Теория государства и права

104

Сама ж система таких норм відображається у понятті «об'єктивне право».

Об'єктивне право - це система загальнообов'язкових правил поведінки, які встановлені державою і визначають волю домінуючої частини населення в соціально-неоднорідному суспільстві, спрямовані на регулювання суспільних відносин і забезпечуються державою. Тобто, це комплекс норм, що регулюють суспільні відносини і становлять об'єктивований результат волевиявлення право-творчих органів, а також сукупність правил поведінки, застосування яких при регуляції суспільних відносин санкціонує держава.

Суб'єктивне юридичне право людини - це забезпечена державою і закріплена в юридичних нормах можливість певної її поведінки, що спрямована на здійснення певних прав. Володілець суб'єктивного права має можливість своїми діями самостійно проявити себе в своїй визначеній поведінці, вимагати відповідної поведінки від інших осіб та звертатися у відповідні компетентні органи держави у зв'язку з необхідністю захистити порушене право шляхом застосування заходів державного примусу. Суб'єктивне право є тому, що характеризує певні можливості, які належать конкретній особі (суб'єкту) та залежать від нього, його свідомості хоча б щодо їх використання.

Щодо взаємозв'язку суб'єктивного й об'єктивного права, то слід підкреслити, що суб'єктивне право виникає на основі норм об'єктивного права і ними передбачене.

Однією з особливостей права в усіх країнах романо-германської правової системи є поділ його на публічне і приватне. Цей поділ має майже загальний характер. Суть його полягає у тому, що до публічного права відносять ті галузі й інститути, які визначають статус та порядок діяльності органів держави і відносини індивіда з державою, а до приватного - галузі й інститути, що регулюють взаємо-

105

відносини індивідів. Такий поділ права на публічне і приватне протягом тривалого часу розглядали у рамках вчення, що трактувало його як «природний порядок», домінантний щодо держави. Стверджували, що прерогатива створення і забезпечення функціонування публічного права належить державі, а приватного - юридичним інституціям і закладам громадянського суспільства. Саме тому римські юристи, які здебільшого не належали до державних структур, концентрували увагу на приватному праві. Вже пізніше поступово почали вивчати створені англо-американською правовою системою норми публічного права. Цей процес посилився після визнання у більшості країн Західної Європи доктрини, про існування невід'ємних прав людини. Ось тоді і виникла необхідність реалізувати на практиці таку державу, в якій вищі представницькі органи стали виборними, виконавчі - дієвими, а судові органи - незалежними.

У підсистемі публічного права домінують імперативні (категоричні) норми, котрі не можуть змінити учасники правовідносин. Підсистема приватного права у своєму складі містить здебільшого диспозитивні норми, і тільки в тій частині, в якій їх не змінили учасники відносин. Що стосується структури цих двох підсистем, то вони мають такий вигляд: Галузі: підсистеми публічного права

Галузі: підсистеми приватного права

•S Конституційне; S Кримінальне; S Адміністративне; S Міжнародне публічне; •/ Фінансове; S Основні інститути трудового права; S Процесуальні галузі тощо.

•S Цивільне; S Сімейне; •S Торгове; S Міжнародне приватне, окремі інститути трудового права (в цілому трудове право має змішаний характер) тощо.

Різні галузі права в окремих державах мають неоднаковий ступінь розробки і кодифікації.

Свою специфіку у формування публічного права привніс принцип поділу влад, згідно з яким влада не може бути безмежною, безконтрольною, всепоглинаючою. Тому юристи романо-германської правової системи схиляються до того, що зазначений принцип і загалом публічне право можуть діяти тільки за умови високого рівня громадянської свідомості. Тут доречним буде додати, що повагу до права набагато простіше прищепити приватним особам, ніж державі, яка сама є носієм влади.

Реалізація цього права можлива лише за умови, що суспільна думка вимагає від керівників і адміністрації їх підпорядкування дисципліні та контролю.

У сфері приватного права особливо чітко простежується теоретична одноманітність правових систем країн. Це підтверджується тим, що в основу формування приватного права покладено римське право. До того ж, у багатьох країнах регламентація відносин ґрунтувалася на канонічному праві.

У всіх країнах романо-германської правової системи правову норму оцінюють і аналізують однаково, незважаючи на те, що існує багато дефініцій та визначень.

Згідно з доктриною, що склалася у країнах цієї системи, правова норма не повинна створюватися суддями. Вона виникає пізніше у результаті теоретичних роздумів, що грунтуються на вивченні практики і принципах справедливості, моральності, врахування інтересів та гармонії правової системи з усіма іншими соціальними системами. Така роль права відповідає традиції, згідно з якою воно розглядається як модель соціальної організації.