Теория государства и права

Доступ громадян до процесу законотворення є, власне, його відкритістю. В Україні законодавчий процес є певною мірою відкритим, проте і досі (принаймні, на час написання цього матеріалу) немає жодних підстав вважати, що він є відкритим такою мірою, яка відповідала б вимогам справді демократичного суспільства, в якому, як це записано в Конституції України, єдиним джерелом влади є народ. Твердження про недостатню відкритість законодавчої влади стане зрозумілим, якщо ми нижче розглянемо характер і ступінь відкритості законодавчого процесу на трьох його етапах: підготовки законопроектів, прийняття закону, доведення змісту (тексту) прийнятого закону до громадськості.

ПІДГОТОВКА ЗАКОНОПРОЕКТІВ

Законотворча практика в Україні свідчить, що проекти законів готуються переважно виконавчою владою, точніше, Кабінетом Міністрів, де формується сама ідея підготовки законопроекту і його текст. Після цього законопроект передається до відповідної комісії чи комісій Верховної Ради. Підготовка законопроектів постійними комісіями або іншими суб'єктами законодавчої ініціативи трапляється у нас ще досить рідко. Під час підготовки законопроекту у структурах Кабінету Міністрів та під час його первинної експертизи в комісіях Верховної Ради до роботи над законопроектом мають безпосереднє відношення лише співробітники апарату відповідних міністерств, парламентських комісій та відомі і кваліфіковані працівники галузевих науково- дослідних інститутів, які часто запрошуються до співпраці керівниками парламентських комісій та апарату комісій. Як правило, до підготовки проектів законів запрошується

5 - 82478 65

ПИТАННЯ ВІДКРИТОСТІ ВЛАДИ

також невелика кількість кваліфікованих спеціалістів-практиків чи керівників відповідного профілю. У Кабінеті Міністрів та комісіях Верховної Ради з їхніх співробітників та запрошених спеціалістів і науковців утворюються і затверджуються так звані робочі групи. Саме вони, включаючи надто обмежене коло людей, мають доступ до творення законів, і лише для них це творення є справді відкритим.

Публікація проектів законодавчих актів, які готуються суб'єктами законодавчої ініціативи, в Україні, зокрема в парламентській газеті "Голос України", практикується надзвичайно рідко. Матеріали першого читання у пресі не публікуються, хоча в газетах можна зустріти журналістські звіти про його перебіг та наслідки. Найчастіше і найдокладніше такі звіти подає щойно згадана парламентська газета. Були випадки, коли у недержавних газетах публікувалися законопроекти від об'єднань громадян, котрі, як відомо, згідно з Конституцією не є суб'єктами законодавчої ініціативи. Такі законопроекти також готуються, як правило, робочими групами і розглядаються як пропозиції. Громадяни чи певні їхні групи, що стежать за законодавчим процесом по радіо чи за окремими повідомленнями у пресі, нерідко надсилають до Кабінету Міністрів та Верховної Ради свої пропозиції. Чинне законодавство (Закон про звернення громадян) вимагає, щоб автори будь-яких пропозицій отримали відповідь на свої звернення.

В українських засобах масової інформації відсутні систематизовані повідомлення про тематичні плани роботи постійних парламентських комісій. Адреси і телефони постійних комісій не оприлюднюються, через що вони є невідомими для загалу, хоча при бажанні громадяни можуть довідатися про відповідні адреси чи телефони через міські довідкові служби. Свою точку зору щодо законопроекту виборці можуть донести до свого депутата на його прийомах, які реально бувають десь раз на місяць. Зустрічі з виборцями, як правило, мають вплив на позицію депутата, але їх буває мало, і дістатися до місця прийому громадянам не просто. Ще важче поговорити з депутатом по телефону: адже у приміщеннях своїх комісій депутати бувають досить рідко.

У Законі про постійні комісії записано, що на їх засідання можуть запрошуватися представники засобів масової інформації. На інформаційних стендах у приміщенні Верховної Ради стали оприлюднюватися плани засідань комісій з їх порядком денним. Проте представників преси на засідання комісій запрошують лише в особливих випадках. Водночас, інтерес преси до роботи парламентських комісій в цілому залишається досить низьким. Рідкісні і зовсім короткі офіційні звіти про засідання комісій у газеті "Голос України" не дають вичерпного уявлення про перебіг, характер і зміст обговорення законопроектів. Все

66

сказане свідчить, ,що участь громадян чи їхніх груп у різних видах законопроектної роботи є дуже незначною. Вона часто обмежується лише особистими контактами авторів законопроектів, керівників постійних комісій і членів апарату комісій.

ПРИЙНЯТТЯ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ

Трансляція засідань Верховної Ради на першій програмі державного радіо (раніше повна, а тепер до другої години) є великим досягненням демократії. Повна телетрансляція деяких засідань парламенту, що відбувається за окремим його рішенням, також сприяє відкритості законодавчого процесу. Присутність на балконі Верховної Ради представників засобів масової інформації забезпечує досить широке висвітлення у пресі дискусій, що точаться у сесійному залі, і висвітлення партійних чи фракційних позицій щодо тих чи інших проблем.

Протягом тривалого часу на другому каналі державного телебачення існувала передача, що мала назву "Трибуна депутатських груп і фракцій", яка була покликана ширше і доступніше пояснювати суть того, що обговорюється у сесійному залі. Проте її недоліком було те, що часто учасники, зловживаючи можливістю виступити перед громадськістю, акцентували увагу не на законах, які приймаються, або які прийнято, а вдавалися до загальних політичних дебатів і пропаганди своїх політичних позицій. Варто також зауважити, що "Трибуна депутатських груп і фракцій" якісно відрізняється від передач подібного роду в США, де дискусія політиків відбувається жваво, невимушене, емоційно, виразно, у високому темпі, а не скучно, мляво і малопривабливо, як це нерідко трапляється у нас. До речі, згадана телепередача останнім часом перестала виходити на підставі рішення керівництва державної телерадіокомпанії. В ефірі продовжує з'являтися лише радіопередача під назвою "Депутатський канал", на яку запрошуються представники від двох-трьох депутатських груп чи фракцій. Депутатські дискусії на радіо характеризуються тими ж особливостями, що й описані вище телевізійні дискусії, проте вони бувають дещо жвавішими та привабливішими.

ДОВЕДЕННЯ ТЕКСТУ ПРИЙНЯТОГО ЗАКОНУ ДО ГРОМАДСЬКОСТІ

Повні тексти прийнятих Верховною Радою законів публікуються у трьох друкованих органах: газеті Верховної Ради "Голос України", газеті "Урядовий кур'єр" та у бюлетені "Відомості Верховної Ради". Текст,

5* 67

ПИТАННЯ ВІДКРИТОСТІ ВЛАДИ

опублікований в останньому із названих друкованих органів, вважається офіційним. Нерідко тексти законів передруковують інші державні та недержавні газети і часописи, зокрема професійні (спеціальні) журнали. Це трапляється найчастіше тоді, коли закон є надто важливим і стосується всіх, або тоді, коли профіль закону збігається з профілем газети чи часопису. Були випадки, коли тексти деяких законів друкувалися окремими брошурами і розповсюджувалися через торговельну мережу, але така практика мала місце рідко і була безсистемною.

З 1997 року в Україні став виходити щотижневий "Офіційний вісник України". Він видається на виконання Указу Президента "Про опублікування актів законодавства України в офіційному бюлетені "Офіційний вісник України". Вісник складається з семи розділів, у яких публікуються державною мовою: 1. Закони України. Постанови Верховної Ради України. 2. Укази і розпорядження Президента України. 3. Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України. 4. Акти Конституційного Суду України. 5. Нормативно-правові акти Національного банку України. 6. Міжнародні договори України, що набули чинності. 7. Нормативні акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, зареєстровані Міністерством юстиції України. Вісник містить довідково-пошуковий апарат, до якого входить реєстраційний код нормативного акта, понятійно-довідкові та алфавітні покажчики. "Офіційний вісник України" повсюди є у роздрібній торгівлі, але ціна одного примірника висока — близько 12 гривень.

Останнім часом набуває поширення практика розповсюдження текстів законів та інших нормативних актів через електронні засоби. Сьогодні юридичні та фізичні особи можуть укласти договір із відповідною службою Верховної Ради, за яким за певну плату вони будуть постійно отримувати на дискетах тексти прийнятих законодавчих актів. Очевидно, у майбутньому стане можливим спрощений варіант купівлі дискети з текстом будь-якого закону, потрібного громадянинові чи юридичній особі. Нині пересічний громадянин у разі потреби ознайомитися з якимсь законом буде змушений шукати його у підшивках газет, чи у бібліотеках, що абонують"Відомості Верховної Ради" та "Офіційний вісник України".

27 червня 1997 р. преса опублікувала Указ Президента України "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набуття ними чинності". Президент постановив, що закони, інші акти Верховної Ради, акти Президента, Кабінету Міністрів оприлюднюються державною мовою в офіційних друкованих виданнях, якими є "Офіційний Вісник України", "Відомості Верховної Ради України" та газета "Урядовий кур'єр". В Указі зазначається, що нормативно-правові акти можуть бути

68

опубліковані в інших друкованих виданнях після їх офіційного оприлюднення.

Все викладене вище дає підстави вважати, що доступ громадян до процесу законотворення є у нас задовільним лише на етапі прийняття закону у сесійному залі та на етапі доведення його тексту до громадськості, хоча і тут існують вагомі резерви для підвищення відкритості законодавчого процесу. Етап підготовки законопроектів в Україні є фактично закритим, бо хід і зміст законотворчої роботи доступний лише невеликій групі людей. Широкі дискусії щодо норм і питань, що порушуються у законах, практично відсутні. До процесу підготовки законів і обговорення законопроектів не залучається громадськість.

ПРО ДОСТУП ДО УРЯДОВИХ ДОКУМЕНТІВ

Доступ до документації можна розглядати як її відкритість. Тут слід розрізняти документацію двох джерел походження: документи, що продукуються Верховною Радою, і ті, що приймаються Кабінетом Міністрів. У свою чергу, є документи-проекти та документи, вже затверджені або прийняті. Найбільшою мірою відкритими в Україні є постанови Верховної Ради та прийняті нею законодавчі акти, оскільки вони, як було вже зазначено вище, оприлюднюються в газеті та бюлетені Верховної Ради, а також у газеті "Урядовий кур'єр". Дещо іншим є оприлюднення постанов Кабінету Міністрів, оскільки вони друкуються у вказаному урядовому органі вибірково, що здебільшого залежить від ступеня важливості постанови і сфери її дії. Щоправда, періодично ця газета друкує повний перелік прийнятих Кабінетом Міністрів нормативних актів та інструкцій, вказуючи їх реєстраційний номер і дату прийняття. Цією інформацією можуть скористатися працівники, які мають доступ до комп'ютерної системи "Право". Проте радіус дії цієї системи є ще досить коротким через недостатню кількість комп'ютерів у державі та через складну процедуру розповсюдження інформації. Так, для того щоб отримувати дискети з необхідною інформацією, слід укласти договір з відповідною спеціальною структурою у Верховній Раді, яка за певну плату розсилає замовникам всю інформацію, що надходить до системи "Право". Отримати якісь окремі фрагменти, наприклад, прийнятий раніше окремий закон ще не завжди вдається. На жаль, розповсюдження урядових документів недержавними організаціями та комерційними структурами не набуло широкої практики. Надійно діє лише офіційний канал: урядовий апарат розсилає необхідні документи "вниз по вертикалі" різним державним установам і адміністраціям усіх рівнів від обласних і міських до районних. У такий спосіб розсилаються тексти законів з інструкціями щодо їх виконання та впровадження, тексти постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів.

69

ПИТАННЯ ВІДКРИТОСТІ ВЛАДИ

Особливої ураги заслуговує проблема придбання акредитованими у Верховній Раді журналістами тих проектів документів, які у дні засідань парламенту отримують у пакеті народні депутати. Журналісти вимушені "випрошувати" їх, як правило, у знайомих депутатів. Це свідчить про те, що можливості представників мас-медіа щодо безпосереднього і безперешкодного доступу до названої категорії документів фактично незадовільні. Зауважимо, що існує все-таки практика, згідно з якою пакети документів "розкладаються" для представників деяких громадських організацій та державних установ, що часто відвідують сесійні засідання.

Значна кількість нормативних актів готується "у надрах" Кабінету Міністрів. Журналіст, який побажав би ознайомитися з будь-яким з них, мусив би пройти через довге і заплутане мереживо бюрократичних лабіринтів, аби його пошук став успішним. І якщо сказане є правильним щодо настирних журналістів, то воно ще більшою мірою стосується пересічних громадян чи навіть фахівців. І що б не писалося в законах, але традиція полягає у тому, що показувати громадськості чи окремим громадянам ще не затверджені нормативні акти у нас не прийнято. До того ж, навіть можливість потрапити у приміщення Кабінету Міністрів чи окремих міністерств через складну перепускну систему є доволі проблематичною.

Таким чином, питання відкритості документів для громадськості, електорату в Україні ще не вирішене позитивно й остаточно. Демократія тут не є досконалою. Закономірно постає питання: чому вона стримується, в чому коріння цього явища? Поза сумнівом, що природа згаданого явища багатофакторна. Насамперед ідеться про глибоко вкорінені традиції і звички урядової бюрократії, що йдуть від тоталітарної системи, яка контролювала всі сфери життя людей, але не давала їм можливість контролювати життя і діяльність владних структур та начальників різних рівнів. По-друге, деяким урядовцям ще не вдалося виховати в собі довірливого та уважного ставлення до пересічних громадян. Інколи вони бояться, що озброєні інформацією громадяни лише заважатимуть їм ефективно готувати необхідні документи. Деяким нашим керівникам легше живеться, коли їх менше турбують. І саме керуючись прагненням зробити наше суспільство демократичним і забезпечити Україні демократичний шлях розвитку, Верховна Рада прийняла свого часу закон про інформацію.

У зв'язку з вищеозначеним варто нагадати деякі основоположні норми із Закону України про інформацію. Ці норми мають стати вихідними під час "удосконалення" демократії в царині інформації. Стаття 9 Закону свідчить, що "всі громадяни України, юридичні особи і державні органи

70

мають право на .інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій". Стаття 29 Закону зазначає, що поширення інформації здійснюється не лише її оприлюдненням через пресу, але й "безпосереднім її наданням заінтересованим громадянам, державним органам та юридичним особам". Сказано вичерпно і недвозначно. Тоді у чому ж річ? А, напевно, в тому, що досі повною мірою не реалізовані норми, зафіксовані у статті 10 Закону про інформацію, де йдеться про гарантії права на інформацію. Такими гарантіями тут визначаються обов'язок органів влади інформувати про свою діяльність створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівів і фондів, створенням механізму здійснення права на інформацію та державного контролю за додержанням права на інформацію, встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію. Немає потреби доводити, що більшість із перерахованих механізмів ще є не завершеними, або не створені зовсім.

МОЖЛИВОСТІ РЕФОРМУВАННЯ ЗАКОНОДАВЧОГО УНОРМУВАННЯ ВІДКРИТОСТІ ВЛАДИ

Все викладене вище переконує в необхідності комплексного, всеохоплюючого підходу до проблеми, яку ми називаємо відкритістю влади. Настав час, щоб питання відкритості влади у нашій державі було повною мірою вирішене на законодавчому рівні. Адже відкритість законодавчої і виконавчої влади стане важливим фактором демократичного розвитку суспільства, зростання обізнаності, політичної грамотності і суспільної активності громадян, резервом підвищення якості законодавства.

Відкритість влади не є самоціллю. Вона не зводиться до можливості громадян спостерігати за владними структурами та їхньою діяльністю, а передбачає право громадян на своєчасне отримання інформації про зміст цієї діяльності і про документи, які готуються. Відкритість у наших умовах включає широку просвітницьку роботу серед населення не тільки щодо законів, які вже прийнято, а й щодо тих, які лише готуються. Йдеться також про можливості ще ширшого залучення кваліфікованих спеціалістів до аналізу законопроектів. Такий підхід до відкритості законодавчого процесу передбачає активізацію всього спектра зворотного зв'язку між Верховною Радою і громадськістю. Які ж є шляхи та можливості для реалізації викладених вище думок?

По-перше, є можливість втілити ідею відкритості законодавчого процесу через Закон про закони та законодавчу діяльність. Справа в

71

ПИТАННЯ ВІДКРИТОСТІ ВЛАДИ

тому, що у верховній Раді розповсюджено список законодавчих актів, прийняття та зміна яких випливають з нової Конституції України. Серед них згадуються 23 нових законопроекти та 27 вже діючих законів. Серед нових законопроектів згадується "Закон про закони та законодавчу діяльність", необхідність підготовки якого пов'язується зі статтями 8, 57 та 58 Конституції і проект якого підготовлено в Інституті законодавства, що діє при Верховній Раді.

Розділ про відкритість законодавчого процесу може складатися з таких частин (статей):

1) загальні формули (що є відкритість? чому слугує? і т.п.);

2) про доступ до Верховної Ради та пленарних засідань громадян, виборців, спеціалістів, керівників різних рівнів і т.

3) про доступ до Верховної Ради та пленарних засідань представників і працівників засобів масової інформації;

4) про порядок надання засобам масової інформації законопроектної документації та даних про хід роботи над законопроектами;

5) про відкритість законодавчої роботи у комісіях Верховної Ради;

6) про роботу з листами, в яких містяться проекти законів чи пропозиції законодавчого характеру;

7) про випадки всенародного обговорення законопроектів;

8) про залучення наукових установ до підготовки та обговорення законопроектів;

9) про порядок залучення об' єднань громадян до підготовки і обговорення законопроектів;

10) про просвітницьку роботу у сфері законодавства, зокрема, на етапі підготовки й обговорення законопроектів;

11) про порядок висвітлення пленарних засідань Верховної Ради та засідань її комітетів у державних засобах масової інформації;

12) про порядок інформування виборців народним депутатом щодо його законодавчої діяльності безпосередньо в округах;

13) про прес-службу Верховної Ради;

14) про прес-секретаря народного депутата України;

15) про доступ до законопроектної документації;

16) про порядок висвітлення роботи комісій Верховної Ради у засобах масової інформації.

Що дасть вирішення питання про відкритість законодавчого процесу у запропонованому ключі? По-перше, такий підхід вирішить проблему у системному, зведеному вигляді, розглянувши її у комплексі. По-друге цей підхід конкретизує і легітимізує кожне з окремих питань, що у сукупності становлять проблему відкритості. Наприклад, питання доступу передбачає не лише сам доступ, а й обмеження доступу, норму про яке

72

неможливо буде обминути в тексті закону. У свою чергу, обмеження поділяються на обмеження до приміщень і обмеження до документів. Законодавче унормування обмежень нейтралізує бюрократичну потенцію апарату. У подібному плані будуть вирішені інші головні питання: про права фахівців і просто громадян, про можливості і права працівників акредитованих і неакредитованих засобів масової інформації, зокрема, регіональних. Подібним чином стане унормованою поведінка у напрямі відкритості законодавчого процесу (!) парламентських комісій і депутатів. Нарешті, знайде своє законодавче втілення просвітницький аспект відкритості, що є вкрай важливим, бо законодавча діяльність у наших умовах значною мірою є просвітницькою діяльністю. Потрібні не лише закони. Треба вчити людей розуміти закони і вказувати їм на важливість і шляхи їх виконання.

Означену нами проблему може бути розв'язано іншим шляхом. Цей шлях є набагато ймовірнішим з огляду на ряд обставин. Верховна Рада наприкінці минулого року прийняла підготовлений Комісією з питань забезпечення свободи слова і засобів масової інформації Закон про порядок висвітлення роботи Верховної Ради у засобах масової інформації. Проте Президент наклав на нього вето, мотивуючи свій крок тим, що цим законом надаються великі привілеї парламентові, і в ньому нічого не говориться про висвітлення діяльності інших гілок влади. Верховна Рада не змогла подолати вето Президента, а згадана вище постійна парламентська комісія почала працювати над новим проектом закону, який розглядає проблему під кутом зору прав людини на отримання інформації. Останній підхід є ширшим, завдяки чому він може краще задовольняти потреби сьогоднішнього дня. Але при цьому ніколи не можна забувати, що проблему висвітлення законодавчого процесу, як і проблему висвітлення діяльності всіх гілок влади, про що говорив у своєму вето Президент, слід пов' язувати з їх відкритістю. Адже висвітлення не зводиться, наприклад, до відображення сесійних засідань Верховної Ради чи роботи Уряду електронними засобами масової інформації. Поняття "висвітлення" необхідно розуміти глибоко, повномасштабно, стосовно всіх суб'єктів влади, та поширюючи його семантику за межі поняття "засоби масової інформації".

Верховна Рада може "висвітлювати" свою діяльність у різний спосіб. У законодавчому плані всі спектри і способи цього висвітлення мають бути детально і ретельно відображені. Звідси випливає наш основний висновок: є потреба у підготовці проекту Закону про відкритість законодавчого процесу в Україні, в якому слід було б унормувати весь комплекс питань, пов'язаних із проблемою зворотного зв'язку між парламентом і суспільством. Ідеться про підготовку своєрідного

ПИТАННЯ ВІДКРИТОСТІ ВЛАДИ

українського варіанта "закону про відчинені двері". У ньому можна передбачити ті 16 позицій, які було викладено вище, коли йшлося про можливість підготовки проекту розділу до Закону про закони і законодавчу діяльність.

Можливі, звичайно, й інші варіанти. Наприклад, це стосується проблеми доступу до документації, що перебуває на стадії проектних розробок. Це питання може бути вирішеним без спеціального законодавчого "втручання" на основі чинного Закону про інформацію. Адже тут ідеться лише про створення механізмів реалізації норм цього закону. Це мають бути механізми доступу до документації і механізми її поширення. У парламенті могла б бути підготовлена і затверджена Головою Верховної Ради інструкція чи положення про відкритість документації, а в Кабінеті міністрів прийнята постанова про порядок і засоби доступу громадян та працівників засобів масової інформації до урядових документів. Проте, беручи до уваги глибоке укорінення закритості урядової документації у нашій державі та всемогутність нашого бюрократичного апарату, зокрема апарату Кабінету Міністрів, не можна виключати потреби у спеціальному законодавчому унормуванні проблеми відкритості урядової інформації. Беручи до уваги позицію Президента, висловлену й обгрунтовану ним у вищезгаданому вето, найоптимальнішим вирішенням усіх питань і суперечностей, що виникли, була б підготовка і прийняття Закону про відкритість влади в Україні. Такий закон підняв би демократію у нашій державі та авторитет України у світі на високий щабель.

Під впливом згаданого вище вето Президента та факту закриття телепередачі "Трибуна депутатських груп і фракцій" Верховна Рада наприкінці червня 1997 р. почала розгляд проекту закону "Про порядок висвітлення діяльності органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" і прийняла його в першому читанні. Цей закон є певним кроком уперед, оскільки він регламентує порядок висвітлення засобами масової інформації діяльності всіх трьох гілок влади на всіх її рівнях, унормовуючи квоти, процедури і порядок фінансування державних засобів масової інформації. Загальний недолік згаданого закону випливає з того, що його автори вдаються до надмірної регламентації поведінки засобів масової інформації: майже кожна стаття закону зобов'язує засоби масової інформації щось робити, або забороняє їм щось робити. Такий підхід не може задовольнити справді демократичне суспільство. Цей закон не можна вважати остаточним, а закладені в ньому принципи не можуть стати орієнтиром на майбутнє, бо у демократичній державі всю повноту відповідальності за висвітлення діяльності владних структур мають брати на себе саме засоби масової

74

інформації. І в сенсі цієї відповідальності останні мають бути повністю незалежними.

Наостанку варто нагадати, що навіть найоптимальніший закон не може забезпечити відкритості влади без урахування депутатами та співробітниками апаратів досвіду роботи своїх колег та без їх індивідуальної ініціативи щодо зв'язку з громадянами та громадськими організаціями. Запорукою успіху завжди була і буде активність. Адже закон, наприклад, не обмежує активності депутатів щодо їх зустрічей з виборцями, залучення їх до підготовки документів і проектів законів, підготовки висновків і рецензій стосовно документів, котрі перебувають на стадії розгляду, та їх оприлюднення у пресі. Депутат має великі права щодо контролю у справі підготовки законів і їх виконання. Належне виконання контрольних функцій депутатами та їхнім групами може здійснюватися за активної участі громадян і їхніх об'єднань. У свою чергу, результати та наслідки контрольної діяльності можуть стати надбанням не лише органів чи представників влади, а й громадськості.

Викладене вище однаковою мірою стосується працівників апарату Верховної Ради і Кабінету Міністрів. Як приклад можна навести активність і позицію їхніх прес-служб. Від їхнього ставлення до виконання своїх обов'язків залежить багато. Закон їм не забороняє роздавати чи видавати документи для журналістів та зацікавлених громадян. Тут успіх справи залежатиме від бажання і персональної відповідальності працівників. Саме активність та особиста відповідальність за виконання закону, висока професійна майстерність і почуття відповідальності за виконання службового обов'язку у поєднанні з досконалим законом можуть забезпечити відкритість інформації для громадян і розвиток демократії в нашій державі.