Співучасть має місце лише тоді, коли злочин вчинений декількома суб’єктами умисно. Це положення закріплено в КК України, де вказується, в ст.26, що співучасть – це "…умисна спільна участь… у вчиненні умисного злочину". Таким чином, суб’єктивна сторона співучасті – це умисна вина.
Учасники вчинення злочину цілеспрямовано об’єднують зусилля для здійснення суспільно небезпечного діяння і досягнення злочинного результату. З суб’єктивної сторони умисел співучасника наділений загальними ознаками умислу, відображеного в ст.24 КК України: злочин визначається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.
Водночас, якщо за своєю структурою умисел співучасника не відрізняється від умислу особи, що вчинила злочин в одиночку, то за змістом така відмінність є. Тут накладає свій відбиток взаємообумовленість злочинних дій співучасників, вчинення злочину взаємодоповнюючими, спільними зусиллями. Тому умисел співучасника, як відзначається в юридичній літературі, включає: а) усвідомлення суспільно небезпечного характеру власних дій (бездіяння), а також суспільно небезпечного характеру діянь хоча б одного, спільно діючого з ним співучасника; б) передбачення спричинення спільними зусиллями єдиного злочинного наслідку (для злочинів з матеріальним складом); в) бажання (чи допущення) настання спільного злочинного наслідку .
Звідси і випливає нова якість умислу при співучасті, його спільність.
На мою думку, можна виділити чотири аспекти дослідження щодо суб’єктивної сторони співучасті:
особливості інтелектуального і вольового моменту умислу співучасників;
види умислу при співучасті;
можливість одностороннього чи мінімального зв’язку між співучасниками;
допустимість співучасті при необережній формі вини.
Умисел, як відомо, складається із двох моментів: інтелектуального і вольового. Перший характеризує обсяг і характер знань і уявлень суб’єкта про вчинене діяння, другий – ставлення суб’єкта до обставин, подій, дій, знання про які є змістом інтелектуального моменту. З'ясування змісту цих питань має важливе значення для характеристики співучасті в цілому, оскільки теорія співучасті передбачає, що кожен із учасників завжди діє свідомо і за власною волею. При цьому свідомість і воля кожного учасника тісно переплітаються таким чином, що виконавець, що діє умисно, усвідомлює підтримку, а підбурювач і пособник, також діючи умисно з повною поінформованістю про дії виконавця, усвідомлюють, що сприяють злочину. “Спільна злочинна діяльність передбачає наявність певної психічної спільності, психологічного зв’язку між спільно діючими особами ”, – відзначав Ф.Г.Бурчак . Ця психологічна суть, чи іншими словами спільність умислу співучасників, – один із моментів, що визначає обсяг їх відповідальності.
Змістом інтелектуального моменту умислу співучасників є взаємна поінформованість, обізнаність співучасників. Відсутність такої поінформованості виключає співучасть. Як слушно відзначав А.Н.Трайнін, особлива форма відповідальності співучасників безпосередньо пов’язана з особливою формою їх діяльності . Але єдиним сполучним елементом між діями співучасників може бути тільки умисел, тільки він свідчить про спільність. Звідси випливає, що за наявності умислу співучаснику можна інкримінувати не тільки те, що він скоїв конкретно сам, а й те, що вийшло із спільної діяльності співучасників .
До такого висновку на основі аналізу інтелектуальної сторони умислу прийшла і Н.В.Іванцова. Вона відзначає, “що особа, здійснюючи злочин в співучасті, усвідомлює дві фактичні обставини. По-перше – це те, що вона здійснює конкретний поведінковий акт. По-друге – це те, що вона здійснює цей акт не одна ” . Звідси висновок, що визнання можливості співучасті при односторонньому суб’єктивному зв’язку повністю суперечить як основам елементарної логіки, так і принципу суб’єктивного інкримінування, згідно з яким інкримінувати винному можна лише те, що охоплюється усвідомленістю суб’єкта. Чи може "суд притягти до відповідальності за співучасть осіб, в усвідомлення яких не входять знання про співучасників, … як суд може засудити суб’єкт за злочин, здійснений в співучасті, якщо він не знав, що діє не один?” – ставить питання Н.В.Іванцова. Відповідь на дане запитання буде однозначною – ні, і не вимагає коментарів.
Проте, на мою думку, однієї інформованості як необхідної суб’єктивної ознаки співучасті не достатньо, щоб вчинене розглядалось як співучасть. Для визнання умислу спільним, окрім інформованості, потрібна ще одна важлива суб’єктивна ознака – узгодженість дій. Умовою такої узгодженості є взаємна інформованість.
Для співучасті у вузькому розумінні цього слова необхідно, щоб співучасники знали про дії виконавця злочину, в якому вони беруть участь. Ці знання поширюються на ті елементи і фактори, що утворюють склад злочину. Це насамперед елементи, що характеризують об’єктивну сторону злочину, його об’єкт. Звичайно, все сказане не вимагає знання абсолютно всіх деталей. Співучасники повинні мати чітку уяву про злочинний характер намірів і дій виконавця. Для підбурювача і пособника злочинна діяльність виконавця і противоправні наслідки, що настали, не є наслідками їх особистої діяльності. Проте інтелектуальний момент їх умислу полягає в наступному:
а) усвідомлення суспільно небезпечного характеру їх власної діяльності;
б) передбачення її суспільно небезпечного результату, тобто злочинних дій виконавця з усіма наступними логічними наслідками.
Свідомістю співучасників повинно охоплюватися не тільки чітке розуміння фактичної сторони скованого , його змісту, характеру та інших об’єктивних ознак, а й певне розуміння соціальної значущості вчиненого діяння, його соціальної шкідливості . Обсяг передбачення настання злочинних наслідків може бути різний, але для обґрунтованості звинувачення в співучасті потрібне не знання про злочинні діяння у всіх деталях, а лише уявлення про елементи, що утворюють склад злочину, що є законною підставою для кримінальної відповідальності.

Ці вимоги стосуються всіх співучасників, включаючи виконавця.
Отже, знання основних властивостей об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта, суб’єктивної сторони складу виконавцем злочину, який скоюється, є підставою вини при співучасті. При цьому співучасть – це не будь-яка спільна діяльність, спрямована на вчинення злочину і здійснювана умисно двома чи більше особами, а лише та, коли між співучасниками існує узгодженість дій чи змова. Така домовленість є свідченням того, що кожний учасник усвідомлено бажає докласти власні зусилля для здійснення злочинного наміру в ролі виконавця, організатора, підбурювача чи пособника.
Змова виокремлює співучасть серед маси інших злочинних проявів. Вона може бути попередньою, тобто до початку скоєння злочину, чи виникнути під час скоєння злочину на місці його здійснення. Якщо така згода про спільне вчинення злочину виникає під час і на місці вчинення злочинного діяння, то обов’язковою умовою повинно бути наступне – згода на вчинення злочину з іншою особою (особами) повинна мати місце до закінчення злочину. “Умисел на спільне скоєння злочину повинен, при всіх умовах, передувати його реалізації ” .
Отже, інтелектуальний момент умислу співучасника включає: а) усвідомлення суспільно небезпечного характеру власних дій; б) обізнаність про такі ж дії інших осіб (іншої особи), що діють спільно з ним; в) свідоме передбачення суспільно небезпечних наслідків їх спільних дій.
Наступним питанням, що стосується інтелектуального моменту умислу при співучасті є характер суб’єктивного зв’язку – повинен він бути одностороннім чи двостороннім. Інакше кажучи, чи можлива співучасть при односторонньому суб’єктивному зв’язку?
У теорії кримінального права ця проблема дістала назву „можливість одностороннього, мінімального зв’язку між співучасниками ”. Частина фахівців кримінального права обґрунтовує необхідність лише двохстороннього суб’єктивного зв’язку співучасників, для наявності якого необхідна взаємна обізнаність не менше як двох співучасників про спільне вчинення злочину . Водночас у минулі роки деякі автори відстоювали можливість одностороннього чи мінімального суб’єктивного зв’язку, за якого співучасник (здебільшого виконавець) може бути необізнаним щодо участі інших осіб у вчиненні злочину.
В 40-50-х роках проти двохстороннього зв’язку активно виступали О.Я.Вишенський, А.Н.Трайнін. Останній, розглядаючи суб’єктивну сторону співучасті, писав, що співучасть допустима і без попередньої узгодженості співучасників і навіть взагалі без будь-якої узгодженості між ними. На його думку, співучасть як спільна злочинна діяльність починається “від простої форми вчинення злочину двома особами без всякої змови ” .
Така позиція автора вочевидь відкидає необхідність єдності об’єктивних і суб’єктивних ознак співучасті. При цьому ігнорується і такий момент, як взаємозалежність співучасників безпосередньо перед вчиненням злочину, що дає змогу робити висновок про спільність скоєння злочину.
На мою думку, таке твердження суперечить змісту інституту співучасті, в даному випадку це скоріше простий збіг діяльності декількох осіб.
Аналіз юридичної літератури свідчить, що ряд авторів у період з 60-70 - х років також відстоювали позицію одностороннього суб’єктивного зв’язку. Прихильники такої думки стверджували, що співучасть можлива в ситуації, коли виконавець не проінформований про те, що його злочинним діям сприяють (наприклад, підбурювач чи пособник). Хоча підбурювач чи пособник знають, що сприяють виконавцю в скоєні злочину.
Так, Г.А.Крігер і П.Н.Гришаєв наводять приклад на підтвердження своїх думок про замаскованого пособника. Знаючи про затяжний конфлікт між чоловіком та дружиною, і чуючи від чоловіка, що він розправився би з дружиною, якби була в нього зброя, “пособник ” “випадково ” залишає на видному місці в домі свою заряджену мисливську рушницю . Такий приклад викликає багато спірних питань.
Із такого положення випливає висновок, що прихильники одностороннього зв’язку між співучасниками сконцентровують свою увагу на фігурі виконавця, при цьому фактично виводять його за рамки інституту співучасті, допускаючи можливість непоінформованості його про злочинну діяльність інших осіб у скоєні одного злочину.
На мою думку, така позиція суперечить насамперед нормам чинного Кримінального Кодексу України (ст.26). Умисна спільність є необхідною суб’єктивною ознакою співучасті. А звідси випливає, що для співучасті необхідний спільний умисел співучасників на вчинення конкретного злочину, а не різний для кожного співучасника. Спільність умислу означає, що між співучасниками завжди має місце погодженість на вчинення конкретного злочину, спільний умисел знаходить своє об’єктивне вираження в спільності дій співучасників.
На мою думку, співучасть неможлива при односторонньому суб’єктивному зв’язку. Таку точку зору поділяють більшість дослідників.
Так, С.В.Афіногенов відзначає : обов’язковою умовою співучасті є усвідомлення кожним співучасником, що він діє не одноосібно, а разом з кимось. В учасників виникає усвідомлення взаємної допомоги, єдності злочинного результату, а також усвідомлення спільної відповідальності. Діючи з метою реалізації спільного злочинного наміру, кожний співучасник повинен свідомо розраховувати на умисне сприяння хоча б одного із співучасників .
Доцільно, на мою думку, проаналізувати і такий аргумент, що наводився для заперечення одностороннього зв’язку між співучасниками, як його невідповідність законодавчій нормі. Посилаючись на норму закону, де співучасть визначалась як умисна спільна участь двох і більше осіб у вчиненні злочину, П.Ф.Тельнов писав, що в законі не випадково підкреслюється суб’єктивна ознака співучасті – умисна спільна злочинна діяльність не менш як двох осіб. Законодавець конкретно вказує на недостатність для співучасті спільності дій для об’єктивної сторони, необхідно також, щоб ця спільність була умисною, щоб винні усвідомлювали її. Причому умисна спільність злочину, тобто усвідомлення тієї обставини, що суспільно небезпечне діяння скоюється не одноосібно, а спільно, щонайменше двома особами, однаковою мірою обов’язкове для суб’єктивної сторони діянь усіх співучасників, у тому числі виконавців злочину .
Отже, я вважаю, що наявність двохстороннього суб’єктивного зв’язку між виконавцем та іншими співучасниками є однією із суб’єктивних ознак співучасті. Двохсторонній суб’єктивний зв’язок відіграє значну роль при співучасті, оскільки є першим необхідним елементом узгодженості поведінки співучасників.
Питання про зміст вольового моменту умислу співучасників у літературі не дістало однозначного тлумачення. Окремі автори вважають, що він може виражатися як в бажанні, так і в свідомому припущенні суспільно-небезпечних наслідків, тобто що співучасть можлива як при прямому, так і при непрямому умислі, відмічаючи, що злочини з непрямим умислом зустрічаються на практиці не часто .
Інші дослідники стверджують, що співучасть можлива тільки при прямому умислі .
Говорячи про умисел при співучасті, слід зазначити, що всі фахівці визнають можливість прямого умислу при співучасті, проте не всі згодні, що тут можливий і умисел непрямий. Саме тому більш складніше з’ясувати питання про співучасть з непрямим умислом.
Аналізуючи норму чинного закону (ст.26), слід зазначити, що законодавець, говорячи про умисел при співучасті не робить будь-якої вказівки на його види, цим самим не заперечуючи можливість непрямого умислу поряд із прямим. При цьому, наприклад, П.Ф.Тельнов стверджує, що 1,9% випадків співучасті зчиняється з непрямим умислом , кількісний показник, звичайно, не є великим, але даний факт підтверджує, що судова практика знає співучасть з непрямим умислом, а отже і визнає його.
Схема вчинення злочину з непрямим умислом досить проста і зводиться до наступного: особа спрямовує свої діяння на одержання бажаного результату, усвідомлюючи при цьому, що своїми діями вона спричинить і побічний результат, який матиме місце поряд з бажаним, проте ставиться до нього байдуже, тому що найважливіше для неї досягнення бажаного результату.
При злочинності бажаного і побічного результатів особа в такій ситуації повинна нести відповідальність за два злочини (вчинені з прямим і непрямим умислом). Переносячи сказане на співучасть, слід відзначити, що спільний результат, який є для співучасників, що діють з прямим умислом, являє собою побічний цілеспрямований результат для співучасника, котрий діє з непрямим умислом. Досить яскравий приклад наводить М.І.Бажанов: три чоловіки звалили на землю потерпілого, завдаючи йому ударів ногами, руками по різних частинах тіла, не бажаючи спричинення смерті, але свідомо допускаючи і такий наслідок побоїв. Внаслідок побоїв потерпілий помер. Очевидно, що особи, котрі вчинили злочин, як виконавці (співвиконавці), діють з непрямим умислом, не бажаючи смерті жертви, але свідомо її допускаючи. Їх відповідно до ч.2 ст.27 КК України слід визнати співвиконавцями .
Отже, я схиляюсь до думки тих авторів, що визнають співучасть у злочині не лише з прямим умислом, а й з непрямим умислом. Останній може мати місце в поведінці співвиконавця і пособника, ні організатори, ні підбурювачі не можуть діяти з непрямим умислом.
В юридичній літературі зустрічаємо різні підходи і до питання про характер вини при співучасті, а саме: вина у формі умислу і вина в необережній формі. Відносно другої – науковці висловлюють протилежні припущення.
Звичайно, більшість криміналістів стверджує, що співучасть можлива тільки в умисних злочинах , та ряд науковців доводить можливість співучасті при необережності. Активним захисником таких поглядів виступив М.Д. Шаргородський Зокрема, він писав: “співучасть можлива тільки в відношенні тих необережних злочинів, де дії скоюються умисно, а результат настає з необережності ” .
Така позиція суперечить закону, що визначає співучасть, як умисну спільну участь в злочині. Адже наявність спільного умислу вже виключає вину у формі необережності. За необережно спричинені наслідки кожна особа повинна відповідати самостійно залежно від її ролі в спричиненні таких наслідків.
Основним у розмежуванні умислу від необережності в скоєні злочину, повинно бути ставлення осіб, що його вчинили, до наслідків своїх дій. Тому спроба роздільного аналізу щодо дій та їх результату при співучасті, на мою думку, не є доречною.
Таким чином щоб абсолютно повно реалізувати доктрину умисної співучасті й присікти будь-яку можливість співучасті з необережності Законодавець вчинив так. В законі прямо вказується, що співучастю визнається умисна участь декількох суб’єктів і тільки в умисному злочині. Адже із норми закону випливає однозначний висновок - співучасть у злочинах, вчинених з необережності, неможлива. За необережно вчинені наслідки кожна особа повинна відповідати самостійно залежно від її ролі в спричиненні таких наслідків.
aaanРОЗДІЛ II. ПІДСТАВИ Й МЕЖІ КАРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СПІВУЧАСНИКІВaaak
sssnДля класифікації і призначення покарання за злочини, вчинені в співучасті, першочергову роль відіграє питання класифікації співучасників на види.
Співучасники – це особи, наділені ознаками суб’єкта, які об’єдналися для спільного вчинення умисного злочину.
Згідно із ст. 27 КК України в якості співучасників поряд з виконавцем подається перелік учасників злочину – організатор, підбурювач та пособник, визначаються ознаки їх функцій у спільному здійсненні злочинів.
Учасники єдиного умисного злочину відрізняються один від одного формами і характером їх участі у вчиненні злочинних діянь. Які ж критерії покладені в основу їх розмежування?
У теорії кримінального права щодо цього питання існують дві основні теорії – суб’єктивна і об’єктивна. Суб’єктивні концепції сформулювали Кестлін, Гельшнер, Бар та ін. . Суть даної теорії полягає в наступному: головне – інтерес у злочині, тобто, проводячи розмежування між співучасниками, слід враховувати заінтересованість учасника злочину в злочинному результаті незалежно від його особистого об’єктивного внеску в досягнення цього результату. Згідно з даною точкою зору виконавцем повинен вважатися той, хто переслідує свої власні інтереси в злочинному результаті. Інші співучасники можуть розглядатися тільки як пособники незалежно від їх об’єктивної ролі у вчиненні злочину.
Практика судів і теорія вітчизняного кримінального права завжди в основу розмежування співучасників на види висувала об’єктивний критерій. Вперше об’єктивна теорія була сформульована А.Фейрбахом, який вважав, що виконавцем злочину повинен визнаватися тільки той, хто викликав злочинний результат, тобто був його головною причиною. А пособником - той, хто сприяв цьому результату, тобто став другорядною причиною . Дана концепція досліджувалась і була обґрунтована в працях ряду вчених (Н.Таганцев, А.А.Піонтковський, Ф.Г.Бурчак, П.І.Грішаєв, Г.А.Крігер та ін.) .
Спільна злочинна діяльність, є проявом соціальної взаємодії людей, негативну форму якій надає суспільна небезпека самої діяльності, її спрямованість проти охоронюваних за допомогою кримінально-правового вето суспільних відносин. Більш повне уявлення про характер спільної злочинної діяльності, про роль кожного із співучасників злочину, може бути відтворено на основі соціально-психологічного і кримінологічного аналізу, що дає змогу врахувати не лише внутрішню характеристику даної спільної діяльності, а й внутрішній зв’язок, взаємовідносини, які складаються між співучасниками при вчиненні злочину. В рамках криміногенно-правового аналізу діяльність кожної з осіб, які спільно вчиняють злочин, інтерпретуються лише в межах об’єктивної сторони складу злочину, по якому його дії класифікуються.
Отже, саме тому в основі поділу співучасті на види, з якими ототожнюється діяльність окремих співучасників, має бути об’єктивний критерій. Підставою для такого розмежування є функціональна роль співучасників, характер виконуваних ними дій, а також ступінь їх участі у вчиненні злочину. Мета такого розмежування полягає в тому, щоб дати більш точну юридичну оцінку діям кожного співучасника, визначити обсяг його внеску в досягнення злочинного результату і винести справедливе покарання, яке б відповідало характеру і ступеню вчиненого діяння.
Згідно із ст.27 КК України відповідальність співучасників злочину визначається характером фактичної участі кожного із них у вчиненні злочину, тобто вказується на об’єктивну ознаку, яка повинна бути врахована судом при призначенні покарання співучасникам.

Характер участі особи у вчиненні злочину визначається тією функціональною роллю, яку вона виконує при вчиненні злочину.
Проте слід відзначити, що поділ співучасників на організаторів, підбурювачів, пособників і виконавців має сенс лише стосовно тих випадків, коли винні вчиняють злочин у співучасті, при цьому діють з розподілом ролей. У випадках, коли дві і більше особи спільно виконують об’єктивну сторону злочину, вони кваліфікуються як співвиконавці. Але в більшості випадків фактична доля внеску кожного співучасника може бути не однаковою, тобто характер виконуваних дій один і той же, а доля внеску в спільний злочин визначається ступенем його участі, інтенсивністю поведінки, дієвістю вчинків.
Проте і в даному випадку окремих співвиконавців можна розрізнити за характером і ступенем участі в злочині. Маються на увазі ті випадки, коли один із співвиконавців одночасно виконує функції підбурювача, а іноді і організатора. Саме цією обставиною пояснюється поява в теорії і судовій практиці фігури ініціатора злочину, яка означає особу, що суміщає при спів-виконанні функції підбурювача і виконавця. Інакше кажучи, дану особу можна вважати ідеологом вчинення злочину, яка не просто пропонує ідею (вчинення злочину), а й сама вчиняє дії по підготовці і вчиненню об’єктивної сторони конкретного злочину. “Ініціатором злочину можуть бути всі співучасники, крім пособника. … Що стосується організатора злочину, то ініціативу у вчиненні злочину може проявляти як він, так і інші співучасники – підбурювачі, виконавці ” . Свою точку зору з приводу питання ініціатора злочину висловлював і П.Ф.Тельнов, який вважав, що буквально воно означає “виявлення ініціативи в будь-якій діяльності ”. Вчений дійшов висновку про те, що ініціатора не можна розглядати як вид співучасника і що судовій практиці слід логічно відмовитися від застосування даного поняття .
У цілому з позицією П.Ф.Тельнова можна погодитися, викликає сумнів єдине – категорична відмова практики від поняття ініціатора, адже дана категорія має велике значення при з’ясуванні ступеня участі, коли суспільна небезпека будь-якого виду співучасника підвищується з наявністю ініціативи, спрямованої на вчинення злочину. Ініціативна роль такої особи є більш активною, що і повинно, на мою думку, враховуватися судом при призначенні покарання, хоча кваліфікація дій осіб буде однаковою.
Отже, ступінь участі особи у вчиненні злочину залежить від його реального внеску в спільно вчинений злочин, від інтенсивності й настирливості, з якими той чи інший співучасник виконує свої дії. Інтенсивність дій організатора відрізняється від інтенсивності дій пособника, більше того, можлива різна інтенсивність дій серед осіб, що виконують однакові функціональні ролі (наприклад, серед співвиконавців чи пособників). Але дана кількісна характеристика не може змінити якісної оцінки дій співучасника. Як би настирливо і рішуче не діяв пособник, без зміни характеру виконуваної ролі стати організатором він не може.
Таким чином тільки об'єктивні ознаки дають можливість визначити характер і ступінь взаємодії співучасників при вчиненні єдиного злочину.
На мою думку, доречно внести доповнення в КК України, зокрема до ст. 29, положення про те, що кримінальна відповідальність співучасників визначається характером і ступенем фактичної участі кожного із співучасників у вчиненні злочину.
У науці кримінального права існує й інша позиція при оцінці дій співучасників за ступенем їх участі в злочині. За цим критерієм всі співучасники поділяються на головних і другорядних: головними вважаються організатор і керівник злочину, а другорядними всі інші співучасники .
Такий поділ, хоча прямо і не відображений в законі, має важливе практичне значення оскільки він допомагає суду виявити дійсну роль кожного співучасника, який брав участь у скоєнні конкретного злочину, і на цій підставі здійснити індивідуалізацію покарання. Але єдиної думки серед криміналістів про місце і роль цієї об’єктивної ознаки в класифікації співучасників не має. А.А.Піонтковський, наприклад, вважає, що поділ співучасників на види та їх поділ на головних і другорядних проводиться на одній і тій же підставі – за тією об’єктивною роллю, яку вони виконують при вчиненні злочину. "Наш закон проводить поділ між виконавцем, організатором і пособником за тією об’єктивною роллю, яку він відіграє при вчиненні злочину. Даний критерій береться судом і для поділу між пособником, підмовником, організатором і виконавцем злочину…" .
На мою думку, з таким трактуванням підстав поділу співучасників на види повністю погодитися не можна, оскільки, по-перше, один і той же критерій не може бути підставою двох різних класифікацій співучасників, по-друге, таким критерієм не може бути роль співучасника в злочині, оскільки сама роль визначається характером і ступенем участі кожного співучасника в спільно скоюваному злочині. На це вказує і закон, і у приписах суду вказується, що при призначенні покарання слід враховувати "ступінь і характер участі кожного із співучасників в скоєнні злочину" .
Характер участі осіб у вчиненні злочину визначається функціональною роллю кожного учасника. Ступінь його участі в злочині дає уявлення про інтенсивність його дій, про його вклад у спільно скоюваний злочин. Наприклад, пособник при вбивстві, роль якого зводилася тільки до того, щоб він порадив, коли і де краще підстерегти жертву. Інший пособник на прохання виконавця знайшов для нього засоби вбивства, транспортні засоби для втечі з місця вчинення злочину і ін. Функціональна роль пособника, в обох випадках однакова, ступінь участі – різний.
Важко погодитися і з тією класифікацією співучасників злочину, яку пропонує М.І.Ковальов. Оскільки фігура організатора злочину "відрізняється від інших співучасників найвищим ступенем участі у виконанні злочинного діяння, незалежно від формальної ролі в виконанні складу злочину", то на думку М.І.Ковальова "критерієм у розмежуванні організатора від інших співучасників є ступінь участі в злочині, характер участі в цьому плані має тільки другорядне значення . Підставою поділу на виконавців, організаторів і пособників М.І.Ковальов вважає “характер участі в злочині ”.
Така конструкція класифікації співучасників є досить спірною. Насамперед вона не випливає із закону. Як уже зазначалося в ст.27 КК України розмежування між окремими співучасниками проведено по характеру їх дій, оскільки законодавець вживає слова “організувала”, “керувала”, “утворила”, “забезпечувала” “схилила”, “сприяла”, “обіцяла”, тим самим дає опис дій, а також ступеня участі. Що стосується ступеня, то за його допомогою можна розрізняти не тільки інтенсивність дій організатора від інших співучасників, а й інтенсивність дій окремих співучасників, що виконують у спільному злочині однакові функції.
Спірна і сама конструкція подвійних підстав класифікації співучасників. Оскільки в логічному плані одночасно провести класифікацію по двох підставах не можливо, М.І.Ковальов проводить її в два етапи. На його думку, необхідно всіх співучасників поділити спочатку на організаторів і не організаторів, а потім уже другу групу поділити на виконавців, підбурювачів і пособників. Такий висновок можна зробити, проаналізувавши твердження вченого про те, що організатор відрізняється від інших співучасників найвищою ступінню участі у вчинені злочину “незалежно від формальної його ролі при виконанні складу злочину”.
Ступінь участі кожного співучасника значною мірою визначається його видом, але в деяких випадках залежить від фактичної поведінки співучасника, від його внеску в спільну злочинну діяльність.
Ступінь участі являє собою всебічну оцінку фактичної ролі суб’єкта у вчиненні злочину. Характер участі – це критерій розмежування виконавців, підбурювачів та пособників між собою. Даний критерій по відношенню до організатора злочину слід доповнити іншими деталями. Основним моментом, що характеризує організатора злочину, є ступінь його участі в злочині, який завжди є найвищим.
Отже, характер і ступінь участі в злочині – категорії взаємозв’язані, невід’ємні один від одного. Саме тому є підстави при визначенні ролі кожного конкретного учасника і з теоретичної, і з практичної точки зору враховувати як характер, так і ступінь його участі у вчиненні злочину, а отже, і підставою поділу співучасників злочину на види слід вважати характер і ступінь участі кожного із співучасників злочину, що виявляються в його зовнішній ролі, яку виконує кожний із співучасників, вчиняючи злочинне діяння, а також в межах усвідомлення вчиненого. Звичайно, законодавець у визначення видів співучасників зробив великий внесок, проте в законі залишаються ряд фікцій, що є своєрідною перепоною в його однозначному розумінні і застосуванні.
Згідно із ч.1 ст.27 КК України: “Співучасниками злочину, поряд з виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник ”, що являє собою встановлений перелік видів співучасників?
На мою думку, це класифікація, в якій повинні існувати абсолютно відокремлені види: виконавець не є організатор, підбурювач чи пособник; організатор не є підбурювач чи пособник; підбурювач не є пособник. Тільки в такому випадку закон стає зрозумілим і точним. Не виключено, що саме це мав на увазі законодавець в ч.1 ст.27 КК. Але, якщо це так, то в ч.2 ст.27 КК законодавець собі суперечить, оскільки починає змішувати різні види співучасників. А звідси випливає, що характер і ступінь участі існують як дві сторони однієї медалі, як дві її характеристики – з якісної і кількісної сторін, а тому будь-якому якісному співвідноситься кількісне, звідси і виконавець, і організатор, і підбурювач, і пособник мають і якісну, і кількісну сторони. Я маю на увазі проблему суміщення ролей співучасників. Адже на практиці такі випадки не є поодинокими. Як кваліфікувати такі діяння?
Я вважаю, що суміщення ролей повинно відображатися при кваліфікації даного діяння, а саме, кваліфікувати діяння співучасників, що суміщають декілька ролей в одному злочині, слід за відповідними частинами ст.27 та статтею Особливої частини КК України, що і повинно бути враховане судом при призначенні покарання. Тільки в такому випадку повною мірою буде відображено і характер і ступінь участі кожного із співучасників у спільному вчиненні злочину.
З таких міркувань, доречно внести наступне доповнення до ст.29 КК України: кримінальна відповідальність співучасників визначається характером і ступенем фактичної участі кожного із співучасників у спільному вчиненні злочину.

вернуться к содержанию

вернуться к списку источников

перейти на главную страницу

Помощь с написанием учебных работ

Релевантная научная информация:

Другие научные источники направления Курсовые работы по праву:

Курсовая работа. Банкротство, как условие прекращение деятельности юридических лиц. 2001

Курсовая работа. Вещественные доказательства в гражданском процессе: понятие, виды, особенности исследования и оценки. 2001

Курсовая работа. Гражданские процессуальные правоотношения. 2001

Курсовая работа. Правові проблеми кредитування в сучасних умовах. 2001

Курсовая работа. Обвиняемый и гарантии его процессуальных прав . 2001

Курсовая работа. Організація роботи в районному (міському) суді. 2009