История государства и права

ГЕРШ між повести розмо-Іву про державотворення на теренах України, очевидно, є необхідність розглянути питання про походження та етнокультурні особливості українського народу. Адже без вирішення, бодай в загальних рисах, цього питання чиє сенс приступатись до інших, які є похідними віц нього? Ясна річ, що ні. Отож, передусім ми хочемо привернути увагу до складних й остаточно не з'ясованих наукою проблем українського етногенезу.

Що є характерним для низки питань, пов'язаних з історією українського етносу?

У першу чергу - це надмірна заідеологізованість і заполітизованість, здавалося б, суто наукової проблематики, з якою пов'язаний цілий комплекс таких

І.пя ви [окіп

наук, як археологія, історія, етнографія тощо. Суб'єктивізм, що довго панував у галузі витлумачення українців як своєрідної етнічної групи серед кола слов'янських і, особливо, східнослов'янських народів, спричинений історичними обставинами, а саме тим, що на рубежі XVIII-XIX ст., коли почала виникати наукова історіографія, український етнос перебував у складі держав, які нав'язували йому не лише свою політичну волю, але й історичну свідомість. Отже, історія, що мала статус офіційної науки, стосовно українців писалася не українцями, а, більше того, їхніми прихованими чи відвертими поневолювачами. За таких обставин, звичайно, наївно сподіватися на співчутливе й об'єктивне ставлення до вивчення «українського питання».

Як наслідок, історики, які репрезентували офіційну точку зору державної влади, пануючої на Україні, - в першу чергу, польські та російські - намагалися довести, що українці - це «зрусифіковані поляки» чи «полонізовані росіяни»: Такий погляд на визначення українського етносу був особливо популярним у XIX ст., одному із найтяжчих в історії українського народу. Проте й сьогодні, принаймні на рівні буденної свідомості та масових стереотипів, такий упереджений погляд на суть справи не подолано. І проблема тут, як на нашу думку, не лише в «злій волі», небажанні визнати очевидні речі, а у великій плутанині, яка досі панує тут. Щирі люди, які б хотіли розібратися в цій проблемі об'єктивно,

24

25

Проблеми етнологічної реконструкції

звернувшись до авторитетів, скажімо ХІХ-поч.ХХ ст., не знайдуть для себе чіткої відповіді. Вони потраплять у полон теоретичних дискусій, за якими легко вгадуються ті чи інші політичні та ідеологічні уподобання.

Не можна, звичайно, уявляти собі справу такою, Що українці не намагалися створити про себе альтернативну історичну думку, яка б протистояла офіційній. Така історіографія дійсно існує, й вона має гідних представників, науковців європейського рівня. Це, в першу чергу, М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський, Д.Яворниць-кий, Д.Баталій та інші. Були в минулому й серед РОСІЙСЬКИХ учених-істориків такі, що зацікавлено і сумлінно ставилися до вивчення української історії. Це, насамперед, професори І.Срезнєвський, О.Єфи-менко, А.Пресняков та інші.

Завдяки творчості цих та багатьох інших істориків, етнографів, лінгвістів і фольклористів вдалося повернути українцям їхню історичну пам'ять та відродити національну свідомість, деідеологізувати питання походження українського етносу. *.;

Тема 1.

УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС ТА ЕТНОНІМІЯ

'/V,

' *Іг ^;

.У ".fv У-

f*-, " ': •

РУГА особливість, з якою пов'язане вивчення українців, - це суто наукова проблема, яка випливає із особливостей історичного пізнання. Як відомо, історична наука потребує писемних джерел, які б засвідчували it)й чи інший процес. У разі, якщо немає писемних свідчень, на допомогу приходять фольклорно-етнографічні дані, частина яких матеріалізована в побуті, речах повсякденного вжитку, а частина існує як духовна реальність етнічної культури - у мові, пісні, казці, епосі тоїцо. Але в такому разі, як правило, виникають проблеми більш-менш точної фіксації появи даних явищ у часі. Пам'ять нерідко не зберігає цього важливого моменту, якщо він не зафіксований письмово.

Найкраще зберігаються в археологічних шарах культури уречевлені залишки предметів приватного користування чи, навіть, цілі комплекси будівель, культових споруд, час появи яких до того ж сучасна наука в спромозі досить чітко визначити. Проте, якщо йдеться про надто давні часи, про які не збереглося (чи, принаймні, поки що не відомо) ніяких писемних згадок, свідчень, їх важко етнічно ідентифікувати.

Якщо говорити конкретно про український етнос, то саме до такої дискусійної теми щодо етнічної

27

НАРИСИ і 1C ІОРІІ УКРАЇНСЬКОГО

ді РЖ лвотворпіия

належності слід віднести «трипільську культуру». Як відомо, честь першовідкривача в кінці XIX ст. цієї унікальної археологічної пам'ятки належить видатному українському археологу Вікентіеві Хвойці. Реставраційні роботи житлової забудови та, особливо, їх зовнішнього оформлення, - розмальовані стіни на манер хат українського Поділля, - вказують на певний «етнографічний» зв'язок «трипільців» і їх наступників, у даному випадку слов'янських племен та українців. Це дало підставу історику-архео-логу В.Петрову поставити в прямий зв'язок етноге-нез українців з мешканцями трипільської культури1. Проте, відомо, що «трипільці» з'явилися на ук-раїнських землях ще в дослов'янську добу. Сучасні наукові дані свідчать про те, що час існування Три-пілля - це V-1II тис. до н.е., в той час, як слов'янський етнос склався в північно-західних землях України десь у ІІ-І тис, до н.е., і з нього потім виникли різні гілки слов'янських народів, у тому числі й українці. Отже, виходить, що за етнографічними ознаками трипільська культура дуже близька й подібна до української, проте повністю ототожнити їх наука не наважується.

Так само в науковій літературі ще дебетується питання про етнічну спорідненість антів і українців. Анти - це східнослов'янський союз племен, що утворився у IV-VI сі i.e., а потім розпався під впливом зовнішніх втог."'сій-, зокрема, аварів у кінці VI ст. Востаннє візантійські №.срг.::л подають згадку

ьпн випіків

про антів під 602 р.

Археологічне доба антів збігається з так званою «черняхівською» культурою, етнічна однорідність якої також викликає певні дискусії серед науковців.

М.С.Грушевський вважав, що українські племена, до яких він відносить сіверян, полян, древлян, ^Іулібів, з'являються в нинішньому українському Поліссі з середини першого тисячоліття нашої ери, поширюючись на середнє Подніпров'я, басейн Дністра, Південного Бугу, а також у східних районах Дону.

Полемізуючи з представниками російської офіційної історіографії, в першу чергу, з погодінською концепцією походження українців, він писав: «Відома дискусія про те, чи належить населення Подніпров'я в Київську добу до українського племені, чи це було плем'я великоруське, яке потім, в татарську епоху, емігрувало на північ і було заміщене новим українським населенням із Західної України, - не має під собою ніяких конкретних підстав; не має ніяких причин виключати населення Київської області чи всього середнього Подніпров/я із українського розселення VI-IX ст. і зараховувати його до великоруської чи «среднерусской» колонізації. Але українське населення середнього Подніпров'я з другої половини XII і потім в XIII ст. без сумніву відпли-

29

28

вало звідси на північ і захід, і в XIV і потім знову у

XVI ст.» Як бачимо, «українське питання»

зачіпає й більш пізні часи, а не те що

такі епохи, як трипільська

чи антська

доба.

п:

Сучасні потрактування базових понять етнології

[евну плутанину у вирішення проблеми вносять і деякі суто теоретичні міркування, які торкаються визначення понять. Йдеться про такі поняття, як «етнос», «народ», «народність», «нація».

Тема 1.

УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС ТА ЕТНОНІМІЯ

А. -Г *

За традиційною схемою етноісторичної науки, яка панувала довгий час у марксистському суспільствознавстві, етногенез будь-якої нації включав кілька стадій розвитку. Перша - родо-племінна, з якої виникає етнічна спільність як така. Наступна стадія - це утворення народності - більш широкої спільності людей, яка об'єднує різні племена й надає їм певних характерних рис етнічності. Народність є передумовою для появи вищої спільності людей, що утворюється за умов дії спільного економічного ринку, який об'єднує різні племена, народи та народності в націю. Починаючись, таким чином, із дії

економічних факторів - централізуючої сили ринку -творення нації, згідно з цією концепцією, завершується політичне як національна держава.

Ось така загальна схема етногенезу накладається на ті чи інші народи, й у такий спосіб визначається «рівень» їхнього національного розвитку.

Якою ж виглядає, виходячи із зазначених настанов, історія українського народу або етносу?

Не будемо аналізувати позицій, які відверто демонстрували ідею української нації як молодої, що остаточно сформувалася лише за умов «соціалізму». Вони доволі відомі, а їх аргументи спростовані обставинами часу. Звернімо увагу на теоретичні публікації з даного питання останнього часу, зокрема монографічне видання істориків В.А.Смолія та О.І.Гуржія «Як і коли почала формуватися українська нація» (К., 1991).

Уже у вступі автори задекларували свої методологічні принципи у такий спосіб: «у праці використано традиційний понятійний апарат, прийнятий більшістю вчених країни. Автори виходять з того, що народність є продуктом феодального способу виробництва, і її характеризують такі ознаки, як спільність мови, території, господарства й культури, а також наявність рис характеру господарських зв'язків, етнічна самосвідомість. У процесі переходу від феодалізму до капіталістичного ладу ці ознаки кристалізуються і стають визначенішими, наповнюються ширшим якісним змістом, тобто народність

'учасні потрактування базові понять етнології

зо

31

ІІМ'ИСИ І ІСШГІІ УКГМІК ЬМІІО

дггжлвотворціня

переростає у вищу етносощальну спільність, якою є нація. Остаточно та чи інша нація конституюється з утвердженням буржуазного суспільства. Цим загальним закономірностям підпорядковувались етносо-ціальні процеси і на Україні, де в другій половині XVII-XVIII ст. відбувалось інтенсивне формування капіталістичного укладу та відповідні зміни у надбудовних інституціях тогочасного суспільства»4.

Як видно із наведеної цитати, автори цілком поділяють у питаннях етногенезу принципові настанови марксистсько-ленінської теорії, у відповідності до яких класичну дефініцію понять «народність» і «нація» дав Сталін. Тут, як на наш погляд, дещо змішані поняття «етнос» і «соціум», тобто реальності, які є, звичайно, взаємодіючими, але не у такий спосіб, буцімто розвиток соціально-економічних формацій веде до безпосередніх змін Б етнос: як соціально-психологічній, мовно-культурній, релігійно-побутовій тощо спільності людей. Якщо ж пристати на точку зору «соціального детермінізму» етнічних процесів за схемою «причина-наслідок», то ми змушені будемо визнати і той факт, що приєднання України XVII ст., яка переживала в цей період «інтенсивне формування капіталістичного укладу», до Росії, де йшли процеси поглиблення феодальних відносин і покріпачення селян, є однозначно негативним кроком, бо етнос мусив із більш прогресивних відносин переходити до консервативно-реакційних. Проте такого висновку прибічники теорій

Тема ї.

УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС ТА ЕТНОНІМІЯ

ЫЛЯ ВИТОКІВ

«феодальної народності» та «буржуазних націй» не роблять. Бо очевидним є і наступний парадокс, а саме: виходить так, що нібито українці, які перебували в стадії формування нації, опинилися невдовзі перед загрозою асиміляції російською народністю. Адже буржуазні відносини в Росії, й це загальновідомо, почали формуватися лише з XIX ст., а особливо інтенсивно - тільки у другій його половині після скасування кріпосного права. Історія знає, звичайно, поглинання націями народностей, проте зворотнього процесу, здається, ні. Так загальнотеоретичні схеми, доволі умоглядні й вироблені під певну ідеологію, спростовуються чи потрапляють у суперечності, коли вони відірвані від реальної основи.

Якщо ми говоримо про етногенез, то такою основою є, в першу чергу, національна культура в усіх вимірах і площинах існування та розвитку. Саме цей факт доводить, що український етнос як історична спільність людей володіє певними, цілком визначеними рисами культури, характеру, мови, побуту, самосвідомості, до того ж є автохтоном на своїй території, має тривалу історичну долю і не може бути розрізаний на шматки суспільно-економічних формацій. Автори зазначеної праці, здається, мали можливість врахувати не лише здобутки, а й прорахун-ки «формаційного підходу» до питань етногенезу, в тому числі й українців. Але вони фактично повторюють ідеї своїх попередників - істориків радянської доби, які твердили, що початком формування

Г.ГІЯ ПИІ'ЖІІ)

33

32

східнослов'янських народів - білорусів, росіян і українців - слід вважати добу феодальної роздробленості Київської Русі, поглиблену монголо-татарською навалою: «Уже в ХІІ-ХІІІ ст. стали вирізнятися первісні ознаки народності, котрі стосувалися як території, так і мови, культури, економіки, побуту та звичаїв українців. Хронологічно це збігалося з феодальною роздробленістю Київської Русі - своєрідним етапом у розвитку натурального способу виробництва. На той час сусідні країни, скориставшись децентралізацією державної влади і ослабленням князівств, поступово загарбують східнослов'янські землі, що ще більше роз'єднує останні. Особливо спустошливих руйнувань зазнали вони під час монголо-татарської навали першої половини ХНІ ст. Наслідком її стало відокремлення південно-західного і західного регіонів від північносхідного»5.

Фактично в даній цитаті відтворюється класична схема «єдиної древнєруської народності», хоча автори у никають цього словоутворення, розпочинаючи свій аналіз походження України із суто соціально-політичного факту - «феодальної роздробленості Київської Русі» та геополітичного - «монголо-татарської навали». Таким чином виходить, що причина появи українського етносу криється не в спадковості його еволюційного розвитку, який, звичайно, вів і до відповідних господарських та політичних змін в його існуванні, а в якихось катастрофічних потрясіннях суспільного ладу, держави тощо.

Тема 1.

УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС ТА ЕТНОНІМІЯ

, .г_> . А- пА

'^т^ ''' ^

учисні потрактування базой понять етнології

- Нагиси

Як на нашу думку, то в даному разі причина й наслідок, структура й функція ніби помінялися місцями, а тому автори цієї теоретичної схеми й не наважуються брати український народ у його цілісній історичній еволюції, який, переживаючи на своїм віку й кризи, й катастрофи, все ж таки залишався народом. Але є й інші міркування з приводу цього ж самого питання. Говорячи про складні взаємини соціальної та етнічної історії східнослов'янських народів, зокрема українців, М.Брайчевський зазначає: «Найприкрішою, однак, є теза про розпад давньоруської народності внаслідок феодальної роздробленості, що певного часу набула популярності в українській історіографії. Так деякі дослідники ладні були пояснювати факт утворення трьох східнослов'янських народів, що з'явилися на зміну єдиній Русі»6.1 далі, спростовуючи усталені ще в сталінські часи погляди на минуле українського народу, і, на жаль, в методологічному плані не подолані ще й сьогодні серед частини українських істориків, М.Брайчевський пише: «Головною помилкою обох концепцій було те, що вони розглядали формування трьох східнослов'янських народів як акт одної дії, як розпад початкової загальноруської спільноти. У дійсності той процес не означав зникнення первинної Русі з історичного кону. Він мав складний діалектичний характер, у якому перепліталися як ди-ференційні, так і інтеграційні тенденції. Етнічний розвиток Русі йшов за схемою: анти - початкова Русь

34

35

VI-VII століть - Київська Русь ІХ-ХШ століть, у першій половині XI ст. від спільного стовбура відгалужується білоруська етнічна спільнота. Головною основою її були Полоцька земля, а також Псков та Смоленськ. У середині та другій половині XII ст. визначилася російська спільнота, територіальним ядром якої стали Суздальська й Ростовська землі. Генетичною базою формування українського народу залишався отой первісний загальноруський стовбур»7. Як видно, тут подається принципово інша концепція етногенезу, котра розглядає українців як автохтонів і наступників етнічної історії антської доби.

Народ і його імена:

до етноніму

«Україна»

РО «антів», так само як і Lnpo «русь», що були в різні часи етнонімами українців, у нас мова буде йти конкретніше в наступних темах, а тому ми одразу переходимо до етноніму (самоназви) «Україна». У науковій та публіцистичній літературі є різні спроби дати інтерпретацію цьому слову, не обмежуючись лише свідченням Іпатіївського літопису від

1187 p., де фіксується перша згадка етноніму-«Україна». Літопис пов'язує його з іменем переяславського князя Володимира Глібовича, який помер, захищаючи край від половців, що дошкуляли тоді нашим-пращурам: «И плакашася по нем вси Перея-славци..., о нем жеОукраина много постона». М.Брай-чевський вважає назву «Україна» похідною від апе-лятивного терміна «країна» як синоніма держави і визначає ареал його поширення в межах Південної Русі, що відповідає сучасній території нашої держави. Проте існували й інші спроби дати тлумачення цьому слову. Одна із них, яку можна вважати суто лінгвістичною, пов'язує його з іраномовним коренем, зафіксованим у літописних джерелах, «Окр», що легко переходив в «укр» і означав «країну орачів», тобто землеробів, якими і були традиційно українці на своїх родючих землях ще з часів трипільської культури. У Литовську добу, починаючи із XIV ст., у вжитку продовжує домінувати етнонім «Русь», що йде від київського періоду історії, а саму Державу нерідко називають Литовсько-Руською, у складі якої, окрім литовців, перебували білоруси та українці.

У добу Речі Посполитої, особливо починаючи з XVII ст., знову набуває поширення етнонім «Україна». Цікавою є історія походження ще одного етноніму щодо українців, - це «Мала Русь», а також «Мала Росія» і похідних від нього «малороси» чи «малоросіяни». Пошлемося на авторитет М.Гру-

Народ і його імена: до етноніму «Україна»

Тема 1. УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС

^1ШйШ1^-ШШ&Ш1^

36

ПАІ'ИГИ і ІСТОРІЇ УКГАІІК ЬКІІІІ) .'Ш'ЖЛвоІВОРГІШЯ

ЬГІЯ DI1IUMH

37

<;;.І,І.,,

>.ia Ч

шевського, який у своїх капітальних історичних працях та окремих статтях прослідковував ту строкату етнонімію, що позначила долю українського етносу. З приводу назви «Мала Русь» історик зазначає таке: «Старе історичне ім'я, створене епохою державного життя, - «Русь», русин, руський, - збереглося на західній Україні, де ця Русь стикалася із Польщею, угорцями, руминами, і не було місця ніяким сумнівам відносно того, кого і що означає це ім'я. Ось чому термін «Мала Росія», що з'являється спочатку у XIV ст. саме в Галицько-волинській державі, імовірно, в зв'язку із означенням (на початку XIV ст.) окремої митрополії для Галицько-волинських земель (що протиставлявся, таким чином, землям, які залишилися в складі старої, київської, митрополії), не привнеся тут, хоча був включений навіть в титул останніх галицько-волинських князів... Старе ім'я «Руси» в західній Україні (Галичині і суміжних областях), в значенні саме українського елементу, збереглося до нинішнього дня. Лише в останній час, внаслідок тих непорозумінь і тенденційних підробок, які кояться за допомогою подвійності цього імені, - що означає то місцеву москвофільську, загальноросійську течію, то руське - великоросійське (яке називається тут для різниці «російським»), - довелось і тут замість цього старого історичного імені прийняти більш нове, але зате визначніше, яке не залишає місця непорозумінню»8.

Отже, історик вказує, що історична назва україн-

Тмм 1.

УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС ТА ЕТНОНІМІЯ

ців - «русин», — збереглася на західноукраїнських землях як етнонім, що відрізняв українців від інших сусідніх народів, в більшості своїй - слов'ян. Слово «Мала Русь» з'являється спочатку лише для назви митрополії - не більше й не менше. Одначе цей термін, за словами М.Грушевського, тут не прижився з причин відсутності достатніх засад, а лишився старий термін «Русь» в його етнічному значенні, тобто самоназви народу. Однак, у зв'язку зі зміною історичної ситуації, що сталася після поділу Польщі, та суспільно-політичних процесів у самій Галичині, довелося, як вказує історик, замість історичного імені взяти більш нове, але зате більш чітке - мається на увазі ім'я «Україна» та «українці». Пізніше, тобто із середини XVII ст., коли Україна увійшла до складу Московської держави, назва «Мала Росія» стає офіційною стосовно українських земель, у першу чергу так званої Гетьманщини або Лівобережної України.

39

38

Ось чому в кінці-кінців над ним поступово брав

перевагу інший, теж місцевий, але значно

популярніший, сприйнятий самим

населенням термін, - «Україна»,

«український»»9.

в:

Етнос, етнонімія і теорія пасіонарності

>ЗАГАЛІ проблема втра-національного імені та набуття інших є відзеркаленням складності історичної долі етносу. Варто це зрозуміти та мати на увазі як одну з методологічних орієнтацій при вивченні складних і суперечливих етноісторичних процесів. Між тим, як показує досвід останніх публікацій, ми або ж залишаємося в полоні старих уявлень, коли починаємо родовід українців із XII ст., покла-даючись на літописний запис, або ж взагалі нехтуємо історичним матеріалом, як це робить, приміром, Л.М.Гумільов. Останній стверджує, що імена (мається на увазі етнічні самоназви народів) взагалі нічого не варті, бо не враховують «мутацій» в етнічній популяції, що відбуваються на основі загальнобіо-логічних, а не соціологічних закономірностей.

Ми не маємо можливості розгортати тут полеміку з оригінальним підходом Л.М.Гумільова щодо проблем етногенезу. Проте зазначимо, що ці ідеї не

Тема 1.

УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС ТА ЕТНОНІМІЯ

бездоганні з точки зору морально-етичних та гуманістичних критеріїв розвитку націй. Суттєвим недоліком «концепції пасіонарності» можна вважати також до певної міри «біологічний фаталізм», що позбавляє людину відчуття перспективи вічності «в роді і народі», адже термін існування етносу в зазначеній концепції обмежений імпульсом «пасіонарного вибуху», інерційної енергії якого вистачає тільки на 1000-1500 років, після чого етнос або перетворюється на «релікт», або ж асимілюється іншими «пасіонарними етносами». При цьому від етносів, які зникли, часом залишаються самоназви, тобто етноніми, які вже не відповідають новому етнічному змістові. Звідси випливає, що будь-яке заглиблення в історичне минуле позбавлене сенсу, бо ми ризикуємо сприйняти за «своє» те, що «нас» абсолютно не стосується, адже сам автор концепції «пасіонарності» зазначає, що «імена облудні».

4ИГ

Державність, етнічність, етнонімія

М

И ПОВЕРТАЄМОСЬ знову-таки до еволюції

етнонімів щодо українського етносу. Після того, як було встановлено початковий зміст терміну «Мала

' -tvi! Державність, етнічність, Q?5r- •>*? "jU'

-^.Sf етнонімія ;?л<~;'-- :J*k-.r :~'Х«ч

40

41

Н [',<Г|І 1 К Id I'll УКРЛІІК

Русь»10, що генетичне був пов'язаний, з одного боку, із відокремленням (і одночасно введенням) митрополичої кафедри в Галичині, слід зазначити те, що відбувається певна конкуренція етнонімів за право визначати український етнос і його територію. Цей складний і болісний процес відбив усю складність історичної долі народу, що з другої половини XVII ст. почав втрачати контроль за значною частиною своєї споконвічної етнічної території, потрапляючи в залежність від своїх сусідів. Це значною мірою позначилося на тій строкатості назв, яку особливо густо зустрічаємо у XVII ст. Так, ті частини України, що відійшли за Андрусівським миром (1667 р.) до Польщі, а це майже увесь правобережний край, стали називатися «полской Украиной» або «заграничной полской областю», а самі люди називались «пол-скіми подданими». Ці назви зникають з історичного горизонту наприкінці XVIII ст., коли метрополія, тобто Польща, сама втрачає незалежність і перетворюється на колонію Росії, Австро-Угорщини та Німеччини. На лівобережігу частину, що відійшла до Росії, Російська імперія наполегливо поширює такі назви, як «Украина малороссийская», «Малая Россия», «Юго-западный край» тощо. Ці слрвоутворен-ня є штучними й віддзеркалюють колоніальний стан України, котра в стихії народного життя не сприймала цих назв, відчуваючи їх неприродну принизливість. А тому, як зазначає М.Грушевський, уже на початку XIX ст. «малороссійские термины» рішуче

Тема І.

УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС ТА ЕТНОНІМІЯ

БІЛЛ НИТОК!»

відкидаються й літературним відродженням, що пробудило національну самосвідомість: «З цього моменту, власне кажучи, питання було вирішено. З подальшим успіхом національної свідомості, по мірі того, як вимальовувалася національна єдність українського народу, зв'язок і неперервність його історичного життя, цей термін (мається на увазі «Україна» - авт.) мусив був поширитися на всю українську територію в дійсності, на все життя українського населення в минулому. Самоусвідомлюючий народ не може залишатися без імені, і коли подібралось одне із означень, яке взяло гору над рештою, воно неодмінно повинно охопити все народне життя на всьому протязі, як би не дивно було, на перших часах, людям, що виросли

з іншою термінологією, говорити про

українського князя Володимира Святого

чи українське населення

Львова, Черновиць...»".

Етнорегіональна топонімія в українській історії

ГАШ ОГЛЯД розвитку [.етнонімії на Україні був би не повним, коли б ми не торкнулися ще деяких назв, що час від часу з'являлися на етнічній Україні,

43

ЫЛЯ ПЧНІКШ

42

а потім зникали. Але в наш час, коли інколи вирують політичні пристрасті навколо «регіональних проблем», дехто, апелюючи до історичної пам'яті, як правило, в куцому її вигляді, намагається поексплу-атувати «регіоналістську» термінологію. Йдеться про такі назви як «Слобожанщина», «Нова Сербія» та, особливо, «Новоросія» чи «Новоросійський край». Щодо так званої «Слобідської України», то про це буде сказано конкретніше в наступних розділах, де висвітлюватиметься безпосередньо пролематика української державності. Торкаючись походження назви «Нова Сербія» або, як інколи її ще називали «Слов'яно-Сербія», слід чітко визначити час, з яким асоціюється поява цієї назви та ті геополітичні обставини, що привели до її виникнення. Насамперед йдеться про активну військову політику російського царизму, починаючи з кінця XVII ст., у стосунках із Кримом та його протектором - Турцією. Ця політика набула особливої сили й цілеспрямованості в середині та в другій половині XVIII ст., коли, як відомо, й було остаточно вирішене «кримське питання» на користь Росії. Але його успіхові передувала політика царської адміністрації щодо створення плацдарму для захисту південних рубежів імперії від кримсько-татарських набігів і для просування в напрямку на Крим. Внаслідок порубіжносгі території, за яку постійно вели протягом віків боротьбу запорізькі козаки та кримські татари, вона залишалася ніби «нічиєю». Ось цей геополітичний вакуум, що

утворився внаслідок спаду активності з боку запорожців та повного підпорядкування Гетьманщини Росії, і вирішила заповнити царська адміністрація військово-колонізаторською діяльністю. Як зазначають В.А.Смолій і О.І.Гуржій: «Господарське освоєння південних степів помітно активізувалось після війни Росії з Туреччиною 1735-1739 pp. Особливо багато поселень з'явилося у межиріччі Дніпра і Південного Бугу... Майже все населення становили українці»12. Проте така українізація Причорномор'я не влаштовувала царизм, і він вдався до більш рішучих заходів щодо колонізації краю: «Одним із них стало розміщення на північних кордонах Запорозької Січі іноземних колоністів. Це були серби, болгари, греки... Відповідно до указу 24 грудня 1751 р.тут було створено так звану Нову Сербію з двох полків, що складалися переважно з сербів та угорців»13. Але заохоченням іноземної колонізації степів адміністративні заходи царизму не обмежувалися. Вони торкалися більш грандіозних планів реорганізації краю і подальшої його інтеграції до складу імперії. Так з'являється у 1764 р. «План про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для їх заселення». Фактично ж ішлося не про «казенні», а про запорізькі землі, які належали козакам і підлягали господарській колонізації, а корінне населення -закріпаченню. Таким чином, можна зробити висновок, що поява на українських землях словоутворень на кшталт «Нова Сербія», «Новоросія» тощо є не що

45

ЛІТЕРАТУРА:

АЛ І'ГИІ І1 І К Hint УКІ'АІНС "ЬКГГО

ЯГГЖАРОІНОГКЛНЯ

інше, як наслідок цілеспрямованої військово-колонізаційної політики царату і ніяк не пов'язана з підкоренням «пустель» та освоєнням «незаселе-них» земель. Не дивно, що невдовзі жертвою такої політики стане сама Запорізька Січ, підступно зруйнована царськими військами.

З»

Етнічна спільнота й етнічна спадковість

Ґ~ТЖЕ, розгляд питання b~Snpo походження та розвиток українського етносу показав його наукову складність. Проте, якщо звільнитися від ідеологічних стереотипів і політичної упередженості, які довгий час негативно впливали на розвиток самої науки в цій ділянці, то ніяка складність не може стати на заваді його позитивному вирішенню. Як нам уявляється, слушною є настанова М.Грушевського, яку слід ще зреалізувати і в науковій, і в навчально-освітній роботі. Це ідея про «зв'язок і неперервність історичного життя» українського народу. Як для цього, то краще користатися науковим поняттям «етнос» або «етнічна спільність», що вбирає в себе духовну, психологічну й антропологічну спорідненість людей на всіх проміжках етногенезу, етапи

6ІПЯ ВИТОКІВ

якого, звичайно, збагачують етнічну картину народу, але не змінюють її до невпізнаності. Етнічна спадковість є різноманітною, але вона триває в складному переплетенні наступності й новаторства, традицій і новацій. Однією із складових цього переплетення є, очевидно, й політична палітра етносу, серед якого особливою характерністю позначена палітра державницької генеалогії. Якою вона є для українців? Про це наша розповідь у наступних розділах книги.

Підкова 1.3 , Шуст Г М /ІОРІДНИК І

істчрії України -Т1-Д -К,!^-

94

Петрор Віктор Похочжемн* укра

інською MJponv - К.., 1992

Лолонська-Василенхо )і. Історія

України. У двох томах - Г.І - К ,

1992

С"молій В.А., Гуржій О 1 Як І кили

почла формуватися українська

нашя - К, 1УУ1

t. Брайчевськмй М.К) Біля джерел * слов'янської аержавногті (Соціаль-

HO-ЄКОНОМІЧНИЙ рОЭВИТОК MfpHS ХІЙСЬКт ІІЛСМСН) - К . 1964 ^

2. Браичевський М Ю КсиспекІ

історії України. Нора концепція ^ // Старожитності. - 1991, ч I-V1

3. Гру шевський М С , Чубичський

М.П- Українське питання - К , 7 1992.