Курсовые работы по праву

Організація роботи в районному (міському) суді
РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ МІСЦЕВИХ СУДІВ
Однієї з функцій історичного пізнання є практично-політична, сутність якої полягає у виявленні на основі теоретичного осмислення історичних фактів закономірності розвитку суспільства, що допомагає виробляти науково обґрунтований політичний курс, уникати суб'єктивних рішень [5, c. 5]. Судова система є одним з основних інститутів держави, тому дослідження ефективності її роботи варто починати з ретроспективного історичного аналізу етапів розвитку місцевих судів, що дозволить провести порівняльний аналіз залежності розвиненості правової держави від ефективності механізмів забезпечення законних прав і інтересів громадян.
В історичному ракурсі місцеві загальні суди незалежної України стали правонаступниками народних судів, які функціонували в СРСР в тому числі і на території УРСР. Однак первинні судові ланки в Україні мають набагато глибші історичні корені.
З прийняттям християнства на території України з’являються церковні закони, які були систематизовані і стали відомі під назвою Устава Володимира. Серед іншого, Устав затверджує існування церковного суду, який мав карати за здійснення язичницьких обрядів, розглядав справи про неосвячений церквою шлюб, розлучення, майнові спори, побиття батька або матері. Діяльність цього суду базувалася на нормах церковного права. Таким чином, церковний суд можна вважати першим органом судової влади, тому що наряду з ним судові справи вирішував і князь.
В Х ст. був створений збірник законів “Закон руський” – прототип “Руської правди”, на основі якого велося судочинство.
“Руська правда” Ярослава Мудрого продовжує регламентувати діяльність суду, тут досить добре простежується трансформація звичаїв у норми права, що в першу чергу стосувалося процесуального права.
Найвищою судовою установою Великого князівства Литовського був суд Великого князя або його довіреної особи. Поруч із судом князя існував і суд Ради. Також судові функції виконували намісники, а потім воєводи та старости. В цьому, простежується розвиток судової системи держави в плані розширення її по вертикалі и розмежування підсудності справ.
Судебником 1468р. було узаконено одноособовий панський суд, тобто пан-шляхтич вершив суд над селянами. Існував також копний (народний) суд, діючий на основі звичаєвого права, до якого могли звертатися представники усіх станів населення. За статутом 1566р. у кожному повітовому місті було створено три судові установи: земські (обиралися шляхтою), гродські (одноособові) і підкоморні суди. У містах з Магдебурзьким правом судові справи міщан розглядала судова колегія.
В період національно-визвольної війни було введено систему козацьких судів, які складалися з сільських, сотенних та полкових судів. Діяли ці суди на основі законів, прийнятих ще за польських королів та литовських князів.
Слід підкреслити велику роль звичаєвого права в Україні. Наприклад в Січі вищою судовою установою був кошовий суд, який у своїх рішеннях виходив з норм звичаєвого права та здорового глузду.
Велика кількість джерел, у т.ч. “Пакти і Конституція прав і вільностей Запорізького Війська” Пилипа Орлика від 1710 р., “Інструкція судам” гетьмана Д. Апостола, свідчать, що судові органи в Україні XVII-XVIII ст. (зокрема, Запорозької Січі) були колегіальними. До складу суду входила “деяка кількість чесних персон” [6, с. 246]. Таким чином, наступною віхою в розвитку судів є колегіальність прийняття рішень суддями, що сприяло підвищенню об’єктивності розвитку справ. Також значна увага починає приділятись моральним та соціально – психологічним якостям судей та процесу їх обрання.

Судді зазвичай обиралися населенням безпосередньо на радах чи призначалися вищою владною структурою. Вважалося за правильне, що обраний суддя має бути “людиною гідною, заслуженою, непідозріливою, совісною, грамотною, в правах винахідливою, із законного подружнього народження, чесного поводження, в словах і справах постійною, не молодшою 25 і не старшою 75років” [6, с. 323].
Важливе місце в становленні судочинства в Україні займає збірник від 1734 року “Права, за якими судиться малоросійський народ” [7, с. 23]. Фактично це була перша спроба кодифікувати українське законодавство, яке діяло того часу на території України. Важливо відмітити, що вказаний збірник царським урядом було наказано перекласти на російську мову і видати як звід законів. Однак в 1756 році проект зводу було повернуто на доопрацювання гетьману Розумовському.
Звід законів “Права, за якими судиться малоросійський народ” складався із 30 розділів, які поділялися на 531 артикул і 1714 пунктів.
На жаль, цьому зводу законів не судилося бути прийнятим, так як шовіністично налаштований великоросійський Сенат не зміг допустити, щоб було видано звід українських законів.
Після приєднання України до складу Російської імперії в Україні діяли загальноросійські джерела процесуального законодавства. Слід зазначити, що в цей період історії ми бачимо регресію в розвитку судової системи, тому що веденням слідства і виконанням вироків займалася поліція, вона ж була і судовим органом при розгляді незначних справ, а поміщики мали право чинити одноосібно суд над селянами, тобто суд не був відокремленим органом, який об’єктивно розглядає справи по суті.
У 1760р. була проведена судова реформа, яка поновлювала в Україні станову систему та відокремила судову владу від адміністративної. За цією реформою судді були виборними, найвищою інстанцією був Генеральний суд
У 1864р. було проведено судову реформу: станові суди скасовувалися і вводилися загальні судові установи, було введено інститут мирових суддів.
“Суд присяжних”, що нею передбачався вводився поетапно на протязі 1867-1880 роках. Найперше він був введений в Харківському, Ізюмському та Сумському судах.” [8, с. 125].
“Порядок розгляду і вирішення справ у судах дореволюційної України визначався Статутами цивільного та кримінального судочинства 1864 р., якими закріплювалися, зокрема, такі демократичні принципи цивільного процесуального права, як незалежність суду, незмінність суддів, участь у розгляді багатьох справ присяжних засідателів, гласність процесу, рівність сторін, диспозитивність” [9, с. 329]. Це говорить про подальший розвиток судебної системи, так як були визначені основні наукові принципи діяльності суду.
В цей час в західноукраїнських землях діяла австрійська судова система, де верховна судова влада належала імператорові.
Після проголошення УНР Мала Рада за доповіддю секретаря Центральної Ради М. Єремієва затвердила запропонований Генеральним секретарством судових справ законопроект, відповідно до якого “суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки” [9, с. 408]. В цьому вбачається остаточне формування суду як органу саме держави та теоретичне виключення суб’єктивності судового процесу.
Після проголошення незалежності України і відокремлення її від Росії постала потреба в організації судової інстанції для розгляду тих справ, які раніше направлялись до Правлячого Сенату. 8 листопада 1917 року на засіданні Генерального секретаріату було заслухано звіт генерального секретаря судових справ про розгляд на найближчій сесії Центральної Ради законопроекту про створення Генерального суду Української Народної Республіки. Цей Закон було прийнято 2 грудня 1917 року.
Перше засідання Генерального суду відбулось 15 січня 1918 р., про що повідомив на засіданні дев’ятої сесії Центральної Ради генеральний суддя С. Шелухін з нагоди оприлюднення IV Універсалу, яким проголошувалося, що “однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу” [9, с. 103].
Важливий крок на шляху формування на Україні власної судової системи Центральна Рада зробила 30 грудня 1917 р., того дня вона спеціальним Законом визнала “неправомочність Київської, Харківської й Новочеркаської судових палат”, які були вищими інстанціями для окружних судів, і ухвалила ще один Закон – “Про заведення апеляційних судів”. Повноваження та “внутрішня організація” нових апеляційних судів за деякими деталями майже не відрізнялись від попередніх судових палат, ліквідованих за “відчуженість і неприхильність до українського життя” [10, с. 64].
У березні 1918 р. було здійснено спробу розпочати реформування всієї судової системи відповідно до нового адміністративно-територіального поділу УНР, що виявилося в підготовці утопічного проекту Закону “Про організацію судів Республіки на землях”.
29 квітня 1918 року була прийнята Конституція УНР розділ VІІ якої мав назву: “Суд Української Народної Республіки” [11, с. 286].
1 грудня 1918р. у м. Фастові Директорія ухвалила, що суд на території УНР провадиться іменем УНР, потім наприкінці місяця повідомила про свій намір скасувати Державний Сенат. Хоча, зрозуміло, громадянська війна й тут внесла свої корективи. 26 січня 1919 року Директорія затвердила закон про надзвичайні військові суди. За цим законом подібні суди діяли в місцевостях, оголошених на воєнному стані або на стані облоги, а також на театрі воєнних дій. Якщо взяти до уваги, що на підставі закону від 24 січня 1919 року на всій території УНР оголошувався воєнний стан, не лишиться сумнівів у тому, що “класичне” правосуддя відтіснялося на другий план.
Вироки, винесені надзвичайними військовими судами за спрощеною процедурою, не підлягали оскарженню й негайно виконувалися.
На відмінність від формування органів державної влади в УНР в УРСР в ході революції поряд з іншими владними структурами старого державного апарату в першу чергу було ліквідовано міліцію Тимчасового уряду, старий суд та прокуратуру, правоохоронні органи УНР. Замість них радянська влада організувала робітничо-селянську міліцію, надзвичайні комісії для боротьби з контрреволюцією, новий суд та інші органи захисту революційного режиму. Значною мірою це були структури тоталітарно-репресивної системи, що вже формувалася.
7 грудня 1917 року Радою Народних Комісарів був прийнятий Декрет “Про суд” [12, с. 69].
Радянське судове будівництво посилюється у січні і на початку лютого 1918 р. В цей період воно не мало змоги спертися на радянське законодавство внаслідок його незадовільного стану. Навіть ті закони, які видавалися, не завжди своєчасно надходили на місця. Хоча 10 січня 1918 p. вже було оприлюднено постанову Народного Секретаріату України від 4 січня 1918 р. “Про введення Народного суду”.
14 лютого 1919р. Раднарком УРСР видав “Декрет про суд”, яким скасував усі суди, організовані Центральною Радою, Гетьманщиною та Директорією. 20 лютого було затверджено Тимчасове положення про народні суди та революційні трибунали УРСР. Після видання “Декрету про суд” від 19 лютого 1919p. діяльність місцевих ревкомів та Рад по скасуванню усіх нерадянських судів і організації нових, радянських судів стала ще активнішою.
Крім того, судове будівництво здійснювалося на основі директив РКП(б) і КП(б), інструкції Народного комісаріату юстиції “Про судоустрій” [13, с. 225].
У діяльності радянських судів на перший план висувалася їх роль як органів придушення опору класових противників. Тому в системі судів центральне місце належало революційним трибуналам. Тимчасове положення від 20 лютого 1919 p. запроваджувало революційні трибунали по одному на губернію. Число членів трибуналу встановлював губвиконком, але воно не могло бути меншим 15. Справи розглядалися у складі 5, а з березня 1920 p. – 3 членів трибуналу.
Основою судової реформи стала постанова ВЦВК від 16 грудня 1922р., якою було затверджено Положення про судоустрій УРСР [14, с. 56].
Щодо судової системи України за часів Радянського Союзу, слід відмітити те, що вона не охоплювала весь об’єм справ, пов’язаних із засудженням (особливо до 50-х років). Йдеться про позасудові процеси щодо “ворогів народу”. Було створене Державне політичне управління, яке користувалося правом проведення позасудових репресій. Також слід відмітити так звані “трійки”, коли декілька партійних керівників вирішували справу щодо вчинків, що в той час кваліфікувалися як державні злочини. Таким чином, проводячи аналіз радянської судової системи тих часів, слід відмітити, що її ефективність по захисту прав і законних інтересів громадян була дуже низькою, тому що суд в основному діяв в інтересах тоталітарної держави.
Разом з тим судова система УРСР веде відлік своєї діяльності від 1923 р., коли відповідно до затвердженого Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Положення про судоустрій УРСР на території республіки було утворено єдину систему судових органів на чолі з Найвищим Судом УРСР, на який було покладено розгляд найскладніших справ.
Він же був касаційною інстанцією для губернських (згодом – обласних) судів, здійснював судовий нагляд i управління [15, с. 7].
24 жовтня 1924 р. ВЦВК СРСР було затверджено “Основи судоустрою Союзу i союзних республік” [16, с. 693].
Слід відмітити що в Конституції України 1937 року в розділі ІХ “Суд і прокуратура”, зокрема в ст.102 було закріплено первинними судовими ланками народні суди [17, с. 333].
Судова система i надалі зазнавала істотних змін, що відбивалося й на статусі народних судів. Істотно зросла їх роль після ліквідації у 1953 р. таких знарядь масових репресій, як трибунали військ МВС, а потім – i адміністративні органи, які незаконно привласнили функції правосуддя (“особлива нарада” при МВС СРСР i такі установи на місцях).
В 1958 році було прийнято “Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій в СРСР” [18, с. 124].
30 червня 1960 року був прийнятий Закон “Про судоустрій Української РСР” яким були розширені повноваження народних судів [19, с. 107].
У 1981 р. було ухвалено новий Закон “Про судоустрій Української РСР”, яким Верховний Суд було наділено правом законодавчої ініціативи.
Зрозуміло, діяльність судової системи в цілому i Верховного Суду України, зокрема, в ті часи була далекою від ідеальної, бо була породженням тоталітарної системи i діяла за правилами Радянського Союзу.
Після розпаду СРСР багато союзних правових актів втратили силу і на території України могли застосовуватися акти законодавства СРСР з питань, які не були врегульовані законодавством України, за умов, що вони не суперечать Конституції і законам України.
“Початок процесу створення в Україні дійсно незалежного суду було покладено прийняттям Верховною Радою України в липні 1990 року Декларації про державний суверенітет України з проголошенням у ній розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову” [20, с. 2].
Першим таким кроком направленим на побудову судової влади в УРСР явилася зміна порядку обрання суддів народних судів.
Роками відпрацьовані компартійним апаратом вибори суддів населенням у відповідності до адміністративно-територіального поділу вже не могли створювати видимість “радянської демократії”.
Враховуючи політичну ситуацію в кінці 1989 року та на початку 1990 року під тиском демократично налаштованих національних сил політичне керівництво розуміло, що продовження такого порядку обрання суддів в радянському суспільстві могло привести до того, що держава взагалі залишилася б без суддівського корпусу.
Вбачаючи в суддях лише представників каральних органів, а не захисників прав та свобод громадян населення на перших же неконтрольованих компартійним апаратом виборах не проголосувало за кандидатів у судді запропонованих тодішнім керівництвом. Інших реальних альтернативних кандидатур на суддівські посади не було і не тільки тому, що їх не пропускав компартійний апарат, але і в зв’язку з обмаллю висококваліфікованих юристів в Україні.
В 1990році обрання суддів було віднесено до компетенції обласних рад та Верховної Ради України.
Однак, такий порядок наштовхнувся на не прогнозовані перешкоди, особливо в західних регіонах України де в основному депутатами обласних рад обиралися представники національно-демократичних сил, серед яких було багато тих, які були репресовані радянською судовою системою.
Другим важливим кроком направленим на незалежність судової системи були зміни внесенні до Конституції України Законами УРСР від 24 жовтня 1990 року та 19 червня 1991 року “Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української УРСР” у відповідності до яких судді не могли бути депутатами, а також членами політичних партій та рухів. Тобто були зроблені перші кроки до розмежування функцій судової, законодавчої та виконавчої влади в Україні.
В умовах становлення незалежної держави були прийняті важливі закони:
“Про статус суддів” [21]
“Про внесення змін і доповнень до Закону УРСР "Про судоустрій УРСР", Кримінально-процесуального та Цивільного кодексів УРСР” [22, с. 506]
“Про внесення доповнень і змін до Цивільного процесуального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо порядку розгляду судових справ”[23, с. 206] .
“Про органи суддівського самоврядування” [24] (зараз втратив чинність)
“Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” [25].
“Про внесення змін до ст. 149 і 150 Конституції (Основного Закону) України” [26].
“Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” [27];
“Про судоустрій України” [28].
Також були внесені зміни і доповнення до чинного законодавства, які спрямовані на захист осіб, що притягаються до кримінальної відповідальності, судовий контроль за арештом та ін.
Питання правового визначення організації та діяльності судової системи в цілому і її органів ще потребує глибокого наукового аналізу та оцінки, а тому я вважаю передчасною констатацію успіхів вітчизняної правотворчості у цій сфері.
Таким чином, провівши історичний аналіз становлення місцевих судів, ми переконуємося в тому, що теоретичне і прикладне вирішення сучасних проблем судової влади в цілому і місцевих загальних судів зокрема залежить від переосмислення висновків науки минулого. Суд, як орган, який вирішує конфліктні спори для захисту гарантованих державою прав та свобод громадян сформувався ще за часів Київської Русі. Далі з розвитком державності ми спостерігаємо також і розвиток судової системи, коли проводиться поступове виключення елементу суб’єктивизму в прийнятті судових рішень, починає приділятись увага до морально-психологічних характеристик судів та процесу їх вибору, коли формуються основні наукові принципи функціонування судів та судового процесу, і нарешті, коли формується судова система взагалі, яка складається з різних пов’язаних між собою елементів (судів різного рівня). На даний час в Україні діє судова система, яка, в порівнянні з судовими системами минулого, вібрала в себе всі найкращі надбання правової науки, однак, поруч з цим процес становлення правової держави триває, тому не можна залишатись на досянгеному і з цією метою потрібно постійно аналізувати ефективність діяльності судової системи, як індикатора розвитку демократичного суспільства та правової держави, з метою постійного підвищення її ефективності.
вернуться к содержанию
вернуться к списку источников
перейти на главную страницу

Релевантная научная информация:

  1. РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ МІСЦЕВИХ СУДІВ - Курсовые работы по праву
  2. 6.3. Провадження у справах про адміністративні правопорушення - Административное право
  3. § 8. Конституційний Суд України - Правоохранительные органы
  4. 1.1. МИТНА СПРАВА НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ З ЧАСІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ ДО 1917 р. - Таможенное право
  5. - Конституционное право
  6. Організація роботи в районному (міському) суді - Курсовые работы по праву
  7. Розділ 5. Правовий статус фізичних осіб у міжнародному приватному праві - Международное право, европейское право
  8. § 2. Походження адвокатури - Адвокатское право
  9. Адвокатура України - Адвокатское право
  10. 1.3. Співвідношення державного управління і державної виконавчої влади - Административное право
  11. Глава 2. Законодавство про правоохоронні органи. Концепція судово-правової реформи в Україні та її етапи - Правоохранительные органы
  12. Глава 1. Судова влада за концепцією розподілу влад. Правосуддя - Правоохранительные органы
  13. § 1. Правові засади національної екологічної безпеки - Экологическое право
  14. § 2. Функціонально-процедурне забезпечення реалізації права громадян на екологічну безпеку - Экологическое право
  15. Тема 1. Основні характеристики Конституції України як Основного Закону нашої держави - Конституционное право
  16. 1. Історія становлення та розвитку правового регулювання господарської сфери суспільного життя - Хозяйственное право
  17. Міжнародне право:7. Регіональні міжнародні організації - Международное право, европейское право
  18. Міжнародне право:1. Поняття і просторова дія міжнародного морського права - Международное право, европейское право
  19. Тема 15. Становлення незалежної України - История государства и права
  20. § 5. Військові суди - Правоохранительные органы

Другие научные источники направления Курсовые работы по праву:

    1. Курсовая работа. Банкротство, как условие прекращение деятельности юридических лиц. 2001
    2. Курсовая работа. Вещественные доказательства в гражданском процессе: понятие, виды, особенности исследования и оценки. 2001
    3. Курсовая работа. Гражданские процессуальные правоотношения. 2001
    4. Курсовая работа. Правові проблеми кредитування в сучасних умовах. 2001
    5. Курсовая работа. Обвиняемый и гарантии его процессуальных прав . 2001
    6. Курсовая работа. Співучасть у злочині. 2009