Далеко не завжди в кримінальному законодавстві іноземних держав дається узагальнене визначення злочину (чи кримінального посягання). Із змісту ж закону випливає, що найважливішими його ознаками є протиправність і караність. В англійському законодавстві загальне визначення злочину відсутнє. Як зазначає Л.Курзон, злочином є будь-яка дія або упущення, що випливає з людської поведінки, яка сама по собі або за своїм наслідком є шкідливою і яку держава хоче попередити, що робить певну особу відповідальною, підданою певного роду покаранню як результату процесу, котрий звичайно ініційований від імені держа- 15* 451 ви і котрий призначений встановити природу, ступінь і законний наслідок такої відповідальності особи'. Узагальнене визначення кримінальне караного діяння відсутнє в КК Франції. Розгорнуте визначення злочину дає КК Російської Федерації. Стаття 14 — "Визначення злочину" — проголошує: "1. Злочином визнається винно вчинене суспільне небезпечне діяння, заборонене цим Кодексом під загрозою кримінального покарання. 2. Не є злочином дія (бездіяльність), що хоча формально і містить ознаки якого-небудь діяння, передбаченого цим Кодексом, але яка через малозначність не становить суспільної небезпечності, тобто яка не спричинила шкоди і не створила загрози спричинення шкоди особі, суспільству чи державі". Отже, ознаками злочину є суспільна небезпечність (матеріальна ознака), винність, кримінальна протиправність та караність. Як для континентальної системи права, так і для сім'ї загального права характерною є класифікація кримінальне караних діянь, поділ їх на певні групи. Це використовується для вирішення ряду наріжних питань, пов'язаних із покаранням, визначенням підсудності, караності, попередніх стадій злочинної діяльності, співучасті, строків давності, погашення судимості тощо. За КК Франції, всі злочинні діяння залежно від їх тяжкості класифікуються як злочини, проступки та порушення (ст. 111-1). Закон проголошує, що немає злочину або проступку без умислу їх вчинити. Однак, якщо закон це передбачає, є проступок з необережності, з недбалості або ненавмисне поставлення в небезпеку іншої особи. Не існує порушень у випадку дії непереборної сили (ст. 121-3). Виконавцем злочинного діяння є особа, яка: (п. 1) вчиняє злочинні дії; (п. 2) намагається вчинити злочин або, у випадках, передбачених законом, проступок (ст. 121-4). Стосовно правових наслідків засудження в КК Франції міститься, зокрема, таке положення: з урахуванням положень ст. 213-5, покарання, призначені за злочин, втрачають силу у зв'язку зі спливом строку давності по закінченні двадцяти років, рахуючи з дати, коли вирок став остаточним (ст. 133-2), покарання, призначені за проступок, втрачають силу по закінченні п'яти років (ст. 133-3), за порушення — двох років (ст. 133-4). Злочи- ' Curzon L.B. Criminal Law. — 5th ed., 1988. — P. 10 452 ни розглядаються судом присяжних, проступки — виправним трибуналом, порушення — поліцейським трибуналом. Відповідно до КК ФРН всі злочинні діяння поділяються на злочини і проступки. Злочинами є протиправні діяння, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі від одного року і більше, а проступками — ті, за які передбачено короткі строки позбавлення волі або штраф (§ 12). У КК Російської Федерації 1996 p. є ст. 15 — "Категорії злочинів", за якою: "1. Залежно від характеру і ступеня суспільної небезпечності діяння, передбачені цим Кодексом, поділяються на злочини невеликої тяжкості, злочини середньої тяжкості, тяжкі злочини і особливо тяжкі злочини". За караністю посягань здійснюється їх класифікація відповідно до так званого Федерального кримінального кодексу США, § 1 якого — "Класифікація посягань" — звучить так: "Безвідносно до того, що яким-небудь актом Конгресу може бути встановлено інше: 1) будь-яке посягання, каране смертною карою або тюремним ув'язненням на строк більше одного року, є фелонією; 2) будь-яке інше посягання є місдімінором; 3) будь-який місдімінор, покарання за який не перевищує тюремного ув'язнення строком на шість місяців або штрафу на суму 500 доларів щодо фізичної особи і 10 000 доларів для особи іншої, ніж фізична, або призначених одночасно, є незначним посяганням". Відповідно до КК штату Нью-Йорк, всі посягання (кримінальні правопорушення) поділяються на злочини, порушення та дорожні проступки. "Дорожній проступок" означає будь-яке посягання, що визначається як дорожній проступок у § 155 Дорожньо-транспортного закону незалежно від передабченої міри покарання. "Порушення" означає посягання, виключаючи "дорожній проступок", за яке не може бути призначено покарання тюремним ув'язненням строком понад 15 днів. "Злочин" означає "місдімінор" (менш небезпечний злочин), тобто посягання, включаючи "дорожній проступок", за яке може бути призначено тюремне ув'язнення на строк від 15 днів до одного року) або "фелонію" (небезпечний злочин), тобто посягання, за яке може бути призначено покарання тюремним ув'язненням на строк понад один рік. У свою чергу, міс-дімінори є трьох класів (класу А, В та некласифікований або інший), фелонії поділяються на п'ять класів: А (вони в свою чергу поділяються на два підкласи: фелонії класів А-І 453 та А-ІІ), В, С, Д, Е. Караність конкретних посягань визначається віднесенням їх до певної категорії. Так, просте вбивство другого ступеня, описане в § 125.15, є фелонією класу С, викрадення людини першого ступеня, описане у § 135.25, — фелонією класу А-І. В англійському кримінальному праві для класифікації злочинних діянь застосовуються різні критерії. Так, відповідно до джерел права, розрізняють злочини загального і статутного права. Актом про кримінальне право 1967 p. було скасовано поділ злочинів на фелонії і місдімінори і введено поділ злочинів на арештні та інші. Згідно із ст. 2 Акта про кримінальне право 1967 p. повноваження по здійсненню арешту застосовуються до злочинів, за які покарання точно встановлені в законі або за які особа (раніше не судима, віком не менше 21 року) у відповідності до якого-небудь законодавчого акта може бути засуджена до тюремного ув'язнення на строк у 5 років або за замах на вчинення такого злочину. Такий злочин або замах на нього називається "арештним злочином", інші є злочинами неарештними. Із урахуванням процесуальних моментів (за способом судочинства) розрізняють також три типи злочинів: а) які переслідуються тільки за обвинувальним актом — це найбільш серйозні злочини, які розглядаються суддею і журі (присяжними засідателями) в Суді Корони, зокрема, тяжке вбивство, вбивство, зґвалтування, грабіж; б) сумарні, що розглядаються тільки магістратським судом без участі присяжних засідателів, тобто у спрощеному порядку (тут домінують транспортні злочини), спричинення шкоди майну розглядається в сумарному порядку, якщо вартість майна не перевищує 2000 фунтів стерлінгів); в) злочини, які можуть бути розглянуті в Суді Корони або магістратським судом (вибір залежить від обвинуваченого або обвинувачення). Французька доктрина кримінального права не користується загальним поняттям складу злочину. Вона розробила поняття елементів, які утворюють кримінальне каране діяння. Розрізняють три такі елементи: а) легальний (виходить із принципу законності); б) матеріальний (діяння повинно мати місце в дійсності, тобто характеризуватися втручанням в матеріальну дійсність, а не лише бути в намірі чи навіть в його усному вияві); в) моральний (коли діяння є актом волі виконавця, що пов'язане з досягненням певного віку, осудністю, а також виною і мотивом). 454 Вважається, що особа наділена такою свободою волі в трьох ситуаціях: а) природній — через малий вік (покарання може бути призначене лише неповнолітнім старше 13 років — ч. 2 ст. 122-8 КК Франції); б) патологічній (не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка в момент вчинення діяння перебувала в стані психічного або нервово-психічного розладу, що позбавило її здатності усвідомлювати або контролювати свої дії, — ч. 1 ст. 122-1 КК, тобто неосудна особа); в) психологічній або матеріальній (не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка діяла під впливом сили або примусу, котрим вона не могла протистояти — ст. 122-2 КК Франції). У законі відображено ряд інших обставин подібного характеру, що виправдовують особу. Наприклад, не несе кримінальної відповідальності особа, яка вчинила дію за наказом законної влади, за винятком випадків, коли така дія не є явно незаконною (ст. 122-4). Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка при необгрунтованому посяганні на неї саму або на інших осіб вчиняє в цей час дію, продиктовану необхідністю законної оборони себе або інших осіб, за винятком випадків невідповідності між використаними засобами захисту та серйозністю посягання тощо. У сучасній німецькій доктрині кримінального права часто йдеться про кримінальне діяння, що відповідає складу, є протиправним і винним; діяння — це людська поведінка, склад — змалювання діяння в абстрактному понятті; кримінальне діяння відповідає складу, якщо воно співпадає з його абстрактною картиною. Під складом діяння розуміється диспозиція кримінального закону. У КК ФРН передбачена неосудність дитини (неосудний той, хто при вчиненні діяння ще не досяг чотирнадцятирічного віку, — § 19), неосудність внаслідок психічних розладів (без вини діє той, хто при вчиненні діяння внаслідок хворобливого психічного розладу, глибокого розладу свідомості, слабоумства або іншого тяжкого психічного відхилення не здатний усвідомлювати протиправність своїх дій або діяти з усвідомленням їх протиправності — § 20). Передбачено також значення фактичної та юридичної помилок. Параграф 16 виділяє два різновиди фактичної помилки: "(І) Хто при вчиненні діяння не знає про обставину, що стосується передбаченого законом складу даного діяння, діє неумисно. Караність діяння, вчиненого з необережності, залишається при цьому без змін. (2) Хто при вчиненні діяння помилково сприймає обставини, які могли 455 б утворити склад діяння, передбачений більш м'яким законом, той може каратися за умисне вчинення діяння тільки за більш м'яким законом". Отже, перша фактична помилка виключає відповідальність за умисні злочини, друга — розцінюється судом на користь винного. Юридична помилка регламентована § 17 — "Помилка в забороні": якщо в особи, яка вчинила діяння, відсутнє усвідомлення протиправності вчинених нею дій, то вона вважається такою, що діє невинно, за умови, що не могла уникнути цієї помилки. Якщо ж суб'єкт міг уникнути цієї помилки, то покарання може бути пом'якшене. Кримінальний кодекс ФРН містить положення про необхідну оборону (§ 32), виправдану крайню необхідність (§ 34), крайню необхідність, яка виключає вину (§ 35). Відповідно до ст. 8 КК Російської Федерації 1996 p. підставою кримінальної відповідальності є вчинення діяння, що містить всі ознаки складу злочину, передбаченого цим Кодексом. Під складом злочину розуміється сукупність встановлених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують суспільне небезпечне діяння як конкретний злочин. До числа обставин, які виключають злочинність діяння, належать: необхідна оборона — ст. 37; спричинення шкоди при затриманні особи, яка вчинила злочин — ст. 38; крайня необхідність — ст. 39; фізичний або психічний примус — ст. 40 (1. "Не є злочином спричинення шкоди інтересам, що охороняються кримінальним законом, в результаті фізичного примусу, якщо внаслідок такого примусу особа не могла керувати своїми діями (бездіяльністю). 2. Питання про кримінальну відповідальність за спричинення інтересам, що охороняються кримінальним законом, в результаті психічного примусу, а також в результаті фізичного примусу, внаслідок якого особа зберігала можливість керувати своїми діями, вирішується з врахуванням положень статті 39 цього Кодексу", тобто з врахуванням положень про перевищення меж крайньої необхідності у випадках умисного заподіяння шкоди); обгрунтований ризик — ст. 41 ("І. Не є злочином спричинення шкоди інтересам, що охороняються кримінальним законом, при обгрунтованому ризику для досягнення суспільне корисної мети. 2. Ризик визнається обгрунтованим, якщо вказана мета не могла бути досягнута не пов'язаними з ризиком діями (бездіяльністю) і особа, яка допустила ризик, вжила достатніх заходів для запобігання шкоді інтересам, що охороняються кримінальним 456 законом. 3. Ризик не визнається обгрунтованим, якщо він завідомо був поєднаний із загрозою для життя багатьох людей, із загрозою екологічної катастрофи або громадського лиха"); виконання наказу або розпорядження — ст. 42 КК Російської Федерації ("І. Не є злочином спричинення шкоди інтересам, що охороняються кримінальним законом, особою, яка діє на виконання обов'язкових для неї наказу чи розпорядження.

Кримінальну відповідальність за спри^ чинення такої шкоди несе особа, яка віддала незаконний наказ або розпорядження. 2. Особа, яка вчинила умисний злочин на виконання завідомо незаконного наказу або розпорядження, несе кримінальну відповідальність на загальних підставах. Невиконання завідомо незаконних наказу або розпорядження виключає кримінальну відповідальність"). Відповідно до англійського кримінального права, його доктрини і практики підстави кримінальної відповідальності пов'язуються з об'єктивними і суб'єктивними елементами людської поведінки, які в латині означені як "actus reus" та "mens rea". Actus reus стосується не тільки "акту" в звичному розумінні цього слова, а має ширше значення. Воно охоплює поведінку обвинуваченого, її результати і супровідні справі обставини та стани, тобто зовнішні елементи, які включаються у визначення певного злочину і повинні бути доведені. Отже, actus reus охоплює всі елементи визначення злочину, виключаючи ті, що стосуються розумового стану обвинуваченого. Mens rea — це, в загальному розумінні, винна воля (дух). У принципі, виконавець суспільне небезпечного діяння (дії чи бездіяльності) підлягає кримінальній відповідальності тоді, коли воно було вчинено винно. Традиційно це положення латиною виражається так: actus поп facit reum nisi mens sit rea (дія не робить людину винною, якщо дух не винен). Зазначимо ту особливість англійського права, що в більшості випадків закон розглядає саму по собі злочинну дію як достатній попередній доказ наявності mens rea; всяка не хвора душевно доросла людина вважається такою, що передбачає природні наслідки своєї поведінки. Як зазначається у працях англійських авторів, mens rea є технічним терміном. Людина може діяти з цілком ясною свідомістю, думаючи, що її акт є моральним, навіть законним, правильним, і все ж бути визнана такою, що діяла 457 винно з mens rea. Отже, англійське право допускає об'єктивне інкримінування, про що буде сказано нижче. Англійське кримінальне право (практика і доктрина) знає так звані загальні (стосуються всіх злочинів) та спеціальні (стосуються певних злочинів) захисти від кримінального обвинувачення, тобто обставини, доведеність наявності яких виключає кримінальну відповідальність. До загальних захистів належать: а) за загальним правом — фактична помилка, що була добросовісно і розумно обгрунтованою, коли обвинувачений не мав наміру вчинити заборонену дію. Тут відсутня достатня mens rea — винна воля. Природно, що посилання на фактичну помилку не є способом захисту щодо тих справ, для яких не вимагається mens rea; б) примус, проявом якого можуть бути погроза негайного заподіяння смерті або серйозного тілесного ушкодження, що ламає звичайні сили людського опору (це не стосується зради і вбивства), необхідність, підпорядкування наказу цивільного чи військового начальника у ряді випадків, коли особа діяла без злого умислу, подружній примус — щодо жінки, яка вчинила діяння у присутності та за примусом чоловіка (це не стосується зради та тяжкого вбивства — murder); в) інтоксикація (наприклад, повне сп'яніння, викликане проти волі особи діями інших осіб); г) автоматизм, пов'язаний із відсутністю волимості дії (наприклад, спазм, рефлекторна дія чи конвульсія, сомнамбулізм); е) самозахист. До числа спеціальних захистів належать: а) перебування в статусі монарха (монарх та іноземні монархи захищені від кримінального переслідування), дипломатичний імунітет; б) корпорації (вони відповідають штрафом за певні види злочинів, не пов'язаних із насильством над особою); в) недосягнення певного віку. Американське кримінальне право, як і англійське, не знає загального поняття складу злочину, доктрина і судова практика широко оперують поняттями actus reus і mens rea, запозиченими з англійського права. Кримінальний кодекс штату Нью-Йорк містить розділ "С" — "Захисти"; до числа яких належать захисти, пов'язані з відсутністю кримінальної відповідальності — ст. ЗО (зокрема, непов-нолітність — § 30.00, психічна хвороба або неповноцінність — § 30.05). Стаття 35 передбачає захисти, пов'язані з виправдовуючими обставинами (§ 35.10 — про застосування фізичної сили взагалі — стосовно: 1) батьків, опікунів або інших осіб, на яких покладено здійснення турботи 458 і нагляду щодо особи віком до 21 року або недієздатної особи, а також педагогів або інших осіб, на яких покладено здійснення турботи і нагляду щодо осіб у віці до 21 року із спеціальною метою; 2) начальника тюрми або іншої уповноваженої особи тюрми чи виправного закладу — щодо застосування фізичної сили для підтримання порядку і дисципліни у відповідності до виправного закону) тощо. Кримінальні кодекси Франції та ФРН не містять загальних норм щодо визначення вини та її форм. Проте згадки про конкретні форми вини в загальних частинах цих кодексів є. Так, у главі І "Загальні положення" розділу II "Про кримінальну відповідальність" книги І "Загальні положення" КК Франції містить ст. 121-3: "Немає злочину або проступку без умислу їх вчинити. Однак, якщо закон це передбачає, є проступок з необережності, з недбалості або неумисне поставлення в небезпеку іншої особи. Не існує порушень у випадку дії непереборної сили". У першій главі "Підстави караності" розділу II "Діяння" КК ФРН є § 15 "Умисне та необережне діяння" такого змісту: "Каране лише умисне діяння, якщо закон прямо не передбачає покарання за необережне діяння". Зі змісту ст. 121-3 КК Франції можна зробити висновок, що злочин є діяння умисне, проступок — діяння, як правило, умисне, а у передбачених законом випадках вчинене з необережності, а також неумисне поставлення в небезпеку. Про ту чи іншу форму вини щодо вчинення порушення ця норма не згадує — достатньо встановлення факту недотримання постанов про порушення, якщо це не зумовлено дією непереборної сили. Отже, на законодавчому рівні щодо порушення допускається об'єктивне інкримінування, тобто відповідальність без вини, на підставі об'єктивного факту недотримання припису норми. Розгорнуті законодавчі положення стосовно вини містяться в КК Російської Федерації 1996 p. Стаття 5 "Принцип вини" сформульована так: "1. Особа підлягає кримінальній відповідальності тільки за ті суспільне небезпечні дії (бездіяльність) і суспільне небезпечні наслідки, що настали, стосовно яких встановлена її вина. 2. Об'єктивне інкримінування, тобто кримінальна відповідальність за невинувате спричинення шкоди, не допускається". Питанням вини присвячена спеціальна глава 5 "Вина" (статті 24—28) розділу II "Злочин" Загальної частини КК Російської Федерації. Відповідно до ст. 24 "Форми вини", 459 винною у злочині визнається особа, яка вчинила діяння умисно або з необережності (ч. 1); діяння, вчинене з необережності, визнається злочином тільки в тому випадку, коли це спеціально передбачено відповідною статтею Особливої частини КК (ч. 2). Отже, у принципі, необережне діяння не є злочином. Закон розрізняє умисел прямий (особа усвідомлювала суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності), передбачала можливість або неминучість настання суспільне небезпечних наслідків і бажала їх настання) та непрямий (особа усвідомлювала суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності), передбачала настання суспільне небезпечних наслідків, не бажала, але свідомо допускала ці наслідки або ставилась до них байдуже) (ст. 25). Необережними видами вини є легковажність (особа передбачала можливість настання суспільне небезпечних наслідків своїх дій (бездіяльності), але без достатніх до того підстав розраховувала на відвернення цих наслідків) та недбалість (особа не передбачала можливості настання суспільне небезпечних наслідків своїх дій (бездіяльності), хоча при необхідній уважності і завбачливості повинна була і могла передбачити ці наслідки (ст. 26). У КК Російської Федерації 1996 p. сформульовано норму про відповідальність за злочин, вчинений з двома формами вини — ст. 27, суть положень якої зводиться до того, що коли в результаті вчинення умисного злочину спричиняються тяжкі наслідки, які за законом тягнуть більш суворе покарання, щодо яких особа ставилася легковажно або недбало, в цілому такий злочин визнається вчиненим умисно. Прикладом такого злочину є незаконне здійснення аборту, якщо це потягло з необережності смерть потерпілої або спричинення тяжкої шкоди її здоров'ю (ч. З ст. 123). У ст. 28 цього кодексу ідеться про невинувате спричинення шкоди, тобто коли особа не усвідомлювала і за обставинами справи не могла усвідомлювати суспільної небезпечності своїх дій (бездіяльності) або не передбачала можливості настання суспільне небезпечних наслідків і за обставинами справи не повинна була або не могла їх передбачити (ч. 1), а також випадки, коли особа, хоча й передбачала можливість настання суспільне небезпечних наслідків своїх дій (бездіяльності), але не могла відвернути ці наслідки через невідповідність своїх психофізіологічних якостей вимогам екстремальних умов або нервово-психічним перевантаженням (ч. 2). 460 В англійському кримінальному праві немає законодавче визначених форм вини, хоча, відповідно до загального права, для притягнення до кримінальної відповідальності, як правило, потрібна наявність не лише actus reus, але і mens rea. Однак зміст поняття mens геа не дається в законі і неоднаково трактується на практиці та в доктрині. Немає єдності навіть у переліку форм mens геа. У більшості випадків такими вважаються намір, необережність (нерозсудливість), недбалість, а також винувате знання. Намір має місце тоді, коли винний передбачав і бажав або внутрішньо був упевнений у настанні наслідків свого діяння. Намір стосовно наслідків акту звичайно означає, що винний прагнув їх досягнення і чекав, що вони настануть (прямий умисел), хоча допущення повинно бути зроблено для розширеного значення, в якому обвинувачений знає, що наслідки вірогідно настануть, хоча його поведінка не прагне їх настання (непрямий умисел). Необережність (нерозсудливість, нерозважливість) часто тлумачиться як ігнорування можливості настання наслідків, яких винний не бажає, але допускає, діючи з ризиком, або які зобов'язаний був усвідомлювати і передбачати їх настання. Отже, "нерозсудливість" використовується в двох значеннях, які англійські юристи Кросе і Джоне називають суб'єктивним і об'єктивним. У першому значенні вона означає усвідомлене прийняття невиправданого ризику, коли особа діє нерозважливо стосовно наслідку свого умисного акту тоді, коли вона виконує цей акт, розуміючи, що є ризик того, що такий наслідок може настати і що за всіх цих обставин нерозумно для неї приймати такий ризик. У другому значенні "нерозсудливість" означає прийняття невиправданого ризику, який обвинувачений не усвідомлює, але зобов'язаний був усвідомлювати. У цьому (об'єктивному) значенні "нерозсудливість" є еквівалентом недбалості'. Зазначимо, що мається на увазі здатність до усвідомлення і передбачення не конкретного заподіювача шкоди, а будь-якої звичайної розумної людини. Виходить, що для осіб, котрим не під силу було усвідомлення і передбачення настання шкоди, остання інкримінується об'єктивно. Поняття "звичайна розумна людина" в англійському праві чітко не визначено. .no1'11™". cross and lones- ^oduction to Criminal Law. — London lyoU. — P. 36. 461 Mens rea щодо обставин, в яких відбувається дія (бездіяльність), має особливе значення стосовно статутних злочинів — як наслідкових, так і тих, які характеризуються лише дією чи бездіяльністю. Мова йде про випадки, коли визначення злочину включає слово "завідомо" або це мається на увазі. Навіть коли у визначенні відсутнє відповідне слово, вимога винуватого знання (guilty knowledge) часто припускається судами'. Розрізняють винувате знання трьох ступенів. Винувате знання першого ступеня має місце тоді, коли особа має дійсне знання щодо обставин, у яких вона діє, тобто діє щодо них із наміром (intentionally). Другий ступінь винуватого знання характеризується навмисною "сліпотою" (wilful blindness): особа усвідомлює, що певні обставини, можливо, існують, і умисно утримується від їх з'ясування. Це різновид суб'єктивної нерозважливості стосовно оточуючих обставин, який часто називають потуранням (connivance). Третій ступінь винуватого знання — це так зване конструктивне знання: особа не знає, але повинна була знати, вона не робить з'ясувань, які розумна і завбачлива особа зробила б. Конструктивне знання є різновидом недбалості. Ще однією формою вини, яка не завжди визнається в доктрині англійського кримінального права, є недбалість. Це виключна форма вини, оскільки є підставою притягнення до кримінальної відповідальності лише щодо обмеженого числа злочинів. Вона визначається в кожному випадку судом з урахуванням її "грубості", "необережної неуважності" тощо, яких би не допустила завбачлива розумна людина. Наявність mens rea, яка сама по собі не виключає об'єктивного інкримінування, не вимагається зовсім при вчиненні ряду статутних злочинів, кількість і важливість яких невпинно зростає. Це так звані делікти абсолютної заборони, а також положення про відповідальність за іншого (вони знаходять прояв і в загальному праві). У кримінальному праві США ми можемо знайти законодавче визначення форм вини. Його немає у Федеральному кримінальному кодексі, але воно є в КК штату Нью-Йорк. Параграф 15.05. "Винуватість; визначення винних психічних станів" містить визначення чотирьох форм вини: London, ' Див.: Cross and Jones. Introduction to Criminal Law. 1980. — P. 39. 462 "1, "З наміром". Особа діє з наміром щодо наслідку або поведінки, які описані законом, що визначає посягання, коли його свідомою ціллю є спричинення такого наслідку або здійснення такої поведінки. 2. "Завідомо". Особа діє завідомо щодо поведінки або обставин, описаних законом, який визначає посягання, коли вона усвідомлює, що її поведінка є такою за своїм характером або що такі обставини існують. 3. "Необережно". Особа діє необережно щодо наслідку або обставин, описаних законом, що визначає посягання, якщо вона усвідомлює і свідомо ігнорує значний і невиправданий ризик того, що такий наслідок настане або що такі обставини існують. За своїм характером і ступенем ризик повинен бути таким, що його ігнорування становить грубе відхилення від вимог поведінки, яких дотримувалася б розумна особа в даній ситуації. Особа, яка створює такий ризик, але не усвідомлює його лише з причини свого добровільного сп'яніння, також діє необережно щодо такого ризику. 4. "Злочинна недбалість". Особа діє зі злочинною недбалістю щодо наслідку або обставин, описаних законом, що визначає посягання, якщо вона не усвідомлює значного і невиправданого ризику того, що такий наслідок настане або що такі обставини існують. За своїм характером і ступенем ризик повинен бути таким, що неусвідомлення його становить грубе відхилення від вимог обережності, яких дотримувалася б розумна особа в даній ситуації". Відповідно до положень КК штату Нью-Йорк, кримінальна відповідальність може наставати за вчинення діяння за наявності вини або без вини, тобто бути інкримінованою об'єктивно. Параграф 15.10 цього КК має назву "Вимоги до кримінальної відповідальності в цілому і до посягань суворої відповідальності та психічної винуватості", зміст якої такий: "Мінімальні вимоги до кримінальної відповідальності — це здійснення особою поведінки, що включає в себе добровільну дію або невчинення дії, яку вона в змозі фізично вчинити. Якщо така поведінка — це все, що вимагається для вчинення конкретного посягання, або якщо посягання чи якийсь його матеріальний елемент не вимагають винуватого психічного стану з боку діяча, таке кримінальне правопорушення є посяганням "суворої відповідальності". Якщо винуватий психічний стан з боку діяча вимагається стосовно кожного 463 матеріальної u елементу кримінального правопорушення, останнє є правопорушенням "психічної винуватості". Кримінальні кодекси Франції та ФРН містять положення про неосудність та зменшену осудність. Так, ч. 1 ст. 122-1 КК Франції передбачає: "Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка в момент вчинення діяння перебувала в стані психічного або нервово-психічного розладу, що позбавив її здатності усвідомлювати або контролювати свої дії". Отже, в законі йдеться про втрату інтелектуальних або вольових здатностей людини внаслідок хворобливого стану її психіки. У ч. 2 ст. 122-1 говориться про зменшену осудність: "Особа, яка перебувала в момент вчинення діяння в стані психічного чи нервово-психічного розладу, що погіршив її здатність усвідомлювати чи контролювати свої дії, підлягає кримінальній відповідальності, однак суд враховує цю обставину при визначенні міри покарання і порядку його виконання". Схожі положення є в КК ФРН. Так, § 20 "Неосудність внаслідок психічних розладів" звучить так: "Без вини діє той, хто при вчиненні діяння внаслідок хворобливого психічного розладу, глибокого розладу свідомості, слабоумства або іншого тяжкого відхилення не здатний усвідомлювати протиправність своїх дій або діяти з усвідомленням їх протиправності". Параграф 21 має назву "Зменшена осудність" і містить такі положення: "Якщо з однієї з указаних у § 20 причин здатність суб'єкта усвідомлювати протиправність діяння або діяти з усвідомленням його протиправності була суттєво зменшена при вчиненні діяння, то покарання йому може бути пом'якшене відповідно до абз. 1 § 49". Як бачимо, за КК Франції зменшена осудність враховується, а за КК ФРН може бути врахована при обранні міри покарання. У КК ФРН є також § 19 "Неосудність дитини": "Неосудним є той, хто при вчиненні діяння ще не досяг чотирнадцятирічного віку". Відповідно до ч. 1 ст. 21 КК Російської Федерації "не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільне небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності) або керувати ними внаслідок хронічного психічного розладу, тимчасового психічного розладу, слабоумства або іншого хворобливого стану психіки". Новелою цього Кодексу є положення про зменшену осудність, передбачене ст. 22 464 "Кримінальна відповідальність осіб із психічними розладами, що не виключають осудності": "1. Осудна особа, яка під час вчинення злочину в силу психічного розладу не могла в повній мірі усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності) або керувати ними, підлягає кримінальній відповідальності. 2. Психічний розлад, який не виключає осудності, враховується судом при призначенні покарання і може служити підставою для призначення примусових заходів медичного характеру". Варто відзначити також положення ч. З ст. 20 КК: якщо неповнолітній досяг віку кримінальної відповідальності, але "внаслідок відставання у психічному розвитку, не пов'язаному з психічним розладом, під час вчинення суспільне небезпечного діяння не міг повною мірою усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності) або керувати ними, він не підлягає кримінальній відповідальності". Суттєві відмінності у визначенні неосудності характерні для англійського кримінального права. Правила неосудності сформульовані нарадою суддів у 1843 р. у відповідях на запитання, поставлені перед суддями Палатою лордів у зв'язку зі справою Мак Негтена, і чинні дотепер, їх суть: кожна людина вважається психічно здоровою, доки не доведено зворотне, спростування цієї презумпції покладено на захист. Для звільнення від відповідальності через душевну хворобу повинно бути встановлено, що під час вчинення дії, з приводу якої він притягається до відповідальності, обвинувачений діяв під впливом такого, обумовленого душевною хворобою, дефекту розуміння, що він не в змозі був усвідомлювати характеру і властивостей вчиненої ним дії або (якщо він це усвідомлював) не був у змозі усвідомлювати протиправності своєї дії. Якщо дія була вчинена обвинуваченим під впливом маячних уявлень про оточуюче, винний підлягає такій відповідальності, якій він підлягав би, якби факти відповідали його уявленням про них. Отже, правилами не враховується можливість вчинення людиною небезпечного діяння у випадку розладнання не інтелектуальної, а вольової сфери, коли особа розуміє небезпечність своїх дій, але не може керувати ними. Така особа не звільняється від кримінальної відповідальності. Це ще один прояв допустимості об'єктивного інкримінування. Прояв зменшеної осудності має місце в Акті про вбивства 1957 p., відповідно до якого особа, яка страждає такою 465 ненормальністю розуму (вона може бути наслідком уповільненого розумового розвитку, мати спадкову природу або бути викликаною хворобою чи пораненням), яка суттєво ослаблює розумову відповідальність за свої діяння, може бути засуджена за просте вбивство замість тяжкого вбивства. Це можливе при доведеності захистом згаданої розумової аномалії обвинуваченого. У кримінальному праві США визначення неосудності, подібно до англійського права, не пов'язане з врахуванням розладів вольової сфери обвинуваченого. Так, § 30.05 "Психічна хвороба або неповноцінність" КК штату Нью-Йорк проголошує: "1. Особа не несе кримінальної відповідальності за поведінку, якщо під час її здійснення вона внаслідок психічної хвороби або неповноцінності позбавлена в суттєвому ступені здатності знати або оцінювати: а) характер і наслідки такої поведінки; або б) що така поведінка була неправильною. 2. У будь-якому переслідуванні за посягання відсутність кримінальної відповідальності з причини психічної хвороби або неповноцінності, як це визначено у п. 1 даного параграфа, є захистом". Параграф 17 "Захист неосудністю" Федерального кримінального кодексу США звучить так: "(а) Ствердний захист. — Ствердним захистом до обвинувачення за будь-яким федеральним законом є те, що під час вчинення дій, які утворюють посягання, обвинувачений у результаті тяжкої психічної хвороби або дефекту був неспроможний розуміти характер і властивості або неправильність своїх дій. В інших відношеннях душевна хвороба чи дефект не утворюють захисту, (в) Тягар доказування. — Обвинувачений має тягар доведення захисту неосудності шляхом ясних і переконливих доказів". Відповідно до права багатьох зарубіжних країн суб'єктом кримінальної відповідальності може бути не лише фізична осудна особа, яка досягла певного віку, але й юридична особа. Це характерно для нового французького кримінального права. КК Франції 1992 p. містить ст. 121-2 такого змісту: "Юридичні особи, за винятком Держави, несуть кримінальну відповідальність ... у випадках, передбачених законом або постановою, за злочинні діяння, вчинені на їх користь їх органами або представниками. Однак територіальні одиниці і їх об'єднання несуть кримінальну відповідальність тільки за ті злочинні діяння, які можуть бути вчинені при виконанні діяльності, що є 466 предметом договору про передачу державновладних повноважень. Кримінальна відповідальність юридичних осіб не виключає кримінальної відповідальності фізичних осіб, які є виконавцями або співучасниками при вчиненні тих само дій". Відповідальність юридичних осіб КК Франції передбачена, зокрема, за екологічні злочини, шахрайство, порушення правил безпеки праці, що спричинило необережне заподіяння смерті. Це можна розглядати як реалізацію рекомендації Європейського комітету з проблем злочинності Ради Європи, даної в 1978 p. європейським державам, стати на шлях визнання юридичних осіб суб'єктами кримінальної відповідальності за екологічні злочини. Інститут кримінальної відповідальності юридичних осіб існує в англійському кримінальному праві та в кримінальному праві США. Віком кримінальної відповідальності фізичних осіб за КК Франції є 13 років (ст. 122-8), за КК ФРН — 14 років (§ 19). У цих країнах питання відповідальності неповнолітніх регламентуються окремими законами. Відповідно до ст. 20 КК Російської Федерації кримінальній відповідальності підлягає особа, яка досягла на час вчинення злочину 16 років, а в передбачених КК випадках (вбивство, умисне спричинення тяжкої шкоди здоров'ю, викрадення людини, зґвалтування та ін. — усього двадцять злочинів) — 14 років. Питанням кримінальної відповідальності неповнолітніх присвячено розділ V КК, що включає главу 14 "Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх". Неповнолітніми визнаються особи, яким на час вчинення злочину виповнилося 14, але не виповнилося 18 років. За вчинення злочину до таких осіб може бути застосовано покарання або примусові заходи виховного впливу (ст. 87). У виняткових випадках, із урахуванням характеру вчиненого злочину і особи, суд може застосувати положення глави 14 КК до осіб, які вчинили злочини у віці від 18 до 20 років, крім поміщення їх до спеціального виховного або лікувально-виховного закладу для неповнолітніх. У англійському кримінальному праві з 1963 р. за статутом діє неспростовна презумпція, що особа віком до 10 років не здатна вчинити злочин. Презумпція про нездатність вчинити злочин у віці від 10 до 14 років, відповідно до загального права, є спростовною щодо випадків, коли обвинуваченням буде доведено, що неповнолітній вчинив 467 діяння з виною і знав, що він вчинив акт, який є протиправним або, принаймні, морально неправильним. Відповідно до секції 4 Акта про дітей і молодь (коли і якщо ця норма буде введена в дію) кримінальна відповідальність передбачається для дітей віком від 10 до 14 років тільки за вбивство. Щодо осіб віком від 14 до 17 років, для їх кримінальної відповідальності вимагається доведення вчинення ними actus reus та звичайної mens rea. Вони відповідають повною мірою, але їх вік є підставою для пом'якшення покарання або поміщення їх в особливі заклади для неповнолітніх. Їм не може бути призначено тюремне ув'язнення. Особам у віці від 17 до 21 року тюремне ув'язнення може бути призначене лише в тому випадку, коли суд переконається в неможливості застосувати до них інші заходи. Відповідно до § 30.00 КК штату Нью-Йорк особа, яка не досягла 16 років, не несе кримінальної відповідальності за свою поведінку. Однак за докладно перелічені в законі злочини несуть кримінальну відповідальність особи 13, 14 або 15 років. У кримінальному законодавстві зарубіжних країн континентальної системи права містяться положення про диференційований підхід у питанні щодо караності різних стадій різних категорій злочинних діянь. Відповідно до ст. 121-4 КК Франції, виконавцем злочинного діяння є особа, яка вчиняє злочинні діяння (п. 1),^ намагається вчинити злочин або, у передбачених законом випадках, проступок (п. 2). Отже, кримінальне караним є замах на злочин та в передбачених законом випадках — на проступок. "Замах на злочин утворюється, якщо, проявившись початком виконання, він був зупинений або якщо він не мав наслідків лише за обставин, що не залежать від волі його виконавця" (ст. 121-5), тобто за відсутності добровільної відмови. Про караність готування до злочину чи проступку закон не згадує. Однак у КК Франції є норми, що передбачають відповідальність як за закінчене злочинне діяння за підготовчі дії. Так, пряме підмовляння шляхом обіцянок, пропозицій, тиску, погроз або насильницьких дій до вчинення одного з передбачених главою "Про зраду і шпигунство" злочинів у випадку, коли це підмовництво не потягло наслідків з незалежних від волі виконавця обставин, є караним за ст. 411-11. Відповідно до КК ФРН, інститут незакінченого злочинного діяння характеризується замахом: "Вчиняє замах на 468 кримінальне каране діяння той, хто, за власним уявленням про діяння, безпосередньо приступає до здійснення складу діяння" (§ 22). Замах на злочин караний завжди, замах на проступок — лише в тому випадку, якщо це прямо передбачено законом (абз. 1 § 23). Замах може каратися м'якше, ніж закінчене діяння (абз. 2 § 23), межі такого пом'якшення покарання регламентовані абз. 1 § 49. Якщо суб'єкт через явне нерозуміння не усвідомлює, що замах за характером об'єкта, на який замах спрямований, або за засобами, якими дане діяння повинно було здійснюватися, взагалі не міг привести до закінчення діяння, то суд може відмовитися від призначення покарання або пом'якшити покарання на свій розсуд (абз. З § 23), тобто знизити його до встановленого законом загального мінімуму відповідного виду покарання або замість позбавлення волі призначити штраф (абз. 2 § 49). У КК Російської Федерації розділ II "Злочин" містить главу 6 "Незакінчений злочин". Злочин визнається закінченим, якщо у вчиненому особою діянні містяться всі ознаки складу злочину, передбаченого Кодексом (ч. 1 ст. 29), а незакінченим злочином визнаються готування до злочину і замах на злочин (ч. 2 ст. 29). Відповідно до ст. ЗО КК, готуванням до злочину визнаються пошук, виготовлення або пристосування особою засобів або знарядь вчинення злочину, зговір на вчинення злочину або інше умисне створення умов для вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з незалежних від цієї особи обставин. Кримінальна відповідальність настає за готування тільки до тяжкого і особливо тяжкого злочинів (ч. 2 ст. ЗО). Замахом на злочин визнаються умисні дії (бездіяльність) особи, безпосередньо спрямовані на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з незалежних від цієї особи обставин. Стаття 31 КК докладно регламентує інститут добровільної відмови від злочину. Добровільною відмовою визнається припинення особою готування до злочину або припинення дій (бездіяльності), безпосередньо спрямованих на вчинення злочину, якщо особа усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо вона добровільно і остаточно відмовилася від доведення цього злочину до кінця. Вона підлягає кримінальній відповідальності в тому випадку, якщо фактично вчинене нею діяння містить інший склад злочину <ч. З ст. 31). 469 Англійське кримінальне право відзначається своєрідністю положень щодо караності попередньої злочинної діяльності. Відповідно до положень загального права, готування до злочину не є кримінальне караним. Закон може передбачати караність дій, що становлять і досить віддалене готування до злочину, який переслідується за обвинувальним висновком (наприклад, за Актом про державну таємницю 1920 p.). Водночас у межах загального права, а у подальшому — значною мірою в англійському статутному праві — знайшло закріплення положення про наявність трьох груп злочинів, названих попередніми або ранніми, здійснення яких просунулося настільки, що вони є караними. Це підмовництво (точніше — невдале підмовництво), зговір і замах. Кожен із цих трьох видів попередньої злочинної діяльності становить окремий злочин. Відповідно до положень загального права, підмовництво, що здійснюється письмово чи усно у формі пропозицій, переконань, погроз, карається тюремним ув'язненням на строк за розсудом суду, але в межах санкції, визначеної для закінченого злочину.

Існують також статути, в яких встановлена відповідальність і передбачені покарання за підмовництво до конкретних злочинів. Так, Акт про злочини проти особи 1861 p. передбачає положення про відповідальність за підмовництво до вбивства, максимальним покаранням за яке є 10 років позбавлення волі. Відповідно до Акта про магістратські суди 1980 p. підмовництво до сумарного злочину (тобто злочину, який переслідується не за обвинувальним актом) тепер розглядається лише в сумарному порядку, тобто магістратським судом. Покарання за таке підмовництво не може бути більш суворим, ніж за вчинення самого сумарного злочину. Становить окремий злочин невдале підмовництво. Якщо ж підмовлювана до злочину особа вчинить яку-небудь дію, слідуючи пораді підмовника, останній буде нести відповідальність як головний винуватець (principal offender) цього злочину. За англійським правом існують такі кримінальні зговори: а) зговір вчинити одне або більше суттєвих кримінальних посягань, передбачених Актом про кримінальне право 1977 p. (в редакції Акта про кримінальне караний замах 1981 p.); б) зговори про обман, передбачені Актом про кримінальну юстицію 1987 p., а також загальним правом; в) зговори статутного та загального права зіпсувати 470 публічну мораль або грубо порушити публічну благопристойність; г) зговір загального права про обман. Особа вважається не винною в статутному зговорі, якщо іншим учасником домовленості є її дружина, особа, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, або є наміченою жертвою такого злочину (п. 2 секції 2 Акта про кримінальне право 1977 p.). Статутний зговір є арештним злочином, якщо посягання, про вчинення якого сторони домовилися, карається позбавленням волі, принаймні, на строк п'ять років. Замах на вчинення злочину сам по собі, відповідно до загального права, вважався місдімінором, який переслідувався за обвинувальним актом і карався, як правило, позбавленням волі на строк, що визначався на розсуд суду. Однак відповідно до Акта про кримінальне право 1967 p. покарання за замах не могло бути суворішим, ніж передбачене за той злочин, на вчинення якого винний замаху вав-ся. У п. 1 секції 1 Акта про кримінальне караний замах 1981 p. говориться: "Якщо з наміром вчинити злочин, щодо якого застосовується ця секція, особа вчиняє дію, яка є більшим, ніж просто готування до вчинення злочину, вона винна в замаху на вчинення злочину". Ця секція застосовується до усіх злочинів, котрі, якщо були б закінченими, підлягали б суду в Англії та Уельсі як злочини, що переслідуються за обвинувальним актом, за винятком а) зговору, що переслідується за загальним або статутним правом; в) пособництва, поради, сприяння або схиляння до вчинення злочину; с) злочину, що переслідується на підставі секції 4 (1) (надання допомоги правопорушнику) або секції 5 (1) (прийняття або згода прийняти винагороду за приховання інформації про арештний злочин) Акта про кримінальне право 1967 p. Федеральний кримінальний кодекс США не містить загальної норми про відповідальність за підмовництво як окремий злочин. Однак у ньому є норми про відповідальність за підмовництво до вчинення окремих категорій злочинів, наприклад, вчинення насильства. У законодавстві більшості штатів США караним є підмовництво до всіх кримінальних посягань, що є злочинами. У КК штату Нью-Йорк регламентації інституту підмовництва присвячена ст 100, відповідно до якої існують кримінальне карані підмовництва п'яти ступенів. Підмовництво п'ятого ступеня є порушенням, четвертого ступеня — місдімінором класу А, третього ступеня — фелонією класу Д, першого 471 ступеня — фелонією класу С. Наприклад, особа винна в кримінальне караному підмовництві четвертого ступеня, що є місдімінором класу А, якщо: 1) з наміром, щоб інша особа вчинила поведінку, яка складає фелонію, вона просить, вимагає, наказує, домагається або ще якось намагається зробити так, щоб ця інша особа здійснила таку поведінку, або 2) будучи старше 18 років, з наміром, щоб інша особа молодше 16 років здійснила поведінку, яка становила злочин (тобто була б фелонією чи місдімінором), вона згаданими способами намагається зробити так, щоб ця інша особа здійснила таку поведінку (§ 100.05). Розцінюється як самостійне кримінальне каране діяння підмовництво невдале, якщо ж злочин іншою особою був вчинений, то дії підмовника будуть співучастю у злочині. Положення про зговір як самостійний злочин знайшли відображення у Федеральному кримінальному кодексі (його узагальнену характеристику дає § 371) та в кодексах штатів. Відповідно до загального права, яке діє в ряді штатів США, зговір може бути спрямований на вчинення не тільки злочину, а й аморальної дії. Федеральний кримінальний кодекс США не формулює загального положення про відповідальність за замах, але ^ містить положення про відповідальність за замах на окремі '^ види злочинів. У КК штату Нью-Йорк регламентації замаху присвячена стаття 110 ("Замах"). Особа винна в замаху на вчинення злочину, якщо з наміром вчинити злочин вона здійснює поведінку, яка схильна привести до вчинення такого злочину (§ 110.00). Кодекс розрізняє вісім класів замахів на вчинення злочину. Так, § 110.05 передбачає, що замах на вчинення злочину сам є фелонією класу А-І, якщо злочин, на який вчинено замах, є фелонією класу А-І, що становить тяжке вбивство першого ступеня, кримінальне каране володіння контрольованими речовинами першого ступеня або кримінальне караний збут цих речовин першого ступеня. Відповідно до § 40.10 КК штату Нью-Йорк одним із видів захисту є відмова від наміру вчинити посягання. Відповідно до КК Франції (ст. 121-4) виконавцем злочинного діяння є особа, яка вчиняє злочинне діяння або ж намагається вчинити злочин чи, у передбачених законом випадках, проступок. Покаранню як виконавець підлягає також співучасник злочину в розумінні ст. 121-7 (ст. 121-6). Стаття 121-7 передбачає: "Є співучасником злочину або проступку особа, яка умисно наданням допо- 472 моги полегшила їх підготовку або вчинення. Є також співучасником особа, яка подарунком, обіцянкою, погрозою, наказом, зловживанням впливом або владою підмовить до вчинення злочинного діяння або дасть настанови про його вчинення". Крім цих загальних положень, в КК Франції міститься окремий розділ — "Про об'єднання злочинців", у якому відображені положення, спрямовані на інтенсифікацію боротьби з організованими формами злочинності. Так, ст. 450-1 проголошує: "Утворює об'єднання злочинців будь-яка сформована група або зговір з метою підготовки, що характеризується одним або кількома фактами одного чи кількох злочинів або одного чи кількох проступків, що караються десятьма роками тюремного ув'язнення. Участь в об'єднанні злочинців карається десятьма роками позбавлення волі і штрафом в 1 000 000 франків." Особа, яка брала участь у групі чи зговорі, визначених ст. 450-1, звільняється від покарання, якщо вона до притягнення до відповідальності розкриє цю групу або цей зговір компетентній владі і дозволить установити інших учасників (ст. 450-2). У КК ФРН є глава, яка називається "Виконавство і співучасть". Як виконавець карається той, хто вчиняє кримінальне каране діяння сам або через іншу особу; якщо таке діяння вчиняється кількома особами спільно, то кожен із них карається як співвиконавець. Нарівні з виконавцем карається як підмовник той, хто умисно схиляв іншого до умисного вчинення протиправного діяння. Як пособник карається той, хто умисно допомагає іншому у вчиненні умисного протиправного діяння; покарання пособнику визначається в межах, передбачених для покарання виконавця. Але воно підлягає пом'якшенню відповідно своєї вини, незалежно від вини іншого. Параграф ЗО регламентує замах на співучасть: "(І) Хто намагається схилити іншого до вчинення злочину або спонукати його до цього, той карається згідно з нормами про замах на злочин. Однак покарання йому повинно бути пом'якшене... Так само карається той, хто виявляє готовність вчинити злочин, приймає пропозицію іншої особи або домовляється з іншою особою про вчинення злочину або підмовництво до нього". В Особливій частині КК ФРН існують норми, якими передбачена відповідальність за різні види злочинної та організаційної діяльності: утворення озброєних груп, утво- 473 рення злочинних об'єднань, утворення терористичних об'єднань. Наприклад, абз. 1 § 129а сформульовано так: "(І) Той, хто створює об'єднання, мета або діяльність яких полягають у вчиненні: 1. тяжкого вбивства, вбивства або геноциду; 2. злочинів проти особистої свободи; або 3. загальнонебезпечних злочинів (намагання спричинити атомний вибух, зловживання іонізуючим випромінюванням, небезпечне втручання в роботу залізничного, водного чи повітряного транспорту, напад на повітряний транспорт тощо) бере участь у такому об'єднанні, вербує для нього або інакше його підтримує, буде покараний позбавленням волі від одного до десяти років". Абзац 2 § 129а передбачає відповідальність призвідників та прибічників такої діяльності. КК Російської Федерації містить главу 7 — "Співучасть у злочині", в якій докладно регламентовано цей інститут кримінального права. Співучастю у злочині визнається умисна спільна участь двох або більше осіб у вчиненні умисного злочину. Співучасниками злочину поряд з виконавцями визнаються організатор, підмовник і пособник. Виконавцем є особа, яка безпосередньо вчинила злочин або брала участь у його вчиненні разом з іншими особами, а також особа, яка шляхом використання інших осіб, які не підлягають кримінальній відповідальності в силу віку, неосудності чи інших передбачених Кодексом обставин; організатором — особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його ви-^ конанням, а також особа, яка створила організовану групу або злочинне співтовариство (злочинну організацію) або керувала ним; підмовником — особа, яка схилила іншу особу до вчинення злочину шляхом умовляння, підкупу, погрози або іншим способом; пособником — особа, яка сприяла вчиненню злочину порадами, вказівками, наданням інформації, засобів або знарядь вчинення злочину або усуненням перешкод, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, засоби і знаряддя вчинення злочину, сліди злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом, а також особа, яка заздалегідь обіцяла придбати або збути такі предмети (ст. 33). Отже, в цій нормі деталізовано визначення видів співучасників злочину, містяться положення, що дозволяють більш чітко відмежовувати пособництво злочину від різних форм причетності до злочину. У ст. 34 КК Російської Федерації регулюються питання відповідальності співучасників злочину. Зокрема передбаче-474 но, шо у випадку недоведення виконавцем злочину до кінця з незалежних від нього обставин решта співучасників несуть кримінальну відповідальність за готування до злочину або замах на злочин. За готування до злочину несе кримінальну відповідальність також особа, якій з незалежних від неї обставин не вдалося схилити інших осіб до вчинення злочину (ч. 5 ст. 34 КК). Кодекс розрізняє вчинення злочину групою осіб без попереднього зговору (ч. 1 ст. 35), з попереднім зговором, коли вони заздалегідь домовилися про його вчинення (ч. 2 ст. 35), організованою групою, тобто стійкою групою осіб, які заздалегідь об'єдналися для вчинення одного або кількох злочинів (ч. З ст. 35), злочинним співтовариством (організованою групою) — тобто згуртованою організованою групою (організацією), створеною для вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів, або об'єднанням організованих груп, створених з тією ж метою (ч. 4 ст. 35). Особа, яка створила організовану групу або злочинне співтовариство (злочинну організацію) або керувала ними, підлягає кримінальній відповідальності за їх організацію або керівництво ними у випадках, передбачених відповідними статтями Особливої частини Кодексу, а також за всі вчинені організованою групою або злочинним співтовариством (злочинною організацією) злочини, якщо вони охоплювались її умислом. Інші співучасники організованої групи чи злочинної організації несуть кримінальну відповідальність за участь в них у випадках, передбачених відповідними статтями Особливої частини Кодексу, а також за злочини, у підготовці або здійсненні яких вони брали участь (ч. 5 ст. 35). Створення організованої групи у випадках, не передбачених статтями Особливої частини, тягне кримінальну відповідальність за готування до тих злочинів, для вчинення яких вона створена (ч. 6 ст. 35). Ст. 36 КК Російської Федерації присвячена регламентації ексцесу виконавця злочину, яким визнається вчинення виконавцем злочину, що не охоплювався умислом інших співучасників. За ексцес виконавця інші співучасники злочину кримінальній відповідальності не підлягають. Положення про співучасть у злочині в англійському кримінальному праві мають свою специфіку. До прийняття Акта про кримінальне право 1967 p. діяла розроблена загальним правом система співучасті, яка включала виконавців першого (хто безпосередньо виконував злочин) і Другого ступеня (хто сприяв його виконанню, будучи при- 475 сутнім на місці та пщ час вчинення злочину), а також пособників до і після вчинення злочину. Відповідно до Акта, який скасував різницю між фелоніями та місдімі-норами, всі учасники злочину можуть звинувачуватись як його виконавці. Водночас існують причини розрізняти їх ролі, оскільки це має значення для призначення покарання; співучасник не може бути винним у злочині, якщо тільки у нього відсутня mens rea, тоді як виконавець може притягатись до відповідальності за злочини абсолютної заборони, при вчиненні яких mens rea не вимагається; посилання на примус як спосіб захисту від звинувачення в тяжкому вбивстві придатний для співучасника, але не для виконавця. В силу згаданих причин англійські суди розрізняють виконавця, тобто особу, яка вчинила акт, і співучасника, який виступає як пособник або підмовник. У Кримінальному кодексі штату Нью-Йорк регламентації питань співучасті присвячено ст. 20 — "Учасники посягання і відповідальність за співучасть". Зокрема, § 20.00 — "Кримінальна відповідальність за поведінку іншого" — звучить так: "Якщо одна особа здійснює поведінку, яка становить посягання, то інша особа несе кримінальну відповідальність за таку поведінку, якщо, діючи з психічною винністю, що вимагається для її вчинення, вона просить, вимагає, наказує, домагається або умисно сприяє такій особі здійснити таку поведінку". Кримінальний кодекс Франції 1992 р. не містить норм щодо цілей покарання. У французькій доктрині кримінального права висловлені різні погляди, які у підсумку зводяться до того, що цілями покарання є відплата, страхання, загальне і спеціальне попередження, виправлення. У цьому Кодексі розділ III "Про покарання" книги І "Загальні положення" складається з трьох глав: 1. "Про види покарань", 2. "Про режим виконання покарань", 3. "Про припинення покарання і ліквідацію правових наслідків засудження". У численних нормах цих глав (статті 131-1—133-17) докладно врегульовані питання покарання за злочини, проступки та порушення. Усі види санкцій у чинному КК Франції йменуються покараннями, які диференціюються на основні та додаткові, а також на три види залежно від тричленної класифікації злочинних діянь — кримінальні покарання за злочини, виправні покарання за проступки і покарання за 476 порушення. Покарання для фізичних і юридичних осіб знаходять окрему регламентацію. Смертна кара у Франції як вид покарання була скасована у 1981 році. Стосовно фізичних осіб КК франції передбачає такі основні покарання за злочини, як довічне замкнення або довічне ув'язнення, ув'язнення від 10 до 15, 20 і ЗО років (ст. 131-1). Треба зазначити, що в санкціях конкретних норм вказуються лише максимальні строки замкнення чи ув'язнення при засудженні на строк. Покарання у вигляді замкнення чи ув'язнення не виключає призначення покарання у вигляді штрафу (максимальний його розмір — 50 млн франків), одного чи кількох додаткових покарань. Особливістю нового КК Франції є те, що норма, яка передбачає кримінальну відповідальність за конкретне злочинне діяння, містить лише основні покарання, додаткові ж передбачаються в Особливій частині окремо — стосовно цілих груп злочинних діянь, вони даються в кінці кожної глави. Справи про злочини розглядає суд присяжних. За вчинення проступків фізичні особи можуть бути піддані таким покаранням: тюремному ув'язненню, штрафу (максимальний розмір — 1 млн франків), штрафу у вигляді штрафо-днів, неоплачуваним роботам у громадських інтересах, покаранням у вигляді позбавлення або обмеження прав. Ці покарання мають назву виправних і призначаються виправним трибуналом. Шкала покарань у вигляді тюремного ув'язнення така: не більше 10 років, 7 років, 5 років, 3 років, 1 року, не більше б місяців (ст. 131-4). Якщо проступок карається тюремним ув'язненням, суд може призначити покарання штрафом у вигляді штрафо-днів, яке полягає в тому, що засуджений має внести до державної скарбниці суму, загальна величина якої одержується в результаті призначення суддею щоденного внеску протягом певної кількості днів. Розмір кожного штрафо-дня визначається з урахуванням доходів і зобов'язань підсудного й не може перевищувати 2000 франків. Кількість штрафо-днів не може перевищувати 360. Якщо проступок карається тюремним ув'язненням, можуть бути призначені одне або кілька покарань у вигляді позбавлення або обмеження таких прав: позбавлення прав водія на строк не більше 5 років (воно може стосуватися тільки права водія на водіння поза професійною діяльністю) (п. 1), заборона водіння деяких транспортних засобів на строк не більше 5 років (п. 2), анулювання прав 477 водія із забороною не більш ніж на 5 років домагатися видачі нових прав (п. 3), конфіскація одного або кількох транспортних засобів, що належать засудженому (п. 4), заборона на строк не більше 1 року використання одного або кількох транспортних засобів, що належать засудженому (п. 5), заборона на строк не більше 5 років володіння або носіння зброї, для якого потрібен дозвіл (п. 6), конфіскація однієї або кількох одиниць зброї, що належать засудженому або якими він вільно розпоряджається (п. 7), позбавлення дозволу на полювання із забороною не більше ніж на 5 років домагатися видачі нового дозволу (п. 8), заборона на строк не більше 5 років видавати чеки (за певними винятками) і користуватися кредитними картками (п. 9), конфіскація предмета, який використовувався або призначався для вчинення злочинного діяння, або предмета, що є його наслідком (п. 10) (ст. 131-6). Покарання у вигляді позбавлення або обмеження прав, перелічених у ст. 131-6, можуть бути також призначені за проступки, які караються лише накладенням штрафу (ст. 131-7). Якщо проступок карається тюремним ув'язненням, суд може, за згодою підсудного, призначити виконання протягом строку від 40 до 240 годин неоплачуваної роботи в громадських інтересах на користь державної юридичної особи або якоїсь асоціації, що має право здійснювати роботи в громадських інтересах (ст. 131-8). Покарання тюремним ув'язненням не може бути призначене разом із жодним із покарань у вигляді позбавлення або обмеження прав, а також з покаранням у вигляді виконання роботи в громадських інтересах. Тільки як основні покарання можуть бути призначені: позбавлення волі (кримінальне ув'язнення, кримінальне замкнення — довічне або строкове, виправне тюремне ув'язнення), штраф, штрафо-дні, праця в громадських інтересах, а також виправні покарання, передбачені ст. 131-6 КК Франції. За вчинення порушень до фізичних осіб можуть бути застосовані штраф, покарання у вигляді позбавлення або обмеження прав, передбачених ст. 131-14 (позбавлення прав водія, заборона використовувати належні засудженому транспортні засоби, конфіскація його зброї, позбавлення дозволу на полювання, заборона видавати чеки і користуватися кредитними картками, конфіскація предмета — знаряддя злочинного діяння або його наслідку). Ці покарання 478 не виключають призначення одного або кількох додаткових покарань, передбачених статтями 131-16—131-17 КК. Сума штрафів за порушення обумовлена класом порушення, яких п'ять: не більше 250 франків за порушення 1 класу, 1000 франків — 2 класу, 3 000 франків — 3 класу, 5 000 франків — 4 класу, 10 000 франків — 5 класу. Сума штрафу за порушення 5 класу може бути збільшена до 20 000 франків, тобто подвоєна, у випадку рецидиву, коли це передбачено постановою. У передбачених законом випадках стосовно будь-якого іноземця, винного у злочині чи проступку, може бути призначено покарання у вигляді заборони перебування на французькій території, остаточно або на строк не більше 10 років, що тягне видворення засудженого за кордон у випадку необхідності, після закінчення строку його тюремного ув'язнення або замкнення (ст. 131-30 абз. 112), тобто депортацію. Стаття 131-31 передбачає покарання у вигляді заборони проживання, що означає заборону появи у місцях, визначених судом, а також включає заходи по спостереженню і сприянню на певний строк. Ця міра покарання може доповнювати реальну міру покарання, пов'язану з позбавленням права. До юридичних осіб застосовуються такі покарання за вчинення злочину і виправні покарання за проступки: штраф, максимальний розмір якого дорівнює п'ятикратному розміру штрафу, передбаченого для фізичних осіб законом, відповідно до якого карається дане діяння (максимальний розмір штрафу за злочин — 250 млн франків, за проступок — 5 млн франків; у випадку повторного притягнення до кримінальної відповідальності максимум штрафу подвоюється). Передбачена можливість застосовувати одне або кілька покарань: ліквідація, заборона (остаточна або на строк не більше 5 років) здійснювати прямо а

вернуться к содержанию

вернуться к списку источников

перейти на главную страницу

Помощь с написанием учебных работ

Релевантная научная информация:

Другие научные источники направления Уголовное право:

М. И. Бажанов, Ю В. Баулин, В. И. Борисов. Уголовное право Украины. Общая часть: Учебник для студентов юрид. вузов и фак.. 1999

Лекції. Кримінальне право України.. 2000