История государства и права

432

433

ІІЛГИГИ 1 ЮІОРП у К "ЛІ IK ЬКЧІО ДКГЖАВОТВОРЕННЯ

зиції класової свідомості. Відтак і російська історія та культура набули дещо здеформованого вигляду. Тим не менше, саме росіяни були свідомо використані тоталітарною більшовицькою владою як засіб фальшивої «інтернаціоналізації», а фактично -русифікації. При цьому всупереч власним ідеологічним настановам експлуатувалася теза про велич і могутність російської культури, її благотворність для неросійських, в тому числі і слов'янських народів.

Отже, хоча російський народ мало що виграв від свого статусу «імперської нації», цей статус не був таким ганебним і принизливим, як становище інших народів. Все це та інше (див. тему 12) надає нам підстави розглядати радянську систему як імперію не стільки національного, скільки ідеологічного типу.

На відміну від імперій першого типу (Британська, Російська до 1917 року тощо), «ідеологічна імперія» приховує етнічне домінування однієї нації над іншою. Вона наполягає на «інтернаціональній дружбі народів>', яка нібито базується на єдності корінних класових інтересів. Проте ідеологічна імперія, яка є витвором відповідної ідеології тоталітарного типу, не може існувати як суто духовна сила. Вона неодмінно спирається на той чи інший етнічний субстрат. І таким субстратом в даному випадку виступив російський народ.

Проте не треба спрощувати, як нерідко робить-

" Л • - ^~ - — Тгня 14. КРАХ РАДЯНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

НОВІЇ II), ДОЬЛ

ся, проблему ролі російського народу в радянській імперії, виставляти його відповідальним за спробу тоталітарної влади створити «нову історичну спільноту» - так званий «радянський народ». Для того, щоб виконувати місію «старшого брата», він мусив трансформуватися згідно з приписами тоталітарних міфів і утопій. Але спроби на практиці здійснити ці проекти виявилися катастрофічними як для російського, так і неросійських народів. Таким чином, ідеологічна імперія, так само, як і національні імперії, виявилася нежиттєздатною. Отже, сумніватися в об'єктивності краху радянської імперії, як дехто це робить і зараз, не варто.

Агонія ідеологічної імперії

Т>ОЗГЛЯНЕМО детальні--L ше останні роки існування радянської імперії. В ті часи, з одного боку, на радикальні зміни всі чекали - неприхований маразм останніх років брежнєвського правління був са'мо-очевидний. З іншого - абсолютна більшість радянських громадян уявляла собі ці зміни у напрямку «наведення порядку», «посилення турботи про простих людей», «поглиблення засад справжнього соціаліз-

435

434 .І >rm ;І < к roril укгмі'гькпгчі

'1ІТЖЛВО1ВОРРПИЯ

му», «боротьби зі спекуляцією та хабарництвом». Ледь не всі найсміливіші інакодумці мріяли про конвергенцію двох систем.

Масовим сподіванням, звичайно, найбільше відповідали дії Юрія Андропова. Останній, ставши у 1982 році Генеральним секретарем ЦК КПРС, посадив кільканадцять чиновників, сказав знамениту фразу, що ми не знаємо суспільства, в якому живемо, випустив нову дешеву горілку і своєю зовнішньою політикою поставив світ на грань термоядерної війни. Саме Андропов започаткував той новий виток гонитви озброєнь, який остаточно підірвав економічну міць системи. Водночас саме за андропівсько-го правління було фактично вщент розгромлено дисидентський рух - хто опинився у таборах, хто - у «психушках», хто - буквально «витиснутий» силоміць до еміграції. А хто й пішов на компроміс з владою з тих чи інших причин. І тут - саме у момент досягнення начебто повної внутрішньої соціальної, культурної і політичної однорідності радянського суспільства - система вичерпала себе. Почалася «перестройка». Чому? Тому, що такою була ідея-фікс Михайла Горбачева, обраного у березні 1985 року новим лідером КПРС? Чи внаслідок міжнародної «масонської змови», як твердить дехто? А, може, спрацювали об'єктивні закони історії?

Звернемося до аналізу глибинних підвалин радянської дійсності. Не претендуючи на вичерпність висновків, хотілося б виокремити деякі з найістот-

Тема 14.

КРАХ

РАДЯНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

.' • К&ІС ,-Гс?-Ч

'•$ЗЙ??л<^.

•^.А'

ПОВНІШ

л ч І; л

ніших моментів, що характеризують соціально-

економічну систему «реального соціалізму».

Передусім - як її назвати?

в:

Що ж було побудоване в СРСР?

(ІДОМИЙ російський економіст і політик Г.Попов запропонував термін: «адміністративна система», обходячи, таким чином, дихотомію «соціалізм-капіталізм». На наш погляд, це вимагає деякого уточнення. Популярна на початку століття теоретична схема, яка зводить типи суспільних устроїв до двох вищезазначених, не охоплює собою всього розмаїття реальності. Дійсно, лад, побудований упродовж XX століття на території колишньої Російської імперії, не є капіталізм, але і не є соціалізм, якщо останній розуміти за Марксом, тобто як післякапіта-лізм, чи, як його розуміють сучасні соціал-демократи - як демократичне суспільство, де гарантовані права людини та її соціальний захист. Те, що було названо «переможним», а потім «розвиненим» соціалізмом, насправді являло собою «замість-капіта-лізм», а у деяких випадках (бо були поруйновані такі загальнокультурні здобутки періоду феодалізму, як честь, етикет, гідність) - ще й «замість-феодалізм». Це була, як уже говорилося у попередніх розділах,

' и < ІСТОРІЇ VKP лшг>. кот

."ІІТ'КЛВОГВІЧ'Г.НІІЯ

436

437

реалізована утопія - тотального контролю і тотальної адміністративно-бюрократичної всеосяжності.

Адміністративна Система - всевладна утопія -протистоїть людині й цивілізації, .бо це - система державно-монополістична. Держава імперського типу, уособлена Сталіним («Господарем», як його називають досі деякі пенсіонери), перебирає на себе безліч функцій, які неможливо реалізувати навіть теоретично: що їсти завтра Іванову, у що вдягатись Петренкові, які книжки читати, а які ні Петерсу, де відпочивати Абдурахманову і чим торгувати Гого-берідзе. Держава, не встигаючи за плином подій, постійно намагається віднайти якийсь універсальний засіб, якусь всезагальну відмичку до всіх проблем: чи то «кадри, які вирішать усе», чи то «кукурудзу - царицю полів», чи то «економну економіку», чи то «всіх підряд - на бригадний підряд».

Державні структури перестали бути надбудовою над економікою; вони намагаються замінити базис, просякнувши все і вся «авангардною організаційною роллю».

ріпником; каста селян, які не мали навіть паспортів; каста робітників, де всіляко пропагувалися і заохочу валис І «трудові династії»; каста військових, у якій син маршала майже приречений на те, щоб бути генералом тощо. Звісно, відбувається і певний взає-моэбм! і між кастами, але в цілому стиль, спосіб життя різних верств населення лишається радикально від* інним. І головне, що визначає цю різницю, -це досп її до розпорядження власністю. До відповідальних посад.

Такий лад надзвичайно нагадує те, що існувало на Стародавньому Сході. Ще К.Маркс проаналізував «азіатські способи виробництва», зазначивши, що вони базуються не на економічних факторах, а на особливому типові влади, насильства, всезагаль-ного рабства, які зв'язують суспільство в єдине ціле. Будь-який власник у такому суспільстві постійно тремтить і чекає «розкуркулення». Натомість справжній доступ до багатств визначається виключно сходинкою в ієрархії влади, яку посідає та чи інша особа. Дійсно: і у давньоєгипетському варіанті адміністративної системи найбільшим лихрм було виключення чиновника з номенклатурного списку.

«Влада-власність», злиття цих двох феноменів -ось що лежало у фундаменті Адміністративної Системи і держав Давнього Сходу. Величезна схожість при різному технологічному рівні. Були п'ять тисяч років тому і свої «колгоспи» (общини колективно пригноблених селян), і державні підприємства, і

439

ІІМ'ЧГІІ )!< НІГІІ У'КІ'ЛІШ ЬКОІО

дм'ж мюіноїч-ішя

жерці-ідеологи. Навіть державні крамниці та перукарні існували. І своя всемогутня служба безпеки охороняла спокій фараона, а водночас була і важливим економічним фактором: треба було організувати працю численних в'язнів на каменярнях. Зовсім як за часів сталінщини: відомство Ягоди-Єжова-Берії і К° стало одним з головних економічних факторів. Без дешевої, майже безкоштовної (точніше, начебто безкоштовної) праці мільйонів в'язнів Система не могла існувати. Як не могла існувати і без постійного страху: сьогодні чиновник з ласки можновладця займає відповідальну посаду у столиці, а завтра з конфіскацією майна його відправляють до Верхньої Нубії (у XX столітті -до Східного Сибіру).

X

Специфіка радянського монополізму

А ЛЕ ОСКІЛЬКИ все ж XX таки радянський режим

виникає з використанням новітніх технологій, оскільки він прагне використати здобутки цивілізації XX століття (і частково йому це вдається), то він є і монополістичним. Монополія виникає внаслідок того, що засоби зв'язку і транспорту дозволяють сконцентрувати в одних руках (можновладця і його

.Н'ЧІПІЯ

'НІГ, Л

апарату) величезні ресурси і людські сили. Ніде у світі, мабуть, не існувало такої концентрації засобів виробництва, коштів та влади, як у радянських відомств. Рада Міністрів була радою керівників монополій, до того ж варварських і транснаціональних (що, як відомо, нехтують інтересами тих народів, де діють) Монополій безконтрольних - бо відсутнє гро-мадяг ^ьке суспільство з його правами і свободами. Ць монополізація має фізичну межу. Вона визначається можливостями людини (помноженими технікою) з однієї точки простежити за функціонуванням ряду підприємств чи організацій. А оскільки велику кількість підприємств контролювати з одного центру неможливо, то і будуються гіганти індустрії. Невелику кількість надвеличезних підприємств контролювати можна, можна контролювати і робітників, зосереджених на підприємствах. Звісно, давньоєгипетським будовам далеко за масштабом до сталінських, але принцип було витримано і тоді: піраміди, палаци, канали... Усе, що вислизає з поля зору монопольних відомств, чи навіть може вислизнути, уже самим фактом свого існування є кандидатом на знищення. Аби не загрожувало стабільності системи.

Специфіка радянського ^?Ґ монополізму

^, •-"„ /Г.~ -««, /•ss^W.'. г W '-З-^ЛзС/

":' V ч "Ь"'""^"— 'ЙІ^

, ^ .v . . .

440

441

IIMVU1I ІІІ ІОІЧІ уКГЛІІІЧ ЧІКчІІІ! ЛІ.Г'АЛВОІНОГГННЯ

Виснаження ресурсів системи

П

РОТЕ науково-технічний прогрес потроху

унеможливлював старий тип керівництва. Нам відомі лихоманкові спроби Адміністративної Системи захиститися - хоча б створенням раднаргоспів. Але всі ці спроби в кращому разі могли привести до стагнації. А болото застою вело до всезагального розкладу, уособленням якого стало сходження на вершину влади «живого трупа» в особі Генерального секретаря ЦК КПРС періоду 1984-85 років К. У. Черненка.

Під час другої світової війни Система зазнала краху - перемогло почуття патріотизму і ненависть до фашизму. Під час війни промисловість забезпечувала фронт технікою не в останню чергу за рахунок порушеня правил і норм Системи; у критичний момент внутрішня воля людей вела до Перемоги над нацизмом.

Повоєнний час показує вичерпаність внутрішніх ресурсів удосконалення Системи. Якщо з досить простою індустрією, де все базувалося на фізичній праці або на використанні спеціалістів, так чи інакше пов'язаних зі старою школою, Адміністративна Система ще справлялася, то зі складним автоматизованим виробництвом - провалилася повністю, їй не допомагала куплена за нафтодолари і добута шля-

•-•^ (-^ ^, •%;-:.^-f-^N -

хом шпигунства електроніка та інші досягнення НТР.

Система органічно не сприймала неординарні проекти вітчизняних учених. Згадаємо, як не вдалося втілити широкомасштабну програму київського академіка Віктора Глушкова щодо повсюдного впровадження автоматизованих систем управління. За проектом Глушкова, управління народним господарством як на макроекономічному рівні, так і на рівні окремих підприємств мало здійснюватися за допомогою єдиної інформаційної і командної мережі з використанням найновіших комп'ютерів. Глушков прагнув повною мірою реалізувати потенції, які теоретично мала планова економіка, за допомогою максимально точного обліку виробничих потужностей і сировинних ресурсів, а також резервів робочої сили, в поєднанні з надзвичайно оперативним управлінням галузями і рівнями єдиного народногосподарського комплексу. Можна вважати, що модель академіка Глушкова була своєрідною «комп'ютерною утопією», яка прагнула опти-мізу вати систему і зробити її економічно і політичне ефективною. Проте вчений не врахував соціальних чинників, в першу чергу - закритості інформації у Системі і постійної боротьби за владу мгж групами номенклатури.

Проте державно-монополістичний лад виявився живучішим, ніж можна було спрогнозувати на початку століття. І причин тому кілька. Передусім Система використовувала політичну спекуляцію на

442

ІІОНІІЧІЯ ;ІШ,Л

443

тисячолітніх ідеалах свободи, рівності, братерства. Сюди треба додати енергію людей, які боролися за свою Батьківщину (як би там вони її не розуміли), а не за Систему, працювали на збереження культури. Зрештою, не останню роль відіграли величезні ресурси: природні, трудові, інтелектуальні. Розтрат-ний принцип («нічого не пошкодуємо для торжества ідеалів»), який з самого початку лежав в основі державного монополізму, з роками дещо змінювався, лишаючись по суті розтратним.

За часів військового комунізму витрачали те, що експропріювали у буржуазії. Після колективізації ще довго трималися за рахунок конфіскованого у «куркулів» та «підкуркульників», використовуючи «соціальне чужі елементи» як дешеву і кваліфіковану робочу силу. Але цього було замало. Довелося на зламі 20-30-х років розпродати за кордоном скарби музеїв; довелося провести «чистки» великих міст (як інакше розв'язати житлову проблему, майже не зводячи будинків?) і, зрештою, за логікою Системи знов-таки довелося нищити найголовніше багатство суспільства - людей, аби розв'язати поточні проблеми. Фараони вимощували живими рабами шлях, по якому транспортувалися кам'яні брили для пірамід -аби легше ковзали. Вимощені кістками зеків, постали і Біломорканал, і московське метро, і заполярні залізниці. Перемога у другій світовій війні війні теж здобута страшною ціною: за одного вбитого противника віддавали чотирьох-п'ятьох радянських солда-

,"~t4:1-r Г-?ь--*~^

тів. Людей не жаліли - аби здійснювалися плани всевладного Господаря, страхітливого «живого бога». (Єгипетський фараон теж вважався, до речі, богом).

Спроби трансформації

Системи після

Сталіна

ГИРІ спроби М.Хрущо-Іва реформувати життя країни були в більшості випадків зведені нанівець і спротивом номенклатури, і непослідовністю самого реформатора. Проте брежнєвщина вже не могла відверто будувати собі підмурок на кістках людей. Не з моральних міркувань, просто праця в'язнів в умовах НТР ставала менш ефективною. Втім, використання каторги, на яку за царизму відправляли лише найнебезпечніших злочинців, тривало весь період «розвиненого соціалізму». Так звані «виправні» колонії, дешева робсила і донині, в незалежній Україні, лишаються необхідним елементом економіки. Звичайно, такого масштабу, як ГуЛАГ, нинішня каторга не має. Бо радянська імперія знайшла в середині 60-х років новий ресурс, за рахунок якого можна існувати: природу. Нафта, газ, ліс ішли за кордон, а назустріч пливло зерно. «Наскрізь про-

444

ІІЛ.ЧІІ

11)141 VKI-,X!Hri,K<

445

гнилий» Захід рятував (не безкорисливо, звичайно) від голоду «розвинений соціалізм».

Отож розбазарювання природних ресурсів, бездумне нищення їх, побудова каскадів ГЕС та АЕС, заводів без очисних споруд, найдимучіших у світі автомобілів - хіба це не торування шляху в майбутнє кістками майбутніх поколінь? Хіба Чорнобиль не засвідчив, що державний монополізм воліє залишити вимирати від незнаних хвороб сотні тисяч людей, ніж «поступитися принципами?» І якщо військовий комунізм існував за рахунок паразитування на здобутках минулого, якщо сталінізм зріс на постійному перетворенні сучасності на перегній, то «розвинений соціалізм» паразитував на майбутньому.

X

Військово-мілітарна складова Системи

В

ІДЗНАЧИМО ще один з найважливіших чинників, який характеризує державно-монополістичний лад. Як і в Стародавньому Єгипті, подібний лад надзвичайно мілітаризований. Без постійної зовнішньої загрози, справжньої чи уявної, він не може існувати. А де взяти величезні кошти на армію? Фараонам було простіше: не було динамічної гонит-

ви озброєнь. У сучасному світі доводиться вдаватися до небезпечних трюків.

Як відомо, група «А» в статистиці радянського часу позначала виробництво засобів виробництва. Але не тільки їх, а й (що приховувалося від народу) танків та ракет. В СРСР не існувало ні справжнього ринку верстатів та комбайнів, ні (тим більше) ринку зброї. Отже, той, хто виробляв верстати й танки, не виробляв товару, не заробляв грошей (якими б не-конвертованими вони не були). Звідки ж було набратися на зарплатню десяткам мільйонів працівників групи «А»? По-перше, за допомогою різних хитрощів пограбувавши того, хто виробляв товари (тобто працівника групи «Б» чи людину «вільної» професії). По-друге, запускаючи верстат і знецінюючи рубль. По-третє, збільшуючи випуск горілки (мізерна собівартість, величезний визиск) і подібних товарів. По-четверте, розпродаючи за кордон національні багатства і дістаючи звідтіля товари широкого вжитку. Останнє відпало з середини 80-х років з падінням цін на сировину на світовому ринку, перше в умовах перебудови, коли трудові колективи почали захищати свої права, теж не дуже легко реалізовувалося. Лишалися верстат і горщка. Отже, різко зростав дефіцит держбюджету, інфляція почала «з'їдати» зароблене громадянами, державна «годівниця» різко скоротился, і значна частина номенклатури потроху почала шукати інших, більш сучасних способів збереження свого панування. І тоді

447

446 iiAi-iuM І к mm укі'.лші ькоіо

,ііржлв(нвоп пня

починається те, що вже отримало в історії назву «перебудова», чи, точніше (якщо не перекладати механічно, а взяти оригінальний термін) «перестройка».

X

Доба горбачовської «перестройки»

Р

ОСІЙСЬКІ видання іншомовних словників і

розмовників поквапилися ввести термін «перестройка» до лексики, так би мовити, інтернаціонального звучання на кшталт «спутник», «союз», «космонавт» і т. ін. Це було зроблено не на пустому місці. «Перестройка» - не просто термін. Це - типове явище суто російського зразка, з істотним присмаком так званої «совковості». Що стосується змісту цього терміну, то він пов'язаний з реформаційною діяльністю, яка в Росії завжди мала специфічний характер.

«Верхи» намагалися європеїзувати країну, «низи» чинили цьому всілякий опір. При цьому «європеїзація» мала на меті запозичення західних технологій без впровадження західних громадських інституцій, принаймні, при показному, демонстративному, декоративному сприйнятті цих інституцій. Єдина суспільна верства, яка могла дійсно сприйняти реформи, - це не «верхи» і не «низи», а «середина». А от її постійно руйнували. В тому числі й реформатори.

МОРІ 1 Й)! .і"'!, Л

Отже, «перестройка» - це різновид реформи, які мали благородну мету, за засобами носили паліативний характер, а за наслідками стимулювали соціальну й політичну кризу. Такими були традиційно російські реформи, такою була й «перестройка».

Нині дискутують, що вважати за початок «перестройки». Номенклатурні кадри, що відчували й розуміли необхідність реформ у суспільстві, в першу чергу їхній ініціатор, тодішній генсек Михайло Горбачев, вважали, що початок «перестройки» поклав квітневий пленум ЦК КПРС (1985 p.). Але, якщо бути об'єктивним, то тоді відбулася лише акція суто ідеологічного плану, тому критично мислячі кола, себто незаангажована у владні структури інтелігенція, дисиденти поставилися скептично до чергової ініціативи «згори».

У серйозність намірів влади потенційно політичне активна частина суспільства повірила лише тоді, коли відчинилися брами ГуЛАГу і був ухвалений новий закон про вибори до союзної Верховної Ради (точніше, народних депутатів СРСР), котрий, попри всі його вади, дав можливість вперше за 70-літню історію радянської влади потрапити до вищого законодавчого органу «інакодумцям», «демократам» і навіть справжнім борцям з режимом, вчорашнім політв'язням. Отже, початок «перестройки» можна датувати десь кінцем 1986 - початком 1987 року.

Не слід надто високо оцінювати намірів її ініціаторів. Йшлося про лібералізацію в межах «оновлено-

449

І

і

Н М'ИС'И і ІГГОРІІ у К І* ЛІ 111 ЬКСИЯ

птжлноїшчтнпя

го соціалізму», про «повернення до ленінських норм», тобто законністть і гуманізм у тих межах, у яких вони слугують «своїм», про гарантії безгрішності для «послідовних марксистів-ленінців» і лише для них. Згадаємо: коли Горбачев заговорив про плюралізм, йшлося лише про «соціалістичний плюралізм», до того ж - «плюрализм мнений» (цей російський радянськізм взагалі неможливо перекласти українською, як і знамениту норму компартійного життя: «есть мнение»).

Отже, плюралізм по-горбачовськи та політичні дискусії певний час поєднувалися з таборами, де перебували в'язні сумління. У 1985 році помер у таборі Василь Стус, у 1986 - Анатолій Марченко. І навіть найсумирніші спроби щось осмислити чи то у студентських наукових гуртках на гуманітарних факультетах університетів, чи навіть у клубах любителів фантастики наражалися на жорсткий контроль «компетентних органів» навіть на початку перебудови. Більше того - при початку перебудови «профілактична» робота КГБ лише посилилася. Є чимало фактів, що стверджують це, особливо по Україні.

Внесення змін до законодавства, проте, вимушено набуло конституційного характеру. З точки зору нашої теми це набуває принципового значення, бо з цього моменту розпочинається «латання» так званої «общесоюзной конституции», за яким піде відлуння і на республіканських рівнях.

Україна певний час «перестройки» сприймалася як «заповідник тоталітаризму». Мабуть, це справедливо, оскільки вільна думка тут була винищена значно ретельніше, ніж у Москві, та й ідеологічний відділ ЦК КПУ вкупі з відповідними службами КДБ працювали ретельно.

Згадаємо, що ще 1988-го року Володимир Щер-бицький в одному з виступів на повному серйозі зазначав, що Тарас Шевченко є взірцем ...

Виникнення

організованої демократичної опозиції в Україні

Виникнення аної демократичної опозиції

ГРОЦЕСИ, які пішли в Lyкраїні, вже з 1988 року стали чимось відмінним від московської лібералізації та гласності. Межі гласності позначилися одразу - коли вибухнув четвертий енергоблок Чорнобиля, коли замовчувалася українська історія і трагедія народу - голодомор, колективізація, русифікація тощо, тоді як у Росії подібні теми вже ста І п редме-том політичних дискусій. Тоді-то опозиції1 сили в

450

451

Україні розділилися на тих, хто продовжував гру за правилами «перестройки» й орієнтувався на останні новини з Москви, з її інтелектуальних та урядових кіл, і тих, хто всерйоз почав працювати над розв'язанням реальних проблем України, - хай і під гаслами «оновленого соціалізму», тобто розпочав визвольні змагання, - явище суто українське. Такі політичні сили унаочнили себе саме у 1988 році. Тоді було проведено перший легальний мітинг у Києві, тоді утворився «Зелений світ» - українська екологічна асоціація, тоді ж розгорнули свою діяльність Українська Гельсинська спілка та Український культурологічний клуб, почали виходити перші малотиражні опозиційні видання.

Проте на цьому етапі політичні надбання УНР чи української еміграції були ще своєрідними «табу» для абсолютної більшості опозиційних до режиму сил. Навіть у теледебатах квітня 1989 року з Леонідом Кравчуком - тоді секретарем ЦК КПУ - один із засновників Руху, філософ Мирослав Попович доводив, що це - не політична організація. Проте не всі опозиціонери були налаштовані настільки ліберальне; на Галичині 40 років радянської влади не змогли перебороти незалежницьких і демократичних традицій.

л.--„=.-^-. .*^-^Т,гг*-Л:

Збудником трансформації конституційних засад формально-бюрократичної суверенності України у щось більш реальне став «Закон про мови в УРСР», прийнятий Верховною Радою УРСР у 1989

році. Не слід, звичайно, в цьому важливому конституційному акті вбачати те, чого в ньому нема і не було, себто номенклатурної доброчиності тих, хто, мов Росінанта, осідлав «перестройку» і начебто щиро виявив стурбованість станом української мови, в якому, як у краплині роси, відбився увесь критичний стан української культури, духовності, національного буття. Це, власне, був жест недоброї волі, до якого можновладців змусили національне свідомі сили, які почали консолідуватися навколо неформальних об'єднань і передусім Руху. Платформа останнього, як відомо, також мала «перестроєч-ний» характер у момент його появи на небосхилі політичного життя України (навіть назва організації засвідчувала це - «Народний рух за перебудову»).

На відміну від тих сил, що мріяли про декоративні

зміни у суспільстві, Рух від самого початку зробив

наголос на принципових змінах, еволюціонуючи

від поміркованої опозиції до її радикального

крила. Саме з такою програмою він і

вийшов на перші за 70-річне існування

УРСР демократичні вибори

до Верховної Ради

Виникнення ваної демократичної опозиції

республіки.

452

453

ММ'!!' Ч ( U Ііі/ЧІ УКГЛІІК І.КІ •'< •

: ' • *, "'! »і »<;Р! ! П і -1

Перші напівдемократичні вибори до Верховної Ради

П

РОБУДЖЕННЯ України від політичної

сплячки відбулося тоді, коли за зразком союзного закону про вибори було внесено зміни до відповідного законодавства УРСР. Напередодні виборів до республіканського парламенту, призначених на весну 1990 року, утворився демократичний блок з числа тих, хто відверто виступав з антикомуністичних позицій. Цей блок здобув приблизно 25% депутатських місць у Верховній Раді.

І це при тому, що постійно порушувалися законодавчі норми з боку компартійної влади. Наприклад, за кілька днів до кінця реєстрації кандидатів усі висування від «Зеленого світу» Центральною виборчою комісією були скасовані. Тому «зелені», одна з найпопулярніших тоді політичних сил України, не мали жодного представника у парламенті. Та попри все демократичний блок здобув перемогу у Західній Україні й у Києві. Чимало демократів пройшли до Верховної Ради і у Центральній та Східній Україні. Це була добре сконсолідована депутатська сила, яка об'єдналася в стінах парламенту в парламентську опозицію - Народну Раду. Активна і наступальна тактика із залученням позапарламентських сил, в першу чергу Руху та інших демократичних організацій, вільних профспілок, студентської

"(І І ЦЯ

ті. Ч

молоді і т. ін., дала про себе знЪти прийняттям таких законодавчих актів, які проклали шлях Україні до незалежності.

Важливо зазначити, що всі позапарламентські акції мали ненасильницький, демократичний характер, тобто нічого спільного не мали з поширюванням зловмисних чуток про «зарізяк-бандерівцій», як і з силовими акціями місцевої адміністрації з метою не допустити до свого «князівства» демократичних агітаторів і навіть народних депутатів.

в:

Кроки України до незалежності

ІИДАТНОЮ подією на "шляху до незалежності, безумовно, було прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. Нагадаємо деякі положення цього документу. В своїй преамбулі Декларація проголосила «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах». Це створило по суті основу для республіканської законотворчості, незалежності від союзного законодавства.

Все ж на осінь 1990 року республіканське законодавство суттєво суперечило союзному. Виникла пра-

454

455

вова колізія, відома під назвою «війни законів». Остання потягла за собою політичні наслідки, оформлені у вигляді «боротьби з центром» під гаслом «параду суверенітетів». Перед тут вели, звичайно, прибалтійські республіки, нині -держави Балтії. у ніч з 11 на 12 березня 1991 року Литва прийняла Закон про незалежність. Після цього стало зрозуміло, що зберегти Союз таким, яким він є, не вдасться. Москва намагалась перехопити ініціативу, висунувши проект реформування СРСР під гаслом: «Сильні республіки - сильний центр». З цих позицій «центр» почав готувати проект нового Союзного договору, перед цим зробивши безпрограшний маневр, а саме, розігравши референдум 17 березня 1991 року.

Цей референдум взагалі мав досить дивний характер, - як у формулюванні запитання, де «збереження Союзу» поєднувалося з його «соціалістичним» характером; на додачу йшлося про «оновлену федерацію» і «права людини» - буцімто ці права могла гарантувати тоталітарна імперія, - так і за самою процедурою. Його результат назагал був запрограмований, оскільки у більшості регіонів СРСР референдум проводився під повним контролем владних структур і без допуску закордонних та вітчизняних спостерігачів. А в країнах Балтії, в яких демократично обрана влада відмовилася від участі в організації цього референдуму, його проводили лише комуністичні структури, які спиралися на частину російськомовного електорагу та військових. При

цьому сам процес голосування був обставлений j .-.к, що один виборець міг кількаразово проголосувати «за» збереження СРСР на різних дільницях.

І хоча Україна зробила тоді вдалий тактичний

хід - провела поряд з союзним референдумом ще й

республіканське опитування, де ставилося питання

про волю народу жити в суверенній державі, що й

отримало підтримку 80% громадян, все ж таки

«центр» на своє питання також отримав близько

70% «за», отже, міг використовувати

цей козир.

Я6

1991 рік: спроба порятунку імперії

З

КВІТНЯ 1991 року розпочався так званий Ново-

Огарьовський процес, коли почала вимальовуватися фінішна пряма Союзного договору. За цим договором суверенітет республік ставився під велику загрозу. Компетенція «центру» вочевидь перевищувала республіканську. Йшлося про єдину державу, де республіки мали грати роль чи то штатів, чи то земель, а «центр» ставав єдиним суб'єктом міжнародного права.

Це відкидало Україну Назад - з формальної точки зору - навіть від сталінських часів, коли вона виборола статус співзасновника ООН і декларативні

..'. *- '". **' ^ЙД 19И ***•' cnf">6a *°рятунку .rr?7rv4V ."З і ' " '

456

457

можливості вести свою зовнішню політику.

Це добре зрозуміли, незважаючи на своє номенклатурне походження, ті українські політики, котрих центральна преса охрестила «суверенкомуніс-тами» і повела проти них шалену кампанію з метою дискредитації. Літо 1991 року стало критичною межею «перестроєчних» випробувань. Такі республіки, як Україна, Молдова, Грузія, Вірменія не згоджувалися на підписання запропонованої редакції Союзного договору - і тому термін цієї події кількаразово переносився. Давалася взнаки глибока економічна криза, моральний розпад в армії, а головне, повна дискредитація і параліч конструктивної політичної діяльності КПРС і, відповідно, її республіканських філіалів. У суспільстві з'являється нова політична хвиля - консервативна частина комуністів у блоці з військово-промисловим комплексом, КГБ та депутатською групою «Союз». За таких умов і відбулася спроба державного перевороту 19 серпня 1991 року, ініціаторами та організаторами якого виступили члени так званого «ГКЧП».

Це була саме спроба перевороту, тобто порушення законодавств усіх рівнів - союзного і республіканських, якими б суперечливими вони не були. Легітимності ГКЧП не мав - і це стало надзвичайно важливим фактором у боротьбі проти нього.

На цьому, можна сказати, скінчилася «перестройка», її реформаторський потенціал вичерпав себе. Була доведена неспроможність системи на ради-

кальні реформи, тобто такі, які стосуються конституційних засад суспільного життя і пов'язані з формами власності та системою виробничих відносин. Неможливість «знизу» реформувати Союз переконала багато кого з тих, хто коливався, у необхідності незалежності.

Н!

Проголошення незалежності України

ГЕЗАЛЕЖНІСТЬ Украї-Іни було проголошено 24 серпня 1991 року. Тоді ж на надзвичайній сесії Верховна Рада ухвалила рішення про всенародний референдум на підтвердження Акту про незалежність і про проведення президентських виборів. Через кілька днів Президія Верховної Ради заборонила діяльність КПУ як складової частини КПРС. Депутати Верховної Ради СРСР від України припинили свою діяльність у загальносоюзному парламенті. Україна розпочала створення власних Збройних Сил. Розгорнулася виборча кампанія по виборах Президента, в якій брали участь представники національно-демократичних сил (В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук^яненко та Ігор Юхновський), ліберальні демократи (Володимир Гриньов та Леопольд Табу-рянський) і репрезентанти владних структур («суверен-кому ніст» Леонід Кравчук та представник орто-

Про

України

458

459

ЛІТЕРАТУРА

доксальних номенклатурних сил Олександр Ткачен-ко, який перед виборами зняв свою кандидатуру). Політичні програми всіх кандидатів на посаду Президента включали тезу про незалежність України. При цьому сутність самої незалежності розумілася по-різному. Найрадикальнішими незалежниками і прибічниками політичних та економічних реформ були колишні політв'язні Левко Лук'яненко та В'ячеслав Чорновіл. Проте найширшу підтримку серед електорату здобула поміркована позиція Леоніда Кравчука, з діяльністю якого повтягувався мирний, еволюційний шлях України до незалежної держави. Таким чином, 1 грудня 1991 року загальнонародний референдум підтвердив Акт про державну незалежність України і надав йому найвищої легі-тимності. Президентом держави було обрано Леоніда Кравчука. Цим самим було юридичне завершено понад сімдесятилітній період комуністичної диктатури. А разом з нею відійшла у вічність радянська імперія.

Ж

)ТЖЕ, пройшовши надзвичайно складний шлях творення державності, Україна знову опинилася