Теория государства и права

,S

цивілізації. Як уявляється, говорити про громадянське суспільство можна лише з моменту появи громадянина як самостійного індивіда, що усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства, наділеного правами і свободами і, водночас, моральною та іншою відповідальністю за свої дії.

Поняття "громадянське суспільство" сягає своїм корінням в ідеї поліса Арістотеля (koinoia politike — громадянське суспільство), societas civilis Ціцерона та ідеях природного права. Громадянське суспільство і держава (polls, civitas, state, state elate, stato) являли собою, по суті, взаємозамінні терміни. Дослідники політичних теорій давньої Греції визнавали, що у цих мислителів політичне (або he l>olilike) обіймало всі важливі сфери життя суспільства: сім'ю, релігію, освіту, художню культуру, мистецтво і т.ін. Бути членом politike означало бути громадянином — членом і, таким чином, зобов'язаним жити і діяти за законами, а також не завдавати шкоди іншим громадянам.

Такий підхід зберігся майже до XVIII сторіччя. Симптоматично, що навіть Дж.Локк використовував поняття "громадянське суспільство" і "держава" як взаємозамінні. У І.Канта аналогічні поняття виступають як синоніми. Особливо їх злитість помітна у Ж.-Ж.Руссо. Відомо, що Руссо є одним із засновників ідеї народного суверенітету і найширшої демократії. Згідно з Руссо, законну силу має лише та система правління, яка заснована на участі кожного громадянина у владних відносинах, на безперечному повновладді народу. Виходячи з цього він відкидав принципи представництва, оскільки тут громадянин передоручає свою долю іншій особі і тим самим позбавляється свого права дійсного правомірного громадянина. В цьому він бачив сутність societe civile або громадянського суспільства — держави1.

Разом з тим перехід від середньовіччя до Нового часу ознаменував визрівання громадянського суспільства і, відповідно, формування усвідомлення різниці між ним і власне державними інститутами. Великого значення з цієї точки зору мав розвиток у той період ідеології національної держави, яка прийшла на зміну роздробленості середньовічних держав. У XIV ст. з падінням імперії Гогенштауфенів в Європі починає пробуджуватися свідомість національної індивідуальності і, відповідно, народжуватися ідея

І Див.: Гаджиев К.С. Концепция гражданского общества: идейные истоки и осноиные вехи формирования // Воир. философии. — 1991. — № 7. — С. 20.

3 — 1838 д

національної держави, яку розробляло не одне покоління вчених, політиків-практиків. Спочатку європейська суспільно-політична думка в особі Ж.Бодена, Т.Гоббса, Б.Спінози та ін. аналізувала державу як інститут, покликаний радикально перебороти природний стан, який одні (наприклад, Т.Гоббс) оцінювали як стан війни всіх проти всіх, а інші (Ж.-Ж.Руссо) — як стан ідилічної гармонії. З цієї точки зору суттєву роль відіграла також розробка ідеї державного суверенітету замість положення, при якому кожний феодал уважав себе повновладним сувереном. Відомий французький публіцист періоду релігійних війн Ж.Боден, який виклав цей принцип, уважав головною, ознакою держави суверенітет. На його думку, держава є право суверенної влади над усіма членами суспільства і всім тим, що їм належить. Держава утворюється тоді, коли різні члени спільності об'єднуються під єдиною вищою владою. Утворене на цих засадах громадянське суспільство оцінювалося як еквівалент держави та її законів. Як уважав Руссо, загубивши свою природну свободу, люди, боячись втратити свої природні права, уклали суспільний договір, який міг би забезпечити "таку форму асоціації, яка захищає всією загальною силою особистість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожен, об'єднуючись з усіма, підкорюється, однак, тільки самому собі і залишається вільним".

Але сама концепція індивідуалізму, розроблена Т.Гоббсом, Дж.Локком, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск'є та ін., ставила питання про свободу особистості як громадянина суспільства, незалежного від держави. Внаслідок цього традиційна концепція, особливо з другої половини XVIII ст., почала переглядатись. Це все виразніше стало відображатися в традиції, представленої Дж.Локком, А.фергюсоном, С.Пуфендорфом, І.Кантом та ін. Слід зазначити, що ця традиція випливала з визнання факту існування суспільства уже в природному стані. Так, за Дж.Локком, суспільство передує державі, воно існує "за природою", держава ж являє собою "нове тіло" з комплексом прав, які переважають права окремих осіб, що становлять його. Держава утворюється на засадах, які існують у природному стані суспільних відносин. Коли якимось чином уряд знищується, то суспільство залишається з усіма своїми природними законами і правами. Народ, що становить суспільство, є сувереном, і хоча з утворенням держави суверенітет суспільства переходить до неї, вона не може повністю поглинути суспільство. У представників цієї тра-

1 Руссо Ж.-Ж. ТрикІаІІ.І. — М., ІЧҐ.Ч. _ С.161 —16?..

10

диції держава приходить не на зміну суспільству, а покликана керувати ним, держава — це інструмент суспільства, за допомогою якого вона актуалізує себе. Ця ідея особливо чітко простежується в роботах шотландського вченого середини XVIII ст. А.Ферпосона.

Поступово формувалося уявлення про те, що держава, яка надмірно розростається, стає на перешкоді вільного волевиявлення окремого індивіда в реалізації його потенційних можливостей. Як писав В. фон Гумбольдт, "чим більшу дію завдає держава, тим більше схожим стає не лише все, що впливає, а й усе, що знаходиться під цим впливом" . У такій державі про людей забувають заради речей і наслідків їх діяльності. "Така державна система, — продовжував Гумбольдт, — уподібнюється купі мертвих та живих знарядь діяльності і споживання, ніж безлічі сил, що діють і споживають"2. Тому не дивно, що поступово різниця між громадянським суспільством і державою перетворюється в аргумент проти статус-кво і проникається ідеями майбутнього упорядкування, покликаного забезпечити соціальну рівність, громадянські свободи та обмежений конституційний уряд. Чим досконаліше громадянське суспільство, тим більше воно регулює владні справи і тим менше воно потребує уряду.

Наділені невід'ємними правами, вільні і рівні індивіди передують державі як у минулому, так і тепер, і в майбутньому. Таким чином, держави можна вважати законними або "цивілізованими" лише тоді, коли вони утворені внаслідок чіткої згоди всіх індивідів і коли ця активна згода сформульована конституційно і зафіксована за допомогою парламентських механізмів. Цивілізовані системи управління — це конституційні системи управління, наділені владою завдяки активній згоді вільних і рівноправних індивідів. Такі уряди не мають прав, а лише обов'язки перед своїми громадянами. Конкретні уряди не вільні змінювати свої Конституції або порушувати довіру і злагоду індивідуальних громадян. Саме в природному стані індивідуальні громадяни мають постійний суверенітет. Далі ця ідея виходила з постулату, згідно з яким розділення держави і громадянського суспільства є сталою характеристикою демократичної системи. Інші ж вчені і мислителі XIX ст. надто велику свободу громадянського суспільства стали розглядати як чинник поляризації суспільного життя та інтенсифікації конфліктів і, відповідно, закли-

1 Гумбольдт В. фон. Язык и философия культуры. — М., 1985. — С. 36.

2 Там же. — С. 46.

J»

и

кали до більш жорсткого державного регулювання І контролю. Тема "Держава проти громадянського суспільства" проходить в працях І.Бентама, Ж.Сисмонді та ін. і набуває більш-менш завершену форму у Л. фон Штейна і Г.Гегеля.

Особлива заслуга в розробці концепції громадянського суспільства в його взаємодії з державою, безсумнівно, належить Гегелю. Він дійшов висновку, що громадянське суспільство являє собою особливу стадію в діалектичному русі від сім'ї до держави в процесі тривалого і складного процесу історичної трансформації від середньовіччя до Нового часу. Соціальне життя, притаманне громадянському суспільству, радикально відрізняється від етичного світу сім'ї і від публічного життя держави, утворюючи необхідний елемент в тотальності раціонально структурованої політичної спільності. Вона, за Гегелем, об'єднує ринкову економіку, соціальні класи, корпорації, інститути, до завдань яких входить забезпечення життєздатності суспільства і реалізація громадянського права. Громадянське право складає комплекс приватних осіб, класів, груп та інститутів, взаємодія яких регулюється громадянським правом і які, як такі, прямо не залежать від самої політичної держави. За Гегелем, сім'я як "перший етичний корінь держави" являє собою суттєве ціле, члени якого вважають себе "акциденціями", а не таких індивідів, що змагаються між собою і пов'язані договором. Що ж стосується громадянського суспільства, то там справи складаються інакше. Численні його складові часто незіставимі, нестійкі й підвладні серйозним конфліктам. Воно нагадує поле битви, де одні приватні інтереси стикаються з іншими. Причому, надмірний розвиток одних елементів громадянського суспільства може призвести до пригнічення інших його елементів. Громадянське суспільство не може залишатися "громадянським" доти, доки воно не керується політичне під наглядом держави. Лише верховна публічна влада — конституційна держава може ефективно управитися з його несправедливостями і синтезувати конкретні інтереси в універсальну політичну спільність. З цієї позиції Гегель піддає критиці сучасну теорію природного прав-а за те, що вона змішує громадянське суспільство і державу, за те, що нважас останнє як партнера його підданих і тим самим піддає сумніву "абсолютний божественний принцип держави".

/,'

Взагалі ж, як уважав Гегель, відношення громадянського суспільства і держави можна визначити з точки зору політичної раціональності, переваг і недоліків урізання самостійності, абстрактної свободи і конкурентного плюралізму громадянського суспільства на користь універсальних державних прерогатив. Взагалі ідея держави Гегеля була ідеальною. В цілому формування різних варіантів концепції громадянського суспільства нерозривно пов'язане з формуванням ідеї індивідуальної свободи, самоцінності кожної окремої особи.

І сьогодні термін "громадянське суспільство" залишається предметом гострих дискусій. Суттєво те, що "громадянське суспільство повинне служити підставою політичного життя, вносити в останнє демократичні риси і властивості, самий дух визволення особи від державного диктату — основу основ громадянського суспільства"1.

Що ж являє собою громадянське суспільство? В ньому людині законом гарантується вільний вибір форм її економічного і політичного буття, стверджуються всебічні права людини, тут немає монополії однієї ідеології, одного світосприймання, діє свобода совісті. Така загальна характеристика громадянського суспільства.

Громадянське суспільство — поняття, що означає сукупність неполітичних відношень у суспільстві: економічних, соціальних, моральних, релігійних, національних і т. ін. Громадянське суспільство — це сфера самовиявлення вільних громадян і добровільно сформованих асоціацій і організацій, обмежених відповідними законами від безпосереднього втручання та свавільної регламентації діяльності цих громадян і організацій з боку державної влади . Становлення концепції громадянського суспільства відноситься до другої половини XVIII — початку XX ст. В працях філософів Просвітительства, німецької класичної філософії починає усвідомлюватися необхідність чіткого розділення держави і громадянського суспільства. В той же час, особливо в філософії права Гегеля, пріоритет у співвідношенні держави і громадянського суспільства надавали державі. Подальше вивчення цього феномена дає можливість вченим робити протилежні висновки, стверджуючи пріоритет громадянського суспільства над державою. Однак в конкретних історичних умовах післяжовтневого періоду співвідношення громадянського суспільства і соціалістичної держави були істотно деформо-

1 Оснонм политологии: Курс лекций для высших учебных заведений / Авт. кол.: 1).Д.вабким, ІІ.И.Козюбра, В.В.Копейчикои и др. — К., 1991. — С.74.

2 Дни.: Философский словарь / Под ред. И.Т.Фролова. — 6-е изд. — М., 1991. — С.97—98.

4 - 1}Ш

13

вані — держава взяла на себе не лише владні функції, а й функції жорсткого адміністративного контролю і регулювання сфери самодіяльної творчості громадян і діяльності їх добровільних асоціацій і об'єднань і цим самим поглинула громадянське суспільство. Побудова української державності вимагає здійснення чергової інверсії у відношеннях між державою і суспільством. Це означає, що в процесі побудови незалежної державності в країні повинні бути створені різні інститути громадянського суспільства, поступово обмежене державне втручання в економічне, соціокультурне життя. Функції держави в міру зростання громадянського суспільства мають бути зведені до мінімуму. Вона займе відповідне місце і стане функцією суспільства під надійним її контролем.

Громадянське суспільство — це сфера спонтанного самовиявлення вільних громадян і важливо, щоб процес самовиявлення не закінчувався лише цим, а привів до самореалізації можливостей громадянина.

Громадянське суспільство — це найвища форма спільності, до нього входять асоціації (сім'ї, корпорації), які не можна зрівнювати з ним за своїм значенням, оскільки спільність являє собою співдружність, засновану на принципі справедливості, в ній людина може знайти для себе найбільше благо . Деякі дослідники вважають, що "...більшість існуючих підходів до визначення громадянського суспільства, незважаючи на наявність в них відмінностей, мають загальний головний недолік: в них суспільство, що підлягає аналізу, зв'язується з якими-небудь конкретними інститутами або їх сукупністю (або протиставляється їм чи державі)" . Подібні ж підходи викладено авторами першого в Україні "Політологічного словника", які вважають, що "громадянське суспільство — сукупність не-політичних відносин (економічних, національних, духовно-моральних, релігійних і т.ін.), галузь спонтанного самовиявлення інтересів і волі вільних індивідів і їх асоціацій, що охороняється законами від регламентації їх діяльності з боку державної влади" .

Вважаємо, що подібні підходи майже однакового визначення суті та інституціональної структури громадянського суспільства випливають внаслідок наявності в нашій науці штампів. Суть такого

1 Див.: Кола Д. Гражданское общество // 50/50: Опыт словаря нового мышления / Под общ. ред. М.Ферро и Ю.Афанасьева. — М., 1989. — С.449—450.

2 Одинцова А.В. Гражданское общество: прошлое, настоящее, будущее // Соц.-полит. науки. — 1991. — № 12. — С.40.

3 Политологический словарь / LOCT-. * •' •' ригорян, А.А.Копева, Т.Л Малыгина, Н.Г.Смольков, В.Ф.Халипоп. — К, 1991. - fc.37—38.

підходу полягає в ототожнюванні мети і принципів, яким той чи інший інститут повинен "служити" формально, і тієї мети і принципів, яким він служить насправді. Розглянути цю взаємодію можна на прикладі органів самоврядування, інститути яких, як правило, включають до структури громадянського суспільства. З давніх-давен прийнято вважати Ради органами народовладдя, які реалізують завдання самоврядування в житті суспільства. Головними в їх діяльності, як правило, вважаються дійсні інтереси трудящих. Єдине, можливо, що ієрархізація проблем виникала не у відповідності з їх очікуванням. В зв'язку з цим самі добрі наміри розходилися з дійсними життєвими інтересами. Але це предмет окремого дослідження. Загостримо увагу на зазначеній вище проблемі незбігання проголошених і реальних цілей і принципів у діяльності суспільних інститутів.

Визначення суті громадянського суспільства уявляється всеосяжним на змістовному рівні. Громадянське суспільство — це таке суспільство, в якому головною діючою особою є людина зі своєю системою запитів та інтересів, відповідною системою цінностей. Такий підхід до аналізу громадянського суспільства дозволяє зробити висновок про те, що воно повинно, так чи інакше зачіпаючи сукупність громадянських відносин, відображати взаємозв'язок всіх сфер суспільного життя людини. Разом з тим зрозуміло, що громадянське суспільство — це не будь-яке суспільство. Отже, постає завдання визначити критерій, у відповідності з яким ті чи інші суспільні відносини та інститути можуть бути до нього віднесені.

Людина, що живе в суспільстві, має велику кількість матеріальних і нематеріальних інтересів, їх реалізація є невід'ємною передумовою як її власного розвитку, так і розвитку суспільства в цілому. Всі ці інтереси, запити, потреби реалізуються завдяки відповідним суспільним відносинам і інститутам, які і є структурними елементами громадянського суспільства. Громадянське суспільство — це сукупність суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних і т.ін.), формальних і неформальних структур, в рамках яких відбувається задоволення потреб і реалізація інтересів індивідів і їхніх груп, адекватних досягнутому рівню суспільного розвитку. Критерієм віднесення суспільних відносин та інститутів до сфери громадянського суспільства виступає задоволення потреб, реалізація інтересів особистості. Визнання цього критерію як вихідного робить неминучим висновок про історичність громадянського суспільства. Воно існувало завжди, набуваючи на кожному етапі

14

тієї чи іншої конкретно-історичної форми, охоплюючи більш чи менш широкі маси населення, а також коло суспільних відносин.

Відомо, що виділяють такі форми громадянського суспільства, як абсолютну, відносну і реальну. Абсолютне громадянське суспільство існує як найвища мета і ступінь суспільного розвитку. Відносне громадянське суспільство розуміємо як потенціально можливе в рамках існуючого рівня розвитку виробничих сил, як Ідеальну модель, де є умови для задоволення певної системи потреб і специфічних історичних інтересів населення. Реальне ж громадянське суспільство виступає як конкретно-історична форма його існування в одній певній країні. Особливість абсолютної і відносної форм громадянського суспільства в тому, що обидві вони мають ідеальний характер, а тому фактично не можуть бути реалізовані. Потрібно лише намагання наблизитися до них.

Таким чином, в дійсності ми зустрічаємося з реальним громадянським суспільством. Ступінь його зрілості на певному етапі історичного розвитку в будь-якій конкретній країні зумовлюється відповідністю сукупності суспільних відносин тієї ідеальної моделі, що склалася, до того ж потенційні можливості якої створюються досягнутим рівнем соціальне-економічного розвитку. Інакше кажучи, суспільство є громадянським настільки, наскільки сукупність суспільних відносин відповідає вимогам природно-історичного процесу і тим самим створює умови вільного розвитку виробничих сил суспільства, насамперед, його головної виробничої сили — людини. Сьогодні громадянське суспільство найчастіше визначається як протилежність, противага державі. Дійсно, з появою держави відбувається свого роду немовби роздвоєння елементів суспільного життя на чисто громадянські і державні. Разом з тим процес розвитку держави не обов'язково призводить до придушення громадянського суспільства. Немає однозначної залежності між існуванням держави і наявністю або відсутністю громадянських засад в житті

суспільства.

Перша причина виникнення проблеми громадянського суспільства полягає в тому, що держава монополізує не властиві їй функції, і саме держава, її апарат, перетворюються у відірвану від суспільства корпорацію. Друга, шо безпосередньо випливає з першої, причина виникнення проблеми громадянського суспільства полягає в невідповідності між реальними суспільними процесами та ї відображенням у формалізованих правових нормах. Щодо значення чинника неімліюнідності формальних процесів, проголошених держа-

кою, реальним суспільним відносинам, то можна зустріти пояснення цього в працях багатьох великих мислителів. Свого часу, звертаючись до громадян Женевської республіки, Руссо писав: "Немає нічого більш вільного, ніж ваше становище, немає нічого більш рабського, ніж ваш сучасний стан". Невідповідність між реальним і формальним узагальненням виробництва, нав'язування форм і методів організації виробництва, що не відповідають об'єктивним умовам, рівню розвитку виробничих сил виникає при активному втручанні держави в соціально-економічні відносини. Це і є придушення потенційних можливостей громадянського суспільства.

Випередження формальним узагальненням його реального рівня має перед протилежною ситуацією перевагу лише тоді, коли воно усвідомлюється суспільством. Це усвідомлення повинно виявитися в активній соціально-економічній політиці, у здійсненні заходів, спрямованих на підтягування об'єктивних умов виробництва і суспільного розвитку в цілому, реальних форм узагальнення до рівня, адекватного встановленим передовим, випереджаючим природно-історичний процес, формалізованим принципам і відносинам.

Попередній розвиток нашої країни свідчить про те, що зазначеній проблемі не приділялось належної уваги. Повсюдно складалася практика ототожнювання реального стану справ з програмними настановами. Склалося і стало поглиблюватися протиріччя між існуючими суспільними відносинами і декларованими в документах гаслами. Це протиріччя стало потужним чинником деформації суспільних відносин, системи інтересів і цінностей народу, в тому числі і його політичної свідомості.

Невідповідність реальних суспільних відносин формальним, проголошеним принципам суспільної організації, деформація всієї системи суспільних відносин є також причиною невідповідності типів громадянського суспільства тим чи іншим суспільно-економічним формаціям. Так, невідповідність реальних розподільчих відносин формально проголошеному принципу розподілу за результатами праці, без сумніву, справила негативний вплив на систему мотивацій до праці. Те ж саме можна сказати і про розбіжність між формальними і реальними відносинами власності, результатом яких є майже повне відчуження трудящих від засобів виробництва, деформація як в системі економічних, так і політичних інтересів.

Тепер визначимо чинники, виходячи з яких можна дати оцінку конкретним формам громадянського суспільства. Рівень розвитку цього суспільства, його масштаби і межі визначаються:

IS3S

17

/6

по-перше, відносинами власності, що реально існують в суспільстві;

по-друге, рівнем і формою усуспільнення і рівнем розвитку виробничих сил;

по-третє, конкретно-історичними умовами країни, системою суспільних і передусім політичних інститутів, характером їх діяльності, політикою, що проводиться урядом.

Таким чином, співвідношення цих трьох чинників дає уявлення про громадянське суспільство. Його елементами виступають:

різного роду асоціації, що здійснюють свою діяльність на підставі реального самоврядування (територіальні, виробничі, за інтересами і т.ін., а також їх органи);

правова держава, її апарат;

політичні партії, що вважають за основне в своїй діяльності консенсус з іншими інститутами громадянського суспільства щодо фундаментальних суспільних цінностей;

структури, засновані на спільності інтересів, які функціонують на підставі горизонтальних зв'язків.

Деякі дослідники вважають, що сучасне громадянське суспільство як свій невід'ємний елемент включає і правову державу, її формування означає подолання повного одержавлення суспільства, повернення держави в стан громадянського суспільства, з якого вона сама й вийшла, розвиток захищеної правом вільної особистості.

Однак широке розповсюдження в теорії, на практиці, в суспільній свідомості отримали уявлення, згідно з якими держава неминуче протистоїть громадянському суспільству, пригнічує його. Як наслідок, проблема громадянського суспільства зводиться лише до боротьби з державою. Гадаємо, що така позиція спрощує цю

проблему.

Проблема громадянського суспільства зводиться не стільки до протиставлення його державі, скільки до запобігання таких форм організації, в тому числі й державних, при яких внутрішні інтереси суспільства, інтереси його членів підмінюються відірваними від людини інтересами будь-якої групи людей або апарату. Твердження про принципову протилежність держави і громадянського суспільства помилкове в методологічному плані і може призвести до хибних висновків на практиці.

Придушення громадянського суспільства мас місце там і тоді, де і коли будь-які інститути, органи в структурі суспільної ор-ганізлції перестають виражати інтереси тих верств населення чи груп

суспільства, для відстоювання і захисту яких вони були створені, і починають своє існування заради свого самозберігання. Таке становище може виникнути не лише в державно-політичній сфері, а й у суспільних організаціях, де апарат відірвався від тих, чиї інтереси він повинен захищати, а членство в них обмежується сплатою членських внесків, щоб утримувати апарат.

До проблеми громадянського суспільства, його взаємодії з державою не можна підходити догматично, її аналіз потребує конкретно-історичного підходу. В політичному житті, наприклад, громадянське суспільство забезпечує всім громадянам доступ до участі у державних і суспільних справах. Тут держава і громадяни зв'язані взаємною відповідальністю, при безумовному пріоритеті демократично прийнятого закону і рівності всіх перед законом, тобто існує правова держава, в якій реалізовані громадянські права людини на рівні міжнародне визнаних норм:

виключення будь-якої дискримінації за національно-етнічними, політичними, релігійними, статевовіковими ознаками;

надійний законодавчий захист особистості і гідності громадянина: недоторканність його житла і майна, свободи вибору проживання, виїзду або в'їзду в країну, таємниці листування і телефонних розмов, свободи слова, преси, інформації;

вільне самовизначення людини в її світогляді та духовних інтересах;

всебічний захист громадянських прав з боку судових органів та громадських організацій1.

Досвід цивілізованих країн свідчить про те, що громадянське суспільство, засноване на консенсусі, дає своїм громадянам мир, спокій і злагоду, а також процвітання. Найбільш характерний приклад цього являє, на наш погляд, Швеція. 90 відсотків усієї шведської промисловості становить приватний сектор, 75 відсотків сільськогосподарської продукції проходять через закупівельні, переробні і торговельні кооперативи. В цілому з кооперативним сектором зв'язані кожні дві з трьох сімей Швеції. Приватнокапіталістична основа господарювання добре співіснує з громадською формою перерозподілу. Так, на заробітну плату та інші виплати припадає 70 відсотків валового продукту, капіталу залишається близько ЗО відсотків. Шведські робітники в середньому заробляють в 4—

І Див.: Смольг.ов В.Г. Проблемы формирования гражданского общества // Соц.-полит. науки. — 1991. — № 4. — С. 10.

19

5 разів більше, ніж наші. Безплатна освіта, дешева якісна медична допомога; більш як 45 м житла і майже дві кімнати на кожну людину; понад 400 автомобілів, 590 телефонів, 390 телевізорів на 1000 мешканців — ось лише деякі показники загального матеріального забезпечення шведів. Водночас у Швеції існує практично повна зайнятість — в країні менше двох відсотків безробітних, їм надається добра допомога. Подібні приклади і уроки слід брати до уваги при проведенні реформ, побудові правової держави. Єдине, що неодмінно треба враховувати, це наявний менталітет свого народу, бо голе копіювання нічого доброго не дасть, а може лише ускладнити ситуацію. Зрозуміло, що від цього знову зазнає збитків конкретна людина, а допустити цього не можна, бо наші люди настраждалися вдосталь.

Із сказаного випливає, що метою громадянського суспільства є людина. З формуванням громадянського суспільства наша країна буде спочатку опановувати загальнолюдські цінності. Ці цінності вироблялися сторіччями. Нехтування ними обернулося для нас тяжкими наслідками. В нашій країні не могло скластися громадянське суспільство тому, що воно було позбавлене своєї головної економічної опори — власності. Трудящі опинилися відчуженими від власності. Людина, яка формально вважалася колективним власником засобів виробництва, фактично таким не була, не була дійсним господарем одержавленої економіки. А це, в свою чергу, негативно відбилося на політичній свідомості. Таким чином, можна зробити висновок, що в умовах тоталітаризму сталося поглинання державою суспільства. Держава втручалася в усі сфери життєдіяльності людини.

Сформувати громадянське суспільство, в якому б відбулося розкріпачення людини як громадянина, покликана політична реформа. В умовах демократії держава повинна бути під надійним контролем суспільства. При цьому йому передається значна частина функцій держави. Розвиток справжньою народовладдя — це і є формування громадянського суспільства. Зараз в Україні відбувається процес перерозподілу владних функцій, наявна активність політичних сил, по суті утверджується багатопартійність. Зрозуміло, що демократизм суспільства вимірюється не кількістю партій, а ступенем залучення людей до вирішення спільних справ. Питання про перевагу однопартійної або багатопартійної системи — це питання не принципу, а політичної доцільності. Людина почуває свою справжню громадянську активність лише тоді, коли буде впевнена,

що її голос почують, що від неї реально залежить процес прийняття управлінських рішень.

Громадянське суспільство тісно пов'язане із становленням правової держави. Вони формуються одночасно. У правовій державі виключається диктатура будь-кого над будь-ким. У цьому разі вищим авторитетом стає закон. Його виконання повинне бути святою справою, а покарання за нехтування ним — неминучим. Вся сила державної влади, громадська думка, зусилля засобів масової інформації спрямовані на захист закону і правопорядку. Інакше неминучий правовий нігілізм, нові варіанти свавілля.

Створення правової держави є найголовнішим завданням сучасності. Побудувати правову державу треба в конкретній країні з її позитивними і негативними надбаннями. Проблема надто глобальна, шляхи її розв'язання потребують глибинних концептуальних розробок. А таких розробок ще немає, їх і не могло бути, оскільки ще совсім недавно вважалася блюзнірством сама ідея правової держави при соціалізмі . Сьогодні це вже історична необхідність, здійснення якої бажають мільйони громадян.

Становлення правової держави — необхідна умова і основа справжньої свободи особи. Тому особливо актуальним є питання політичного та правового статусу особи, реального забезпечення прав і свобод громадян, громадських організацій і т.ін.

Правовій державі в сучасних умовах немає альтернативи2. З чого випливає така впевненість та категоричність? Відповідь випливає, на наш погляд, з конкретного історико-політичного досвіду, бо всі цивілізовані люди живуть у правових державах. У наш час це поки що найвища з державних форм, що існує реально. Правова держава визначається вченими як школа і лабораторія, в якій виробляються засади майбутнього суспільного ладу. В цьому призначення людства, якщо воно вважає себе цивілізацією.

Ідея правової держави, як і ідея громадянського суспільства, є вистражданою для громадян України. Люди мріяли про життя в такій державі, а теоретики ці ідеї розробляли та пропонували своїм громадянам. Та політика й історія розпорядилися зовсім по-іншому. Після жовтневих подій 1917 року сама ідея правової держави соціалістичного типу деякий час підтримувалася. Але в кінці 20-х

1 Див.: Правова держава: Респ. міжвід. зб. наук, праць. Вип.1. — К., 1992. —

2 Шемшученко Ю.С. Україна: проблеми формування правової держави // Там же. — С. 6.

6 •- 1838

21

20

років, коли в країні активно стали формуватися командно-адміні-стративна система і культ особи, це відношення до такого статусу держави різко змінилося. Система використовувала права як однобоку систему, якій притаманні всілякі заборони, репресії і т.ін. Інший бік, конструктивний, не враховувався. Тобто сталося таке саме явище, як і з політикою. Довгий час політична система, політичні відносини формувалися вульгаризовано. Політику використовували як боротьбу, а другий її аспект — консенсус — не враховувався. Щоб це положення змінити, треба, насамперед, узаконити політичну науку як науку цивілізованого народу. Потрібно дати громадянам знання політичних технологій і тоді буде поступово зникати політичний інфантилізм та інші існуючі вади політичної сфери. А політична свідомість почне звільнятися від другого дна, стане здатною до динамічної самореалізації. Вона зможе стати сприйнятливою до тих важливих ідей, законів, тенденцій, що притаманні діяльності кожної держави, а не лише "буржуазної", як це вважалося деякий час. Запорукою цих змін є розкріпачення в сфері мислення, свідомості. Демократизація духовної сфери має привести до аналогічних зрушень в інших сферах життєдіяльності людини.

Нагальна потреба — побудова правової держави. Це правова форма організації і діяльності публічної політичної влади та її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права. Правова держава — це держава, в якій домінує право. Сам термін "правова держава" було утверджено в німецькій юридичній літературі у першій третині XIX ст. (в працях К.Т.Велькера, Р. фон Моля та ін.), а в подальшому він розкрився у ряді країн Європи та в Росії. Вже античні мислителі розробили ряд положень, що мали велике значення для наступних уявлень про правову державу, в тому числі про роль права в організації справедливої і сталої форми держави. Арістотель виробив положення про право як регулюючу норму політичного спілкування. Взагалі він уважав виникнення усякої держави природним продуктом, а людину — політичною істотою. "...Всяка держава являє собою свого роду спілкування, всяке ж спілкування організується заради якогось блага, то, очевидно всі спільності прагнуть до того або іншого блага, до того ж, більше інших до вищого з усіх прагне того спілкупання, котре є найбільш важливим з усіх і обіймає всі інші спілкування. Це спілкування і називається державою або спілкуванням політичним"1. У Новий час

формування уявлення про правову державу йшло у руслі утвердження доктрини природного права, виникнення і закріплення світського юридичного світосприймання, визначення прав і свобод всіх людей, пошуків різноманітних державно-правових форм, засобів і механізмів протидії монополізації політичної влади в одних руках, становлення концепції розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Суттєвий внесок в розробку цих положенть зробили Г.Гроцій, Б.Спіноза, Дж.Локк, Ш.Монтеск'є, Д.Адамс, Д.Медісон та ін. У систематизованому вигляді філософія держави як правової організації розроблена Гегелем. До складу основних відмітних ознак правової держави можна віднести:

верховенство правового закону;

реальність прав і свобод особистості;

організацію і функціонування суверенної державної влади на засадах конституційно-правової регламентації принципу розподілу влад;

правову форму (взаємність прав і обов'язків) взаємовідносин індивіда, суспільства і держави.

Правова держава, як концентрований вираз досягнень прогресивної політико-правової думки і практики, відноситься до загальнолюдських цінностей.

Під правовою розуміється держава, у якій здійснюється верховенство закону, неухильно охороняються права і свободи громадян, торжествує соціальна справедливість.

Досягнення такого стану — важливе завдання для нашого суспільства. Щоб здійснювати верховенство Конституції, громадяни України повинні бути впевнені, що в ній адекватно відбиті процеси, а також перспективи, які притаманні цій державі. Вони мають усвідомити, що такий процес можливий і в його здійсненні багато що залежить від їхньої політичної свідомості, політичної культури та інших чинників. На жаль, нині діюча Конституція ще не виконує цієї ролі, її характер не відбиває стану і перспектив розвитку нашої держави. Це призводить до появи протиріч різного плану, в тому числі політичного і правового характеру. Тому необхідний міцний фундамент, тобто нова Конституція України як суверенної держави. Потрібно також вести ефективну роботу з розробки законів, які б

С.6. б*

1 Аристотель. Сочинении- И 4 т ті- її / А.ИДовтура. - М., 1983, ~- KM. Vpna7 (А),' 1 25? а 5 ДрЄ8НЄГрСЧ' ' Общ' Ред'

22

1 Шемшученко ІО.С. Україна: проблеми формуванню правової держави. —

23

регулювали основні питання всіх сфер життєдіяльності людини. Окрім економічних, соціальних проблем, держава має вирішувати кардинальні питання формування політичної свідомості своїх громадян. Бо відсутність такої (мається на увазі недеформованої) чинить великі перешкоди діяльності громадян взагалі і політичній — зокрема. Змалку середня школа дає юному громадянину безліч тих чи інших уявлень, понять, законів, зокрема рослинного та тваринного світів, але вона майже нічого не дає цьому громадянину, щоб він зміг розібратися у політичній сфері. Закони, закономірності, тенденції політичної сфери закриті для їхнього сприймання. Як наслідок цього — повна безграмотність у відносинах, що стосуються держави і громадянина, громадянина і політичних інститутів суспільства, "дике" сприймання нових перспективних явищ, процесів політичного життя. Держава має невпинно створювати умови щодо прогресу політичних відносин, давати громадянам необхідні політичні знання та технології. Адже політична практика показала, що саме наша настроєність на конечний результат, а не на технологію того чи іншого політичного процесу призводить до великих деформацій в політиці.

В умовах правової держави реалізуються громадянські права людини на рівні міжнародне визнаних норм. Тут держава і грома дяни зв'язані взаємною відповідальністю при безумовному верховенстві демократично прийнятого закону і рівності всіх перед ним. У цьому випадку демократія розуміється не лише як права і свободи, а й як тісно пов'язані з ними громадянська відповідальність, суворе додержання законів і самоконтроль. У правовій державі реалізуються принципи загального, прямого, рівного виборчого права. Всім громадянам забезпечується доступ до участі в державних і суспільних справах.

Заради здійснення цієї мети треба, зокрема, поглянути на невикористані ідеї минулого. Ще задовго до нашої ери Арістотель бачив державу як баланс влад: законодавчої, виконавчої і судової. Слід вивчати й інші цінні ідеї, примусити їх працювати на сьогодення. Це серйозні підстави для великої роботи. Вже дещо зроблено, щоб здійснити розподіл влади. Це, зокрема, допоможе розподілити сфери компетенції і відповідальності.

У громадянському суспільств; діють норми загальнолюдської моралі, у ньому пріоритети віддаю-Ічя добру, справедливості, милосердю, доброчинності. Переборюй ьем чггучні бар'єри між людьми різних світоглядів, переконань, т -иг-.,,. Члени 'нікого суспільства

намагаються краще зрозуміти один одного, захистити все те, що їх об'єднує, а не наголошувати на тому, що їх роз'єднує. Розвивається ідейний плюралізм, змагання різних ідейних течій, думок, утверд- ; жується процес новаційності. І; Але стан нашого суспільства характеризується спалахами | мітинговості, емоцій, виявленням екстремізму, страйками та І пікетами В деяких регіонах, у тому числі й сусідніх з Україною, > йде громадянська війна, стикаються різні інтереси, головна мета яких — завоювання влади. Гинуть люди. Убитих та поранених налічується вже тисячі, а біженців — ще більше. Зростає вплив корумпованих елементів, на систему управління все більш тиснуть деструктивні процеси. Єдиною надійною силою для людей зали-' .Л шається армія і внутрішні війська. Тому першочерговим завданням на шляху становлення громадянського суспільства є забезпечення злагоди в країні та за її межами в ім'я досягнення політичної стабільності.

Боротьба України за свою державність має свою історію. Великий політичний і теоретичний внесок у становлення української державності зробив М.С.Грушевський. У його житті особливе місце посідає так звана "Українська ідея", що народилася, за його ж словами, тоді, коли "московський цар погодився прийняти Україну під свою руку в 1654 р". Або, як ми говоримо нині, Україна возз'єдналася з Росією. Відтоді, увібравши в себе притаманні усім пікам і народам сумніви у правильності обраного шляху, міфологізовану пам'ять про минувщину, невдоволеність дійсністю і надії на краще майбутнє, а також багато інших чинників, ця ідея увійшла в творчість практично всіх українських мислителів. Сам же Грушевський замість російської "імперії народів" бачив важливим створення вільного союзу народів. Розглядаючи шляхи до того, щоб це яскраве гасло стало повсякденною реальністю, М.С.Грушевський відзначив: існує лише один, до того ж найпростіший і най-раціональніший спосіб — широка децентралізація держави і організація самоврядування в національних територіях, які визначаються національними кордонами, і що тільки за таких обставин національність і національне питання перетворюється, нарешті, "из боевого клича, из предмета борьбы, парализующей устроение экономических и культурных отношений, в нечто само собой подразумеваемое, никаких особых соображений не требующее, в простую почву для усовершенствования этих экономических отношений". Нсдночас М.С.Грушенський цілком однозначно визначає місце ук-

1X38

25

24

раїнського питання в загальному процесі всебічного оновлення Росії: •'Разрешение украинского вопроса мы не выделяем из более общего вопроса о переустройстве государства на началах равноправия народностей и областей и национально-территориальной автономии, считая разрешение этого вопроса составной интегральной частью в проблеме обращения России в правомерное и благоустроенное государство" .

В своїх політичних поглядах, на відміну від багатьох сучасних політиків, М.С.Грушевський керувався не тільки емоціями. Він справедливо вважав, що так бажану федерацію не можна негайно ввести чи "призначити" якимось одним декретом. Шлях до неї лежить через певний перехідний період, протягом якого слід здійснити необхідні заходи, що закладають підвалини майбутньої федерації. Серед них на перше місце М.С.Грушевський поставив те, що кількома десятиріччями згодом, в процесі чергової спроби розв'язати "вічну" проблему бюрократичного централізму, набрало форми двох законів: про розмежування повноважень Союзу РСР і республік та про основи місцевого самоврядування. Наступним важливим кроком на шляху перетворення Росії у федерацію вільних народів М.С.Грушевський вважав прийняття закону про мови. Стосовно України такий закон був покликаний, на його думку, зняти всі обмеження на вживання української мови в усіх сферах культурного і громадського життя, в тому числі й у сфері народної освіти, і діяльності державних установ .

М.С.Грушевський мріяв про національне відродження. "Національна смерть, здавалося, вже віяла над ними. Але народні маси знайшли в себе невичерпну силу відродження, й те ж саме XVIII сторіччя, яке бачило найбільший занепад українського народу після попереднього піднесення, принесло з кінцем своїм основи відродження. Правда, вони були такі слабкі, що одержують своє значення лише в зіставленні з пізнішим відродженням" .

Ці та багато інших ідей М.С.Грушсвського вражають своєю політичною далекоглядністю, дають підстави простежити розвиток

1 Грушевский М.С. Освобождение России и украинский вопрос. — СІІб., 1907. — С. 47'.

2 Цит. за: Кошьтенко О.Л. М.С.Грушевський: "Якої ми хочемо автономії і феїерацп" // Правова держава: Рссп. міжвід. зб. наук, праць. ВигІ.1. — С. 135-136.

3 ГруІІІсиський М.С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990. — С.306.

ідеї української держави протягом багатьох років, робити з цього політичні висновки.

Значний внесок в розробку проблеми державності зробив В.Винниченко. Він писав: "Для творення нашої державності насамперед треба було спокою, ладу. Крім того, державність обхоплює не тільки українську націю, а всі національності, які заселяють територію України. Без співучасті неукраїнських елементів було б надзвичайно важко провадити справу організації держави" . Та коли приступили до завдання ближче, стикнулися з величезними труднощами. Потрібна була власна основа, яка б дала можливість вийти з цієї ситуації. Найбільше було покладено на соціально-демократичну течію. "Можна цілком певно сказати, що провідничу роль в1 відродженні української нації за цих часів грала українська соціал-демократія" . Всі найважливіші акти державного та загальнонаціонального характеру, такі, наприклад, як Універсали, Декларації, Ноти складалися соціал-демократами. Перший український уряд, перший кабінет українських національних міністрів складався в більшості своїй із соціал-демократів. Всі національні сили були спрямовані на досягнення загальної мети — побудову державності. Одна з великих труднощів полягала в тому, що було мало творчих, організаційних та просто інтелігентних сил. "Оголосити творіння державності легко, але ж треба серйозно вдуматись, що то значить, яка то велетенська робота, яких зусиль вона вимагає, яких сил, якої кількості людей, знання, досвіду, матеріальних засобів" . Створюючи державність, треба було насамперед створити в Україні всі органи державного управління й господарства. Для цього були потрібні тисячі досвідчених, освічених і національне свідомих людей. Тоді не вистачало досвіду, тільки ентузіазм і високе піднесення духу могли надати відваги. "Але нашою метою, істотною, ґрунтовною метою була не сама державність. Наша мета була — відродження, розвинення нашої національності, пробудження в нашому народі своєї, національної гідності, почуття необхідності різних форм свого розвитку, здобуття сих форм і забезпечення їх. Державність же є тільки засоб для сеї істотної цілі. І через це самий процес здобування сеї державності вже мав би служити пробуджуючим, поштовхуючим і усвідомляючим фактором" . Найголовнішою духовною, матеріальною силою вважались народні маси.

1 Винничеико В. Відродження нації: В 3 ч. Ч.1. — К., 1990. — С.247.

2 Там же. — С.248.

3 Там же. — С.255.

4 Там же. — С.257.

У "Декларації Генерального Секретаріату Центральної Української Ради", прийнятій 27 червня 1917 року, зазначалось: "Найпершою перешкодою до планового переведення сієї роботи є недостача політично-соціальної й національної свідомості й мала організованість народних мас" . Подолавши ці труднощі, треба було перебудувати місцеву й загальнокрайову владу, які б відповідали потребам демократії. У перший період творення української державності соціал-демократи мали довір'я мас. Але в подальшому в них не вистачило сміливості, відваги, широти й далекоглядності. Вони злякались "темних інстинктів" мас.

Справді, шоб громадяни включалися в процес перетворення, потрібно багато чого. Головне — усвідомлення ними тих великих завдань, що стоять перед державою. Коли політична свідомість стане наявною, це буде запорукою великих державних перетворень.

Серед нескінченних суперечок сьогоднішніх парламентарів щодо ролі, функцій, зобов'язань і компетенцій держави дуже цікавими і нагальними уявляються роздуми Б.М.Чичеріна про цей важливий суб'єкт політики. Він послідовно обстоював думку про те, що держава не повинна годувати, одягати, збагачувати якимось чином свого підданого, аби не виховати у нього комплексу нахлібника і не відбити ініціативність. Все це людина повинна бажати і вміти зробити сама. Держава ж лише зобов'язана захищати усіма засобами сумлінно зароблену власність громадянина і саме його життя як головний вид власності . Тобто найперше завдання держави — це захист підданого. Але існує і інша, більш значуща державна мета — формування громадянина, гідного захисту, інакше це завдання втрачає сенс. Випереджаючи запитання про те, як і з допомогою чого вона буде досягати цієї мети, Чичерін додавав, що у держави є два могутні глобальні засоби виховання громадянина, безпосередньо свободою і правдою. Він вірив у такі здібності держави у відношенні до особистості і відповідно закликав політичну науку досліджувати природу людини, її властивості і призначення, щоб бути корисною державній владі. Чичерін вірив у можливість влади щодо формування народу. Він намагався спростувати думку про те, що державна влада створюється народом. Навпаки, стверджував політолог, вона сама утворює із натовпу народ, не лише формуючи, але й

1 Винмичеико В. Відродження нипії - <(. І .... с 263.

1 Цит. за: Выдрин Д.И. ft і.оличп,, ,, >, .,„,, участвовать не те, кто желает, те, кто может // Перспектииь, - !«')• о ч __. (• К2.

об'єднуючи окремих розрізнених людей в єдине ціле. При цьому державна влада, на його думку, завжди залишається засобом, а народ — метою.

Досліджуючи закономірності функціонування і розвитку держави, Чичерін дійшов висновків, які підтверджуються зараз на наших очах. Він вважав, що держава як щось таке, що руйнується, і держава, яка знову виникає, тримаються на одних і тих самих засадах. Не маючи достатньої сили у власній організації, вони всю діяльність перекладають на окремих осіб, стани і спільності. Правда, ми до цього часу не можемо визначити, концептуалізувати ситуацію, щоб зрозуміти, руйнується чи заново виникає наша держава, чи з нею водночас відбуваються ці обидва процеси. Але як би там не' було, вони можуть тривати довго. Всьому приходить свій кінець: держава, що тримається на волі і компетенції окремих осіб і локальних соціальних груп, або гине, або все ж таки створює чітку і цілісну систему власне своїх, державних закладів сильної виконавчої влади, що пронизує весь політичний простір суспільства і здатна підпорядкувати при необхідності всі елементи суспільства інтересам і волі держави. Говорячи про цілі, завдання та надзавдання держави, вчений в той же час попереджав, що вони можуть виконуватися лише за конкретних умов. По-перше, державі, її органам в особі уряду, не повинні заважати верстви, що прагнуть до насильства та анархії. По-друге, державу, що здійснює реформи, не повинні підганяти нетерплячі радикали, вимагаючи всього і одразу. Тим більше, коли це стосується держави, що тільки-но стає на ноги. Відносно питання про те, яка реформа державного устрою краща, він вважав, що добра всяка, яка випливає із усієї історії і особистостей народу, отже, краща служить особистості і населенню в цілому. Головне, від чого залежить, на його думку, усталеність і міцність держави, — це наявність в її тілі визначних елементів, тобто постійних і тих, що змінюються. Першому відповідають спадкоємні керівники, другому — вибірні. Чичерін вважав, що освічений абсолютизм, що дає громадянам усі потрібні гарантії в приватному житті, сприяє розвитку народного блага більше, ніж республіки, які роздираються партіями. Щодо другого елемента, то це окрема тема, бо розробці проблеми народного представництва В.М.Чичерін віддав найбільше сил. Він вважав цей інститут запорукою і умовою політичної свободи, підкреслював, що земцем (депутатом) має бути людина, яка відповідає таким вимогам: І) дворянин; 2) незалежна від обставин; 3) компетентна; 4) безкорислива; 5) поставлена в

8 — 1838

2 Л"

29

сприятливі умови щодо громадської роботи. А логіка його думок така: у політиці мають брати участь не ті, хто бажає, а ті, хто може; не всі громадяни, а лише найбільш здатні й умілі з них. Виходячи з цього, він рішуче відкинув ідею щодо тотальної участі в територіальному і державному управлінні всіх прої Іарків населення. До таких людей, що можуть брати участь у політиці, він відносив дворян не тому, що в них "блакитна кров", уроджені політичні здібності, а тому, що цей соціальний прошарок з відомих причин був освіченим і вихованим. Але головне полягало, на його думку, в тому, що дворяни були власниками.

Отже, гарну організацію держава може отримати не завдяки щасливій випадковості, а завдяки знанням і свідомому плану. Треба зробити все можливе, аби більше знати і усвідомлювати сучасне, щоб краще будувати майбутнє.

Висновки:

на різних етапах історичного розвитку проблема створення громадянського суспільства та правової держави, їхньої взаємодії була актуальною, бо люди, політики завжди мріяли і бажали кращого суспільного устрою, гідного призначенню людини;

у перехідний період, коли Україна здобула незалежність, стала суверенною державою, питання про відновлення громадянського суспільства та розбудову правової держави є запорукою відстоювання прагнень всіх громадян до незалежності, миру і злагоди;

громадянське суспільство виникає лише з моменту появи громадянина як самостійного, усвідомлюючого себе індивідуальним членом суспільства індивіда; наділеного певним комплексом прав і свобод, моральною відповідальністю за свої дії;

держава не повинна давати громадянинові всі матеріальні блага. Все це людина повинна бажати і вміти зробити сама. Держава ж має надати їй для цього всі можливості і формувати громадянина, гідного захисту.

Зважуючи на це дослідження, розглянемо у другому розділі проблеми політичної свідомості громадян, її стан і перспективи розвитку.