Риторика

Августин Аврелій Блаженний (Святий) (354—430) — один з Отців Церкви, фундатор західної патристики. Замолоду вивчав риторику, щоб стати оратором. Пережив духовну кризу, відкинувши милі йому здобутки античної культури й прийнявши християнство. Напруженим психологізмом сповнена його автобіографічна "Сповідь". А. обгрунтував основні положення християнської теології та філософії. Незадоволений "переможною балакучістю" античних риторів, А. зосередився на слухачеві, виклавши у творі "Про християнську доктрину" новий погляд на риторику: 1. Корисна, але не обов'язкова антична риторика; християнинові достатньо вивчати Біблію. 2. Проповідникові важливіше мати мудрість, аніж красномовство. 3. Проте говорити красиво бажано. 4. Варто дотримуватися норм трьох стилів — високого, середнього та низького. 5. В апостольські часи проповідників надихав Святий Дух, тепер можна розраховувати лише на допомогу Благодаті Божої.

Авраамій Флоринський (? —1797) — український гомі-лет, вихованець Київської Духовної Академії, в якій викладав і проповідував (1752—1758). Відома його обробка коментарів Іоанна Златоуста на Новий Завіт.

Авсоній Децим Магн (бл. 310—394) — вчитель граматики й риторики, життя якого є прикладом пієтету, що ним в тогочасному суспільстві було оточено риторику. Почавши свою кар'єру в м. Бордо, він досягає успіху в Римі, де стає наставником майбутнього імператора й підноситься до посади консула. Завдяки своїй риторській майстерності, А. постійно отримував високі чини та нагороди. Риторика просякає його вірші: він ставить перед собою су-

364

то формальні завдання — блиснути знанням тропів і фігур, продемонструвати ерудицію тощо.

Антологічна лексика — слова з прямим значенням; чисельно переважають у будь-якій формі національної мови. А. л. протилежна металогічній лексиці.

Азіанізм — пишний і гучний стиль, що виник в елініс-тичний період у грецьких землях Малої Азії, де намагалися перевершити класичних ораторів, широко вживаючи експресивні прийоми.

Академічне красномовство — ораторське вміння нау ковця та викладача, що доповідає про результати дослі дження або популяризує досягнення науки. Основні жан ри А. к.: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська і шкільна), реферат, виступ на семінар ському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бе сіда. .

Аксіологія в риториці (грец. а?{а — цінність А.буо? — вчення) — морально-етичні цінності промовця. З часів Арістотеля вважається необхідним, аби оратор виходив з певної системи цінностей.

Алегорія (грец. аААтууорІа — іносказання) — троп, за допомогою якого стає можливим зображення абстрактного поняття чи явища через конкретний образ. А. однозначна (на відміну від багатозначного символу).

Алітерація (від лат. ad — до, при lit(t)era — буква) — повторення однорідних приголосних звуків у реченні з метою створення художнього образу і підсилення звучності тексту.

Алогізм (грец. а... Алуіацо^ — судження) — порушення послідовності, логіки в міркуванні, що веде до викривлення думки і можливості зловживання довірою аудиторії. Виникає як наслідок логічних помилок.

Алюзія (від лат. allusio — натяк) — стилістична фігура: натяк на якийсь відомий факт. Зловживання А. може затьмарити зміст.

Амвросій Медіоланський (бл. 340—397) — син римського намісника Галлії та Іспанії; вже в роки навчання (в Римі) прославився ораторськими здібностями і зробив ве-

365

лику державну, а згодом церковну кар'єру. Автор богословських творів, молитов, коментарів до Біблії; основна нота творів А. — проповідницька. Мав величезний вплив в епоху боротьби за ортодоксію.

Амфіболія (від грец. ацфІроАла — двозначність) — троп, побудований на двозначності слова: оратор свідомо приховує, яке саме значення з двох він використовує.

Анадиплозис, або стикування (від грец. ava5iitA,a>ai? — подвоєний) - стилістична фігура', лексико-синтаксичне повторення слова (словосполучення) в кінці рядка (речення), яке ніби "підхоплюється" на початку наступного речення.

Аналогія (від грец. avaXoyia — відповідність) — схожість явищ, що є підставою для умовиводів у певних ситуаціях (наприклад, коли промовець хоче пояснити щось незнайоме з допомогою знайомого). Обов'язковою умовою для використання А. є зіставлення за суттєвими (а не випадковими) ознаками. До А. не слід вдаватися академічному ораторові; не завжди на неї можна покластися в судовому красномовстві (А. не є доказом), але вона широко вживається в інших видах красномовства.

Анафора (від грец. dvcKpopa — піднесення) — стилістична фігура: лексико-синтаксичне повторення слів чи словосполучень на початку прозаїчних речень (у віршах відповідно — рядків).

Аномінація (від лат. annominatio — перейменування) — стилістична фігура: створення нового слова на основі двох відомих слів. Найчастіше А. використовується для сатиричного ефекту.

Антиклімакс — Див. Градація.

Антитеза (грец. dvriOeai^ — протиставлення)— стилістична фігура, протиставлення антагоністичних (чи ситуаційно антагоністичних) явищ.

Антифонт (бл. 480 до н. е. —?) — фундатор політичного красномовства, обстоював олігархію в епоху Пело-понеської війни, був засуджений на смерть. До нас дійшло 15 промов А., що їх можна розглядати як школу політичного красномовства — тут звинувачувальні та захисні промови моделюють умовний судовий процес.

366

Апологія — промова або письмовий твір на захист певної особи. А. складали для звинувачених судом давньогрецькі логографи-софісти.

Апосіопеза, або замовчування (від грец. шгоаіо)7сг|сл? — замовчування) — стилістична фігура: обрив, що містить у собі щось невимовне, підтекст. Промова переривається, тому що потрібно щось "сховати" чи імітувати таємницю.

Арістід Елій (бл. 117(29)—187(89)) — талановитий ритор пізньої античності, представник так званої другої софістики. Отримав блискучу освіту, був популярним оратором у Римі, мандрував з великою розкішшю, мав широку славу. Переконав Марка Аврелія відновити зруйноване землетрусом м. Смирну, за що мешканці цього міста поставили йому пам'ятник. Як ворог християнства сприяв консервації античної релігії, захищав її у своїх творах. Як політичний красномовець вихваляв славне минуле й сучасне Афін, Риму та інших міст.

Арістотель (384—322 до н. е.) — один з найвидатніших мислителів Греції, учень Платона, вчений-енциклопедист, наставник Олександра Македонського, засновник Лікей-ської філософської школи. А. переорієнтував філософію на вивчення земних речей; серед них — питання практичного життя, зокрема право кожної людини обороняти себе на суді, посідає особливе місце. Автор книги "Риторика", в якій підсумовано досвід судового та іншого грецького красномовства ранньої стадії. Відокремив риторику від поетики. А. встановив загальні принципи риторики, вказав на значення особистості оратора та його моральної позиції, на потребу врахування специфіки аудиторії оратора; не залишилися поза його увагою техніка промовця, пафос промови, гумор оратора тощо. Спадщина А. була широко використана християнською схоластикою та арабською науковою думкою.

Аркани (стовпи) віри — викладені в Корані догмати ісламу, які лягли в основу мусульманського права - шаріату (єдинобожжя, обов'язкова п'ятиразова молитва щодня, піст протягом місяця рамадан, пожертва 1/40 достатку на бідних і паломництво до Мекки).

367

Артикуляція (від лат. articulatio — розчленування) — дія мовного апарату, внаслідок якої утворюються звуки. Чітка А., необхідна для оратора, визначається правильним положенням певних органів цього апарату.

Архаїзми (грец. осрхсхіо^ — стародавній) — застарілі слова (словосполучення), які передають реалії минулих епох. Ораторові не рекомендується зловживати А.

Асиндетон (грец. ccauvSetov — безсполучниковість) — синтаксична фігура поетичної злови.

Асонанс (від лат. assono — відгукуюсь) — повторення голосних з метою створення художнього образу і підсилення звучності тексту.

Асертивність (від лат. assero - претендувати) - здатність людини чітко визначити для себе, чого вона прагне, а чого — ні.

Аттіцизм — (грец. осттіхіа цо? — аттічна манера) вишукана й образна мова, властива давнім жителям Аттіки за часів розквіту їхньої культури.

Auctor ad Herennium — автор-анонім латинського підручника з риторики (бл. 85 р. до н. е.), який базувався на грецькому досвіді й був присвячений якомусь Геренію. Текст приписувався Цицеронові, й, дійсно, дуже близький до його ранніх творів. Навіть після занепаду античної культури цей твір довго використовувався як підручник.

Афанасій Олександрійський (бл. 297—373) — один з Отців Церкви, який потерпів гоніння за палку та красномовну оборону церковної ортодоксії. Мав ^класичну освіту, був пропагандистом черничого життя. Його богословські твори та листи стали фундаментом християнського вчення про Троїцю.

Афтоній (друга половина IV ст.) — антіохійський ритор, автор комплексу письмових завдань на певну тему ("Progimnasmata"), що надовго стали фундаментом риторичної освіти.

Баранович Лазар (1620—1694) — видатний український церковний діяч і проповідник, освітянин, який, прагнучи союзу з Москвовією, водночас намагався зберегти незалежність української культури. Полеміст, який видав

368

польською мовою антикатолицький трактат "Nowa Miara Starej wiary". Автор популярних збірок проповідей: "Меч духовний" та "Труби словес проповідних", в яких відбився високий рівень тодішньої української гомілетики.

Бернард Клервоський (1090-1153) — французький богослов і проповідник, противник раціоналізму П'єра Абеляра, аббат монастиря в Клерво, який прославився палким і пишним стилем проповідництва; був одним з натхненників хрестових походів.

Біблеїзм — слово або вираз, запозичені з Біблії, що створюють відповідну стильову атмосферу, інколи — цер-ковнослов'янизм.

Бібліографія (грец. рфХю — книга уромрю — пишу) — допоміжна наукова дисципліна, що дозволяє ораторові зорієнтуватися в друкованих виданнях (рукописах) і базується на правилах бібліографічного опису.

Будда — Див. Гаутама Будда.

Варваризми (грец. рар(3аріац — чужоземний) — слова іншомовного походження. Засмічення мови оратора В. робить її незрозумілою. Суміш рідної мови з великою кількістю В. утворює макаронічний стиль.

Василій Великий (бл. 330—379) — один з Отців Церкви, син видатного ритора; отримав риторичну освіту в Константинополі та Афінах, епіскоп Кесарії (з 370 p.), прославився численними проповідями та богословськими працями з догматичних питань. Виступав як коментатор Біблії ("Шестоднев"). Обороняв за Юліана Відступника, як і за часів усього свого життя, святу віру Христову.

Вербалізм (від лат. verbalis — словесний) — зловживання словом, марнослів'я, пусте пишномовство, під яким не криється ніякої думки.

Види красномовства — сфери застосування ораторського слова в суспільній ситуації (школа, церква, суд, політика, побут). Залежно від цього найчастіше розрізняють п'ять В. к.: академічне, церковне, судове (юридичне), політичне, суспільно-побутове,

369

І_

Виразне читання — читання з дотриманням певної системи правил (орфоепії, артикуляції, дикції тощо). Часто термін В. ч. вживається також як синонім поняття "художнє читання" або декламація, що не зовсім точно.

Вишенський Іоанн (1545(50)—1620(30)) — український православний ченець, плідний письменник-полеміст, який значну частину життя провів в Греції (Афон), звідки, наслідуючи традиції апостольських послань, писав листи в Україну, палко обстоюючи в них православ'я та живо змальовуючи обставини життя свого часу. Твори В. є яскравою сторінкою давньої української риторики.

Вступ — Див. Структура ораторського твору.

Вульгаризми (від лат. vulgaris — звичайний, простий) — слова (словосполучення) лайливого характеру. Використовуються, як правило, малокультурними промовцями, їхня сфера — переважно суспільно-побутове красномовство, почасти — політичне.

Галятовський Іоаникій (? —1688) — український письменник, видатний діяч Української Церкви, викладач і ректор Києво-Могилянської Колегії. Автор першого вітчизняного курсу гомілетики — "Наука або способ зложення казаня", збірок проповідей — "Ключ розумения" та інших творів. У спадщині Галятовського почесне місце посідає апологетика православ'я; він прагне спростувати вчення католицизму, протестанства, ісламу, юдаїзму, вдаючись до багатющого арсеналу риторичних прийомів письменника-полеміста.

Гаутама Будда (бл. 563—483 до н. е.) — син одного з Індійських князів, який з 29 років покинув дворець і в подальшому став проповідником вчення — основи буддизму.

Гебраїзм — вид варваризму, давньоєврейське слово (зустрічається в церковному красномовстві); як всякий варваризм, вимагає пояснення.

Гермагор з Темносу (II ст. до н. е.) — грецький письменник і ритор, автор шести книг, в яких викладено систему поглядів на риторику, що певною мірою підсумовує давньогрецький досвід (вчення про систему аргументації, юридичні тлумачення та ін. в застосуванні до потреб шко-

370

ли). Пізніші підручники з риторики багато в чому базувалися на доробку Г.

Гермоген Тарсійський (бл. 160—225) — античний ритор, автор праці про стильові якості ораторського твору. Ним визначено сім стилів: ясний, величний, прекрасний, кропіткий, повчальний, палкий, правдивий, могутній.

Герод Аттік (101—177) — представник "другої софістики", що впровадив аттіцизм.

Гіпербола (від грец. шгер|ЗоА/п — перебільшення) — троп, який базується на художньому перебільшенні, укрупненні.

Глоса — (лат. glossa — слово, що потребує тлумачення) — примітка між рядками та на полях манускрипту, коментар до тексту. В юридичних творах європейського середньовіччя запровадження Г. означало розвиток ідей римського права, поштовх до розвитку судового красномовства. Див. також Глосатор.

- юристи, тлумачі законів в європейському що почали виходити не з букви, а з духу

Глосатор •

середньовіччі, права.

Голос — звуки, що їх виробляє голосовий апарат людини. Індивідуальні особливості визначають висоту, силу і тембр Г. Володіння голосом — необхідна умова підготовки оратора. Оратор мусить обов'язково берегти Г. (руйнівні чинники — переохолодження, вживання тютюну та алкоголю, перевтома).

Гомілет — християнський проповідник, майстер гомілетики.

Гомілетика (від грец. бцІАла — бесіда) — християнська риторика, що має на меті витлумачення Біблії через проповідь чи повчальну бесіду.

Гомілія — Див. Церковне красномовство.

Горгій (бл. 480—380 до н. е.) — один із засновників софістики. Викладав на о. Сіцілія та в Афінах, де користувався величезною популярністю як оратор. Один із засновників риторики, який сприяв усвідомленню її предмета.

371

хачів він уживав так звані Горгіеві фігури. Школа красномовства, заснована Г. в Афінах, стала фундаментом політичного й академічного ораторства.

Горгієві фігури — введені вперше Горгієм різноманітні прийоми, що наближали ораторську промову до поезії (симетрично-ритмічна побудова речень, використання рим і тропів), спиралися почасти на практику фольклорних заклинань.

Гра — самовияв особистості, що може набувати характеру рольової Г. Для оратора важливо вміти перевтілюватися, "входити в роль", тому підготовка оратора включає деякі моменти викладання в акторських школах.

Градація (від лат. gradatio — поступове підвищення, посилення) — стилістична фігура, що дозволяє показати явище в розвитку. Види градації: клімакс — розташування слів за семантикою зростання, накопичення; антиклі-макс — розташування слів за семантикою послаблення.

Грамотність (від грец. урацца — лист, послання) — знання правил мови і вміння ними користуватися. Г. надзвичайно важлива для оратора. Ораторська Г. — обізнаність у сфері науки про красномовство.

Григорій Великий Двоєслів (540—604) — виходець шляхетного сенаторського роду, заснував на свої кошти багато лікарень, будинків для прочан, сім монастирів, в одному з яких був пострижений в ченці; а згодом поставлений в ігумена. Звідси у 590 р. одностайно був обраний на престол папи Римського. Видатний церковний реформатор, автор багатьох творів, корисних для мирян і кліру; у риторику ввів поняття казуальності.

Гротеск — художній образ, що базується на сполученні страхітливого з комічним.

Гумор (від лат. humor — волога; за античними уявленнями, стан організму, що визначає настрій) — змалювання явищ у м'якій, жартівливій інтонації (на відміну від сатири). Англійські дослідники виділяють також грубий гумор (slapstick), властивий народному красномовству; у нас він невід'ємний часом і від красномовства політичного.

372

Дао (шлях) — прихований в глибині природного єства закон, який визначає протиріччя буття і який осягає мудрець у філософії Лао-цзи; також — моральний імператив у філософії Конфуція.

Дебати (від франц. debats) - обговорення, полеміка, які виникають після виступу.

Дедукція (від лат. deductio — виведення) — метод умовиводу за типом: від загального до конкретного. Звичайно Д. протиставляється індукції.

Декалог (грец. 8єка — десять А,оуоДемагогія (грец. бтщссуюуіа — "водіння народу") — голослівні аргументи, що мають вигляд глибокої аргументації на користь загалу, а насправді прикривають корисні розрахунки, низькість душі та некомпетентність, прагнення маніпулювати людьми.

Демосфен (бл. 384—322 до н. е.) — давньогрецький оратор і політик. Замолоду мусив відстоювати в суді свої права на майно від нахабних родичів, що примусило його розвинути ораторські здібності (за переданням, маючи погану дикцію і слабкий голос, вправлявся в ораторстві на безлюдному березі, набивши рота камінцями — для розвитку артикуляційного апарату та сили голосу). Був адвокатом; згодом став політичним оратором, уславивши себе так званими філіппіками — промовами проти Філіппа (царя Македонії), який прагнув захопити Афіни. Д. мав величезний успіх як оратор; після македонського завоювання Афін покінчив життя самогубством. Ім'я Д. стало синонімом красномовного оратора.

Дикція (від лат. dictio — вимова) — манера вимовляння звуків і слів. Правильна Д. — чітка та ясна.

Дискусія (лат. discussio — розгляд) — публічне (й часто — конфліктне) обговорення якоїсь проблеми. Оратор повинен вміти організувати і вчасно припинити Д.

373

Диспут (лат. disputo — досліджую, сперечаюсь) — організована форма дискусії, інколи — із заздалегідь визначеними ролями. У рамках Д. особливого значення набуває здатність оратора переконувати.

Дихання — найважливіша фізіологічна функція організму, чинник формування голосу. Правильно поставлене дихання дає ораторові можливість звучно, виразно і тривалий час говорити перед аудиторією. Існує система вправ щодо розробки правильного Д., яку ораторові варто застосовувати.

Діалектизми (від грец. бихАякто^ — говірка, місцева мова) — слова та вирази, якими користуються мешканці окремих місцевостей і які не збігаються з літературною нормою. Дозоване вживання їх оратором припустиме в казусі спілкування з носіями Д.

Діалог у риториці (від грец. oid'koyoC, — розмова двох) — спосіб побудови промови, який 1) включає елементи буквальної співбесіди з аудиторією; 2) імітує реальний Д. у монолозі оратора (прямо чи приховано).

Діапазон голосу — звуковий обсяг ораторського голосу, що визначається інтервалом між найнижчим і найвищим звуками. Оратору важливо знати свій Д. г. (пор.: бас, баритон, тенор тощо у співі).

Діафора (від грец. біафора — розрізнювати) — стилістична фігура, різновид повтору: повторюються слово чи вираз, які щойно прозвучали, але вони набувають більш експресивного звучання.

Діонісій Галікарнаський (друга половина І ст. до н. е.) — письменник-історик, автор риторичних праць; прихильник аттіцизму. Використав риторичний стиль у фундаментальному дослідженні римської історії ("Римські старожитності" у 20 т.).

Дидактика — Див. Повчальне слово.

Дискурс — емоційна атмосфера, семантичне поле, що створюється в тексті "між словами"; певною мірою збіга-

ється з поняттям підтекст

374

Доведення — процес доведення оратором справедливі вості (чи навпаки) якогось твердження. У Д. використовуються методи індукції та дедукції (інколи аналогії"). Оратор може доводити свою думку, спираючись на власний досвід, чужі думки (у т. ч. цитати), очевидні факти тощо.

Доступність промови — побудова виступу з урахуванням особливостей аудиторії (вікових, соціальних, світоглядних тощо). Див. також: Казуальність, Казуїстика.

Дужки квадратні [ ] — рядковий знак партитури, який вживається при додаванні слова (слів), що допомагають утримати зміст речення, виражений нечітко.

Дужки ромбічні < > — рядковий знак партитури, яким позначаються вставні речення або слова, що вимовляються у дещо прискореному темпі. Див. також: Темп прискорення.

і Евристика (від грец. єиріокоо — знаходжу) — особли-

I вий метод ведення діалогу, навчання, введений Сократом.

f В Е. все будується на системі навідних питань, що підштов-

' хують співрозмовника до вирішення проблеми.

Евфемізм (грец. єи — добре <ртщ{ — слово) — троп, заміна табуйованих (священних, стилістично неприйнятних для якоїсь групи або ж просто непристойних) слів описовими синонімічними словами (зворотами).

Евфонія (грец. єисрота — благозвучність) — певна якість мовних звуків, що визначає емоційне забарвлення мови оратора. Прийоми гри алітерацією та асонансом, ритмічні моделі тексту сприяють Е.

Евфуїзм (грец. єифит|^ — витончений, стрункий) — стиль, що відрізняється штучною пишномовністю, манірністю.

Екзегетика — метод символіко-алегоричного потрактування тексту Біблії (засновник — Філон Олександрійський); згодом цей метод був перенесений і на тлумачення художніх текстів. Е. здавна використовується ораторами, насамперед церковними. Див. також: Підтекст, Імпліцитний.

375

Експансивність (від лат. expansio — поширення) — свідоме чи неконтрольоване свідомістю нав'язування власного "я", власної картини світу та цінностей аудиторії, що грунтується на болісній переоцінці оратором своєї особистості. Експансивний оратор зазвичай запалює почуття невибагливої, малорозвиненої аудиторії. Часто Е. поєднують з демагогічними прийомами.

Експліцитний — такий, що виражений відкрито; протилежність імпліцитному.

Експромт — Див. Імпровізація.

Еліпсис (від грец. єААеиуІ^ — опущення) — стилістична фігура: пропуск слова, яке легко відтворити, воно ніби "підказується" контекстом.

Емпатія (від грец. єц... — у присутності яаб^С — почуття) — здатність відчувати стан іншої людини або аудиторії, важлива для юриста, медика, священика, оратора.

Епідектичне красномовство — те саме, що урочисте красномовство.

Епістрофа (від грец. єпштрофті — повертання, поворот назад) — стилістична фігура, що складається з повторення одного і того самого слова чи звороту.

Епітет (від грец. єяівєтоу — прикладка) — троп, який образно визначає річ, людину чи дію, підкреслюючи найхарактернішу чи вражаючу якість.

Епіфора (від грец. єтскрора) — перенесення, повторення — стилістична фігура: зворотний анафорі прийом, повторення слів (словосполучень) в кінці речень (у віршах — наприкінці віршових рядків або строф).

Ерудиція (від лат. eruditio — вченість) — наявність глибоких знань в тій чи іншій сфері (сферах). Е. виникає як результат кропіткої праці індивідуума над собою. Е. бажана для оратора.

Естетика промови (від грец. аіо-9г|тікб^ — чуттєво сприйманий) - важливий момент композиції (розташування) змістовних частин тексту, а також організація мовної форми за законами краси, використання засобів поетики (тропів і т. ін.).

376

Етапи підготовки промови — 1. Вибір теми. 2. Складання плану. 3. Процес збирання матеріалу. 4. Запис промови. 5. Розмітка тексту знаками партитури. 6. Тренування оратора.

Етика промовця (грец. т|9Ікб? — той, що стосується моралі) - визначений традиційною мораллю та суб'єктивною аксіологією оратора "момент істини": оратор не може виголошувати аморальні речі. Цей момент склався в нашій риторичній культурі в річищі тисячолітнього церковного впливу, хоча сьогодні ширше мовиться щодо "загальнолюдської" етики.

Етикетні формули — мовні кліше, що виникли в тій чи іншій національній мові у процесі культурного розвитку краю (привітання, формули ввічливості і т. п.).

Єзекіїль (VI ст. до н. е.) — великий біблійний пророк, син священика і сам священик, який проповідував у часи руйнації Юдеї царем вавілонським Навуход'оносором. Був взятий разом з народом у полон, де прожив від 593(95) до 571(73). Проповідь Є. таврувала гріхи народу, але водночас малювала перспективу повернення до батьківщини. Стиль Є. — екстатичний, напружений, глибоко психологізований; його характеризують елементи візіонерства, патетичне моралізаторство.

Єремія (бл. 650—586 до н. е.) — великий пророк Старого Завіту, сучасник Єзекіїля, син священика. Людина чутливої вдачі, він болісно переживав моральний занепад свого суспільства. Є. виступив у ролі політичного оратора, пропагуючи союз з Вавілоном, за що був ув'язнений. Був оточений глузуванням; за переданням, прийняв смерть у Єгипті, де його побили камінням земляки-вигнанці. Є. відомий як патріот, що оплакав руйнацію Єрусалиму вавілонянами (звідси єреміада).

Єреміада (ієреміада) — тужлива, плачлива промова.

Єронім Блаженний (Святий) (331(342), (346)—420) — один з Отців Церкви. Вчився у Римі, був пустельником; папським радником; фундатором монастиря в Палестині. Є. переклав Біблію латиною, керуючись ціцероновським принципом перекладання ("не рабськи дослівно"), тому вона містить масу помилок, але поширена в Латинській

377

Церкві. Кохався в латинській риториці настільки, що у своєму екстатичному видінні почув з вуст Самого Христа звинувачення в "ціцероніанстві". Виступав як церковний полеміст. Індивідуальна манера Є. дещо жорстка, оскільки він мав звичай працювати одразу над кількома творами.

Жанри ораторські — диференціація ораторських творів як підвидів тієї чи іншої галузі красномовства. Див. Академічне красномовство, Політичне красномовство, Судове (юридичне) красномовство, Суспільно-побутове красномовство, Церковне красномовство.

Жаргонізми (від франц. jargon — жаргон) — слова (словосполучення), що належать до лексикону вузької (найчастіше — професійної) групи (студенти, торговці, злодії тощо). Професійний жаргон називають також сленгом. Оратор вдається до жаргону в крайніх, визначених ситуацією, випадках.

Жень (людяність) — філософський принцип конфуціанства, який мусить бути покладений в основу світового та державного порядку й системи законів та ритуалів.

Жест — система міміки, рухів рук і тіла, що відіграє допоміжну, але важливу роль в ораторському виступі. Неповторна система жестикуляції в культурі того чи іншого народу складається історично, що мусить бути враховано оратором. Культура Ж. оратора спирається й на вивчення акторської техніки. Ж. бувають механічні (автоматичні), ілюстративні та емоційні; ораторові рекомендується користуватися лише третім видом Ж., оскільки лише вони по-справжньому підсилюють виразність промови, прикрашають її, допомагають у виділенні основних думок.

Закінчення — Див. Структура ораторського твору. Заклик — Див. Структура ораторського твору. Закон — Див. Декалог. Заповіді — Див. Аркани віри, Декалог.

Заратупггра, грец. Зороастр (перша третина І ст. до н. е.) — великий релігійний реформатор Давнього Ірану, який створив дуалістичну релігійну систему, що грунтується на ідеї боротьби добра і зла у світі (Ормузд і Аріман). В релігійних гімнах-гатах, що лягли в основу священної книги

378

зороастризму "Авеста" викладені повчання, в яких підноситься культура та доброчинство (ототожнені зі скотарством і землеробством). 3. став символом красномовного пророка, що засновує моральні підвалини суспільства; саме тому Ф. Ніцше використав образ 3. як певну емблему у своїй книзі "Так говорить Заратуштра".

Здібності риторичні — сукупність природжених якостей (голос, постава, шарм, "магнетизм", філологічна обдарованість та ін.), що є фундаментом ораторської діяльності та сприяють успіху промови.

Зевгма (від грец. фоуца — зв'язок) — синтаксична фігура, підпорядкування слів, словосполучень одному узагальнюючому слову.

Злам інтонації — Див. Інтонації злам. Знак наголосу — Див. Наголосу знак. Знаки партитури — Див. Партитури знаки.

Зовнішня культура оратора — система засобів щодо створення іміджу промовця, яка базується на контролі зовнішнього вигляду (зачісці, одязі тощо), постави, погляду, жесту, голосу.

Ідея (від грец. Іоєсс — образ, начало): 1. Категорія візантійської риторики, що базується на християнському неоплатонізмі; виражається в таких якостях стилю, як чіткість, чистота, висота, величавість тощо. 2. Категорія літературознавства: ставлення автора до своєї теми. 3. За-гальнофілософська категорія, що означає поєднання в акті пізнання об'єктивних даних щодо дійсності та суб'єктивного поривання до її перетворення; в цьому аспекті І. широко впливає на ораторську діяльність.

Ієреміада — Див. Єреміада.

Ілюстративність промови (від лат. illustratio — наочне зображення). 1. Насиченість тексту, що його виголошує оратор, прикладами (цифровими, статистичними, життєвими та ін.). Можна також говорити про І., коли оратор вдається до живопису словом, використання звукових образів тощо. 2. Оснащення виступу наочністю (слайди, таблиці тощо).

379

Імпліцитний — прихований, підтекстовий (те, що виражено "між рядків", у підтексті). Вмілий оратор використовує поруч зі словами і виразами експліцитного характеру також І. моделі.

Імпровізація (експромт) (від лат. improvisus — несподіваний, раптовий) — промова, що виголошується без попередньої підготовки. І. грунтується на природному дарі слова й, почасти, ерудиції та культурі промовця. Здатність до І. свідчить про обдарованість і найвищий рівень розвитку ораторських здібностей. Ораторам-початківцям не варто зловживати І.

Інверсія (від лат. inversio — перестановка) — стилістична фігура: незвичний, нехарактерний порядок розташування слів.

Індукція (від лат. inductio —°- впровадження) — спосіб мислення від конкретного до загального. І. завжди протиставляється дедукції.

Інсайт (англ, insight — у полі зору, збагнення) — момент натхненного інтуїтивного проникнення в суть проблеми без попереднього логічного аналізу. Наявність І. (або імітація його) в промові здатна справити винятково сильне враження на слухачів.

Інтеграції тексту способи — Див. когезія, ретроспекція, проспещгя.

Інтелігентність (від лат. intelligens — обізнаний, мислячий) — здатність оратора генерувати думки та емоції, інтегрувати їх у річищі інтелектуальної проблеми та рафінувати крізь призму культури. І. невід'ємна від емпатіг, ерудиції, етики, естетики та ін. У сьогоднішньому суспільстві І. вважається невід'ємним атрибутом оратора (хоча XX ст. дає приклади неочікуваного впливу малоінтелігентних ораторів на, здавалося б, висококультурні середовища, що пояснюється апеляцією до нижчих інстинктів людини).

Інтонації злам — надрядковий знак партитури, який використовується при зміні інтонаційного малюнку (від підвищення до пониження чи навпаки).

380

Інтонація (від лат. intono — голосно вимовляю) — рит-мо-мелодійний малюнок мовлення, що базується в основному на підвищенні або пониженні тону. І. є покажчиком оцінки речей, про які говорить оратор і допомагає донести цю оцінку до аудиторії.

Інформація (від лат. informatio — пояснення) — за-гальнонаукове поняття, що набуло особливої вагомості та універсальності в XX ст., завдяки успіхам таких наук, як кібернетика, інформатика тощо. Стосовно філологічних дисциплін часто використовується поняття "семантична І." — така, що доступна розумінню і підлягає інтерпретації в ході спілкування. Промови, в яких І. зникає під масою звучних слів, слід кваліфікувати як вербалізм.

Іоанн Златоуст (бл. 350—407) — один з Отців Церкви, архієпископ Константинопольський, плідний автор і блискучий оратор, про що свідчить вже те, що його прозвали Хризостомом (Златоустом). Вчився у знаменитого ритора Аібанія. Виступив як гострий політичний оратор, критикував імператрицю та знать, через що був підданий репресіям. Його проповіді, які він диктував скорописцям, при-нагідно широко й ерудовано коментуючи Біблію, є зразт ком християнської риторики, а його бурхливий захоплюючий стиль змальовує духовне життя Візантії з великою виразністю.

Іронія (від грец. єірсоуєіа — прихований глум) — стилістична фігура, з допомогою якої оратор дає зрозуміти аудиторії своє критичне ставлення до об'єкта промови, хоча прямо його не висловлює.

Ірраціональні моменти промови — апеляція оратора до стихії емоційного, розбурхання почуттів аудиторії (любов, ненависть, співчуття тощо). До обігравання І. м. п. часто вдаються демагоги.

Ісайя (бл. 760 — бл. 699 до н. е.) — великий пророк Біблії, що мав значний вплив на духовне і політичне життя свого часу. Автор книги, в якій розгорнуто викладено концепцію Месії, що дає підстави іменувати його "Євангелістом Старого Завіту" (дехто вважає, що ця книга належить двом авторам). У часи І. над Юдеєю нависла загроза асі-рійського завоювання, і І., єднаючи релігійну проповідь з політичним прогнозом, виступив проти союзу з Єгиптом.,

Э81

За переданням, був живцем розпилений надвоє царем Манассією.

Ісократ (436—338 до н. е.) — викладач риторики та оратор в Афінах в епоху політичної кризи суспільства. Отримав освіту у софістів, був логографом, доки не відкрив свою школу риторики (бл. 390 до н. е.), слухачами якої були переважно молоді аристократи. Школа І. стала одним з центрів політичної думки, причому антидемократичної; І. бачив порятунок Еллади в її підкоренні Філіппу Македонському. Красномовство розглядав як ключ до знання взагалі, як основу освіти молоді. Стилю І. притаманні складні періоди, ритмізованість мови, евфонія, чітка композиція. І. був одним з найвизначніших античних авторитетів у сфері риторики.

Історія риторики — галузь знання, що вивчає виникнення, становлення, розвиток і сучасний стан красномовства. І. р. спрямована на виявлення закономірностей цих процесів, описує конкретно-історичні (синхронічні) зрізи стану красномовства в тому чи іншому середовищі та діахронічний процес розвитку, впливу та занепаду явища. Оскільки красномовство є супутником людства практично протягом всієї його історії, обрії І. р. справді неосяжні й потребують широкого подальшого вивчення.

Іісус, син Сирахів (бл. 300 р. до н. е.) — видатний старозавітний красномовець, проповідь якого продовжує традиції Екклезіаста і конденсує величезний досвід світової мудрості, просякнутий ідеалами Біблії. Твори І. С. здавна мають величезний вплив на виховання молоді в християнському суспільстві.

Казуальний момент промови (від лат. casus — випадок, ситуація) - орієнтація оратора на той чи інший склад аудиторії (молодь, солдати, діти тощо). Визначений (не без впливу античного досвіду) Григорієм Великим Двоєсловом. Слід відрізняти К. м. від казуїстики — софістичної підта-совки доказів.

Каламбур (від франц. calembour — гра слів) — стилістична фігура, заснована на грі омонімами.

382

Канцеляризми — штампи ділової мови, яких ораторові варто уникати. Можуть бути засобом пародіювання Чиновницького жаргону.

Каталог (грець. катаА,оуо^ - список) - перелік, список предметів, складений за порядком, що полегшує їх пошук. Розрізняють алфавітний каталог, в якому описи розташовано за алфавітом прізвищ авторів або заголовками творів; систематичний каталог — за галузями знань, наукових дисциплін тощо (наприклад, українська мова, китайська література, фізика і т. ін.).

Квінтіліан Марк Фабій (бл. 35—96 н. е.) — видатний оратор, теоретик риторики та педагог Давнього Риму, який підсумовує величезний досвід античності у сфері елоквенції. Перший оратор, який став називатися професором, тобто знавцем своєї справи. Труд його життя — "Про виховання оратора" (у 12 книгах) було знайдено лише в епоху гуманізму (XVI ст.), після чого ім'я К. набуло величезного авторитету. Він вважав риторику могутнім засобом розвитку природних здібностей дитини і, відкидаю-чи звичні для його часу тілесні покарання, закликав до кропіткої індивідуальної праці, до розвитку свідомості та мови дитини: справжній римлянин мусив вміти гарно говорити.

Класична освіта — започаткована в епоху Відродження, базувалася на вивченні античності та риторичному досвіді. Проте в XVIII—XIX ст. центр уваги тут змістився на вивчення художньої літератури й увага до риторики згасла.

Клімакс — Див. Градація.

Кліше (від франц. cliche — штамп) — шаблонні, затерті вирази, яких ораторові слід уникати.

Когезія (лат. cohaesus — зв'язаний) — один із способів інтеграції тексту, якщо всі його частини постійно взаємодіють завдяки тому, що оратор чи то повертається до вже сказаного, чи то натякає на те, що буде сказано.

Колон — самостійне за значенням речення (сукупність речень), що підлягає інтонаційному виділенню. К. є частиною періоду.

383

Композиція (від лат. compositio - сладання, створення) — розташування складових літературного твору (компонентів). Виділяють три основних типи композиційної побудови тексту: лінійну, спиральну та кільцеву. Лінійна - композиція, за якої частини тексту розташовані за чіткою логікою (зазвичай це - хронологічний розвиток подій). Спиральна композиція - спосіб побудови тексту, за якого основна думка виступу повторюється неодноразово, але кожного разу вона збагачується новою інформацією. Кільцева композиція - спосіб побудови тексту, за якого перша та остання частини твору віддзеркалюють одна одну. Конспект (від лат. conspectus — огляд) — коротке за-нотування змісту певного тексту (план, тези, приклади тощо). У К. занотовуються найсуттєвіші положення. У процесі конспектування розвивається логічне мислення, вміння виділяти головне, зростає культура мови. К. необхідний для оратора-початківця.

Коракс, або Корак (V ст. до н. е.) — вірогідний автор першого підручника з риторики, створеного у співавторстві з Тісієм на Сіцілії.

Культура мови оратора — відповідність мови оратора до норм слововживання, орфоепії і т. п.; вміння будувати свій (індивідуальний) стиль з урахуванням найвищих Духовно-літературних досягнень свого суспільства. К. м. є обов'язковою для оратора.

Лабільність (від лат. labilis - нетривкий, незбалансова-ний) - вміння людини швидко переходити від однієї проблеми до іншої, уникаючи помилок.

Лаконізм — стисле, чітке вираження думки, без пишномовних прикрас.

Лактанцій (IV ст. н. е.) — видатний християнський ритор та літератор; уславився тим, що сполучав емблеми язичницької міфології з християнською символікою.

Лапки " " — рядковий знак партитури, що вживається для означення слів, що вимовляються з іронічною інтонацією.

384

Легато ^J — підрядковий знак партитури, що використовується для позначення злиття слів у вимові (наприклад, прийменника з іменником).

Ліваній (314—393) — видатний вчитель красномовства, наставник Василі я Великого та Іоанна Златоуста. Л. отримав блискучу освіту в Антіохії, згодом в Лфінах, де в 25 років став одним з керівників риторичної освіти. Пізніше мав свою школу в Константинополі та Нікомедії; в останній йому вдалося справити великий, хоча й опосередкований, вплив на Юліана Відступника. В останні роки життя користувався великим авторитетом як ритор. Л. — типовий представник так званої "другої софістики", що прагнула відновити блиск античної культури. Проте, незважаючи на належність Л. до еліти, яка творила на той час політику та ідеологію, твори Л. (64 промови, а також близько 500 записів та близько 150 шкільних вправ, багато й різноманітно побудованих) вражають, насамперед, суто формальною технікою.

Лісій (бл. 459—380 до н. е.) — логограф класичного періоду, що вийшов з нижчих верств і навчався у найвідомі-ших софістів. Виступив як політичний оратор у важкий момент Пелопонеської війни, що закінчилася поразкою Афін, і одразу прийняв бік демократії, тавруючи тиранів. Але згодом обмежився сферою судової риторики, хоча віддавав данину й епідектичному красномовству. Л. — фундатор жанру судової промови, майстер змалювання людського характеру. Стиль його — простий і виразний — являє собою живий зразок аттичної чистоти.

Літературна норма — Див. Норма літературна.

Літота (від грец. Алтотт)^ — простота) — троп, що базується на художньому зменшуванні.

Логічна побудова промови — базується на дотриманні законів логіки (закони тотожності, протиріччя, виключеного третього, достатньої підстави), що забезпечують чітку послідовність думки та врівноваженість частин тексту.

Логічні помилки—Див. Помилки логічні.

385

13 2—129

Із*

Логографи — знавці юриспруденції в Давній Греції, які писали промови для звинувачених судом. Л. базували свій текст на софістиці, дбаючи не стільки про істину, скільки про вигідний для клієнта виклад справи.

Маат — юридичні та політичні норми життя у світогляді стародавніх єгиптян, божественний порядок та істина, що не дає суспільству зірватися в хаос.

Машал (маршал) — жанр давньоєврейської літератури (притча, афоризм, приказка), що може бути патетичним і високим за настроєм, а може стати іронічним і навіть дражливим. Активно впливав на риторику середньовіччя.

Me — таємничі первісні начала буття, джерело світової справедливості у світогляді Шумеру. З духу Me виходили при встановленні політичних і юридичних норм.

Металогічна лексика — Див. Тропи.

Метафора (від грец. цетскрора — перенесення) — троп, що будується на перенесенні значення (ознаки) слова за принципом подібності на інше. М. за своєю суттю можна назвати скороченим порівнянням, тільки тут не названо предмет порівняння.

Метонімія (від грец. цєтюуиціа — перейменування) — троп, побудований на переносі назви з одного предмета на інший за суміжністю значень.

Мікротема — Див. Тема.

Міміка (від грец. ціцікб^ — наслідувальний) — рухи м'язів обличчя, якими виражаються емоції та почуття людини. Оратор мусить вміти контролювати міміку та мобілізувати мімічні засоби для виразу своїх емоцій і впливу на аудиторію.

Міркування (хрія) — система логічних умовиводів, що в класичній риториці розміщується після оповіді.

Міф — система мислення, властива людині поряд з релігійним і науковим осмисленням світу; на архаїчних стадіях становлення суспільства є універсальною системою, з якої лише згодом виокремлюються релігія, наука, мистецтво, філософія тощо. У силу тієї обставини, що в основі М. лежить образно-символічне узагальнення, він зберігає владу над свідомістю навіть після розкладу архаїчного сві-

386

тогляду. Історія риторики дає велику кількість свідчень того, що апеляція до М., яким живиться свідомість тої чи іншої громади, забезпечує успіх ораторського виступу.

Мова — основний засіб спілкування і взаєморозуміння людей, основа ораторської діяльності. Оратор, розвиваючи індивідуальний стиль мовлення, є разом з тим носієм і виразником можливостей національної М.

Мовний етикет — система риторичних формул, що прийнята в даному суспільстві, класі, прошарку, вислови типу: "Встати, суд іде!"; "Благословіть сказати, владико!" і т. ін. Зокрема, це риторичні звертання: Громадяни і громадянки! Брати і сестри! Пані та панове! Товариші! Добродії! Ваша Величність! Ваше Високопреосвященство! тощо.

Модуси промови — вісім структурних аспектів основної частини промови за Річардом Тетфордським (XII ст.) (додатковий розподіл, виділення причини й наслідку, міркування, виявлення чотирьох алегоричних значень, наведення текстів для підтвердження, повтор-перифраза, вживання порівнянь і метафор, вживання етимологічних пояснень — зі сфери походження певних слів).

Мухаммед (бл. 570—632) — засновник релігії ісламу, полум'яний проповідник, який силою своєї проповіді багато в чому змінив обличчя світу. Будучи неписьменним, М. свідчив, що отримав через видіння-об'явлення знання тексту Корану, що перебуває на небесах. Коран, записаний як проповідь М., став основою арабо-мусульманської культури, фундаментом арабської мови та літератури, ісламської юриспруденції (шаріат) і, зазвичай, мусульманської риторики.

Наголос логічний — підрядковий знак партитури, який виділяє семантичний центр фрази (слово або групу слів).

Наголосу знак — надрядковий знак партитури, який вживається для позначення правильного наголосу слів.

Наочність — додаткова система доказів (таблиці, діаграми, ілюстрації тощо), яка збільшує можливості впливу на аудиторію. Не слід плутати Н. та систему технічних засобів навчання (магнітофони, діапроектори, епідіаскопи

387

тощо). Досвідчений оратор не зловживає Н., але й не зневажає нею.

Настрій — емоційний стан оратора, що накладає відбиток на його поведінку та мовлення і передається слухачам. Промовцеві важливо вміти контролювати свій Н.

Натхнення — піднесення душевних сил оратора, яке розкріпачує творчі можливості особистості й забезпечує надзвичайну мобілізацію уваги аудиторії. Досвідчений оратор може досягти Н. за допомогою певної методики.

Національна мова — реальний фундамент національної культури в її юридичних, політичних, релігійних, науково-освітянських і побутових аспектах. Н. м. може бути почасти пов'язана культурно-генетично з мовою наднаціональної, космополітичної культури (наприклад, мови романських народів — з латинню, російська мова — з церковнослов'янською тощо), але цей варіант не є обов'язковим (пор. зі статусом арабської мови в усіх сферах культури мусульманського світу після виникнення Корану). Українська н. м. нині перебуває у стадії пасіонарності, завойовуючи все нові рубежі.

Неологізми (від грец. vso^ — новий буо^ — слово, нові слова) -слова (словосполучення), що створюються самим автором. У силу своєї гіперекспресивності вони використовуються найчастіше поетами; оратору рекомендується уникати Н. як незрозумілих для слухачів.

Неориторика (Rethorica nova) — нова риторика, що виникла у другій половині XX ст. на грунті нових наукових дисциплін (теорії комунікації, психолінгвістики тощо) і ставить на меті насамперед комунікативний акт, спілкування оратора з аудиторією, рольову ситуацію, методи переконання.

Норма у красномовстві (від лат. norma — взірець) — система етичних, граматичних та естетичних правил, які вироблено у рамках певної культури і на яких базує свою діяльність оратор. Проте часом і порушення норми може стати виразним моментом промови.

Норма літературна — регламентоване орфоепічними, лексичними, граматичними та стилістичними правилами використання засобів національної мови.

388

Образ художній — специфічна форма переосмислення життя митцем, що визначає стилістику мовних рішень. Властива переважно поезії, але здавна широко використовується ораторами.

Обрив — стилістична фігура, що передає перервану мову: йдеться про щось одне, а потім переводиться на інше.

Об'єкт промови — явища реальної дійсності, що становлять матеріал для ораторської теми. Див. Тема.

Об'єктивність промовця — неупередженість оратора, справедливість його оцінок. О. п. визначає, як правило, заздалегідь успіх оратора, особливо у таких сферах, як політична, судова, академічна.

Оксюморон — троп (один з видів епітету), який дозволяє з'єднати у вислові несумісні речі.

Опис — змалювання в слові (нерідко із застосуванням поетичних засобів) обставин, що є об'єктом уваги. О. найчастіше статичний (на відміну від оповіді).

Оповідь — змалювання у слові якихось подій, руху сюжету промови; у класичній риториці йде слідом за описом і передує міркуванню.

Опонент (від лат. opponens — той, що заперечує) — уявний чи реальний співрозмовник оратора, який має супротивну позицію. Ораторові важливо дотримуватися норм коректності у ставленні до О.

Оратор, ритор (лат. orator від ого — промовляю) — особа, яка виголошує промову.

Орфоепія — правильна вимова, система норм вимови в певній мові.

Осанка — положення тіла оратора, що виробляється у результаті роботи над своїми фізичними даними. Негарна О. помітно псує враження від промови.

Основна частина — Див. Структура ораторського твору.

Павло, апостол (І ст.) — один з найполум'яніших проповідників християнства, чиї 14 послань складають серцевину апостольских послань Нового Завіту. Походив зі славної юдейської родини, мав блискучу освіту (причому

389

не тільки ортодоксально юдейську, а й еліністичну); був ворогом християнства, яке щойно народилося; проте навернувся, за його власним свідченням, у видінні самим Іісусом Христом. Відтоді все життя П. було віддане проповіді християнства, яку було здійснено у вражаючих масштабах (майже все культурне Середземномор'я). Був страчений за віру. У Посланнях П. започатковано християнське богослів'я, юриспруденцію та політику щодо держави. Неповторний стиль П., в якому сполучаються екстатичність і раціоналізм, справив величезний вплив на християнську риторику.

Пам'ять — психофізичний процес закріплення, збереження та відтворення інформації. Для оратора важливо тренувати П.; допускається використання конспектів з метою її підтримки.

Панегірик — жанр пишномовної похвали у старовинній риториці.

Парадокс (від грец. яара8о?о? — дивний, неочікува-ний) — стилістична фігура: неочікувана думка, висновок, що різко розходяться із загальноприйнятою думкою чи з логікою попереднього тексту.

Паралепсис (від грец. лараАлІ|я? — пропуск) — стилістична фігура, що має місце, коли оратор повідомляє саме про те, що начебто намагався приховати. П. використовується для комічного ефекту.

Партитури знаки — графічна розмітка написаного тексту з метою його правильного інтонування. Основні П. з.: фразові паузи, дужки ромбічні та квадратні, лапки, знак наголосу, підвищення та пониження тону, злам інтонації, логічний наголос, уповільнення та прискорення темпу читання, легато. П. з. поділяються на три групи: рядкові, надрядкові, підрядкові (залежно від положення щодо рядка тексту).

Патристика (грец. тгсстпр, лат. pater — отець) — сукупність творів Отців Церкви, що сприймається ортодоксальними Церквами як Святе Передання, одне з найважливіших джерел істин віри, що йде одразу після Біблії. Це — тлумачення Біблії, догмати християнства, полеміка з іновірцями та єретиками, літургічні тексти, власне проповіді

390

тощо. П. стала основним джерелом ідей церковної риторики.

Пауза — тимчасовий інтервал в мовленні, визначений кількома чинниками: 1) дихальним ритмом людини; 2) логічною структурою тексту; 3) психологічним членуванням тексту.

Пауза фразова — рядковий знак партитури, який показує необхідність фрагментаризації у проголошенні тексту. Розрізяють три види П. ф.: | коротка (на один рахунок); 11 на два рахунки (раз, два); 111 на три рахунки (раз. два, три).

Пафос (від грец. жх9о? — пристрасть) — ставлення оратора до своєї ідеї — наприклад, захоплення й піднесення, що передаються слухачам (патетична промова).

Перифраза (грец. яєрі — біля, навколо <рраоч? — ка~ жу) — троп, описовий зворот мовлення, що вживається для надання реченню більшої виразності, щоб уникнути повторення.

Перікл (бл. 490—429 до н. е.) — видатний афінський політик, прибічник демократії, користувався в народі ве~ личезним авторитетом. Ораторський дар П. вже в античні часи став легендарним.

Перікопи — визначені для літургічного читання місця Біблії, що їх коментує священик у проповіді.

Період — складна синтаксична конструкція, що об'єднує в одне ціле значну кількість речень (або кілька колонів).

Період ораторський — складна синтаксична конструк-ція з багатьох речень, з допомогою якої здійснюється розгорнута аргументація думки чи положення; формально збігається з періодом.

Персоніфікація (від лат. persona — особа асеге — робити) — троп, що .базується на наданні абстрактному явищу рис живої особи.

391

Підтекст (англ. covert sense) — прихований зміст тексту, те, що розуміють "між словами". П. виражається інтонацією, мімікою, жестами тощо.

Підтема — Див. Тема.

Пірке — проповідь, що являла собою коментар до Святого Письма під час юдейського богослужіння в синагогах. П. виникла з великого досвіду коментування Біблії на грунті Мішни (системи приписів до Закону Мойсея, яка згодом ляже в основу Талмуду). На традиціях П. будувалися проповіді Христа та апостолів, котрі, у свою чергу, стануть грунтом для пізнішої середньовічної гомілетики.

План — структурна модель майбутнього ораторського тексту, його ідейний "скелет". П. конденсує основні моменти структури ораторського твору. Основні його види: простий, складний і цитатний.

Платон (427—347 до н. е.) — великий давньогрецький філософ, засновник вчення про світ ідей, теоретик державності, блискучий літератор; розвивав свої ідеї у формі філософського діалогу, наслідуючи усну традицію Сократа. Слідом за Сократом П. розвінчав софістику як "мистецтво обдурювання". За П., оратор має два роди здібностей: здатність звести все до єдиної думки та здатність розкласти явище на складові частини (сучасною мовою — синтез і аналіз).

Повтор (реприза) — дублювання оратором час від часу слова (слів, фрази), що нагадують про основну проблему і слугують засобом ідейно-формальної ритмізації виступу.

Повчальне слово (дидактика) - характерний різновид релігійної літератури; наприклад - книги Писань у Старому Завіті. П. с. органічно адаптується педагогікою, почасти - художньою літературою.

Поетика: 1. Вчення про художню літературу як таку. 2. Вчення про прийоми "прикрашення" прозаїчної та поетичної мови ("піїтика"). 3. Дисципліна, що близька до стилістики, яка вивчає поетичну функцію тропів і фігур.

Полісиндетон (від грец. noA,uauv5stov) — синтаксична фігура, багатосполучниковість.

392

Політичне красномовство — виступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) або роз'яснює якусь суспільно-політичну ситуацію. Основні жанри П. к.: політичні промови (парламентська, мітингова та воєнна), доповідь, виступ, інформація, огляд, бесіда.

Помилки логічні — порушення законів логіки промовцем. Основні П. л.: підміна тези, недоведена основа доказу, "коло" в доказі, повторення доказу (тавтологія) і т. п.

Помилки мовні — порушення літературної норми (неправильні наголос, вимова окремих звуків, вживання слів за семантикою, значенням, невміння враховувати стилістичне забарвлення слова (фрази), включати слово (фразу) в контекст, розрізняти окремі морфеми у слові, тавтологія, плеоназм, слова-паразити, какологія тощо).

Порівняння — троп, що будується на зіставленні одного предмета з іншим за спільною ознакою.

Приписи — система юридичних норм ("права людського") у Біблії, яка була спробою закріпити моральні норми Декалогу в численних (603) правилах святого життя. П. були компромісом між ідеалом та реальністю; заповідь "не вбивай" коригувалася, наприклад, такими нормами, як смертна кара за неповагу до батьків, за чужолозство тощо. Вважалося, що порушник Закону Декалогу сам себе позбавляє захисту з його боку. Тут відбився вплив поширеного на всьому Стародавньому Сході принципу вавілонського законодавства "око за око, зуб за зуб". Саме цей момент заперечував Христос, а після роз'яснення і всі християни вустами апостола Павла остаточно зрекаються такої частини Старозавітного Закону, як П.

Природне право — ідея, що формується від часів Ренесансу, коли право починають розуміти як особливий, кре-ативний фактор культури, який не вичерпується нормами римського права; це стане згодом підґрунтям численних утопічно-революційних доктрин.

Прокопович Феофан (Єлеазар; також Самуїл Церей-ський) (1681—1736) — видатний церковний діяч, учений, проповідник і теоретик риторики. Отримав ґрунтовну для того часу освіту в Києві та Римі (єзуїтські колегіуми), був професором риторики та піїтики (поетики), а згодом рек-

393

тором Києво-Могилянської Академії; популяризував ідеї Просвітництва, торуючи часом шлях безпосередньо секуляризації. Автор низки творів, в яких викладено теорію та практику тодішньої риторики.

Проповідь — основний жанр церковної риторики (гомілетики), що сформувався^на юдейсько-античних традиціях тлумачення сакральних текстів. У візантійському вжитку встановлюється три типи П. (за правилами Василія Великого): 1. П. як екзегетика, тобто витлумачення прихованого, містичного змісту Біблії, розрахованого на інтелектуалів; 2. настановна П., призначена для простого люду; 3. богословська П., що трактує питання віри й оберігає від єресей. У сучасній церковній П. виділяють: П.-розпо-відь, П.-слово, П.-повчання, П.-бесіду, тлумачення Святого Письма.

Пророче слово - специфічний різновид релігійного красномовства, що будується на мовленні безпосередньо від імені божества.

Проспекція — один із способів інтеграції тексту: натяк на те, про що йтиметься в наступних частинах виступу (майбутніх виступах).

Просторіччя — слова (словосполучення), які переважно вживаються для передачі мови простолюду (яка не в усьому відповідає граматичним нормам). Оратор може вживати П. для налагодження контакту з відповідною аудиторією або для гумористичного ефекту.

Протагор з Абдери (бл. 490—420 до н. е.) — найвидат-ніший софіст, який зробив свої лекції, що читалися ним по всій Греції, джерелом збагачення. Виступив як теоретик державності, вчитель моралі, ритор і граматик. П. приділяв велику увагу питанню "як видавати чорне за біле", зосереджував увагу слухачів на влучному використанні слова.

Протогімнасма — типи елементарної організації частин тексту промови у пізньоантичній і візантійській риториці (хрія, ствердження, похвала, ганьба тощо).

Професор (від лат. professor — знавець) — учитель риторики в пізньоримській державі.

394

Психологічна реакція аудиторії — момент, надзвичайно важливий для оратора, оскільки свідчить про успіх чи неуспіх промови. П. р. а. може бути позитивною чи негативною, тому досвідчений оратор окрім використання системи логічних доказів завжди апелює і до емоцій слухачів.

Пуант — Див. Розв'язка несподівана.

Ремінісценція (від лат. reminiscentia — відгомін) — стилістична фігура: відбиток відомої теми чи події в ораторській промові. Культурні Р. завжди збагачують імідж оратора.

Репліка (від лат. replica — розкриваю) — коротка фраза, породжена необхідністю термінового заперечення, уточнення, підтримки тощо; найуживаніша в судовому красномовстві.

Реприза — Див. Повтор.

Rethor roxolanum — визначення українського оратора як характерної постаті національної панорами в ренесансно-бароковій культурі Європи.

Ретроспекція — один із способів інтеграції тексту: відсилання слухачів до попередньої інформації. Тут оратор може посилатися не тільки на власні попередні виступи, а й на чужі праці та думки чи загальновідому інформацію.

Римське виховання — педагогічна система Стародавнього Риму, яка за часів Республіки та Імперії обов'язково включала школи риторів (поруч з елементарними та граматичними). Риторські школи поступово стали осередком для підготовки державних чиновників. Багато чого з їхнього досвіду запозичили середньовічні християнські школи.

Римське право — сукупність юридичних норм, вироблених у Стародавньому Римі. Р. п. базується на принципах: недоторканності законослухняної особи та її приватної власності; презумпції невиновності; чесності й об'єктивності судочинства та ін. Розвиток ідей, закладених в Р. п., став основою концепції природного права. Положення Р. п. стали основою законодавства сучасного західного світу; воно було почасти адаптоване і у Візантії, де, проте,

395

було розмите постійними корекціями з боку імператорської влади та бюрократії.

Ритм прози — організація слів, колонів і періодів за принципом упорядкування. Хоча саме слово "проза" означає "вільна" — на відміну від мови віршів, мова оратора базується на "неправильній" ритміці живої розмовної мови, що не означає відсутності потреби в загостренні ритму: упорядкування Р. п. може відбуватися за принципами паралелізму, градації тощо.

Ритор (від грец. ртітсор) — те саме, що й оратор, промовець. В античному суспільстві також — викладач риторики; так само і в українських братських школах.

Риторика, реторика (від грец. рг|тбрікті — наука ораторського мистецтва, красномовства) — наука про способи переконання, ефективні форми впливу (переважно мовного) на аудиторію з урахуванням її особливостей. Склалася як наука в основах своїх у Стародавній Греції. В Україні поширюється з кінця XVI ст.; довго викладалася разом з поетикою.

Риторичне звертання — стилістична фігура, що виражає емоційне ставлення оратора до об'єкта його промови. Оратори звертаються часто не тільки до людей, а й до неживих предметів або абстрактних понять. До Р. з. можна віднести й етикетні формули.

Риторичне запитання — стилістична фігура: запитання, відповідь на яке вже закладено в ньому самому, або ж відповідь не потрібна.

Риторичний вигук — стилістична фігура, що являє собою гасло в чистому вигляді.

Риторські школи (від грец. рт)торікті акоХтІ — ораторська школа) — школи, що готували ораторів (переважно політиків) у Стародавній Греції (з V ст. до н. е.), а потім у Римі. Освіта будувалася як продовження граматичної школи: поруч з літературою, філософією, математикою тощо тут широко вивчалася — на основі практичних занять — риторика. Ця традиція перейде в середньовічну освіту і триватиме до середини XVIII — початку XIX ст.

396

Сатира (від лат. satura — суміш) — змалювання явищ у гостро критичному вигляді. С. відрізняється від гумору саме цією гостротою, її не слід ототожнювати з іронією — прийомом більш тонким (імпліцитним).

Святитель Димитрій Ростовський (Туптало Данило Са-вич, 1651—1709) — митрополит, письменник і просвітник, розпочав свою діяльність як проповідник в Києво-Печерській лаврі, автор житійного зводу "Четьих-Миней", в якому висунув ідеал святості, що протистояв розбещеній сучасності. У проповідях засуджував моральні недоліки суспільства, що видавало його внутрішню опозицію новим порядкам після возз'єднання України з Росією.

Семантика — те саме, що значення (слова).

Силогізм (від грец. стоХЛоушцб^ — міркування) — логічна модель, в якій із двох суджень випливає третє як висновок.

Символ (від грец. стоц(ЗоА,ОУ — умовний знак) — троп, покликаний змалювати невичерпну складність явища, багатозначна метафора. Головною відмінністю С. від алегорії є те, що в принципі кожен може розшифрувати С. по-своєму, він — багатозначний.

Симплока (від грец. аицяЯ,окт| — сплетіння) — стилістична фігура, збіг в паралельних структурах початку, кінця чи середини.

Синекдоха (від грец. аиуєкбохті — співвідношення) — троп (різновид метонімії), побудований на перенесенні значення з одного слова на інше на основі кількісних відношень: частина замість цілого, ціле замість частини, однина замість множини, множина замість однини.

Синтаксичний паралелізм — синтаксична фігура, повторення однакової структури речень (1234/1234).

Синтез (від грец. oi>v6eai? — з'єднання) — розумова операція по з'єднанню окремих моментів в одне ціле, що дозволяє узагальнювати та систематизувати ораторові певні явища.

Сікофантство — шантаж з боку античних риторів, які збирали на тих чи інших осіб компрометуючі матеріали.

397

"Сім вільних мистецтв" (лат. septem artes liberates) — програма середньовічної освіти (школи та підготовчі відділення університетів), що складалася із семи дисциплін (тривіум квадривіум), серед яких була і риторика в системі так званого тривіуму.

Скарга Петро (1536—1612) — видатний католицький оратор Польщі, який брав активну участь у полеміці з українськими православними ораторами. С. вмів пов'язати єзуїтську мету з "польською ідеєю", чим активізував слухачів. Мав величезний вплив на короля і все польське суспільство. Наслідуючи біблійних пророків, таврував шляхту, яка була байдужою до приниження бідних. Його "Житія святих" були певною мірою використані Дмитрієм Ростовським.

Славинецький Єпіфаній (? —1675) — письменник і філолог. Вчився за кордоном, викладав в Києво-Могилян-ському колегіумі, згодом став засновником і ректором першої в Московії греко-латинської школи. Серед півто-расотні творів, що складають літературну спадщину С., виділяється, з погляду на значущість для риторики, перша у східних слов'ян бібліографічна праця "Оглавленіє книг, кто их сложил".

Сленг — Див. Жаргон.

Слово — жанр давньоукраїнської риторики; С. мовилося громадськими діячами до народу в якихось важливих ситуаціях. З часом С. стали називати й літературний твір (наприклад, "Слово про Ігорів похід"), а також церковну проповідь ("Слово про Закон і Благодать").

Смотрицький Мелетій (1572—1633) — блискучий український письменник і граматик, у духовних шуканнях якого відбився шлях української релігійно-культурної думки епохи Ренесансу. Діставши прекрасну західну освіту, органічно пов'язаний водночас з традиціями Острозької школи, С. з величезним талантом красномовця обстоював спершу православ'я ("Тренос" та ін.), а потім — унію.

Сократ (470—399 до н. е.) — великий грецький філософ, вчитель Платона, який гостро критикував софістику. Він ототожнював поняття добра, щастя і доброчинності з правдою. За С., знання розпочинається з самопізнан-

398

ня, точніше, з усвідомлення власного незнання. Він примушував шукати істину шляхом евристичної бесіди. Життя С. небагате на зовнішні події: за винятком недовгої й не-славної участі в Пелопонеській війні; все життя він був шевцем в Афінах. Його погляди зафіксовано в діалогах Платона. Страчений за звинуваченням у духовному розтлінні молоді.

Солецизми (грец. аоА.оІкІстцо? — від назви м. Соли, грецької колонії в Малій Азії, де грецька мова була засмічена) — свідоме вживання граматично неправильних форм з метою створення певного образу.

Соломон (X ст. до н. е.) — цар Ізраїлю, за якого було створено підвалини давньоєврейської культури. При Храмі, побудованому С., існував інститут мудреців-хакамів, які створили біблійні Книги Писань, занотувавши тут від імені С. його власні афоризми та притчі; виділяється Книга Екклезіаста (Проповідника), в якій з величезною філософською глибиною осмислено екзистенціальні проблеми людини, показано цінність не тільки віри, а й сумнівів, стверджено сенс осмисленого, просякнутого вірою життя. Сюди ж належать Книга Приповідок Соломона, збірка афоризмів, що конденсують у собі багату життєву мудрість.

Софіст (від грец. аофгсттп'^ — мудрець, митець, винахідник) — з V ст. до н. е. С. стали називати вчителів філософії, які навчали мистецтва сперечатися і перемагати за будь-яку ціну (навіть із застосуванням свідомої облуди), що було важливим для клієнтів суду, а також виховували вміння говорити з проблем політики, будь-якої науки тощо. Красномовство було для них самоцінним об'єктом уваги; вони першими звернулися до проблем граматичного та стилістичного оформлення тексту.

Софістика (від грец. очхрісттікті — уміння хитромудре сперечатися) — філософська течія у Греції (V ст. до н. е.), що спекулювала на плинності, нетривкості явищ і непевності людської думки, підносячи релятивність як критерій мислення взагалі. Основною моделлю тут виступає софізм — силогізм, яким виглядає правдоподібно, але є навмисно неправильним. С. стане певною мірою підвалиною майбутньої середньовічної схоластики, яка, своєю чергою,

399

• і

L

буде річищем формування європейської діалектичної філософії Нового часу.

Статус — ситуація, в якій перебуває оратор (категорія візантійської риторики).

Стереотипний персонаж (англ. stock character) — узагальнення того чи іншого типу людської поведінки чи позиції, який набув характеру кліше. С. п. — найчастіше загострений, шаржований; вживається найчастіше в політичній пропаганді, в проповідях, інколи — в суспільно-побутовому красномовстві.

Стиль (від лат. stylus — стрижень для письма) — спосіб викладу, організація мовлення. Старовинна риторика розглядала С. як об'єктивну систему мовних правил, що мусив опанувати оратор. На цьому базуються традиційні поняття високого, середнього та низького С. У сучасній риториці простежується тенденція до переносу центра тяжіння до сфери ораторського самовиразу, індивідуального С. Оратор вільно комбінує чужі С., і його власний С. формується ніби в діалозі з ними. Розрізняють також усно-розмовний і книжково-писемний С. промови. С. визначається можливостями національної мови; домішування до неї варваризмів утворює так званий макаронічний С.

Стиль риторичний — традиційне визначення особливостей ораторської манери як "прикрашеної", урочистої; сьогоднішня риторика відкидає зведення С. р. до самих лише "прикрас".

Структура ораторського твору — модель побудови виступу з певних складових частин, найпростішими з яких є вступ, виклад, висновки. С. о. т., що виникла в античні часи, постійно ускладнювалася (наприклад: вступ-зацІкав-лення; виклад, або основна частина — опис, оповідь, міркування; висновки-захлих і т. п.).

Суб'єктивність оратора — цілком закономірне і навіть бажане явище за умови, що власні цінності не нав'язуються силоміць, а сама С. не переростає в суб'єктивізм.

Судове (юридичне) красномовство — ораторські виступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій законодавства. Основні

400

жанри С. к.: прокурорська (обвинувачувальна) та адвокатська (захисна) промови.

Суспільно-побутове красномовство — дотепне або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті чи певної гострої, цікавої ситуації. Основні жанри С.-п. к.: ювілейні промови, привітальне слово, застольне слово (тости), надгробне (поминальне) слово.

Схоластика (грец. ахоХасткб^ — учений) — середньовічна система мислення та освіти, що продовжила на грунті християнської догматики певні традиції античної софістики. Риторика тут відігравала, зазвичай, дуже важливу роль. Сьогодні слово С. вживається найчастіше для позначення далекого від життя розуміння.

Тези — вид конспекту; стислий запис основних положень плану промови в дещо розгорнутому вигляді. Т. інколи можуть набувати характеру цитатного плану.

Тема — проблема, що покладена в основу ораторського виступу. Не слід плутати Т. з об'єктом, промови: на відміну від останнього, Т. завжди конкретна, стосується одного питання. Сукупність тем у рамках одного тексту утворює тематику, що відбиває у своїй сукупності багатогранний і складний "об'єкт уваги. Проте в тематиці завжди домінує основна Т., якій підпорядковано підтеми та мікротеми. Тема може бути розкритою чи нерозкри-тою (останнє означає провал оратора).

Тембр (від франц. timbre) — забарвлення звука, що дає можливість розрізнити звуки однієї висоти у звучанні різних голосів.

Темп мовлення (від лат. tempus — час) — швидкість, з якою проголошується промова; вимірюється кількістю звуків (або складів), що вимовляються за секунду. Занадто швидкий Т., так само, як і занадто повільний, ускладнює сприйняття промови.

Темпу прискорення —•• — підрядковий знак партитури, що використовується для позначення вторинності, додаткового характеру інформації.

Темпу уповільнення _____ — підрядковий знак партитури, який використовується для фіксації уваги на слові (словах), що для промовця є ключовим.

401

Типи промов за знаковим оформленням і закріпленням — 1. Промови, що виголошують за конспектом. 2. Промови, що готують заздалегідь, але не вчать напам'ять. 3. Промови, що пишуть заздалегідь і вчать напам'ять. 4. Імпровізовані промови (експромти).

Толерантність (від лат. tolerans — терплячий) — повага до чужих позицій і концепцій. Наявність Т. в оратора — свідчення його духовної зрілості та сили.

Тону підвищення Я — надрядковий знак партитури, який вживається для позначення незавершеності вислову, інтонації питання та непевності, окличних речень та звертань.

Тону пониження Э1 — надрядковий знак партитури, який використовується для позначення інтонації завершеності вислову (частини вислову); зазвичай — наприкінці речення.

Троп (грец. троло^ — зворот) — вживання слова чи виразу в переносному, образному значенні. До тропів, зазвичай, відносять: алегорію, амфіболію, гіперболу, евфемізм, епітет, літоту, метафору, метонімію, оксюморон, перифразу, персоніфікацію, порівняння, символ, синекдоху, уособлення.

Увага аудитори — запорука успіху промовця, який ніколи не повинен втрачати з поля зору цей важливий момент.

Умовивід — те саме, що силогізм.

Уособлення — троп, що дозволяє надавати неживим речам або нелюдському життю людських рис.

Установка ораторська — орієнтація промовця на доведення певних тез, формування певного ефекту сприйняття промови різнотипною аудиторією, використання того чи іншого кола прийомів.

Утопія — літературний жанр, у річищі якого часто відбувається становлення та пропаганда нових політичних ідей, природна сфера політичного красномовства.

Фанатизм (від лат. fanaticus — одержимий) — ірраціональна самовіддача оратора якійсь ідеї. Ф. несумісний з толерантністю, оскільки формує різко негативне став-

402

лення до всього чужого. Нетерпимий Ф. може знайти численних прибічників серед малорозвинених слухачів, але недопустимий в культурній риториці.

Фігури риторичні (від лат. figura — позиція в танку) — незвична побудова фрази або її частини задля експресивності виразу. Ф. р. поділяються на синтаксичні та стилістичні. До синтаксичних звичайно відносяться: асиндетон, зевгма, полісендитон, симплока, синтаксичний паралелізм, хіазм; до стилістичних — алюзія, анадиплозис, анафора, аномінація, антитеза, апосіопеза, градація, діафо-ра, еліпс, епістрофа, епіфора, інверсія, іронія, каламбур, обрив, парадокс, паралепсис, ремінісценція, риторичний вигук, риторичне звертання, риторичне питання.

Філон Олександрійський (6л. 25 до н. е. — до 50 н. е.) —

олександрійський філософ і філолог, що прагнув сполучити юдейську віру з грецькою філософією. Ф.О. є засновником екзегетичного методу потрактування Біблії (врахування символіко-алегоричного, імпяіцитного змісту).

Фоніка — галузь поетики, яка вивчає прийоми створення художнього образу звуками. Знання законів Ф. важливе й для оратора, оскільки сприяє евфонії промови.

Харизма (від грец. %ссріац<х — Божий дар) — сприйняття тієї чи іншої особистості як такої, що має особливе обдарування та гарантує незмінний успіх своїм прихильникам. Харизматичні оратори найчастіше виступають у сфері релігійної проповіді, інколи в політиці.

Хіазм (від грец. хюктцб^ — зворотний) — синтаксична фігура, в якій спостерігається порядок слів відносно до попереднього речення на зразок літери X.

Хрія — Див. міркування.

Церковне красномовство — проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії у практиці різноманітних християнських конфесій. Основний жанр Ц. к. — проповідь; деякі церковні автори розрізняють гомілгю (чистий коментар до Біблії) та проповідь (з включенням соціальне-побутових, політичних, юридичних та інших моментів).

Цитування — один із сильних засобів впливу на аудиторію, особливо коли цитується авторитетне джерело, оскільки це виглядає звичайно як доведення оратором своєї

403

правоти. Ц. найбільш поширене в академічному красномовстві. Зловживання цитатами вкрай небажане.

Ціцерон Марк Туллій (106—43 до н. е.) — великий римський оратор та політик, ворог тиранії, який заплатив життям за оборону принципів республіканізму. Навчався у Римі, де дістав блискучу юридичну, філософську та риторичну освіту; був судовим оратором, згодом сенатором. Його промови, значна частина яких дійшла до нашого часу, є зразком класичного латинського стилю. Найбільше значення для риторичної теорії мають три книги Ц.: "Про оратора" (змалювання авторського ідеалу промовця), "Брут" (нарис історії римського красномовства) та "Оратор" (питання стилістики промови).

Частини промови — Див. Структура ораторського твору.

Шаріат — ісламське законодавство, яке не диференціюється на релігійну, громадянську та кримінальну сфери, а цілком будується на релігійній концепції. Ш. практикує такі форми судової риторики, як іджма (узгоджена думка богословів та юристів) і кияс (умовивід за аналогією).