§ 2. Юридична природа екологічної безпеки

Вивчені і проаналізовані спеціальна література, чинне законодавство та практика його застосування дозволяє констатувати багатоплановий, поліфункціональний характер походження екологічної безпеки. Тому не випадково підходи до цього визначення доцільно розглянути на доктринальному та нормативноправовому рівнях.

Наукові визначення екологічної безпеки виходять з того, що вона є різновидом загального поняття безпека (англ. security), яке означає стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства, держави від внутрішніх та зовнішніх загроз [1].

Близьким до цього є визначення екологічної безпеки як забезпечення захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства, довкілля та держави від реальних або потенційних

24

Розділі

25

Право екологічної безпеки в системі екологічного права України

загроз, що їх створюють антропогенні чи природні чинники на навколишнє середовище [2].

Водночас існує й ширше розуміння екологічної безпеки в довідковій та енциклопедичній літературі. Найпоширенішими є такі визначення екологічної безпеки:

а) забезпечення гарантії запобігання екологічно значним катастрофам та аваріям внаслідок сукупності дій, станів і процесів, що прямо або опосередковано не призводять до цих подій;

б) ступінь відповідності наявних або уявних (прогнозованих) екологічних умов завданням збереження здоров'я населення і забезпечення тривалого та стійкого соціальноекономічного розвитку;

в) комплекс станів, явищ і дій, що забезпечують екологічний баланс на Землі та в будьяких її регіонах на рівні, до якого фізично, соціальноекономічно, технологічно і політичне готове людство [3].

Очевидно, що автори виділяють різні рівні екологічної безпеки — глобальної, регіональної, наукової, локальної та місцевої.

Привертає увагу визначення екологічної безпеки, наведене в екологоправовій літературі, в якому деталізуються окремі ознаки цього поняття.

а) з боку природних об'єктів, властивості яких змінені забрудненням, засміченням внаслідок антропогенної діяльності (виникнення аварій, катастроф, здійснення тривалої господарської, військової та інших видів діяльності) чи навмисно з метою екологічних диверсій, агресії або ж природних явищ та стихійного лиха;

б) обумовлених знищенням, пошкодженням або виснаженням природних ресурсів (загроза незабезпечення суспільства і держави природними ресурсами) [4].

Важливою доктринальною тезою є положення про те, що стрижнем концепції екологічної безпеки є теорія екологічного ризику і прикладна її частина — визначення рівня прийнятного ризику [5].

З огляду на вищенаведені підходи спробуємо систематизувати визначення екологічної безпеки, які містяться в законодавчих та підзаконних актах.

Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року визначає екологічну безпеку як стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується запобігання погіршенню екологічної обстановки та виникненню небезпеки для здоров'я людей [6]. Вона гарантується громадянам України здійсненням широкого комплексу взаємопов'язаних політичних, економічних, організаційних, державноправових та інших заходів (ч. II, ст. 50). Можна припустити, що екологічна безпека подається в об'єктивному (ч. І, ст. 50) та суб'єктивному (ч. II, ст. 50) значенні, беручи до уваги, що законом вона гарантується як певна юридична можливість, тобто суб'єктивне право громадян України, яке можна ідентифікувати з екологічним правом громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, закріплене ст. 50 Конституції України та ст. 9 вищезазначеного екологічного закону.

Зі змісту ч. І, ст. 50 випливає також і те, що в наведеному законі юридичне зафіксована спроба визначити екологічну безпеку як відповідний біологічний, хімічний, фізичний стан середовища, що не є небезпечним для здоров'я людей.

Зрозуміло, що наведена модель юридичного оформлення дефініції екологічної безпеки є не дуже вдалою, якщо врахувати надзвичайну складність визначення тієї межі якості природного оточення, яка обумовлює активне здійснення системи запобіжних дій щодо відвернення погіршення екологічної обстановки та унеможливлення настання загрози, тобто ризику для здоров'я людей. Незрозумілим зі змісту коментованої статті є й питання про те, хто визначає такий стан довкілля і забезпечує реалізацію превентивних заходів. Чи це є обов'язок держави, її контролюючих органів або ж фізичних і юридичних осіб, діяльність яких призводить до погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей?

Логічне тлумачення положень зазначеної норми дає можливість дійти висновку, що оскільки держава прийняла вищезгаданий закон, то гарантування системи екологічної безпеки має покладатися саме на неї в особі органів, повноваження яких встановлені щодо забезпечення екологічної безпеки. За таких умов уможливлюється ненавмисне амністування тих фізичних і Юридичних осіб, які експлуатують екологічно небезпечні об'єкти

26

27

Розділ І

Право екологічної безпеки в системі екологічного права України

і створюють загрозу для природних систем і людини. І разом з тим зовсім не регламентовано питання про відвернення загрози та не визначено відповідальних суб'єктів, які не забезпечують відвернення настання природної небезпеки внаслідок природних аномалій та природних стихійних явищ, хоча очевидно, що в першому випадку обов'язки щодо гарантування екологічної безпеки мають покладатися на фізичних і юридичних осіб, які здійснюють екологічно небезпечні види діяльності або експлуатують аналогічні об'єкти. У другому — це прямий обов'язок держави та відповідних органів влади, які виступають гарантом екологічної безпеки перед суспільством та конкретною особою, що проживає або перебуває у межах України.

Водночас у визначенні очевидні й вади юридичної техніки, оскільки поза його межами залишилася сукупність заходів, за допомогою яких має гарантуватися екологічна безпека, та вірогідні суб'єкти їх реалізації. А це в свою чергу породжує низку запитань стосовно повноти віддзеркалення найістотніших ознак, які визначають поняття екологічної безпеки та можливості практичного застосування і створення реального механізму забезпечення екологічної безпеки.

Зазначені недоліки та прогалини в юридичному визначенні екологічної безпеки обумовлюють доцільність подальшого творчого пошуку найбільш оптимальних підходів з тим, щоб воно було найбільш лаконічним і водночас зрозумілим, адресним, сприяло здійсненню конкретних дій чітко визначеними суб'єктами, зобов'язаними забезпечувати таку якість довкілля, за якої воно було б безпечним для будьяких живих організмів біосфери і позбавленим будьяких загроз, особливо для людини, суспільства і держави.

Слід підкреслити й ту обставину, що законодавчий акцент на реальний, фізичний стан навколишнього природного середовища та інші елементи біосфери не справив фактично належного впливу на державу, її інституції, відповідні фізичні та юридичні особи щодо ефективного відвернення природної і техногенної небезпеки.

Сьогодні можна констатувати й те, що легалізована законодавча модель визначення екологічної безпеки не мала позитив

ної апробації у їхній діяльності й звичайно підлягає певному корегуванню з урахуванням реального рівня небезпеки, що виникає від різних джерел екологічно небезпечного впливу з акцентуванням на здійснення системи профілактичних заходів на локальному, місцевому, регіональному, національному та транснаціональному рівнях.

З огляду на це сучасна екологоправова наука має більш ретельно та поглиблено проаналізувати причини відставання відповідних правових моделей екологічної безпеки, звернувши особливу увагу на спеціальні та власне юридичні ознаки цього поняття з тим, щоби виробити найбільш оптимальні науковопрактичні інструментарії, здатні фактично забезпечити ефективність законодавства у цій сфері та систему найбільш надійних гарантій екологічної безпеки.

У цьому плані безперечний інтерес становить Державний стандарт України "Безпечність промислових підприємств.

Показово, що зазначений стандарт як підзаконний нормативноправовий акт не сприйняв законодавчої формули визначення, яка міститься у ст. 50 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища", і має суттєві відмінності у формулюванні ознак екологічної безпеки, пов'язуючи їх із відсутністю наявності небезпеки, яка, судячи із наведеного змісту, базується на принципі ризику, здатного призвести до заподіяння шкоди.

Можна одразу зауважити, що у згаданому стандарті спостерігається очевидне порушення принципу законності, відхилення від відтворення законодавчої дефініції та проводиться формалізація екологічної безпеки на дещо інших ознаках, зокрема як певного наслідку, який забезпечується з метою недопущення будьякого природного, техногенного чи іншого соціального ризику і пов'язується із заподіянням шкоди зазначеним об'єктам та благам.

І це при тому, що стандарт продукує розкриття змісту екологічного ризику як імовірності негативних наслідків від сукупності

28

Розділ І

шкідливих впливів на навколишнє природне середовище, які спричиняють необоротну деградацію екосистеми.

У наведених дефініціях привертають до себе увагу кілька положень. Так, у першому визначенні йдеться про відсутність недопустимого ризику. Отже, безпека передбачає ризик допустимий, тобто у певних межах або рівнях, що має важливе методологічне значення. Це означає, що, поперше, ризик має бути до певної міри дозованим, регульованим, як з погляду можливих техногенних навантажень, так і власне природних, стихійних загроз.

а) екологічна небезпека — недопустимий ризик + шкода;

б) екологічна безпека — допустимий ризик відсутня будьяка форма шкоди, тобто виключаються будьякі негативні наслідки.

Однак стандартизоване визначення екологічного ризику дещо ускладнюється наслідками, оскільки пов'язується з імовірністю їх настання з "необоротною деградацією екосистеми". Тобто йдеться про такі рівні негативних шкідливих впливів, які створюють загрозу довкіллю, людині і в цілому суспільству. Все це зумовлює доцільність нагальної регламентації рівнів екологічного ризику залежно від різних джерел його походження.

Оскільки це так, то питання забезпечення екологічної безпеки мають зачіпати регуляцію різних станів, процесів та дій на технічному, технологічному, фізикохімічному, організаційному, зокрема соціальному та правовому, рівнях. Власне, про це йдеться у рекомендованому визначенні екологічної безпеки.

Проте детальний аналіз стандарту в частині загальної категорії безпеки і спеціальної екологічної безпеки дозволяє виявити деякі відмінності стандартизованих підходів. У першому йдеться про відсутність недопустимих ризиків, тобто поза межами, або тих, що перевищують відповідні межі (рівні) показників. У другому вказується на ризик, здатний у процесі реалізації призвести до будьякої шкоди (моральної чи матеріальної). А відтак, настання ризику у будьякій формі, що призводить до негатив

29

Право екологічної безпеки в системі екологічного права України

них наслідків, є підставою констатувати порушення права людини на безпеку у відповідній сфері. Таке широке розуміння безпеки навряд чи є виправданим як з теоретичного, так і з практичного погляду, оскільки будьяка діяльність у тій чи іншій сфері є ризикованою. Але рівні цього ризику неоднозначні через загрозу для життя і здоров'я людини та інших використовуваних нею, суспільством і державою благ.

Ще більше значення має градація рівнів екологічного ризику, адже практично будьякі викиди забруднювальних речовин чи іонізуючий, радіаційний, фізичний та біологічний вплив на довкілля змінюють його стан, тобто якість, а тому призводять не тільки до моральної, але й до значної майнової шкоди. Мабуть, не випадково визначені екологічним законодавством екологічні нормативи, що передбачають гранично допустимі викиди та скиди, або тимчасово погоджені нормативи для деяких суб'єктів не пов'язуються із системою нормативів екологічної безпеки. Відповідно не будьякий недопустимий ризик є чинником, що характеризує небезпеку, а тільки такий, що може порушити показник, тобто норматив екологічної безпеки, — гранично допустимі концентрації забруднювальних речовин у навколишньому природному середовищі; гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого фізичного впливу на нього та гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування. Саме такого логічного висновку можна дійти, аналізуючи склад екологічних нормативів та місце їх у системі нормативів екологічної безпеки (ст. 33 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища").

Отже, на сучасному рівні розвитку нормативноправового регулювання екологічної безпеки недопустимий ризик має вимірюватися вищенаведеними показниками. І тільки за умови, що такий ризик у визначених величинах здатний спричинити будьяку шкоду.

Дещо з інших позицій визначено поняття екологічної безпеки, а саме як відсутність дій, станів та процесів. Адже тут ідеться про можливі носії ризику, а не про сам ризик. Хоча в той же час про це й найменшого натяку немає, оскільки у стандарті це прямо чи опосередковано пов'язується зі збитками для довкілля, людини та різних матеріальних об'єктів. У юридичному аспекті цілком слушне питання про можливість заподіяння шкоди не носієві прав та обов'язків (правосуб'єктній особі), а відповідним

зо

Розділ І

благам — довкіллю, матеріальним цінностям тощо. На думку автора, категорія "шкода", "збитки" тощо може пов'язуватися тільки із правосуб'єктною особою — громадянином, суспільством, державою, юридичною особою. Саме цим суб'єктам завдається шкода як власникам або користувачам відповідного майна, довкілля або їхнім елементам, оскільки внаслідок небезпечних дій знижується чи деградує їхній якісний стан, або й знищується як певний матеріальний осередок чи умова життєдіяльності. Тому і в цьому аспекті стандартизована модель заподіяння шкоди потребує відповідного уточнення.

До того ж слід наголосити, що збитки мають характер суттєвих. Означення "суттєві" в юридичному аспекті доситьтаки невизначене, якщо врахувати, що воно подається через оціночну категорію, розуміння якої залежить від її коментатора, його знань, досвіду тощо. Визначити суттєвість у кожному конкретному випадку через відсутність відповідних легалізованих роз'яснень просто неможливо, а тому аморфність та невизначеність останньої не тільки не пояснює суті екологічної безпеки, а значно ускладнює цей процес, оскільки наявність ризику потрібно ще довести. Слід взяти до уваги, що сьогодні в законодавстві не існує чіткої відповіді на питання про те, які дії, етапи та процеси можуть завдавати вищезазначеним об'єктам суттєвих збитків. А відтак запропоновані стандартизовані варіанти у викладених формулах — не виправдані та практично не сприйнятні, хоча й відбивають особливості істотних ознак екологічної безпеки (відсутність недопустимого ризику та шкоди для людини і навколишнього природного середовища).

Для повноти дослідження проблеми доцільно проаналізувати положення і такого політикоправового документа, як Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, ухвалена постановою Верховної Ради України від 6 лютого 1997 р. [8], зокрема визначення останньої як стану захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, що є необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей. Це досягається шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих доктрин, стратегій, концепцій і програм у різних сферах діяльності, зокрема в екологічній. Отже, концепція передбачає й особливу сферу національної безпеки —

31

Право екологічної безпеки в системі екологічного права України

"екологічну національну безпеку," що має принципове значення для правильного методологічного усвідомлення зазначеної проблеми.

Близькі або майже тотожні (концептуально) визначення уже висвітлені на початку цього розділу. Тож зрозуміле й джерело їх походження та подальшої інтерпретації. З огляду на це розглянемо більш уважно окремі істотні риси у наведеному визначенні. Йдеться передусім про стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави, що виключає будьякі загрози для вказаних суб'єктів.

Стан захищеності може характеризуватися високим рівнем законності і правопорядку в країні, розвитком усіх ланок державних інституційних, суспільних утворень щодо захисту життєво важливих екологічних інтересів. Разом з тим стан захищеності державних, суспільних та особистих інтересів ще не гарантує аналогічної захищеності їхніх суб'єктивних прав, особливо на рівні юрисдикційного захисту. Особливо це стосується екологічної сфери або, точніше, захищеності екологічних інтересів особи, суспільства та держави.

Це пояснюється перш за все тим, що категорія "екологічні інтереси" досить узагальнена і змістовно чітко не визначена у чинному законодавстві, навіть якщо вона подається через категорію законних інтересів.

Подруге, екологічні інтереси поки що не персоніфіковані, а тому можуть належати усім громадянам, суспільству, державі, що ускладнює процес їх захисту.

Потретє, у законодавстві відсутня чітка класифікація екологічних інтересів стосовно зазначених об'єктів, а відтак говорити про їхню захищеність (незахищеність) безпредметно.

Почетверте, екологічні інтереси не гарантуються конкретними нормами екологічного законодавства, а випливають із мети, завдань і характеру екологічних правовідносин і норм екологічного законодавства.

Поп'яте, екологічні інтереси реалізуються у процесі здійснення сукупності екологічних заходів: організаційних, технічних, технологічних, економічних, превентивних та у процесі забезпечення законності й екологічного правопорядку у державі на відміну від екологічних прав, порушення яких дає підстави для їх поновлення та захисту в юрисдикційному, зокрема судовому, порядку.

Розділі

32

33

Право екологічної безпеки в системі екологічного права України

Тобто це такі природні й соціальне обумовлені потреби особи, суспільства і держави у сфері використання природних ресурсів, охорони довкілля і забезпечення екологічної безпеки, які випливають зі змісту норм екологічного законодавства та не забезпечені у сучасний період системою юридичних засобів захисту [9].

Не менш гіпотетичним є доведення "стану захищеності" життєво важливих інтересів, якщо врахувати, що такі інтереси держави, суспільства й особи не завжди збігаються, а інколи й стоять на полярних позиціях або ж не кореспондують один одному. Слід врахувати й те, що на відміну від прав особи інтереси не завжди корелюють з обов'язком для інших осіб. Досить складно в юридичному вимірі визначити належність інтересів до життєво важливих, провести їх класифікацію, визначити примат, пріоритетність тощо.

Не менш важливим є встановлення показників захищеності таких інтересів у кожний конкретноісторичний період розвитку особи, суспільства і держави.

У контексті нашого аналізу екологічні інтереси зазначених суб'єктів уточнюються Концепцією національної безпеки України зі спрямуванням на забезпечення екологічно і технологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства, зміцнення генофонду українського народу, його фізичного і морального здоров'я та інтелектуального потенціалу, забезпечення територіальної цілісності та недоторканності кордонів, розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності громадян.

Зі змісту концепції випливає, що існують реальні загрози цим інтересам, зокрема в екологічній сфері:

а) значне антропогенне порушення та техногенна перевантаженість території України, негативні екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи;

б) неефективне використання природних ресурсів, широкомасштабне застосування екологічно шкідливих та недосконалих технологій;

в) неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів;

г) негативні екологічні наслідки оборонної та військової діяльності.

Виходячи з викладеного, важко поки що констатувати завершеність на сьогодні стану захищеності екологічних інтересів особи, суспільства, держави від існуючих реальних загроз, а відтак і

говорити про збалансовану систему національної екологічної безпеки та завершеність запропонованого визначення.

Насамперед очевидно, що екологічні інтереси є категорією перманентно змінюваною, оскільки досить мінливі й непередбачувані об'єктивні та суб'єктивні (природні та техногенні) екологічні загрози. Тому забезпечити їх захищеність — надзвичайно відповідальна і складна справа, оскільки необхідні гнучкі науковотехнічні, інституційні, соціальноекономічні, інформаційні, інноваційні та правові механізми, адаптовані до певних соціальноекономічних, політичних і екологічних умов розвитку.

За таких умов концептуальні засади національної екологічної безпеки потребують корекції з огляду на особливості місцевої, регіональної, галузевої і транснаціональної безпеки та реальних засобів забезпечення правових потреб особи, суспільства і держави. У цьому аспекті можна вважати доцільною екстраполяцію вектора захищеності не на інтереси, а на відповідні суб'єктивні екологічні права, визначені сьогодні Конституцією України та Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року.

Тому виправданим видається акцентування уваги у національній екологічній безпеці на стан захищеності громадян, на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище та його адекватність праву на екологічну безпеку людини і громадянина від будьяких загроз внутрішнього та зовнішнього впливу. У такий спосіб забезпечення національної екологічної безпеки стає теоретично обґрунтованим і практично зрозумілим, якщо врахувати реальну ситуацію та механізм державноправового регулювання у цій сфері.

Доцільно за таких умов вести мову про необхідність вдосконалення цього механізму, особливо на юрисдикційному рівні, уточнення окремих ознак екологічної безпеки, що безперечно сприятиме практиці реалізації основних юридичних можливостей особи, суспільства і держави (держав) у сфері національної та глобальної екологічної безпеки, ініціацію зближення їх правового регулювання та захисту порушених суб'єктивних прав у Цій важливій галузі. Але, безперечно, такий підхід має базуватися на реальному правовому підґрунті та стані захищеності (незахищеності) права на екологічну безпеку як пріоритетного й абсолютного юридичного феномену в системі екологічних прав людини, інших фізичних і юридичних осіб, а в передбачених за

2 «І

34

Розділ І

35

Право екологічної безпеки в системі екологічного права України

коном і міжнародними договорами випадках — прав суспільства і держави.

У цьому сенсі певний інтерес становлять положення про доцільність розроблення і послідовної реалізації Концепції міжнародної екологічної безпеки, висунутої у липні 1988 р. на черговій нараді колишнього Політичного консультативного комітету держав — учасниць Варшавського договору [10], згідно з якою міжнародна екологічна безпека має сприяти сталому і безпечному розвиткові усіх держав і створенню сприятливих умов для життя кожного народу і кожної людини, що передбачає такий стан міжнародних відносин, за якого забезпечується збереження, раціональне використання, відтворення і поліпшення якості навколишнього середовища.

З огляду на почуте учасники наради високо оцінили діяльність ООН та її спеціального органу — Програми 00Н з навколишнього середовища та роботу Міжнародної комісії з охорони навколишнього середовища і розвитку, яка запропонувала розглядати екологічні проблеми не ізольовано, а у взаємозв'язку з проблемами війни і миру, роззброєння і розвитку, ліквідації відсталості й бідності, забезпечення гідного, здорового і безпечного життя на Землі [11].

Зрозуміло, що наведені положення мають переважно загальний геополітичний характер, але водночас у них містяться досить істотні ознаки міжнародної екологічної безпеки як стану розвитку міжнародних відносин у сфері екології, які б мали спрямовуватися на підвищення якості довкілля, а отже його безпечності для життя усього живого на планеті. Тобто екологічна безпека у міжнародній сфері — це такий ступінь розвитку міжнародного співробітництва та його міжнародноправового опосередкування екологоправових зв'язків між державами і відповідних відносин у сфері екологічної безпеки, які забезпечують високу якість довкілля для життя і здоров'я людей та інших живих організмів у транскордонному вимірі.

Очевидно, йдеться про новаційний розвиток зовнішніх (міжнародних) відносин у сфері екологічної безпеки, які, звісно, не можуть не позначатися на характері юридичних зв'язків та відповідних правовідносин у сфері внутрішньої екологічної безпеки. Адже марно говорити про стандарти та перспективи міжнародної екологічної безпеки, якщо вони не застосовані, не відпрацьовані у національному вимірі країни або не забезпечені відповід

ними механізмами з урахуванням національних, регіональних та місцевих умов реалізації державної екологічної політики. А це у свою чергу спонукає державу і суспільство гармонізувати свої ідеї та принципи забезпечення екологічної безпеки на рівні світових вимог і трансформувати новаційні процеси, відносини та норми до рівня світового співтовариства з метою реалізація збалансованої системи екологічної безпеки як імперативного чинника сучасного цивілізованого розвитку і гарантії здійснення та захисту докорінного права на екологічну безпеку.

Ці ідеї були суттєво розвинені на Конференції з навколишнього середовища, що відбулася в червні 1992 р. в РіодеЖанейро, де було ухвалено всесвітній план дій — Порядок денний на XXI століття. Як зазначається у преамбулі до Порядку денного на XXI століття, єдиний спосіб забезпечити собі більш безпечне і краще майбутнє — вирішення екологічних проблем і екологічний розвиток у комплексі та за спільним погодженням держав. А тому доцільно потурбуватися про те, щоб екологічні норми, включаючи норми, що забезпечують додержання стандартів охорони здоров'я і безпеки, не використовувалися як засоби довічної і невиправданої дискримінації або як замасковані торговельні обмеження [12].

У цьому простежується сенс сучасної гуманістичної екологічної політики держави щодо декларування і гарантування пріоритетних прав особи і суспільства на основі здійснення відповідної внутрішньої і зовнішньої функції держави — забезпечення екологічної безпеки.

Проведений аналіз теоретичних джерел, законодавчих та підзаконних актів, деяких політикоправових та інших нормативних документів дає підстави стверджувати, що екологічна безпека є різноплановою і поліфункціональною інтегрованою категорією, яка відтворює реальне біологофізичне, технологічне, економічне та соціальноправове явище, а тому може розглядатися через призму:

а) стану навколишнього природного середовища (фізикобіологічний підхід);

б) стану розвитку техніки і технологій, що виключають або зменшують рівні екологічної небезпеки (технологічний підхід);

в) стану економічного забезпечення екологічної безпеки (економічний підхід);

г) стану розвитку відносин екологічної безпеки, що передбачає створення соціальної інфраструктури системи екологічної безпеки у широкому розумінні (соціальний підхід);

36

Розділ І

37

Право екологічної безпеки в системі екологічного права України

д) стану захищеності екологічних інтересів особи, суспільства та держави, а також екологічних прав громадян, зокрема права на екологічну безпеку, гарантованого законами держави (державноправовий підхід).

Саме у двох останніх пунктах екологічна безпека розглядається як різновид та складова національної і транснаціональної (глобальної) безпеки, що передбачає створення сталої системи екологічної безпеки, тобто сукупності соціальноправових і державноправових інституцій, функціонування яких було б спрямоване на відвернення будьякої загрози для людини, суспільства і держави, як основи задоволення національних екологічних інтересів та забезпечення екологічних прав громадян.

За логікою, система екологічної безпеки включатиме збалансовану сукупність державноправових і соціальних противаг щодо виникнення та відвернення різноманітних загроз:

а) природного походження, породжених або ускладнених наслідками природної стихії;

б) антропогенного (техногенного) походження, як наслідок небезпечної неконтрольованої (або недостатньо контрольованої) господарської та іншої екологічно шкідливої і загрозливої діяльності.

У юридичному аспекті гарантування екологічної безпеки, тобто стану соціальної і правової захищеності, — безпосередній обов'язок держави, здійснюваний шляхом встановлення системи засобів забезпечення, регламентування прав на екологічну безпеку, регулювання відповідних суспільних правовідносин, визначення правового режиму здійснення екологічно небезпечної діяльності, форм реалізації суб'єктивних можливостей особи у цій сфері та способів і методик юридичного захисту, у тому числі юрисдикційного, встановлення меж та видів відповідальності різних суб'єктів за порушення встановленого режиму, у тому числі за створення умов екологічної небезпеки внаслідок прояву сил і явищ природної стихії та невиконання вимог, норм і нормативів екологічної безпеки та ранжованої відповідальності (позитивної і негативної) за екологічний ризик.

Отже, обов'язковою ознакою сучасної екологічної безпеки є її регламентування і регулювання у відповідних правових приписах чинного законодавства як на рівні національного, так і міжнародне визнаного та легалізованого в Україні правового регулювання.

Варто зазначити, що екологічна безпека відбивається у правових приписах як певна сфера пріоритетності будьякої діяльності,

а в Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року [13], Законі України "Про екологічну експертизу" від 9 лютого 1995 року [14] та інших актах законодавства — як основний принцип екологоправового регулювання та напряму державної екологічної політики України.

Правові приписи стосовно екологічної безпеки містяться сьогодні як на рівні механізму конституційного, законодавчого, так і підзаконного нормативноправового регулювання. Це означає, що екологічна безпека чітко отримала "прописку" правової категорії, а норми, які регламентують відносини щодо її забезпечення, відособлюються у відносно окремий блок законодавства України як на рівні мети, її завдань, так і механізму правового забезпечення.

Зазначені приписи містять чіткі імперативи обов'язкового дотримання вимог, норм, нормативів екологічної безпеки для осіб, які здійснюють екологічно ризиковані види діяльності, та держави як гаранта прав і уповноважують громадян на екологічну безпеку як абсолютне конституційне і галузеве суб'єктивне право.

Вищенаведене дозволяє виділити найбільш суттєві ознаки, які притаманні екологічній безпеці як об'єкту права:

а) складова (елемент) національної та транснаціональної безпеки;

б) стан розвитку соціальних правовідносин та соціальноправових зв'язків уповноважених на екологічну безпеку громадян та інших уповноважених і зобов'язальних суб'єктів;

в) наявність системи державноправових та інших соціальних засобів запобігання виникненню різноманітних загроз шляхом регулювання екологічно небезпечної діяльності;

г) спрямованість на сферу екологічно ризикованих видів діяльності чи природних стихійних явищ, здатних призвести стан довкілля до рівня, небезпечного для життя і здоров'я людей, суспільства і держави;

д) попередження екологічно ризикованих дій, станів і процесів, здатних завдати суттєвої шкоди державі, суспільству чи окремій особі.

Підсумовуючи викладене, можна дати таке визначення екологічної безпеки як юридичної категорії: це складова національної і транснаціональної безпеки, тобто такий стан розвитку суспільних правовідносин і відповідних їм правових зв'язків, за яких системою правових норм, інших державноправових і соціальних засобів гарантується захищеність права громадян на без

39

38

Розділ І

Право екологічної безпеки в системі екологічного права України

печне для життя і здоров'я довкілля, забезпечується регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності і запобігання погіршенню стану довкілля та інших наслідків, небезпечних для життя і здоров'я особи, суспільства і держави, яка потребує чіткої конституціоналізації у чинному законодавстві.

Література та нормативноправові акти

1. Юридическая знциклопедия / Под ред. М.Ю. Тихомирова. — М., 1997. — С. 47.

2. Качинський А.Б. Сучасні проблеми екологічної безпеки / Над. інт стратегічних досліджень. — К., 1994. — Вип. 33. — С. 8.

3. Реймерс Н.Ф. Охрана природи й окружающей человека средьі: Словарьсправочник. — М.: Просвещение, 1992. — С. 20.

4. Серов ГЛ. Правовеє регулирование зкологической безопасности при осуществлении промьішленньїх й иньїх видов деятельности. — М.: Ось89, 1998. — С. 33.

5. ЯблоковА.В. Зкологический риск й национальная безопасность // Зкономика. Предпринимательство. Окружающая среда: Междунар. науч.практ. жл. — 1994. — № 1. — С. 20.

6. Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. — Ст. 546.

7. ДСТ 215693 України. Безпечність промислових підприємств. Терміни і визначення: Видання офіційне. — Держстандарт України, 1994.

8. Голос України. — 1997. — 6 лютого.

9. Андрейцев BJ. Екологічне право: Курс лекцій у схемах. — К.: Вентурі, 1998. — С. 33.

10. Совещание Политического консультативного комитета государств — участников Варшавского договора, Варшава, 15—16 июня 1998 г.: Документи й материальї. — М.: Политиздат, 1988. — С. 18—19.

11. Там само.

12. Программа действий: Повестка дня на XXI век й другие документи конференции в РиодеЖанейро в популярном изложении. — Женева: Центр за наше общее будущее, 1993. — С. 1, 3.

13. Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. — Ст. 546.

14. Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 8. — Ст. 54.