История государства и права

Грабовський С. та ін. Нариси з історії українського державотворення / С.Грабовський,С.Ставрояні, Л.Шкляр. - К.; Генеза. -608с.
Тема 7. ГЕТЬМАНЩИ-

НА.

ЗАПОРІЗЬКА

СІЧ.

СЛОБІДСЬКА

УКРАЇНА.

Виникнення Гетьманщини

[АЙБШЬШОЮ, до того і автономною, хоч і не до кінця самостійною, територією України на кінець XVII ст. залишилася Гетьманщина. Це, власне, Лівобережна Україна, що поділялася в адміністративному плані на десять полків, центрами яких були міста Гадяч, Київ, Ніжин, Миргород, Лубни, Прилуки, Полтава, Переяслав, Стародуб, Чернігів. Столицею Гетьманщини було місто Батурин. На початку XVIII ст. на Гетьманщині, за даними істориків, мешкало біля 25% усього населення тогочасної України. Нагадаємо, що окрім Гетьманщини та Слобожанщини, про яку мова піде нижче, українці проживали відносно автономно в землях Війська Запорізького, на Правобережжі, яке відійшло під Польщу, а також в Буковині та на Закарпатті.

198

КОЗАНЬЧАДОГ, І

Гетьман Мазепа

199

г:

МЛІМ;. И ч С: Г..;П! уККЛІІК Mu>!< ЛП'Ж «Ь'.УВОГІ ІІІі'ч

Система козацького врядування в Гетьманщині зазнала незначних змін порівняно з попереднім часом. Щоправда, спостерігається певна тенденція до бюрократизації системи управління та витіснення рядового козацтва з вищих посад, що обмежувало його участь у прийнятті державних рішень. Це було наслідком економічного зубожіння рядового козацтва, яке своїм коштом винесло тяжкі випробування Руїни. Його добробут було підірвано, що вплинуло також і на боєздатність збройних сил Гетьманщини. Як зазначає Історик, «на початок XVIII ст. козацьке військо стало лише тінню тієї могутньої бойової сили, якою воно було колись»1.

Матеріальне та соціальне розшарування серед козацької верстви негативно позначилося також і на морально-психологічних якостях провідників державної політики. Пристосуванство та гонитва за статками нерідко ставали рушійними мотивами в їхній поведінці.

Гетьманщина в цілому перебувала І г.І протекторатом московського царя. Як окрс "j »•:• -.ль;-? утпо-рення вона існує з часів гетьмана Брюхи;'•>'.• >.с. о та Многогрішного, що були гетьманами лише Лівобережної України. Потім цю лінію успадкував і продовжив Самойлович, а від нього традиція разом із булавою та гетьманськими клейнодами перейшла до Івана Мазепи.

"•ЕТЬМАНОМ Мазепа став внаслідок змови проти Самойловича. яку підтримали й московські вельможі. Про гетьмана Мазепу - одного з найвидатні-ших політиків в історії України, - існує велика й суперечлива література.

Як правило, до «біографічного реквізиту» гетьмана відносять його високу освіченість, знання іноземних мов та казкову заможність (Мазепа вважався одним із найбагатших володарів Європи). Не можна оминути і ту обставину, що свої багатства гетьман щедро дарував на розбудову церкви та культурних установ. Його меценатство в царині церковної архітектури породило цілий напрямок у стилі, що зветься мазепинським або козацьким барокко.

Характеризуючи політичний хист гетьмана Мазепи, шведський дослідник його життя й діяльності Альфред Єнсен зазначає: «Треба відверто визнати, Що Мазепа проявив себе надзвичайно здібним реформатором на тій частині території України, яка була йому підвладна, і з гідним подиву дипломатичним тактом намагався урівноважити такі різні інтереси Москви та України»2.

Про що ж свідчить державницька воля гетьмана Мазепи? Якими були його світогляд і політична філософія?

Свою кар'єру на гетьманській посаді він розпо-

201

200 '' M !S 11 ! lf r01'" УКРАЇНСЬКОГО

НГЖ.АРСМ BOI'f 11НЯ

чинав як політик промосковського напрямку. Це було засвідчено не лише актом «персональної унії», яка виразилась у формі клятви Мазепи у вірності московському цареві, але і в юридичному документі - «Коломацьких статтях», які він підписав, вступаючи на гетьманство. Угода складалася із 22 пунктів. У першому пункті підтверджувалось право українського народу користуватися правами та свободами, про які умовився ще Богдан Хмельницький. Другий пункт гарантував національне судочинство. «Статті» передбачали вибірність гетьмана, його право вільного листування з монархами інших держав та ін.

г Однак «Коломацькі статті» в цілому зміцнювали царську присутність на Україні, котра вже розглядалася лише як край «их царского Пресветлого Величества Самодержавной державы».

Отже, гетьман будував свої відносини на засадах як особистої вірності, так і законодавства. Взагалі українське-російські відносини в часи Гетьманщини, незважаючи на васальну підпорядкованість Москві, як пише Д.Дорошенко, «означувалися кожного разу при виборі нового гетьмана окремим дого-вором-конституцією, заключуваним між гетьманом і московським урядом. В основі всіх цих договорів заводилося деякі зміни, майже всі в напрямку обмеження української автономії й влади гетьмана. Так постали «Глухівські статті» Многогрішного з 1669 p., «Конотопські статті» Самойловича з 1672 р. й, на-л ,...„,., решті, «Коломацькі статті» Мазепи 1687 р.»я.

Теми 7.

ГЕТЬМАНЩИНА.

ЗАПОРІЗЬКА СІЧ.

СЛОВШСЬКЛ УК?ЛІИА.

» І]І.КАДОЬ

Проводячи курс добрих відносин з Москвою, Мазепа брав активну участь у військових заходах царя Петра І, зокрема, в Азовській війні. Відповідаючи в одному із листів на вимоги царя готуватися до Північної війни проти шведів, Мазепа писав: «За 12 літ з початку свого гетьманства я зробив 11 літніх і 10 зимових походів - то ж не тяжко розсудити, які трудності, убиткі й розір від тих безперестанних походів терпить Україна»4.

Північна війна, як зазначають фахівці, стала причиною роздумів гетьмана над своїм подальшим курсом у стосунках з царем, політика якого несла самі збитки Гетьманщині. Мазепа відчував також тиск з боку старшини. За таких обставин скрути і важких роздумів від польського короля Станіслава Лещинсь-кого, тодішнього союзника Карла XII, надійшла пропозиція Україні вступити до Польсько-Литовської федерації: «У жовтні 1708 p., якщо шведи і поляки вторгнуться в Україну, гетьман вирішив приєднатися до шведської армії Карла XII, що наступала на Україну. В переговорах з Карлом XII Мазепа поставив питання про створення Української держави»5.

Так розпочався другий етап у політиці гетьмана Мазепи, який насмілився кинути виклик Петрові І, засновнику російської імперії. Це був короткий за часом, але сповнений драматизму для українського народу і особистого трагізму для гетьмана період. Він визначив подальшу долю Гетьманщини у складі Росії.

203

202

ЧЛКИС Ч І 1CFOPII УКРАЇНСЬКІЙ її

м Ішгпш;;

Мазепа гетьманував майже 22 роки. За цей час він здійснив велику кількість реформ. Однією з них була його спроба перетворити козацьку старшину на шляхетську верству, котра отримує назву «бунчукових товаришів». Історик В.Антонович так описує значення цього стану: «Цим бунчуковим товаришам він (Мазепа - авт.) надає маєтки, їх стан робить спадковим і привілейованим, хоч і лишає їх без усякого уряду... На обов'язку цього стану лежать тільки почесні функції: брати участь у гетьманській свиті, у посольствах і виконувати окремі доручення гетьмана»6.

За подібні заходи, які нерідко супроводжувалися придушенням проявів народного невдоволення, Мазепа отримав оцінку антинародного гетьмана: «Готуючи собі такі сили, Мазепа тим самим наразив себе на народну реакцію. Звикши звертати' увагу тільки на дворянські сили, він зовсім не вважав на народні бажання, які цілком розминалися із заходами гетьмана»7.

Не сприяло внутрішній консолідації українського суспільства, в тому числі і на Гетьманщині, те, що існувала суттєва суперечність між містами, багато з яких жило за Магдебурзьким правом, та козацькою адміністрацією. Як відомо, Магдебурзьке право давало містам незалежність від полкової адміністрації, однак остання постійно намагалась втручатися у справи міського самоуправління. Тому жителі українських міст від самого початку злуки з Моск-

вою шукали захисту та гарантій своїх прав і привілеїв у царського уряду. Як зазначає Д.Дорошенко, •«необережно допущений Богданом .Хмельницьким безпосередній зв'язок міщанства з Москвою приніс... багато лиха українській козацькій державі»*.

Однак, у реформатській діяльності Мазепи є епізоди, які пов'язані із захистом інтересів простого селянства. Так, у 1701 р. він видав універсал, яким обмежував панщину двома днями на тиждень, у той час як старшина вимагала більшого. Загалом же соціальна політика Мазепи була спрямована швидше на «зовнішнє» державотворення, тобто конституювання суверенних прав України. В той же час внутрішні проблеми несли в собі небезпеку національного розколу за соціальними мотивами.

Взагалі проблема співвідношення національних ідеалів і соціальних інтересів буде ще довго визначати долю української державності й стане своєрідним кодом до розв'язання «українського питання». Ця проблема сповна проявилася в діяльності гетьмана І.Мазепи і спричинила його особисту трагедію.

205

204 і'м-иі й І ІГГОРІЇ укрмж ькпіп

Д1 ГЖЛЬОІНОРНІНЯ

Обмеження автономії

Гетьманщини

за Петра І

"ІСЛЯ того, як Петро І [.остаточно переконався

у «зраді» гетьмана І.Мазепи, за його згодою гетьманом було обрано стародубського полковника Івана Скоропадського (1708-1722). Вперше бупа порушена традиція: не укладено договору гетьмана і царя. Натомість цар визнавав права «малоросів» у загальному плані, що відбивалося в змісті так званих «Ре-шетилівських статей», підписаних у 1709 р.

На цих статтях позначилася політика репресивних заходів проти мазепинців і так званого «українського сепаратизму». Вони торкнулися в першу чергу особи гетьмана, якого козаки вже не могли на своїх радах обирати без попередньої згоди царя.

Ба більше, Петро І призначив у Гетьманщину свого представника при гетьмані з правом контролю за гетьманським урядом. У розпорядженні царського представника перебували два спеціально висланих на Україну полки. Столицею Гетьманщини замість Батурина став Глухів - місто майже на російсько-українському кордоні. Цар почав також сам призначати полковників без волі гетьмана. Нерідко серед них були росіяни або іноземці, які ставали власниками великих маєтків, конфіскованих у прихильників Мазепи.

КОЧАНЬКАДОБА

Обмеження торкнулися також інших сфер -торгівлі, культури, церковного життя.

Це те, що цар встиг зробити, так би мовити, по «гарячих слідах» розправи з мазепинцями в Гетьманщині. Але цими заходами політика, яка чітко окреслилася в наміра*х Петра І щодо України, не обмежилася.

Наступним ударом по автономії Гетьманщини було заснування з ініціативи Петра І у 1722 р. так званої Малоросійської Колегії. Формальним приводом для її створення було нібито бажання царської адміністрації навести лад у фінансових та судових справах. Фактично ж «колегія підривала позиції гетьмана. Скоропадський рішуче протестував, але даремно. Незабаром, у липні 1722 p., він помер»9.

Жертвою боротьби з Колегією незабаром став наказний гетьман Павло Полуботок (1722-1724). Він вступив у конфлікт з головою Малоросійської Колегії генералом Степаном Вельяміновим. Причина конфлікту полягала в тому, що Полуботок, всупереч настановам Колегії, створював нові форми адміністративної влади, в тому числі, проводячи реформи в судівництві. Описуючи складну політичну гру, яка зав'язалася навколо діяльності Колегії та непоступливості наказного гетьмана, Д.Дорошенко повідомляє: «Щоб зашахувати втручання Малоросійської Колегії в судову вправу, Полуботок заходився коло реформи суду, зробив генеральний суд колегіальним, запровадивши в ньому т. зв. асесорів, суво-

206

207

:t к тин укроїш.ыа»го

рими наказами вимагав від провінціяльних судів, щоб не було хабарництва й волокита, установив точний порядок судової апеляції й грозив суворими карами старшині за надужиття й утиски над населенням. Цим усім він вибивав зброю з рук Малоросійської Колегії, яка виступала нібито в обороні українського населення проти старшини. І це найбільше обурило Петра»10.

Фінал опозиційної впертості Полуботка та його уряду відомий. Викликавши наказного, гетьмана, а разом з ним генерального писаря Семена Савича і генерального суддю Івана Черниша ніби для пояснень до Петербурга, цар заарештував їх і посадив у Петропавлівську фортецю.

Автор «Історії Русів» пов'язує акт суворої розправи царя з промовою, яку виголосив Полуботок, подаючи Петру І свою петицію. В ній гетьман порівнює царя з азіатським тираном і докоряє йому за жорстоке і несправедливе ставлення до України.

Історик Д.Дорошенко висловлює сумнів щодо самого факту такої промови, але й без неї, говорить він, діяльність Полуботка давала Петрові підстави для великого незадоволення. Зазнали репресій і інші діячі генеральної старшини, які були причетні до складання петиції. Зокрема, було заарештовано майбутнього гетьмана Данила Апостола, і він просидів кілька літ у Петропавлівці, аж поки смерть царя не визволила тих, хто залишився живим. Полуботок помер у в'язниці в грудні 1724 року. «Це був ос-

КОЧАЦЬКАДОБЛ

танній погром української старшини з її автоно-

містичними тенденціями. Тепер усе замовкло і

принишкло... Всі зайнялися тепер своїми

приватними справами й дбали тільки про

збереження свого матеріального добробуту.

Краєм правила Малоросійська Колегія

разом із слухняними

старшинами»11.

Відновлення гетьманату за Данила Апостола

А Л Е ТРІУМФ Колегії три-.сХвав недовго. Двірцеві

чвари в Петербурзі, в центрі яких тоді перебував власник великих маєтків в Україні Меншиков, особистий противник Вельямінова, призвели до того, що під його впливом ще зовсім юний імператор Петро II у 1727 р. скасував Малоросійську Колегію. Він же дозволив вибори нового гетьмана. На гетьмана було обрано миргородського полковника Данила Апостола (1727-1734) із збереженням усіх старосвітських урочистостей і з проявами всенародної радості. Під час перебування в Москві з нагоди коронування імператора Петра II у 1723 р. Апостол подав петицію, в якій йшлося про відновлення старих прав в Україні, так зухвало понищених Петром І, на під-

209

208 НАРИСИ -І ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

ставі все тих же «статей Богдана Хмельницького». Відповіддю на цю петицію були відомі з історії «Рі-шительні пункти», які, за словами Д.Дорошенка, залишалися основною конституцією для Гетьманщини до кінця її існування.

Основний зміст зазначених пунктів зводився до того, що гетьман не мав права самостійно зноситися з іноземними державами, за винятком Польщі й Криму, з якими він міг домовлятися про кордони, повідомляючи про це царського резидента при гетьмані. У суто військовому плані гетьман повинен був підлягати російському генерал-фельдмаршалу. Кандидатів на місце генеральної старшини і полковників хоч і обирала сама старшина, проте ці кандидатури затверджував імператор.

Зміни торкнулися також і суду. Вищою апеляційною інстанцією тепер став Генеральний Суд, що складався із шести осіб: трьох українців і трьох росіян. Гетьман був президентом цього суду. В одному із пунктів передбачалося створення судової комісії для укладання нового кодексу. Була скасована заборона російським власникам купувати землю в Україні, хоча при цьому не дозволялося селити на придбаних землях російських кріпаків.

Пункти торкалися й інших питань, зокрема, економічного характеру -торгівлі, мита і т. ін. Підсумовуючи те, що ця конституція надавала Україні, історик пише: «Як бачимо, ці «Рішительні пункти» значно обмежували ті права, якими гетьманська Україна

КОЗАЦЬКА ДОБА

користувалася до упадку Мазепи. Але важно було те, що замість колишньої самоволі російського уряду, з якою він трактував російські справи після Мазепи, ставилися тепер певні норми, певні юридичні форми»12.

Гетьман Апостол більш-менш вдало використав можливості, надані йому «Рішительними пунктами». Свої зусилля він спрямував на врегулювання справ у землеволодінні, де виникло багато проблем. Задля цього було створено «Генеральне слідство про маєтності», яке мало зробити ревізію прав на володіння землею на підставі документів, так званих «державців». У результаті роботи «Слідства» вдалося встановити шість категорій володінь землею. Деякі з них передбачали тимчасове право володіння. «Рангові маєтності», що свого часу були роздані у тимчасове володіння, тепер, при наявності документу, могли перейти в довічну власність.

Загалом же реформи Апостола були спрямовані на підтримку купецтва, буржуазії, в якій він бачив опору української державності.

Він же добився того, що у 1733 р. Київ знову було повернуто гетьманському підпорядкуванню, хоч і не надовго.

У цілому ж його заходи мали паліативний характер, бо Гетьманщина вже сильно була прикута до російської політики, яка значною мірою визначала масштаб і характер реформ в Україні. Позитивним наслідком Апостолового гетьманування історики

210 НАРИСИ І ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЮ

/Ш'ЖЛВОТВиРЄННЧ

вважають те, що «Апостол затримав процес інтег рації Гетьманщини у структуру російської А ..«.«.. імперії»13.

211

«Правління Гетьманського уряду»

ГЕ

ПІСЛЯ смерті Апостола тодішня імператриця Анна Іоанівна (1730-1740) знову заборонила обирати нового гетьмана, таким чином порушивши чинність «Рішительних пунктів», що було в традиціях ясновельможних монархів - І Іс рахуватися із законами. Замість цього було утворене так зване Правління Гетьманського уряду (1734-1750). Є докази того, що першому голові Правління були надані таємні інструкції, згідно з якими він мусив переконувати українців у тому, що їм буде краще, якщо вони позбудуться Гетьманщини.

Друга Малоросійська Колегія, як інколи ще називають «Правління Гетьманського Уряду», складалася із шести осіб: троє росіян і троє українців. Один із перших кроків в діяльності «Правління» був спрямований на кодифікацію українського законодавства. На той час офіційним кодексом в Україні ще продовжував бути Литовський Статут, складений у XVI ст., в значній кількості міст як Правобережжя, так і Гетьманщини діяло також Магдебурзьке право.

КСНАЦЬКАДиЬА

Полкові й сотенні міста користувалися в судах «звичаєвим правом», яке впливало на судову практику. Внаслідок цього в практиці судочинства виникали певні незручності. Тому ще гетьман Скоропадський видав універсал про призначення комісії для перегляду та кодифікації чинного законодавства. Про це саме нагадувало одне з положень «Рішительних пунктів».

Таким чином, питання нової кодифікації українського права назріло і стало предметом особливої турботи «Правління». Створена комісія працювала 15 років і видала-таки кодекс під назвою «Права, по которим судиться малоросійський народ» (1743 p.). Проте цей кодекс не набув чинності, а замість нього в ужитку українських судів перебував кимось складений підручник українського судового процесу під .назвою «Процес краткий» або «Аксес» (1734 p.).

Це джерело не мало статусу офіційного, але використовувалось у практиці.

Таким чином, діяльність Другої Колегії в даному напрямку виявилась фактично марною. Це по-перше. А по-друге, її урядування викликало тертя між головою Колегії князем Шаховським та козацькою старшиною, яка вимагала виборів нового гетьмана.

Проте головування в Правлінні Гетьманського Уряду було нетривалим і швидше нагадувало гру в «довгої лози». Один за одним змінялися «правителі», і це нагадувало тяжкі часи першої Малоросійської Колегії за гетьмана Скоропадського. Демо-

213

919 нгиги з ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

ЛГРЖАВОТВОРГННЯ

ралізація та політичні інтриги в імперії, які стали

прикметною рисою доби імператриці Анни Іоанів-

ни, важким тягарем позначилися на долі Гетьман-

щини: «Це були якраз часи жорстокого режиму ца-

риці Анни Іоанівни, коли всіма ділами у.державі

правив її фаворит німець Бірон. По цілій Росії ша-

ліла так звана «Тайна Канцелярія», жертвою якої

падали тисячі й десятки тисяч людей. Діяльність

«Тайної Канцелярії» поширено й на Україну,

і тут ця страшна інституція

знайшла собі багато

жертв»14.

Останній гетьман Кирило Розу мавський

Н

АСТУПНІ зміни в становищі Гетьманщини

пов'язані з ім'ям імператриці Єлизавети (1741-1762 pp.). Під час її подорожі по Україні у 1744 р. до київських святинь козацька старшина звернулася до неї з проханням про відновлення гетьманства. З тим самим наступного року прибула до Петербурга спеціальна делегація, яку приязно прийняла Єлизавета і пообіцяла, що задовольнить висловлене прохання. Тут не обійшлося, очевидно, без певного історичного парадоксу, без якого історія втратила б свій сенс саме як історія людських діянь. Справа в тім, що,

КОЗАЦЬКА ЛОБ.»

будучи ще царівною, Єлизавета заприязнилася з молодим українським козаком Олексієм Розумовсь-ким, що був співаком церковного хору в Петербурзі й мав чудовий голос. Пізніше цариця взяла з ним шлюб. Історики не без підстав вважають, що Олексій мав пеі ний вплив на царицю-дружину щодо укра-їнськи? справ. Зокрема, А.Жуковський і О.Субтель-ний BE іжають, що Олексій Розу мовський прямо-таки перекої ав імператрицю розпустити Правління Гетьманське го уряду і відновити гетьманат, запропонувавши на цю посаду свого молодшого брата Кирила Розумовського, котрий у той час навчався за кордоном.

Але, як би там не було, коли у 1746 р. помер президент Другої Малоросійської Колегії Бібіков, наступників йому не призначали і протягом чотирьох років Гетьманщина управлялася колегіальне.

У 1747 р. була оголошена царська грамота про вибори гетьмана, але вони відбулися тільки у 1750 р. в Глухові - гетьманській резиденції. На «безальтер-нативній» основі, висловлюючись сучасною політичною лексикою, гетьманом було обрано Кирила Розумовського (1750-1764 pp.).

Що можна сказати про останнього гетьмана України? Людина це була досить освічена. Він навчався у Німеччині, Франції, Італії. Повернувшись до Петербурга, був призначений президентом Академії Наук. За вдачею чоловік він був добрий і лагідний, зберіг любов до рідного краю.

215

21 Л нлгчги ч ІооиіІ VK гліно коп.І

ДІ'І'ЖЛЙІЯ Н!ІРНІ>!Я

Незважаючи на те, що більшу частину часу гетьман перебував у Петербурзі, йому вдалося навіть певною мірою розширити автономію Гетьманщини. Він домігся того, що завідування її справами було передано із Сенату до Колегії Закордонних Справ, а Київ і Запоріжжя знову підпорядковано гетьманові. Проте йому не вдалося звільнити фінанси краю з-під контролю царської адміністрації, яка з цього приводу видала в 1754 р. спеціальний наказ про те, щоб гетьман повідомляв про стан українського державного скарбу. Розумовський навіть висловлював з цього приводу протести, посилаючись на угоди Б.Хмельницького, але марно. Не досяг він і права вільних зовнішньополітичних та дипломатичних зносин з іншими державами, не зміг також звільнити Україну від участі у загальноімперських планах Росії щодо нарощування територій.

За роки гетьманування Розумовського козацька старшина перетворилася у великоземську шляхту зі спадковими правами. Вона змусила його видати у 1760 р. указ про обмеження вільних переходів селян, що можна розцінювати як важливий крок до їхнього закріпачення.

Зміцнівши економічно, старшина, яка фактично стала іменувати себе шляхтою, домагалася і деяких політичних змін у руслі традиційного автономізму. В ті часи у звичай входять з'їзди старшини у столиці Гетьманщини - Глухові, які ставали прообразом українського шляхетського сейму: «На одному з таких

КОІЛИЬКАЯОЬА

з'їздів хтось із присутніх старшин виголосив цікаву промову, котра потім ходила у відписах по руках під назвою «О поправленії состоянія Малоросії')-. Ця промова може служити за покажчик політичних і суспільних змагань козацької старшини часів Розу-мовськгго, принаймні її освіченої і патріотичної частин'-І.

Ав ор її добре тямить колишню козацьку славу й суму над упадком войовничого духу на Україні; він ідеа.І ізує давні часи, коли «були в нас сейми або генеральні ради», і взагалі видко, що його ідеалом був конституційно-парляментарний устрій української козацької держави, і що він віддавав перевагу польським республіканським порядкам перед російським самодержавієм»15.

Проте, переймаючись спогадами славного минулого, з якого старшина черпала натхнення, а скоріше мрії для майбутнього, вона забувала про «мужиків». Становище останніх вочевидь погіршувалося, і таким чином політичні ідеали провідної верстви -козацької старшини, яка зміцнила своє становище за Розумовського, та підлеглої верстви - напівзакріпа-чених селян, далеко розійшлися. В цьому можна вбачати одну із основних причин того, що Гетьманщина стала легкою здобиччю імперії, без будь-яких виявів протесту, за винятком патріотично настроєних інтелектуалів, які перетворять незабаром «державність» у спогад і мрію українських патріотів.

До найпослідовніших і найдовершеніших ре-

217

21 Л НАРИСИ З КТШ'ІІ УКРАІІК ЬКОІО

ЛІ ТЖЛВОІВОРНШЯ

форм Розумовського слід віднести судову реформу, яка майже півстоліття перед тим стояла на порядку денному, але так і не була до кінця вирішеною. Ця реформа здійснена у 1760 р. Вона поділила Гетьманщину на 20 судових повітів. Судова система поділялася на три категорії. Цивільні справи перебували у віданні Земського Суду; земельні - Підкоморського Суду; кримінальні - Суду Градського. Ці суди замінили систему полкових судів у кожному з десяти полкових міст. В інших діяли норми Магдебурзького права.

Судді були виборними, але виключно із шляхетського стану.

Найвищою судовою інстанцією оголошувався Генеральний Суд, що складався із колегії двох генеральних суддів і десяти виборних депутатів з місцевої шляхти - по одному від кожного полку.

«Таким чином, - констатує історик, - реформа 1760 року впроваджувала властиво реконструкцію тих судових порядків, які існували на Україні перед повстанням Богдана Хмельницького на основі Ли-

,'г- ',- її, товського Статуту»'6.

- > '*• ' -д Реформа судівництва була затверджена у 1763 р. на «Генеральних зборах», які являли собою справж ній шляхетський сейм.

Невідомо, в якому напрямку пішли б ці реформи далі, коли б колесо історії круто не змінило напрямок свого руху. Це було пов'язане з незалежними від України подіями, які розігрувалися в Російській

Тема 7.

ГЕТЬМАНЩИНА. ЗАПОРІЗЬКА ?}Ч.

Ілоддськл

КОЗАЦЬКА ДОБА

імперії. Внаслідок однієї з двірцевих інтриг на імператорський трон зійшла німкеня за походженням Катерина II (1762-1796 pp.).

її сходженню допомагав і гетьман Кирило Розу-мовський. Із-за цього він сподівався на сприяння в своїх планах щодо розширення автономії Гетьманщини від «вдячної» імператриці. Прибувши до Глу-хова на Генеральну раду (1763 p.), разом із старшиною він склав петицію на ім'я Катерини II з проханням відновити втрачені права Гетьманщини (зокрема, йшлося про легітимацію українського шляхетського сейму). Розумовський також хотів встановити спадковість гетьманату для свого роду. Але його наміри наштовхувалися на ще більшу амбітність раціонально-холодної в політичних розрахунках Катерини II. Остання прагнула уніфікації та централізації влади й тому відхилила всі домагання відновити колишні права Козацької республіки, спогадами і мріями про які жила Гетьманщина.

Останньою крапкою в боротьбі між Гетьманщиною та імперією, яка тривала більш ніж півстоліття, стала вимога Катерини II, щоб Розумовський зрікся гетьманства.

218

219

!M?H( (I t ICTOl'il УКРАЇНСЬКОЮ ЛГРЖАЯОТвОСНІІІН

Ліквідація Гетьманщини

у.

1764 р. був виданий . царський маніфест, в

якому оголошувалось, що гетьман Кирило Розу-мовський добровільно склав свої повноваження і що в ім'я блага українського народу замість гетьманату тимчасово знову впроваджується Малоросійська Колегія з президентом на чолі.

Колегія складалася із восьми чоловік: чотирьох українців і чотирьох росіян. Завдання цієї третьої Колегії полягало в тому, щоб остаточно зліквідувати гетьманську автономію. Провідником цієї лінії став генерал-губернатор Петро Румянцев, який зосередив у своїх руках практично всю владу в краю.

Наслідком його діяльності стало знищення полкового адміністративно-територіального устрою України (1781 р.) та заведення в Гетьманщині суто російської адміністративної системи - намісництва, тобто губернаторства. Відтак Гетьманщина була поділена на три губернії - Київську, Чернігівську й Новгород--Сіверську, - які разом складали «Малоросійське генерал-губернаторство». Глухів перестав виконувати функції адміністративного центру колишньої Гетьманщини. По губерніях були введені загальноросійські адміністративні й судові установи.

У 1783 р. козацькі війська реорганізовано в кавалерію російської армії. Тоді ж в Україні було офіцій-

К') ІЛИЬХАДОІ.Л

но введено кріпосне право. Це не викликало особливих заворушень серед українського селянства за винятком повстання в селі Турбаях на Полтавщині, мешканці якого - козаки - вчинили збройний опір спробі обернути їх у селян-кріпаків. Причина такої покірливості долі, як доводять історики, полягала в тому, що соціальна політика Гетьманщини, на жаль, мало враховувала інтереси селянства. Характер соціальних реформ гетьмана Розумовського Д.Дорошенко взагалі вважає реакційним. Тому всі ті зміни, які відбувалися в політичній сфері й стосувалися державницьких засад Гетьманщини, народною масою в цілому сприймалися як такі, що не зачіпають їхнього становища. Звідси і пасивна реакція на еволюційні зміни в напрямку до ліквідації гетьманського ладу.

А що ж політичне активна частина гетьманського суспільства? Історик констатує: «Але так само спокійно поставилася до скасування гетьманства й маса самої козацької старшини. Козацька старшина була певна, що переміна політичного устрою не зачепить її привілейованого суспільно-економічного становища; бачу чи, що в цілій Росії йде скріплення упривілейованого стану, шляхти, вона домагалася тепер тільки того, щоб її було зрівняно в правах із російським дворянством»'7.

І дійсно, українська шляхта вже давно із заздрістю дивилася на те, як обмежене в політичних правах у порівнянні із правами шляхти Гетьманщини ро-

Тема 7.

ГЕТЬМАНЩИНА.

ЗАПОРІЗЬКА СІЧ.

СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА

221

270 ІІАі'ИІ И 1 ICI'OPII УКРАЇНІ ЬМІІи

УШ'ЖАНОГВОГНІІ'И

сійське дворянство користується навіть більшими порівняно з нею соціально-економічними привілеями. Тому зміни, які здійснювала царська адміністрація руками третьої Малоросійської Колегії в Гетьманщині, ведучи курс на її повну ліквідацію, були підтримані українською шляхтою. Вона не без

підстав розраховувала на ге, що привілеї

російського дворянства будуть поширені й

на неї. Так і сталося. І і привілеї були

зафіксовані в «Жалуваній грамоті

дворянству» (1785 p.).

Запорізька Січ

в історії українського

державотворення

З

УПИНИМОСЯ тепер на державотворчих проце-

сах в іншій частині української землі, заселеної переважно українським людом, - Запорізькій Січі. Починаючи з другої половини XVII ст., відколи на значній частині України поширюється гетьманський лад з його козацькою системою судочинства й адміністративної влади, Запоріжжя ще продовжує зберігати старі традиції: «Воно, як відомо, у своєму побуті найбільш виявило народний ідеал громадського, демократичного рівноправного ладу. Через те воно

КО.)АЦЬКАДОЬА

і мало великий вплив на ввесь український народ, який не міг виявити в житті свого ідеалу»18.

Загалом же, якщо дивитися на історію Запорізької Січі та її роль у державотворчих змаганнях України, то вона виявиться досить суперечливою й неоднозначною.

УМОВНО в історії Запорізької Січі можна вичле-нити три періоди її існування, які тією чи іншою мірою відбилися на долі української державності.

У перший період - з кінця XVI ст. до часів Великого повстання, - роль Запоріжжя плідна і конструктивна. Пригадаймо, що перші козацькі повстання йшли із Січі, й перший контингент повстанців Б.Хмельницького складався із запорожців: «Тим-то й Україна так охоче його прийняла, і народ почав зразу прилучатися до нього. Одним словом, санкція Запорожжя становила головну підставу його популярності. Запорожжя було школою, де діставали виховання люди, які потім ставали на Україні полковниками та старшиною»19.

Але десь приблизно на початок другої половини XVII ст. ресурс конструктивності Січі потроху зникає. Після смерті Б.Хмельницького, очевидно, для запорожців вже не було такого авторитету серед козацького проводу, який би міг бути вагомим і для них. І хоч із січовиків продовжують з'являтися хоробрі й безстрашні ватажки, як приміром, Іван Сірко, проте їм не вистачає глибини політичного мислення, усвідомлення загальнонаціональних держав-

223

222

МАРИСІ! 'І 1ГТОМ! VKPOlK ЬК! Ги .1F.FЖ AFM > І *< ~>Г{ ИМ Л

ницьких інтересів. Тому-то і має, очевидно, рацію В.Антонович, коли, віддаючи належне славі запорізьких козаків, пише про те, що «і запорожці не були політичне розвинені, а через те й не вистояли на тій висоті, на якій стояли спочатку»2".

Пригадується в цьому зв'язку поведінка того ж кошового Сірка під час битви, яку вів з царськими військами в союзі з татарами гетьман І.Виговський.

У критичний момент битви запорожці під його проводом напали на татарські улуси в Криму, чим змусили татарську кінноту повернути додому, а гетьмана - відмовитись від розвитку результатів перемоги.

Інший випадок, на який звертає увагу В.Антонович, пов'язаний із гетьманством І.Брюховецького, який, за словами історика, прямо-таки «шукав запорожців»: «Поділяючи ніби демократичні народні думки, він (І.Брюховецький - авт.) добився через Запорожжя гетьманської булави, а добившися її, він повернув зовсім у другий бік. Тих запорожців, що пули при ньому, він цитькав чинами та маєтностя-ми. Після того, коли український народ побачив, що І Запорожжя може помилятися в своїх вчинках, воно тратить для нього своє значення: авторитет Запорожжя падає»21.

З цього часу кандидати на булаву від Запоріжжя не знаходять підтримки і терплять поразку.

Отже, другим етапом в житті Запорізької Січі можна вважати той, що розпочався дискредитацією віри в «непогрішимість» січовиків.

КОЗАЦЬКАДОЬА

Цей етап мав своє продовження у виступах ватажка повсталих запорожців Петрика, який використовував соціальний та національний популізм у своїй діяльності, проте відверто шкодив державотворчій праці гетьмана Мазепи. Без перебільшення можна вважати, що в свій другий період Січ відіграла роль своєрідної «охлократичної фронди» в українському суспільстві. Цьому сприяли певні обставини життя запорожців, в побуті і звичаях яких ще приховувались настрої соціального егалітаризму та на той час уже патріархальна мораль козацького побратимства.

Проте заключний акорд «другої дії» в історії Запорізької Січі був поставлений не «фрондиста-ми», а свідомими патріотами, які завжди знаходили в частині запорізького козацтва своїх палких прихильників. Достатньо згадати при цьому отамана Костя Гордієнка, який перейнявся автономістични-ми намірами Мазепи: «Він бачив, що гетьман бажає дати Україні самостійність, пригорнувся до нього і до самого кінця підтримував його із усім Запорозьким військом, тоді як українські козаки і посполиті покинули Мазепу, одне Запорожжя лишилося йому вірним»22.

Як відомо, після цього вперше Січ зазнала руйнації з боку царських військ, і було оголошено, що Запоріжжя зі своїм специфічним укладом касується. І дійсно, з 1709 по 1734 pp. запорожці, які пійшли за Гордієнком в еміграцію, змушені були жити на те-

224

225

НАРИС И Л ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ЛРРЖАВОТВОРЕННЯ

риторії Кримського ханства, де вони започаткували так звану Січ в Альошках.

З цього, власне, розпочинається третій період в історії Запорізької Січі, але він носив проміжний характер. Початком же його слід вважати 1734 p., коли запорожцям було даровано амністію, з тим, щоб використати їх у російсько-турецьких війнах 30-40-х pp. XVII ст., і тоді ж була укладена угода про відновлення Запорізької Січі. Тепер вона стала називатися Новою Січчю й була вибудувана в кількох кілометрах від старої.

Територія Запорізької Січі сягала з півночі на південь - від Гетьманщини до Криму, з заходу на схід - від Бугу до Дону. Ця територія була поділена на вісім паланок. Паланки ділилися на курені. УСЬОГО їх було 38. На чолі куреня стояв курінний отаман.

Така система січового укладу склалася в XVII ст. й існувала доти, допоки існувала Запорізька Січ. Справа в тому, що в Переяславській угоді Запоріжжя не згадувалося, і це викликає певні непорозуміння на предмет того, чи враховувалася Січ тоді як складова частина України, чи ні. Якщо виходити із факту посилення впливу царської адміністрації в Гетьманщині, то на Запоріжжі цього не відчувається. Як би там не було, все це сприяло автономізації життя січовиків.

Але ті кардинальні зміни, що сталися в Гетьманщині в другій половині XVIII ст., зачепили й Січ. Йдеться, в першу чергу, про ліквідацію полкового

Тема 7.

ГЕТЬМАНЩИНА.

ЗАПОРІЗЬКА СІЧ.

СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА.

КОЗАЦЬКАДОБА

устрою Гетьманщини та перетворення її на «Малоросійське генерал-губернаторство». Після цього Січ було поставлено під нагляд київського генерал-губернатора. Це було тим більш важливо, що в середині XVIII ст. на Правобережній Україні, що перебувала під Польщею, в цей час виникає гайдамацький рух, 1 запорожці беруть у ньому участь.

З точки зору стратегічних інтересів російської геополітики, яка мала чітко виражений імперський характер, особливо в останній чверті XVIII ст., Запорізька Січ являла певний нонсенс. До цього додавалися ще й внутрішні проблеми Січі, її архаїчний лад, що вже не відповідав часові. Це розумів останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевсь-кий і намагався провадити деякі реформи, зокрема, колонізувати великі території незайманої землі. Для цього він заохочував селян-утікачів, емігрантів, усіх бажаючих вільно господарювати. Ось як свідчить про це історик: «Усі поселенці були під протекторатом Запорожжя. Це поселення носить сліди промислової і дуже культурної колонізації. В кожнім селі коштом січового скарбу заводив Калнишевський церкву та школу. Коли заведено в Росії земство, то його статистичні досліди показали, що на Катери-нославщині за часів Запорожжя шкіл було втроє більше, ніж тоді»2-1.

Але царська адміністрація почала активно здійснювати свою колонізацію «Новоросії», як було названо цю територію, запрошуючи німців, сербів

226

227

НАРИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ О ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

тощо. Під час Коліївщини Калнишевський виношував план відділення Правобережної України від Польщі, яка переживала глибоку кризу, й об'єднання її із Запоріжжям, щоб утворити самостійну державу. Але російський уряд ці наміри зрозумів і вирішив зруйнувати Січ. Ось як це описує історик:

«Проти Запорожжя відряджено корпус під проводом генерала Текелі, родом угра. Він оточив Запорожжя військом і викликав запорозьку старшину нібито на раду. Старшина, нічого не прочуваючи, поїхала та більше вже не вернулася, її одвезено до Петербурга, звідти без суду порозсилано її по Сибіру, ... а Калнишевського заслано у Соловецький монастир, тогочасну політичну тюрму. Тут він 26 років (1775-1808) просидів у зробленій у стіні халабудці, яка мала чотири кроки вздовж і два вшир. Випустили його тільки після маніфесту Олександра І, але ж він не схотів уже вертатись і незабаром умер там, постригшись у ченці»24.

На цьому, власне, автономна історія Запорізької Січі закінчується. Але вона мала своє продовження у вигляді еміграції та розселення. Емігранти, що опинилися в Туреччині, заснували нову Січ, відому як Задунайська.

Була навіть спроба відновити Запорізьке військо для війни з турками. Ініціатором цього заходу був фаворит цариці Катерини II князь Потьомкін. Так і з'явилося Бузьке козацьке військо (1787 р.) на землях між Дністром і Бугом. Пізніше воно переселилося на

КОЗАЦЬКАДОБА

Кубань і східні береги Азовського моря. З тих часів цих козаків стали називати чорноморськими (1793 p.).

Пізніше, у 1864 р., на його основі було створено Кубанське військо. Таким чином, запорізьке козацтво не зникло безслідно. Воно дало міцний поштовх розвитку козацтва, яке знайшло собі осідок за межами рідної землі.

Характер автономного

устрою Слобідської України

~Е ОДНА українська .земля, де існував автономний козацький устрій - це Слобідська Україна. Територія Слобожанщини включала землі нинішніх Харківської, Сумської областей України та територію нинішніх російських Курської й Воронезької областей: «З погляду етнографічного ця область творить компактну цілість із чисто українським населенням. З огляду історичного треба пригадати, що більша частина Слобідської України, або просто Слобожанщини, була тереном дуже давньої словянської колонізації і в XIII віках входила в склад Чернігівсько-Сіверського князівства. Татарська руї-

228

229

НАРИСИ > 1СК.ІРІІ УКРАЇНСЬКОЮ ДЕРЖАВО 1ВОІЧНІІЯ

на на довгі століття обернула цей край у безлюдну пустиню, яка тільки в першій половині XVII віку почала колонізуватися наново, знову ж таки українським населенням»25.

Особливо інтенсивно залюднення Слобожанщини відбувалося у другій половині XVII ст. Буквально за кілька десятиліть на Дикому Полі, як звали ці безлюдні місця, на схід від Гетьманщини, постала ще одна Україна з козацьким ладом життя. Переселенці зберегли військову організацію, тобто полковий устрій. Всього було п'ять полків: Харківський, Сумський, Острогозький, Охтирський та Ізюмський. Полк ділився на повіти - сотні. На чолі полку стояв виборний полковник. Але на відміну від Гетьманщини полковник обирався пожиттєво. Полкова старшина складалася із обозного, який завідував артилерією та фортифікаційними спорудами, судді, осавула і хорунжого - помічників полковника у військових справах, а також двох писарів.

Судочинство відбувалося в так званій судовій ратуші. Сотників призначала полкова старшина, а вони самі добирали собі старшинський склад сотень. У цьому також була відмінність від Гетьманщини.

У руках полковника була зосереджена велика влада, як адміністративна, судова, так і військова. На Слобожанщині виникла традиція своєрідного родового наступництва полковницької посади. Це явище невідоме на Гетьманщині. Як зазначають

КО»АЦЬКА ДОЬА

фахівці, причина цього явища полягала в особливостях заселення краю: «Полковники були переважно провідниками переселенських груп, які приходили на нові землі; вони мали великий авторитет і фактичну владу, як посередники між населенням і московським урядом, і цей авторитет переходив на їх потемків. Населення звикло, щоб на чолі його стояв представник одного й того самого роду»26.

Тут слід сказати про роль і місце московського уряду в процесі заселення Слобожанщини. Фактично це були вільні землі, на яких де-не-де були розташовані російські форпости та сторожові станиці, у першій половині XVII ст., приблизно тоді, коли розпочалася колонізація Слобожанщини, утворилася так звана білгородська оборонна лінія. Прибуваючи на ці землі, українське населення нікого, окрім сторожових пунктів, тут не зустрічало. Адміністративним центром російського порубіжжя тоді був Бєлгород, в якому перебував царський воєвода. До нього з'являлися новоприбулі й отримували дозвіл на поселення. Це надало можливість московському уряду певною мірою контролювати слобідське життя. Зокрема, Москва не допускала, щоб слобідські козаки обрали собі сильного ватажка і таким чином створили Державний організм, незалежний від неї. Воєвода спілкувався з кожним полковником окремо.

«Таким чином, - робить висновок О.Субтель-ний, - зосереджуючи значне українське населення, Що дедалі зростало, Слобожанщина була неспро-

230

231

НАРИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

можна відігравати самостійну політичну роль»27.

Конституційною засадою існування полків були царські «жалувані» грамоти, які надавалися кожному із полків окремо. Ці грамоти надавали:

1) право власного адміністративного військового устрою;

2) свободу від земельних податків;

3) право вільної торгівлі;

4) вільне куріння горілки.

Цікаво те, що в містах судили за артикулами Магдебурзького права. У цьому була спорідненість Слобожанщини з Гетьманщиною, де, як відомо, окрім цього на різних етапах діяв і козацький полковий суд, норми звичаєвого права.

Козацький стан Слобідської України поділявся на дві категорії: «виборних», які відбували військову службу самі, та «підполковників» - багатих козаків, які не служили, але допомагали виборним матеріально. Серед станів Слобожанщини були й прості селяни - «посполиті», котрі зберігали назву, яка була в ужитку на Гетьманщині. Вони платили податок до царської скарбниці й довгий час зберігали право вільного переходу з місця на місце. Більшість посполитих селилася на землях козачої старшини та заможних козаків, уникаючи таким чином військових обов'язків. У часи колонізації краю їх повинності були незначні та і припадали в основному на період літніх робіт. Але з часом повинності зростали, бо відчувався вплив кріпацтва в російських зем-

Тема 7.

ГЕТЬМАНЩИНА.

ЗАПОРІЗЬКА СІЧ.

СЛОБІДСЬКА УКРАЇНИ.

КОЗАЦЬКА ДОБА

лях. Однак, як зазначають відомі дослідники, зокрема, академік Багалій, кріпацтво на Слобожанщині не було таким важким, як на Гетьманщині, а з кріпацтвом російським його і порівнювати не можна.

Чому російський уряд охоче надавав право заселяти вільні землі, дозволяючи козацьку колонізацію Слобожанщини?

По-перше, слобідські козаки несли постійну охоронну службу, захищаючи залюднені російські землі від татар.

По-друге, московський уряд нерідко використовував їх у своїх військових кампаніях, зокрема, й проти козаків гетьманської України. Слобожанців посилали проти Виговського, проти Брюховецького, коли той полишив московську орієнтацію, та ін. Брали вони участь в Чигиринських походах 1677-1678 pp. проти Юрія Хмельницького і турків. Під час шведської кампанії початку XVIII ст. слобідські козаки були в обозі царя проти Карла XII і гетьмана Мазепи.

Історія військових походів, у яких брали безпосередню участь слобожанці, невід'ємна від історіївійн, які вела Росія, включно до Семилітньої війни.

Руйнація Слобідської України з її самобутнім і відносно автономним життям розпочалася ще за часів Петра І. Але посилився цей процес 1748 p., коли було видано наказ про заборону козакам вільно переходити.як до Гетьманщини, так і з полку до полку. Тобто козаки прикріплялися до місця. На території

233

232

і! ч-'ЧґЛ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ґ> .U.P Ж «ЯОТНОГЇННЯ

Слобожанщини заводилися регулярні гусарські полки, яким віддавалася перевага перед козацькими формуваннями.

Але вирішальні для долі краю часи настали, коли на престол зійшла Катерина II. Приступаючи до своїх реформ, цариця утворила в 1764 р. комісію, яка спеціально зайнялася питанням слобідського краю. Наслідком діяльності комісії був царський маніфест, виданий у 1765 p., котрий скасовував полковий устрій Слобідської України. Край було перетворено в Слобідсько-українську губернію, замість п'яти козацьких полків було встановлено п'ять гусарських. Решту козаків було записано до особливого стану, т. зв. «військових обивателів», а селянам заборонили вільний перехід від поміщика до поміщика. Ті козаки, що жили по містах, були злиті з рештою міських жителів й утворили окремий стан міщан. Заможні могли стати купцями, а старшину було переведено на російські військові чини.

Нові порядки, які заводив царський уряд, виявилися не до вподоби слобожанцям. Були спроби протестів, але вони суворо каралися. Невдоволення сло-божанців проявилося під час роботи Комісії 1767 p., яку скликала Катерина II з метою обговорення проектів нового законодавства в імперії. До Комісії була вислана слобідська депутація від різних станів, склад якої визначався виборами. У накази депутатам включалися вимоги повернути старі козацькі часи. Адміністрація суворо обійшлася з тими, хто активно агі-

Тгма 7.

ГЕТЬМАНЩИНА.

ЗАПОРІЗЬКА СІЧ.

СЛОБІЯСЬКЛ VUtAlHA

К: 1 HAtihKA ДОЬА

тував за відновлення старих прав і життя, заарештувавши їх і піддавши тортурам.

Так припинила своє автономне існування ще одна територія, населена українцями, де форми суспільного життя тривалий час залишалися такими, щоправда з деякими відмінностями, як і на решті українських земель.

На кінець XVIII єт. український народ втрачає остаточно самобутні прояви політичного життя. Внутрішньо розчленована на окремі частини, які нерідко ворогували між собою, Україна кінець кінцем стала здобиччю своїх сусідів. І це не тому, що ті були набагато організованішими. Справа в тому, що українці, при всіх обмеженнях, як історично зумовлені, 'воліли жити за нормами свободи, причому індивідуальної свободи. Це було їхньою потребою і тією політичною програмою чи ідеалом, у яких нашому народові дехто відмовляє. Суспільні форми життя і їхнє державно-правове вирішення на українських землях, починаючи з Козацької республіки, через Запорізьку Січ, Гетьманщину і, нарешті, Слобожанщину, як ми розуміємо тепер, не були ідеальними. Але вони були набагато ліберальнішими, гуманнішими, цивілізованішими, ніж ті, які їм нав'язували ззовні. Гце нам добре і наочно демонструє поява першої в Європі істинно демократичної й республіканської конституції, яку склав геть*іан в ек-зилі, сподвижник Івана Мазепи - Пилип Орлик. Саме наявність цього видатного документа епохи

вернуться к содержанию
вернуться к списку источников
перейти на главную страницу

Релевантная научная информация:

  1. Грабовський С. та ін. Нариси з історії українського державотворення / С.Грабовський,С.Ставрояні, Л.Шкляр. - К.; Генеза. -608с. - История государства и права
  2. Тема 7. ГЕТЬМАНЩИ- НА. ЗАПОРІЗЬКА СІЧ. СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА. - История государства и права
  3. Теория государства и права Учебники по праву
  4. КОПЕЙЧИКОВ. КОНСТИТУЦИОННОЕ ПРАВО - Конституционное право
  5. Мартемьянов В.С. Хозяйственное право. Том 1.Общие положения. Курс лекций - М.:Издательство БЕК, 1994. - 312 с. - Хозяйственное право
  6. Вінник О. М. Господарське право: Курс лекцій.- К.: Атіка, 2004.- 624 с - Хозяйственное право
  7. В.Д. Волков Основы права: Учебное пособие. – Донецк: ДонНУ, 2001. – 254 с. - Теория государства и права
  8. Административное право Украины (Общая часть). Учебное пособие. Проф. Ю.П. Битяк, доцент Б.В. Зуй— X.:— 000 «Одиссей», 1999. — 224 с. - Административное право
  9. Жорин Ф. Л. Правові основи митної справи в Україні (конспект курсу лекцій з програмних тем): Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 248с. - Таможенное право
  10. § 10. НЕПОСРЕДСТВЕННОЕ НАБЛЮДЕНИЕ: ТЕОРЕТИЧЕСКАЯ МОДЕЛЬ НОВОГО СЛЕДСТВЕННОГО ДЕЙСТВИЯ - Уголовный процесс
  11. § 4. ОТМЕНА И ИЗМЕНЕНИЕ МЕР ПРЕСЕЧЕНИЯ - Уголовный процесс
  12. § 4. ДЕЙСТВИЯ ПРОКУРОРА ПО ДЕЛУ, ПОСТУПИВШЕМУ К НЕМУ С ОБВИНИТЕЛЬНЫМ ЗАКЛЮЧЕНИЕМ - Уголовный процесс
  13. ТЕМА 19. РЕАБИЛИТАЦИЯ В УГОЛОВНОМ ПРОЦЕССЕ - Уголовный процесс
  14. ТЕМА 20. МЕЖДУНАРОДНЫЕ ПРАВООТНОШЕНИЯ В СФЕРЕ УГОЛОВНОГО СУДОПРОИЗВ ОДСТВА - Уголовный процесс
  15. ПРОГРАМА КУРСУ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО Загальні методичні вказівки - Административное право
  16. 1.1. Загальне поняття про красномовство - Риторика
  17. § 4. Церковне красномовство - Риторика
  18. § 1. Методика та етапи підготовки промови - Риторика
  19. § 4. Захисна промова - Риторика
  20. Литература и нормативные акты - Конституционное право

Другие научные источники направления История государства и права:

    1. Крашенинникова Н.А, Жидков О. А.. История государства и права зарубежных стран. Ч2. 1991
    2. Черниловский З.М.. Всеобщая история государства и права. 1996
    3. Крашенинникова Н.А, Жидков О. А.. История государства и права зарубежных стран. Часть 1.. 1997
    4. П.П. Музыченко, Н.И. Долматова. История государства и права Украины в вопросах и ответах. Ч. 1.. 1999
    5. С. Л. СКАЗКИН. ХРЕСТОМАТИЯ ПО ИСТОРИИ СРЕДНИХ ВЕКОВ ТОМ I. 2000
    6. Ильин Ю.Д.. Лекции по истории и праву Европейского Союза. 2000
    7. О.И. Чистяков. История отечественного государства и права. Ч. I: Учебник. 2001