История государства и права

Буковини і Закарпаття

п:

у 20-30-х pp.

[ІСПЯ того, як система мирних угод (так звана «Версальська система») закріпила розчленування західноукраїнських земель між Польщею, Чехосло-ваччиноюта Румунією, політична активність на цих територіях набула нового забарвлення. Що стосується Буковини, то румунська влада на її території з 1918 по 1928 роки запровадила військовий стан; наступне десятиліття було відносно ліберальним; нарешті, у 1938 році в Румунії до влади приходять військові, котрі запроваджують жорстке авторитарне правління. Відповідно і політична діяльність на Буковині існувала головним чином за ліберального періоду. Помірковані сили під проводом Володими-

388

389

НОВІТНЯ

ЛОВА

НАРИСИ 1 ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

pa Залозецького утворили Українську національну партію, розпущену з початком військового правління, у середині 30-х років нечисленні групи національно-революційного спрямування об'єдналися під керівництвом Ореста Зиба.чинського, Петра Григоровича та Дениса Квітковського. Після 1938 року національно-революційні групи змогли завдяки гарній конспірації продовжити свою діяльність. Існували на Буковині також і комуністичні гуртки, проте в них фактично не було українців.

Інша ситуація склалася на Закарпатті, у 1918 році лідери українських сил Закарпаття погодилися на включення цієї території на правах автономії до Чехословацької держави (проте реально ця автономія була здобута дуже нескоро). Демократична республіка, яка встановилася тут, була найпоступові-шою з усіх новоутворених держав Східної Європи. Як наслідок, темпи прогресивних змін у житті українців Закарпаття були вищими, ніж будь-де на інших українських землях - від Дону до Сяну. У Чехосло-ваччині не проводилося придушення національно-культурних прагнень українців; навпаки, різко зросла кількість навчальних закладів, у тому числі з українською мовою викладання, кількість культурницьких організацій.

В умовах демократичної конкуренції українські організації гуртувалися в трьох таборах: русофільському, який мав традиційно сильні позиції ще з другої половини XIX століття; русинському, котрий об-

стоював існування окремої нації й очолювався головним чином мадяризованими священиками, що приховували свої симпатії під машкарою русинського локалізму; та українофільському, що привертав симпатії передусім молоді. У вільному змаганні з іншими таборами українофіли здобули підтримку абсолютної більшості інтелігенції Закарпаття. Товариство «Просвіта», організація українських скаутів «Пласт», Асоціація українських вчителів та інші організації мали великий вплив у цьому регіоні. Проте значна кількість українофілів, зачарована радянською пропагандою, схилилася на прорадянсь-кий та прокомуністичний бік, хоча і не оформлювала організаційно свої уподобання. Водночас існували і симпатики ідеології інтегрального націоналізму, проте також більшою частиною не оформлені в певні організаційні стуктури.

Події наприкінці 30-х років поставили Закарпатську Україну в один з центрів уваги Європи і засвідчили достатньо високу зрілість українського руху; про це мова піде далі.

Проте основою політичного життя'українського народу, його духовної й ідейної самоорганізації на той час стала Галичина, - попри всі репресії, які

хвилями накочувалися, ініційовані польською владою, - а також суміжна з нею Волинь і

Холмщина, які Польща відтяла від колишньої Російської імперії.

391

390 НАРИСИ ч ІГІОРІІ УКРАЇНСЬКИЙ:

ІЕ.РЖЛВОТВОРГМНЯ

Громадське

життя на Галичині

та Волині

У

ПОЛЬСЬКІЙ державі українці складали дві

групи, відмінності між якими навмисне роздмухувалися варшавським урядом: греко-католики на Львівщині, Тернопільщині й Станіславщині та православні на Західній Волині, Поліссі й Холмщині. В' Галичині українці ще з часів Австро-Угорщини пройшли політичний вишкіл, були звичні до діяльності у різних сферах громадянського суспільства. Колишні ж підданці Російської імперії мали значно нижчий рівень національної свідомості та політичного розвитку.

Оскільки польський уряд мусив проявляти хоча б позірну толерантність до нерадикальних українських організацій, аби зберегти своє реноме в очах світової громадської думки, на Галичині продовжували існувати впливові організації, започатковані ще за австрійських часів. Передусім слід сказати про масовий кооперативний рух, завданням якого учасники вбачали не лише розвиток економіки, але й становлення самоврядування та економічного самозахисту. Найбільших успіхів досягли молочні кооперативи «Маслосоюзу». Якщо за станом на 1921 рік у Східній Галичині налічувалося менше 600 українських кооперативів, то напередодні другої світо-

Іювігня

ДОЬА

вої війни їх число сягнуло 4000. На Волині, Поліссі та Холмщині український кооперативний рух не набув таких масштабів; проте у 1939 році кількість таких кооперативів підійшла до півіисячі.

Що стосується освіти, то тут польський уряд діяв подібно до російського царського, а згодом радянського: було зліквідовано українські кафедри у Львівському університеті, різко зменшувалася (під приводом переведення на «двомовність») кількість українських шкіл. Деяку противагу цим негативним тенденціям державної системи освіти намагалося скласти товариство «Рідна школа», яке до другої світової війни заснувало близько 40 ліцеїв, гімназій та професійно-технічних шкіл. Загальнокультурні потреби були у фокусі уваги товариства «Просвіта», яке у 193? році налічувало понад 360 тисяч членів й утримувало широку мережу читалень, друкувало навчальні матеріали, відкривало різноманітні курси, створювало дитсадки і т. ін. Діяли молодіжні організації «Сокіл», «Луг» (раніше - «Січ»), «Пласт», великий вплив здобув Союз українок. Нарешті, великою силою була греко-католицька церква, очолювана у даний період митрополитом Андрієм Шептицьким. Вона впливала і безпосередньо на політичну сферу, де діяла українська католицька національна партія, і на освітню (було засновано Теологічну академію у Львові - єдиний український вищий навчальний заклад у Польщі, — та три нових семінарії), і на молодіжний рух. Шептицький дотримувався посту-

393

•ago НАРИСИ :І ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

ДГРЖАВОТВОРГННЯ

пової, еволюціоністської стратегії й тактики і засуджував як лівий, так і правий радикалізм.

Православна церква на теренах Польщі, яка на

вимогу уряду проголосила автокефалію, не мала

такого впливу на своїх парафіян. Тим більше, що

вона роздиралася суперечностями: на вищих рівнях

виразними були русофільські уподобання, тоді як

на низах побутували українські впливи, та й польські

(аж до проведення служб польською мовою). Проте

певною мірою православ'я допомагало українцям

зберегти свою самобутність в умовах

полонізації, яка проводилася

урядом.

X

Політична діяльність на Західній Україні

У

СІ ці наведені факти засвідчують, що на Західній Україні функціонували достатньо сильні й життєздатні інститути громадянського суспільства. У політичній сфері до цих інститутів належали численні партії й організації. Передусім слід назвати Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО) - спадкоємця довоєнної Національно-демократичної партії. УНДО виступала за .незалежність України, але обстоювала шлях «органічного

новітня

ЛОБА

розвитку» і поступового здобуття українцями державних прав. Партія контролювала переважну більшість українських кооперативних, культурних, спортивних закладів і завойовувала на виборах до польського сейму більшість мандатів від української громади. У 1935 році лідера УНДО Василя Мудрого було обрано віце-маршалом сейму. Проте, попри деякі успіхи, українським лібералам-посгуповцям не вдалося досягти успіхів у головному - визнанні Польщею рівноправності українських громадян з. громадянами польського походження.

Соціалістичні тенденції були представлені двома головними силами: найстарішою серед українських партій Радикальною (серед лідерів - Лев Ба-чинський та Іван Макух) і нечисленними соціал-демократами (Лев Ганкевич). Радикали обстоювали небільшовицький, еволюціоністський соціалізм і вважали головними ворогами України Польщу та СРСР, які перешкоджали здобуттю державної незалежності. Галицькі радикали у 1926 році об'єдналися з Українською партією соціалістів-революціоне-рів, яка діяла на Волині, в Українську соціалістичну радикальну партію і, таким чином, охоплювали всі західноукраїнські терени.

Комуністична партія Західної України (КПЗУ) за етнічним складом об'єднувала українців (близько половини членів), євреїв та поляків. Ця партія була автономною частиною Польської компартії й діяла часом нелегально, часом напівлегальне. Переважна

394

395

ІІАІ ИІ И ( К ІОРІІ УКРАЇНСЬКОГО

більшість партійців підтримувала ідеї Шумського та Хвильового і виносила ці ідеї (будівництва «соціалізму з українським обличчям») на розгляд світового робітничого руху. КПЗу у 1926 році створила масову легальну організацію - Робітничо-селянське соціалістичне об'єднання (Сельроб), очолене Кирилом Вальницьким та Павлом Васильчуком. На виборах це об'єднання посіло третє місце серед українських партій - після УНДО та радикалів. Проте, як і КПЗУ, Сельроб роздирався боротьбою між фракціями, а після того, як сталінська політика деукраїні-зації та голодомору стала відомою за межами СРСР, популярність комуністичних сил взагалі зменшилася. У 1932 році польський уряд розпустив Сельроб, і це не виклало особливих громадських протестів. У 1938 році Сталін через Комінтерн розпустив КПЗу за звинуваченням у тому, що «фашисти пробралися до керівного ядра партії».

Окрім цього слід назвати русофільські організації- Руську селянську та Руську аграрну партії, які 1931 року злилися докупи. Проте русофільський напрямок дедалі більше втрачав популярність і зводився нанівець; рядові члени цих організацій переходили до українських партій.

Тема 13. СТАНОВЛЕННЯ

- рноі СИСТЕМИ,

Таким чином, на Західній Україні склалася політична палітра, цілком властива «нормальній» європейській країні, лише з «поправкою» на програмові вимоги руху до автономії та незалежності західноукраїнських земель. Однак там виникла і принципово

ІНЖІПІЯ

Іоьл

інша політична сила, поява якої була спричинена

унікальністю української ситуації в Європі: єдиної

значної бездержавної нації. Йдеться

про Організацію українських

націоналістів (ОУН).

І:

Ідеологія «чинного націоналізму»

'ДЕОЛОГОМ створення . цієї організації став Дмитро Донцов, який після поразки визвольних змагань 1917-1921 років емігрував зі Східної України. «Чинний націоналізм», речником якого був Донцов* та його послідовники, обстоював примат колективного над індивідуальним, елітарного над масовим, національного над вселюдським. Нація оголошувалася вищою, абсолютною цінністю і метою змагань. Наголос робився на волю, на сильну особистість, на «правлячу касту» —єдиного і виключного виразника національної волі, на роль «ініціативної меншості», яка є рушійною силою історії, та на ідею «творчого насильства».

Як зазначав Михайло Сосновський, «Донцов розвинув свою ідеологію «чинного націоналізму» в періоді, коли в Європі святкували перемогу авторитарно-елітарні й тоталітарні рухи, які послужили

>>$Ф •%»*

396

397

НАРИСИ .І Історії УКРАЇНСЬКОГО

ДІР* А ВО ТВОРЕННЯ

І.

Ідеї Донцова ще й тому набули популярності, що він руба поставив проблему європейського статусу України, у яскравих памфлетах викривав російський великодержавний шовінізм, показував єдино-сущність «красної звізди» і «чорної сотні». Енергія і фанатизм Донцова тим більше схильне сприймалися українськими емігрантами та галицькою молоддю, чим складнішою ставала ситуація в Європі, чим сильніше дискредитували себе у міжвоєнні десятиріччя традиційні політичні напрямки.

При цьому, безумовне, філософія Донцова - це волюнтаризм й активізм, дещо подібні до ніцше-анських, тільки з виразними національно-радикальними політичними мотивами. Ось що він пише у відомій статті «Росія чи Європа»: «Нас довго годували своїм зіллям різні, часом великі, але все ж провін-ціальні знахарі з Москви і Ленінграда і, замість вилікувати, викривили нашу психіку. Російське письменство з його культом безвілля й хаосу не дає в нас

?*** f~-r .-г^=-^-

НОВІТНЯ ДОБА

стверднути старому варязькому первневі, довкола

якого кристалізувалася б сильна і відпорна на всякі

чужі впливи душа нації. Коли наша література

хоче цю душу оздоровити, мусить її перетопити

в огні та залізі тої європейської культури, в якій виказувалася блискуча й міцна душа європейця, яка любить формувати життя по своїй вподобі...»2.

Українські

політичні організації на еміграції

[ОБ розглянути вплив _цих ідей на українську громаду, слід звернутися до аналізу, крім галицького, ще й життя українських емігрантів у європейських країнах, до тих політичних структур, які там існували.

Після поразки боротьби на теренах України близько 100 тисяч українських політичних емігрантів оселилися в різних європейських країнах. Продовжували діяльність і політичні центри. Прихильники Петлюри та уряду УНР осіли спочатку в Польщі, потім - після 1923 - здебільшого переїхали до Чехословаччини, де для емігрантів існували сприятливі умови (там працювали два вищих навчаль-

398

НАІ'ИІИ І К.ТОГІІ VKFAlIK 1)Кп[.-> '

399

НОВІТНЯ ЛОБА

них заклади, видавалися численні газети та журна ли). Гетьман Скоропадський та прихильники укра їнської монархії осіли в Берліні. Українські соціаліс- J ПрІзІ! " ВЛаШТуВали свої штаб-квартири

Що ж стосується емігрантів «першої хвилі» то серед них (у Канаді та США) популярністю користі валися прокомуністичні й відверто більшовицькі організацп. Причинами цього були як сприятливий шідж політики «українізації» в УРСР/ так і кризові

Проте поразка у національно-визвольних зма ганнях, неувага з боку західних держав до <<укра- шського питання», криза в економіці, а потім і „Jo- вали полонки «українізації» штовхали значну час тину еміїтрашї до радикальних дій. Отже, прагнення більшості галицької молоді й емі збігались Тому ще у 1920 році невелика група офіцерів засну вала в Празі підпільну Українську війську органі зацію (УВО). h командиром невдовзі став полковник Євген Конозалець - один з найвизначніших військо виків періоду громадянської війни. УВО вела теро ристичну боротьбу проти польських окупантів на Західній Україні та підготовку до збройного пов стання, оскільки Галичина мала, за планами укра їнських радикалів, стати основою відродження державності.

Виникнення ОУН і її діяльність у 30-х роках

Х

ВО, дотримуючись терористичної тактики, по-ькими партіями; водночас навколо неї згуртовувалися молодіжні організації. У 1929 році у Відні прихильники «чинного націоналізму» створили Організацію українських націоналістів (ОуН), яку очолив той же Коновалець. ОУН не зводила свою діяльність лише до терору, вона прагнула створити якнайширшу революційну мережу, вести активну пропаганду. В цьому плані велику роль відігравали молоді талановиті поети й публіцисти Олена Теліга, Євген Маланюк, ОлегОль-жич, Богдан Кравців, трибуною яких став празький часопис «Розбудова нації».

Якою ж бачили майбутню українську державу лідери ОуН? Згідно з програмою ОуН, ця держава мала прагнути до економічної самодостатності нації, збільшення національного майна й суспільного добробуту шляхом розбудови цілісної системи народного господарства. В економіці мали діяти як державний, так і кооперативний та приватний капітал, - відповідно до їхньої користі державному Інтересові. Оборонні галузі промисловості повинні були стати державною власн істю. У сільському господарстві держава мала підтримувати передусім середні господарства; поміщицькі маєтки мали були конфіско-

400

401

НАРИСИ 1 ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

вані. У питаннях соціальної політики найвищим арбітром проголошувалась держава; страхувальні організації, допомогові фонди - все мало гармонізувати суспільні конфлікти й слугувати розбудові держави.

Своїх симпатиків «чинні націоналісти» здобули й за океаном. У Канаді на початку 30-х з'являється Українське національне об'єднання, у США - Організація державного відродження України. Схожі організації виникають і в Аргентині та низці інших країн. Вони вели боротьбу проти пригнічення українців радянським і польським урядами, намагалися донести правду про голодомор 1932-1933 років до західної громадськості, яка, слід зауважити, у своїй більшості не хотіла знати правду про радянський режим.

У першій половині 30-х років польській владі вдається заарештувати значну частину молодих лідерів ОуН у Галичині (Степана Бандеру, Миколу Лебідя, Ярослава Стецька, Романа Шухевича), а також сотні рядових членів організації, яких було ув'язнено в концтаборі Береза Картузька. У 1938 році агент НКВС, яким керував майстер політичного терору П.Судоплатов, убив у Роттердамі Євгена Коно-вальця.

За таких умов улітку 1939 року в Римі проходить Другий великий збір українських націоналістів, який обирає провідником Андрія Мельника й ухвалює нову програму. Ця програма мала значно радикаль-

Тема 13. СТАНОВЛЕННЯ

полпинної с

{3?йУ»«». -

НОВІТНЯ ДОБА

ніше національно-державницьке спрямування. Так, у майбутній українській державі критерієм національно-суспільної вартості індивіда мала бути праця. Відмова від обов'язкової праці прирівнювалася до соціального паразитизму. Страйки і локаути заборонялися як такі, що суперечать суспільній солідарності та націократичній державності. Правами власності користувалася нація, яка могла переносити свої повноваження на конкретні особи. Економіка мала розвиватися за планом і за державного контролю. Радянська торгівля, як і торгівля, що перебувала в руках неукраїнців, мала перейти до держави - з передачею в перспективі в руки української верстви торгівців, сприяти вихованню яких знов-таки мусила держава.

Невдовзі після Римського збору почалася друга світова війна. Молоді лідери ОУН вийшли з польських тюрем, і в організації відбувся розкол. Різні дослідники потрактовують його причини по-різному, інколи - взаємовиключно. Очевидно, тут спрацював ряд чинників - від амбіцій «молодих» учасників підпільної боротьби до проблеми, на кого ж орієнтуватися в зовнішній політиці: виключно на Німеччину чи й на інші країни, зокрема, Англію і США. У квітні 1941 року відбувся (у Кракові) збір прихильників Бендери, також названий другим. Державотворчі змагання цієї фракції ОУН, віднині ОУН-Б чи ОУН-Р (революційна), нічим принципово не відрізнялися від ОУН-М. Так само, як і в програмі.

Л р2 нлриси ч ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

.ІГРЖАВПТВОРГШІЯ

ухваленій у Римі, українська нація поряд з державою проголошувались єдиними суб'єктами формування нових соціально-економічних відносин.

403

Спроби відновлення української державності

Т

АКИМ був стан українських організацій поза межами СРСР на початок подій, пов'язаних з другою світовою війною. Саме на цей час припадають дві спроби відновлення української державності. Перша була здійснена восени 1938 - весною 1939 років. Внаслідок мюнхенської угоди Чехословацька республіка була значно послаблена; словаки отримали автономію. За цієї ситуації всі закарпатські українські організації об'єдналися і домоглися самоврядування для Закарпаття, що й сталося 11 жовтня 1938 року. Спочатку автономну адміністрацію очолили русофіли, але вони швидко дискредитували себе. Новий кабінет очолив Августин Волошин. У лютому 1939 року на виборах до регіонального парламенту українофілів підтримали 86% виборців. Уряд проводив термінові заходи щодо українізації адміністрації та освіти, створення власних збройних сил (Карпатської Січі).

1ЮПМІІЯ ДОБА

Поява автономної Карпато-України привернула до себе увагу потужних світових політичних сил, до Сталіна та Гітлера включно. Генеральний секретар ЦК ВКП(б) присвятив Карпатській Україні кілька речень у звітній доповіді на XVIII з'їзді партії.

Що ж стосується молодих українських радикалів, то багато хто з них пробирався на Закарпаття, легально й нелегально, аби взяти участь у становленні органів влади, освіти, збройних сил. Проте 14 березня 1939 року, за таємною угодою з Гітлером, на Закарпаття рушили численні угорські війська. Карпатська Січ чинила відчайдушний опір, проте сили були нерівні. 15 березня уряд Волошина проголосив незалежну Республіку Карпато-України (Карпатської України), яка за кілька днів була повністю окупована Угорщиною.

Друга спроба відновлення української державності припадає на період початку радянсько-німецької війни. Українські «чинні націоналісти» спочатку з ентузіазмом вітали успіхи німецької армії й тісно співпрацювали з нацистським режимом - з метою використати його як ворога сталінської деспотії задля створення незалежної Української держави. І ОуН-Б, й ОуН-М були єдині щодо співпраці з німцями. Розбіжності були радше тактичними: мельниківці схилялися до більшої лояльності, бандерівці діяли радикальніше. Так, саме з пробанде-рівськи настроєних українців було сформовано диверсійні підрозділи «Нахтігаль» та «Роланд», які

405

404 НАРИСИ 1 ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

ОуН-Б в той же час планувала зробити зародком української армії. Крім цього, обидва крила ОУН створили похідні групи з неозброєних активістів (загальною чисельністю біля 2000), які мусили йти за німецькими військами по Україні, створювати місцеві осередки, формувати адміністрацію, фундува-ти українські видання тощо.

Слід сказати, що подібні плани (на відміну від того, що довгі роки стверджувала радянська пропаганда) не мали ніякої підтримки в нацистському керівництві (крім, хіба що, міністра окупованих східних територій Альфреда Розенберга, постаті мало-впливої, хоча й він висловлював позірну підтримку лише з тактичних міркувань). Більше того, нацисти розглядали українців як нижчу расу і згодні були використовувати націоналістів лише за умови беззаперечного виконання наказів відповідних німецьких служб. Тому спроби ОуН-Б, а потім і ОУН-М проявити самостійність дій придушувалася в міру того, як вони починали становити небезпеку планам нацистської Німеччини.

Першою такою акцією стало проголошення ЗО червня 1941 року у щойно занятому німецькими військами Львові самостійної української держави, прем'єром якої став Ярослав Стецько, соратник Степана Бандери. Українська держава оголошувалася союзником Німеччини в боротьбі проти СРСР, Великобританії та інших антинацистських сил.

Митрополит Шептицький заявив про підтримку

*. /О. ^-7-ТГ^ . -

НОВІТНЯ ДОБА

новопроголошеної держави. Значна кількість мешканців Галичини також солідаризувалася з урядом, сформованим ОУН-Б. Проте за кілька днів гестапо заарештувало і кинуло до в'язниці Бандеру і деяких його однодумців, зліквідувавши тим самим проголошений уряд.

і нацистська окупація

Т

АКА сама доля спіткала й інші ініціативи ОУ Н-Б.

У вересні 1941 року СС та гестапо заарештували й стратили багатьох членів похідних груп на Східній Україні. За кілька місяців репресії наздогнали й членів ОУН-М. Київська група цієї організації мала намір створити штаб загальноукраїнського народного повстання і підготувати цей масовий виступ. Схожі наміри мали й інші групи, оскільки ілюзії на співпрацю з нацистами швидко розвіялися. У серпні 1941 року Гітлер розділив Україну на кілька адміністративних частин і призначив керівником найбільшої з них - «рейхскомісаріату Україна» - Еріха Коха, відомого своєю слов'янофобією, жорстокістю та нетерпимістю. Дуже швидко спонтанно влаштоване в містах самоврядування було «очищене» від укра-

406

H U'ift! 1 К ГОГІІ VKTAlHf ЬКПГ.

407

НОВІТНЯ

,(ог.А

їнських патріотів, закрито низку українських газет. У 1942 році по всій Україні українські національні організації пішли у підпілля (крім частини прихильників ОуН-М на Галичині, яку було включено до так званого «генерал-губернаторства», де політичні утиски були дещо меншими).

Постає закономірне питання: наскільки виправданим було співробітництво з нацизмом з боку ОУН та деяких інших українських організацій (наприклад, прихильників екс-гетьмана Скоропадського -українських монархістів)? Можна поставити питання й інакше, як воно ставилося за радянських часів: чи була це зрада Батьківщини, свого народу? Чи, можливо, як стверджують деякі прихильники ідеології «чинного націоналізму», це був єдино правильний шлях?

Очевидно, однозначної відповіді на таке питання знайти не можна, принаймні, на даному етапі, коли не досліджено значну кількість документів щойно відкритих (і то не повністю) архівів радянської доби, та документів, які зберігаються у різних центрах, організаціях і в окремих діячів української діаспори. Проте вже зараз можна впевнено сказати, що дії ОУН були спричинені трагічною ситуацією, в якій опинився український народ напередодні й у ході другої світової війни. Поразки ліберально-демократичних і соціал-демократичних сил на всьому європейському континенті привели багатьох політиків (і не лише в Україні) до думки, що єдиною

реальною перешкодою для більшовизму і націонал-соціалізму є подібні до них ідейно й організаційно політичні сили. Як тимчасовий захід такі політики вважалі прийнятним контакт з тією з головних євро-пейських держав, яка на цей час становила найменшу загрозу. Цією державою, яка підносила національну справу на противагу більшовизму, котрий з кінця 20-х років узяв відвертий курс фактично на відноь Іення Російської імперії та встановлення її світової о панування, уявлялася Німеччина. Проте навіть суб'єктивні пронімецькі симпатії певного числа українських політиків опинилися в різкій суперечності з настроями широких мас. Справа в тому, що нацистська Німеччина, розпочавши анексію сусідів, дуже швидко поставила своїх симпатиків у цих країнах перед вибором: або повна втрата свого політичного обличчя, повний сервілізм та колаборан-тство, тобто становище неповноцінних прислужників, людей «другого сорту», або перегляд своїх попередніх позицій і початок смертельної боротьби з нацизмом.

Що стосується більшості лідерів українського «чинного націоналізму», то немає підстав сумніватися, що пронімецькии період їх симпатій при зіткненні з практикою нацистського владарювання на Україні змінився різко виявленою антипатією. Нацизм і більшовизм були оголошені головними ворогами України. Це сталося у квітні 1942 року, на II конференції ОУН.

408

новітня

ДОБА

409

Перехід ОУН-Б

до збройної боротьби

на два фронти

о

НАРИСИ і ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЮ ДЕРЖ Л ВО1 ВОРЕННЯ

Отож, на загал оцінка діяльності тієї чи іншої політичної сили вимагає комплексного, багатофак-торного підходу, з урахуванням усієї конкретики історичної ситуації.

Таку оцінку, наприклад, демонструє А.Авторха-нов, коли пише: «Поставлені під час війни перед вибором: нацисти чи комуністи - керівники українського національного руху обрали третій шлях -шлях української незалежності. Як тільки німецькі окупанти увійшли до Львова, з'їзд українських національно-політичних організацій у червні 1941 року проголосив відновлення Української Народної Республіки і створення українського національного уряду на чолі з Ярославом Стецьком. Однак німецькі нацисти були такими ж ворогами незалежної України, як і московські комуністи. Москва хоча б формально створила Українську радянську республіку, а Берлін взагалі розглядав Україну як свою майбутню колонію... Організація українських націоналістів (ОУН), лідером якої був згодом убитий чекістами у 1959 році у Мюнхені Бандера, створила Українську повстанську армію (1942). Оскільки Бандера сидів у

німецькому концтаборі, її очолили спочатку М.Лебідь, а потім Р.Шухевич. Сотні тисяч солдат УПА загинули в боротьбі як з німецькими окупан тами, так і з чекістськими * військами»3.

попри особисті симпатії та антипатії, які дуже важко піддаються об'єктивному аналізові, логіка політичних подій штовхала лідерів ОУ Н, особливо ОУН-Б, на шлях відкритої боротьби з нацистськими окупантами. А така боротьба, враховуючи характер гітлерівського режиму, не могла не стати запеклою збройною боротьбою.

Перші озброєні українські угрупування, які почали боротьбу на два фронти, виникли наприкінці 1941 року, коли Тарас Бульба-Боровець (політик петлюрівської орієнтації) вивів у волинські ліси створену ним «Поліську Січ», що спочатку з дозволу німецького командування проводила очищення Волині від решток червоноармійських груп. Проте, коли німецька адміністрація вирішила розпустити «Поліську Січ», остання, маючи вже певний досвід ставлення нацистів до українського населення, вирішила вдатися до збройного самозахисту. Там же, на Волині, протягом 1942 року з'явилося кілька загонів з членів ОУН-Б й ОУН-М, які змушені були залишити міста внаслідок репресій і розстрілів українських націоналістів, проведених Еріхом Кохом. Наприкінці 1942 року з усіх цих загонів і груп почи-

411

ДІЛ ИлГИСИ > ІСТОРІЇ VKI'MHi '.k<>!< •

ЛН'ЖЛВОТВ'11'FHm.

нає формуватися Українська повстанська армія.

Як зазначає О.Субтельний, «порівняно з іншими підпільними рухами окупованої Нацистами Європи УПА являла собою щось унікальне, оскільки практично не мала чужоземної допомоги. Тому зростання її сил свідчило про дуже

відчутну масову підтримку і „.. . з боку українців»4.

,: к

Зміни

в ідеології та діяльності ОУН-Б

/^ОБГРУНТУВАННЯМ на-

Ч_Уціонально-державниць-

ких завдань цього часу займалася низка публіцистів і політиків, пов'язаних головним чином з ОУН-Б та УПА. «Відкидаючи політичний модель однопартійної диктатури, вони почали пропагувати концепцію українського націоналізму як революційно-демократичної сили, завдання якої вести безпощадну боротьбу проти обох тоталітарних держав, - пише П. Потічний. -... Власне, в тому часі ОУН перейшла від вождівської структури до колективного керівництва та прийняла в свою програму значні елементи плюралізму»5.

ДОЬА

III надзвичайний великий збір ОУН у серпні 1943 року засвідчив докорінну зміну програмних орієнтирів. Курс було взято на непримиренну боротьбу з більшовизмом та націонал-соціалізмом. Майбутня українська державність мала грунтуватися на соціально-економічній справедливості. Проголошувалися демократичні норми свободи слова, друку, переконань, світогляду, розвитку національних меншин. Робітники мали залучатися до управління виробництвом, мати свою частку прибутку та вільно об'єднуватися у професійні спілки. УСІ українські громадяни, незалежно від національного походження, повинні були мати рівні права й обов'язки. Іншими словами, і де-юре, і де-факто ОУН-Б відмовилася від ідеології «чинного націоналізму» і стала на шлях пошуку ширших державотворчих принципів.

Ці принципи знайшли втілення у створенні Української Головної Визвольної Ради (червень 1944) та в її документах. Сама УГВР була об'єднанням, як на той час, унікальним. До неї увійшли делегати від різних політичних партій, які діяли до другої світової війни на Західній Україні (крім комуністів та ОуН-М), та представники низки організацій зі Східної України. В Універсалі УГВР декларувалося, що розпочалася доба національно-визвольних революцій, і Україна посідає своє місце у цій боротьбі. Метою боротьби проголошувалася «Українська Самостійна Соборна Держава на українських етногра-

412

НАІ-ИОІ і ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЮ

413

І10ВПНЯ ДОБА

фічних землях», де мусить бути встановлений «справедливий соціяльний лад без гніту і визиску, без большевиків і капіталістів», «без накинених ворога-11 ми кріпацьких систем»6.

Платформа УГВР більш розгорнуто формулювала нові принципи національно-визвольного руху. Тут конкретизувались, зокрема, засадничі моменти щодо розбудови самої уГВР, зовнішньополітичний курс українських національно-визвольних сил (союз з усіма поневоленими народами Європи й Азії, які борються за своє визволення і визнають право України на політичну незалежність) і соціально-політична платформа об'єднання всіх незалежницьких українських сил. До числа головних принципів платформи належали «забезпечення народно-демократичного способу визначення політичного устрою в Українській Державі шляхом загального народного представництва», «забезпечення справедливого соціального ладу в Українській Державі без клясового визиску і гноблення», «забезпечення справжньої законності в Українській Державі й рівності всіх громадян перед законом» тощо. Що стосується зовнішньополітичних принципів, то в платформі зазначалося: «УГВР змагає до порозуміння і прагне мирного співжиття з усіма сусідами України на принципі взаємного визнання права на власні' держави на етнографічних землях кожного народу»7. Крім того, у своїх документах УГВР закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви.

S^i: f> .^-ГГГ^*~ —-

Отже, УГВР перебрала на себе функції своєрідного

«підпільного парламенту» (чи

передпарламенту)

України.

ОУН-УПА і сталінський режим

У

ПА ТА УГВР протягом 1944-1945 років розширювали свій вплив у Галичині та на Волині, сподіваючись на виникнення відкритого конфлікту між СРСР та західними демократіями. Проте ці сподівання не виправдалися.

Після початку «холодної війни» (1946 р.) .сталінський режим відкинув усі позірні псевдодемократичні ритуали, які існували за часів антигітлерівської коаліції, і спрямував великі сили на придушення національно-визвольної боротьби народів СРСР. Слід зазначити, що після другої світової війни ця боротьба у крайніх збройних формах з більшим чи меншим розмахом йшла у Прибалтиці, у Західній Білорусії та Україні, на Північному Кавказі та у Середній Азії. Та найбільшу небезпеку становив визвольний рух в окупованих у 1940 році державах Балтії - Литві, Латвії, Естонії - та на західних землях України, оскільки саме там народні маси мали пев-

414

ПАРНІ И 1 ІСТОРІЇ VKPAII" ЬКОІ с ЛГРЖЛВОГВОРГИН.)

415

МІІВІІМН ДОБА

ний досвід життя в умовах демократії (хай і обмеженої внаслідок історичних умов) та політичної самоорганізації незалежницьких сил. Зосередивши могутність режиму на придушенні визвольних змагань, Сталін вдався не лише до репресивних, але й до соціально-економічних заходів: індустріалізації, капіталовкладень у колективізоване сільське господарство, розвитку системи радянської освіти тощо. До 1950 року УПА чинила організований опір, опісля цього ще кілька років окремі повстанські групи продовжували своє існування, але як фактор політичного життя опозиція радянському режиму зійшла з арени.

Тому центр українського політичного життя у пе-

ріод з кінця сорокових до середини шістдесятих

років вимушено переміщується

до діаспори.

Політична діяльність

в діаспорі в повоєнну

добу

С

ЛІД кілька слів сказати про ті, дуже істотні, змі-

ни, яких зазнала українська діаспора внаслідок другої світової війни. Більше 200 тисяч чоловік, які становили національне свідому, політизовану, активну

/Э!_К,.#::?5?*ЛЛ

частину українців і з тих чи інших причин опинилися під час війни у Німеччині, вирішили не повертатися до Радянського Союзу. Можливо, ця кількість була б значно більшою, якби не запобігання адміністрації президента США Трумена та англійського лейбористського уряду Еттлі перед Сталіним у перший рік після перемоги над нацизмом. Тоді мільйони громадян СРСР опинилися на території Німеччини, контрольованій союзниками. Значна частина цих людей була силоміць, всупереч їхньому бажанню, депортована до радянської імперії й поповнювала ГУЛАГ або ж опинялася на становищі людей «другого сорту», оскільки навіть їхнім дітям були закриті шляхи до кар'єри у зв'язку з відповідними пунктами анкети. Проте й та частина українців, що змогла уникнути депортації в СРСР і залишитись на Заході, серйозно активізувала життя української діаспори, особливо політичне.

Отож саме у діаспорі продовжила своє існування УГВР (ще під час бойових дій на Західній Україні в ролі закордонного представництва УГВР на Захід були послані Микола Лебідь і Мирослав Прокоп). На вигнанні тривала й діяльність ОуН-Б та ОуН-М, щоправда, невдовзі в ОуН-Б стався розкол. Та частина, яка спиралася на рішення III надзвичайного великого збору ОУН (1943 р.) та конференції ОуН на українських землях у червні 1950 р. про перехід з авторитарних позицій на національно-демократичні, прибрала назву ОуНз (Організація українсь-

417

НАРИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ТЕРЖАВОТВОРЕННЯ

ких націоналістів за кордоном). Вона була сформована 1954 року під керівництвом Л ьва Ребета, убитого агентом КГБ Сташинським (через два роки цей же агент убив і Степана Бандеру; в 1961 році Сташинсь-кий перейшов на Захід і добровільно постав перед судом ФРН). Серед членів ОуНз значну кількість становили інтелігенти, завдяки чому вона мала можливість сконцентрувати великі потуги на терені полі--тичної й загалом суспільної думки, видавати низку газет і часописів, де тривали політичні пошуки. Інша частина ОУН-Б прибрала назву ОуНзч (закордонні частини), а з 1960-х років - ОуНр (революціонери). Як ідеологічна основа ОуНр знову постав «чинний націоналізм», а конкретно - напрямки, накреслені Д.Донцовим, що і було засвідчено на конгресі у 1968 році. Навколо ОуНр виникла низка організацій, здебільшого молодіжних. ОуНр також створила Державне Правління, яке мало вести свій родовід від уряду, проголошеного 20 червня 1941 року у Львові. ОУН-М в еміграції прибрала назву ОуНс (солі-даристи). Вона була одним із фундаторів Української народної ради та відновленого уряду Української народної республіки в екзилі наприкінці 40-х років.

Тема 13.

СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІГОННОЇ С

Іншим фундатором відновлення уряду УНР в екзилі стала Українська революційна демократична партія - УРДП - згодом Українська республіканська демократична. Творцем її ідеології та лідером став письменник Іван Багряний. Партія зробила ставку

НОВІТНЯ

ДОБА

на демократичну революцію в СРСР і національне та соціальне визволення України в цій революції. Партія обрала свій шлях впливу на піднесення національної свідомості мас українського народу в СРСР.

В еміграції продовжили діяльність галицьке УНДО; соціалістичні групи, які наприкінці 40-х років об'єдналися в Українську соціалістичну партію, котра згодом втратила активність; прихильники гетьмана Скоропадського - Союз гетьманців-державників.

До найбільш негативних моментів політичної діяльності емігрантських партій та організацій слід віднести тривалу ворожнечу між різними частинами ОУН, яка інколи набувала різких і безглуздих форм. Цілком імовірно, що таке протистояння роздмухувалося за допомогою радянських агентів, укорінених в емігрантське середовище, але головна провина лежить на тих лідерах, які не змогли притлумити власні амбіції й втягували у негаразди великі маси української діаспори.

Що ж стосується історичного значення політич-

419

418

НАРИСИ Т ІСТОРІГ УКРЛІНС ЬК'.ІГ'., ЛІ РЖАВОЇ BOPFHHX

ної діяльності української діаспори, то воно є воістину унікальним: в еміграції було збережено вільну політичну, соціально-економічну, державотворчу думку; продовжувалася діяльність партій; було відновлено уряд в екзилі; численні видання нелегально провозилися в Україну і роз'ятрювали сумніви в законності існуючого режиму навіть у прихильників комуністичної ідеї.

Окремо слід відзначити діяльність української редакції радіо «Свобода», яка, починаючи з 50-х років, доносила до громадян радянської України неоціненну інформацію про історію і сьогодення їх рідного краю.

Отже, все це після поразки визвольних змагань на теренах України забезпечило тяглість, неперервність державотворчої традиції, пошуку форм вільного життя українського народу.

Н;

Культурницьке та політичне шістдесятництво в УРСР

"АБУТКИ політичної . думки еміграції відгукнулися - спочатку неявно, потім виразно - у змісті тих перших спроб осмислити реальний стан речей в

новітня

ДОБА

Україні і накреслити шляхи розв'язання національного питання, які виникали після смерті Сталіна, з початком хрущовської «відлиги».

14*

І хоча наприкінці 50-х - на початку 60-х років зафіксовано кілька спроб створення «робітничо-селянських» чи «трудових» партій у підпіллі (одним з організаторів подібної групи став Левко Лук'янен-ко), проте головне річище українського руху в СРСР у роки «відлиги» - це річище культурницьке. При-нагідно зауважимо, що абсурдність з точки зору формальної логіки існування українського руху (тим більше національно-визвольного) в Українській РСР якраз і демонструвала суто формальний характер радянської державності у так званих «національних республіках». Та й сам усталений вираз, який дожив до горбачовської перебудови, - «національні республіки», - також засвідчував існування в Радянському Союзі метрополії і напівколоній-напівпротек-торатів, тобто союзних республік навколо Російської Федерації. Така ситуація спричиняла серйозну відмінність у боротьбі проти неосталінізму під час «відлиги» та радянського тоталітаризму в часи бреж-нєвського «застою» в Росії й інших союзних республіках. Як пише Є.Сверстюк, «за критичні слова проти «старшого брата» в Україні і в Литві, в Молдавії і Бурятії хапали людей, карали і судили як за виступ проти влади, в той час як «армяшек» чи «хахлів» -критикуй! Можна було відмовитись від будь-якої мови, але відмова від російської - кримінал. Зреш-

421

420 НАРИСИ І It ЮРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

ДЕРЖАВО! ВОРЕННЯ

тою, можна було в республіках зайнятись творчістю Пушкіна - і вами не буде займатись КГБ. Якщо ж ви допомагаєте відкривати російські дитсадки і школи І ;,., - ваша ідейність патентована»8. ',",",,' Тому будь-яка культурницька діяльність, якщо >»,«.- вона намагалася справді дійти реальних коренів k Г українського буття, звернутися до реальних поста тей достойників нації, - неодмінно набувала харак теру «політики» (слово це в радянському лексиконі мало неодмінно негативний відтінок, як щось за грозливе, що становить небезпеку життю індивіда, бо, власне, є предметом уваги «компетентних орга нів»). І ті, хто послідовно займався культурницькою роботою, логікою життя ставилися перед дилемою: або обмежити свої пошуки, або йти на конфронта цію з владою.

Відомий дослідник з української діаспори Іван Лисяк-Рудницький згадує: «В одній зі своїх статей, надрукованій в 1963 році, я робив огляд стану справ на Радянській Україні: це було ще до того, як існування дисидентського руху стало відомим на Заході. Відзначивши багато прикладів післясталінського культурного відродження на Україні, я завершив свою статтю двома передбаченнями. Перше звучало так: «Можна передбачити, що коли той процес відбудови й продовжуватиметься ще декілька років, він неодмінно вступить у фазу політичних домагань». Другим передбаченням було: «Ці постулати зо всією правдоподібністю йтимуть по лінії «націонал-кому-

НОВІІНЯ ДОКА

нізму»; не тому, очевидно, що комуністичні ідеї по своїй суті є близькі й дорогі українському народові, але тому, що політика мусить виходити від певних конкретних даних. В умовах комуністичного блоку реальним висхідним пунктом для української політики є існування «Української Радянської Соціалістичної Республіки», яка в теорії є організмом з правами суверенної держави»1*.

До стадії відкритої політичної опозиції режимові культурницькі групи, які складалися стихійно у Києві, Львові та деяких інших містах, перейшли у середині 60-х років, з кінцем хрущовської «відлиги». Цьому було кілька причин. По-перше, відкрилася частина правди про сталінізм, стало можливим, хоча і часткове, теоретичне осмислення нових явищ суспільного життя, були реабілітовані деякі діячі епохи «українізації», котрі загинули в таборах ГуЛАГу. По-друге, Радянський Союз став більш відкритим зовнішньому світові, демократичні ідеї не могли не «просякати» з розвинених країн Заходу. По-третє, брежнєвський режим власноручно прискорив полі-тизацію українського руху, провівши у серпні й вересні 1965 року серію арештів серед української інтелігенції, здебільшого молодої. Серед арештованих були критик Іван Світличний, психолог Михайло Горинь, викладачі Михайло Осадчий і Михайло Косів, студент Ярослав Геврич та інші. Список арештованих здавався випадковим; проте реально в нього потрапляли деякі з інтелігентів, що демонстрували

Культурницьке та політичне шістдесятництво в VPCP

ЯАІ'ИОИ і ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ГІІ.РЖЛВОІВОГШНЯ

422

423

духовну опозицію якщо не режимові загалом, то деяким найбільш одіозним його сторонам.

Очевидно, арешти мали навести острах на всіх, хто мислив самостійно. Але результат був протилежним. Чи не вперше за часів радянського режиму протест набув організованих форм. Як писав вслід подіям В'ячеслав Чорновіл, «у високі інстанції пішли запити, підписані авторитетними людьми. Молодь всіма засобами демонструвала свою солідарність із заарештованими. Під час судових процесів у Києві та Львові виникали стихійні маніфестації, протести»10.

Українське дисидентство

"АСЛІДКОМ протестів .проти судових розправ стали нові арешти і, з іншого боку, поява організованих дисидентських груп, які налагодили зв'язок з українською діаспорою, оскільки це було єдиною можливістю інформувати світову громадськість про безчинства брежнєвського режиму на Україні.

Від самого початку провідними темами серед українського дисиденства були два питання: одне торкалося прав націй, а друге - прав людини. Прик-метно те, що в дисидентів ці поняття органічно по-

єднувалися, а не механічно розривались, тим більше, протиставлялися. Та це й зрозуміло з психологічного боку, бо якщо людина потрапила в ГуЛА-Гівські лещата за «надмірність» у своїх національних почуттях, які їй видаються порушеними, зганьбленими і такими, що вимагають поновлення справедливості, то в даному випадку вона все одно покарана як людина, а не як нація. Що ж стосується соціально-політичного боку, то дисидентство продовжило властиві українській ментальності демократичні й правові традиції. Не випадково і тоді, й зараз як синоніми вживаються терміни дисидентство, правозахисництво або інакомислення. Власне, йшлося про намагання використати повною мірою в межах легальної діяльності права людини, зафіксовані як радянським законодавством, так і міжнародними актами, підписаними СРСР. Не випадково перші роки практично всі дисиденти посилалися на «ленінські принципи нацона7Іьної політики» та «повернення до ленінських норм партійного життя».

Проте самочинна діяльність навіть задля реалізації норм радянського права визнавалася режимом незаконною, оскільки порушувала «струнку логіку» утопії «розгорненого будівництва комунізму», а потому - «вдосконалення розвиненого соціалізму». Це зайвий раз доводить, що «лібералізацію», «розрядку», «гуманізм» керівництво КПРС розглядало як прикриття для спроб встановлення світового панування. А останнє вимагало тотальної єдності есере-

425

*г) м НАРИСИ З ІСТОРІЇ уКРАІНГЬКОІЧ) '*?.'* ЛП'ЖАВОТВСГШНЯ

дині імперії. Тому репресії проти інакомислення посилювалися.

Дуже швидко серед українських дисидентів відокремилися чотири основні річища, в яких протікав правозахистний рух. Перше з них реанімувало в Україні ідеї «чинного націоналізму» Д.Донцова, проте без крайніх виявів щодо насильства і силової зміни соціальної дійсності. Цю лінію (очевидну меншість у дисидентському рухові) найяскравіше репрезентував Валентин Мороз, а також Степан Хмара. Другий напрямок, також безкомпромісний, носив національно-демократичний характер і містив прагнення до унезалежнення України. Представниками цього напрямку можна вважати таких діячів, як Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, Богдан і Михайло Горині, Оксана Мешко та інші. Сюди ж можна віднести і поета Василя Стуса, письменника Гелія Снегірьова та критика Євгена Сверстюка. Дисиденти з двох окреслених напрямків терпіли най-жорстокіший тиск з боку офіційних структур аж до позасудових репресій і довгострокових термінів ув'язнення, більшість яких сягала десяти, а то й двадцяти років. Серед цих напрямків існували, зрозуміла річ, і нелегальні групи, які, проте, не мали на меті збройну боротьбу чи щось подібне.

Третє річище дисидентства в Україні було спрямоване у загальнодемократичний потік «радянського дисидентства», яке стояло в першу чергу в обороні невід'ємних прав людини. Серед українських

НОВІТНЯ ЛОЬА

репрезентантів цього напрямку можна назвати генерала Петра Григоренка, Леоніда Плюща, Семена Глузмана, Мирослава Мариновича. Нарешті, останнім напрямком можна вважати «інтелектуальне ди-сидентство», яке зосереджувалося переважно на національно-культурних правах, обстоювало такі питання, як шкільництво рідною мовою, розвиток української видавничої справи, наукової діяльності тощо. Серед його представників бачимо таких діячів, як Іван Дзюба, Іван Світличний, Василь Лісовий, Михайлина Коцюбинська, Зиновія Франко. Зрозуміла річ, цей поділ є достатньо умовним, особливо коли йдеться про конкретні постаті, але все ж дає змогу певною мірою систематизувати напрямки пошуків і здобутків на шляху національно-визвольних змагань на радянській Україні.

Окрім того, чималою була аудиторія - «внутрішнє дисидентство». Не у кожного вистачило мужності на відкриту боротьбу. Але тисячі людей з немалим ризиком передруковували, поширювали й осмислювали теоретичні й публіцистичні праці дисидентів.

Особливо слід виокремити книгу Івана Дзюби

«Інтернаціоналізм чи русифікація», написану

1965 року, яка свого часу справила

ефект вибуху.

X

426

'1АРИІ.М I ІСТОРІЇ VK! ЛІЧСІІКОГ' ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Права людини і права нації

427

ц

ГІКАВИМ тут є не стіль-LKH сам факт появи праці

з відверто антишовіністичною назвою (яка вийшла друком за кілька років на Заході), скільки методологія, з позицій якої автор, себто І.Дзюба, критикував офіційну на той час концепцію «злиття націй». Він це робив, апеллюючи до так званого «автентичного» Леніна, його відомих праць з національного питан; ня. Він дорікав «вірним ленінцям» за те, що вони спотворили істинно ленінську політику в національному питанні, поділяючи у такий спосіб ілюзії не лише демократично налаштованої інтелігенції тих часів, а й наївних комуністів, про яких А.Авторха-нов писав: «Трагедія комуністів-інтелектуалів у національних республіках полягала в тому, що вони не лише вірили на слово Леніну, а й були щиро переконані, що сам Ленін вірить у те, що він говорить з національного питання»11. Ця робота, зокрема, була направлена Петру Шелесту і Володимиру Щербиць-кому, які відповідно посідали посади першого секретаря ЦК КПу та голови Ради Міністрів УРСР.

Тгма 13.

СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТЛЧНОІ СИСТЕМИ:

-

Як пише І.Лисяк-Рудницький, «ми повинні відзначити одну дуже важливу різницю між справжнім українськім націонал-комунізмом 20-х років і його недавнім продовженням в особі Дзюби. Перший був інспірований справжнім революційним почуттям, утопійною вірою в безперервну всесвітню соціальну

НОВІТНЯ

ДОБА

революцію і перетворення людства, або, вживаючи поетичні образи Миколи Хвильового, «вірою в загірну комуну». У Дзюби не можна знайти жодного сліду цього революційного хіліазму, його чисто раціоналістичні висновки нагадують акт звинувачення. Не квестіонуючи щирості марксистсько-ленінських переконань Дзюби, у нас, у той же час, нема підстави сумніватися, що інтелектуальна і емоційна сила цієї праці полягає саме в її патріотичному заклику, а не в довгих цитатах з творів Леніна і партійних резолюцій»12. Додамо, що критика І.Дзюбою практики національно-культурного будівництва в Радянському Союзі виходила далеко за межі ленінської ортодоксії, бо спиралася в першу чергу на аналіз фактів, а вони були разючі. До того ж, згадаємо, під прапором «повернення до первинного, автентичного марксизму» розгорталася й уславлена «празька весна» 1968 року, яка на короткий термін надихнула українську інтелігенцію (крім чисто моральної сторони, ще й діяльністю українських програм на чеському радіо та виходом українських видань).

Проте навіть цитувати і коментувати Маркса було небезпечно - якщо це читання було уважним. Той, хто прискіпливо читав класика, одразу міг отримати тавро «ревізіоніста», що негайно засвідчували «компетентні органи». До речі, саме «київську школу філософів» та її лідера Павла Копніна московські марксистсько-ленінські ортодокси у 60-х - напочат-ку 70-х pp. звинувачували у найрізноманітніших

428

tl М'ЧІ.И t ІСТОРІЇ уКРЛІНСЬЬ

пгвогшня

429

НОВІТНЯ ДОКА

«відхиленнях»/що привело до спроб з боку ЦК КПУ повністю «деукраїнізувати» філософську думку в Україні.

Зробимо ще одне зауваження. З 70-х років український дисидентський рух і політичне життя української діаспори знаходять все більше контактів - не лише організаційних, але й духовних - і розвиваються якщо не в єдиному річищі, то принаймні як два переплетених потоки.

Серед дисидентів була низка інтелектуалів, котрі стали б окрасою будь-якої європейської нації. Це, звичайно, робило справу каральних органів дуже складною, оскільки доводилося в певних межах зважати на світову громадську думку. Проте тиск з боку КГБ посилювався. Шеф каральних органів Юрій Андропов послідовно вів лінію на побудову поліцій-ної держави, де ефективна економіка існує за рахунок силового тиску та залякування народу, а будь-які форми прояву вільної думки унеможливлені. Хоча в середині 70-х років, після підписання Гель-синських угод, правозахисна діяльність отримала новий імпульс. Виникла Українська група сприяння виконанню цих угод, якою керував Микола Руден-ко. Проте невдовзі діяльність групи була придушена. А між тим її учасники домагалися елементарного: щоб широка громадськість була ознайомлена із Загальною декларацією прав людини, щоб Гель-синські угоди в тій частині, що стосуються гуманітарних прав, виконувалися, щоб Україна на міжна-

родних конференціях з прав людини мала окреме представництво (як член ООН), щоб, нарешті, представники зарубіжної преси мали акредитацію не лише у Москві, але й у Києві тощо. Репресії, тривалі терміни тюремного ув'язнення, які впали на членів Гельсинської групи, засвідчують ставлення радянського режиму і КПРС до елементарних прав людини та зобов'язань, публічно взятих перед усім світом.

Слід зазначити, що світова громадськість з розумінням дивилася на позицію українських дисидентів, для яких права людини були неможливі до реалізації без прав нації і навпаки. Проте московський режим всіляко роздмухував у масовій свідомості різницю між першим і другим. Якщо російські правозахисники сиділи за «антирадянську агітацію і пропаганду», то українські ще й за «буржуазний націоналізм». Ця пропаганда не могла не пройти безслідно: велика кількість людей, особливо в східних областях України, досі вважає багатьох учасників правоза-хисного руху «бандерівцями», «націонал-фашистами», «націоналістами» тощо. При цьому поза увагою лишаються працівники репресивних органів, які свідомо порушували і радянську Конституцію, і підписані СРСР пакти про права людини, та судді, які чинили неправедний суд, тобто люди, котрі навіть за законодавством того часу об'єктивно є кримінальними і політичними злочинцями. Багато хто з них продовжує службу в органах безпеки та суду, дехто навіть отримав нові чини і посади як в часи

431

ЛІТЕРАТУРА.

1 Авторханов А Империя Кремля. -М, 1981

2 Багряний І Чад імперії Шовінізм. Національна Ідея І «нацю-чзгіпм >//(~учаІн:сгь - 1992 -№4

"4 Ьаран В Україна після Сталіна Нарис кторії 195vl98Spp -Львів, 1942

4 Гюико Ю Шлях наші - Париж-/Тьвів-Київ, 1992.

"ї. Виннич*'нкп В. іаповіт борцем ja вигноєння - К,199]

6 Гунчак 1 Україна: Перша половина XX столітті! Нлриі-и політичної історії. - К., 1993.

7 Донцов Д Росія чи Європа7 - К ,

1992 К. Кучьо Г. Панорама українських

політичних партій в діаспорі //

НАРИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ЛГГЖЛВОІЯПГЕІІНЯ

перебудови, так і в незалежній Україні.

За часів правління Андропова правозахисний рух як в Україні, так і по СРСР був фактично придушений. Проте ця перемога виявилася пірровою. Ідеї, що напрацьовувалися як правозахисним рухом, так і українською діаспорою, знаходили підтримку в широкому інтелектуальному середовищі, котре не могло не осмислювати причин разючої відсталості СРСР не лише від передових, але вже й від другорядних країн світу.

X

Зопоп ворота. - 1993. - Вип 3. 9 Яипа Ю Призначення України -Львів, 1992

10. Липинськии В. Хам І Яфет // Сучас нігть. - 199? - Nfc 4

11. Лисяк-Рудницький І Нариси ї історії нової V^P^iHM. - Львів, ivy]

12. Пихо ч роїуиу. - Львів, 1991 ІЗ. Підкова 1 3., Шуст P.M. Довідник т нторії України. - Т.1-3 - k., 1993-94 І-ї Потульницьгий В А Історія української політології, - К , 1992. ]т t'Rfj4T4i». С" Ьлудні сини України -

К 1993.

Іь Субгепьиий (>. Україна Історія. - К , 1993.

17. Україна XX ст.: Проблеми націоналі, ного відродження - К , 1993.

18. Універсал і платформа УТВР

// Вивід прав України. -Львів, 1991.