История государства и права

'ОЯВУ найдавніших .держав на карті сучасної України, очевидно, слід датувати серединою II тис. до н.е., відколи на землях Північного Причорномор'я та Криму з'явилися кіммерійці. Джерелом, що свідчить про життя й побут останніх, є «Історія» Геродота, котрий дав загальний опис цього народу. Хронологічні рамки перебування кіммерійців як господарів Північнопричорноморських територій та Криму охоплюють приблизно XV ст. до н.е. - VII ст. до н.е. До складу державного утворення, яке побудували кіммерійці, входили чималі території - від Дунаю і Карпат на заході до Кубані на сході. Північна межа їхнього перебування чітко не визначена, що не виключає, одначе, можливості їхнього контакту-

вання з ранньослов'янськими племенами, а отже, опосередковано, участі останніх у державотворчих процесах у ту далеку добу.

Проте основне вістря військово-політичної діяльності кіммерійців було спрямоване в райони найбільшої тогочасної геополітичної активності. Йдеться про середземноморську цивілізацію, де особливо активно діяли ще Стародавньоєгипетське царство, Мідійська держава тощо. На горизонті з'являлися перші ознаки майбутньої еллінської цивілізації. Перебуваючи в тісному контакті з цими передовими для свого часу державами, в своєму державницькому процесі кіммерійці природно наслідували ті форми суспільно-політичного ладу, які набули своєї довершеності серед країн Середземномор'я.

З точки зору етногенезу питання про походження народу Кіммерії є дещо загадковим. Зокрема, «батько історії», якому ми завдячуємо першими повідомленнями про кіммерійців, вважав їх вихідцями з Азії. Ця думка поділяється переважною більшістю істориків минулого й сучасності.

Проте ми не можемо не сказати, що дехто з українських істориків заперечує цю Думку, вважаючи, що кіммерійці походять із середньої Наддніпрянщини, де вони спочатку займалися землеробством і вели осідле життя. Робиться припущення, що кіммерійці із землеробів стали кочовиками, а це потребує великих площ для випасу худоби, що і штовхнуло їх до активної колонізації степових просторів - від

Тема г.

ЖЛВНІСГЬ ДОБИ АНТИЧН РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧ

48

НАРИСИ I ІСТОРІЇ VKI'Alllf. '.KOMI ДП'ЖЛВОТВОЇ'ШІІЯ

49

6ІЛЯ ВИТОКІВ

Дунаю до Кубані та, зрештою, і Кримського півострова.

Щоправда, не зовсім з'ясованою є причина, яка спонукала кіммерійський етнос змінити свій попередній стереотип господарської діяльності. Це робить висловлене припущення щодо автохтонності кіммерійців, в кращому разі, гіпотезою.

ЗІ

Скіфія

С"

V_c

Що ж до особливостей державної системи кіммерійців, то, як зазначає Н.Полонська-Василенко, кіммерійці «були першим народом, який мав царів, їхні царі були племінними ватажками...»1.

*КІФИ - загальна назва

-основних племен Північного Причорномор'я, що мешкали тут з VII по III ст. до н.е. Етнічне походження скіфів викликає також неоднозначні припущення, проте більшість науковців схиляється до думки, що вони пов'язані з північноіранськими племенами, якщо судити за мовною належністю, та споріднені з сарматами й •саками, якщо судити за ознаками матеріальної та духовної культури.

Є також спроби пов'язати скіфів із слов'янами. Ця думка грунтується на нечіткому виокремленні

Тім* 2.

'жлвтсть ДОБИ АНТИЧНОЇ

РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧІ

слов'ян з-посеред скіфських племен у Геродота, а також поділу скіфських племен, серед яких зустрічаємо так званих «скіфів-землеробів», що нібито були слов'янами.

Проте наука чітко з'ясувала початок скіфської історії, яка позначена війнами з кіммерійцями та витісненням останніх у VII ст. до н.е. з території Північного Причорномор'я.

Від самого початку своєї появи в Криму та Над-чорномор'ї скіфи ведуть активну войовничу політику супроти своїх сусідів. Витіснивши кіммерійців, скіфи почали вклинюватися в передньоазійські держави.

Окреслюючи територіальні межі скіфської держави, історики включають до неї степовий Крим, територію між Доном і Дунаєм, але при цьому роблять застереження, що північна, межа скіфського розселення не з'ясована.

Геродот описує кілька племен, з яких складалася Скіфія: це так звані «царські скіфи», які займали панівне становище в державі, скіфи-кочовики, а також скіфи-землероби та скіфи-орачі, що займали підлегле становище.

Початковий скіфський племінний союз, очевидно, мав характер військової автократії, яка під впливом процесів класоутворення та торгово-економічних, військових і політичних відносин із своїми сусі-

51

50

дами перетворюється на рабовласницьку державу на чолі з царем.

Отже, військова автократія закономірно переходить у систему монархічного, а не демократичного типу. Влада царя була спадковою й обожнювалася, хоча вона й не була абсолютною, бо обмежувалася з боку ради скіфських племен (союзу) та народного зібрання (віча).

Таким чином, влада скіфського царя носила ознаки швидше «варварської демократії», ніж «східної деспотії».Соціальну структуру скіфського суспільства, де провідну роль відігравала аристократична верхівка, становили військові, дружинники та жерці; найчисленнішою верствою були раби.

Савромати

Т ТЕ СПІЛЬНА назва іра-J—Цномовнйх племен, які

розселялися, починаючи із III ст. до н.е., в євро-азійських степах від Тоболу і аж до Подунав'я.

Савроматський союз племен як державне утворення виник на основі об'єднання так званих савро-матів - кочовиків, що мешкали спочатку десь у VII-IV ст. до н.е. в районі Приуралля.

ІШ1Я В:ІГ!Ж1В

За деякими етнічними ознаками савромати близькі до скіфів і саків, нагадуючи останніх близькістю мови та деяких елементів культурного побуту.

Для суспільного ладу савроматів характерною була провідна роль жінки, що є, можливо, залишковою формою матріархату. Грецькі історики, які описували життя й побут савроматів, характеризували останніх як «керованих жінками».

Матріархальні мотиви в суспільному житті савроматів добре підкреслюються археологічними знахідками, зокрема, про це свідчать могили багатьох жінок із зброєю, жрецькою атрибутикою тощо.

Приблизно з V ст. до н.е. окремі племена савроматів почали тіснити скіфів на сході, перетинаючи кордон, що їх розмежовував, - річку Дон.

У IV-III ст. до н.е. у савроматів відбувся процес руйнування родового ладу й перетворення його на ранньокласове суспільство. Панівне становище в державі, що утворилася, зайняла родоплемінна знать, військові вожді та їхні дружини.

Утворивши державу, савромати повели активну міжнародну політику, у 179 р. до н.е. савроматський цар Гатал примкнув до союзу малоазійських держав. УІ ст. до н.е. савромати були спільниками понтійсь-кого царя Мітридата VI в його війні проти Риму.

Приблизно з цього часу колишня територія Скіфії на картах, складених античним ученим Аг-ріппою, починає називатись Сарматією. Власне, cap-мати, - це одне з племен Савроматського союзу, яке

52

НАРИС И і ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ЛГГЖЛВОТВОРЕННЯ

53

посідало в ньому провідне становище. Тому інколи савроматів на загал ототожнюють із сарматами.

Одначе політична гегемонія савроматів у Північному Причорномор'ї була підірвана у III ст. н.е. навалою готів, а в IV ст. н.е. остаточно знищена гунами. Подолані Гунами, савромати стали активними учасниками процесу Великого переселення народів, яке досягло Європи та Північної Африки. На Північному Кавказі окремі групи савроматсь-ких племен злилися з місцевим населенням, зокрема, осетинами, зберігши там навіть основу своєї мови.

Міста-держави північного

Причорномор'я та Криму

'ГП

ПРИБЛИЗНО в ті ж самі [часи, коли відбувалася скіфська експансія в Північне Причорномор'я, в цих місцях розпочинається також грецька колонізація. На відміну від скіфів, котрі проникали великим масивом кочових племен, займаючи суцільну територію, елліни-колоністи приходили в інший спосіб, а саме - невеликими загонами, відтворюючи на міс-

цях свого розселеня звичну для них систему поселень і господарювання. Такою господарчою й водночас політичною системою був поліс - своєрідна форма со'уально-економічноїта політичної організації суспільства, характерна для Стародавньої Греції та, певне ю мірою, Стародавнього Риму.

Полії складався не лише з міської частини населення, ле й сільської, які разом становили місто-державу.

Для полісної системи властивою була демократична структура влади, хоча цей демократизм мав свої особливості, оскільки право голосу в ній мали лише так звані «повноправні громадяни», тобто представники чоловічої статі, визнані на основі правових норм античності повноправними суб'єктами всіх видів діяльності і власності. Останні, маючи активне право голосу, обирали зі свого середовища різного роду «ради», «суди», «керівні посади» в державному апараті. Виборність була суттєвою ознакою полісної демократії, але це не єдиний її атрибут. Другим таким атрибутом були «народні зібрання», які виконували функцію органу управління.

Політична ситуація в полісі залежала від розподілу сил, які власне й визначали характер влади - чи то як олігархічної, чи то як демократичної. Розподіл політичних сил визначався впливом торгово-ремісничих кіл, сільських працівників та родової знаті.

Одним із перших міст-держав, що виникли внаслідок еллінської колонізації Північного Причорно-

Міста-держави

північною

Причорномор'я

К

ІІЛІ'ИІ И ) ІГІОРИ УКІ'ЛІІК ЬМ>1<

54

мор'я та Криму, була Ольвія, заснована в першій половині VI ст. до н.е. переселенцями з Малої Азії. Місто розташовувалось на Бузькому лимані.

Найкращі часи Ольвії припадають на V-III ст. до н.е. Про державний статус цього міста може свідчити те, що воно карбувало власну монету, переважно срібну або мідну, рідше - золоту.

Система політичної влади в Ольвії кваліфікується як рабовласницька республіка, де існувала законодавча (народне зібрання), виконавча (колегія) і судова влада. Проте провідну роль у діяльності полісу відігравала родова аристократія, яка мала велику власність і послугувалась рабською працею.

Ольвія певний час перебувала в торгово-економічних зв'язках із сусідніми скіфами, а пізніше -сарматами.

Починаючи з II ст. до н.е., поліс потрапляє в залежність від скіфської держави. В середині І ст. до н.е. Ольвія стає жертвою набігів, які фактично зруйнували її. Після цього місто хоча й відродилося, проте вже ніколи не досягало своєї колишньої могутності. В етнічному складі населення збільшується скіфський прошарок, заможна частина якого навіть допускається до управління полісом.

У II ст. н.е. Олььія потрапляє в розряд римських провінцій. Загальний кризовий стан імперії, вже наявний в цей період, спричинений як внутрішніми, так і зовнішніми причинами, зокрема, тиском варварів на провінції, призвів до того, що з III ст. н.е.

СЧ7 rrv:._-Тмм 2. 'ЖАВНІСТЬ ДОБИ АНТИЧНІ

в житті Ольвії розпочинається криза, яка в IV ст. н.е. приводить до повного її занепаду.

Трохи пізніше, а саме в V ст. до н.е., виникає, але вже на території південного Криму, Херсонес Таврійський, також заснований греками як місто-дер-жава. Нг відміну від Ольвії, де домінували риси аристок -етичної республіки рабовласницького типу, в '.ерсонесі від самого початку переважав тип демокра. ичної республіки, що існувала тут, починаючи з / і до І ст. до н.е. Проте в подальшому характер державності тут змінюється, і з І по IV ст. н.е. Херсонес стає аристократичною рабовласницькою республікою. В цей час він переживає спочатку залежність від Риму - до IV ст. н.е., а починаючи з IV ст. і аж до XV ст. Херсонес фактично є частиною Візантії.

З IX ст., остаточно втративши ознаки міста-дер-жави, Херсонес вступає в безпосередні зв'язки з Києвом як столицею новопосталої держави східного слов'янства. Він відіграє роль своєрідного культурного посередника на ранніх етапах Київської Русі між нею та Візантією. Як відомо, саме тут, у Херсонесі, київський князь Володимир прийняв хрещення особисто, поширивши потім його на всю свою державу.

У подальшому Херсонес зазнав на собі долі всієї Візантійської імперії. Спочатку, у 1299 p., місто було зруйноване кочовиками-ногайцями, а в кінці XIV ст. його остаточно знищив Єдигей.

Міста-дсржави

північного Причорномор'я Крими

57

її rnoi І и її Іти укрлін<: '.

ДІ Г* ':"П «І " І ПІ! і!

56

Боспорське царство

ГС

[РОТЕ в історії еллінсь-Ікої колонізації Північного Причорномор'я та Криму ми зустрічаємо не лише поодинокі міста-держави, на зразок Ольвії чи Херсонесу. Уже в V ст. до н.е. на Керченському й Таманському півостровах внаслідок об'єднання кількох грецьких колоній виникає велика антична рабовласницька держава Північного Причорномор'я - Боспорське царство із столицею Пантикапей (сучасне місце розташування Керчі).

На відміну від демократичних та республіканських традицій полісної системи, Боспорське царство стає втіленням монархічної традиції династичного зразка. Очевидно, тут виявився вплив іншої політичної традиції, втіленням якої на той час була Персія, що ворогувала з Грецією.

Спочатку, від 480 до 438 pp. до н.е., царством правила грецька династія Археанактидів, котру потім заступила династія Спартакидів, що правила триста років.

У першій половині IV ст. до н.е. до складу Бос-порського царства ввійшов увесь східний Крим, де на той час укорінилися скіфи, а також землі Тамані, Кубані та східного Приазов'я з їхніми племенами.

Боспорське царство вело активну торгово-економічну політику, виробляючи та експортуючи зерно

І І.'ІЯ ВИ lUKIh

до Греції та Малої Азії. Натомість предметом імпорту виступали вироби з кераміки, зброя, прикраси, вино тощо.

До складу Боспорського царства входили, окрім Пантикапею, такі міста, як Феодосія, Фанагорія, Та-наїс тощо.

Як уже було зазначено, для державного устрою Боспора властивим було концентрування верховної влади в одних руках. Верховний правитель носив титул архонта грецьких міст і царя місцевих племен. Йому належала вся законодавча й виконавча влада в державі. Починаючи з III ст. до н.е., правителі Боспора почали титулуватися царями.

Держава готів

Е

ТНІЧНИЙ масив цієї держави, що виникла в перших століттях нової ери в районі Північного Над-чорномор'я, становили племена готів. За переказами, які належать такому історику античного світу, як Іордан, котрий описав життя та побут готів, за мовою вони були близькі до північних германців.

58

59

Походження готів остаточно ще не з'ясоване, але основні суперечки щодо їхнього етногенезу зводяться до питання, чи були готи автохтонним населенням Надчорномор~я, чи вони прийшли в ці місця з районів південного узбережжя Балтики. В усякому разі, свідчення античних істориків, таких як Пліній, Таціт, Птолемей, - говорять про те, що в пошуках більш родючих земель та під натиском північних племен готи з'явилися в Приазов'ї внаслідок колонізації цих територій.

Ці повідомлення підтверджуються також численними археологічними розкопками, які засвідчують поступовий рух готів із північного заходу на південний схід.

Осівши на землях Північного Надчорномор^я, готи змішались з племенами, які тут мешкали. В основній масі це були скіфо-сармати. Ось на такому, доволі строкатому, етнічному грунті постала держава готів, яка являла собою типове ранньосередньовічне королівство. Зверхником у готській державі був вождь, так званий «конунг», який поєднував у своїй особі політичну, адміністративну й військову владу.

Одним із постійних промислів готів були війни зі своїми сусідами. Це потребувало неабиякої централізації влади, атакожвміння налагоджувати дипломатичні та політичні зв'язки зі своїми спільниками, оскільки з деякого часу основним об'єктом військової експа.нсії готів та їхніх союзників виступає

Римська імперія, зокрема її Балканська периферія та Мала Азія. Внаслідок вдалих походів готи змусили Рим зробити деякі територіальні поступки. В першу чергу, імперія змушена була поступитись Дакією, що сталося 271 року.

Історики відзначають позитивний вплив на розвиток культури готських племен більш високої культури елліністичних полісів, з якими готи перебували в різних зв'язках і стосунках.

Не зовсім з'ясованим є питання розподілу готів на дві гілки: так званих вестготів й остготів. Зокрема, останні колонізували південну територію сучасної України на схід від Дністра, в той час як перші, тобто вестготи, розташувалися на землях нинішньої Молдови та Румунії. Після цього розподілу остготи утворили нове державне об'єднання, щось на зразок строкатого міжплемінного альянсу, до складу якого ввійшли не лише степові племена на чолі з Германарі-хом, але й лісостепові племена слов'янського походження. Проте цей союз виявився нетривким і в 375 р. під тиском гуннів був ущент розбитий. Після цієї катастрофи остготи були витіснені з території Північного Надчорномор'я. Частина з них опинилася на території Криму, утворивши своєрідний етнічний релікт у вигляді так званих «кримських готів», а решта подалася далі на захід, у район Паннонії та периферійних земель Західної Римської імперії, яка тоді доживала свої останні дні.

Подальша доля остготів пов'язана з їхнім І

Держава готів */-*..—.'•-.—

Ер>>ж:й»,-..,-'х А *«?7pV?

61

60

НЛРИГИ 1 ІСТОРІЇ УКРАЇНІ ЬКОГО .'!' РЖЛВОІІКіРЕНІІИ

буванням в Європі, де вони в кінці V ст. утворили

досить-таки велике за розмірами королівство на

руїнах Західної Римської імперії. Столицею

цієї варварської держави стало

місто Равенна.

Державність антів

"РОЗПОВІДЬ про держав-J. ність антів повинна розпочинатись із походження назви східнослов'янських племен, які під цим етнонімом зустрічаються у візантійських хроніках IV-VII ст., а саме у Прокопія, Іордана, Менендра, Феофілакта та інших.

Точні межі розселення антів ще не з'ясовані, проте відомо, що вони жили в лісостеповій частині сучасної України. Це збігається за часом і місцем розташування з так званою «черняхівською культурою».

Український історик М.Ю.Брайчевський висловлює припущення, що антські племена лісової зони ІV-VI ст. жили ще за умов первісно-общинного ладу, в той час як їх південніші одноплемінники, що мешкали на межі лісу й степу, очевидно, вже знали класове розшарування, що відповідно породжує появу державних інститутів для захисту класових інтересів і регулювання суспільно-майнових відносин.

1,1 ІЯ ВИІОКІН

«Соціальна диференціація давньослов'янського суспільства зумовила зародження й формування перших політичних об'єднань типу примітивних імперій, - пише історик. - Близько II століття н.е. утворилися два великі об'єднання такого типу - Антське на сході й Словінське - на заході»2.

Майнове розшарування серед антів лісостепової смуги простежується в багатих «антських скарбницях», де знаходять у великій кількості монети та ювелірні коштовності.

Згідно з повідомленням візантійських істориків, у антів існувало рабство, а основним джерелом постачання рабів були військовополонені. При цьому форми рабської залежності в антів були дещо м'як-шими порівняно з візантійськими.

Стосовно характеру державності антів існує думка про те, що державотворення тут розпочалося лише десь у III-IV ст. Проте цей процес тут не завершився, хоча відомо, що за типом державність антів дещо нагадувала владні структури князівсько-дружинної аристократії часів Київської Русі.

В історичних джерелах згадуються антські князі або «рекси», як їх називали. Зокрема, Бож, Ардагаст, Пірагост. Відомі також імена політичних та військових сановників: Мезамир, Ідарій, Келагаст, Добро-гаст, Всегорд та ін.

Маючи досить сильну військову організацію, анти вели успішні війни із своїми сусідами. Зокрема, вони завдали поразки готам у IV ст., які мали, як ми

Розділ 2

62

КНЯЖА ДОБА

Ч І К І •• ЇМ'* ЛІ

• ПІ VM'MIH ;< І ВІЧ'І |,!:>|

знаємо, в цей час свою державу у Північному Причорномор'ї.

Разом із близькими до них склавінами (слов'янами) анти VI ст. розпочали наступ на Балкани/ вступаючи в сутички з візантійською імперією. Наслідком цих дій була слов'янська колонізація Балкан, у якій анти брали безпосередню участь.

З кінця VI ст. зі сходу накочуються хвилі тюркських Народів-кочовників, які стикаються на території України з антами. Є припущення, що аварська експансія привела до занепаду антської держави, і вже в VII ст. замість антів з'являється нове, ширше об'єднання племен під назвою Русь. Таким чином, антську державу слід розглядати як одну з ранніх форм державності, що виникла на етнічних землях України, певною мірою, можливо, навіть як прояв протоукраїнського державотворення.