія як форма політичного режиму не може адекватно існувати без систематичного й регулярного застосування процедури виборів. Саме завдяки вільним виборам, що є формою прояву прямої демократії, формою безпосереднього народовладдя, отримують можливість легально (тобто на законних підставах) і легітимно (тобто на основі загальносуспільного визнання) працювати органи представницької демократії. Республіканський лад, який є, по суті, вільним устроєм, заснований на порядку, пов’язаному насамперед з легітимацією влади на основі вільних виборів...

Ідея виборів і виборності влади пронизує всі означення демократії, пов’ язуючи між собою державні інституції, ідею суверенітету народу (нації), інститут громадянства і фундаментальні особисті та політичні права й свободи. Влада отримує законну силу в ході загальнонародних виборів; це народне волевиявлення є актом, у якому політична воля нації (народу) безпосередньо втілюється у владні політичні структури, легітимізує їх, стає державною волею. Саме в цей момент народ реалізується як суверен, а його члени — як громадяни держави. Отже, демократія через інститут виборів проявляє себе як взаємозв’ язок і взаємопроникнення держави та суспільства, які не протистоять одне одному і не зливаються один з одним, а формують сталу політичну єдність громадян — громадянське суспільство і соціально грамотне населення.

Вибори це є своєрідний іспит або конкурс, де політичні актори мають демонструвати свої переваги. Але загальновідомо, що основу оцінки становлять не лише відповідь на іспиті чи виступ на конкурсі. Належне виконання багатьох домашніх завдань, конкурсних робіт для оцінки має не менше значення. Роль домашніх завдань у виборчих перегонах завжди відігравали робота, дії або бездіяльність окремого кандидата чи політичної сили у довиборчий чи міжвиборчий час.

Оцінюючи якість демократії, завжди звертають увагу на систему виборів. Інша важлива характеристика якості демократії — співвідношення влади більшості із правами меншості. Далі випливають питання про те, як дотримується принцип верховенства права, наскільки ефективні законодавчі органи, чи може громадянин домогтися, щоб його голос був почутий адміністративними органами або судом, чи існують справедливі процедури, що дають змогу все це здійснити і та ін..

Нині існує чимало концепцій критеріїв демократії, але серед запропонованих індексів демократії жоден не є універсальним. Так, відомий американський дослідник з проблем демократизації суспільства Френк Катрайт свого часу розробив індекс політичної демократії, виходячи з критеріїв демократичного формування законодавчої й виконавчої влади. Щоб одержати найвищу оцінку демократичності за Катрайтом, необхідно було, щоб 1-й критерій — нижня палата або однопалатний парламент — складався з представників двох або більше політичних партій, а партійна меншість мала, щонайменше, тридцять відсотків усіх місць у парламенті; та 2-й критерій — щоб державою керував глава виконавчої влади, який був би призначений на своє місце в результаті багатопартійної конкуренції або всенародно обраний на загальних виборах. Ці критерії невипадково піддавалися критиці за формалізм, оскільки наявність демократичних інститутів влади зовсім не свідчить про їхню однакову ефективність у різних країнах. Тому надалі фахівці звернулися до вивчення процесуальних аспектів політичного розвитку країн, до аналізу виборчого процесу та його власних умов.

Демократизація виборчого процесу є невід’ємною частиною загального процесу демократизації суспільства. Тому критерії демократизації виборчого процесу є спеціальним випадком, конкретизацією загальних критеріїв демократизації. Отже, для визначення і оперування критеріями демократизації виборчого процесу необхідно спочатку спинитися на визначенні критеріїв демократизації загалом.

Низка європейських експертів з цього питання на початку 90-х рр..

минулого століття запропонували визначати рівень демократизації всього за двома політичними індикаторами: перший — рівень конкуренції; другий — рівень політичної участі. Рівень конкуренції визначається часткою голосів, отриманих маленькими партіями на парламентських або президентських виборах. Ця частка визначається відрахуванням відсотка голосів, отриманих урядовою партією (блоком партій), зі ста. Другий індикатор визначається як частка населення, що реально брала участь у голосуванні, від усього населення. Дві базові змінні сполучаються в індексі демократизації за допомогою множення відсотків і ділення результату на сто. Таким чином, високий індекс демократизації можливий лише тоді, коли високим є значення обох базових змінних.

Для наочності запропонуємо обчислення цього індексу на прикладі даних за результатами парламентських виборів 30 вересня 2007 року. Отже, спочатку визначимо рівень конкуренції — 1-й критерій. За інформацією Центральної виборчої комісії, у виборах 2007 року взяли участь 20 політичних партій і виборчих блоків, з яких лише 5 подолали 3 %-ий бар’єр і пройшли до парламенту. Нагадаємо, що в період між 2006 та 2007 роками, тобто у період, який передував парламентським виборам, що нами розглядаються, урядовими були Партія регіонів, Соціалістична та Комуністична партії, фракції яких мали у парламенті свою коаліцію; в опозиції знаходилися БЮТ та Блок «Наша Україна». За результатами виборів 2007 року Партія регіонів здобула 34,37 %, Комуністична партія — 5,39 %, Соціалістична партія — 2,86 %, внаслідок чого остання до парламенту нового скликання не потрапила. Разом ці три партії здобули 42,62 % голосів. Відраховуємо їх зі ста, і одержуємо частку рівня конкуренції, що становить 57,38 %. Далі, визначаємо другий індикатор. Кількість громадян України, які мали право голосу на момент голосування, становила 37 185 882 чоловік. З них взяли участь у голосуванні 24 176 101 чоловік. Таким чином, у голосуванні на виборах 30 вересня 2007 року взяли участь 65,01 % виборців.

Тепер за формулою визна-

57,38% • 65,10% 100

= 37,3 %. Як бачимо,

чаємо індекс демократизації —

попри жорстку політичну боротьбу, рівень демократичності суспільства і вітчизняної політичної системи на той час навряд чи можна назвати достатньо демократичним.

Однак повернемось все ж до суті цього метода. Він був заснований на припущенні, що рівень конкуренції і рівень політичної участі являють собою рівноцінно важливі виміри демократизації. Конкуренція не в змозі замінити участь, а високий рівень участі не в змозі замінити конкуренцію. Ці прості емпіричні змінні хоча й не дають змоги врахувати всі аспекти демократизації, все ж достатні для того, аби співвіднести різні змінні політичної системи й перспективи демократії. І це дійсно так.

Проте реалії часу обумовили необхідність появи більш деталізованих критеріїв, які б давали ширший аналіз тих процесів, які відбуваються всередині політичної системи. Наприклад, Міжнародний інститут демократії і сприяння виборам (International IDEA) для визначення рівня демократизації виборчого процесу, запропонував низку питань, відповіді на які повинні давати змогу визначити, якою мірою вибори забезпечують дотримання базових демократичних принципів, а саме:

1. Якою мірою отримання місця в уряді та органах законодавчої влади забезпечується на загальних конкурентних виборах, як часто вибори призводять до зміни політичних діячів і партій у владі?

2. Наскільки всеохоплюючі і доступні для громадян процедури реєстрації і голосування, наскільки вони незалежні від урядового і партійного контролю, і наскільки вільні від залякування, підкупу і зловживань?

3. Наскільки справедлива процедура реєстрації кандидатів і партій, чи мають вони рівний доступ до ЗМІ та інших засобів комунікації з виборцями?

4. Наскільки ефективний спектр вибору, що пропонується громадянам електоральною і партійною системами, наскільки справедливо підраховуються голоси, якою мірою склад законодавчих органів і виконавчої влади відображає думку виборців?

5.

Якою мірою законодавчі установи відображають соціальний склад електорату?

6. Яка частина електорату голосує, наскільки результати виборів визнаються всіма політичними силами в країні та за кордоном?

7. Які заходи живаються (якщо вживаються) для усунення виявлених суспільством проблем у цій галузі і який ступінь суспільної підтримки та політичної пріоритетності цих заходів?

Припускається, що відповіді на ці питання мають давати комплексне уявлення про те, чим є демократія в кожній окремо взятій країні сьогодні. Підхід IDEA до визначення критеріїв оцінки загального рівня демократизації і, зокрема, демократизації виборчого процесу через оцінювання ефективності інституційних засобів реалізації базових демократичних принципів, виглядає досить конструктивним. Проте в існуючому вигляді він також не позбавлений надмірної приблизності і знову-таки — суб’єктивності оцінок.

Проте реалії функціонування демократичного устрою і застосування установчих повноважень залежать від подальшого розвитку конституційного процесу і конституційної реформи, яка ініціюється на всіх рівнях влади. Питання, кому більше потрібна конституційна реформа — державі чи суспільству, — посилює гостроту й актуальність цієї принципово важливої проблеми. Однак якою б не була відповідь на це запитання, ключовим аспектом цієї реформи можна назвати саме систему виборів. Який сенс проводити інституційні реформи, передавати з одних рук в інші державні повноваження, якщо при цьому система відбору людей, які будуть ними користуватися, залишається далекою від досконалості?!

Джерело життєвої сили, ефективності демократії залежить від постійного практичного і свідомого осмислювання її критеріїв та принципів, тобто тих рис і ознак, що визначаються саму суть демократичного (в тому числі, виборчого) процесу. З нашої точки зору, проблема сучасної демократії — це не стільки проблема віри у її вихідні принципи та ідеали, скільки проблема переусвідомлювання їх з позицій сьогодення з метою забезпечення більш ефективної демократичної дії, під якою маються на увазі перш за все взаємини держави та її лідерів з громадянським суспільством. Не просто політика, а політика непрофесійна, неефективна, «негідна», як вважає Джованні Сарторі, один з найавторитетніших теоретиків демократії, несе у собі основну небезпеку з точки зору вихолощування сутності самої демократії. Негідна політика, на його думку, — це антисоціальна економічна політика, ігнорування законності, перетворення політичного життя на виставу. «Саме негідна політика в майбутні роки буде небезпечною для нас, якщо ми не переглянемо наші пріоритети, якщо не піддамо поняття демократії критичному переосмислюванню», — наголошує Дж. Са- рторі.

Сьогодні існує проблема критеріїв оцінки рівня демократичності держави, і в першу чергу її позанаукових, практичних критеріїв. У фаховому середовищі нині панують кілька варіантів розуміння демократії і практичного ставлення до її вимог: кланово-олігархічний, чиновницький та комуністичний. Всі вони користуються здебільшого однаковими аргументами, посилаючись на національну специфіку та суверенне право політиків і громадян тлумачити принципові питання політичного розвитку на власний розсуд, щодо яких, між іншим, існують загальновизнані судження. Якщо додати до цього низьку самокритичність, звичку видавати бажане за дійсне, спроби звести все до формальностей, навіть до декорацій, та ще й прагнення політичної еліти подбати про власний імідж, а «по дорозі» заплямувати конкурентів, то ми матимемо характерне пояснення поширеного в Україні сприйняття зарубіжних оцінок відносно наших суспільно-політичних процесів і стану української демократії.

Кожна країна, що розвивається демократичним шляхом, виробляє власну форму демократії, яка відповідає її особливостям і задовольняє її потреби. Проте очевидно, що уточнювати і розвивати демократичні критерії та принципи можливо лише в режимі існування реальної демократичної практики. Але в Україні, на жаль, така практика трапляється лише епізодично і не виходить на загальнодержавний рівень. Україна ще не зовсім готова безпосередньо долучитися до захисту і розвитку демократії. Більш того, їй ще належить витримати іспит на здатність утвердити демократію. При цьому звернення до доробку і напрацювань світової і передусім європейської цивілізації є неминучим. Тож не дивно, що вивчення світового демократичного досвіду є актуальним і корисним для українського суспільства і української демократії.

Безперечно, ведучи мову про критерії демократії, потрібно перш за все згадати так званий «емпіричний критерій», запропонований Семю- елом Хантінгтоном і пізніше більш детально обґрунтований Річардом Дарендорфом: для того, щоби демократію можна було твердо вважати встановленою, повинна двічі здійснитися законним, легітимізованим в її власних межах способом, зміна влади. З цим критерієм був би цілком згодний і Карл Поппер, який запропонував розрізняти диктатуру, а також ту або іншу форму демократії, виходячи з того, чи існує можливість ненасильницької зміни уряду у випадку, коли він завдає надмірних збитків суспільству. В будь-якому разі стрижнем цього критерію є спосіб, а способом є вибори.

Свого часу Йозеф Шумпетер також запропонував блискучу формулу демократії. Вирішальним критерієм «вдалого функціонування» демократії є її відтворення, а воно означає можливість, по-перше, уникати «виникнення ситуацій, які штовхають політиків до недемократичних методів», і по-друге — вирішувати нагальні проблеми «таким чином, який у кінцевому підсумку визнають прийнятним усі політично значущі зацікавлені кола». Це принципово важливо: не усі «кола», які беруть участь або прагнуть участі у політиці, а тільки «політично значущі». Лише їх ідеали та інтереси повинні братися до уваги і тією чи іншою мірою реалізовуватися демократичним методом так, аби він міг зберегтися. Оскільки лише у цих «кіл» «знання можливого і ймовірного» настільки органічно збігаються з практичною здатністю забезпечити ефективність (хоч навіть і будь-якою мірою) реально існуючого політичного процесу, про цю здатність можна змовчати.

У сучасній науці існують також й інші точки зору щодо критеріїв демократії. Так, наприклад, американський політолог Роберт Даль вважає, що демократія обов’язково повинна відповідати чотирьом основним критеріям. Хоча при цьому необхідно пам’ятати, що це критерії ідеальної, або досконалої демократичної системи. Безперечно, ми не маємо змоги створити подібну ідеальну систему, враховуючи всі ті обмеження, які існують в реальному житті. Але саме критерії надають нам ті стандарти, з якими ми повинні порівнювати наші досягнення в галузі демократизації суспільства, так само як і недоліки нині пануючої демократичної політичної системи та її інститутів. Таким чином, критерії підказують нам рішення, які поступово наближають нас до ідеалу. Серед цих критеріїв Р. Даль виділяє такі:

1. Ефективна участь в управлінні. Перш ніж політика держави буде сприйнята її громадянами, всі вони повинні мати рівні і дієві можливості для висловлення своїх поглядів щодо сутності цієї політики іншим громадянам.

Заперечення за будь-яким громадянином адекватних можливостей ефективної участі в управлінні державою означає, що його уподобання не беруться до уваги, оскільки невідомі або враховані неправильно. Так само не брати до уваги уподобання деяких громадян відносно кінцевого результату політичного процесу є рівносильним відмові від принципу рівного врахування інтересів усіх громадян держави. Але, з нашої точки зору, цілком зрозуміло, що поки зберігається демократія, жодні інтереси й ідеали не можуть бути реалізовані повністю. Реалістично говорити лише про те, що ідеали й інтереси певних верств суспільства здійснюються до деякої міри — згідно з підсумками торгів і компромісів політичних лідерів. Різниця в ступені реалізації ідеалів та інтересів тих або інших суспільних груп, безперечно, є політично важливою. Але ще більш важливо зрозуміти, чиї саме ідеали й інтереси втілюються у життя хоча б частково. Один голос у масовій демократії не значить нічого і не справляє жодного впливу на владу. Вплив мо- жуть мати блоки голосів, і чим більша їхня вага, тим повніше здійснюються ідеали та інтереси відповідних суспільних груп. Отже, створення блоку впливу, який змусить рахуватися з собою конкурентів і владу, а не лише наявність права голосу як універсальної норми демократичного процесу, є умовою практичної — на відміну від фіктивно- правової — участі у ньому.

2. Рівність голосування на вирішальній стадії. До того моменту, коли приймається рішення стосовно політики держави, усім її громадянам повинні бути надані рівні й реальні можливості для голосування, причому голоси усіх громадян мають однакову силу. На вирішальній стадії прийняття колективних рішень кожному громадянину повинна забезпечуватися рівна можливість зробити свій вибір, який визнавався би рівнозначним вибору будь-якого іншого громадянина. При визначенні результатів на вирішальній стадії ці — і лише ці — вибори повинні враховуватися.

На нашу думку, згідно з історичним досвідом можна стверджувати, що будь-яка держава, чий уряд задовольняє критеріям ефективної участі і рівного голосування, у цьому відношенні сама керує собою за допомогою демократичного процесу.

Демократичні процедури, які забезпечують прийняття політично значущих рішень довільно відібраною групою громадян, краще відповідають цьому критерію, ніж деяка процедура, за допомогою якої один громадянин приймає політичні рішення, що є обов’язковими для усіх інших.

3. Розуміння суті справи, яке базується на інформованості.

У межах розумного кожний громадянин держави повинен отримати рівні і реальні можливості для ознайомлення з політичними альтернативами суспільного розвитку і їх вірогідними наслідками.

Демократія завжди вбачалася як система, в котрій «правління народу» робить більш вірогідним те, що «народ» отримає бажане або те, що вважає найкращим, тоді як в альтернативних системах, на зразок піклування, еліта ухвалює, що визнати за краще для суспільства і громадян. Проте для того, щоб знати, чого народ бажає або що для нього краще, він повинен бути освіченим хоча б деякою мірою. А оскільки захисники демократії незмінно це визнавали і всіляко підкреслювали важливість інформування і просвітництва народу, наприклад за допомогою освіти і публічних громадських дискусій, то заперечення цього принципу в історичному плані є фальшивим.

Кожен громадянин повинен мати адекватну і рівну можливість для визначення і обґрунтування (в межах часу, який відведений в обговоренні згідно з необхідністю) такого свого уподобання з політично значущого питання, що підлягає вирішенню, яке найкращим чином відповідало би інтересам даного громадянина.

Цей критерій передбачає, що альтернативні процедури прийняття політично значущих рішень потрібно оцінювати у відповідності до можливостей, які вони надають громадянам для досягнення розуміння засобів і цілей демократичної політики, своїх інтересів й очікуваних наслідків реалізації таких інтересів, причому не тільки для себе, але й для всіх інших осіб. Оскільки благо або інтереси громадян привертають увагу до суспільного блага і загального інтересу, то суб’єкти політики повинні мати шанси на досягнення розуміння цих проблем. Яким би розпливчастим не був цей критерій, він слугує базою у визначенні конфігурації, яку необхідно прийняти демократичним політичним інститутам.

4. Контроль за порядком денним політичного процесу. Громадяни держави повинні мати ексклюзивні можливості для прийняття рішення відносно того, які суспільно значущі питання і у якому порядку належать до обговорення. Політика демократичної держави завжди відкрита для змін, якщо таких потребують її громадяни.

Критерій підсумкового контролю, можливо, означає і те, що в умовах демократії останнє слово повинно бути за народом, тобто народ має бути суверенним. Систему, котра задовольняє цьому критерію, як і трьом іншим, потрібно розглядати як таку, що забезпечує здійснення повноцінного демократичного процесу відносно свого народу. Згідно з цим критерієм, політична система буде використовувати повністю демократичні процедури і здійснювати демократичний процес навіть у тому випадку, якщо народ вирішить, що не варто приймати кожне рішення з будь-якого суспільно значущого питання окремо, і замість цього надасть перевагу тому, щоб рішення з деяких суспільно значущих питань приймалися ієрархічно суддями і політичними адміністраторами.

Доки народ зберігає здатність дійсно повернутися до будь-якого суспільно значущого питання для вирішення його на власний розсуд, доки цей критерій цілком задовольняється.

Критерій підсумкового контролю доповнює вимогу вельми демократичного процесу відносно народу. Якщо усі його члени вважаються однаково компетентними у справжньому розумінні цього слова, і якщо інші наведені вище умови діють у їхньому середовищі, то демократичні процедури, у відповідності до яких ці громадяни приймають зобов’ язальні рішення, повинні оцінюватися згідно з чотирма критеріями демократії.

Таким чином, критерії демократії необхідно розуміти як аспекти найкращої, майже ідеальної політичної системи з множини можливих. І хоча від жодної з існуючих демократичних політичних систем не можна очікувати повної відповідності цим критеріям, є усі підстави вважати їх більш або менш демократичними в залежності від того, наскільки вони наближаються до проаналізованих вище критеріїв. Також потрібно звернути увагу на те, що ці критерії не уточнюють правила прийняття суспільно значущих рішень. Зрозуміло, що історично зазвичай усі дослідники демократії погоджувалися з тим, що єдиним відповідним демократичному процесу правилом прийняття суспільно значущих рішень є принцип більшості. Проте навіть термін «принцип більшості» не означає єдиного чітко визначеного правила прийняття суспільно значущих рішень. Він належить до цілого ряду можливих правил, які варіюються від правила приймати як спільну суспільну альтернативу, котра отримує найбільшу кількість голосів, незважаючи на те, що ця кількість є меншою від половини, до інших правил, що потребують набрати, принаймні, половину голосів плюс один або встановити парне співвідношення демократії з усілякою іншою суспільною альтернативою.

На сучасному етапі розвитку суспільства і держави виборче право покликане створювати надійні гарантії легітимності публічної влади. З початком процесів реформування інституту народовладдя, перетворення його з формальної риси на більш-менш реальну і дієву конституційну основу української державності, місце і роль виборчого права в системі нормативно-правового регулювання державно-владних і суспільно-політичних відносин суттєво видозмінилися.

Поступово ми дійшли до визнання, розуміння, прийняття і усвідомлення того, що вільні вибори є вищим проявом безпосереднього волевиявлення основного джерела влади в країні — народу. Існують суттєві проблеми з інституціоналізацією політичних партій як основних суб’єктів виборчого процесу, із закріпленням необхідності розширення доступу громадян самостійно визначати, хто і в який спосіб представлятиме їх інтереси у вирішенні державних і суспільних справ, однак процес реформування триває, і точку неповернення до минулого вже пройдено. Залишається лише визначитися з магістральними пріоритетами розвитку на подальшу перспективу і зібратися на силі, щоби проявити колективну політичну волю запустити в роботу нові механізми формування владно-політичної еліти, які забезпечать її якість, єдність і належну ефективність.

<< | >>
Источник: Теліпко В.Е.. Юридичний путівник виборця. Навч. практ. посіб. — К.,2010. — 336 с.. 2010

Еще по теме ПЕРЕДМОВА:

  1. ПЕРЕДМОВА
  2. ПЕРЕДМОВА
  3. Передмова
  4. ПЕРЕДМОВА
  5. ПЕРЕДМОВА
  6. ПЕРЕДМОВА
  7. Передмова
  8. ПЕРЕДМОВА
  9. ПЕРЕДМОВА
  10. ПЕРЕДМОВА
  11. ПЕРЕДМОВА
  12. Передмова
  13. ПЕРЕДМОВА
  14. ПЕРЕДМОВА
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -