Семейное право

'Перший Сімейний кодекс УРСР 1918р. у зв 'язку з військовими подіями не було введено в дію. До 1926р. в країні в сімейних відносинах діяв принцип роздільності майна подружжя.

З*

67

айнові відносини між подружжям врегульовані на сьо-[і переважно Кодексом про шлюб і сім'ю Української • введеним в дію ще з 1 січня 1970 p. (з наступними ами). У необхідних випадках можливе також субсидіар-астосування норм цивільного законодавства, що визна-гь зміст прав громадян, порядок укладення угод та ін. )дексом пос шлюб і сім'ю (ст.22) встановлено принцип ьності придбаного в період шлюбу майна. «Майно, — ачається у цій статті, — нажите подружжям за час шлю-; його спільною власністю». Отже, режим спільності не ирюється на майно, придбане до шлюбу або після його чинення. При цьому юридичну силу має шлюб, укладе-в державних органах запису актів громадянського стану )ганах ЗАГСу). Нерідко чоловік і жінка з певних причин іеєструють шлюб, перебуваючи у так званих «фактич-> шлюбних відносинах. На майнові відносини такого гичного подружжя відповідні норми шлюбно-сімейного нодавства про спільність майна не поширюються. Спо-іідносно майна, набутого чоловіком і жінкою в період гичних шлюбних відносин, мають вирішуватись відпов-до норм цивільного законодавства про спільну частко-іасність. Водночас «радянському сімейному праву» відо-період, коли на набуте фактичним подружжям майно ювсюджувався режим спільності, встановлений сімей-законодавством. Такий порядок регулювання майнових осин між фактичним подружжям існував певний період липня 1944 p. Однак у зв'язку з соціально-демографіч-и змінами у суспільстві, викликаними війною, широ-розповсюдженням фактичних шлюбів, збільшенням на-суваності позашлюбних дітей, 8 липня 1944 p. було прий-і Указ Президії Верховної Ради СРСР, п.9 якого вста-іював, що лише зареєстрований шлюб породжує права і .'язки подружжя, передбачені шлюбно-сімейним зако-ївством.'

<оли і після прийняття зазначеного Указу пропонувало-озповсюджувати на майно, придбане фактичним под-

'.домости Верховного Совета СССР. 1944. №37.

ружжям, норми про спільну сумісну власність.' На наш погляд, немає особливої потреби встановлювати однаковий правовий режим спільної сумісної власності на майно, що набувається подружжям, яке знаходиться в зареєстрованому шлюбі, та фактичним подружжям, яке уникає такої реєстрації. Чоловік і жінка, які не бажають реєструвати шлюбні відносини, мають можливість врегулювати свої майнові відносини шляхом укладення відповідної угоди. При цьому в такій угоді за новим законодавством про власність, вони вправі передбачати щодо спільно набутого майна правовий режим спільної часткової або спільної сумісної власності. Не можна виключати також допустимість визнання фактичного подружжя членами сім'ї, що може дати підстави для застосування ч.І ст. 17 Закону «Про власність», за якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

В своїй первісній редакції КпШС УРСР (як і сімейні кодекси інших колишніх союзних республік) не передбачав можливості зміни принципу спільності за угодою між подружжям. Вважалося, що майно, придбане подружжям в період шлюбу, надходить у спільну сумісну власність незалежно від їх волі, тобто автоматично.2 Однак після доповнення КпШС України статтею 27" «Право подружжя на укладання шлюбного контракту» (Закон від 23 червня 1992 p.) ситуація істотно змінилася. Зазначена стаття викладена у наступній редакції: «Особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюбний контракт), в якій передбачити майнові права та обов'язки подружжя».

'Ерошенко А.А. Личная собственность в гражданском праве. М., 1973. С.66.

Чнколи в юридичній літературі вважалося, що для виникнення права спільної сумісної власності подружжя, крім перебування в шлюбі, необхідний факт ведення подружжям спільного сімейного господарства (Маслов В. Ф. Основные проблемы права личной собственности... Харьков, 1968. С. 146).

69

Умови шлюбного контракту не можуть погіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно з законодавством України.

Порядок укладення шлюбного контракту визначається Кабінетом Міністрів України.'

Аналіз структури та змісту наведеної статті дає підстави вважати, що з її введенням законодавцями допущено кілька недоречностей. По-перше, не досить логічним є розміщення ст.27' в главі 6, адже майнові права і обов'язки подружжя не обмежуються відносинами права спільної сумісної власності. По-друге, в ній закладена завідома внутрішня суперечність, оскільки з одного боку майбутньому подружжю дозволяється за власним розсудом визначати майнові права і обов'язки, а з іншого — не допустити погіршення становища будь-кого з подружжя порівняно з законом, що породжує сумнів з приводу допустимості зміни майбутнім подружжям режиму спільності майна. Ситуація стає ще більш заплутаною, якщо звернутися до ст.31 КпШС, яку Законом України від 23 червня 1992 p. доповнено ч.4, згідно з якою правила статей 22, 24, 25, 26 застосовуються у тому разі, якщо шлюбним контрактом не встановлено інші положення. Тобто тут знову ж таки допускається можливість зміни принципу спільності подружнього майна. Звертає на себе увагу й інша недоречність, допущена законодавцем, — зазначена ч.4 розташована в ст.31 КпШС, якою регулюється порядок звернення стягнення на майно подружжя. Залишилося невирішеним також питання про допустимість укладення шлюбного контракту неповнолітніми особами, які мають право за законом вступати в шлюб. На наш погляд, вони не вправі укладати шлюбний контракт.

На виконання вимог ст.27' КпШС України, постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 p. було затверджено Порядок укладання шлюбного контракту, з якого, однак, також чітко не вбачаються межі можливої свободи в майновій сфері майбутнього подружжя.2 Водночас це не за-

'Відомості Верховної Ради України. 1992. № 36. Ст.528. ^ив.: Право України. 1994. № 7-8. C.7, 45.

70

вадило складачам постанови додати зразок шлюбного контракту, в п.1 якого сформульовано положення, яким фактично подружжю надано право встановлювати розміри часток майна, яке буде набуте ними в період шлюбу (чоловікові — 2/3, дружині — 1/3).' Тим самим було враховано зміст ч.4 ст.31 і проігноровано вимоги ст.27-1.

На наш погляд, в зазначеній постанові Кабінету Міністрів України та доданому зразку шлюбного контракту дається розширене тлумачення ст.27' КпШС. Встановлення шлюбним контрактом нерівних часток у майні, що буде набувати-ся подоужжям в період шлюбу, саме і буде тією умовою, яка буде погіршувати становище того з них, кому встановлюється менша частка в спільному майні, адже на підставі ст.ст.22, 28 КпШС, кожний з них має право на рівну частку в спільно нажитому майні. Звичайно, найпростішим виходом з цієї скрутної ситуації могло б бути внесення відповідних змін до Кодексу про шлюб та сім'ю, прямо передбачивши в ньому право майбутнього подружжя в шлюбному контракті змінювати режим спільності майна, відступати від принципу рівності їх часток тощо. Однак, на наш погляд,, введення такого положення поки що є передчасним з наступних міркувань.

Немає єдиного підходу до вирішення цього питання і в світовій практиці. Так, в більшості країн світу можливий договірний (контрактний) і легальний (законний) режим регулювання майнових відносин подружжя. Тобто, якщо подружжя не уклало шлюбний контракт, то майнові відносини між ними регулюються законом.

Легальний режим може бути трьох видів. Так, у Франції, Швейцарії, окремих штатах США законом встановлюється режим спільності набутого в період шлюбу майна. В Англії, Німеччині, у переважній частині штатів США діє режим роздільності майна, а у Швейцарії, Норвегії, Данії діє режим відкладеної спільності (в період шлюбу подружжя розпоряджається набутим майном як роздільним, а при розірванні шлюбу все наявне майно ділиться між ними в рівних

'Див.: Там само.

71

частках).' При цьому більша частина населення розвинутих країн при вступі в шлюб не укладає шлюбних контрактів, надаючи перевагу легальному правовому режиму.

Звичайно, в сучасних умовах в Україні принцип роздільності майна подружжя є неприйнятним. Навпаки, в світовій практиці спостерігається тенденція до розширення сфери дії принципу спільності у регулюванні майнових відносин між подружжям, що є, зокрема, результатом жіночого руху за рівні права з чоловіками. Принцип спільності краще захищає інтереси особливо тих жінок, які займаються домашнім господарством, вихованням дітей тощо. Варто згадати, що ще першим Сімейним кодексом РРФСР від 16 вересня 1918 p., положення якого були сприйняті в українському законодавстві, передбачалася роздільність майна подружжя, придбаного в період шлюбу.2 Однак цей принцип не витримав випробування часом, оскільки досить часто ставив в скрутне становище непрацюючих з об'єктивних причин жінок, а тому згодом в сімейних кодексах РРФСР 1926 p. і УРСР 1926 p. був вже закріплений принцип спільності, який діє і досі. Враховуючи, що нині українське суспільство лише адаптується до ринкових відносин, що переважна більшість населення знаходиться в скрутному матеріальному становищі, яке буде поглиблюватися збільшенням числа безробітних, особливо серед жінок, введення повної свободи у визначенні умов шлюбного контракту з наданням вступаючим в шлюб права на зміну чи скасування принципу спільності є передчасною акцією. З настанням соціально-економічної стабілізації в країні, підвищенням матеріального добробуту населення можна було б надати вступаючим в шлюб право змінювати контрактом принцип спільності, збе-рігши за кожним з подружжя у будь-якому разі право на певну частку в спільно набутому майні, наприклад не менше 1/3 від цього майна.

'Див. Дет.: Гражданское и торговое право капиталистических государств. М., 1993. С.520—527. ^Див.: Рясенцев ЪА. Семейное право. М., 1967. С.35—40.

72

Не припиняє дію принципу спільності майна, встановленого шлюбно-сімейним законодавством, тимчасове роздільне проживання подружжя, викликане відрядженням, відпусткою, перебуванням на лікуванні, проходженням військової

служби то шо.'

Закон надає подружжю рівні права на спільно нажите майно у період шлюбу. Це стосується і тих випадків, коли заробітна плата чи інші доходи подружж-я не однакові за розміром. Більше того, чоловік і жінка мають рівні права на майно навіть тоді, коли один з них займався веденням домашнього господарства, доглядом дітей або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (ст.22 КпШС).

Сімейне законодавство не встановлює спеціального переліку майна, яке може бути спільною сумісною власністю подружжя. І в цьому, на перший погляд, начебто немає потреби, оскільки подружжя як і всі інші громадяни є суб'єктами цивільних правовідносин, а відтак вони вправі мати у спільній власності все те майно, яке взагалі може становити об'єкти права власності окремих громадян. З метою усунути можливі сумніви щодо об'єктного складу спільної сумісної власності подружжя. Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові від 15 червня 1973 p. (з наступними змінами) «Про деякі питання, що виникли в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім'ю України» роз'яснив, що такою власністю є майно, нажите подружжям під час шлюбу, зокрема речі домашнього вжитку, будівлі, грошові суми, а також вклади, внесені в кредитні установи, паєнагромадження в житлово-будівельному, дачно-будівельному і гаражно-будівельному кооперативі, цільові внески в садівницькі товариства, а в разі повного внесення пайового внеску — квартира, дача, гараж, інша відповідна будівля або приміщення, страхова або викупна сума і страхові внески, що їх одержав або вправі одержати страхувальник за договорами особистого страхування, які оплачувалися за рахунок спільних коштів подружжя, та викупна сума, що належала б

'Див.: Маслов В. Ф., Подопригора З.А., Пушкин А.А. Действующее законодательство о браке и семье. Харьков, 1974. С.60.

73

йому в разі дострокового розірвання договору змішаного страхування життя на час припинення шлюбних відносин, і належні подружжю грошові суми та майно за іншими зобов'язальними правовідносинами (квартира, викуплена (придбана) у будинку державного чи громадського житлового фонду).'

Безумовно, наведений перелік об'єктів спільної сумісної власності не є вичерпним. В умовах ринкової економіки їх коло може бути значно ширшим. Спільною сумісною власністю подружжя можуть бути акції, облігації та інші цінні папери, придбані за спільні кошти, їх вклади у статутних фондах господарських товариств, дивіденди та інші доходи, одержувані від такого майна, а також виграші від придбаних на спільні кошти лотерей. Режим спільності має розповсюджуватися і на авторську винагороду, авторський гонорар, право на одержання яких виникло в період шлюбу.

У ряді випадків певне майно підлягає спеціальному оформленню або реєстрації (вклади в кредитних установах, нерухомість, автомобілі та ін.), що здійснюється, як правило, на ім'я одного з подружжя. Незважаючи на це, обсяг прав на таке майно у другого з них не зменшується.

Окремо законодавець виділяє серед спільного майна речі професійних занять подружжя (музичні інструменти, лікарське обладнання, комп'ютер тощо). Вони також є сумісною власністю подружжя, але при поділі майна суд може взяти цю обставину до уваги, залишивши їх тому, хто використовує їх у своїй діяльності, а другому — присудити відповідну грошову компенсацію (ст.26 КпШС).

У законодавстві передбачено випадки, коли дошлюбне або інше особисте майно одного з подружжя може стати їхньою спільною сумісною власністю. Такі наслідки настають за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особисте майно одного з подружжя у період шлюбу істотно збільшилося у цінності внаслідок трудових чи грошових витрат другого з подружжя або їх обох (ст.25 КпШС). Проте одного лише

'Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. К., 1995. С. 363.

74

факту проведения подружжям, наприклад, капітального чи іншого ремонту жилого будинку, придбаного до шлюбу, ще недостатньо для визнання його спільною власністю. Обов'язково необхідно встановити, що таке майно істотно збільшилося у цінності.'

Окремої уваги заслуговує питання про момент виникнення права спільної сумісної власності у подружжя, оскільки ні цивільне, ні шлюбно-сімейне законодавство не дають на нього відповіді. Тому в юридичній літературі радянського періоду йшла тривала дискусія, яка набула особливої гостроти щодо одержуваної подружжям заробітної плати та інших доходів. Так, одні автори виникнення режиму спільності майна приурочували до моменту виникнення у одного з подружжя (працівника) права на одержання винагороди,2 другі — до моменту доставки її в сім'ю,3 треті — до моменту фактичного одержання заробітної плати чи інших доходів одним з подружжя (працівником).4

'Див.: Постанова Президії Вінницького обласного суду від ЗО серпня 1991 p. (Практика судів України в цивільних справах. К., 1995. № 3. С.88-89).

:lЮ. С. Червоный. Общее имущество супругов по советскому праву. Автореферат канд. дис. Харьков, 1952. С. 10; Бошко В.И. Очерки семейного права. К., 1952. С. 154; Иоффе О. С. Советское гражданское право (Ч.ІІІ). ЛГУ, 1965. С.226—227; Дзы-ба Р.А. Равноправие супругов — основной принцип советского семейного права. Казань, 1972. С. 48—49; Караханян ГА. Право общей совместной собственности в СССР. Автореферат канд. дис. Ереван, 1969. С. 17.

^ясенцев В.А. Семейное право. М., 1967. С. 85; Пергамент А.И. Основы законодательства о браке и семье. 1969. С.21;

Маслов В. Ф. Имущественные отношения в семье. Харьков, 1972. С. 20—21 та ін.

^алфина Р. О. Право личной собственности граждан СССР. М., 1955. С. 87; Тархов В.А. Советское семейное право. Саратов. С.48; Граве К.А. Имущественные отношения супругов. М., 1960. С. 42; Ромовская З.В. Защита в советском семейном праве. К., 1985. С. 168-169 та ін.

75

Нам не здається достатньо обгрунтованою думка про можливість виникнення права спільної власності або просто режиму спільності (якщо неодержану зарплату розглядати лише як об'єкт майнового права) в момент виникнення у одного з подружжя права на їх одержання. Справа в тому, шс нарахована, але не одержана громадянином зарплата взагалі не є об'єктом права власності. Працівник у такому разі набуває лише право вимагати передачі йому зарплати у власність відповідно до трудового законодавства, а відтак не може бути також об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Загальновідомо також, що неодержана зарплата, авторська винагорода і інші прирівнювані до них виплати у випадку смерті уповноваженої щодо них особи входять до спадкового майна і спадкуються у встановленому законом порядку. В ухвалі судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 17 грудня 1975 p. зазначалося, що заробітна плата, премія, компенсація за невикористану відпустку, нараховані одному з подружжя, які не одержані і не надійшли в бюджет сім'ї, не вважаються сумісною власністю подружжя.'

Не змінюють суті справи пропозиції визначати не момент виникнення права спільної сумісної власності, а момент виникнення режиму спільності майна, оскільки це суперечило б трудовому законодавству, за яким праця носить індивідуальний характер. Це означає, що заробітна плата повинна бути нарахована і видана особі, яка виконала відповідну роботу за трудовим договором, тобто вона має вважатися належною уповноваженому працівникові. Розповсюдивши ж режим спільності на зарплату з моменту виникнення у працівника права на її одержання, ми зобов'язані б були одночасно визнати за неуповноваженим одним з подружжя право вимагати виплати належної другому з подружжя зарплати.Між тим, як відомо, один з подружжя може одержати зарплату іншого на загальних підставах — на підставі доручення, як і будь-який інший громадянин.

'Радянське право. 1976. № б. С.103.

76

Спірною є і друга позиція, згідно з якою заробітна плата одного з подружжя стає спільною сумісною власністю з моменту передачі й в бюджет сім'ї. Насамперед така позиція є неприйнятною тому, шо й втілення призводило б до утворення спільної сумісної власності за бажанням одного з подружжя і всупереч волі другого з них, чим ігнорувалася б імперативна норма ст.22 Кодексу про шлюб і сім'ю про дію принципу спільного майна, придбаного подружжям в період шлюбу незалежно від їх волі, що в принципі не заперечується і самими прихильниками даної позиції.' У таких випадках могла б мати місце неузгодженість зі ст.385 ЦК України, за якою вклад, внесений одним з подружжя в період шлюбу в кредитну установу, вважається їх спільним майном незалежно від способу внесення грошових сум в кредитну установу (чи спершу вносились в бюджет сім'ї, чи безпосередньо за місцем роботи перераховувалися дружиною-працівником в кредитну установу). Нарешті, розглянута точка зору неприйнятна і тому, що її реалізація на практиці породжувала б ситуації, в яких спільна власність подружжя могла б взагалі не виникати.

Отже, є значно більше підстав приєднатися до тих авторів, які вважають, що право спільної сумісної власності на заробітну плату та інші доходи має виникати лише з моменту їх передачі уповноваженому дружині — працівнику. Це повністю узгоджується з шлюбно-сімейним законодавством, а також краще захищає майнові інтереси кожного з подружжя (особливо непрацюючого у зв'язку з захворюванням чи з інших поважних причин) та їх неповнолітніх дітей.

Один з подружжя може одноособове набувати за спільні кошти майно на підставі цивільноправових угод. У таких випадках момент виникнення права спільної власності на придбане за угодою майно буде співпадати з моментом виникнення права власності у того з подружжя, який був набувачем такого майна.

Див.: Маслов В. Ф. Имущественные отношения в семье. Харьков, 1972. С.9—10; Оридорога М.Т. Брачное правоотношение. К; 1971. С.64.

77

I

Крім спільного майна подружжя можуть мати особисте майно, що належить кожному з них окремо. У законодавстві воно визначається як роздільне. Так, роздільною власністю подружжя є майно, яке належало кожному з них до одруження, а також отримане під час шлюбу у дар або у порядку спадкування (ст.24 КпШС).

Визначення правового становища дошлюбного майна на практиці, як правило, не викликає особливих ускладнень. Значно складніше становище з майном, одержаним подружжям у дар. До нього належать речі, передані подружжю за цивільноправовим договором дарування, одноразові грошові премії (якщо вони не входять у систему оплати праці, наприклад, у зв'язку з ювілеєм, виходом на пенсію тощо), різноманітні Державні та міжнародні премії, іменні речі за особливі заслуги і т.п. Такий підхід давно знайшов підтримку серед вчених.'

У таких випадках важливо встановити, кому з подружжя здійснювалося дарування, оскільки, якщо майно дарувалося одночасно чоловіку і дружині, то воно буде їх спільною, а не роздільною власністю. При цьому має певне значення також характер події, у зв'язку з якою здійснювалося дарування. Так, майно, подароване з приводу дня народження, повинно вважатися власністю того, у кого був день народження. При даруванні грошей або іншого майна з приводу весілля, спільного ювілею необхідно вважати, що воно належить спільно подружжю, якщо інше не було оговорено да-рувальником.

Нерідко майно дарується подружжю не у зв'язку з якоюсь визначною подією. Так, М. пред'явила позов до Н. про поділ майна. Позивачка просила виділити їй із спільної власності частину придбаного в період шлюбу майна. Рішенням Черкаського обласного суду позов було задоволене. На рішення обласного суду Н. подав касаційну скаргу, в якій, зокрема, посилався на те, що суд при поділі не врахував факту дарування йому батьком 500 крб. для придбання автомобіля.

'Див.: Маслов В. Ф., Подопригора З.А., Пушкин А.А. Действующее законодательство о браке ч семье. 1974. С.62.

78

Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України з цього приводу вказала, що посилання відповідача на цю обставину не може бути підставою для зміни рішення обласного суду, оскільки з матеріалів справи видно, що гроші були дані не для особистих потреб відповідача.'

Отже, у даному випадку вирішальною обставиною для визнання подарованих грошей спільним майном став факт їх передачі для придбання речей, необхідних для задоволення потреб усієї сім'ї. Такий висновок став можливим очевидно і тому, що відповідачем не було подано доказів, які стверджували б дарування лише йому.

До роздільного майна подружжя належать також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), незалежно від того, що вони могли бути придбані у період шлюбу на спільні кошти, за винятком коштовностей і предметів розкоші (ст.24 КпШС). Такі речі належать тому з подружжя, який використовує їх для своїх особистих потреб. При цьому коло речей індивідуального користування не підлягає розширеному тлумаченню.

Діюче законодавство не дає переліку речей, які слід відносити до коштовностей і предметів розкоші. Під ними слід розуміти особливо цінні речі, використання яких не зумовлене необхідністю задоволення звичних потреб громадян. Це можуть бути ювелірні вироби з коштовних металів, каменів, антикварні чи інші унікальні речі, вироби надзвичайно високої вартості. Безумовно, склад предметів розкоші постійно змінюватиметься. Однак цінності і предмети розкоші, використовувані одним з подружжя, можуть бути і його роздільною власністю, якщо вони були подаровані йому другим з подружжя чи іншими особами або придбаними на особисті кошти.

Закон надає чоловікові і дружині рівні права на їхнє спільне майно. Розпоряджаються вони ним за спільною згодою. Чоловік і жінка, як співвласники, мають право здійснювати різні цивільно-правові угоди щодо спільного майна. При цьому учасникам таких угод необхідно додержуватись крім

'Радянське право. 1972. № 2. С. 104—105.

79

норм цивільного законодавства про правила укладення угод також спеціальних вимог, передбачених сімейним законодавством. Так, відповідно до ч.2 ст.23 КпШС при здійсненні угод одним з подружжя щодо спільного майна вважається, що він діє за згодою другого (тобто діє презумп-ція згоди другого з подружжя, яка може бути спростована відповідними доказами). Проте при укладанні угод по відчуженню спільного майна, які вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.

Порушення подружжям правил про укладення угод може призвести до визнання їх недійсними. Так, якщо на укладення таких угод навіть була формальна взаємна згода, вони можуть бути визнані недійсними за загальними правилами цивільного законодавства. Такі наслідки можуть, зокрема, настати, якщо угоду було укладено внаслідок помилки, обману, насильства, погрози (ст.56, 57 ЦК України). В усіх випадках є недійсними угоди щодо спільного майна, які вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення, при відсутності письмової згоди того з подружжя, який не виступає безпосередньо учасником угоди.

Відносно інших угод, для яких не потрібна письмова згода другого з подружжя, оскільки вона презумується, сімейне законодавство не визначає правових наслідків при фактичній відсутності взаємної згоди подружжя на їх укладення. Тому при вирішенні подібних спорів у судовій практиці застосовується ст.145 ЦК України, якою визначені умови витребування майна власником (в даному разі співвласником) від добросовісного (недобросовісного) набувача.

Перебування спільного майна в той чи інший конкретний момент у одного з подружжя має вважатися законним (титульним) без спеціальної на це згоди другого з них (за винятком майна, що потребує спеціальної реєстрації, наприклад, автомобілів). Подружжя, будучи співвласниками спільного майна, делегують один одному здійснення прав володіння, користування і розпорядження ним, якщо інше не було обумовлено між ними угодою. Безумовно, при цьому вони несуть певний ризик свого взаємного довір'я у випадку самовільного відчуження спільного майна одним з них. У прак-

80

тиці досить часто виникають спори, пов'язані з таким самовільним відчуженням спільного подружнього майна та встановленням відповідно правомірності такого відчуження. Вирішення цих спорів не становить особливих труднощів, якшо буде встановлено, що один з подружжя уклав угоду про відчуження спільного майна, ввівши другого з них в оману, застосував погрозу, насильство або набувач був недобросовісним. У таких випадках той з подружжя, права якого порушені, може витребувати неправомірно відчужене майно (або належну частку) від набувача за правилами ст.145 ЦК (віндикаційний позов). В літературі висловлювалася думка про можливість визнання такої угоди недійсною без подання віндикаційного позову.' Такий підхід до захисту майнових прав подружжя, хоч і не є ідеальним, але в юристів заперечень не викликав.

Дещо складнішими є ситуації, в яких один з подружжя здійснює відчуження спільного майна третім особам без згоди другого з подружжя, оскільки постає питання, чи можна розглядати таке відчуження, як вибуття майна, «поза волею» останнього, У практиці і юридичній літературі сформувалася позиція про те, що така угода не може оспорюватися, якщо набувач діяв добросовісно.2 Іншу позицію зайняла З.В.Ромов-ська, яка вважає, що відчуження одним з подружжя спільного майна без згоди другого можна розглядати як вибуття майна без волі останнього, що буде підставою для витребування спільного майна за правилами ст.145 ЦК.3 За такого підходу краще захищаються майнові інтереси подружжя, але водночас ним створюються умови для довільного оспорювання будь-якої угоди по відчуженню спільного майна. Однак в обох випадках необхідне законодавче уточнення поняття «вибуття майна із володіння власника поза його волею».

'Рясенцев В.А. Семейное право. М., 1967. С.94—97. Юрлова Н.В. Правовое регулирование брака в СССР. М., 1971.

С. 63; Чиквашвили Ш.Д. Имущественные отношения в семье

М., 1976. С.32.

^омовская З.В. Защита в советском семейном праве. К 1985. С.61.

81

Ст.27 КпШС України надає подружжю право укладати між собою всі майнові угоди, які не суперечать чинному законодавству.

Якщо ж угода одного з них спрямована на обмеження майнових прав другого або дітей, вона повинна визнаватися недійсною. Так, незаконною буде угода про звільнення чоловіка від сплати на дитину аліментів за умови його відмови від частки в майні. Недійсною буде угода між подружжям про передачу у власність одного з них майна, що буде набу-ватися у майбутньому. Разом з тим, один з подружжя має право подарувати або іншим шляхом передати вже набуту конкретну частину свого спільного або роздільного майна. Більш того, кожен з них вправі взагалі відмовитись на користь другого від усього належного йому майна, оформивши це відповідним чином.

Укладені між подружжям угоди повинні відповідати усім передбаченим законом вимогам. Однак сімейне законодавство України не містить норм про порядок і форму укладення таких угод. Тому є допустимим застосування відповідних норм цивільного законодавства. Взагалі ж подружжя досить рідко звертаються до послуг нотаріуса.

Необов'язковість додержання форми угод між подружжям не сприяла б захисту їх прав. Крім того, це не забезпечувало б виконання судових рішень про відшкодування збитків, заподіяних подружжям, і вироків про конфіскацію майна, оскільки подружжя-боржник або один з подружжя, що скоїв

82

злочин, завжди могли б стверджувати, що належне їм майно раніше вже було подароване другому з них, а насправді ж могло б і надалі належати їм на праві спільної або роздільної власності. Між тим в юридичній літературі були спроби обгрунтувати недоцільність оформлення угод між подружжям та іншими близькими особами (батьками і дітьми тощо).' Тому в сімейному законодавстві України бажано було б передбачити норму наступного змісту: «Майнові угоди між подружжям, в тому числі про поділ спільного майна, укладаються з дотриманням відповідних вимог цивільного законодавства».

Припинення спільної власності подружжя здійснюється, зокрема, шляхом її поділу між співвласниками. Поділ відміняє режим спільності на нажите подружжям майно і, як правило, є наслідком припинення шлюбу. Поділ спільного майна можливий і у період шлюбу (за ініціативою подружжя або у примусовому порядку у зв'язку із зверненням стягнення на майно дружини-боржника).

При поділі спільного майна подружжя їхні частки визнаються рівними і лише у виняткових випадках суд може відступити від принципу рівності часток, враховуючи інтереси одного з подружжя або інтереси неповнолітніх дітей (ст.28 КпШС України). Таким чином, суд не може збільшити частку у спільному майні за підставами, не передбаченими законом. Відступаючи від принципу рівності, суд обов'язково у своєму рішенні повинен вказати, які саме інтереси одного з подружжя або неповнолітніх дітей були для цього підставою. Закон не визначає коло інтересів неповнолітніх дітей, за наявності яких можна збільшити частку того з подружжя, при якому вони залишаються на вихованні. Тут можуть бути враховані ступінь забезпеченості конкретної сім'ї, хвороба дітей, потреба у використанні ними певних речей і т.д. Однак лише факту проживання неповнолітніх дітей при одному з подружжя недостатньо для збільшення його частки в майні.

При визначенні розміру частки одного з подружжя у спільному майні, нажитому в період шлюбу, суд має врахо-

'Див.:Йоффе О.С. Обязательственное право. М., 1975. С.399. 83

вувати, шо майно, одержане ним у дар або в порядку спадкування, є ного роздільною власністю, і якщо за рахунок цього майна зроблені вкладення для придбання спільного майна, частка цього з подружжя має бути відповідно збільшена.'

При добровільному поділі спільного майна подружжя може встановити за взаємною згодою частки у будь-якому співвідношенні. Водночас відповідно до змін, внесених до ст.28 Кодексу Законом від 28 січня 1991 р., суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, здійснюється судом за правилами ст.29 КпШС України. Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може винести рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому його частку грішми. При цьому враховуються інтереси неповнолітніх дітей або одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Таким чином, насамперед вирішується питання про можливість поділу майна в натурі. Це здійснюється тоді, коли до складу майна входять речі, які подружжя може використовувати в майбутньому за призначенням. Наприклад, підлягають поділу картини одного або різних художників, книги, які за змістом не входять до певної колекції.

Іншим способом поділу майна в натурі є розподіл різних за призначенням речей (наприклад, телевізора, магнітофона, радіоприймача, швейної машини, холодильника). У цих випадках кожному з подружжя виділяється у власність певна річ.

'Див.: Постанова Президії Херсонського обласного суду від 11 листопада 1994р. (Практика судів України в цивільних справах. К, 1995. №3. С. 110-111).

84

Часто кожен з подружжя заінтересований у виділенні йому майна в натурі. В такому разі суд встановлює, кому з подружжя більш необхідні ті чи інші речі. Особливі труднощі виникають при поділі речей, які підлягають спеціальній реєстрації, зокрема автомашини. Як уже вказувалося раніше, реєстрація майна на ім'я одного з подружжя не зменшує обсяг прав на нього у другого. Тому суд має право, враховуючи інтереси дружини або дітей, присудити їй автомашину, зареєстровану в органах державтоінспекції на ім'я чоловіка. Останньому ж присуджуються інші речі або грошова компенсація.

При розподілі спільного майна враховуються також особливості предметів (ділимі чи неділимі), необхідність використання в професійній діяльності, стан здоров'я подружжя та інші обставини.

У судовій практиці не включаються до складу спільного майна, що підлягає поділу, дитячі речі (одяг, іграшки і т.п.). Вони належать особисто дітям.

При поділі враховується те майно подружжя, яке було в наявності на момент поділу, а якщо воно є наслідком розлучення — на момент припинення шлюбних відносин. Коли ж певне майно перед поділом було реалізоване одним з подружжя в особистих інтересах або приховане від опису, ця обставина повинна бути врахована при визначенні часток у спільному майні.

У житті трапляються випадки, коли право на майно виникає в період шлюбу, а одержується подружжям після його припинення. Визнання такого майна спільним не буде суперечити сімейному законодавству, згідно з яким у їхню власність надходить майно, нажите ними в період шлюбу. Тому спільними слід вважати не отримані на момент розірвання шлюбу виграші по грошово-речових лотереях, облігаціях, акціях, грошові суми, належні подружжю за борговими зобов'язаннями.

При вирішенні питання про можливість поділу трудових прибутків подружжя, не одержаних на момент розлучення, повинні враховуватись правила трудового законодавства, згідно з якими праця носить винятково індивідуальний характер. Тому заробітна плата нараховується і видається лише

85

працюючій особі. Іншим особам, а також одному з подружжя, заробітна плата видається лише на підставі доручення працівника. Стягнення на неї накладаються лише у випадках, прямо передбачених законом. З цих міркувань нестримані заробітна плата, авторська винагорода, авторський гонорар та інші види трудових прибутків не підлягають поділу. Ця обставина може бути врахована судом при визначенні часток подружжя лише тоді, коли один із них ухилявся від їх отримання в період шлюбу.

Однак у житті подружжя не завжди при розлученні вирішують питання про поділ спільного майна. Нерідко вони продовжують безперешкодно спільно користуватися сумісним майном, наприклад жилим будинком. Важливо, що законодавство не зобов'язує подружжя ділити майно добровільно або в судовому порядку. Все залежить від їх бажання.

Разом з тим у КпШС (ст.29) є норма, згідно з якою поділ майна повинен бути проведений в межах певного строку. Так, до вимог про поділ спільного майна між розведеним подружжям застосовується трирічний строк позовної давності. Однак це не значить, що подружжя завжди повинні ділити майно в межах трьох років з моменту розірвання шлюбу.

Початок вказаного строку визначається за правилами цивільного законодавства, згідно з яким право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (ст.76 Цивільного кодексу України).

Подружжя дізнаються про порушення своїх прав щодо майна найчастіше в момент розірвання шлюбу або після, коли вони чинять один одному перешкоди по здійсненню прав співвласників. Так, у березні 1978 p. подружжя М. і Н. розірвали шлюб, не поділивши спільне майно. До складу майна входила автомашина, зареєстрована на ім'я дружини. Н. користувався автомашиною на підставі виданої дружиною довіреності. У березні 1979 p. минув час дії довіреності, а нову М. відмовилася видати. У квітні 1983 р. Н. звернувся з позовом до суду про поділ автомашини. За таких обставин суд має право відмовити в задоволенні позову в зв'язку з закінченням трирічного строку позовної давності.

86

За певних обставин шлюб може бути визнаний судом недійсним у разі реєстрації шлюбу без наміру створити сім'ю (фіктивний шлюб), вступу в шлюб осіб, одна з яких вже перебуває в іншому шлюбі та в інших випадках, передбачених сімейним законодавством (ст.45 КпШС). У цьому разі майно між такими особами підлягає поділу за правилами цивільного законодавства про спільну часткову власність. Проте з наведеного правила є виняток. Так, за особою, яка не знала і не повинна була знати про перешкоди до укладення шлюбу (добросовісна особа), суд може визнати право на майно, нажите за час недійсного шлюбу, за правилами сімейного законодавства (ст.49 КпШС УРСР).

Особливу цінність для подружжя становить жилий будинок. Його поділ супроводжується значними труднощами, оскільки, як правило, кожен з подружжя бажає одержати певну частину жилого будинку в натурі. Можливість задоволення їх бажання залежить від розміру жилого будинку, кількості кімнат, взаємовідносин між подружжям, наявності дітей та інших обставин.

Відповідно до п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 p. (з наступними змінами) «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок» при неможливості поділу будинку, що є спільною сумісною власністю подружжя, в натурі і відсутності згоди подружжя про спосіб поділу спільного майна, суд з врахуванням інтересів неповнолітніх дітей і заслуговуючих інтересів одного з подружжя, забезпеченості житлом в іншому місці другого з них, може залишити будинок одному з подружжя і покласти на нього обов'язок компенсувати право на частку будинку другого за рахунок іншого спільного майна або грішми.

Як вже зазначалося, грошові суми, внесені у вигляді вкладів до банків та інших кредитних установ одним з подружжя в період шлюбу, є їх спільним майном. Однак згідно існуючих правил вклад може оформлятися лише на ім'я однієї особи. Ця обставина не є перешкодою для поділу такого вкладу. Чинне законодавство прямо передбачає можливість винесення судом рішення про поділ вкладу, який є спільним майном подружжя (ст.385 Цивільного кодексу України).

87

Водночас законом не передбачається поділ вкладу, створеного за рахунок осіб, які не є вкладниками. Наприклад, батьки не мають права вимагати поділу вкладу, оформленого на ім'я дітей, навіть якщо він був створений за рахунок їх спільних коштів. Особи, які сприяли створенню вкладу, можуть звертатися з позовом до вкладника лише на загальних цивільно-правових підставах про відшкодування понесених витрат відповідно до змісту зобов'язання, що виникло між ними щодо грошових коштів. Існує також ряд особливостей поділу квартир, що знаходяться в сумісній власності подружжя, паєнагромаджень в житлово-будівельних, гаражних кооперативах, цінних паперів, об'єктів підприємницької діяльності тощо.

При здійсненні подружжям прав на спільне і роздільне майно у них можуть виникнути певні боргові зобов'язання — особисті чи спільні. Особистими є всі борги, що виникли до шлюбу або у період шлюбу з угод, спрямованих на задоволення потреб одного з подружжя, а також ті, що виникли із зобов'язань, за невиконання яких відповідальність повинна нести особа, прямо передбачена законом (наприклад, аліментні зобов'язання). Закономірно, що за особисті борги кожен з подружжя несе самостійну відповідальність. Така відповідальність дружини-боржника настає у межах його роздільної власності і частки у спільній сумісній власності (ст.31 КпШС України). При відшкодуванні збитків, заподіяних злочином одного з подружжя, стягнення може бути звернене на все їхнє спільне сумісне майно, коли вироком суду встановлено, що це майно було придбане на кошти, здобуті злочинним шляхом.

Згідно з діючим законодавством може бути проведений опис майна громадян у порядку забезпечення позову, звернення стягнення на майно боржника, виконання вироку про конфіскацію майна та в деяких інших випадках. Не виключено, що в опис може бути включене спільне або роздільне майно того з подружжя, який не є боржником. У цьому разі він має право подати в суд позов про виключення належного йому майна з опису. Для правильного вирішення позову насамперед визначаються частки кожного з подружжя в спільному майні, причому з врахуванням всього спільно

88

нажитого майнл, в тому числі і того, на яке не може бути звернено стягнення або яке не підлягає конфіскації.

Інколи один з подружжя, який вчинив злочин, оформляє незаконно придбане майно на ім'я другого. За таких обставин позов про виключення майна з опису, безумовно, не підлягає задоволенню, оскільки така угода є недійсною.

По-іншому будується відповідальність подружжя за 'їхніми спільними боргами. До них належать ті, що виникли за єдиними правовими підставами (наприклад, з угод, укладених подружжям спільно, із спільно заподіяної шкоди). Зрозуміло, що за таких обставин повинна наступати спільна відповідальність подружжя усім належним їм майном (як особистим, так і спільним). Однак на практиці угоди по придбанню, відчуженню, утриманню спільного майна частіше укладаються одним з подружжя. Незважаючи на це, борги, що виникли у зв'язку з укладенням таких угод, за певних обставин можуть бути визнані спільними. Відповідно до ст.31 Кодексу про шлюб та сім'ю України стягнення може бути звернено на все майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли рішенням суду встановлено, що зобов'язання одного з подружжя було видане в інтересах усієї сім'ї і одержане за зобов'язанням, використане на її потреби.

Під інтересами сім'ї закон має на увазі, безумовно, інтереси чоловіка і жінки. Разом з тим борг буде спільним і тоді, коли одержане одним із них майно було використане для потреб дітей, оскільки на кожному з них лежить обов'язок по створенню необхідних матеріально-побутових умов для дітей. Можливі випадки, коли одержане за зобов'язанням майно використовується на потреби або чоловіка, або дружини. Наприклад, одержані чоловіком гроші за договором позики фактично були витрачені на лікування дружини, придбання санаторно-курортної путівки тощо. Незважаючи на це, є підстави визнати такий борг спільним.