Риторика

Непростою була ситуація перебування України у складі Речі Посполитої, де було взято курс на поглинання візантійсько-православної традиції пануючим західним типом культури. Але водночас українство дістало більше змоги прилучитися до західних досягнень, критично їх оцінити й використати, ніж їхні північно-східні сусіди під монгольським ігом, приречені на фіксацію старих візантійських канонів. Усе це повною мірою поширювалося й на риторику.

Насамперед поставало питання збереження національної мови. Характерний лист брацлавської шляхти королю Стефану Баторію про видання королівських указів українською, а не польською мовою (1576):

"Хоч, найясніший милостивий королю, за ухвалою унії листи з канцелярії вашої королівської милості не іншим, а тільки руським письмом мають бути видані, але, найясніший милостивий королю ... це нам над право і над вольно-сті наші діється, що листи з канцелярії вашої королівської милості до нас письмом польським видають"1.

Однак ситуація ускладнювалася численними втратами культурних кадрів. Після монголів "вага Києва на якийсь

1 Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. — К., 2000. — С. 108.

159

158

час падає, адміністративний центр помалу просовує на північ, до Москви, а разом з ним сунуть до Москви й наші українські письменники і збагачують московську літературу. Уже в XIV віці оддають Москві знання та сили наші славнозвісні митрополити: св. Петро Волинець (помер 1326) та св. Олексій Черніговець (1293—1377)", — писав митрополит Іларіон (Огієнко)1.

Релігійне красномовство, за традицією, посідало тоді чільне місце. До того ж церковне життя зазнало сильних змін. Складним було питання щодо церковної унії в Україні (Берестейська, 1596 p.). Частина української Церкви, зберігши східний обряд, пристала до Риму у сфері догматичній (греко-католики). Проте й там, і тут спостерігалося прагнення зберегти давньоруські традиції, розвинути національну культуру. Ситуація була дуже складною, тим більше, що творили тоді проповіді й церковну літературу взагалі люди, які шукали істини, не завжди чітко знаючи, де вона. Такою була доля видатного літератора епохи Ме-летія Смотрицького (1592—1633 pp.), автора однієї з перших слов'янських "Граматик", блискучого стиліста. Почавши з палкої оборони Православ'я ("Тренос" — плач української Церкви, покинутої своїми дітьми), він закінчив життя як уніат. Але подібні пошуки стимулювали розвиток полемічної літератури (І. Вишенський, Г. Смотриць-кий, М. Смотрицький, С. Зизаній, Острозький Клірик, 3. Копистеньський, Л. Баранович, Й. Галятовський та багато інших).

Ось кілька уривків з полемічної літератури тієї пори: Послання Івана Вишенського до єпископів, що прийняли унію з Римом:

"Не ваши милости алчных оголодневаете и жаждными чините бедных подданых, той же образ Божий, што и вы носячих; на сироты церковные и прекормление их от благочестивых христиан наданых лупите и з гумна стоги и обороги волочите; сами и з своими слуговинами ся пре-кормлюете, оных труд и пот кревавый, лежачи и седячи, смеючись и граючи, пожираете, горелки препущаные курите, пиво трояковыборное варите и в пропаст несытнаго

1 Огієнко (митрополит Іларіон). Українська культура. — К., 1918. — С. 29.

чрева вливаете; сами и з госттями ся своими пресыщаете, а сироты церковные алчут и жаждут, а подданые бедные в своей неволи рочнего обходу удовлети не могут, а детьми ся стискают, оброку себе уймуют, боячися, да им хлеба до пришлоого урожаю дотягнет"1.

Уривок з "Треносу" [Плачу православної Церкви] Мелетія Смотрицького:

"Ах тяжко ж мені справді з тим непокірним потомством, з тим отруйним гадючим племенем, тяжко. Хто ж болю того разом зі мною не візьме? Хто мені плакати не допоможе? Синів породила і виховала, а вони мене зреклися і отруйні жала язиків своїх на мене повисовували"2.

Полемічність у сфері духовного життя ускладнювалася ще й тому, що до дискусії між православними та католиками додалася інтенсивна течія протестантизму, що палко обороняв власні позиції. Цікаво, наприклад, що антитрині-тарії (социніани)3 відкрили систему власних шкіл (прагнули навіть відкрити Академію), і риторика тут була важливим засобом виховання полемістів проти католицизму. Натомість, скажімо, у Василіанських школах (XVII— XVIII ст.), що розвинулися під час поширення церковної унії (засновник — орден св. Василія), учні навчалися обороняти католицизм у полеміці проти православних і протестантів.

В Україні цих часів (XVI—XVIII ст.) виникають братства, які ставлять за мету оборону православної віри та культури. Православні братства, зокрема, започатковували школи та книжність (особливо відзначаються Київ-ське, Львівське та Луцьке братства); вони були відкриті для дітей з усіх вертств населення.

Ось характерний уривок з листа братчиків м. Вільно Львівському братству (1588):

"Простіше кажучи, сто або двісті книг пошліть нам, виставивши за них відповідну ціну; а ми з подякою вашій любові вказану (ціну) вам перешлемо. При книгах і дяка (вчителя) або навіть двох, що зможуть достойно роз'яснити і

Вишенский Иван. Сочинения. — М. — Л., 1955. — С. 53. Хрестоматія давньої української літератури. — К., 1967. — С. 165. Секта, що відкидала догмат Троїці.

161

160

2—129

інших навчити, просимо прошліть, яким тут життя і всякий достаток для задоволення тілесних потреб буде достойний"1.

У братських школах інтенсивно вивчали риторику, бо була потреба в обороні православ'я, в боротьбі за душі людей. Наприклад, у Київській братській школі ректорами були такі видатні ритори, як І. Борецький, К. Сакович та М. Смотрицький), риторика та піїтика посідали почесне місце серед філологічних дисциплін. Цікаво й те, що І. Борецький спершу був ректором Львівської братської школи, взагалі першої в Україні, і переніс свій досвід на терени київської освіти. Відносно того, що подібні явища спостерігаються по всій Україні, свідчить високий рівень вивчення риторики в Острозькій Академії (тут працював видатний філолог Г. Смотрицький), у Луцькій братській школі та ін. Ця традиція тривала аж до XVIII ст. (згадаймо ту увагу, якою оточено було вивчення риторики та піїтики в Переяславському та Харківському колегіумах).

Певне місце посідала риторика і в програмах гільдійських шкіл, що відкривалися купецькими об'єднаннями.

Риторика входить до програм навчання в Україні саме тоді, коли інтенсивно формується національна самосвідомість, коли постає з усією нагальністю проблема створення власної української держави. Україна в цю пору, як і вся ренесансна та постренесансна Європа, прагне до широкого самовияву особистості: навчання риториці стає засобом піднесення духовної активності народу. На тлі блискучої барокової культури Римської Церкви звичаї та мистецтво візантійської традиції в умовах нестатків і культурного пригнічення виглядали старосвітськими, архаїчними.

Величезну роль у розвитку української культури відіграв у XVII ст. митрополит Київський Петро Могила, який заснував на основі Київської братської школи Колегію (з XVII ст. Академія) на рівні тодішніх західноєвропейських університетів, започаткував літературу й мистецтво нового, барокового стилю, оновивши мову церковної пропаганди. Зокрема, Петро Могила "...не висвячував нікого на

1 Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. — К., 2000. — С. 111.

священика доти, поки той не пробуде у Київі рік, або й більше, і не навчиться як слід розуміти свою віру. А задля того Петро Могила з братської школи зробив вищу Українську Академію (так вона й звалася "Могилянська академія"), де вже вчилися не тільки діти, а й священики"1.

В Академії вивчення риторики входило до програм найвищого освітнього рівня, поруч з богослів'ям, філософією та поетикою.

Важко переоцінити роль кн. Костянтина Острозького, який заснував у своєму замку в Острозі навчальний заклад, видавництво, центр полемічного письменства (зокрема, тут вперше у східнослов'янських землях видано друком церковно-слов'янською мовою повний текст Святого Письма, так звану Острозьку Біблію).

Східний клірик Павло Алепський, подорожуючи в середині XVII ст. по Україні, захоплювався високим рівнем тутешньої культури, освіти, народним характером:

"...

Отож, були всі умови для розвитку риторичного слова, що повною мірою й проявилося.

Хоча водночас помітне й певне прагнення до секуляризації літератури (звільнення її від церковного впливу), вона в основному залишається церковною риторикою (полемічний і філософський трактат, проповідь тощо). Художні твори — віршовані та прозаїчні — були ще нечисленними і правили швидше за розвагу.

Риторика епохи бароко культивує витончену алегоричність, риторичні та художні ефекти, поєднання пишноти стилю з думкою про "марноту світу цього". Ораторсько-проповідницька проза продовжує традиційно тлумачити Святе Письмо, догматику й моральні норми, проте вона збагачується переживаннями актуальних соціально-полі-

1 Лрхас М. Історія України-Русі. — К., 1990. — С. 162.

Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. — К., 2000. — С. 135.

162

163

тичних проблем. Особливо це помітно у "словах", що називаються також "казання", "повнення", які писали Л. Баранович ("Мечъ духовний", "Трубы словесъ про-пов'Ьдныхъ"), Й. Галятовський ("Ключъ разумінія"), С. Яворський ("В'Ьнецъ Христовъ"), А. Радивіловський ("Огородокъ Марії Богородицы") та ін.

Помітний також резонанс української культури у східнослов'янських землях. Риторично-гомілетична література була основою східнослов'янського духовного життя взагалі. Як Острозька Біблія була єдиним джерелом духовного знання для українців, білорусів і росіян аж до початку XIX ст., так і українська книжність духовно живила весь східнослов'янський, а почасти й південнослов'янський, що перебував під турецьким пригніченням, світ, незважаючи на утиски української культури в Речі Посполитій. Випускники Києво-Могилянської Академії, зокрема, були бажаними гостями в Московії, де ставали фундаторами нового типу проповіді, а також віршової літератури й театру (наприклад, Симеон Полоцький).

Досягши визначного місця в російській церковній ієрархії, Стефан Яворський знаходить час і натхнення для створення посібника з риторики під назвою "Рука риторична". Це було подальшим розвитком традицій Києво-Могилянської академії з її рукописними риторичними посібниками. Автор закликає до стислості стилю:

"Між іншими карами гріха, за які ми страждаємо з вини наших предків, є те, що ми маємо слабку пам'ять, бо коли дещо сприймається, то за деякий час воно забува-ється<...>Премудрі по-різному шукають виходу з цього становища. Я ж на відміну від інших вважаю, що найкраще запам'ятовується короткість речі <...>Тому я раджу для кращого запам'ятовування досить просту риторичну хитрість, адже я дію однією рукою, в якій маю всю риторику" [автор атестує свою книгу з п'яти невеличких розділів як скорочений виклад курсу]1.

Як зазначав свого часу проф. А. Архангельський, "власні літературні сили Москви спочатку вельми незначні, — точніше сказати, їх зовсім немає: і в галузі літера-

1 Цит. за: Захара І. С. Стефан Яворський. — Львів, 1991. — С. 66.

164

тури до самого кінця XV століття Москва живе чужим добром", переважно за рахунок українців1.

Разом з тим, як зазначив митрополит Іларіон (Огієн-ко), це тривало аж до початку XIX ст.: "Москва бачила культуру українців, охоче приймала їх до себе і добре платила. І тому в "далеку Московію", в "московскія страны" перейшло багато людей, що придбали там слави і собі, і своїй Україні. Земляки ці наші понесли культуру свою на далеку північ, збудили її од віковічного дрімання і заклали там міцні підвалини нової культури"2.

Після 1654 р. почався інтенсивний перехід української інтелігенції до Росії. Характерно, що найвидатніші літератори епохи — Єпіфаній Славинецький (помер 1675), Ди-митрій Ростовський (Туптало, 1651—1709), Степан Яворський (1658—1722) та Феофан Прокопович (1681—1736) були запрошені до Росії, де сприяли церковним реформам патріарха Никона, а згодом — культурному розвою за Петра І.

Найсерйозніші вчені Росії давно відзначали цей величезний культурний вплив України в часи, коли нова -культура російська лише спиналася на власні ноги. Українська словесність тут була провідником європеїзації науки та культури. Справедливе скептичне ставлення, наприклад, В. Вомперського до тези, буцімто в російській науці історія риторики починалася з Ломоносова: автор дослідження3 переконливо показує, чим зобов'язана в цій галузі Росія в цілому й Ломоносов, зокрема, українським гоміле-там. Інша справа, що скоро культура церковна була завдяки реформам Петра І витіснена на околицю життя секуляризованою, світською культурою, й на теренах Російської імперії (отже, в більшій частині України) почався занепад церковної риторичної літератури. Проте українські ритори чимало зробили, аби не згасало вогнище християнського життя в лоні новоутвореної "єдиної" Російської Православної Церкви.

1 Проф. Архангельський А.С.Из лекции по истории русской литературы. — Казань, 1993. — С. 493—494.

2 Огієнко. Українська культура. — К., 1918. — С. 67—68.

3 Вомперский В. П. Риторика в России XVII—XVIII вв. — М., 1988.

165

Російська Церква мала певні власні досягнення в галузі гомілетики, як, наприклад, "плетіння словес" Єпіфанія Премудрого (XIV ст.). Але цей пишний, напружений стиль не був оригінальним російським винаходом, а наслідував літературу ісіхазму (мовчальників), що виникла у Візантії того часу завдяки Григорію Паламі та його однодумцям. Це поширилося в південнослов'янських країнах і дійшло до Півночі. "Ісіхасти" конденсували свої духовні сили, утримуючись від пустого слова в житті, аби тим енергійніше розпростати його у сфері духу. Але це "плетіння словес" зовсім поглинається широким і односпрямованим впливом літератури українського бароко в пізніші часи, не залишивши занадто виразного сліду.

В історії українського красномовства велику роль відіграла київська школа риторики. Риторика в Україні розвивалася на основі античної та західно-католицької (Сара-бевський, Ориховський, Княткевич та ін.) традицій, що було започатковано святителем Петром Могилою, який дбав про осучаснення Православ'я. Найглибшим джерелом її стала грецька патристика.

Це була галузь, що розвивалася надзвичайно інтенсивно. В Київських архівах (Києво-Могилянська академія) зберігається 127 друкованих та 183 рукописних підручників, створених латиною, як це було прийнято в тогочасній світовій науці. Автори їх (Й. Конович-Горбацький, Й. Кро-новський, С. Озерський, Й. Галятовський, П. Калачин-ський та ін.) являли собою характерний тип інтелігента, який отримав тоді навіть специфічну назву "rhetor roxola-пит" (ритор український).

Найбільшою видатною та характерною постаттю у цій сфері був, безперечно, ректор Києво-Могилянської академії Іоанникій Галятовський (помер 1688), який залишив яскравий слід у культурі. Його риторичний твір "Ключ розуміння" (1659) став першим друкованим посібником з гомілетики, куди увійшли вибрані проповіді автора. У них втілено просвітницьке прагнення популяризувати досягнення сучасної науки1.

1 Див. Огієнко. Зазн. праця. — С. 41.

166

Щоправда, з сучасного погляду його "казаня" мають "усі прикмети схоластичної, далекої від життя проповіді"1.

Однак для свого часу І. Галятовський був справжнім світочем науки.

В його спадщині помітне місце посідає трактат "Наука короткая альбо способ зложеня казаня", написаний рідною мовою. Він містить правила й принципи складання проповідей (казань). Автор спирався на західні зразки, але використовував також традиції Іоанна Златоуста. Так, слідом за останнім І. Галятовський визначає дві частини гомілетики:

1) правила вибору теми зі Святого Письма: "Кто хочеть казаньє учьшити, найперше маєть положити з(ъ) Писма Стого сему, которая єсть фундаментомъ всего казаня")2;

2) правила викладу, причому авторитетний проповідник не забороняє використовувати також світські літературно-наукові джерела, аби образи природи, історії, що складалися в єдину картину:

"...треба читати гисторїи и кройники о розмаїтьіхь панствахъ и сторонахъ, що ся в(ъ) них д-йяло і тепер(ъ) що ся д-Ьеть, треба читати книги о зв*Ьро(хъ), гадахъ, рыбахъ, деревахъ, эгЬлах(ъ), кам-Ьеняхъ и розмаитыхъ водахъ, который в(ъ) морю, в(ъ) р*Ькахъ, в(ъ) студняхъ и на иншихъ м*Ьстцахъ знайдутся, і уважати ихъ натуру..."3.

У всякому "казані" автор пропонує виявляти три частини: ексордіум (вступ), наррацгю (оповідь) та канкяю-зію (завершення). Всі ці частини не повинні відхилятися від основної теми:

"повынны ся з(ъ) семою з(ъ)гажати, жебы що ся в(ъ) сем* знайдуєть, тоє в(ъ) ексорд*1умъ и в(ъ) наррацыи, и в(ъ) конклюзїи ся знайдовало"4.

Велику увагу приділено й завданню ясності стилю: автор закликає, аби всі люди зрозуміли, про що мовиться

-К.,

1 Історія української культури / За заг. ред. І. Крип'якевича. 1994. — С 254.

2 Галятовський І. Ключ розуміння. — К-, 1985. — С. 211.

3 Там само. — С. 220.

4 Там само. — С. 212.

167

в проповіді, до ясності, виразності й простоти. Це становить особливо важливий момент для гомілета:

"Єсли будешъ Слово Б'жоє проповдати, а нкто его не зрозуметь, себе самого будеш(ъ) пропов^дати и выелавля-ти, не Слово Б'жіє..."1.

Трактат Галятовського перевидано у Львові (1663, 1665 pp. у друкарні Михайла Сльозки).

Інколи Галятовський вдається до живого змалювання життєвих подій, особливо, якщо прагне надати "матеріальності" дивам, необхідному моменту проповіді (збірка "Небо новое" про чудеса Богородиці). Часом він використовує й елементи живої народної мови.

Певний резонанс мав виданий латиною вже згадуваний підручник з риторики Стефана Яворського "Рука риторична".

Видатним українським ритором XVIII ст. був Феофан Прокопович (1681—1736), якого за його обдарованість і вченість Петро І зробив своєю правою рукою у сфері церковній та культурно-просвітницькій. Митрополит Прокопович був людиною не без протиріч. Навчався він на Заході, спеціально для того прийнявши унію, але там перейнявся лютеранськими поглядами. Повернувшись в Україну й, водночас, до православ'я, він виступає як визначний літератор і ритор, знавець теорії літератури. У Києво-Моги-лянській Академії він читав курси поетики та риторики (залишився рукопис останнього). У Петербурзі Ф. Прокопович став провідником політики Петра І у галузі руйнування церковної самостійності (скасування патріаршества), обстоював стиль класицизму, властивий секуляризованій культурі. Написані ним риторичні трактати й проповіді свідчать про дуже високий рівень риторичної вченості України. Зокрема, чимало зробив Ф. Прокопович для утвердження церковної проповіді як норми богослужіння в Російській Церкві.

"Земляки наші, опинившись на Москві, хутко занесли туди "єресь новую" — почали по церквах казати проповіді. На Вкраїні це було звичайним ділом, отже в Москві можна було якусь там проповідь хіба тільки прочитати із книжки. І з цього зразу земляки наші придбали собі ворогів. "Заводите вы, ханжи" — лаяли їх — "єресь новую, людей въ

Галятовський І. Зазн. праця. — С. 218..

церкви учите, а мы людей прежъ сего в церкви не учивали, учивали ихъ въ тайнгЬ... Б'Ьса вы имеете въ себ'Ь и всЬ хан-

жи"1.

Та без проповіді не сила вже було обійтися і в Росії, так само, як і без ораторства взагалі.

Високо цінується стиль таких панегіричних "слів" Ф. Прокоповича, як "Епінікон", "Слово про владу й честь царську" та ін. Найбільший вплив на російську громадськість мали моральні проповіді Ф. Прокоповича, образи та мотиви яких навіть послужили джерелом для сатир письменника А. Кантеміра. Створив Ф. Прокопович також "Духовний регламент", в якому окрім обстоювання нового стану Церкви виклав з притаманним йому блиском основні правила красномовства. Зокрема, він навчає, як мусить триматися проповідник під час проповіді, висміює зайву жестикуляцію, вульгарну відсутність манер, коли проповідник хитається вельми, наче веслом гребе, руками сплескує, в боки упирається — словом, віддається своїм емоціям. Поза, жести, міміка — ніщо не залишається поза увагою досвідченого ритора. Він заперечує надмірну жестикуляцію й зайве пожвавлення оратора. Стримане хвилювання та скупий жест — сильніші й виразніші. Духовний оратор, на думку Ф. Прокоповича, не повинен звеличувати себе, хизуватися своїми талантами, переводити розмову на інше, коли чує похвалу собі.

Загалом, Прокопович, широко використовуючи античний і сучасний досвід, дає безліч цінних практичних порад щодо організації тексту, розташування матеріалу, використання книжних і усних джерел тощо. Він детально змальовує техніку промови, не обминаючи увагою артикуляцію та пунктуацію. Звертає увагу він і на способи збудження емоцій аудиторії: любові, прагнення, надії, радості, співчуття, жаху, розпачу, сорому. Окремо говориться про місце жарту в промові, тонко диференціює види іронії. Ф. Прокопович не обмежувався лише церковним

1 Огієнко. Українська культура. — К., 1918. — С. 82. Цікаво, що згодом московські слов'янофіли навіть пишалися цим моментом: "Наш народ недарма засвоював християнство не за Євангелієм, а за Прологом, просвітлювався не проповідями, а богослужінням, не богослів'ям, а поклонінням і цілуванням святинь" (див.: Фяоровский Г., прот. Пути русского богословия. — Париж, 1937. — С. 511).

168

169

красномовством — він виклав своє бачення техніки судової промови. Його твори були джерелом ерудиції, він подав зразки писання листів, мовних зворотів, велику увагу приділив казуальному моменту (промови офіційні, панегіричні, весільні, на вручення подарунків, на привітання гостей, на поховання тощо).

Відомо, що указ Петра І 1724 р. ("Панам сенаторам... заборонити промову читати по папірцю, токмо своїми словами, щоб дурість кожного всім явна була") вийшов слідом за появою "Духовного регламента" Ф. Пропоковича.

Інші київські ритори XVII—XVIII ст. наслідують в основному ті самі принципи, їхні підручники поділяють на загальні, в яких викладені основні принципи красномовства, конкретні, що стосуються "професійного" моменту, та прикладні, які навчають практичним прийомам елоквенції.

Не варто, однак, завищувати якість цих підручників. Аж до кінця XVIII ст. навчання риториці велося латинською мовою, сухо й схоластично; адресатом був слухач духовного навчального закладу, якого орієнтували на розрізнення видів проповідей і правильне розташування їх частин. Такими були, наприклад, посібники архієпіскопа Анастасія Братьковського "Tractatus de conliorumdis posi-tionibus formandis" (1806 p.), або "Руководство к церковному красноречию", підручник 1820-х років, перекладений з латини, згадувана вже книга І. Рижського. XIX століття лише підсумовувало у цій галузі усе досягнуте, прагнучи до упорядкування матеріалу.

Певний підсумок східнослов'янської риторики XVIII ст. ми бачимо у працях Михайла Ломоносова, учня Ф. Проко-повича, який вчився ще й в Києво-Могилянській Академії. Він визначав красномовство як мистецтво "о всякой данной материи красно говорить и тем преклонять других к своему об оной мнению"; і вважав, що для опанування цією наукою потрібно враховувати п'ять моментів: природний талант, ерудицію, наслідування майстрів, вправи у творах, знання інших наук1.

1 Ломоносов М. В. Краткое руководство к красноречию. Книга первая, в которой содержится риторика, показующая общие правила обоего красноречия, то есть оратории и поэзии, сочиненная в пользу любящих словесные науки // Ломоносов М. В. Поля. собр. соч.: Т. 7. — М. —А., 1952. — С. 91—92.

Цікаво також навести цитату з відомого енциклопедичного словника Ф. Брокгауза та I. Ефрона, в якій підсумовано специфіку красномовства в старій Росії: "З погляду на те, що сфера красномовства в Росії обмежувалася майже виключно церковною проповіддю, риторика збігається у нас майже завжди з гомілетикою"1.

Українське ораторство XIX—XX ст.

Розвиток українського риторичного слова за часів панування Російської та Австро-Угорської імперій являє собою строкату картину.

Пригніченість українського національного життя у складі Російської і Австро-Угорської монархій не сприяла розвою українського красномовства, а мовами освіти, церкви, юриспруденції були російська, німецька, польська чи церковно-слов'янська.

У східній Україні майже цілковито запанувала російська мова. Коли юний І. Нечуй-Левицький в часи свого навчання вживав українське слово, він мусив день ходити з дошкою на шиї, на якій було написано: "употребляет мужицкие слова".

Але пробудження національної самосвідомості та політичної активності вимальовується в таких документах, як лист М. Костомарова до видавця "Колокола":

"Після київської справи були заборонені всі твори об-винених, а цензура і шпіонство почали страшно лютувати проти України; не лише українським книжкам не дозволено являтися на світ, але переслідувано навіть наукові статті про Україну на російській мові; самі назви "Україна", "Малоросія", "Гетьманщина" уважано за нелояльні"2.

Та водночас такі видатні вчені, як М. Максимович і М. Погодін довели, що українська мова не є якимось "діалектом", що це самостійна, справжня мова. Однак все розбивалося об державну політику. Після печально відомого циркуляра гр. Валуєва 1863 р., в якому стверджувалося,

1 Бороздин А. Риторика // Брокгауз Ф., Эфрон И. Энциклопедический словарь. — СПб., 1899. — Т. 52. — С. 817.

2 Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. — К., 2000. - С. 181.

171

170

що "никакого малороссійскаго языка не было, нетъ и быть не можетъ"1 і тому подібних документів розвиток українського ораторства став дуже утрудненим.

Не кращим було, звичайно, становище і в Західній Україні. Ось красномовний випадок: "Важка справа була з мовою. Майже вся інтелігенція в Галичині вживала вдома польську мову. Священики навіть проповіді до народу на селі говорили польською мовою. Діти змалечку вчилися з польської книжки й рідну мову пізнавали хіба тільки від селян. Коли ж прийшло національне освідомлення, всі патріоти вирішили вживати рідну мову — і в розмовах, і в публічних виступах. Це не приходило легко. Один із товаришів Шашкевича, молодий богослов, зобов'язався перед товаришами, що виголосить українською мовою проповідь в Успенській церкві у Львові, бо й там, в історичнім братськім храмі, священики проповідували польською. Але не зміг додержати слова. Вийшов на проповідницю, відчитав церковний текст, а як глянув на інтелігенцію, що зібралася, не стало йому відваги й, до краю збентежений, заги-куючися, почав перекладати казання польською мовою!"2.

Проте, життя висувало й непересічні особистості, які продемонстрували зростання української національної самосвідомості і, певною мірою, пробудження українського риторичного слова. Цікавою постаттю є, наприклад, Г. Яхимович, видатний церковний і політичний оратор першої половини XIX ст., професор богослів'я, львівський митрополит, посол до Віденського парламенту, який був одним із засновників Головної Руської Ради у Львові (1848 р.). У маніфесті цієї організації було яскраво змальовано прагнення українства до політичного самовизначення; він закінчувався гаслом "Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом"3. Залишився він в історії української риторики як автор численних проповідей.

Одночасно пожвавлення в XIX ст. суспільного життя в Росії та Україні після відміни кріпацтва, так само, як і в Західній Україні, що перебувала у складі Австро-Угорщи-

1 Огієнко. Зазн. праця. — С. 211.

2 Історія української культури / За заг. ред. І. Крип'якевича. — К., 1994. — С. 180—181.

3 Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999. — С. 214.

ни, спричинилося деякому піднесенню ролі риторики, зокрема у сфері судового красномовства. Суспільно-політичні процеси в Європі XIX ст. спричинили суттєві реформи в усіх сферах життя. Наприклад, запровадження суду присяжних і розвиток адвокатури зумовили зростання ролі юридичного красномовства, що посіло помітне місце в суспільстві, яке поступово звільнялося від архаїчних норм політичного життя, розвивало юстицію, засновану на засадах римського права, яке сповідувало принцип священнос-ті приватної власності й недоторканності особи.

У Росії ж, до складу якої увійшла значна частина України, "ораторське мистецтво не мало можливості розвинутися всебічно: для політичного красномовства не давала простору форма правління, а судове отримало змогу для застосування лише в останній час, після судової реформи* [йдеться про другу половину XIX ст., про Росію після скасування кріпацтва 1861 р.

Але судова реформа 1864 р. в Росії сприяла гласності суду, запровадженню інституту присяжних і, звичайно, певному розвитку судової риторики (переважно російськомовної). Після згаданої судової реформи та запровадження суду присяжних широкої популярності набирають видатні судові оратори, які чинили великий вплив на розвиток цієї галузі красномовства взагалі: Н. Карабчевський, Ф. Плєвако, П. Александров, С. Андрєєвський, О. Коні та ін.

Західна Україна, що перебувала тоді на правах культурно-національної автономії, запровадженої Віднем, сміливіше підносила українське слово — тут воно не було заборонено, як в Російській імперії. Разом з тим освічені західні українці вільно володіли німецькою й іншими мовами Європи. Достатньо пригадати блискучі виступи І. Франка в австрійському суді.

Українське судове красномовство XIX—XX ст. знає також імена М. Карабчевського, талант якого розгорнувся на теренах Петербурзької юстиції, та М. Холеви, що так само віддав свої здібності юридичного оратора Петербур-

1 Брокгауз Ф., Ефрон И. Энциклопедический словарь. — Т. 43. — СПб., 1897. — С. 90.

173

172

гу. Уже в радянські часи набули ваги імена М. Криленка, шлях якого закінчився посадою державного звинувача за сталінських часів, та Р. Руденка, головного звинувача на Нюрнберзькому процесі.

Академічне красномовство в Україні, хоча й не рідною мовою, набирало в XIX ст. сили: визначними професора-ми-лекторами були М. Максимович, перший ректор Київського університету, та В. Антонович, професор цього ж університету, голова Історичного товариства Нестора-Летописця. Відомим вченим-лектором і публіцистом був М. Драгоманов, громадський діяч, один з батьків української національної ідеї. Він читав лекції в гімназії, Київському та Софійському університетах, був одним із засновників вчительських курсів для українських народних шкіл, ініціатором створення україномовних підручників.

Зокрема, були й знавці предмета риторики: серед російських авторів XIX ст. виділяється ім'я К. Зеленецького, який викладав у Рішельєвському ліцеї в Одесі й написав кілька посібників, що перевидавалися і в XX ст. Зі стабілізацією суспільного життя у другій половиш XIX ст. постає дедалі більша потреба в риториці не в самій лише Україні. Проте XIX ст. нічого суттєвого в цій галузі не створило, видавалися тільки посібники, написані згідно з канонами античної риторики1.

Динамізація політичного життя в Росії другої половини XIX—початку XX ст. породжує феномен багатоаспект-ного політичного красномовства — досить пригадати імена діячів російської революції: О. Керенського, А. Троць-кого, В. Леніна та ін. Характерно, що революційна стихія пробуджує інтерес до риторики як такої (утворення в Петрограді у 1918 р. Інституту живого слова, в якому було розпочато наукову розробку теорії красномовства, теорії суперечки тощо); з усталенням тоталітарної (аж до 80-х років XX ст.) системи цікавість ця на тлі наростаючої без-

1 Такими, наприклад, е книги: Рижский И. Опыт риторики. — М., 1809; Бзн. Стилистика и теория устной и письменной речи. — М., 1886 та ін. Були, щоправда, й спроби структурувати матеріал в дусі традицій "філософської критики" (Кошанский Н. ф. Общая риторика. — СПб., 1829; Частная риторика. — СПб., 1832), але ці традиції лише ускладнили сприйняття предмета.

гласності занепадала, все більше уваги стали приділяти стилістиці та культурі мовлення.

На рубежі XIX—XX ст. з'являється цілий ряд яскравих і популярних політичних пропагандистів і в Україні. Серед представників тодішнього політичного красномоства виділяється М. Міхновський, адвокат і політик, що виступив як один з організаторів Української народної партії. Написані ним для партії "Програма" і "Десять заповідей" стали помітним явищем політичного життя. Окрім того, відомий як талановитий судовий оратор на політичних процесах.

Ось характерний публіцистичний пасаж М. Міхнов-ського, в якому він звинувачує українську інтелігенцію в постійній зраді інтересів власного народу:

"А в істориї української нациї інтелїгенция її раз-у-раз грала ганебну й соромітницьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але Ніколи не служила своєму на-родови, ніколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нациї, ніколи не хтїла добачати спільности тих інтересів. На очах істориї сильна, осьвічена і культурна інетелїгенция України прийняла в XVI і XVII віках польську національність, і усі оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тишкевичі — плоть від плоті нашої і кість від костий наших. Тодї сильним і могутним замахом український нарід породив нову інтелїгенцию. Ся друга прийняла російьку національність протягом XVIII і XIX в. і всї оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські, Прощинські, усі оті гоголі, Гнїдичі, Потапенки, Короленки — і "їм же ність числа" — усі вони наша кров. Нарід знову лишиться без інтелїгенциї, інтелїгенция покинула його в найгірші, найтяжчі часи істновання. Чи можемо зрівняти війну, пощесть навіть із отсим масовим відступницьтвом інтелїгенциї? І війна і пошести — вони косять без розбору і учених і темних, бідних і богатних, відступницьтво забрало цьвіт нациї — найкультурнішу її верству"1.

Знаний був і голова Товариства українських поступовців, активний учасник українського політичного життя Є. Чикаленко. Ще наприкінці XIX ст. в Росії стали популярні його публіцистичні "Розмови про сільське хазяй-

' Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. — К., 2000. - С. 233.

174

175

ство". Був видавцем газети "Громадська думка" — єдиної україномовної газети в Росії. У радянські часи створив "Спогади" та "Щоденник".

Помітний вплив на політичну філософію українського націоналізму справив Д. Донцов. Він часто змінював свої політичні погляди, але незмінно виступав як ідеолог самостійності України, послідовно дотримуючись антиросій-ської позиції. Його публіцистика ("Історія розвитку української державної ідеї", "Націоналізм", "Московська отрута", "Росія чи Європа" та ін.) стала політичним підґрунтям боротьби ОУН.

Популярний був публіцист, політик і літературознавець С. Єфремов, заступник голови Центральної Ради, який широко обґрунтовував українську національну ідею.

Особливим авторитетом користувався М. Грушевський, провідний діяч держави та національної освіти, вчений і публіцист. М. Грушевський був відомий як політичний оратор, який заслужено вважається одним з батьків української нації. Зокрема саме під його впливом було вперше оголошено офіційно новий статус української мови як державної ("Закон Центральної Ради про державну мову", 1918).

У цілому ж на рубежі XIX—XX ст. загальний рівень риторики в Україні, як і у світі в цілому, помітно знижується; спостерігається хіба що піднесення академічного красномовства, хоча XX ст. не дало нічого принципово нового розвитку елоквенції, особливо в тоталітарних державах, у тому числі і в колишньому СРСР. Тоталітарні режими не сприяли ані розвою думки, ані пошуку способів її втілення у вишуканому слові. Риторику було трактовано як беззмістовну пишноту вислову, її перестають викладати у вузах і школах; у філологічній освіті вона поглинається почасти теорією літератури (наприклад, вчення про стилістичні фігури стає частиною поетики поруч з вченням про тропи). Автор одного із сучасних російських підручників з риторики М. Львов твердить, що криза ця не торкнулася хіба що церковної риторики, хоча й вона особливих висот не сягнула.

На Заході проповідники шукали нерідко модернізуючих прийомів, які часом руйнували традиції гомілетики; в лоні ж "церкви мовчання" (СРСР) консервувалися досить

176

архаїчні аспекти. Особливого занепаду зазнало суспільно-побутове красномовство: люди часом боялися й натяку на вільне слово (процвітали хіба що "грузинські" застільні тости). Висміяна в популярному романі "12 стільців" Ел-лочка-людоїдка з її словником на ЗО позицій, стає печальним символом епохи. Водночас відбувався неухильний наступ табуйованої лексики, кримінального арго. Поширення "блатного" лексикону, з одного боку, було зумовлене тим, що в таборах, тюрмах і концтаборах перебувала велика кількість людей; з другого — він символізував звільнення особистості від диктату суспільства. Але його логосич-на герметика (встановлення відмінного від повсякденного мовлення кола понять і лексикону) вступала в конфлікт з кінічною ("низовою") системою мовлення (що не визнавала ніяких законів і суспільних норм), і щодалі поводиться все агресивніше. Водночас видавалося чимало практичних посібників, адресованих пропагандистам офіційної ідеології.

Загалом слід сказати, що початок XX ст. — це трагічна епоха. З одного боку, це пора піднесення національної самосвідомості українців, буяння духовної та митецької культури краю, розвій найрізноманітніших шкіл і течій у літературі та мистецтві. З другого боку, цей національний ренесанс був приречений на загибель в умовах наростання тоталітаризму. Зокрема, якщо йдеться про вільний розвиток української мови, що звільнилася з-під гніту попереднього утиску в самодержавній Росії, то успіхи її безперечні. Але паралельно починається, як складова частина боротьби з "українським націоналізмом", поступова, планова та невблаганна русифікація України. За цих умов годі було й сподіватися на будь-який розвій української риторики.

Прослідкуймо кілька етапів цього процесу. З жовтня 1927 р. прийнято постанову ЦК ВКП(б) "Про поліпшення партійного керівництва пресою". Одразу ж при Комуністичному університеті ім. Артема в Києві відкривається відділ газетних працівників; згодом — газетний технікум; з'являється чимало нових газет і журналів. Впроваджено обласні газети (1932 p.). У 1924—1925 pp. в ефір виходять радіопередачі, серед яких помітне місце займають "робітничі та колгоспно-совгоспні радіогазети"; тематика цих

177

передач — "соціалістичне змагання, викриття світового імперіалізму та пережитків минулого". З 1939 р. до цього залучається й Західна Україна.

Тяжкий період другої світової війни та післявоєнні репресії стосовно українства майже докорінно винищили можливості вільного українського слова. Проте це не означає, що зникла офіційна риторика, офіційна пропаганда. З 1945 р. працює українське радіо; з 1951 р. розгортає свою діяльність українське телебачення, першу програму якого дивиться 94% населення, другу — 78,5%. Та з часом згортається і українська мова як така — з часів, коли в Україні секретарем республіканської компартії був В. Щербицький. Якщо, звичайно, не зважати та той напів-зрусифікований, вихолощений варіант української ораторської мови, який культивувався в газетярстві, радіо, телебаченні і мав своїм результатом лише те, що після розпаду Радянського Союзу 90% населення України проголосували за її незалежність.

Новітня епоха історії України позначається спалахом риторичної енергії суспільства. Вивільнення духовного пошуку призвело до оновлення древньої церковної гомілетики: змагання та полеміки між різними конфесіями набувають широкого резонансу. Понад сто політичних партій України користуються повним правом виголошення своїх програм і гасел. Академічне слово набуло небувалої досі розкутості — як у сфері змісту, так і форми самовиразу оратора. Не треба багато говорити про розквіт побутового красномовства, яке забарвилося всіма інтонаціями та словесними фарбами, які тільки хоче використати людина — хоча часом за рахунок зниження культурної вибагливості й втрати почуття міри, як це звичайно властиво для перехідних періодів.

Ключові слова:

полемічна література, rhetor roxolanum, казане,

національна ідея, національна мова.

Практичне заняття 9

Функція ораторства в новий час (Україна і світ)

1. Атмосфера Ренесансу та причини піднесення юридичного, політичного й академічного красномовства в піс-ляренесансну епоху.

178

2. Секуляризація культури в епоху Просвітництва та її вплив на розвиток риторики.

3. Опишіть явище занепаду риторики в Європі в XIX — першій половині XX ст. та його причини.

4. Неориторика та її відмінність від класичної риторики.

5. Статус української культури в польсько-литовській державі і статус української риторики у XIV—XVIII ст.

6. Доля українського слова в самодержавній Росії та Австро-Угорській імперії (академічного, судового, політичного).

7. Трагедія та ренесанс українського риторичного слова у XX ст.

Література Основна

1. Безменова Н. А. Неориторика: проблемы и перспективы // Семантика. Коммуникация. Стиль. — М., 1991.

2. Вомперский В. П. Риторики в России XVII—XVIII вв. — М., 1988.

3. Львов М. Р. Риторика. — М., 1995. — С. 101—161.

4. Маслюк В. /7. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. — К., 1983.

5. Перельман X., Олъбрехт-Тытека Л. Новая риторика: Трактат об аргументации // Язык и моделирование социальных взаимодействий. — М., 1987.

6. Рождественский Ю. В. Введение в общую филологию. — М., 1979. — С. 162—175.

7. Чепіга І. П. Ораторське мистецтво на Україні в XVI—XVII ст. // Українська мова і література в школі. — 1989. — № 10. — С. 64—68.

Додаткова

1. Абрамович С. Риторика та гомілетика. — Чернівці, 1995. — С. 82—85.

2. Брынская О. Н. Основные черты американской риторики новейшего времени: Автореф. дис. ... канд. филол. наук / МГУ им. М. В. Ломоносова. — М., 1979.

3. Турбин С. С., Погорелко В. Ф., Герман М. А. Основы жторики. — К., 1988. — С. 20—28.

179

4. История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1984. — Т. 2. — С. 337—360.

5. Михалъская А. К. Педагогическая риторика: история и теория. — М., 1998. — С. 154—232.

6. Рождественский Ю. В. Актуальные проблемы социалистической советской риторики // Риторика и стиль / Под ред. Ю. В. Рождественского. — М., 1984.

7. Стратий А. М. и др. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской Академии. — К., 1982.

8. Сычев О. А. Обучение риторике в эпоху компьютеров: введение в опыт США. — М., 1991.

9. Шенберг В. Л., Совкова З. В. Риторика. — СПб., 1997. — С. 53—67.

10. Шостром Еверетт. Анти-Карнеги, или Человек-манипулятор. — Минск, 1992.