Теория государства и права

Лише постійний глибокий аналіз процесів, що відбуваються в політичній свідомості, дозволить підійти близько до виявлення первісних суспільних проблем. Виявити серйозні недоліки в суспільно-політичному організмі можна не тільки за допомогою економічного аналізу, а й шляхом політологічних, соціологічних методів дослідження духовного життя народу. А це передбачає, що увагу слід спрямувати не на утвердження існуючої, а на виявлення стану і проблем розвитку реальної політичної свідомості громадян.

Отже, щоб з'ясувати протиріччя в політичній свідомості народу України, слід розпочати з її аналізу, оцінок стану, тенденцій розвитку, виявлення проблем. Це аж ніяк не означає, що ми абсолютизуємо цей феномен політичного життя.

Одним із проявів політичної свідомості виступає хибна свідомість, орієнтація на яку призводить до помилкових рішень і пекомендацій. Але можна твердити, що хибна політична свідомість уражає лише окремі групи і верстви населення, к лише однією з к-цмктеристик реально функціонуючої свідомості в цілому. І навіть v тому разі, коли масштаби хибної свідомості будуть значні, навіть "она ніколи не виступає єдиною силою. Ця хибна, деформована політична свідомість, в свою чергу, завжди вражена багатьма супе-осчними розколинами.

і Це наочніше протиріччя в політичній свідомості виявляються фк аналізі її самопросування, в основі якого лежить перетворення ' <• суспільно-політичну силу, в соціальну практику.

На конкретному етапі розвитку цей процес дуже сповільнився •!•>.,,!• сиого апогею, на наш погляд, в роки застою.

73

Насамперед, теоретичний рівень політичної свідомості все більше вступав у протиріччя з реальною дійсністю і не відображав її в поступальному розвитку. Ідеї, концепції, що виявлялися неспроможними за своєю суттю, не могли не лише благотворно впливати на політичні процеси, а навпаки, гальмували їх розвиток, затримували прогресивні починання й неправильно спрямовували політичну практику. Звичайно, що помилкові концепції було відкинуто, але вони завдали великої шкоди розвиткові нашого суспільства. Таким чином, теоретичний рівень політичної свідомості не міг повністю обгрунтувати хід політичного процесу, роботу політичних інститутів, не міг правильно зорієнтувати політику.

Подоланню протиріч у процесі перетворення політичної свідомості народу України в реальну силу й досі заважають старі догми, стереотипи і традиції. Вони багатомірні, але згубність їхнього впливу важко піддати сумніву. Це й самоцензура, коли людина в своєму навіть щирому прагненні висловитися або щось здійснити практично завжди зіставляла свої думки з офіційною думкою і не завжди зважувалася йти врозріз з нею.

Здобуття Україною незалежності дало можливість уникнути деформацій в політичній свідомості. Але не кожний громадянин спромігся це зробити. Важко відбувається процес усвідомлення в собі людської гідності, своєї сили. Тому кращі якості, що знецінювались у нас десятиріччями, ми шукали в кандидатах у народні депутати України, місцевих органів влади. Нам імпонували їхня сміливість у висловлюванні думок, критичне ставлення до попередньої влади, щирість, демократизм, гарні людські якості. І ми обрали представників, в яких відбився наш ідеал.

Таким чином, ми голосували за такі якості представників, які було викорінено, тим самим, на наш погляд, підготували серйозне підґрунтя щодо подальшого розвитку представницьких інститутів. Ми голосували за сферу виживання і це на конкретному етапі нам удалося. Але різкі зміни в розвитку країни вимагають нової, демократичної політичної свідомості. Могутній інформаційний потік, що обрушився на нас останнім часом, створює видимість глибоких, суттєвих змін у нашій свідомості. Відкинуті фетиші, переписується далека і близька історія. Але це ще не нова свідомість. Перед нами те ж саме примітивне явище, але з другого боку. Ми звикли бачити дійсність лише в двох кольорах. Багато розвелося некомпетентності і непрофесіоналізму. Все це побічні продукти демократії, тому їх треба уникнути. Але щоб це сталося якомога скоріше, потрібно

розв'язувати проблеми, що постали на шляху формування і розвитку політичної свідомості народу України.

З'ясуємо, що являє собою народ України сьогодні. В Україні мешкає 52 мільйони чоловік1. Абсолютну більшість населення становлять українці: за переписом 1989 року їх налічується 72,7 відсотка. Частка неукраїнців у республіці становить 27,3 відсотка.

Багатонаціональність — характерна риса не лише України, а й інших суверенних держав. Взагалі, багатонаціональність державних утворень чітко виявлена в тенденціях розвитку людства. Кількість іноетнічного населення в розвинених країнах світу сягає 15 відсотків, а в США — 20 .

За межами -України живе 12 мільйонів українців, з них 6,8 мільйона — на території країн СНД. Більш як 4 мільйони вихідців з України та їхніх нащадків живе за кордоном, передусім у США, Канаді, Аргентині, Бразилії, Австралії, Польщі.

Який же рівень політичної свідомості має народ України? Його можна простежити за даними загальноукраїнського опитування .

Серед тих, хто висловився проти незалежності України, неукраїнців не набагато більше, ніж українців (52 до 48), а серед тих, хто підтримав, набагато менше, ніж українців, — у 3,4 раза. Зокрема, серед українців на кожного противника незалежності припадає майже 12 прихильників, а серед росіян — трохи більше як 3. Таке ж співвідношення — 1 до 3 — між противниками і прихильниками незалежності виявилося і серед інших неукраїнців. У цій частині населення частка противників незалежності дещо менша, ніж серед росіян — 14 проти 17, але тут істотно вища частка тих, хто не визначився, — 40 проти 28, через це частка тих, хто підтримав незалежність України, менша половини (близько 46 відсотків). Але

• 'Р1'Д росіян частка прихильників незалежності більша половини — '•Л відсотків.

Розподіл представників різних мовних груп, що розрізнюються !! рідною мовою, серед прихильників і противників незалежності в

•"•пивному природний, аналогічний описаному вище розподілові

• V;K тайників різних національностей. Цікаво, що відмінності, голо-

• «им чином, полягають у тому, що серед них частка людей, рідна

-іин.: Олененко Ю. Жити в мирі і златді // Політика і час. — 1991. — 1 -ЇХ. •- С.І8.

І .: v< ЖС.

'ІІІІ ХчелІ.ко B.C. Референдум: хто f>vu за і хто проти // Укр. оглядач. — ' - У.' 2. — С.7.

74

75

мова яких — російська, набагато більша, ніж частка людей, які не вважають себе росіянами. Співвідношення перших і других поміж прихильників незалежності — 27 до 29; поміж тих, які не визначалися, — 31 до 23, серед противників — 54 до 43. І навпаки, в кожній із цих груп — частка людей, рідна мова яких — українська, дещо менша, ніж частка людей, які вважають себе українцями. Так, серед прихильників незалежності їх співвідношення становить 71 проти 77 відсотків.

Ці відмінності, гадаємо, зумовлені тим, що індивідуальне національне самовизначення людини має в її психіці ще більш глибинні підвалини, ніж рідна мова. Такими підвалинами національної самоідентифікації можуть бути образ рідної природи, рідний мелос, ритміка, колористика і символіка, їжа тощо. Під впливом таких чинників люди, які народилися і виросли в Україні, можуть відчувати себе не росіянами, а українцями. А от серед тих, які, де б вони не народилися, не володіють українською мовою, частина прихильників незалежності України менша половини — 48 відсотків. А частка тих, які не володіють українською мовою, серед противників незалежності втричі більша, ніж серед прихильників (34 проти 11).

Таким чином, неволодіння українською мовою є одним з найвагоміших чинників негативного ставлення до незалежності України. Однак для протилежного твердження немає достатніх підстав: володіння українською мовою не належить до найвагоміших чинників позитивного ставлення до незалежності України, поступаючись силою післяшкільної освіти (особливо вищій), високій кваліфікації, зайнятості у сфері освіти або промисловості. Звичайно, що підтримка незалежності України найбільш пов'язана з почуттям громадянської гідності. 1 не такою вже примітивною видається політична свідомість народу України, але проблеми, як видно, існують вагомі.

Ще більш тяжким тягарем на шляху раціонального розвитку політичної свідомості, розв'язання її протиріч була політика маніпулювання. Саме тривалий період маніпуляції породив такі деформовані форми її існування, як зневіру, розчарування, апатію тощо. Людей годували напівправдою, політичною демагогією, зростало зловживання довірою народу. В розв'язанні протиріч мають брати участь всі соціальні верстви населення, нації, спільна діяльність яких здатна лише тоді впливати на хід історичного розвитку, коли вони насправді будуть суб'єктами цього розвитку.

Розв'язання протиріч у політичній свідомості стримувалося й політикою диктату. Ідеологічний комфорт, що склався в сфері політичної свідомості, стояв на перешкоді живому обміну думок, маганню ідей, негативно впливав на розвиток інтелектуального, творчого потенціалу народу.

Тривалий час ті, хто був покликаний формувати громадську думку, не відчували будь-якої протидії цінностям та ідеалам, які пропагували. Але біда була не стільки в самих цінностях, скільки в тому, що їхня дія не зіставлялася з реальним життям. Тому -Іастлна соціальних сил, що покликані були переборювати протиріччя в політичній свідомості, не тільки не забезпечували їхнє розв'язання, а й часом протидіяли цьому.

Ці та подібні деформації призвели до кризи культури політичної думки, рішення і дії. Як відомо, про культуру важко було говорити в такому суспільно-політичному режимі, який спонукав своїх громадян вірити у своє месіанське призначення і тому не терпів якихось інших точок зору опікав у всьому своїх громадян і жив фактично за законами надзвичайного стану.

Розуміння суті культури, одо відображає ступінь розвитку індивіда, міру людського п людині, її характеристику як суспільної істоти, буде вихідним при визначенні політичної культури. Характер І зміст політичної культури грунтуються на якостях індивіда як такого, що має людську гідність, прагне стати особистістю, брати активну участь у політичному житті.

Одиницею вимірку ступеня наближення до культурності тут,

мабуть, стануть покоління людей . Коли політичну культуру трак-

tvKvrb як систему тлких елементів, знань і мислення, впевненості в

:>. пін кості та вміннях, то обов'язково постає ряд запитань — що

отрібно знати? в чому бути впевненому? Якщо формування і ре-

ілітипя політики грунтуються на спрощених суб'єктивних началах,

••• немає потреби ні в громадянському суспільстві, ні в ускладненому

ркаїшому устрої, а тому і політична культура не може бути

и //

Лин.: ПеІрІ ;uma чоржана.

„,„„„ -7.І. Сучасна політична культура: підхід до проблем а. Вин. І. — С. ЗО.

77

76

Навпаки, демократична політична культура спирається на об'єктивний фундамент — механізми, норми та інститути, які є не просто її соціальними передумовами, а й гарантіями. Об'єктивність політичного процесу має змінити суб'єктивізм; складність політичної та державної організації — спрощеність; професіоналізм політичного та державного управління — дилетантство і безвідповідальність.

Цю проблему, на наш погляд, резонно формулювати гостріше, над її розв'язанням мають працювати і науковці, і практики, тобто має бути забезпечено державний підхід. Коли мова йде про політичну культуру, ми маємо справу передусім з технологією політичної та державної діяльності, впорядкуванням політичних відносин по горизонталі й вертикалі.

Державний устрій повинен стати механізмом виявлення плюралістичних громадянських інтересів, досягнення згоди, реалізації прийнятих з опорою на широку соціальну базу рішень. З допомогою плюралізму та консенсусу держава стає на демократичну і гуманістичну основу. Виграють всі: особа, яка дістає можливість са-мореалізації; соціальні групи, які зможуть відстоювати свої власні інтереси; держава, що стане справді демократичною, правовою та загальнонародною. Програє лише адміністративно-командна система, яка виключає і перше, і друге, і третє.

Але цей процес досить тривалий, бо свідомість настільки деформована, що усвідомлення вкрай необхідного положення про те, що треба використовувати не політику сили, а силу політики, ще майже не сприймається. До того ж, щоб застосувати силу політики, треба накопичити й усвідомити як людині, так і державі необхідні теоретичні положення, емпіричний матеріал та практичний досвід. Єдність цих елементів може бути досягнута, зокрема, з допомогою політичної культури.

А саме для демократичної культури характерні висока політична активність громадян, їх включення в політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, принцип контролю громадянами свого уряду, визнання політичних відмінностей та дії політичних сил. Такою, в цілому, має стати культура громадянського суспільства правової держави.

Розрізняють два види цієї культури. Перший — консервативно-ліберальна культура, при якій визнаються громадянські права і свободи, але забезпечується суспільно-реформістський аспект культури; другий — ліберально-демократичний, який передбачає соціальні реформи з боку держави.

Перехід від одного типу політичної культури до другого вибувається хвилеподібне, причому старі тенденції і норми, політична психологія ще довгий час співіснують і борються з новим. При цьому нова політична культура не завжди має міцну соціальну газу, сприймається частиною населення примітивно. Таке вже було її нашій історії. На формування політичної культури радянського суспільства вплинула маргіналізація соціальної структури в перші роки Радянської влади, низький рівень загальної культури значної частини населення, відсутність демократичних традицій тощо. На грунті державного соціалізму, авторитарно-бюрократичної системи склалась автократична політична культура. В умовах сьогодення виявляється дуже широкий спектр політичних субкультур. Виділяються окремі національні, регіональні, внутрішньо-класові та інші субкультури. їх носіями виступають представники різних верств населення, суспільно-політичних організацій і рухів. Все це дається взнаки в політичному житті, викликаючи досить часто складні конфліктні ситуації.

Рух до правової держави передбачає становлення адекватної політичної культури. Це і є мета оновлення суспільства і умова цього процесу. Становлення такої культури відбувається суперечливо. З одного боку, не завжди враховується реальний стан політичної культури, можливості її Трансформації в демократичному напрямку. Внаслідок цього ряд рішень щодо формування нової системи, нових ідей вступає у протиріччя з реально існуючим рівнем політичної культури. Це знецінює ефективність рішень і законів, що приймаються, а в деяких випадках призводить до конфліктних, непередбачених наслідків. З іншого боку, для розв'язання цих завдань не-Юхідно радикально змінити політичну культуру населення. Але їхілв'язання і цього завдання гальмується повільним розвитком багатьох політичних і правових структур, догматизмом, нерозроб-.'І'.'ністю політичної науки, розривом між наукою та ідеологією, без-чуховністю частини населення, пануванням архаїчних моральних Іастачов тощо.

Водночас становлення політичної культури, адекватної грома-.ямському суспільству, передбачає оновлення політичної ідеології, івільнення її від догматизму, ілюзорних та утопічних уявлень, формування сучасної концепції правової держави. Необхідно також "ідродження у свідомості людей політичних і соціально-моральних цінностей, насамперед ідей гуманізму, свободи і гідності особи, оиіальної рівності і справедливості. Актуальним також с формував-

ня дбайливого ставлення до політичного і культурного минулого, історичного досвіду боротьби за соціальне й національне визволення, відновлення прогресивних традицій.

Без сумніву, все це потребує здійснення радикальних змін у способах політичної діяльності, забезпечення їх високого професіоналізму, гуманізму й демократизму, формування культури політичного і міжнаціонального спілкування. Найнеобхідніші людські властивості, які слід розвивати, — це повага до людей будь-якої національності, їхніх мов І традицій, зваженість і тактовність при розв'язанні серйозних національних проблем.

Безумовно, для цього потрібні нові законодавчі акти, які б регулювали національні процеси, права національних меншостей. Особливо необхідне формування високої культури міжнаціонального спілкування. Освічена, культурна людина не може бути ні шовіністом, ні націоналістом, ні расистом, ні антисемітом. Терпимість, повага до інших поглядів — все це найважливіші елементи загальної культури.

Але прищепити людині навички правильної поведінки в сфері міжнаціональних відносин складніше, ніж навчити її правилам гарного тону. В порівнянні з останнім в цій сфері життя не існує будь якого загальновизнаного кодексу. Його неможливо створити і законодавче. Шлях до цього, на наш погляд, у розробці за участю громадськості етики міжнаціональних відносин. Передусім приклад в цьому повинні показувати президенти, члени парламенту, народні обранці, керівники різних рівнів, усі громадяни. Це конче необхідно і для того, щоб молоде покоління громадян на практиці відчувало стосунки такої якості, та й саме наслідувало з цього краще, збагачувало традиції новим досвідом. Зрозуміло, що цей процес має бути систематичним, динамічним. До розробки його шляхів, механізму важливо залучити вчених, фахівців різних напрямків, засоби масової інформації тощо.

Для України властиві проблеми національного розвитку, які умоьно можна поділити на соиіально-економічні та національно-культурні. Проблеми ш-ршої групи випливают:» з нерівних умов праці в різних галузях І регіонах, слабкого розпитку соціально-побутової інфраструктури, наявності зайвих трудових ресурсів у містах компактного поселення національнії:' меншостей (угорці, молдавани, болгари), диспропорції між попитом І пропозицією щодо робочих місць, конкретної кваліфікації. Все це — залишки фактичної нерівності якісних характеристик середньої освіти в місті та на селі,

гао позначається на рівні загальної підготовки представників різних національних груп населення. Це — порушення принципу соціальної справедливості. Такі больові місця можуть породжувати у людей почуття національної обмеженості, що призводить або може призвести до загострення ситуацій. Друга проблема — питання національно-культурного розвитку. Це найбільш делікатна сфера, яка зачіпає національні почуття й інтереси людей. Відповідні установи, громадяни України намагаються висувати цю проблему на передній план, робити конкретні кроки щодо змін у системі освіти, літературно-художньому процесі, засобах масової інформації, матеріальної бази культури. Вони невід'ємні від національного грунту і традицій, а тому своєю організацією, змістом і формами діяльності можуть відповідати національно-культурним потребам населення України.

Особливо потрібно відзначити таку рису політичної свідомості, як нетерпіння. Відсутність культури полеміки, навичок поваги, толерантності призводить до серйозних втрат у формуванні демократичних засад політичного життя. Власне ця риса й заважає формуванню плюралізму думок, так необхідного всім політичним інститутам. А це, в свою чергу, затримує, перешкоджає процесу становлення державності.

Існування таких проблем спонукає державу здійснювати ефективні кроки щодо розвитку політичної свідомості громадян. Найважливіші з них — це подальший розвиток народної освіти, національне відродження.

На наш погляд, спід навчати молодь політичним законам, політичним технологіям на посильному рівні, давати їм навички аналізу різних політичних документів. Тобто певна політична підготовка до справжнього політичного життя має вестися з раннього віку протягом всього життя. Тоді людина, громадянин як політичний інститут буде орієнтуватися в політиці, бо вона є нормальною сферою його життєдіяльності. Такими самими виступають й економічна, соціальна, духовна сфери.

Відсутність такої діяльності породжує вже у дорослих людей невпевненість у своїх силах, розчарування та відхід від політики, як від такого, що притаманне лише еліті. Дехто з громадян на цьому

• рунті виявляє політичну безграмотність, неповагу до влади. Почасти

••' цим можна пояснити малий або неповний вихід виборців на ': І'.миці під час голосувань. Навіть коли обирають народних депу-'•чтін України, деякі виборці не приходять на дільниці. Причому,

81

80

такі випадки не поодинокі, ще й трапляються підряд по декілька разів. Звичайно, що це відсутність поваги до влади. Тому держава має виховувати у громадян високе почуття поваги до Президента, Верховної Ради й інших політичних інститутів. На це може бути націлена конкретна Державна програма, допомогти у розробці якої покликані фахівці політичної, правової та інших галузей науки.

Особлива увага повинна приділятися розвитку мов. Перші кроки в Україні щодо цього зроблені. Уряд схвалив Державну програму розвитку української та інших мов на період до 2000 року, її реалізація створить у суспільстві те, що називається атмосферою рідної мови. Насамперед, це стосується української мови — мови багатомільйонного народу. В цю атмосферу входять освіта і навчання, починаючи з наймолодшого віку — з дитячого садка і школи; засоби масової інформації і культури — телебачення, радіо, кіно, газети. Наші успіхи в цій справі поки що невеликі: за два останні роки відкрито і відновлено триста україномовних шкіл, організовано декілька тисяч українських класів у російськомовних школах. Майже на одну тисячу чоловік більше, ніж завжди, підготовлено викладачів української та деяких інших національних мов1. На виконання завдань в галузі відродження і розвитку мови Законом про мови відведено до десяти років. Але в різних регіонах України термін реалізації буде різним, тому що склалися різні вихідні позиції. Концепція Закону про мови, її філософія базуються на засадах вільного і рівноправного розвитку мов і не передбачає їхнього примусового введення. Практика реалізації статусу української мови як державної не має нічого спільного з так званою українізацією. Але бажання вивчити і знати українську мову представниками інших національностей, що мешкають в Україні, має стати ознакою високої культури.

Важлива проблема — захист прав національних меншин. Верховна Рада України схвалила Декларацію прав національностей, веде законодавчий процес щодо їх забезпечення. Розробляється й механізм такого захисту. Він повинен містити в собі, на нашу думку, прийняття спеціальних законодавчих актів, рішень державних органів. У них закріплюється забезпечення національно-культурних запитів представників різних національностей, нової свободи їх національного життя і культури. Відповідно створюються на всіх рівнях представницьких і виконавчих органів структури, які б без-

посередньо займалися розв'язанням проблем національних меншин, иійснювали контроль за виконанням чинного законодавства в національній сфері, а також розробку і реалізацію цільових програм національно-культурного відродження націй і народностей України, забезпечення державного фінансування, кооперації матеріальних і фінансових ресурсів державних органів, громадських організацій і ресурсів, окремих громадян шляхом створення спеціальних фондів.

Питання забезпечення національно-культурних запитів національних меншин було головним на першому Всеукраїнському міжнародному конгресі. Він ще раз підкреслив наявність серйозних деформацій і перекручень в житті національних меншин. На те є як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. І все ж розв'язуються вони повільно, бо ми ще не до кінця усвідомили їхню необхідність, та й не маємо потрібних умов. В Україні мешкають люди ста десяти національностей. У школах же вивчається лише п'ятнадцять національних мов. Отже, наявна невідповідність мережі навчально-виховних закладів національному складу і запитам населення. Але існує конституційне право громадян — навчати дітей рідною мовою, тому держава має забезпечити це право неодмінно. Можна було б повернутися до' досвіду національного ренесансу в Україні, коли в 30-х роках діяло 12 національних районів, більше тисячі національних сільських і селищних Рад. На ниві освіти тоді працювало 2400 національних шкіл, в тому числі 786 єврейських, 817 німецьких, 380 польських тощо. Існували польські і молдавські інститути народної освіти, 42 єврейських, німецьких, польських, грецьких педагогічних, сільськогосподарських та індустріальних технікумів. Мовами національних меншин виходило 11 відсотків газет, працювало 694 бібліотеки, 46 клубів, 366 сільбудів, польські, і.нрейські та болгарські театри1.

Однак з часом все це було знищено. Адміністративні утворення нищувалися як надумані, а національні газети, театри, школи і Іехнікуми — як провідники буржуазно-національного впливу.

Тому вважаємо за доцільне спрямувати зусилля держави на

• творення належних умов національного розвитку. Найважливіші з их — організація національної школи, теле- і радіопередач, випуск

•'•ріодичних видань, книг, кінофільмів національними мовами,

•заготовка кадрів освіти й культури, повернення колишніх культових

I Дин.: Олененко Ю. Жити в мирі і злагоді. — С. 20.

1 Дип : Олененко К). Жити в мирі і злагоді. — С.22.

83

82

споруд, які належали релігійним общинам національних груп населення.

Гострим є питання щодо поліпшення умов діяльності громадських об'єднань національних меншин. Вони потребують значної допомоги з боку держави, місцевих органів самоврядування. Це стосується, передусім, фінансування їх діяльності, надання їм приміщень, засобів зв'язку, широкої можливості щодо проведення культурно-освітніх заходів у закладах культури незалежно від їхнього відомчого статусу, звільнення національно-культурних формувань від податків, стимулювання діяльності економічних центрів, асоціацій, малих підприємств Б регіонах компактного мешкання національних груп.

Тому кінцевим результатом цієї роботи повинно стати упорядкування Державної програми відродження і розвитку національних культур. А коли більшість громадян усвідомить і необхідність свого безпосереднього внеску в цей процес, тоді декларації, програми стануть реальністю.

Наступна проблема, яку треба розв'язувати, — це вирішення питання культурних зв'язків з українцями, що мешкють за межами України, їх 12 мільйонів. З проголошенням незалежності України відкриваються сприятливі умови щодо розширення зв'язку із співвітчизниками, їхніми культурно-освітніми організаціями. Ця проблема має бути, насамперед, детально відпрацьована як на рівні державних установ, так і по лінії творчих спілок, наукових закладів, громадських об'єднань.

Стосовно держав СНД можливе створення в місцях компактного мешкання українців культурних центрів, музеїв українського мистецтва, культури й історії, національних бібліотек або відділів української книги в бібліотеках, книгарнях тощо. Слід також відновлювати українські театри, початкові й середні школи. Безумовно, все це потрібно робити на міждержавному рівні. Такий підхід вимагає підписання угод між суверенними державами відносно гарантій, інтересів і прав національних меншин. Потрібно також укладати відповідні міжнародні угоди, розробляти програми підтримки і надання допомоги українським спільностям, їхнім культурно-освітнім організаціям. Слід розвивати і збагачувати досвід участі представників України в етнічних фестивалях, літературно-наукових читаннях, хореографічних семінарах, художніх виставках, кінофестивалях, які проводяться в США, Канаді, Аргентині та інших країнах.

84

Нарівні з цим уважали б за доцільне усвідомити, що національних проблем у чистому вигляді не Існує. Вони органічно пов'язані з політичними, соціально-економічними, духовними проблемами. Тому завдання полягає не лише в тому, щоб глибоко їх усвідомити, а й уміти прогнозувати розвиток міжнаціональних відносин. Робота в цьому напрямку проводиться в цілому незадовільно. Але політичні інститути України мають можливості, політичний грунт для здорових відносин між людьми різних національностей. Навіть у тяжкі часи свого розвитку народи України жили в мирі, злагоді, запобігали міжнаціональним сутичкам. З проголошенням незалежності України відкрилися чималі можливості щодо відродження і розвитку національного життя і культури людей всіх націй і народностей. Таким чином, міжнародні відносини, якщо не буде зовнішніх провокаційних дій, мають розвиватися в цивілізованих рамках, на міцній правовій основі.

Великий вплив на формування політичної та взагалі й суспільної свідомості здійснюють засоби масової інформації (ЗМІ). Отже, увага держави до їхньої діяльності, розв'язання накопичених проблем має бути постійною і загостреною. Вони підлягають докорінному оновленню. Воно розпочалося, але відбувається без потрібної динаміки, незважаючи на те, що власне газети і журнали, радіо і телебачення були в авангарді боротьби за державний суверенітет України, за переосмислення нашого історичного минулого і багато в чому стимулювали позитивні зміни, що відбуваються зараз в політичній та економічній сферах.

Завдяки гласності, що утвердилася в засобах масової інформації, наше суспільство одержало можливість спостерігати за процесом розвитку ; становлення плюралізму думок, активно включитися а політичні процеси. Більшість ЗМІ своїми публікаціями й передачами подають взірці справжньої політичної культури, чим сприяють формуванню громадянина вільної, демократичної держави. Іа в ході здобування незалежності ЗМІ мали чимало сутичок з різними політичними силами. За змістом їх можна уявити у вигляді двох тенденцій.

По-перше, чимало із ЗМІ, звільнившись від корпоративної

Ідеології, зразу ж потрапили під вплив інших політичних сил, зая-

"нли про себе як про трибуну тієї чи іншої партії, пропагуючи и

•гологію по суті, нову для себе. Таким чином, вони не перейшли

• ,„,- державних -засобів масової інформації, а стають ідеологічним

.. ,..,нізмом нових політичних партій і рухів. До того ж, пережива-

85

ючи процес становлення, вони проходять через усі уже відомі хвороби. Це, насамперед, надмірна революційність у впровадженні своїх ідей, утвердженні своєї політики, що може призвести до екстремізму. Такі позиції небезпечні, але й виступи проти надмірної революційності не слід сприймати як боротьбу проти самих нових партій. Це — боротьба з хворобами їх зростання. Важливо лише, щоб хвороби, якими перехворіють партії, не залишили своїх рецидивів у ЗМІ. Слід вважати, що на початковій стадії екстремізм газети чи журналу виступає лише як засіб привернення до себе уваги, але з часом він з такою ж силою буде відштовхувати від себе. Згодом, щоб мати перспективу, кожному засобові масової інформації потрібно навчитися переконувати.

Поряд з ідеологічною та тематичною переорієнтацією багатьох ЗМІ з'явилися і продовжують з'являтися нові газети, тижневики, журнали. Процес утвердження чималої їх частини відбувається в різних формах, інколи зміст їхніх виступів завдає духовного, морального збитку суспільству у величезних розмірах.

Таке становище, як свідчить політична наука й практика, не можна допускати. Держава в такому разі повинна бути контролем, бо вона, перш за все, зацікавлена в формуванні демократичної політичної свідомості своїх громадян. У перехідні періоди нею, як правило, створюються нормативно-правові основи діяльності засобів масової інформації, щоб перешкодити існуванню тих, які в будь-якому цивілізованому суспільстві вважаються шкідливими.

При реформуванні ЗМІ слід виходити, на наш погляд, з того, що всі вони повинні головним чином виконувати інформаційні функції, а лише потім виступати як засоби пропаганди . Поява газети чи журналу виправдовується лише тоді, коли вони заповнюють тематичну нішу, задовольняють певний попит й адресовані певному прошарку читачів. Така визначеність, як уявляється, корисна і для суспільства, і для самого видання. Суспільство зацікавлене в тому, щоб заповнити порожнечу інформаційних потреб своїх громадян, тому що в цілому це духовно збагачує його. До того ж видання, орієнтуючись на певну читацьку аудиторію, зможе утримати тираж, що важливо для забезпечення його економічної стабільності і незалежності.

1 Див.: Спис М. І нез-пежиа журналістика України // Політика і час. 1992. — № 17—18. — С. 4.

З проголошенням незалежності України не тільки з'явилася можливість, а й виникла необхідність створення незалежності національної системи засобів масової інформації на рівні світових вимог. Безумовно, це складний і тривалий процес. Усвідомлення цього і повинне залучити всіх причетних до активної діяльності на цій основі, тобто потрібно швидше переходити від теоретичного усвідомлення проблеми до її практичного розв'язання. Основними складовими цього просування вперед можуть стати такі важелі:

наявність справді незалежних засобів масової інформації з достатньою матеріально-технічною базою;

організація підготовки та перепідготовки кадрів;

створення правової бази;

функціонування державного органу, що здійснює координуючу роль, а також наявність правового і економічного захисту;

укладання договорів у сфері міжнародного співробітництва.

З переліченого зараз ми маємо, на жаль, надто мало. Деякі ЗМІ необхідно ще створювати, деякі — реорганізовувати. Не менш важливе також створення правових передумов для всебічного розвитку преси, а також плідна робота громадян. Закони повинні закріпити права громадян на інформацію та їх гарантії, етичність і гуманізм інформації, систему інформаційних ресурсів України, їх статус. Вони визначають порядок інформаційної діяльності, тобто одержання, використання та розповсюдження інформації, її зберігання і, особливо, захист, а також — права і обов'язки всіх учасників інформаційних відносин.

Важливо, щоб розробка законів відбувалася на демократичній основі, за участю творчих колективів, читачів. Знадобляться результати соціологічних досліджень, опитування, анкетування. Взагалі справа повинна бути поставлена таким чином, щоб проекти законів проходили своєрідну експертизу в суспільстві. Це дасть можливість не лише поглибити і збагнути їхній зміст, а й забезпечити надійне виконання прийнятих законів.

Та щоб мати дієвий вплив на розвиток свідомості громадян, держава, інші інститути піклуються про підвищення інформаційної цінності змісту засобів масової інформації. Останнім часом особливо помітний потяг багатьох з них підвищити інформаційну цінність своїх ьипусків і передач завдяки звертанню до історії, до вчорашнього дня розвитку нашого суспільства. Це, мабуть, важливо. Але більш важливим уявляється те, що засоби масової інформації в більшості своїй і за своєю природою мають подавати теперішню

«SY>

К7

інформацію, допомагати людям усвідомлювати ті процеси, що відбуваються у них на очах, свідомо визначати міру, можливість і необхідність своєї участі в них. Тобто інформаційна цінність безпосередньо залежить від актуальності змісту.

Так, основним сьогодні став політичний процес становлення державності України. Вже тільки це виводить політико-правову тематику в число пріоритетних для будь-якого видання, для колективів радіо і телебачення. Однак це не означає, що публікації і передачі повинні мати суто "фотографічний" характер — повідомляти про прийняті закони, про зміни в державних структурах, про політичні кампанії. Важливо, мабуть, допомогти громадянам усвідомлювати дії законодавців і політиків крізь призму правдивої історії України, співвідносити її з поставленими завданнями. Лише завдяки такому збалансованому підходу до висвітлення історії і сучасності, на наш погляд, можна виховати у читачів, слухачів та телеглядачів почуття своєї причетності до творення історії, повагу до минулого і відповідальність перед майбутнім.

Одним з хворих місць залишається правовий нігілізм більшої частини населення. Витоки його визначають по-різному. Багато хто бачить їх у відірваності ряду чинних до недавнього часу законів від життя, реальних потреб людей. Інші відносять зневіру до законів на рахунок бюрократичного блокування тих позитивних новацій, які закладалися в них. І це природно, бо ніде, окрім спеціальних навчальних закладів, не викладається правознавство в тому обсязі, який потрібен кожному громадянину, аби він не відчував себе незрячим перед кодексами.

Значну частину цієї роботи мають взяти на себе ЗМІ. Правову освіту зі сторінок газет і журналів, у передачах радіо і телебачення доцільно вести на системній основі. Авторами циклових публікацій та передач з політичних та правових питань можуть стати провідні вчені та фахівці правоохоронних органів, народні депутати України.

Знання законів у галузі економіки допоможе кожному громадянинові брати реальну участь у докорінних перетвореннях в цій найважливішій сфері суспільного житія. Більші: іого, правову освіту можна узіхгцжувати з аналізом конкретних ситусщж при оформленні оренди, приватизації, створенні кооперативів, малих підприємств тощо. У засобів масової інформації є реальна можливість демонст-

p вати, що буде давати рівність всіх форм власності, як на цій основі ;дінснюють діяльність різні господарські структури, яких результатів досягають.

Не менш важливо показувати і соціальний аспект економічних перетворень. Перехід до ринкових відносин, реально існуюче безробіття висувають на одне з чільних місць в роботі ЗМІ показ організованої боротьби трудящих, їх професійних об'єднань за свої права. Проблематика духовного відродження, розвитку науки, культури, освіти, без сумніву, підвищить інформаційну цінність будь-якого видання. Важливо показувати ці процеси з усіх боків, з усіма складностями і суперечностями, подавати весь спектр існуючих думок, не нав'язуючи читачеві або слухачеві своєї думки, але й не займаючи при цьому байдуже-об'єктивістської позиції.

Реальне забезпечення суверенітету України, її вихід на світову арену неможливий без широкого інформування. Власне, йому треба надати пріоритетної ролі. Інформувати світ про Україну повинні ми самі — наші органи влади і управління, наші повноважні представники за кордоном, працівники науки і культури, що перебувають за кордоном. Не менш важливо, щоб там працювали посланці українських засобів масової інформації. Ще один шлях інформування про Україну вбачається в більш широких взаєминах з представниками інших держав, що перебувають на території України.

Державі варто також піклуватися, аби її вільні люди володіли правом вільного вибору інформації. Важливо забезпечити таку можливість, закріпивши ЇЇ ча правовому рівні, розширивши масив інформації. Щоб зазначені процеси йшли плідно, громадяни, різні організації, об'єднання повинні вимагати від держави, а також від своїх представників у владних структурах такого самого відношення до себе, гідно відстоювати своє право на користування сучасними засобами масової інформації.

Проблемною завжди постао взаємодія між державою, її владними структурами, представниками а них і громадянином, який, власне, й створює владу. Особливо цей процес набуває гостроти в перехідні періоди.

Тривалий час ми усвідомлювали владу як примушення і цей стереотип не давав громадянинові діяти відповідно у відношенні до 'кї Деякі ж західні підходи свідчать про тс, що владу розуміють :•.: певну структуру, як міжособистісні відносили, як характеристику 'І Іивіда. Вінтер вважав. Ідо влада спроможна поводити зміни в :';-•ему оточенні ті'к. шоб одержати бажаний ефект. Ллє влада —

89

це й можливість здійснити свою волю в різних сферах життя суспільства, здійснювати певний вплив на діяльність і поведінку людей за допомогою якого-небудь засобу — права, авторитету, переконання або насильства.

Реформа політичної системи показала всю нездатність багатьох наших уявлень про сутність влади. Тому й розуміння її громадянами було деформоване.

По-перше, з'ясувалось, що політична влада не зводиться лише до влади держави. По-друге, влада виявилася розподіленою по всьому полю політичного простору. Влада залишається не повною, якщо суб'єкт не досягає поставленої мети. Вона також не повна, коли громадяни, які її формують, не впливають своєчасно на цю владу, бо, власне, заради громадянина встановлюються владні відносини — для підтримки громадського порядку. А цей порядок, як відомо, утворюють різного роду спільності (національні, класові групи, спільності за інтересами, конфесійні та територіальні спільності). Від їхнього розуміння владних відносин, знання їх сутності, закономірностей, проблем залежить формування політичної свідомості нової якості, звільнення її від деформацій. А це запорука ефективної дії громадян по відновленню всіх сфер життєдіяльності, особливо економічної, яка знаходиться у скрутному становищі.

Важливо, щоб динамізм став визначальною рисою нашого часу. Він уже значною мірою позначився на розвитку політичної сфери, зокрема, на законотворчому процесі. Обрані в 1990 році народні депутати України розпочали його майже з нуля. Лише за два роки роботи (від 15 травня 1990 року до 15 травня 1992 року) Верховна Рада прийняла 123 закони і кодекси, понад 500 різних постанов . Прийняті законодавчі акти стосуються всіх сфер діяльності держави. Багато законів мають зміст документів перехідного періоду, але життя в них свої корективи внесе.

Закони в парламенті народжуються нелегко. На кожен з них суспільство покладає великі надії. Але воно розуміє, що прийнятий закон — це ще не зроблена справа. Потрібні механізми щодо їх упровадження.

Зокрема, великі суперечки точаться навколо проблеми місцевих Рад. Практики, політологи, парламентарі схиляються до виділення трьох рівнів Рад:

1 Див.: Плющ І.С. Парламент працює на майбутнє // Політика 1 час. — 1992. № 6. — С.З—10.

Ради населених пунктів;

Ради відповідних регіонів;

Верховна Рада України.

Відповідно до такого поділу визначається статус, встановлюються функції Рад кожного рівня.

Рада населеного пункту повинна забезпечити життя населення, тобто постійно розв'язувати проблеми торгівлі і громадського харчування, комунального і побутового обслуговування тощо. З точки зору економіки Рада на цьому рівні виступає як величезне їіідприємство, що забезпечує життєдіяльність усіх складових частин населеного пункту. Водночас вона сприяє розвиткові соціально-культурної сфери, створює належні умови для духовного життя. Ці сфери тісно переплетені, пов'язані з повсякденним життям людей. А вони сьогодні, у період кризових явищ в економіці, починають більше спілкуватися один з одним, прагнуть розібратися у процесах, вплинути на їх хід. Тобто люди починають користуватися своїм правом на самоврядування, правом самим вирішувати свою долю. Політична свідомість багатьох людей починає прокидатися, вони починають усвідомлювати свої права та обов'язки.

Право на самоврядування на території проживання — це природне право кожної людини, таке саме, як право на свободу, працю, одержання інформації тощо. Скористатися цим правом людина може безпосередньо — беручи участь у сходах і зборах громадян, у місцевих референдумах або ж шляхом обрання депутата і передачі йому частки своїх прав.

Отже, має існувати, розвиватися, набувати нових рис і повноважень місцеве самоврядування — діяльність Рад на рівні населених пунктів.

Другий рівень діяльності Рад — регіональний. Ставлення до нього остаточно ще не визначилося. Розглядається адміністративно-чриторіальний поділ України і природно-історичний поділ на землі. Другий підхід враховує менталітет народу. Сформулювати завдання їх лональних Рад поки що складно, але зрозуміло головне: вони •"•іють виявляти і задовольняти потреби людей.

Третій рівень Рад представлений Верховною Радою України — конодавчим органом держави. Створення та діяльність її є проявом І'Ін людини мати свою державу, яка б захищала її інтереси. Сьо-:ІІІі це право реалізоване тільки політичне.

Таким чином, маючи триступеневу структуру Рад, людина буде '••"и змогу скрізь — у населеному пункті, регіоні проживання, на

91

державному рівні — задовольнити свої інтереси, реалізувати свої права.

Верховна Рада прагне до того, щоб зробити Ради справжніми господарями на своїй території.

Здійснюється розподіл влад між законодавчими, виконавчими ; судовими органами. Сутність цього процесу не всі політичні Інститути розуміють однакове. Але ще Арістотель вважав, що держава — це баланс трьох влад. Тому головне не розподіл влади, а консолідація. Нині слід зосередити зусилля на чіткому законодавчому закріпленні і розмежуванні не самої влади, а функцій щодо її здійснення між законодавчими, виконавчими, президентськими, судовими і прокурорськими органами. Кожен з них має право працювати на незалежну Україну, на свій народ, але притаманними саме йому методами.

Виходячи з цього політичні інститути виробляють у своїй діяльності нові підходи, форми і методи збереження громадянського миру, спокою і злагоди. Вони намагаються знайти динамічні механізми розвитку суспільства. Тому політичне життя є насиченим як ніколи. Поступово політична думка проходить шлях від жорсткого протистояння до багатоваріантності. Вишукується оптимальний шлях розвитку держави. Усе це вже зафіксовано у політичній свідомості громадян. Вони покладають великі надії на прийняття нової Конституції республіки, розглядають цей важливий державний акт як нагальну погребу процесу формування правової держави. Чинне конституційне законодавство все більше відстає від розвитку суспільства. Потребує модифікації й сама концепція Конституції, перехід від концепції держава — патрон суспільства, держава — опікун суспільства до держави — слуги. Йдеться про нові конституційні умови дотримання динамічної рівноваги між особистим інтересом і суспільною необхідністю, де остання є похідною від першого .

Своїми діями держава має довести, що головне для неї — налагодити відносини між громадянином, суспільством і нею. Через нею її діяльність повинна проходити ідея про те, що людина — мірило всіх соціальних цінностей, їй мають бути забезпечені економічні та політичні свободи, мир і безпека, гідне існування, реальна можливість участі у вирішенні справ суспільства і держави, доступ до багатств національної та світової культури.

Нова Конституція України має стати дієвим чинником стабілізації та консолідації суспільно-політичного ладу республіки як суверенної держави на засадах демократії, гуманізму і соціальної справедливості. Вона спроможна забезпечити духовне і національне відродження в Україні. Цей суттєвий процес, як вважають, може здійснюватися в двох напрямках . По-перше, як створення нових форм суспільного життя, котрі б відповідали духу життя; по-друге, як відродження, відбудова розгубленого, зруйнованого, витруєного з життєвого досвіду людей багатьох поколінь.

Це стосується властивих нашому народові форм і способів в організації трудової діяльності, особливостей державоуправління і здійснення суспільних справ, культури і відпочинку, форм спілкування, сімейних стосунків. Власне, цим створюється менталітет, неповторне багатство життя.

Соціологи констатують, що один з найгірших наслідків насильства над життям — це затухання радості життя . Відмічають наявність у свідомості таких особливостей, які відображають глибоку кризу в усіх сферах життєдіяльності:

соціальний песимізм, розчарування реальними результатами, втрачання віри в їхній швидкий успіх, відсутність конструктивних узагальнень про шляхи й механізми виходу з кризи;

недовіра до всіх політичних інститутів як традиційних, так і новітніх; антипатія і недовіра до більшості політичних лідерів, які репрезентують різні партії та організації;

глибока занепокоєність процесами, що відбуваються, тривога, втомленість, невпевненість у майбутньому, очікування всіляких бід (інфляції, грошової реформи, економічної катастрофи, громадянської війни);

підозрілість і агресивність; глибокий вакуум у цінностях, моралі;

повернення до релігійно-моральних цінностей, підвищення авторитету релігійних конфесій, потяг значної частини людей до всілякого роду таємничих япнщ і містики;

прагнення до отримання всіляких благ і привілеїв, своєрідний патерналізм та егалітаризм, що бере свій початок у общинній свідомості, тощо.

1 Див.: Кравець С., Мурашмн Г. Декларацій про суверенітет 1 концептуальна модель Конституції України // Рад. право. — 1991. — № 1. — С.7.

1 Сохань Л. В человеческом измерении: Вопросы теории // Политика и время. — 1991. — № 17—18. — С.23—33.

2 Дин.: Там же. — С. 34.

93

У цих умовах вкрай необхідно змінити вплив чинників, що сприяють розколу суспільства на групи за інтересами, потребами, цінностями. Варто зосередити зусилля на пошуку консенсусу, який базується на ідеях соціально-національного і культурно-морального відродження.

Розв'язання нагальних проблем ускладнюється подальшим стрімким поглибленням кризи, що охопила наше суспільство, всі його сфери. Але бачити в усьому лише біди було б неправильно. Процес перетворення, реформування несе в собі величезний позитивний потенціал, сприяє гуманістичному оновленню суспільства, відкидає віджилі форми, структури та інститути, прокладає шлях до цивілізації і культури, розширює поле для входження в світовий соціокультурний процес. Велика кількість змін, що відбуваються, виявляється поки що як тенденції, що тільки-но намітилися. За багатьма з них — майбутнє.

З урахуванням цього можна виділити глобальні тенденції в життєдіяльності людини, в яких відображено більш високий рівень людської свободи. Ті з них, які потрібно поглиблювати, можна уявити в такому вигляді:

збагачення й розширення життєвого світу людини, формування планетарного буття людства на підставі вільних, багатосторонніх суспільств та індивідуально-особових зв'язків, відносин тощо;

формування нового відношення людини до світу і до себе, усвідомлення ціни миру, унікальності кожної людини і неповторності її долі, а звідси — визнання невід'ємних прав кожної людини на життєве благополуччя й щастя;

підвищення рівня й збагачення духовно-культурного буття людини, нетерпиме ставлення до бездуховності;

зростання ролі творчості в житті людини;

поступове збагачення та оновлення людиною світу і себе, бачення багатоваріантності розвитку суспільства, звідси — обгрунтованість плюралізму думок, альтернативність соціальних проблем і способів їх вирішення;

зростання ролі теоретичного знання щодо функціонування суспільства, всіх його структур; надання науці вищого державного пріоритету, без чого не може бути ні стабілізації, ні стійкого соціально-економічного, політичного розвитку суспільства;

формування в суспільстві дієвого механізму виявлення здібностей, розширення соціального поля щодо їх застосування, виникнення соціального замовлення на поїм Ішли здібностей.

Таким чином, в нашому суспільстві існує безліч проблем. Виживає старе. Спинається на ноги нове, зокрема, гуманний порядок. Процес цей глибоко суперечливий і болісний.

Йде пошук засобів і шляхів цивілізованого розв'язання накопичених проблем. Це передбачає:

високий рівень політичної свідомості, усвідомлення необхідності виключення насильницьких методів, насилля при розв'язанні проблем, при узгодженні протиріч, непримиренних інтересів;

розробку політичних, соціальних технологій цивілізованого способу розв'язання людських проблем, що передбачають хід подій, можливості виникнення політичного напруження і конфліктів;

накопичення досвіду оптимального функціонування політичних інститутів і політичних процесів тощо.

Заради побудови власної державності, правової держави потрібна сильна й збалансована політика, тцо вимагає від держави, політичних діячів високої компетентності і відповідальності. Важливо підключити весь наявний конструктивний механізм людського потенціалу. Слід допомогти громадянину підтримати віру в те, що пощастить вийти з кризи, без такої віри неминучий занепад зацікавленості, зниження соціальної активності тощо.

Якщо громадянин буде обізнаний в сутності того, що відбувається, він зрозуміє необхідність змін і необхідність нагальну. Його розуміння знайде відбиття у свідомості і тоді його підхід до розв'язання існуючих проблем стане більш дієвим, активним, результативним. Тобто політична свідомість буде спроможна адекватно відображати політичні інтереси, звідси й дії громадянина стануть адекватними розвитку держави.

Людина повинна відчути себе. Але цей життєво важливий крок вона не зможе зробити без певного рівня політичної свідомості.

Висновки:

у розвитку політичної свідомості народу України накопичилось безліч проблем, їх можна звести до такого ряду:

політична свідомість здатна посилювати або послаблювати поступальний розвиток, процес функціонування економічних, соціальних, політичних і духовних відносин;

досить часто громадянин протистояв проголошеним офіційним цінностям, своєю поведінкою відхиляв те, що йому нав'язувалося. Переважно цей процес мав прихований характер. Завдяки скритності процесів, що відбувалися в розумі людей, в реальній свідомості їхня руйнівна сила ставала вагомою;

95

своєчасне виявлення проблем політичної свідомості має здійснюватися не лише за допомогою економічного аналізу, а й шляхом політологічних, соціологічних методів дослідження політичних процесів;

одним із проявів політичної свідомості виступає хибна свідомість, що вражає окремі групи і верстви населення. У свою чергу деформована свідомість завжди вражена багатьма суперечними розколинами;

теоретичний рівень політичної свідомості вступив у протиріччя з реальною дійсністю і не спроможний відобразити її в поступальному розвитку;

подоланню протиріч у процесі перетворення політичної свідомості народу України в реальну силу заважають старі догми, стереотипії і традиції. Важкими тягарями на шляху раціонального розвитку політичної свідомості лежать самоцензура, нетерпіння, маніпулювання нею, диктат, відсутність культури полеміки, толерантності тощо;

важко відбувається процес усвідомлення людьми своєї гідності, власної сили; йде пошук знищених протягом багатьох років кращих людських якостей;

відкинуто фетиші, переписується далека і близька історія, триває пошук місця суб'єктів у політичних процесах. Яскраво це відбито у наслідках загальноукраїнського опитування;

подолати існуючі деформації у політичній свідомості спроможна політика відродження і утвердження політичних і соціальне-моральних цінностей, насамперед ідей гуманізму, свободи і гідності особи, соціальної рівності і справедливості.

Отже, щоб змінити політичну свідомість, важливо зрозуміти її роль і місце у процесі побудови нової держави, відтворення громадянського суспільства. Як відомо, у різні періоди вона може набувати різних суттєвих ознак, бути активною, нейтральною або пасивною суспільною силою, А мірою реалізації політичних і соціальних настанов, звичайно ж, буде практика.