У науці кримінального права є досить багато наукових досліджень, пов’язаних із співучастю в цілому, його формами і видами співучасників. Проте проблема співучасті залишається однією з найскладніших і найменш розроблених у кримінальному праві. Незважаючи на майже двохсотлітню історію вивчення даного інституту, в теорії кримінального права і нині спостерігаємо “розмаїття” думок щодо найактуальніших питань співучасті, це призводить, в кінцевому рахунку, до неоднозначності судових рішень та численних помилок при кваліфікації злочинів і призначенні покарання.
Така складність даного феномена зумовлена тим, що злочинна діяльність, як і будь-яка правомірна діяльність людини, може здійснюватися не тільки одиничними суб’єктами, а й декількома особами і навіть певною організацією людей, наділених різними злочинними “правами” і “обов’язками”, з ієрархічним керівництвом: від організаторів до виконавців, пособників і підбурювачів.
Історично службова функція інституту співучасті насамперед виражалася в обґрунтуванні кримінальної відповідальності осіб, які безпосередньо злочин не вчиняли, тобто не виконували об’єктивної сторони складу злочину, але в різних формах сприяли його вчиненню, а саме-досягненню єдиного злочинного результату. Інститут співучасті, включений до КК України 2001 р. порівняно з раніше діючим КК України 1960 р., суттєво розширив коло питань, пов’язаних із співучастю.
По-перше, питанням співучасті замість однієї ст.19 (КК України 1960 р.) присвячено цілий розділ VІ, де по-новому, більш точно, подано саме визначення поняття співучасті (ст.26), уточнено та детальніше визначено поняття видів співучасників (ст.27). Введені норми, раніше відсутні в кримінальному законі, про форми співучасті (ст.28), правила кваліфікації їх діянь (ст.ст.29,20), про добровільну відмову співучасників (ст.31). Встановлений порядок призначення покарання за злочини вчинені в співучасті (ст.68), та значно розширилося коло складів злочинів, в яких містяться ознаки, що характеризують окремі форми співучасті в якості обставин, що обтяжують відповідальність. Для правильного застосування норм КК України про співучасть, слід передусім визначити його поняття. Згідно із ст. 26 співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину.
При розкритті змісту співучасті слід встановлювати його об’єктивну і суб’єктивну сторони, інакше кажучи, об’єктивні й суб’єктивні ознаки цієї форми співучасті.
Як особлива форма злочинної діяльності співучасть характеризується об’єктивними ознаками, що дають можливість відмежувати співучасть від простого випадкового збігу обставин і часу при вчиненні одного і того ж злочину. Проте слід відмітити, що поділ ознак співучасті на об’єктивні та суб’єктивні здійснюється наукою кримінального права з пізнавальною метою, адже в дійсності, об’єктивні й суб’єктивні ознаки як властивості будь-якого явища, в тому числі злочинної діяльності, утворюють нероздільну єдність, і розглядати їх ізольовано, у відриві одних від інших, неможливо. Тому я не можу погодитись із думкою, яка зустрічається в кримінально-правовій літературі, що співучасть в принципі характеризується однією ознакою – спільністю дій співучасників, які мають свою специфіку як в об’єктивній, так і в суб’єктивній площинах .
Об’єктивні ознаки співучасті характеризуються: а) кількісною ознакою; б) якісною ознакою; в) єдиним злочинним наслідком для всіх співучасників; г) причинним зв’язком між діями співучасників і єдиним злочинним результатом. Останні дві ознаки є необхідними для злочинів з матеріальним складом.
Практично всі дослідники проблеми співучасті розрізняють дві основні об’єктивні ознаки співучасті: а) кількісну – участь у злочині декількох (не менше двох) суб’єктів; б) якісну – спільність здійснення злочину.
По суті, сучасне розуміння об’єктивних ознак співучасті випливає безпосередньо з етимологічного розуміння. Слово „співучасть” визначається в тлумачному словнику так: бути учасником, товаришем чи пособником, помічником в чому-небудь . Спільна участь із ким - небуть у якійсь справі, діяльності .
У кримінальному праві суб’єкт – це індивід, який досяг встановленого законом віку кримінальної відповідальності, осудний і здатний нести кримінальну відповідальність або, інакше кажучи, є суб’єктом злочину. Особи, які не володіють даними ознаками, не можуть виступати в якості співучасника злочину.
Аналіз кримінально-правової літератури свідчить, що таке розуміння кількісної ознаки об’єктивної сторони співучасті є безспірним. Але П.Ф.Тельнов вказує на окремі спроби “сконструювати співучасть при одному осудному суб’єкті” , посилаючись при цьому на Р.Р.Галіакбарова, який вважав, що співучасть можлива і в ситуації, коли в числі осіб, що беруть участь у злочині, одна особа є неосудною або не досягла віку, з якого за законом настає кримінальна відповідальність.
На їхню думку, не менше двох осудних осіб, які досягли віку кримінальної відповідальності, відповідно до закону, необхідні для співучасті лише в тих випадках, коли закон передбачає здійснення злочину злочинною групою, вказуючи на це як на ознаки основного складу. В інших ситуаціях, коли закон не говорить про здійснення злочину групою осіб ні як основної, ні як кваліфікуючої ознаки, для визнання співучасті необхідно і достатньо, щоб у злочині, що вчинюється декількома особами, лише одна була осудна і досягла віку кримінальної відповідальності .
Згодом Р.Р.Галіакбаров змінив свою думку і дійшов висновку, що “немає співучасті там, де один з двох учасників злочину неосудний або не досяг віку кримінальної відповідальності”.
Розвиваючи думку про двояку природу поняття “групи”, Р.Р.Галіакбаров в іншій праці відмічає що вона (група) – “багатогранне кримінально-правове явище, яке не вичерпується ознаками співучасті у злочині” . Дана позиція була піддана аргументованій критиці М.Г.Івановим, який слушно, на мій погляд, зазначив: якщо підтримувати точку зору Р.Р.Галіакбакарова, доведеться змінювати ставлення і до поняття ”особа”. В це поняття, як і в поняття “група”, доведеться вкладати два розуміння – кримінально-правове і виключно соціологічне, що призведе до неточності встановлюваних у кримінальному праві критеріїв кримінальної відповідальності і до правозастосовчого хаосу” . Свої судження з цього питання М.Г.Іванов підтверджує висновком, що ”співучасником може бути тільки особа осудна, яка досягла необхідного для кримінальної відповідальності віку, дії не класифікуватимуть як групові при наявності лише однієї особи, що досягла віку кримінальної відповідальності, чи однієї осудної особи” . Я повністю приєднуюсь до такої думки, котру, як уже відзначалося, поділяє більшість науковців і котра випливає із змісту закону (ст.26 КК України).
Суб’єкту злочину відповідно до закону (ст.18, ст.26 КК України), незалежно від здійснення злочину в одиночку чи разом з іншими особами, повинні бути притаманні обов’язкові ознаки суб’єкта, тобто бути осудними і досягти вказаного в законі віку. Використання неповнолітнього чи неосудного для здійснення злочинного діяння може полегшити винному вчинення злочину, допомогти завдати серйознішої шкоди, але не перетворює вчинене на співучасть. В таких випадках винна особа діє як посередній виконавець, а залучення до вчинення злочину неповнолітнього тягне для нього додаткову відповідальність (ст.304 КК України) і більш суворе покарання (в межах санкції): кваліфікація дій винного в таких випадках буде як особи, що безпосередньо вчинила злочин за відповідною статтею Особливої частини КК України.
Для повного визначення співучасті в цілому такої об’єктивної ознаки, як участь двох і більше суб’єктів у вчиненні злочину недостатньо. Це пояснюється тим, що є випадки, коли дії декількох осіб призводять до одного злочинного результату, проте їх не можна визнати співучастю.
Наприклад: якщо особа намірилась проникнути на склад приватної фірми та викрасти майно і увійшовши в дане приміщення, почула кроки, втікає з місця вчинення злочину, в цей час по вулиці проходила інша особа, яка, скориставшись зламаним замком, доведе крадіжку до кінця, то визнати цих осіб співучасниками буде неправомірно. Тут має місце випадковий збіг злочинів. Тобто в такій ситуації декілька осіб, спільні дії яких, хоч і привели до одного злочинного результату, що є одним з об’єктивних ознак співучасті, не можуть розглядатися як співучасники через відсутність об’єктивного і суб’єктивного зв’язку їх дій.
Тому для розмежування співучасті від інших випадків збігу діяльності декількох осіб у вчиненні одного злочину необхідно визначити другу важливу об’єктивну ознаку співучасті – спільну діяльність осіб у здійсненні злочину.
В кримінально-правовій літературі немає єдиної думки в розумінні даної ознаки спільності. Спірність думок стосується насамперед питання: чи є спільність – об’єктивною чи суб’єктивною ознакою, чи поєднує в собі елементи як об’єктивні, так і суб’єктивні? На думку П.А.Грішаєва і Г.А.Крігера, поняття спільності складається із чотирьох елементів: “По-перше, злочин здійснюється спільними зусиллями декількох осіб. По-друге, злочинний результат (наслідок) буде для даних осіб спільним, єдиним. По-третє, дії кожного учасника є в конкретній ситуації даного злочину необхідною умовою здійснення дій іншими співучасниками. По-четверте, злочинний результат чи факт здійснення злочину знаходиться в причинному зв’язку з діями кожного із співучасників .
Інші дослідники проблеми співучасті розглядають ознаку співучасті як в об’єктивній, так і суб’єктивній площинах.
Щодо визначення ознаки спільності як об’єктивної чи суб’єктивної ознаки співучасті Ф.Г.Бурчак висловив таку позицію. Воно насамперед відповідає закону (ст.26 КК України), оскільки співучасть визнається як умисна спільна участь у вчиненні злочину. “Спільна злочинна діяльність передбачає наявність певної психологічної спільності, психологічного зв’язку між спільно діючими особами. Встановлення мінімальної межі цієї психічної спільності дає змогу відокремити дії декількох осіб при вчиненні одного злочину, що складають співучасть, від інших випадків збігу обставин місця і часу при вчиненні одного злочину .
Отже, йдеться про умисну спільність, тобто про специфіку діяння, вчиненого співучасниками, особливості зв’язку дій кожного з них з діяннями інших осіб і з спільно вчиненим злочином.
Така точка зору досить обґрунтована, хоча її критикували окремі дослідники.

Так М.Г.Іванов пише, що ознаку спільності треба розглядати тільки в межах об’єктивних ознак. Свою позицію він аргументує тим, що розгляд даної ознаки співучасті в такій площині переслідує мету найбільш повного вивчення, розрив між двома ознаками має штучний характер, “тому стверджувати, що спільність – це ознака об’єктивно-суб’єктивна – рівнозначно тому, щоб доводити аксіому про неможливість кваліфікації діяння як злочину без наявності одного із чотирьох елементів складу злочину ” .
Характерною ознакою спільності, як уже відзначалося, є спільність дій співучасників, тобто їх спілкування один з одним. Спілкування, контакт, як відзначається у працях із соціальної психології, характеризується трьома сторонами:
а) обмін інформацією між індивідами, що спілкуються; б) організація взаємодії між ними, тобто обмін не тільки знаннями, а й діями; в) сприйняття один одного і встановлення на цій основі взаєморозуміння.
При цьому всі названі сторони чи функції в реальній дійсності існують не ізольовано один від одного, а в тісному взаємозв’язку .
Обмін інформацією має за мету налагодження спільної діяльності й передбачає вплив на поведінку інших учасників спілкування, спрямовану на здійснення даної мети. Тобто йдеться про організацію взаємодії, при цьому кожний учасник повинен зробити свій внесок в неї, що і дає змогу тлумачити взаємодію як організацію спільної діяльності .
В процесі спільної діяльності відбувається не тільки обмін інформацією, а й “обмін діями ”, в результаті чого ця діяльність набуває нової якості: її носієм стають уже не окремі учасники спілкування, а їх група в цілому.
М.Г.Іванов вказує на ще один фактор, що свідчить про підвищену суспільну небезпеку – більш сильне психічне навантаження на потерпілого, внаслідок чого його опір буде менш інтенсивний .
Хоча діюче кримінальне законодавство п.2., п.9 ч.1 ст.67 КК України і передбачає спільне вчинення суспільно небезпечного діяння як обтяжуючу обставину, але не у всіх випадках. На мою думку, підвищену небезпеку слід констатувати у всіх випадках.
Спільна діяльність, як уже відзначалось, характеризується взаємним впливом її учасників один на одного. В результаті такого впливу здійснюється регулювання дій одного індивіда “планами, що визріли в голові іншого” , що і дає змогу групі осіб через спільні дії реалізувати єдину для них діяльність.
Оскільки, спільна діяльність передбачає вплив її учасників один на одного, то ці дії стають взаємозв’язаними. Сам по собі вплив одного індивіда на іншого фатально не прирікає останнього на вчинення тих чи інших дій. В той же час, можна стверджувати, що результат цього впливу, особливо схилення виконавця до вчинення злочину, є причиною його подальших дій, а не їх умовою. Умови на відміну від причини, як відомо, не викликають наслідків, а лише сприяють їм, прискорюють або, навпаки, гальмують розвиток наслідків.
Проте, що певна особа підбурила до вчинення злочинного діяння іншу, є умовою наступних дій виконавця, можливо говорити у тих випадках, коли виконавець сам, не залежно від підбурювача, мав намір це вчинити.
У судовій практиці постійно висловлюється думка про те, що дії чи бездіяльність, хоч об’єктивно і сприяли злочину, а скоєні без умислу, не можуть розглядатися як співучасть. Тому про односторонній зв’язок при співучасті може йтися лише у тому випадку, коли підбурювач знає, що він штовхає виконавця до вчинення злочину, пособник знає, що він допомагає виконавцю здійснити його злочинний задум. Саме така усвідомленість підбурювача і пособника про злочинну діяльність виконавця і своєї ролі в ній свідчить про спільність їх дій, а отже, дає змогу говорити про співучасть. Відсутність такої усвідомленості у підбурювача чи пособника виключає співучасть .
Відтак, правильніше, на мій погляд, характеризуючи ознаку спільності, говорити не про взаємообумовленість дій співучасників, а про їх взаємо зв’язаність. Основою взаємо зв’язаності є функціональний зв’язок. Функціональний зв’язок знаходить своє відображення в узгодженості кожною особою своїх дій з поведінкою інших співучасників і який включає в себе, по-перше, окремі акти поведінки окремих співучасників (законодавець визначає це терміном “участь”) і, по-друге, об’єднання функцій всіх співучасників завдяки тому, що кожний співучасник виконує свої функції як у власних, так і в інтересах інших співучасників.
У результаті дослідження я дійшла висновку, що функціональний зв’язок існує на декількох рівнях. Основою його є два рівні: функціональний зв’язок співучасників на рівні створення умов, коли інші співучасники діють, готуючи виконання злочину, і функціональний зв’язок на рівні виконання злочину, коли діють декілька виконавців чи інший співучасник (інші співучасники) і виконавець (декілька виконавців), тобто мова йде про наявність функціональних зв’язків на стадії готування (створення умов) і на стадії виконання. Слід відзначити, що інколи ці рівні замасковані, коли співучасниками є пособник і виконавець, два пособники, що діють незалежно один від одного і виконавець та ін., – в даних випадках не існує двох рівнів функціонального зв’язку, проте як тільки кількість співучасників стає більше трьох, за їх взаємо зв’язаності, завжди функціональний зв’язок існує на двох рівнях.
Таким чином, ознакою спільності при співучасті є функціональний взаємозв’язок дій співучасників, що визначає ступінь їх згуртованості. Сукупність функціональних зв’язків при умисному створенні умов і безпосередньо при вчиненні злочину та наявність двостороннього суб’єктивного зв’язку є необхідним елементом узгодженості та показником ступеня згуртованості співучасників.
Наступною ознакою спільності є спільність злочинного результату для всіх співучасників. З точки зору соціальної психології, злочинний результат – це продукт спільної діяльності, заради одержання якого вступають у зв’язок один з одним декілька індивідів і звичайно, взаємо порозуміння як елемент зв’язку не може не поширюватись і на оцінку його результату. У випадку відсутності взаємо порозуміння щодо цього результату неможливо говорити про співучасть. Той чи інший результат у такому випадку буде підсумком діяльності не групи в цілому, а окремо кожного її члена. Все, на перший погляд, зрозуміло. Проте, як відомо, співучасть можлива не тільки в злочинах з матеріальним складом, де обов’язковою ознакою є наявність суспільно небезпечного наслідку, а й у злочинах з формальним чи усіченим складом, де шкода знаходиться за межами закінченого злочину. В такому випадку виникає питання про співвідношення спільного результату та суспільно небезпечної шкоди. Саме тому кожний співучасник незалежно від виконуваних функцій і від ступеня одержаного особистого задоволення (доходу) відповідає за спричинений чи реально можливий в даних конкретних умовах спільний результат. Виходячи з цього, спільний результат, застосовуємо і щодо злочинів з формальним чи усіченим складом. В іншому випадку співучасть втратить одну з ознак, тому маємо визнати, що спільний результат – це дещо інше, ніж спричинена шкода.
Слід зазначити, що найбільш наочно проявляється спільний результат при вчиненні злочину декількома особами з прямим умислом, коли кожний із них бажає спричинити один і той же результат і всіма зусиллями досягає його. Труднощі у досягненні спільного результату виникають при непрямому умислі однієї з осіб, коли відсутня пряма згода на вчинення злочину, для того хто діє з непрямим умислом, результат є побічним, небажаним і дана особа, як правило, не конкретизує його.
Отже, наявність спільного (конкретизованого чи неконкретизованого) результату є обов’язковою ознакою співучасті, без нього співучасть як спільна діяльність втрачає зміст, без нього види співучасників стають непотрібними. А тому при наявності спільного результату співучасть визнається закінченим злочином, а при його недосягненні – незакінченим.
Неможливо залишити поза увагою і таку ознаку спільності, як причинний зв’язок між діяннями кожного із співучасників і спільно спричиненими злочинними наслідками. Дана ознака в спеціальній літературі і на практиці тлумачаться неоднозначно, розбіжності в розумінні даної ознаки виявляється у двох аспектах: 1) чи обов’язкова для констатування співучасті, наявність єдиного злочинного результату для кожного співучасника; 2) чи допустима відповідальність співучасників за незаплановані, випадкові наслідки дій.
“Причинність – філософська категорія для вивчення необхідного генетичного зв’язку явищ, із яких одне (назване причиною) впливає на друге (назване наслідком або діянням)” . Під причиною слід розуміти явище, яке так пов’язане з іншими явищами, котрі називаються наслідками, що їх виникнення завжди веде до виникнення наслідків, а зникнення його спричиняє зникнення наслідків .
Основним у питанні про причинний зв’язок при вчиненні злочину в співучасті є те, що кожний із співучасників робить свій внесок у справу досягнення спільного злочинного результату, який виражається в тому, що кожний співучасник докладає конкретні зусилля, спрямовані на його здійснення, використовуючи при цьому і зусилля інших співучасників. В цьому і полягає відмінність співучасті за своїми об’єктивними ознаками від простого збігу обставин у злочинній діяльності декількох осіб. Причиною завжди є явище, що здатне за своєю об’єктивною сутністю породити інше явище, переносячи в нього свій матеріальний зміст. В причині завжди є реальна можливість відповідного наслідку.
Немає одностайної думки серед науковців, і щодо причинного зв’язку: чи зв’язок є необхідним чи може бути випадковим. “Випадковість – це такий тип зв’язку, який зумовлений несуттєвими, зовнішніми, додатковими для даного явища причинами”, “необхідність – закономірний тип зв’язку явищ, що визначає їх стійку внутрішню основу і сукупність суттєвих умов їх виникнення, існування і розвитку ” . Необхідність характеризується наступними моментами: а) зумовленістю внутрішніх зв’язків; б) об’єктивністю; в) обов’язковістю настання явищ .
Відмінність необхідності й випадковості як об’єктивних категорій – це основа вирішення проблеми причетності в кримінальному праві. Ця відмінність і встановлює об’єктивні межі відповідальності за наслідки тих чи інших дій.
Отже, підводячи підсумок слід зазначити, що:
По-перше, співучасть є тільки там, де в злочині беруть участь дві і більше осіб, причому кожна з цих осіб повинна бути наділена ознаками суб’єкта злочину – тобто бути фізичною особою осудною і досягти віку кримінальної відповідальності. Саме тому і вчинення декількома особами єдиного злочину слід вважати тільки винну діяльність суб’єктів злочину. По-друге, що стосується спільності як об’єктивної ознаки злочину, то її зміст включає: а) самі діяння співучасників, їх специфіку і взаємо зв’язаність, при чому сукупність функціональних зв’язків при умисному створенні умов і безпосередньо при вчиненні злочину в співучасті є необхідним елементом узгодженості та показником ступеня згуртованості співучасників; б) в залежності від характеру наслідків можна виділити два види спільності: цілеспрямовану діяльність декількох суб’єктів і побічну діяльність декількох суб’єктів.
Перший вид являє собою традиційну співучасть з прямим умислом, при якому кожний співучасник бажає настання спільного результату, що інкримінується кожному співучаснику. Другий вид пов’язаний з наявністю побічного конкретизованого чи невизначеного наслідку, що знаходиться за межами бажаного – це співучасть з непрямим умислом; в) спільність існує на двох рівнях: участь кожного співучасника у вчиненні злочину – проста співучасть і сукупна спільна діяльність всіх співучасників – групові злочини; г) причинний зв’язок між діями кожного співучасника і спільним злочинним наслідком (в злочинах з матеріальним складом), а саме злочинні наслідки спричиняються спільними зусиллями всіх спільно діючих співучасників.
aaan1.2. Суб’єктивні ознакиaaak
sssnСпівучасть має місце лише тоді, коли злочин вчинений декількома суб’єктами умисно. Це положення закріплено в КК України, де вказується, в ст.26, що співучасть – це "…умисна спільна участь… у вчиненні умисного злочину". Таким чином, суб’єктивна сторона співучасті – це умисна вина.
Учасники вчинення злочину цілеспрямовано об’єднують зусилля для здійснення суспільно небезпечного діяння і досягнення злочинного результату. З суб’єктивної сторони умисел співучасника наділений загальними ознаками умислу, відображеного в ст.24 КК України: злочин визначається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.
Водночас, якщо за своєю структурою умисел співучасника не відрізняється від умислу особи, що вчинила злочин в одиночку, то за змістом така відмінність є. Тут накладає свій відбиток взаємообумовленість злочинних дій співучасників, вчинення злочину взаємодоповнюючими, спільними зусиллями. Тому умисел співучасника, як відзначається в юридичній літературі, включає: а) усвідомлення суспільно небезпечного характеру власних дій (бездіяння), а також суспільно небезпечного характеру діянь хоча б одного, спільно діючого з ним співучасника; б) передбачення спричинення спільними зусиллями єдиного злочинного наслідку (для злочинів з матеріальним складом); в) бажання (чи допущення) настання спільного злочинного наслідку .
Звідси і випливає нова якість умислу при співучасті, його спільність.
На мою думку, можна виділити чотири аспекти дослідження щодо суб’єктивної сторони співучасті:
особливості інтелектуального і вольового моменту умислу співучасників;
види умислу при співучасті;
можливість одностороннього чи мінімального зв’язку між співучасниками;
допустимість співучасті при необережній формі вини.
Умисел, як відомо, складається із двох моментів: інтелектуального і вольового. Перший характеризує обсяг і характер знань і уявлень суб’єкта про вчинене діяння, другий – ставлення суб’єкта до обставин, подій, дій, знання про які є змістом інтелектуального моменту. З'ясування змісту цих питань має важливе значення для характеристики співучасті в цілому, оскільки теорія співучасті передбачає, що кожен із учасників завжди діє свідомо і за власною волею. При цьому свідомість і воля кожного учасника тісно переплітаються таким чином, що виконавець, що діє умисно, усвідомлює підтримку, а підбурювач і пособник, також діючи умисно з повною поінформованістю про дії виконавця, усвідомлюють, що сприяють злочину. “Спільна злочинна діяльність передбачає наявність певної психічної спільності, психологічного зв’язку між спільно діючими особами ”, – відзначав Ф.Г.Бурчак . Ця психологічна суть, чи іншими словами спільність умислу співучасників, – один із моментів, що визначає обсяг їх відповідальності.
Змістом інтелектуального моменту умислу співучасників є взаємна поінформованість, обізнаність співучасників. Відсутність такої поінформованості виключає співучасть. Як слушно відзначав А.Н.Трайнін, особлива форма відповідальності співучасників безпосередньо пов’язана з особливою формою їх діяльності . Але єдиним сполучним елементом між діями співучасників може бути тільки умисел, тільки він свідчить про спільність. Звідси випливає, що за наявності умислу співучаснику можна інкримінувати не тільки те, що він скоїв конкретно сам, а й те, що вийшло із спільної діяльності співучасників .
До такого висновку на основі аналізу інтелектуальної сторони умислу прийшла і Н.В.Іванцова. Вона відзначає, “що особа, здійснюючи злочин в співучасті, усвідомлює дві фактичні обставини. По-перше – це те, що вона здійснює конкретний поведінковий акт. По-друге – це те, що вона здійснює цей акт не одна ” . Звідси висновок, що визнання можливості співучасті при односторонньому суб’єктивному зв’язку повністю суперечить як основам елементарної логіки, так і принципу суб’єктивного інкримінування, згідно з яким інкримінувати винному можна лише те, що охоплюється усвідомленістю суб’єкта. Чи може "суд притягти до відповідальності за співучасть осіб, в усвідомлення яких не входять знання про співучасників, … як суд може засудити суб’єкт за злочин, здійснений в співучасті, якщо він не знав, що діє не один?” – ставить питання Н.В.Іванцова. Відповідь на дане запитання буде однозначною – ні, і не вимагає коментарів.
Проте, на мою думку, однієї інформованості як необхідної суб’єктивної ознаки співучасті не достатньо, щоб вчинене розглядалось як співучасть. Для визнання умислу спільним, окрім інформованості, потрібна ще одна важлива суб’єктивна ознака – узгодженість дій. Умовою такої узгодженості є взаємна інформованість.
Для співучасті у вузькому розумінні цього слова необхідно, щоб співучасники знали про дії виконавця злочину, в якому вони беруть участь. Ці знання поширюються на ті елементи і фактори, що утворюють склад злочину. Це насамперед елементи, що характеризують об’єктивну сторону злочину, його об’єкт. Звичайно, все сказане не вимагає знання абсолютно всіх деталей. Співучасники повинні мати чітку уяву про злочинний характер намірів і дій виконавця. Для підбурювача і пособника злочинна діяльність виконавця і противоправні наслідки, що настали, не є наслідками їх особистої діяльності. Проте інтелектуальний момент їх умислу полягає в наступному:
а) усвідомлення суспільно небезпечного характеру їх власної діяльності;
б) передбачення її суспільно небезпечного результату, тобто злочинних дій виконавця з усіма наступними логічними наслідками.
Свідомістю співучасників повинно охоплюватися не тільки чітке розуміння фактичної сторони скованого , його змісту, характеру та інших об’єктивних ознак, а й певне розуміння соціальної значущості вчиненого діяння, його соціальної шкідливості . Обсяг передбачення настання злочинних наслідків може бути різний, але для обґрунтованості звинувачення в співучасті потрібне не знання про злочинні діяння у всіх деталях, а лише уявлення про елементи, що утворюють склад злочину, що є законною підставою для кримінальної відповідальності. Ці вимоги стосуються всіх співучасників, включаючи виконавця.
Отже, знання основних властивостей об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта, суб’єктивної сторони складу виконавцем злочину, який скоюється, є підставою вини при співучасті. При цьому співучасть – це не будь-яка спільна діяльність, спрямована на вчинення злочину і здійснювана умисно двома чи більше особами, а лише та, коли між співучасниками існує узгодженість дій чи змова. Така домовленість є свідченням того, що кожний учасник усвідомлено бажає докласти власні зусилля для здійснення злочинного наміру в ролі виконавця, організатора, підбурювача чи пособника.
Змова виокремлює співучасть серед маси інших злочинних проявів. Вона може бути попередньою, тобто до початку скоєння злочину, чи виникнути під час скоєння злочину на місці його здійснення. Якщо така згода про спільне вчинення злочину виникає під час і на місці вчинення злочинного діяння, то обов’язковою умовою повинно бути наступне – згода на вчинення злочину з іншою особою (особами) повинна мати місце до закінчення злочину. “Умисел на спільне скоєння злочину повинен, при всіх умовах, передувати його реалізації ” .
Отже, інтелектуальний момент умислу співучасника включає: а) усвідомлення суспільно небезпечного характеру власних дій; б) обізнаність про такі ж дії інших осіб (іншої особи), що діють спільно з ним; в) свідоме передбачення суспільно небезпечних наслідків їх спільних дій.
Наступним питанням, що стосується інтелектуального моменту умислу при співучасті є характер суб’єктивного зв’язку – повинен він бути одностороннім чи двостороннім. Інакше кажучи, чи можлива співучасть при односторонньому суб’єктивному зв’язку?
У теорії кримінального права ця проблема дістала назву „можливість одностороннього, мінімального зв’язку між співучасниками ”. Частина фахівців кримінального права обґрунтовує необхідність лише двохстороннього суб’єктивного зв’язку співучасників, для наявності якого необхідна взаємна обізнаність не менше як двох співучасників про спільне вчинення злочину . Водночас у минулі роки деякі автори відстоювали можливість одностороннього чи мінімального суб’єктивного зв’язку, за якого співучасник (здебільшого виконавець) може бути необізнаним щодо участі інших осіб у вчиненні злочину.
В 40-50-х роках проти двохстороннього зв’язку активно виступали О.Я.Вишенський, А.Н.Трайнін. Останній, розглядаючи суб’єктивну сторону співучасті, писав, що співучасть допустима і без попередньої узгодженості співучасників і навіть взагалі без будь-якої узгодженості між ними. На його думку, співучасть як спільна злочинна діяльність починається “від простої форми вчинення злочину двома особами без всякої змови ” .
Така позиція автора вочевидь відкидає необхідність єдності об’єктивних і суб’єктивних ознак співучасті. При цьому ігнорується і такий момент, як взаємозалежність співучасників безпосередньо перед вчиненням злочину, що дає змогу робити висновок про спільність скоєння злочину.
На мою думку, таке твердження суперечить змісту інституту співучасті, в даному випадку це скоріше простий збіг діяльності декількох осіб.
Аналіз юридичної літератури свідчить, що ряд авторів у період з 60-70 - х років також відстоювали позицію одностороннього суб’єктивного зв’язку. Прихильники такої думки стверджували, що співучасть можлива в ситуації, коли виконавець не проінформований про те, що його злочинним діям сприяють (наприклад, підбурювач чи пособник). Хоча підбурювач чи пособник знають, що сприяють виконавцю в скоєні злочину.
Так, Г.А.Крігер і П.Н.Гришаєв наводять приклад на підтвердження своїх думок про замаскованого пособника. Знаючи про затяжний конфлікт між чоловіком та дружиною, і чуючи від чоловіка, що він розправився би з дружиною, якби була в нього зброя, “пособник ” “випадково ” залишає на видному місці в домі свою заряджену мисливську рушницю . Такий приклад викликає багато спірних питань.
Із такого положення випливає висновок, що прихильники одностороннього зв’язку між співучасниками сконцентровують свою увагу на фігурі виконавця, при цьому фактично виводять його за рамки інституту співучасті, допускаючи можливість непоінформованості його про злочинну діяльність інших осіб у скоєні одного злочину.
На мою думку, така позиція суперечить насамперед нормам чинного Кримінального Кодексу України (ст.26). Умисна спільність є необхідною суб’єктивною ознакою співучасті. А звідси випливає, що для співучасті необхідний спільний умисел співучасників на вчинення конкретного злочину, а не різний для кожного співучасника. Спільність умислу означає, що між співучасниками завжди має місце погодженість на вчинення конкретного злочину, спільний умисел знаходить своє об’єктивне вираження в спільності дій співучасників.
На мою думку, співучасть неможлива при односторонньому суб’єктивному зв’язку. Таку точку зору поділяють більшість дослідників.
Так, С.В.Афіногенов відзначає : обов’язковою умовою співучасті є усвідомлення кожним співучасником, що він діє не одноосібно, а разом з кимось. В учасників виникає усвідомлення взаємної допомоги, єдності злочинного результату, а також усвідомлення спільної відповідальності. Діючи з метою реалізації спільного злочинного наміру, кожний співучасник повинен свідомо розраховувати на умисне сприяння хоча б одного із співучасників .
Доцільно, на мою думку, проаналізувати і такий аргумент, що наводився для заперечення одностороннього зв’язку між співучасниками, як його невідповідність законодавчій нормі. Посилаючись на норму закону, де співучасть визначалась як умисна спільна участь двох і більше осіб у вчиненні злочину, П.Ф.Тельнов писав, що в законі не випадково підкреслюється суб’єктивна ознака співучасті – умисна спільна злочинна діяльність не менш як двох осіб. Законодавець конкретно вказує на недостатність для співучасті спільності дій для об’єктивної сторони, необхідно також, щоб ця спільність була умисною, щоб винні усвідомлювали її. Причому умисна спільність злочину, тобто усвідомлення тієї обставини, що суспільно небезпечне діяння скоюється не одноосібно, а спільно, щонайменше двома особами, однаковою мірою обов’язкове для суб’єктивної сторони діянь усіх співучасників, у тому числі виконавців злочину .
Отже, я вважаю, що наявність двохстороннього суб’єктивного зв’язку між виконавцем та іншими співучасниками є однією із суб’єктивних ознак співучасті. Двохсторонній суб’єктивний зв’язок відіграє значну роль при співучасті, оскільки є першим необхідним елементом узгодженості поведінки співучасників.
Питання про зміст вольового моменту умислу співучасників у літературі не дістало однозначного тлумачення. Окремі автори вважають, що він може виражатися як в бажанні, так і в свідомому припущенні суспільно-небезпечних наслідків, тобто що співучасть можлива як при прямому, так і при непрямому умислі, відмічаючи, що злочини з непрямим умислом зустрічаються на практиці не часто .
Інші дослідники стверджують, що співучасть можлива тільки при прямому умислі .
Говорячи про умисел при співучасті, слід зазначити, що всі фахівці визнають можливість прямого умислу при співучасті, проте не всі згодні, що тут можливий і умисел непрямий.

Саме тому більш складніше з’ясувати питання про співучасть з непрямим умислом.
Аналізуючи норму чинного закону (ст.26), слід зазначити, що законодавець, говорячи про умисел при співучасті не робить будь-якої вказівки на його види, цим самим не заперечуючи можливість непрямого умислу поряд із прямим. При цьому, наприклад, П.Ф.Тельнов стверджує, що 1,9% випадків співучасті зчиняється з непрямим умислом , кількісний показник, звичайно, не є великим, але даний факт підтверджує, що судова практика знає співучасть з непрямим умислом, а отже і визнає його.
Схема вчинення злочину з непрямим умислом досить проста і зводиться до наступного: особа спрямовує свої діяння на одержання бажаного результату, усвідомлюючи при цьому, що своїми діями вона спричинить і побічний результат, який матиме місце поряд з бажаним, проте ставиться до нього байдуже, тому що найважливіше для неї досягнення бажаного результату.
При злочинності бажаного і побічного результатів особа в такій ситуації повинна нести відповідальність за два злочини (вчинені з прямим і непрямим умислом). Переносячи сказане на співучасть, слід відзначити, що спільний результат, який є для співучасників, що діють з прямим умислом, являє собою побічний цілеспрямований результат для співучасника, котрий діє з непрямим умислом. Досить яскравий приклад наводить М.І.Бажанов: три чоловіки звалили на землю потерпілого, завдаючи йому ударів ногами, руками по різних частинах тіла, не бажаючи спричинення смерті, але свідомо допускаючи і такий наслідок побоїв. Внаслідок побоїв потерпілий помер. Очевидно, що особи, котрі вчинили злочин, як виконавці (співвиконавці), діють з непрямим умислом, не бажаючи смерті жертви, але свідомо її допускаючи. Їх відповідно до ч.2 ст.27 КК України слід визнати співвиконавцями .
Отже, я схиляюсь до думки тих авторів, що визнають співучасть у злочині не лише з прямим умислом, а й з непрямим умислом. Останній може мати місце в поведінці співвиконавця і пособника, ні організатори, ні підбурювачі не можуть діяти з непрямим умислом.
В юридичній літературі зустрічаємо різні підходи і до питання про характер вини при співучасті, а саме: вина у формі умислу і вина в необережній формі. Відносно другої – науковці висловлюють протилежні припущення.
Звичайно, більшість криміналістів стверджує, що співучасть можлива тільки в умисних злочинах , та ряд науковців доводить можливість співучасті при необережності. Активним захисником таких поглядів виступив М.Д. Шаргородський Зокрема, він писав: “співучасть можлива тільки в відношенні тих необережних злочинів, де дії скоюються умисно, а результат настає з необережності ” .
Така позиція суперечить закону, що визначає співучасть, як умисну спільну участь в злочині. Адже наявність спільного умислу вже виключає вину у формі необережності. За необережно спричинені наслідки кожна особа повинна відповідати самостійно залежно від її ролі в спричиненні таких наслідків.
Основним у розмежуванні умислу від необережності в скоєні злочину, повинно бути ставлення осіб, що його вчинили, до наслідків своїх дій. Тому спроба роздільного аналізу щодо дій та їх результату при співучасті, на мою думку, не є доречною.
Таким чином щоб абсолютно повно реалізувати доктрину умисної співучасті й присікти будь-яку можливість співучасті з необережності Законодавець вчинив так. В законі прямо вказується, що співучастю визнається умисна участь декількох суб’єктів і тільки в умисному злочині. Адже із норми закону випливає однозначний висновок - співучасть у злочинах, вчинених з необережності, неможлива. За необережно вчинені наслідки кожна особа повинна відповідати самостійно залежно від її ролі в спричиненні таких наслідків.
aaanРОЗДІЛ II. ПІДСТАВИ Й МЕЖІ КАРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СПІВУЧАСНИКІВaaak
sssnДля класифікації і призначення покарання за злочини, вчинені в співучасті, першочергову роль відіграє питання класифікації співучасників на види.
Співучасники – це особи, наділені ознаками суб’єкта, які об’єдналися для спільного вчинення умисного злочину.
Згідно із ст. 27 КК України в якості співучасників поряд з виконавцем подається перелік учасників злочину – організатор, підбурювач та пособник, визначаються ознаки їх функцій у спільному здійсненні злочинів.
Учасники єдиного умисного злочину відрізняються один від одного формами і характером їх участі у вчиненні злочинних діянь. Які ж критерії покладені в основу їх розмежування?
У теорії кримінального права щодо цього питання існують дві основні теорії – суб’єктивна і об’єктивна. Суб’єктивні концепції сформулювали Кестлін, Гельшнер, Бар та ін. . Суть даної теорії полягає в наступному: головне – інтерес у злочині, тобто, проводячи розмежування між співучасниками, слід враховувати заінтересованість учасника злочину в злочинному результаті незалежно від його особистого об’єктивного внеску в досягнення цього результату. Згідно з даною точкою зору виконавцем повинен вважатися той, хто переслідує свої власні інтереси в злочинному результаті. Інші співучасники можуть розглядатися тільки як пособники незалежно від їх об’єктивної ролі у вчиненні злочину.
Практика судів і теорія вітчизняного кримінального права завжди в основу розмежування співучасників на види висувала об’єктивний критерій. Вперше об’єктивна теорія була сформульована А.Фейрбахом, який вважав, що виконавцем злочину повинен визнаватися тільки той, хто викликав злочинний результат, тобто був його головною причиною. А пособником - той, хто сприяв цьому результату, тобто став другорядною причиною . Дана концепція досліджувалась і була обґрунтована в працях ряду вчених (Н.Таганцев, А.А.Піонтковський, Ф.Г.Бурчак, П.І.Грішаєв, Г.А.Крігер та ін.) .
Спільна злочинна діяльність, є проявом соціальної взаємодії людей, негативну форму якій надає суспільна небезпека самої діяльності, її спрямованість проти охоронюваних за допомогою кримінально-правового вето суспільних відносин. Більш повне уявлення про характер спільної злочинної діяльності, про роль кожного із співучасників злочину, може бути відтворено на основі соціально-психологічного і кримінологічного аналізу, що дає змогу врахувати не лише внутрішню характеристику даної спільної діяльності, а й внутрішній зв’язок, взаємовідносини, які складаються між співучасниками при вчиненні злочину. В рамках криміногенно-правового аналізу діяльність кожної з осіб, які спільно вчиняють злочин, інтерпретуються лише в межах об’єктивної сторони складу злочину, по якому його дії класифікуються.
Отже, саме тому в основі поділу співучасті на види, з якими ототожнюється діяльність окремих співучасників, має бути об’єктивний критерій. Підставою для такого розмежування є функціональна роль співучасників, характер виконуваних ними дій, а також ступінь їх участі у вчиненні злочину. Мета такого розмежування полягає в тому, щоб дати більш точну юридичну оцінку діям кожного співучасника, визначити обсяг його внеску в досягнення злочинного результату і винести справедливе покарання, яке б відповідало характеру і ступеню вчиненого діяння.
Згідно із ст.27 КК України відповідальність співучасників злочину визначається характером фактичної участі кожного із них у вчиненні злочину, тобто вказується на об’єктивну ознаку, яка повинна бути врахована судом при призначенні покарання співучасникам. Характер участі особи у вчиненні злочину визначається тією функціональною роллю, яку вона виконує при вчиненні злочину.
Проте слід відзначити, що поділ співучасників на організаторів, підбурювачів, пособників і виконавців має сенс лише стосовно тих випадків, коли винні вчиняють злочин у співучасті, при цьому діють з розподілом ролей. У випадках, коли дві і більше особи спільно виконують об’єктивну сторону злочину, вони кваліфікуються як співвиконавці. Але в більшості випадків фактична доля внеску кожного співучасника може бути не однаковою, тобто характер виконуваних дій один і той же, а доля внеску в спільний злочин визначається ступенем його участі, інтенсивністю поведінки, дієвістю вчинків.
Проте і в даному випадку окремих співвиконавців можна розрізнити за характером і ступенем участі в злочині. Маються на увазі ті випадки, коли один із співвиконавців одночасно виконує функції підбурювача, а іноді і організатора. Саме цією обставиною пояснюється поява в теорії і судовій практиці фігури ініціатора злочину, яка означає особу, що суміщає при спів-виконанні функції підбурювача і виконавця. Інакше кажучи, дану особу можна вважати ідеологом вчинення злочину, яка не просто пропонує ідею (вчинення злочину), а й сама вчиняє дії по підготовці і вчиненню об’єктивної сторони конкретного злочину. “Ініціатором злочину можуть бути всі співучасники, крім пособника. … Що стосується організатора злочину, то ініціативу у вчиненні злочину може проявляти як він, так і інші співучасники – підбурювачі, виконавці ” . Свою точку зору з приводу питання ініціатора злочину висловлював і П.Ф.Тельнов, який вважав, що буквально воно означає “виявлення ініціативи в будь-якій діяльності ”. Вчений дійшов висновку про те, що ініціатора не можна розглядати як вид співучасника і що судовій практиці слід логічно відмовитися від застосування даного поняття .
У цілому з позицією П.Ф.Тельнова можна погодитися, викликає сумнів єдине – категорична відмова практики від поняття ініціатора, адже дана категорія має велике значення при з’ясуванні ступеня участі, коли суспільна небезпека будь-якого виду співучасника підвищується з наявністю ініціативи, спрямованої на вчинення злочину. Ініціативна роль такої особи є більш активною, що і повинно, на мою думку, враховуватися судом при призначенні покарання, хоча кваліфікація дій осіб буде однаковою.
Отже, ступінь участі особи у вчиненні злочину залежить від його реального внеску в спільно вчинений злочин, від інтенсивності й настирливості, з якими той чи інший співучасник виконує свої дії. Інтенсивність дій організатора відрізняється від інтенсивності дій пособника, більше того, можлива різна інтенсивність дій серед осіб, що виконують однакові функціональні ролі (наприклад, серед співвиконавців чи пособників). Але дана кількісна характеристика не може змінити якісної оцінки дій співучасника. Як би настирливо і рішуче не діяв пособник, без зміни характеру виконуваної ролі стати організатором він не може.
Таким чином тільки об'єктивні ознаки дають можливість визначити характер і ступінь взаємодії співучасників при вчиненні єдиного злочину.
На мою думку, доречно внести доповнення в КК України, зокрема до ст. 29, положення про те, що кримінальна відповідальність співучасників визначається характером і ступенем фактичної участі кожного із співучасників у вчиненні злочину.
У науці кримінального права існує й інша позиція при оцінці дій співучасників за ступенем їх участі в злочині. За цим критерієм всі співучасники поділяються на головних і другорядних: головними вважаються організатор і керівник злочину, а другорядними всі інші співучасники .
Такий поділ, хоча прямо і не відображений в законі, має важливе практичне значення оскільки він допомагає суду виявити дійсну роль кожного співучасника, який брав участь у скоєнні конкретного злочину, і на цій підставі здійснити індивідуалізацію покарання. Але єдиної думки серед криміналістів про місце і роль цієї об’єктивної ознаки в класифікації співучасників не має. А.А.Піонтковський, наприклад, вважає, що поділ співучасників на види та їх поділ на головних і другорядних проводиться на одній і тій же підставі – за тією об’єктивною роллю, яку вони виконують при вчиненні злочину. "Наш закон проводить поділ між виконавцем, організатором і пособником за тією об’єктивною роллю, яку він відіграє при вчиненні злочину. Даний критерій береться судом і для поділу між пособником, підмовником, організатором і виконавцем злочину…" .
На мою думку, з таким трактуванням підстав поділу співучасників на види повністю погодитися не можна, оскільки, по-перше, один і той же критерій не може бути підставою двох різних класифікацій співучасників, по-друге, таким критерієм не може бути роль співучасника в злочині, оскільки сама роль визначається характером і ступенем участі кожного співучасника в спільно скоюваному злочині. На це вказує і закон, і у приписах суду вказується, що при призначенні покарання слід враховувати "ступінь і характер участі кожного із співучасників в скоєнні злочину" .
Характер участі осіб у вчиненні злочину визначається функціональною роллю кожного учасника. Ступінь його участі в злочині дає уявлення про інтенсивність його дій, про його вклад у спільно скоюваний злочин. Наприклад, пособник при вбивстві, роль якого зводилася тільки до того, щоб він порадив, коли і де краще підстерегти жертву. Інший пособник на прохання виконавця знайшов для нього засоби вбивства, транспортні засоби для втечі з місця вчинення злочину і ін. Функціональна роль пособника, в обох випадках однакова, ступінь участі – різний.
Важко погодитися і з тією класифікацією співучасників злочину, яку пропонує М.І.Ковальов. Оскільки фігура організатора злочину "відрізняється від інших співучасників найвищим ступенем участі у виконанні злочинного діяння, незалежно від формальної ролі в виконанні складу злочину", то на думку М.І.Ковальова "критерієм у розмежуванні організатора від інших співучасників є ступінь участі в злочині, характер участі в цьому плані має тільки другорядне значення . Підставою поділу на виконавців, організаторів і пособників М.І.Ковальов вважає “характер участі в злочині ”.
Така конструкція класифікації співучасників є досить спірною. Насамперед вона не випливає із закону. Як уже зазначалося в ст.27 КК України розмежування між окремими співучасниками проведено по характеру їх дій, оскільки законодавець вживає слова “організувала”, “керувала”, “утворила”, “забезпечувала” “схилила”, “сприяла”, “обіцяла”, тим самим дає опис дій, а також ступеня участі. Що стосується ступеня, то за його допомогою можна розрізняти не тільки інтенсивність дій організатора від інших співучасників, а й інтенсивність дій окремих співучасників, що виконують у спільному злочині однакові функції.
Спірна і сама конструкція подвійних підстав класифікації співучасників. Оскільки в логічному плані одночасно провести класифікацію по двох підставах не можливо, М.І.Ковальов проводить її в два етапи. На його думку, необхідно всіх співучасників поділити спочатку на організаторів і не організаторів, а потім уже другу групу поділити на виконавців, підбурювачів і пособників. Такий висновок можна зробити, проаналізувавши твердження вченого про те, що організатор відрізняється від інших співучасників найвищою ступінню участі у вчинені злочину “незалежно від формальної його ролі при виконанні складу злочину”.
Ступінь участі кожного співучасника значною мірою визначається його видом, але в деяких випадках залежить від фактичної поведінки співучасника, від його внеску в спільну злочинну діяльність.
Ступінь участі являє собою всебічну оцінку фактичної ролі суб’єкта у вчиненні злочину. Характер участі – це критерій розмежування виконавців, підбурювачів та пособників між собою. Даний критерій по відношенню до організатора злочину слід доповнити іншими деталями. Основним моментом, що характеризує організатора злочину, є ступінь його участі в злочині, який завжди є найвищим.
Отже, характер і ступінь участі в злочині – категорії взаємозв’язані, невід’ємні один від одного. Саме тому є підстави при визначенні ролі кожного конкретного учасника і з теоретичної, і з практичної точки зору враховувати як характер, так і ступінь його участі у вчиненні злочину, а отже, і підставою поділу співучасників злочину на види слід вважати характер і ступінь участі кожного із співучасників злочину, що виявляються в його зовнішній ролі, яку виконує кожний із співучасників, вчиняючи злочинне діяння, а також в межах усвідомлення вчиненого. Звичайно, законодавець у визначення видів співучасників зробив великий внесок, проте в законі залишаються ряд фікцій, що є своєрідною перепоною в його однозначному розумінні і застосуванні.
Згідно із ч.1 ст.27 КК України: “Співучасниками злочину, поряд з виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник ”, що являє собою встановлений перелік видів співучасників?
На мою думку, це класифікація, в якій повинні існувати абсолютно відокремлені види: виконавець не є організатор, підбурювач чи пособник; організатор не є підбурювач чи пособник; підбурювач не є пособник. Тільки в такому випадку закон стає зрозумілим і точним. Не виключено, що саме це мав на увазі законодавець в ч.1 ст.27 КК. Але, якщо це так, то в ч.2 ст.27 КК законодавець собі суперечить, оскільки починає змішувати різні види співучасників. А звідси випливає, що характер і ступінь участі існують як дві сторони однієї медалі, як дві її характеристики – з якісної і кількісної сторін, а тому будь-якому якісному співвідноситься кількісне, звідси і виконавець, і організатор, і підбурювач, і пособник мають і якісну, і кількісну сторони. Я маю на увазі проблему суміщення ролей співучасників. Адже на практиці такі випадки не є поодинокими. Як кваліфікувати такі діяння?
Я вважаю, що суміщення ролей повинно відображатися при кваліфікації даного діяння, а саме, кваліфікувати діяння співучасників, що суміщають декілька ролей в одному злочині, слід за відповідними частинами ст.27 та статтею Особливої частини КК України, що і повинно бути враховане судом при призначенні покарання. Тільки в такому випадку повною мірою буде відображено і характер і ступінь участі кожного із співучасників у спільному вчиненні злочину.
З таких міркувань, доречно внести наступне доповнення до ст.29 КК України: кримінальна відповідальність співучасників визначається характером і ступенем фактичної участі кожного із співучасників у спільному вчиненні злочину.

вернуться к содержанию

вернуться к списку источников

перейти на главную страницу

Помощь с написанием учебных работ

Релевантная научная информация:

Другие научные источники направления Курсовые работы по праву:

Курсовая работа. Банкротство, как условие прекращение деятельности юридических лиц. 2001

Курсовая работа. Вещественные доказательства в гражданском процессе: понятие, виды, особенности исследования и оценки. 2001

Курсовая работа. Гражданские процессуальные правоотношения. 2001

Курсовая работа. Правові проблеми кредитування в сучасних умовах. 2001

Курсовая работа. Обвиняемый и гарантии его процессуальных прав . 2001

Курсовая работа. Організація роботи в районному (міському) суді. 2009