Риторика

Риторика загальна та судова: Навч. посіб. / С.Д. Абрамович, В.В. Молдован, М.Ю. Чикарькова — К.: Юрінком Інтер, 2002. - 416 с.
§ 4. Церковне красномовство
За традицією, що склалася у вивченні риторики, ми аналізуємо лише християнське релігійне красномовство, що виникає в річищі традиційної української культури і є найпоширенішим в Україні (у свою чергу, тут із зрозумілих причин акцентовано, насамперед, практику православної та греко-католицької Церков і лише почасти — протестантських конфесій). Щодо релігійної проповіді таких екзотичних течій, як індуїзм, буддизм, неоязичницькі угруповання тощо, ми залишаємо читачеві простір для самостійного ознайомлення з цими питаннями.

Церковне красномовство — це проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії у практиці різноманітних християнських конфесій. Релігійне красномовство виникає не тільки у сфері християнської культури. Воно існувало в зародку, наприклад, у Давній Греції. Але про богів тут розповідали переважно поети, а серйозні релігійні мислителі, на зразок хоча б Піфагора, дуже з того приводу гнівалися ("Багато небилиць про богів наскладали Гомер з Гесіодом!"). До того ж народна релігія поступово занепадала, а в епоху елінізму греки, у свою чергу, зазнали численних впливів інших релігій та культур, переважно азійських. Недарма ж видатного філософа Сократа вже в V ст. до н. е. стратили в Афінах за "неповагу до богів". Оборону стародавніх вірувань, так само як і міркування про можливість визнання деяких чужих богів, взяли у свої руки філософи, які вважали за доброчесність неухильне виконання обрядів традиційної релігії чи релігій (так, єгипетський Озіріс міг бути прирівняним до грецького Зевса).

В епоху елінізму духовне життя навіть пожвавилося, але в бік зростання всілякого марновірства та магізму: вірили в магів і цілителів, чудеса та зцілення, запозичені зі Сходу. Виник навіть спеціальний літературний жанр —

27

ареталогія, що доводить справжність таких явищ і розповідає про появу богів і напівбогів у людському обличчі тощо. Але самі античні письменники до тих розповідей ставилися часом дуже скептично (наприклад, Лукіан із Само-сати, Тіт Лукрецій Кар).

Нестачі у проповідях, що обстоювали нові синкретичні культи (спроби пов'язати греко-римських богів з азійськит ми й африканськими) не було, як не було недостатку й у всіляких дивних сектах та об'єднаннях містиків, учасників містерій для "посвячених". Але ці тексти були найчастіше "прихованою" літературою для "посвячених" (наприклад, виклад "релігії Піфагора", який намагався змалювати міфологічного співака Орфея як "втаємниченого" пророка божественних істин). Усе це тріщало по швах і досить легко розпалося з появою християнства.

* * *

Як ми знаємо, християнська свідомість базується на Біблії і тих догматах (непорушних істинах віри), які усталено протягом століть колективним досвідом Церкви.

Щоправда, лише для ортодоксальних християн (православних і католиків) цей досвід не менш значний, ніж Біблія та Святі Передання; протестанти ж не визнають його рівноцінним з Біблією.

Це визначає своєрідність церковного ораторства, ос^-новним жанром якого є проповідь — коментар до Біблії (хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує за будь-якої нагоди). Це не робить християнську риторику якоюсь "обмеженою", вузькою річчю. Більш того, саме завдяки апеляції до Святого Письма громадянські та інші інтереси людини стають "крупнішими", узагальненими. Політичний чи інший момент, якому потрібно надати місце в проповіді, мусить мати органічний зв'язок зі Святим Письмом. Проповідник не повинен відділяти Біблію від мирського, світського, а, навпаки, якомога інтенсивніше сполучати їх. Але треба, щоб події життя слугували ілюстрацією до Писання, а не, навпаки, коли Писання є "ілюстрацією" для зведення якихось політичних або життєвих рахунків.

Так, виголошуючи проповідь стосовно повернення блудного сина, священик може навести приклади із сучасного життя, коли політичні чи громадські діячі, або й ба-

28

гато звичайних людей навертаються до Церкви, відпавши від того корита з жолудями, що їм пропонувало безбожництво, повертаються до дому Отця Небесного. Таким чином, підкреслюється мудрість Святого Письма, що передбачає гріхи людини й дає відповідь на ті болючі екзистенціальні запитання, що їх заново розв'язує для себе кожне нове покоління.

У церковній практиці давно усталено читання Нового Завіту відповідно до церковних свят і повсякденних богослужінь. Літургічні читання в церкві, починаючи з Пасхи, поділяються на щотижневі цикли, що в сумі своїй підпорядковано розкриттю змісту Нового Завіту як Божественного Об'явлення. У всьому цьому є продуманий план, символіка та розвиток ідеї. Саме тому священик завжди мусить чітко усвідомлювати, який з моментів цього плану він сьогодні висвітлює людям, яким чином він пов'язаний з тим, щодо чого йшлося минулого разу, як сьогоднішня проповідь торує розуміння проповіді наступної, що виго^ дотуватиметься потім.

Водночас нагадаємо, що церковний рік, відповідно до старозавітної традиції, починається з вересня1.

Першого вересня за Літургією читається уривок з Євангелія, де розповідається про початок проповіді Христа — як Він прочитав уривок про Месію з книги пророка Ісаії в назаретській синагозі (Лк. 4:16—19). Звучали слова про те, що Помазаник Божий прийшов сповістити про "час милості Господньої". Саме під цим знаком починається церковне новоліття.

Але ідейно, внутрішньо весь цикл церковних свят пов'язаний зі світлим Христовим Воскресінням — Пасхою. Основні 12 свят (за винятком Пасхи, що є "усім святам свято"), так само, як усі інші покликані розкрити нам містичне значення приходу Христа на землю, його величний, спасительний зміст. Без імені Христа не може відбутися жодна проповідь. Без пояснення того, чим сьогоднішній день є, з точки зору земного шляху Христа та Його місії, немає й проповіді, а це, просто "розмови з приводу".

1 За біблійною традицією, Новий рік у Візантії та в Росії до Петра І, починався 1-го вересня (звідси й початок нового навчального року в наших навчальних закладах.

29

У народі нерідко й донині церковні свята сприймаються не завжди так, як потрібно. Річ у тім, що церковний календар, прийнятий за часів християнізації, механічно наклався на землеробський поганський, створений протягом минулих століть, що дбайливо фіксував прикмети погоди та інші подібні речі, з точки зору землероба. Помічено здавна, що в той чи інший день певна погода знаменує, якими будуть пори року. Стародавні слов'яни-землероби вважали свій труд священним. Вони вважали, що невиконання землеробом річного циклу обробки землі, призведе до западення всесвіту1.

Звичайно, такий календар має велику матеріально-практичну цінність. Але й досі в народі спостерігається явище двовір'я: язичницькі уявлення "приліпилися" до християнського календаря. Так, донині відоме так зване свято "Івана Купала" (за церковним календарем день народження Іоанна Хрестителя), пов'язано зі святкуванням літнього рівнодення — коли сонце стоїть у найвищій точці небосхилу. У цей день слов'яни-язичники мали звичай: молодь голою купалася в річці й плигала через багаття (ритуальні очищення), а потім починалися любощі. Те язичницьке свято й називалося "купала". Як у свідомості простолюду й сьогодні образ суворого аскета Іоанна Хрестителя сполучається з тими явищами — подиву гідне!

Саме в роз'ясненні християнської віри полягає освіта, яку має здійснювати проповідник. Він мусить пояснити, що Стрітення — це не "зустріч Зими з Літом", а зустріч Христа-немовляти з Симеоном Богоприїмцем і пророчицею Ганною у Храмі Єрусалимському за звичаєм Старозавітної Церкви і т. д.

Християнська наука — це істини віри, яких, за церковним поглядом, навчив людей Бог. Віруючий сприймає Біблію як Боже Об'явлення. В очах віруючих тут Бог сповіщає людям, Хто є Він Сам, як створено Всесвіт і людину, навіщо їх створено, чому людство відпало від Бога, хто є батьком зла у світі, чому Бога не слід звинувачувати в існуванні зла, яким є шлях спасіння, в чому величезний зміст жертви Христової. Іншими словами, Святе Письмо є осно-

1 Див.: Поповю М. В. Мировоззрение древних славян. — К., 1985. — Розділ "Архаичная онтология и время".

вою християнської катехгзацгг, наставления й навчання пастви в християнському дусі.

Найперше, що потрібно прихожанам засвоїти з Біблії, це — Декалог, (десять заповідей праведного життя), а також Заповіді Блаженства з Нового Завіту. Необхідно, щоб паства засвоїла, як важливо знати молитви (Сам Христос дав як зразок проникливу молитву "Отче наш"). Широко використовується в богослужінні Псалтир і пізніша християнська гімнографія. Церква також потурбувала-, ся, щоб певне коло повсякденних та урочистих молитов стало немовби коротким ліричним викладом Святого Письма та подій церковного року, допомагало людині відчувати свою причетність до справ Божих. Проповідник же має закликати людей молитися.

З проповіді-прихожанин мусить засвоїти Священну Історію — творення світу й людини, відпадіння людини від Бога, історію праотців та патріархів, гніву Божого на давне людство, утворення народу Божого та основних подій упродовж його існування (обрання Авраама, поселення його нащадків в Єгипті, Вихід з Єгипту, стриман-ня Закону, від воювання Палестини, історія Царів та Храму, руйнація Ізраїлю та Юдеї, пророцтва про Спасителя та ін., земне життя, проповідь, мучеництво, смерть і Воскресіння Христа, дії апостолів, об'явлення про Страшний Суд). Нагадуємо: в євангельських та апостольських читаннях за рік прочитується на Літургії Новий Завіт (крім Апокаліпсису), а Старий за нагоди, доречно якомога ширше згадувати, тлумачити й показувати як предтечу Нового.

При цьому потрібно пам'ятати, що Священна історія мусить тлумачитися в трьох аспектах: а) богословському; б) історичному; в) літературному.

Богословський аспект — тлумачення духовного змісту Біблії, що буває виражений відкрито або езотеричне (у вигляді символів тощо). Історичний аспект передбачає історико-археологіч-ний коментар подій Біблії. Літературний (філологічний) аспект означає, що слухачам слід вказувати й на красу біблійного слова, яка є виразом духовного ідеалу християнства.

31

30

Наприклад, витонченість і багатство літературних прийомів Біблії можна побачити у притчі Христа про Сіяча, зерна з руки якого падали в різні місця. Де його було потоптано, де птахами видзьобано, де воно засохло на камені, де терня заглушило стебло. Але зерна, які впали на добру землю й дали плід великий, стали тим, на що сподівався Сіяч. Тут Христос говорить про Самого Себе і про кожного, хто слухає слова Його. Переконує слухача саме влучність, точність і повнота художнього образу.

З проповідей прихожанин засвоює, нарешті, що церковний рік є виразом вершинних моментів Священної історії, й кожне свято є пам'ять про певну подію цього циклу. Звідси — увага до так званої святкової урочистої проповіді, що має пояснювати ключові події Писання. Так, свята Хрещення, Святої Троїці та інші є етапами Бого-об'явлення, об'явленням Святого Духу як Іпостасі Бога. Тут проповідник має виявити розуміння та пояснювати символіко-алегоричну змістовність моменту.

Поет або політичний оратор, судовий красномовець або пересічний балакун, зазвичай, теж не "відлучені" від Святого Письма. Але відмінність тут полягає в тому, що вони не можуть або й не прагнуть висвітлювати саме його релігійний зміст.

Проповідник-гомілет за своїм покликанням є професіоналом, який спеціалізується у вивченні та популяризації Біблії.

Тема церковного оратора вже сотні років визначена наперед церковним календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в галузі світського красномовства. Проповідникові навіть важче, оскільки він має знайти популярні ходи й прийоми, що наблизили б Святе Письмо до людини, і при цьому не повторюватися щорічно.

Навіть тут можна визначити якісь проблемні аспекти. Так, хоч у практиці церковної проповіді тематика визначається щоденним читанням і коментуванням тих чи інших Євангелій (існує навіть ґрунтовний посібник, в якому подано матеріали для такого коментаря)1 величезне ідейно-

1 Настольная книга священнослужителя. — Т. 5. — М., 1986.

тематичне багатство Святого Письма дозволяє почерпати в одному й тому самому уривку матеріал для найрізноманітніших за темою проповідей. Можна коментувати не Євангелія, а Послання; можна брати й моменти з тропаря і т. п. Наведемо кілька таких прикладів:

НЕДІЛЯ СВЯТОЇ ПАСХИ.

СВІТЛЕ ХРИСТОВЕ ВОСКРЕСІННЯ.

Читається: Дгян. (1:1—8).

З цього уривка можна взяти такі теми: Воскресіння Христове. Дух Святий. Хрещення. Свідоцтво Істини. Царство Боже.

Читається: Ін., 1 зач. (1:1—17).

Тут є грунт для тем: Безначальність Божа. Благодать. Бог Слово. Боговтілення. Істина. Світло. Творіння світу1.

Протягом століть склалася загальноприйнята система чотирьох видів проповіді: проповідь-розповгдь, проповідь-слово (урочиста), проповідь-повчання, бесіда-тлумачення Святого Письма (гомілія).

Звичайна структура проповіді: епіграф (з Писання); вступ (зацікавлення, опис, оповідь); основна частина — виклад матеріалу (міркування); повчальна частина; закін-чення-підсумки; заклик.

За загальноприйнятою практикою, пастир долучає також до матеріалу Святого Письма ті проблеми, що, як це свідчить сповідь, особливо хвилюють його паству: політичні, філософські, побутові тощо.

Слід сказати кілька слів відносно специфіки протестантської проповіді. Зберігаючи основні риси церковного красномовства, про які йшлося вище, протестантський проповідник, по-перше, більш вільно та суб'єктивно тлумачить Святе Письмо (не визнаючи ортодоксальний досвід рівним Біблії). По-друге, протестантській проповіді властиво ширше спиратися на досягнення сучасної науки, приклади із суспільного життя тощо. По-третє, протестантський проповідник, що, як правило, одягнений так само, як його паства, і позбавлений пишного церковного інтер'єра, більше уваги приділяє міміці, жестикуляції та власне ораторським прийомам, аби утримати увагу аудиторії. Усе

Настольная книга священнослужителя. — Т. 5. — М., 1986. — С. 34.

2 2-129

32

33

2*

це визначає розкутий, модернізований стиль протестантського проповідування.

Ключові слова:

церковне красномовство (гомілетика), катехізація, проповідь: проповідь-розповідь, проповідь-слово, проповідь-повчання, бесіда-тлумачення.

вернуться к содержанию
вернуться к списку источников
перейти на главную страницу

Релевантная научная информация:

  1. Риторика загальна та судова: Навч. посіб. / С.Д. Абрамович, В.В. Молдован, М.Ю. Чикарькова — К.: Юрінком Інтер, 2002. - 416 с. - Риторика
  2. § 4. Церковне красномовство - Риторика
  3. § 5. Суспільно-побутове красномовство - Риторика
  4. § 4. Риторика Київської Русі - Риторика
  5. § 1. Зміни в західноєвропейській риториці нового часу - Риторика
  6. § 1. Методика та етапи підготовки промови - Риторика
  7. Короткий словник з риторики - Риторика
  8. 1.2. Види красномовства - Риторика
  9. § 8. Красномовство в Біблії - Риторика
  10. § 1. Формування нових засад європейського красномовства в епоху Середньовіччя - Риторика
  11. § 2. Візантійська риторика - Риторика
  12. § 3. Риторика середньовічного Заходу - Риторика
  13. § 2. Шляхи українського ораторського слова в XIV-XX ст. Українське ораторство XIV—XVIH cm. - Риторика
  14. § 3. Елементи художності та літературні прийоми в мові оратора Поняття про художній образ - Риторика
  15. § 6. Зовнішя культура оратора - Риторика
  16. Рекомендована література - Риторика
  17. Портал Юристъ - Ваш успешный экзамен, электронные книги и бесплатные учебники по праву, правовая помощь в учебе и работе
  18. Риторика Учебники по праву
  19. П.П. Музыченко, Н.И. Долматова История государства и права Украины в вопросах и ответах. Ч. 1. — X.: «Одиссей», 1999. — 288 с. - История государства и права
  20. Характеристика романо-германської правової сім´ї: джерела: структура, загальний понятійний матеріал, принципи, країни цієї сім´ї - Теория государства и права

Другие научные источники направления Риторика:

    1. Сергеич П.. Искусство речи на суде. 1988
    2. Корнилова Е.Н.. Риторика — искусство убеждать. Своеобразие публицистической античной эпохи: Учебное пособие. 1998
    3. Л.А. Введенская, Л.Г. Павлова.. Культура и искусство речи. Современная риторика. 1998