Теория государства и права

Політика — діяльність в сфері відносин між великими соціальними групами, а також націями і державами .

Політика — діяльність влади, органів, об'єднань громадян і окремих осіб у сфері відносин між державами, класами, націями, великими групами людей, спрямована на реалізацію, відстоювання своїх інтересів і зв'язана з прагненнями до здобуття, володіння і використання політичної влади .

Механізм політичний — поняття, що широко використовується в політичній сфері, дає уявлення про систему політичної діяльності в суспільстві, взамодії різних політичних структур і сил, застосовуваних ними засобах, прийомах у здійсненні тих чи інших політичних актів .

Якою ж повинна бути політична діяльність держави, щоб впливати на свідомість таким чином, щоб вона ставала активним творчим усвідомленням політичної дійсності?

Відповідь на це питання шукали і шукають політики, вчені, всі, кому не байдужий розвиток свого суспільства. Відомо, що ще Арістотель убачав гарну організацію держави у знанні й усвідомленому плані, тобто вважалося, що державі вигідно, коли її громадяни мають розвинену політичну свідомість; з іншого боку, така свідомість буде адекватною діяльності держави, коли вона формує її у відповідності з високими світовими зразками цивілізації. Чи може бути в такому разі цей механізм раз і назавжди заданим? Вважаємо, що він повинен бути сприйнятливим, насамперед, до інновацій.

№ 9.

І Дни.: Ьаглай М. Сознание и политика // Паука и жплнь. — 1991. С. 44.

2 Краткий политический словарь. — С.421.

3 Политологический словарь. — С.147.

4 Там же. — С. 107.

14 — 1X38

53

Інновація (англ, innovation — нововведення) — комплексний процес створення, розповсюдження і використання нового практичного засобу (новини) на задоволення людських потреб, що змінюються під впливом розвитку суспільства...'. Сутність політичних інновацій становить діяльність держави по пошуку і досягненню нових результатів, засобів їх досягнення для подолання рутини в традиційній діяльності.

Яким був вплив держави на розвиток політичної свідомості в пожовтневий період і до моменту прийняття Україною незалежності, яким має бути? На ці питання треба відповісти.

Організувавшись, кожна держава створює ті чи інші соціально-управлінські структури. Вони, як відомо, тримаються на нормах, цінностях та зразках поведінки, зведених у ранг ідеології, законів і підкріплених силою переконання і примусу. Такі структури створюються для того, щоб виражати інтереси людей. Однак за конкретних умов, що складалися у нашому суспільстві, вони відірвалися від людини з її інтересами і набули надлюдський, самодостатній характер. У таких випадках продукт соціальної творчості людей перетворюється на своєрідну мегамашину, а самі люди стають її слугами. Ті з них, хто опинився у верхніх ешелонах влади, відчули себе виразниками дійсних інтересів мас. Люди ж на нижніх рівнях соціальних структур поступово стали звикати до того, що їх вважають не більше як "гвинтиками" великої державної машини. Тому вони по-різному бачать і гостроту проблем, що стоять перед громадянами (табл. 1).

На жаль, до останнього часу подібного роду дослідження майже не проводилися, тобто владні структури і суспільство були позбавлені власне політичної інформації, без якої неможлива політична діяльність держави. В державних та інших органах часто збиралася непотрібна інформація, що відбивала різні проблеми особистого життя людей, а це, в свою чергу, породжувало спокусу керувати окремими людьми, а не займатися політикою.

Взагалі прогнозування і регулювання суспільних відносин не займало та ще й зараз не займає належного місця. А без упорядкованого, систематизованого, динамічного, своєчасного знання важко собі уявити політику, тому відсутність такої діяльності з боку держави тяжко вражає як політичну, так і інші сфери життєдіяльності людини.

Таблиця 1

Проблеми

№ пор.

Депутати, відсотків

Мешканці, відсотків

1 Постачання продовольчими товарами 82,7 90,3

2 Постачання промисловими товарами 75,5 96,9

3 Ремонт та експлуатація житлового фонду 60,5 70,4

4 Організація дозвілля і відпочинку мешканців 64,2 68,6

5 Забезпечення населення житлом 45,7 64,3

6 Упорядкованість вулиць І майданів міста 61,7 63,6

7 Побутове і комунальне обслуговування 58,0 56,5

8 Стан навколишнього середовища 30,9 35,2

9 Робота міського транспорту 40,7 50,5

10 Забезпеченість телефонною мережею 53,1 50,5

11 Стан правопорядку 42,0 48,7

12 Медичне обслуговування 39,5 47,0

13 Забезпечення дитячими дошкільними закладами 12,3 26,3

14 Громадське харчування 28,4 41,8

15 Якість навчання в школах 1 ПТУ 25,9 38,7

Окрім цього, в такому суспільстві люди другого рівня підводяться до необхідності відмовлятися від особистого, індивідуального, людського заради владних структур. Людина зводиться до функції. Бездумна суть того, що відбувається, перекручує її мораль. Абсолютна влада призводить до того, що людиною керують вже не її власні мета і цінності, а нав'язані системою фетиші. Вони підкріпляються конкретними благами, які залежать від місця, що займає ця людина в структурах влади. Це стимулює її до пересування вгору службовими сходами. Насправді ж це означає застій у розвитку особистості, яка придушує в собі творчість, перетворюється на раба системи.

Поширеним явищем у поведінці людей стає конформізм. Він вбирає в себе такі характеристики, як пристосовництво, пасивне сприйняття існуючого порядку речей, відсутність власних позицій, безумовне підкорення оточенню .

1 Политологический словарь. — С.67.

1 Складена за: Выдрин Д.И. Очерки практической политологии. — К., 91 _ С 48

2 Див.: Оксамытный В.В. Правомерное поведение личі чкти. — К., 1985. С. 110.

.44

14*

55

Особлива небезпека полягає в тому, що політична свідомість таких людей втрачає ознаки індивідуальності. Вона здатна відтворювати саму себе, а вся діяльність людини з такою свідомістю може лише підтримувати існуючі порядки. У такої особистості зникає почуття власного "Я", воно всіляко придушується виробленим почуттям "Ми", їй властиве "...схиляння перед авторитетами, нахил до опіки з боку "верхів"; нерозсудлива віра, догматизм, нетерпимість до інакомислення; здатність до самопожертви та готовність жертвувати чужим життям в ім'я великої ідеї; оптимізм, упевненість у завтрашньому дні; обмежені потреби"1.

Тоталітарний режим породив людину-"гвинтика". Така людина [(ідрізнясться прихильністю до системи, вона стає її фундаментом і зберігає її десятиріччями. Обурення та бунт "гвинтиків" довго не починалися, отже, цей парадокс являє собою головну властивість тоталітарної системи. Система насильства лякала і, водночас, викликала повагу. В масову свідомість укорінився постулат "Иного не дано". Водночас в суспільстві приживалися ліниві, безвідповідальні і посередні люди. Це суспільство повної недовіри до людини, якою, природно, проникається з часом і сама людина. Вона не вірить нікому, навіть собі. Вона тісно зростається з системою, яка стає її суттєвою частиною, каркасом світосприйняття, свідомості, поведінки. У даному випадку буття безпосередньо і однозначно визначає свідомість.

Природний висновок: людина не може співіснувати з тоталітарним режимом, тим більше жити при такому режимі як особистість, громадянин. У цьому вся складність подолання тоталітаризму. Його необхідно викорінювати водночас і в суспільстві, і в людині. А такий процес довготривалий і потребує значних зусиль як суспільства, так і людини. Отже, цю необхідність треба, перш за все, усвідомити, це й буде початком тієї великої, роботи.

Початок змінам у політичній свідомості покладено. Цей процес досить чітко зафіксували соціологічні дослідження 70-х і особливо 80-х років. Вони засвідчили істотні зрушення у ціннісних орієнтаціях тих поколінь, що саме входили в життя. Це переміщення їхніх інтересів на цінності дозвілля, вільного часу, сім'ї; зростання споживчих запитів. Життя особи враз приватизується, вона відокремлюється від колишньої злитості й ототожнення себе із суспільством і починає критично сприймати проголошені суспільством принципи,

І Іїскешкіна І.Є. Хто ми ? // Укр. оглядач. — 1992. — № 2. — С. 6.

ідеали, цінності. Тиск держави на індивіда зменшився. Отже, відбулися такі необхідні зміни в духовній сфері.

Надалі суспільство стало розуміти, що людина — це не резервуар групових, класових, професійних втілень, вона не вичерпується рольовими функціями. Людина — це насамперед внутрішній зміст індивіда з притаманними йому цінностями, поняттями про честь, совість, право, справедливість, творчість тощо. Без поваги до особистості, без її суверенітету, без поваги до її власних проявів тощо суспільства не побудувати1.

Людина змінилася, але організація суспільства ще деякий час залишалася старою.

Колишня віра, світоглядна свідомість багатьох людей занепали. А, як відомо, масова свідомість перехідної доби являє собою дивовижне поєднання новозв'язаних елементів і решти старих структур. Однак за всієї химерності такого поєднання можна виявити й загальну закономірність: зберігаються найвигідніші індивідові утворення й зароджуються найзручніші для життя. Так, скажімо, стрімко зростає вартість свободи — за мало розвиненої відповідальності; прагнення до активної участі в політиці — без відчуття необхідності компетентності; зростають вимоги до високої оплати праці — але конкуренція за робочі місця і безробіття визначаються як неприпустимі.

Попереднє суспільство зазнало поразки, бо впала незаперечність мотиву "треба", дуже поменшала самовіддача, але патер-налістський комплекс, покладання надії на владу лишилися незмінними. З часом вони ще й зросли, вважають, що демократично обрана влада просто зобов'язана дати народові все необхідне, застерегти його від мінливостей долі.

обществе // СОЦ.-ПОЛИТ. журн. -

У цілому ж масова свідомість залишилася в основному не-політизованою. Це небезпечне явище. Адже слабка політизація масової свідомості може обернутися її примітивізацією. Зростають агресивність й несприйняття всіх варіантів суспільного розвитку, що висуваються. Виходячи з-під влади диктатури, свідомість людей нагадує маятник, який заносить у протилежні крайності.

1 Ильин В.В. Человек в тоталитарном 1992. — № 6—7. — С. 12.

Мозаїчна свідомість відкриває можливості для різних варіантів розвитку суспільства. Коли гору візьме потреба, як раніше, сховатися в свому закутку й отримувати з рук влади свій картковий гарантований мінімум, ми повернемось знов у минуле середньовіччя, до кріпацтва і панщини. Коли ж вистачить сил нарешті зробитися особистостями з певним рівнем політичної та інших форм суспільної свідомості, взяти на себе відповідальність навіть не за державу найперш, а за себе і своїх близьких, співгромадян, тоді влаштуємо і своє життя, і життя України як нормальної цивілізованої європейської держави.

Лише справжні політичні сили, плідна діяльність держави зможуть утримати масову політичну свідомість в її конструктивному стані. Інакше при невизначеності майбутнього, як результат, почнеться процес розпаду соціальності. Головна небезпека полягає в тому, що політична боротьба в поєднанні з соціально-економічним розпадом здатні довгі роки гальмувати демократичні процеси.

Досвід свідчить, що ігнорування самої суті людини, а саме: наявності в неї психіки, властивості мозку відображати певні речі, відтворювати їх, а потім руйнувати і знову створювати щось нове, коштує надто дорого. Людина парадоксальна: психіка відображає реальність і водночас відображається, виявляє себе в соціальному житті. Свідомість створює своє власне творіння і сама ж страждає під його тиском. Вона і гнучка, і жорстка водночас, в ній консервативна збереженість поєднується з демократизмом творчості; потяг до порядку та структурованої визначеності соціального життя — з ностальгією за свободою самовираження.

Тому діяльність держави щодо розвитку політичної свідомості має бути постійно націленою, спрямованою, динамічною. Вона має використовувати найсучасніші засоби, аби її вплив був дієвим. Одним з найважливіших засобів мають стати соціологічні дослідження, вивчення громадської думки тощо. А для цього держава повинна створити постійно діючі інститути і всіляко заохочувати їх. Нашим політикам давно слід усвідомити, що будувати політичні відносини лише на здоровому глузді — це вчорашній день. Отже, політична наука з'явилася там і тоді, коли вчені і практики порозумілися, що вибудовувати політику інтуїтивно не можна. Треба активно використовувати знання законів політики, її закономірностей, тенденцій тощо. Коло політичного процесу стане спроможним лише тоді, коли в ньому будуть використані політична практика, політична емпірія і політична теорія. Розуміння єдності цих трьох важелів і викори-

стання їх щодо подолання труднощів пізнання політичних процесів дасть змогу зробити важливі кроки і в розвиткові політичної свідомості. Причому процес вивчення має бути постійним, тому що практика свідчить, що в умовах демократизації в політичній свідомості лише протягом одного року можуть статися великі зміни. З часом вони можуть коливатися як в один бік, так і в інший.

Передусім ці зміни значні у розумінні гласності, наповненні цього поняття конкретною суттю. Ось деякі дані результатів опитування суспільної думки в 1989 і 1990 роках. Розкриваючи суть цього поняття, 25 відсотків опитаних розуміють під гласністю реалізацію прав людини на інформацію, необхідну для її активної участі в державному і громадському житті; 35 відсотків — свободу слова, свободу преси та плюралізм думок; 44 відсотки — можливість висловити будь-які думки (без покарання за них), які не збігаються з офіційною точкою зору; 32 — відкритість в діяльності державних установ і громадських організацій, доступність посадових осіб; 32 — реалізацію права кожної людини на інформацію, що торкається її власних прав, обов'язків та законних інтересів; 33 — політику, пов'язану з проголошенням наслідків опитування громадської думки, 42 відсотки — обов'язкове надання гласності державним рішенням, не роблячи винятку і для законодавчих актів1.

Якщо в 1989 році уявлення про гласність у більшої частини людей асоціювалися насамперед з функціонуванням державних інститутів, зобов'язаннями держави перед своїми громадянами, то в 1990 році обидва типи установок при інтерпретації цього поняття практично зрівнялися. Відбулося також зміщення акценту з інституціонального, позаособового до особового, що, певно, пов'язане з реалізацією частини очікувань населення у процесі реформи політичної системи і деяких успіхів у демократизації. В 1991 році зафіксоване згортання гласності. Основними причинами виступають: можливість відмови від політики демократизації і повернення до адміністративно-командної системи через поглиблення економічної кризи, зростання міжнаціональних конфліктів, посилення позиції правих та консервативних сил у суспільстві, екстремізм і відсутність єдності серед демократів.

Кращі ліки від усіх недугів — відкритість і гласність. На думку 62 відсотків опитуваних, у партій не повинно бути ніяких таємниць

1 Див.: Бритвин В.Г., Карахтин М.А. Гласность: состояние, проблемы, перспективы // Полис. — 1991. — № 3. — С. 68—69.

59

від народу. В умовах високої соціальної напруги і інтересу до того, що відбувається, з боку широких мас підвищуються вимоги до засобів масової інформації щодо рівня інформованості, досягнення реального плюралізму думок, вільної критики органів влади та її представників. Масова політична свідомість чітко пов'язує це перш за все із свободою преси. Тому будь-які спроби обмеження діяльності засобів масової інформації наштовхуються і будуть наштовхуватися на неприйняття значної частини громадян.

Особливу увагу держава має звернути на стан політичної свідомості конкретних верств населення. Одна з них — молодь, чиї можливості держава повинна використовувати повністю. Ставлення молодих до політики на рівні емпіричної свідомості оцінюється як радикальне. Такий висновок можна зробити, проаналізувавши результати одного з небагатьох соціологічних досліджень, проведених Науково-дослідним центром проблем молоді ЦК Л КОМУ (МДС) серед представників різних категорій молоді Запорізької, Львівської, Полтавської, Херсонської областей та м.Києва1.

Передусім слід зазначити, що рівень задоволеності молоді станом своїх справ падає до нульової відмітки. Так, повністю задоволені економічним станом, продовольчим та промисловим забезпеченням, екологічною ситуацією, захистом прав людини тощо лише три з кожних ста опитуваних. Ненабагато більша кількість схиляється до позитивної оцінки справ з демократизацією і гласністю. 25 відсотків уважають, що гласність розширюється. Однак більше чверті мають протилежну думку. 38 відсотків опитаних вважають, що зміни на краще в цій сфері незначні. Що стосується інших проблем, то тут домінує негативна думка. Від 35 до 77 відсотків опитуваних вважають, що за останні роки жодна з сторін життя суспільства не поліпшилась. Найбільш негативний стан, на думку респондентів, склався у забезпеченні товарами народного вжитку — 77 відсотків, в галузі екології — 68, у забезпеченні правопорядку — 65, в економіці — 85 відсотків.

Який же вихід із цієї складної ситуації бачать учасники опитування? Аналіз відповідей на це запитання досить несподіваний для молодіжної аудиторії, якій притаманні відмова від стереотипів і віджилих суспільних форм. Тільки кожен четвертий зв'язує вирішення існуючих проблем з негайним переходом до ринкової еко-

І Див.: Потехин А., ІІІапонаяон А. За кем пойдет молодежь? // Политика и время. — 1991. — № 6. — С. 66—68.

номіки та введенням вільних цін. Ще 18 відсотків висловлюються за плавний перехід до ринку з введенням талонів на продовольчі товари за державними цінами з гарантованим товарним забезпеченням. Число тих, хто визнає необхідність ринку в принципі, і тих, хто пов'язує з ним надії на підвищення рівня життя, значно відрізняються. Це свідчить про низький рівень інформованості молоді про суть ринкової економіки, а також про непідготовленість значної частини молодих людей платити конкретну соціальну "ціну" за поліпшення життєвих умов у майбутньому.

Конкретні заходи, пов'язані з переходом до ринку, непопулярні серед молоді. Так, за підвищення цін на дефіцитні товари з виплатою компенсації висловлюється лише шість відсотків, за продаж землі, магазинів, підприємств, квартир населенню — менше восьми відсотків. Мінімальною підтримкою учасників опитування користується пропозиція про вилучення лишків грошей шляхом грошової реформи — більше трьох відсотків.

Найбільш загрозливим симптомом є те, що майже дві п'ятих респондентів упевнені в непотрібності яких би там не було "експериментів", уважають за потрібне наведення порядку і примушення підприємств до випуску потрібної продукції. Це явна ностальгія за силовими засобами та повернення до командно-адміністративної системи. З одного боку, в свідомості багатьох молодих людей господарська розруха пов'язується з реформаторськими перетвореннями, які почалися в 1985 році, з іншого — з упровадженням в суспільну свідомість думки про те, що демократичні інститути не в змозі вивести країну з кризи.

Різні категорії молоді вибирають й різні шляхи виходу України з економічної кризи. Прихильниками переходу до ринку є учні шкіл і профтехучилищ, студенти, їх не лякає ринок, вони далекі від виробництва і навіть у разі погіршення стану на споживчому ринку зможуть розраховувати на допомогу батьків, родичів тощо. Школярів з цієї причини не лякає і підвищення цін. А менш за все чекають покращення свого стану від ринку молоді робітники і селяни.

Підвищення цін найбільше побоюються молоді робітники і'студенти. Вони повністю підтримують такі заходи, як введення талонної системи на продовольчі товари за державними цінами. Робітники і студенти рішуче за грошову реформу (не тільки молодому робітнику, а й студенту нічого боятися). Молоді робітники проти приватизації (лише два відсотки підтримують), тому що самі неспроможні викупити у держави ні підприємства, ні квартири, ні магазину. Студен-

60

ти — за приватизацію з к.Ідією, шо коли не держава, то приватник нагодує, взує, одягне. Ди Іого ж приватнику потрібна робоча сила, і студенти могли б заробити у нього.

Нарешті, робітники (приблизно третя частина опитаних) — активні прихильники "наведення порядку", але сьогодні вони менш за все називають це потягом до "залізної руки". Досить таких серед учнів шкіл і ПТУ — 23 відсотки. У відношенні учнів можна припустити, що вони зазнають чималого впливу вуличного гангстеризму, збільшення хуліганства і злочинності, пограбувань тощо.

Серед молодих трудівників села лише кожний десятий — за наведення порядку. Студенти в цьому питанні найбільш активні прихильники "свободи" — їх не лякас розгул анархії і злочинності, інфляція і пусті прилавки магазинів. Лише шість із 100 опитуваних студентів виступають за наведення порядку.

Ставлення молоді до органів влади можна характеризувати як гострокритичне. Позитивно діяльність Рад народних депутатів різних рівнів оцінюють лише 3—4 відсотки респондентів. Водночас негативно її оцінили від 23 до 34 відсотків юнаків і дівчат. Найбільш низьку оцінку своєї роботи отримали депутати Верховної Ради України. Негативне ставлення до їх діяльності висловили в цілому 57 відсотків. Це пояснюється відсутністю зримих зрушень у рішенні важливих питань життя республіки, низькою ефективністю роботи, нескінченними конфліктами між різними групами, свідками яких є громадяни.

Скептично оцінюють учасники опитування потенційні можливості Верховної Ради щодо вирішення злободенних питань соціально-економічного, правового і політичного розвитку республіки. Лише 13 відсотків уважають, що парламент спроможний розв'язати більшість проблем. Ще ЗО відсотків сподіваються, що зміни на краще будуть, але вони не знімуть усієї гостроти проблем. Нарешті, четверта частина респондентів упевнена, що коли і будуть позитивні зрушення, то не з головних питань. Разом з тим, кожний третій респондент категорично відмовляє складові Верховної Ради у здатності поліпшити ситуацію. Пошуком ефективних засобів поліпшення обстановки в республіці пояснюється позитивне ставлення значної частини молоді до введення президентської форми правління.

Таким чином, наявна протилежність думок про шляхи виходу України з економічної кризи — від реальних, які вже сьогодні здійснюються в республіці, до популістських.

Подібна інформація, а не штучна і не така, що не є політичною за своєю суттю, мас стати предметом дослідження як державних Інститутів, так і органів місцевого самоврядування. Скажімо, 60—64 відсотки молоді Луганщини з недовірою ставляться до тих реформ, які пропонує Верховна Рада і уряд України. Більшість молодих людей перебувають на грані терпіння. Вони не вірять владі. Соціологічні дослідження також дають змогу виявити ставлення луганчан до місцевої влади. Дослідники вважають, що в суспільстві залишилась одна політична сила, яка захищає інтереси більшості населення — держава. Особливо велика відповідальність лягає на місцеві органи влади. Вони повинні не тільки організувати життя в складних умовах сьогодення, а й бути виразниками інтересів регіональних спільностей, вміти погоджувати їх інтереси з інтересами великих соціальних спільностей, із загальнодержавними. Від ефективності діяльності місцевої влади залежить і ставлення до неї населення. І навпаки. Таким чином, склалася ситуація, коли нові органи влади відповідають за помилки своїх попередників.

Дослідження свідчать, що з початком- перебудови одним з най-популярніших був лозунг "Вся влада — Радам!", згодом же стикаємося з протилежним. Це чітко відображено в суспільній свідомості мешканців Луганська. 47,4 відсотка опитуваних виступають за те, що Ради повинні бути замінені іншими інститутами влади. Проти цього висловилося лише 22 відсотки респондентів. Причому прихильники першої точки зору — це в основному представники найбільш активних груп населення (від 35 до 55 років). Але є ще велика кількість людей, які не мають своєї позиції (близько ЗО відсотків). Люди поки що не знають, чим замінити Ради. Тому невдоволеність має невизначений характер. Єдина ідея, яка знаходить підтримку серед луганчан, — ідея прямих виборів перших керівників виконавчої влади на всіх рівнях. За це виступає 83 відсотки респондентів.

Важлива й оцінка діяльності міської Ради. Цього разу думки розподілилися так: 4,1 відсотка відмітили, що керівництво повністю виправдало їх сподівання; 11 — уважають, що керівництво намагалося щось зробити, але йому заважали вищі інстанції; 28,8 відсотка опитуваних зазначають, що керівництво показало повну неспроможність керувати; 5,5 відповіли, що керівництво задовольняло свої корисливі інтереси і керувало старими методами. Таким чином, у

І Соціологічні дослідження проведені Луганським обласним центром по інформації і соціальних дослідженнях (ЛОНИС). Було опитано 584 чоловіка в м.Луганську в грудні 1УУ1 р.

63

цілому відносно позитивну оцінку діяльності радянської влади дали 49,3 відсотка опитуваних, різко негативну — 34,3. Відчуження населення від влади наявне.

Стан політичної свідомості зафіксували й висновки Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. Як відомо, у бюлетень для таємного голосування були включені Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 19°1 року, а також питання: "Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?" В голосуванні мали брати участь 37885555 громадян, взяли участь 84,18 відсотка від загальної кількості включених у списки. З них на питання бюлетеня відповіли "Так, підтверджую" 28804071 громадян, або 90,32 відсотка; "Ні, не підтверджую" — 2417544, або 7,58 відсотка. Підсумки референдуму засвідчили прагнення народу України до державної незалежності, йот бажання бути господарем у своєму домі. Висновки голосування гідно увінчали тисячолітню історію державотворення в Україні. 61,59 відсотка голосів було подано за Президента України Л.М.Кравчука .

Але серед тих, хто прийшов на референдум, були і прибічники, і противники незалежності України. Політична інформація щодо цього виглядає таким чином .

Перше, що привертає до себе увагу, це відмінності у складі прихильників і противників. Серед тих, хто підтримав незалежність України, жінок менше, ніж чоловіків (відношення у відсотках 47 до 53), а серед них, хто не підтримав — співвідношення протилежне, причому частка жінок більш як удвічі перевищує частку чоловіків (68 до 32). Серед чоловіків на кожного противника незалежності припадає більше 10 прихильників, а серед жінок — тільки близько 6 Але це не означас, що жінки консервативніш!, ніж чоловіки. Зафіксовані відмінності частково зумовлені тим, що серед жінок більше, ніж серед чоловіків, розлучених (72 проти 28) і овдовілих (86 проти 14), які виявилися менш здатними до підтримки змін у державному статусі України, ніж заміжні (одружені) або ті, які ніколи не брали шлюбу. Крім тот, відомо, що консерватизм посилюється з віком, а серед жінок більша частка старших віком. У цілому ж серед прихильників незалежності України літніх людей (старіших за 55 років стільки ж, скільки й молодших за 35 рок і к —

1 Поиідом.'ІеніІн ЦІ'ІІтальн'ії І.иборчої кммкії lid ниборах Президента України і на Всеукраїнському референдумі про підсумки го'пхч'К'.нмя на референдумі І грудня І9Ч1 рику // Луганская правда — _ІУ9І. — (» дек.

2 Дип.: Хме.лько B.C. Референдум: хто був за і хто прощ // Укр. оглядай. — 1992. — № 2. — С.7.

32 проти 33). Серед тих, хто не визначився, не висловив своє ставлення до незалежності України, літніх людей у півтора раза більше, ніж молодих (41 проти 27), а серед противників людей похилого віку вдвічі більше, ніж молодих (46 проти 24). Природно, що серед тих, хто підтримав незалежність України, частка пенсіонерів менша, ніж серед тих, хто не підтримав (27 відсотків і 37 відсотків відповідно). Частка людей, які працюють, серед прихильників незалежності, навпаки, вища, ніж серед її противників (61 і 54 відсотки). Найбільша відмінність у працюючих виявилася, по-перше, між зайнятими у промисловості і в сільськогосподарському секторі і, по-друге, між кваліфікованими і некваліфікованими робітниками. Так, наприклад, поміж прихильниками незалежності більш як одна третина працівників промисловості І тільки одна шоста — працівники колгоспів і радгоспів (36 проти 16). А поміж противників незалежності співвідношення протилежне: тільки кожний четвертий — працівник промисловості і майже кожний третій — сільського господарства (24 проти 32). У колгоспах І радгоспах на кожного противника незалежності припадає тільки 5 прихильників, а у промисловості — понад 13. Лише у сфері освіти це співвідношення краще — 1 до 17. А у сфері науки воно помітно гірше — 1 до 9. За цим показником найближче до працівників сфери освіти стоять кваліфіковані робітники. Серед них на одного противника незалежності України припадає до !5 прихильників, тоді як серед не-кваліфікованих робітників — лише 8.

Одержані дані з високим ступенем вірогідності свідчать, що чим вищий рівень освіти громадян, тим адекватніша реальному розвиткові суспільства їхня політична свідомість, отже, тим більше серед них прихильників незалежності і тим менше — тих, які не визначили ставлення до неї. Отож, прихильників незалежності України серед тих, хто має неповну середню освіту — 57 відсотків, повну середню — 63 відсотки, середню спеціальну — 70 відсотків, вищу — 75 відсотків. Ці факти свідчать про оізний рівень політичної свідомості. Отже, той громадянин, який завдяки вищій, середньоспеціальній Чіколі якимось чином ознайомлений із законами розвитку суспільства, кого політичної сфери, має рівень свідомості більш адек-г.тгний розвиткові суспільства, відповідно і дії його корисніші щодо розвитку і становлення державності. Тому зацікавленість держави у розвитку політичної свідомості своїх громадян має бути високою і постійною.

Порівняно невеликими виявилися відмінності у ставленні до незалежності України між міським і сільським населенням. Якщо у

f>4

містах співвідношення прихильників і противників незалежності 8 до 1, то в селах і селищах — 6 до 1. Нехтувати й цими відмінностями не слід, отже, потреби у розвитку політичної свідомості сільського населення великі. Вони передбачають набуття певних політичних знань, усвідомлення їх і використання на практиці насамперед завдяки розпиткові політичної участі громадян.

Практика свідчить, що політична участь нашими громадянами, та й деякими політиками, розуміється вузько.

Такі зрушення в політичній свідомості громадян сприятимуть подоланню бюрократичних перекручень апаратно-директивної форми політичної активності і утвердження наявного права участі широких мас в політичному житті. Однак відбудуться і вже відбуваються зворотні процеси. Власне з демократизацією сьогодні безпосередньо пов'язують зростання злочинності, падіння дисципліни, кризу влади,

66

під сумнів поставлено громадянський мир, права і обов'язки людей, а з ними й саму демократію. Звичайно ж, не демократія у цьому винна. Тому через механізм впливу держави на свідомість громадян мають широко роз'яснюватись причини, що криються у відсутності досвіду демократичних процедур, у неможливості протягом тривалого часу реалізувати свої здібності і схильності в політичній сфері тощо. Адже відсутність цієї роботи вже проявляється і може ще сильніше проявитися у вигляді хаосу, охлократії, влади натовпу. Для нашої країни це закономірний результат, тому що за декілька років не можна засвоїти те, на що в інших країнах пішли сторіччя.

Отже, держава повинна створити умови щодо розширення форм політичної участі громадян, які можна представити в такому вигляді:

участь у виборах;

пошук політичних рішень і участь у їх виробленні;

управління і самоврядування;

політичні мітинги, демонстрації, маніфестації, страйки;

діяльність політичних партій, організацій тощо.

До того ж потрібно враховувати й визначені риси політичної участі в демократичних умовах:

така організація політичних інститутів, яка забезпечує відповідний потенціал народовладдя, ефективність їх діяльності;

законодавче закріплення системи представництва народу в управлінні державою;

формування органів державної влади та місцевого самоврядування самим населенням шляхом загальних, рівних, прямих виборів при таємному голосуванні;

гарантія кожному громадянину мінімуму політичної участі (вибори);

регулювання демократії законом (відсутність цього означає анархію і неминуче призводить до диктатури сильнішого над менш сильним);

створення правової держави, в якій найважливіше — це верховенство закону, а пріоритет віддається правам людини;

право вибору — лідера, програми і т.ін., що передбачає належну інформованість, а гласність стає нормою життя.

Тобто, щоб бути здатною закласти здоровий фундамент демократичної держави, вона сама, ця держава, не може не бути зацікавлена в розвиткові політичної свідомості громадян. А це, в свою чергу, сприятиме ви|юбленню у них високої громадянської відповідальності, гідної політичної культури і демократичної дис-

67

ципліни, засвоєнню принципів і норм громадянського суспільства, вмінню досягати консенсусу і взаємної довіри, оволодінню мистецтвом соціального і політичного компромісу, формуванню спроможності поважати думку інших, а також нести відповідальність за свій вибір. Вироблення таких ефективних навичок демократичної поведінки стане запорукою того, що в суспільстві не буде місця диктатурі.

Тому потрібен масовий перехід від тоталітаризму до психології демократизму. В основі такої психології лежить визволена від страху свідомість людей. Нова якість суспільства не зводиться лише до змін в економічній, соціальній сферах тощо. У першу чергу вимагається зміна самої людини, її політичної свідомості. Не розуміючи цього, роблячи натиск лише на структурні реформи, не можна одержати нової якості суспільства, а можна лише занапастити майже всі сфери життя.

Така політична свідомість випливає із загальнодемократичних цінностей. Вона неегоїстична у соціальному плані: це свідомість рівноправності як основи людського життя. Вона базується на:

розумінні цінностей демократії;

високій культурі сумісного життя;

терпимості і цивілізованості;

внутрішній потребі не тільки висловлюватися, а й слухати, сприймаючи точку зору іншого;

вихованій звичці до плюралізму, змаганню ідей.

Це свідомість високої власної і чужої гідності, розвиненої самоповаги і не меншої поваги до іншого, відмови від будь-якої монополії на істину, неприйняття будь-яких форм диктатури.

Наше суспільство переживає трансформацію свідомості, тобто стрибок, який може бути як деструктивним, так і конструктивним. Усвідомити себе в політичних перетвореннях суспільства може громадянин з високим рівнем політичної свідомості, а також той, якому держава надає в цьому велику допомогу. Відомо, що зникнення колишніх соціальних структур і побудова української державності зачіпають усталену політичну свідомість. Болісно ці процеси відбуваються як на теоретичному, так і на буденному рівні свідомості. І на одному, і на другому рівнях далеко не вичерпані то-талітаристські нахили. Через це багатьом людям здається, що у них на очах руйнуються одвічні цінності, таких людей може поглинути психологія нігілізму.

Держава має враховувати досвід політичної науки й практики. Демократії треба вчитися терпляче. Доцільно використовувати при

66'

цьому політичні уроки. Наведемо один з них. Виступаючи на по-ч.:пку другої світової війни на одному з найбільш представницьких <за участю майже всіх провідних інтелектуалів Заходу) симпозіумів і проблем свободи, філософ Бенедетто Кроче докоряв англійцям, що вони віднеслися до демократичних інститутів і цінностей, котрі утворилися у них, як до свого національного надбання і не спромоглися розповсюдити їх по ВСЬОМУ світу. Виступ італійського філософа в певному розумінні був знаменним, бо грунтувався на помилковому засновку, що демократичну систему можна експортувати.

Подібні помилки були властиві не лише теорії, а й політичній практиці, життю. Так, у 60-х роках, коли англійці масово деко-лонізували свої колишні колонії, вони намагалися це положення реалізувати на практиці Від імені англійської корони вони дарували цим країнам конституції, в основу яких було покладено принципи англійського парламентаризму. В більшості випадків даровані конституції було відкинуто і в країнах зразу ж виникли праві або ліві авторитарно-тоталітарні режими.

Таким чином, політична практика поставила перед політичною наукою серйозну проблему: nu-першс, виявити природу демократичного механізму і, по-друге, відповісти на запитання, як створити необхідні передумови формування демократичної політичної системи п країнах, що здійснюють перехід від традиційних структур до індустріальних. Це завдання західною наукою було вирішене. Висновок же зроблено такий: жодна країна органічно і безболісно не здійснила перехід від традиційних абсолютистсько-олігархічних систем до демократії. В цьому відношенні найбільше "пощаст^по" Великобританії, Голландії, країнам Північної Євгюпи, де всі необхідні нроітеси утверджень-і основних демократичних цінностей та інститутів відбувалися протягом кількох століть. У Великобританії,

•! (приклад, боротьба <а захист індивідуальних прав громадянина і суспільства від свавільного втручання королівської влади відбувалася з XII сторіччя. В кінці XV її Ілоріччя англійська революція

•• "о-.-іглІла про перемог' гром^лччського суспільства і проголосила н>рж єство принципів ліберальної демократії.

Мк відомо, осногою ліберальної демократії с принцип набезпе-'ч піл ксісї сукупності Індивідуальних прав і свобод кожному окре-

••<>••-!у Індивідові. У Франції перехід до демократичної політичної

:;• "і .-ми здійснювався, починаючи з революції '789 року і закінчився

'••'> 'їочатку 80-х років нашого сторіччя. Цій країні потрібно було

''' < ко 200 років, щоб підготувати до демократії соціальнії класову

структуру, національний характер, звичаї та традиції, політичну культуру. Деякі народи Європи так і не змогли самостійно перейти до стабільної політичної системи. Історії відомо два виходи з такої ситуації (або два способи відновлення стабільності політичної системи):

1) встановлення лівототалітарного режиму;

2) встановлення правоавторитарного режиму.

Наша молода держава повинна враховувати уроки минулого. Адже поки що історія не знає жодного прикладу мирного переходу тоталітарної політичної системи в демократичну короткотривалим стрибком. Держава має стримувати нетерпіння, яке у нас виявляє частина політичних діячів і населення, бо різкі кидки в нове ідеальне майбутнє вкрай небезпечні. Історія демонструвала не раз, як скинення диктатур оберталося іншими, не менш небезпечними спотвореннями — охлократією, анархією, хаосом. Оберталося воно і сходженням на престол нових диктаторів як лівого, так і правого напряму.

У буденній політичній свідомості визріває рецепт лікування цього захворювання. Але він помилковий. Одні вважають, що в ситуації, що склалася, винуваті люди. Треба зберегти існуючі структури, але в них ввести нових, підготовлених людей. Це помилка, адже структури можуть підпорядкувати собі навіть кращих людей. Інші ж вважають, що винуваті структури, їх треба зруйнувати і тоді люди створять гарні структури. Також не вийде, бо наявний людський матеріал має надзвичайну властивість відтворювати тоталітаризм навіть у нових демократичних умовах. Уявляється, що в цьому випадку крайності не продуктивні. Люди з старою, рабською свідомістю, увійшовши в нові структури, наповнюють їх колишнім змістом. Лише поступово набуваючи демократичної свідомості в складних процесах соціального розвитку, можна перебудовувати старі форми життя. Лише переборовши старі форми життя, можна одержати демократичну свідомість. Шлях до досягнення цієї мети складний, але його можна подолати, коли буде досягнуто баланс у співвідношеннях людей і організуючих їх соціальне життя структур. Це — оптимальний шлях розвитку.

Держава не може ввести нову політичну свідомість законами, тим більш йде період її трансформації, старе відмирає, нове тільки-но народжується. Вона має використати всі можливі засоби, які б допомогли громадянину у виконанні нелегкого завдання. До цього мають бути залучені Верховна Рада, народні депутати всіх рівнів, засоби масової інформації і т.ін. Коли ж у цей процес включаться досить широкі маси громадян, завдання буде виконане. Тому га-

;, Ігмо. то головним потенціалом, рушійною силою на шляху побу-лони Української державності є демократична свідомість кожного і демократична суспільна свідомість у цілому.

Паралельно з даним чинником на розвиток політичної свідомості суттєво впливає нова фрагментація суспільства. Держава мас її провести, а логіка цієї фрагментації уявляється такою:

фактично відбулося початкове роздержавлення духовного життя, розпочато аналогічний процес в економічній сфері;

відбувається й нарощується процес інституціонального оформлення різних недержавних форм власності;

виникають численні і конфліктуючі інтереси. Як правило, їхня поляризація і конфлікт між ними збільшують можливість хаосу і краху. Тому на етапі інституціоналізації громадянського суспільства в економічній і духовній галузях важливо, щоб у політичній сфері зберігалася авторитарна влада, за якої допускалася б обмежена або керована демократія. Роль такої влади може використовувати Президент і його Кабінет. Разом з тим авторитарна влада повинна займатися в цей період створенням демократичного політичного механізму, залучаючи до нього представників різних інститутів громадянського суспільства, поступово надаючи їм права й повноваження, але за собою на цей час зберігати роль арбітра.

Остаточний перехід до демократії може бути досягнутий лише тоді, коли ефективно почнуть працювати законодавчі органи, а окладний механізм політичної системи набуде достатньо досвіду самодіяльного існування і конструктивної роботи.

Гегель писав: "Держава — не витвір мистецтва, вона знаходиться в світі, тим самим у сфері свавілля, випадковості і омани, ;урна поведінка здатна внести перекручення в багато її сторін. Адже ! сама потворна людина, злочинець, хворий, каліка — все ще жива їодина, позитивне, життя існує, незважаючи на недоліки, а це

-озиуивне і становить тут інтерес".

Як бачимо, держава зі своєю політикою виступає суттєвим '•міником розвитку політичної свідомості. Але й рівень політичної

- .омості, в свою чергу, робить не менш суттєвий вплив на розвиток

- :;іновлсння державності.

Проблеми, що виникають у зв'язку з цим, і буде розглянуто •:І-7!Іертому розділі.

•її. Г.Н.Ф. Фи.тософия прана: Пер. с нем. — М., 1990. — С.285.

71

Висновки:

найпажлпышим механізмом впливу держави на розвиток політичної свідомості громадян с її політика;

політична діяльність держави мас бути постійно націленою, динамічною, проводитись з урахуванням суттєвих змін у відношенні до людини. Людина, громадянин — це, насамперед, внутрішній зміст індивіда з притаманними йому поняттями, цінностями тощо. Розпочинаючи велику справу, треба спочатку вивчити реальну людину. Адже, як відомо, розробляють суспільні стратегії політики, а втілюють у життя прості люди, не лише з своїми перевагами, а й звичайними вадами;

виходячи з цього політика стане адекватною розвиткові громадянина лише за умов схильності її до інновацій. Інноваційна діяльність — кардинально нове розуміння прийомів, засобів впливу на політичну свідомість;

нагальна потреба — дати громадянам політичні знання, уявлення про закони, закономірності, тенденції політичних відносин. На цій підставі формувати свідомість, яка разом з іншими важливими чинниками допоможе у побудові власної державності;

державний устрій повинен стати механізмом виявлення плюралістичних громадянських інтересів, досягнення громадянської згоди, реалізації прийнятих рішень з опорою на широку соціальну базу. З допомогою власне політичної інформації владні структури спроможні кваліфіковано розв'язувати назрілі суспільні проблеми;

позитивні зрушення стануть наявними за умови застосування найсучасніших засобів впливу на політичну свідомість — висновків соціологічних та політологічних досліджень політичних процесів, створенням відповідних інститутів, оптимальної діяльності представницьких органів влади, засобів масової інформації тощо;

на основі політичного знання й усвідомлення завдань державотворення має забезпечуватися потяг громадян до політичної участі в демократичних умовах. Цей процес довготривалий, але суспільство повинно його пройти.