История государства и права

Отже, провідна тема нашої книги - це державність і державогенеза в усіх її історико-національ-них проявах і якостях.

Чому саме так постає питання? Відповідь може бути простою, хоч проблема сама по собі досить складна і під таким кутом зору практично ще ніким

: ^ v ' Проблемне коло '

ї*?-*', ,.• -., '' «/сторїі державотворення»

10

II МЧК И I К ІППІ КГЛІІІІ ЬКОГП ЛІГ* ROIIH ІГІНІІЯ

не порушувалася. Вона полягас в очевидних на сьогодні фактах. Перше - це існування незалежної української держави в сім'ї європейських народів. Друге, власне, пов'язане з першим, але спрямовує наш погляд v минуле. Сучасна наука довела факт існування українців як етносу, щонайменше, з перших століть нашої ери. Це важко довесі й, апелюючи до такого важливого чинника сучасного розуміння етнічності, як самосвідомість, проте існують й інші важливі складові цього феномену - це комгпекс суспільно-побутових явищ, які в сукупності утворюють систему етнічної культури. Остання й е переконливим свідченням існування етносу як суспільно-історичної одиниці, що рухається в Іасі І просторі, тобто розвивається. На певному етапі етногенезу, в разі, якщо етнос не розчиняється серед інших, з'являється державність - політичний орган життєдіяльності етносу, котрий трансформується у націю.

На наш погляд, усі ці моменти, визначені для етногенезу народів, що перейшли із стадії етнічності в стадію націотворення, наявні й в історії українського народу.

Парадокс полягає в тому, що українська історія переважно усвідомлюється як етнічна історія, обмежена рамками лише етнокультурної специфіки, й не усвідомлюється як історія політична, тобто історія державотворення. У кращому випадку, ця остання виступає як яскравий епізод героїчної доби -часів Київської Русі чи Козаччини, не більше й не

вс гуп

менше Так у науково-публіцистичній літературі, а слідом за нею і в суспільній свідомості утворився досить консервативний стереотип про «бездержавність» української нації, що саме по собі є уособленням логічної й теоретичної нісенітниці. Справа в тім, що ^бездержавних» націй взагалі не існує. Державність і є ознакою нації. Проте ніхто не наважується сказати, що українці, скажімо, XIX - поч.

На це можна відповісти таким твердженням. Очевидно, що перед тим, як позбутися державності, українці, під різними етнонімами, наприклад, «козацька нація» у П.Орлика, вже встигли зафіксувати себе в історії. Ідея державності продовжувала жити в суспільній свідомості й протягом бездержавного періоду (кінець XVIII - початок XX ст.).

Водночас, вислід історії українського державотворення с складний і малоонрацьований предмет історичної науки. Зазначимо лише те, що-нинішня територія України як земля українського етногенезу є результат політичного розвитку, в якому етнічна сторінка історії та її політична, тобто військова, Дипломатична, економічна тощо складова не завжди збігаються. На цій території тривалі періоди історії існували етноси, до історії праслов'ян чи слов'ян, юкрема, українців майже не причетні. Ha-

Із

12

приклад, греки, с'армати, скіфи чи готи. Ми знаємо, що ці народи створили свого часу державні об'єднання, які розташовувалися на теренах сучасної України. Виникає питання: куди віднести історію цих держав, знаючи, що народи, які їх створили, давно зникли з історичного кону?

Але, пам'ятаючи про те, що вони перебували в тісному контакті із праслов'янами лісостепової смуги, де відбувався слов'янський і, зокрема, український етногенез, ми не можемо не враховувати їхнього певного етнічного й культурного впливу на наших пращурів. А тому виникає цілком достатня, як на нас, підстава розглядати історію державності Над-чорноморчя, Таврії тощо як державність на території України в дослов'янську добу, відокремивши таким чином етнічну та політичну гілки історичного процесу у відносно самостійні, хоч і тісно пов'язані між собою. Конкретно-історично це буде виглядати так, що древні слов'яни скіфської чи сарматської доби перебували в певних контактах і зв'язках з надчорноморськими етносами. У такий спосіб можна говорити про етнічні впливи греків та скіфів у загальнослов'янському етногенезі. Проте державний лад, політична система, витворені греками-колоніс-тами, скіфами чи сарматами, - це державність саме цих народів, у яких слов'янський елемент грав підрядну роль.

Отже, політична історія має свої особливості. Ось чому, розглядаючи державність надчорноморських,

^ •- '^'-"ЧС'^ ПрОблеІЛНе КОЛО -. - ., - ", .: ,^7

.•^:{\' .> •'.,- '.^-*',-?j? «Історії державотворення» •••. '**,'... ' v.j>*' . •

' '" "

неслов'янських етносів як частину історії державотворення на теренах України, ми підкреслюємо винятково етнополітичний зв'язок, що мав місце в минулому, - це по-перше. А по-друге, цей зв'язок має сенс і викликає наш інтерес тому, що нинішня Україна як держава успадкувала історію й тих народів, які так чи інакше долучилися до її історико-культурного, національного та політичного буття. Наступна низка питань, що викликає науковий диспут, публіцистичний запал і строкатість оцінок, - це відправна точка, звідки слід починати витоки власне українського етносу та його державності.

•f 'T*",.'/-,'"'V7 Проблемне коло л*,-""* -"-•'-.* ' ^'СІЛ^*і "Історії державотворення» tTT^/ . у; ^ Д>- v

Етнічність, як було вже зазначено, не збігається в часі з творенням державності. Ба більше, державність нерідко є свідченням трансформації самої етнічності в її вищу якість - націю, творення якої не обов'язково є підсумком розвитку одного етносу. В іншому випадку такий підхід до націотворення можна було б назвати «етнократичним». В історії знайдеться небагато народів, які мають підстави для моноетнічного розгляду процесу витворення своєї нації. Це, радше, виняток, ніж закономірність.

15

14

>І'ИІ і! ::! Г/» ІІІПІК; Іч НІІЯ

Основні етапи історії української державності

О СТОСУЄТЬСЯ у кра-Іїнців, їхньої етнічної

історії, то початки її знаходимо ще в неолітичних часах. Що ж стосується їхньої політичної історії, тобто державотворення, то ми схильні, слідом :*,а М.Ю.Брайчевським, розпочинати цей процес з антів, тобто перших століть н.е., де чітко зафіксовані політичні структури могутнього міжплемінного союзу, що панував майже на всій території сучасної України й припинив своє існування під дією ще могутнішого зовнішнього чинника.

Отже, початком української державності можна вважати III-VI ст. н.е., хоча українці тоді ще не були вповні диференційованими з комплексу східнослов'янського етнополітичного масиву.

Наступний етап державності в наших землях пов'язаний з ослабленням об'єднавчої ролі загаль-ноплемішюго центру, на кшталт «антського союзу», і появою двох суттєвих моментів. Перший, це чітко означена племінна диференціація, де відокремлюється плем'я полян, державність яких оформилася як «князювання». Другий, це залежність східнослов'янських князівств від інших держав. У даному випадку - це залежність від хазарського каганату. З певною долею умовності цей період в історії української державності можна було б назвати «латент-

вгтуп

ним» періодом, що переходить у явну форму в часи інтенсивного формування Київської Русі, коли створюється могутня східнослов'янська федерація, в основі якоїлежала етнічна строкатість земель, що входили до її складу.

Як відомо, «Україна-Русь» з центром у Києві пережила три етапи розвитку своєї державності. Це період, який умовно можна назвати «варязьким», що тягнеться з часу вбивства Аскольда й до хрещення Русі Володимиром Великим. Його характерна риса - це панування чужоземної політичної еліти з її об'єднавчо-централістичними заходами, внаслідок яких Русь стає нарівні з Візантією у військово-політичному плані.

Другий етап Києво-руської держави починається з хрещення України-Русі. Цей суто ідеологічний захід тим не менш мав глобальні політичні наслідки, створивши прецедент «православного народу», що слугуватиме з часом обгрунтуванням об'єднавчих, по суті, імперських домагань. Тому цей етап позначаємо як «християнський», що викликав до того ж могутнє духовне й культурне піднесення в державі, стримуючи відцентрові рухи в ній.

Нарешті, третій етап - це криза великокнязівської влади й трансформація держави в систему «князівських уділів». Цей період історії української державності позначаємо як «удільний».

Боротьба доцентрово-відцентрових тенденцій, Що час від часу спалахувала в Київській Русі в добу

16

17

«удільщини», штучно переривається геополітичним чинником - вторгненням монголо-татар, що матиме глобальні наслідки для етногенезу та державності східних слов'ян. Зокрема, традиції державності, притаманні Київській Русі, перейдуть до Галицько-Во-линського князівства, що перетвориться з часом у королівство й буде існувати до середини XIV ст. Саме тут збережеться периферійно-європейська система влади й управління, тісний зв'язок із середньовічною Європою, яка вже матиме певну уяву про право та правове суспільство (парламент в Англії, магдебурзьке право).

Натомість колишня периферія Києва - Володи-миро-Суздальщина, - перетвориться на полігон азійського деспотизму. Державність, що розвинеться за тих умов, у вигляді Московського князівства, будуватиметься на принципі самодержавної влади князя, який невдовзі стане царем, а потім - імператором.

Після того, як Волинь, Київщина, Чернігівщина стануть об'єктом литовської експансії, на колишніх землях України-Русі (за винятком Галичини і Закарпаття) виникне нове етнополітичне утворення -Литовсько-Руське князівство.

Основні етапи історії української державності

•..•у.

го князя і до того ж усе більше й більше набувала відвертої пропольської орієнтації, закінчившись у XVI ст. утворенням поліетнічної держави -Речі Посполитої.

Українське суспільство в складі Речі Посполитої було майже не захищене ні економічно, ні політич-но, ні релігійне. Це викликало кризу магнатсько-шляхетської держави, незважаючи на її помірковану конституційність і обмеженість влади монарха. Наслідком цієї кризи став національно-визвольний рух в Україні, що проходив під гаслами соціального, національного та релігійного протесту.

У ході цієї боротьби в Україні сформувався своєрідний тип демократичної республіки - Козацька держава. Наслідуючи давні традиції ще княжої доби, що були збагачені досвідом конституційно-правових заходів періоду Литовсько-Руської державності та Речі Посполитої, Козацька республіка функціонувала як демократична держава, що визнавала виборне право й ознаки розподілу влад.

Проте складні геополітичні обставини та внутрішні суперечності звели нанівець ці досягнення, зробивши Україну здобутком сусідів. Специфіка втрати Україною її державної самостійності полягала в тому, що вона не стільки була загарбана, скільки інкорпорована до складу інших держав - Польщі й Росії -внаслідок певної державно-договірної практики та звичаїв однієї зі сторін порушувати домовленості. В результаті цього на кінець XVII ст. український етнос

Основні етани історії української державності >••

н дд

ИАІ'ИГИ 1 КТОРІІ УКІ'ІШІСЇ.КОПІ ІГРЖАВОТВОПИНЯ

виявився розчленованим на кілька субрегіональних одиниць із різним ступенем залежності.

Найбільший ступінь автономії виявляла Гетьманщина - Лівобережна Україна, яка від другої половини XVII до другої половини XVIII ст. зберігала майже всі ознаки державності, перебуваючи під протекцією Росії.

Окрім цієї території, де тривалий час зберігалось і традиційне козацьке адміністративне управління, існувала частина етнічної території Закарпаття й Буковини-залежна від Австро-Угорщини на правах колонізованої землі; Галичина, Поділля, Волинь - у складі Польщі без будь-яких суверенних прав; Запорозька Січ - у подвійній залежності - від Польщі й Росії, але із своїм козацьким ладом, і, нарешті, Слобожанщина - зі своїм адміністративним полковим устроєм, але в підпорядкуванні Росії.

На кінець XVIII ст. всі землі України були поділені між імперіями, а державність, що досі в тій чи іншій формі все-таки існувала, хоча це і не була повною мірою національна державність, - остаточно занепала.

Отже, можна констатувати, що, починаючи з антського племінного союзу й до скону Гетьманщини, від перших століть нашої ери й до кінця XVIII ст., державницькі традиції в Україні були майже неперервними. У цій тяглості державотворення були підйоми і спади. Останні ми називаємо періодом «латентної», тобто напівсуверенної державності.

вступ

З кінця ж XV1I1 ст. і до початку XX ст. чи не вперше за півтораї исячолітню історію української державності ця традиція штучно призупиняється, і на етнічних '.емлях України панують чужонаціональні держави імперського типу.

Спроба на тлі національно-демократичної рево-люції'1917-1920 pp. відродити державність в Україні зазнала поразки. Проте вона нагадала деякі суттєві національно-політичні архетипи, які засвідчили присутність національної ідеї в українському суспільстві, що за сприятливих умов здатні відродитися й спрямувати свою силу в річище державності - до демократичної республіки з широкими правами громадянина, до конституційного ладу. Причому ці традиції були досить глибокі й заманіфєстовані численними політичними та правничими актами, які й с переконливим доказом того, що духовно, морально й інтелектуально Україна й українці не є «бездержавною» нацією, а швидше народом із складною й драматичною державницькою долею.

Отже, наша мета полягає в тому, щоб осягнути «державницьку долю» України як окреме ящцце, що часто губилося на сторінках історичних Описів, розчиняючись у етнографії, фольклорі, добуті чи соціально-класових боріннях, революційних катакліз-мах. Така робота, наскільки н-,м відомо,, робиться вперше. Тому не виключен' твердження, що не узгоджуються з усталеним;и поглядами на ті чи інші явшца.

На завершення варто додати ще й таке. Зосереджуючи увагу на державницькій ідеї, автори свідомо уникали детального аналізу суспільно-економічного матеріалу, роблячи його фоном для усвідомлення таких понять, як «влада», «право», «конституція», «правління», «режим» тощо, тобто тих, що бес-посередньо характеризують державну систему як таку.

Сподіваємось, що цей досвід подібного видання стане корисним у справі патріотичного виховання молоді на засадах толеранції й поваги до всіх народів, з якими так чи інакше за різних обставин поєднала нас історична доля.